Автобус-2-6

АВТОБУС (6)

Випірнувши з темряви, я скрикнула і схопилася за живіт. Ран не було, сукня була цілою. Моє серце калатало. Що відбувається?

Я сиділа на своєму місці в автобусі, навпроти труни. Автобус їхав. Чому я тут?

Я схопилася й озирнулася. Автобус був майже повний, усі люди були живі. Дехто з них здивовано дивився на мене.

Той самий автобус. Ми їхали ховати Антона. Мене затрясло.

– Тихіше, тихіше, Зоє, – моя тупенька тітка підійшла до мене, обійняла за плечі й посадила на місце. І сама сіла поруч.

Зазвичай я намагаюся стримувати емоції, але зараз це не спрацьовувало. Тітка заспокійливим тоном несла якусь нісенітницю. Я її не чула. Я була в паніці.

Якого біса я тут і якого біса не контролюю себе? Я воліла би розлютитися як слід – а натомість страшенно боялася того, що може статися далі. Я відчувала злість, але страх був сильніший.

Тобі страшно, Зоє. Так буває. Це нормально. Я приймаю свій страх. Я переконувала себе в цьому, проте легше не ставало. Я не хотіла бути тут (чому я знову тут?!) – але ще більше я не хотіла зустрічатися зі злетівшим з котушок Антоном. З Антоном, який лежить у труні навпроти мене. Чи не лежить? Чи лежить, але повністю мертвий, як і належить мерцю?

Мої нігті вп'ялися в долоні, тіло напружилося, а погляд приклеївся до чорної полірованої поверхні. Не знаю, скільки я так сиділа – доки це не помітила моя тітка і не почала щось шепотіти мені на вухо.

Я її відштовхнула, зібралася з духом – і відкрила кришку труни. Мертвий Антон виглядав умиротвореним і відсутнім.

– Зоє! – зашипіла тітка. – Що ти робиш?!

– Чому б вам не повернутися на своє місце? – звернулася я до неї таким тоном, що тітка ображено встала й пішла до свого сидіння.

Я знову привернула увагу деяких своїх родичів. Тепличний хлопець років двадцяти трьох втупився у мене, пожираючи очима. Думки цього незайманця стали зрозумілі мені раніше, ніж йому самому. Ти спочатку подорослішай, хлопчику, а потім уже давай волю своїм фантазіям. Я злегка посміхнулася, бо до мене почала повертатися впевненість.

Антон схопив мене за руку. Я ледь не померла на місці.

– Якого біса! – нарешті вирвалося в мене, коли я змогла говорити.

Можливо, хтось знову озирнувся – але мене цікавив лише Антон.

– Привіт, кузино, – сказав він.

– Де твій ніж? – саме це питання хвилювало мене найбільше.

– Який ніж? – щиро здивувався Антон.

"Той, яким ти мене вбив", – ледь не зірвалося з мого язика, але я стрималася. Він прикидається? Чи в нього справді немає ножа? _Ще_ немає?

У моєму житті вистачало лайна. Те, що інші сприймали як прояв сили, починалося зі спроб приховати свою слабкість. Захистити те, що було крихким. Аж поки нічого крихкого не залишилося – поки мій панцир не став моєю суттю.

– То який ніж? – перепитав Антон.

Я озирнулася. Чи то нас ігнорували (що навряд), чи то Антона ніхто більше не бачив. А відкрита труна? А моє запитання Антону? Якщо ніхто не звертає на це уваги, то, можливо, цього насправді не було? Я збожеволіла?

– Зоє, з тобою все гаразд? – занепокоївся Антон.

– Все гаразд, просто чудово, – відповіла я. – Я розмовляю зі своїм мертвим кузеном по дорозі на його похорон – твій похорон, Антоне, – і нікому навколо нема до цього діла. Ба більше, все це вже відбувалося раніше.

Антон помовчав. А потім запитав, ніби змінюючи тему:

– Ти теж це відчуваєш?

Найдурнішою реакцією було б перепитати: "що?". Проте я і справді не розуміла ні що він має на увазі, ні навіщо він поставив це запитання. Тому я уточнила:

– Що?

– Порожнечу, – відповів Антон.

– Порожнечу?

– Усередині.

– Усередині?

– І зовні.

– І зовні?

– Зоє, чому ти весь час повторюєш мої слова?

– Антоне, чому ти весь час говориш слова, в яких немає сенсу?

У звичайній ситуації ми би розсміялися, але мені щось було не до сміху. Антон навіть не посміхнувся, зберігаючи серйозність:

– Не сказав би, що сенсу немає. Навпаки, його забагато.

І замовк.

– І? – підштовхнула його я.

– Ти теж це відчуваєш?

– Антоне, ти зациклився? Якщо хочеш щось сказати – кажи.

– Порожнеча. Наче чогось бракує. Наче щось неправильно. А я не розумію, що. І навіть це нерозуміння – воно неповне. Наче порожнеча є частиною мене.

Це відповідало моєму стану. Я відчувала те саме. Порожнеча. Неправильність. Дезорієнтація.

– Так! – вигукнула я. І тут же з жаром додала: – Ти пам'ятаєш, що ми вже їхали в цьому автобусі? Пам'ятаєш, як ми підбирали інших пасажирів?

– Інших пасажирів? – Антон був серйозно спантеличений.

– Що ти взагалі пам'ятаєш?

– Я пам'ятаю, як їхав у таксі... Я, здається, потрапив в аварію?.. А потім... потім я вже в автобусі. Хапаю тебе за руку, щоби розпитати.

Я здригнулася. Знову почала підкочувати паніка.

Антон це помітив:

– Вибач. Бачу, ти й сама ні в сих ні в тих.

Я з викликом подивилася на нього:

– Знаєш, що сталося? Я тобі розповім. Ми довго були в дорозі. Настільки довго, що решта пасажирів цього не витримали. Потім до нас приєдналася Діана. А під кінець ти напав на мене з м'ясницьким ножем і зарізав. І після цього я отямилася тут, наче нічого й не було.

Антон змінився в лиці:

– Зоє... Ні...

– Антоне. Так. – Тупенька тітка опинилася біля нас і виглядала геть не тупенько.

– Зоє, ти пам'ятаєш, як автобус потрапив в аварію? – звернулася вона до мене.

Чому вона про це знає? Як вона може про це знати?

– Ти пам'ятаєш? – наполягала вона.

Якщо замислитися... Ні, я не пам'ятаю!

– Ви всі загинули в аваріях. І Антон, і ти, і Діана. У різний час. Але що стало причиною аварії автобуса, Зоє? Ти пам'ятаєш свою недавню паніку? А що, як раніше ти не змогла з нею впоратися, кинулася до водія, завадила йому керувати, і...?

Ця картина постала перед моїми очима, наче жива. Так, немов це була не уява, а спогад. У мене затремтіли руки.

– Зоє, – привернув мою увагу Антон – і кивком голови вказав на тітку.

Вона зловтішно посміхалася. І зовсім не виглядала тупенькою.

– Спіймала! – зраділа вона. – Ти така непробивна, Зоє, що мені завжди кортіло це зробити!

У мені піднялася хвиля гніву, холодного гніву, що загасив інші емоції та повернув мені ясність розуму. Це точно була не моя тітка. І я поставила абсолютно логічне питання:

– Хто ти?

– А ти сама не здогадуєшся?

Що за дурна мода переводити стрілки? Якби я знала відповідь або здогадувалася про неї, то сформулювала би своє питання інакше. Але для цього мені потрібно було більше інформації. Я підняла брову.

– Я – та, хто повернула тебе сюди. І в мене є для тебе пропозиція.

– У мене теж є для тебе пропозиція, – не розгубилася я. – Тільки навряд чи вона тобі сподобається.

– Хочеш почути мою? – запитала "тітка".

– Мені було б цікаво, – втрутився Антон.

– А з тобою ми вже це обговорювали. З тобою – і з водієм. Ви погодилися.

– Погодилися на що? – уточнив Антон.

– На мою пропозицію. Отже, – вона переключилася на мене, – Зоє?

– Я слухаю, – холодно відповіла я.

– Ваш автобус мене дуже зацікавив. Те, як ви зібрали всю свою сім'ю. Те, що ви робили. Те, як ви обходилися з іншими. Пам'ятаєш мерця з лопатою, який підсів до вас на черговій зупинці? Адже це був той самий п'яний водій, який врізався в таксі з Антоном. А до цього він вів спільний бізнес із Павлом – пам'ятаєш Павла? Завдяки йому ви, хм, повернули собі Діану.

Її слова пробуджували в мені різні почуття. Які зрештою всі звелося до одного – до роздратування. Мені хотілося запитати: "і що далі?" – але я просто чекала.

– І ось що я хочу запропонувати: чому б вашій чудовій компанії не продовжувати в тому ж дусі? Будете їздити й підбирати все нових і нових попутників. І доставляти їх до мене.

Дещо почало прояснюватися.

– Тобто наш автобус буде чимось на кшталт човна Харона? Або "Летючого Голландця"?

– Ти вловила мою думку, – засяяла посмішкою "тітка".

У мене в голові крутилася одна фраза. Обдумавши всі "за" і "проти", я обрала саме її:

– Іди в дупу.

– Це остаточне рішення? – спокійно відреагувала Смерть. Я ж можу її так називати?

– Ти – Смерть? – уточнила я.

– Певною мірою, – відповіла вона. – Тож як щодо твого рішення?

– Мені сподобалося, як ти вжила слово "остаточне". Я звикла думати, що остаточною буває лише смерть – однак тепер мені очевидно, що це не так.

– Ти, мабуть, думаєш: "Навіщо їй я? Адже в неї вже є водій та Антон. Їм вона, судячи з усього, стерла пам'ять. І в разі згоди те саме чекає й на мене".

Не скажу, що Смерть читала мої думки – але це було близько. Я подумала про Діану – і мені стало ясно, що, якщо я погоджуся, наступною на черзі буде вона. Тому я запитала:

– Навіщо тобі всі ми?

– О, ваша родина – це щось унікальне. Ви доповнюєте і посилюєте одне одного. Разом ви досягнете значно вагоміших результатів.

– Я би так не сказала, враховуючи те, як закінчили водій, Антон і я.

Антон слухав нашу розмову і не втручався. Для решти автобуса нас наче не існувало.

– На вас тиснув тягар негативних спогадів, невдалих рішень, травматичного досвіду, – сказала Смерть. – Переставши бути живими, ви багато що здобули, але й багато що втратили. Усе це гризло вас. Більше так не буде.

– А як буде?

– Буде вічність без жалю, без страждань. Ви будете вільні робити все, що завгодно. І будете вільні забути все те, про що не захочете згадувати.

– Звучить як вірний спосіб створити ідеальних лиходіїв.

– Ось бачиш, Зоє: ані Антон, ані водій навіть не подумали про це. Ти потрібна їм.

– Усі ми потрібні _тобі_. Як іграшки.

– Я згоден із Зоєю, – підтримав Антон. – Я не знаю, який "я" погодився на таку вічність, але я теперішній кажу тобі: ні.

– Ви же розумієте, що інакше вас просто не буде? – нагадала Смерть.

– Ми померли. Нас уже немає, – відповіла я.

– А якщо я скажу вам, що ви можете зробити цей світ кращим? І покажу, як?

– Зробити цей світ кращим, вбиваючи?

– Вбиваючи вбивць, кончених мерзотників, чудовиськ у людській подобі – тих, хто не вартий життя.

– І ми раптом зробилися янголами, – зіронізувала я. – Так, Антоне?

– Точно, кузино.

– У вас склалося враження, що я вас умовляю? – Смерть влучила в саму точку. – Це й близько не так. Я пропоную вам унікальну можливість.

– Та ось вона нас не цікавить, – констатувала я.

– А я ж можу вдатися до шантажу й погроз, – зазначила Смерть. – Наприклад, зробити щось із Діаною.

– Тільки спробуй! – тут же відгукнувся Антон, і очі його спалахнули. Навіть будучи не в собі, після вбивства водія, він продовжував дбати про Діану. Це було частиною його натури.

Я мовчки свердлила Смерть поглядом.

– Гадаю, на цьому ми можемо закінчити, – підсумувала вона. – Я могла би сказати, що ви мене розчарували – або, навпаки, зачарували, але я не зазнаю таких почуттів. У деякому сенсі, ви мене перемогли, залишившись при своїй позиції, – проте ви не перемогли смерть. У цьому плані ви все так само мертві – що, втім, вам і так відомо. Тож, – тут вона усміхнулася, – на прощання я скажу вам тільки одне: ідіть у дупу.

Автобус зник, і все зникло разом із ним. Тільки зараз я зрозуміла, що жодного разу не виглянула у вікно автобуса, щоби подивитися, що за ним. Хоча, яке це мало значення? Особливо тепер, у момент мого зникнення.

Моїм останнім осяянням стало усвідомлення того, що під маскою холодної суки я теж (як і Антон) завжди любила Діану. Чому часом я була з нею така черства? Часом? Чи завжди? Але все це в минулому. Спи спокійно, Діано. Спочивай з миром, я. Нас ніхто більше не потурбує.

[24-25.05.2025]