Автобус-2-6

АВТОБУС (3)

* * *

Коли ми їхали ховати Антона, наш автобус потрапив в аварію. Ніхто не вижив.

Діани в автобусі не було – вона спізнилася. Як завжди.

Нещодавно вона возз'єдналася з нами.

А тепер вона втекла.

Вона вважає нас монстрами. Не сперечатимусь із цим.

* * *

Мене обурив учинок Антона. Вбивати водія було безвідповідально. Я вважала, він стриманіший.

Від Діани я не очікувала нічого іншого. Вона все ще занадто жива, занадто емоційна. Куди вона побігла? Навряд чи вона сама знає.

Її завжди тягнуло до людей. Чи розуміє вона, що тепер це принесе їм лише смерть? Навряд чи.

Живі схильні переоцінювати життя. І боятися смерті. Хоча смерть – підсумок будь-якого життя. Щоби не вмерти, не слід народжуватися.

Ті двоє, що трапилися мені по дорозі, мали б погодитися з цим. Тому, що був із ножем, я вбила кадик у горло. Він довго хрипів і задихався. Другий кинувся тікати – і я метнула ніж йому в спину. Усі вони врешті помруть, тож чи не байдуже: сьогодні, завтра чи через рік?

Коли той, другий, повалився на землю, з його одягу випав пістолет. Як виявилося, заряджений. Живі занадто переоцінюють життя. І недооцінюють смерть.

* * *

Діана зупинилася. Вона раптом збагнула: варто їй знайти людей – і всі вони помруть. Як Павло. Прокляття! Вона не вважала себе мертвою – але й живою вже не була.

Її груди важко здіймалися, серце шалено билося, а в думках і почуттях панував хаос. Її шукають? Певно. Зоя. Чорт забирай! Як так, що Зоя звинувачує _її_? Господи! Звинувачує її за те, що вона залишилася живою!..

Більше ні. Більше вона не належить цьому світові. Вона належить _їм_.

І що їй тепер робити?..

На очі їй набігли сльози.

Діана повільно повернулася й пішла назад, до автобуса.

* * *

Я побачила її здалеку. Помахала рукою. Коли Діана підійшла ближче, я прочитала все в її очах.

– Ви – монстри, – сказала вона.

Я промовчала.

– Якби я не повернулася, постраждали б інші, – сказала вона.

Це була правда.

– І тобі було б байдуже. Тобі й Антону, – додала вона.

Це теж була правда.

– Нам потрібен новий водій, – сказала я.

Діана подивилася мені в очі й відповіла:

– Я вмію водити. Я поведу.

Ми поверталися мовчки. Мені здалося, що в Діані щось змінилося. Схоже, вона ставала такою, як я. Чомусь мені стало сумно. Нераціональне почуття. Але. Усе було правильно.

Усе було правильно.

[16.03.2025]