Та ні, здалося вам, мій пане.

Він йшов спокійно на роботу,

В госдумі мав багато справ.

"Гей, годі вже іржати, кінська морда!"

Лаврову раптом хтось сказав.

Окинув поглядом червону площу,

Ні, протестантів бути не могло.

Спецназ поразганяв тих мандавошей,

То хто ж тоді образив так його?

Він кинув погляд на пожовкле сонце,

І на блакитне небо - синю вись,

Погожа днина, як сказали у прогнозі.

"Нам надо запрєтіть подобний екстрємізм!"

Зійшов міністр на трибуну гордовито,

Госдума - майже всі то партія одна,

Кивали його рєчі так несамовито,

Мов від лизання срак залежало життя.

Він починав з добробуту росії,

Але - біс знає як і пачєму,

Закінчив думкою про Україну,

Мов це вона розпочала війну.

І пролунали вже слова останні, пишні,

Про ущємлєніє, бендеровцєв, нацистів,

Та замість криків радості, піддакування,

В госдумі чулося коняче те іржання.

Устал - подумав чоловік поважний,

О родінє непросто турбуваться,

А звідки взявся б кінь - питання неосяжне,

Та ні, здалося, точно вам кажу, нєважно.

За тиждень мав вже зовсім інший тон:

Він виступать пішов на засєданіє ООН.

Там не було плювків, несамовитих криків,

Спокійна лиш промова, сказана сумлінно.

Довести пан Лавров хотів америкосам клятим,

Яких - авжеж - і за людей не мав,

Що в суперечці цар його та й правий,

Не лізьте до страни вєликой справ.

Та дивина - людей у залі не лишилось,

За столами лиш вівці і кроти сидять.

Одни повторюють усе, що в інтернеті підхопили,

А інші й в окулярах добра від зла не відрізнять.

Промова та його міняється потроху,

Не втримати вже лють, а люті там нівроку.

І знов іржання клятого коня.

Подумав раптом він - а може, кінь - то я?

І не стою я посеред панів поважних,

Віщаю дурням істину в колхозі,

І що скажу - воно не дуже важно,

Бо Україна досі певна в перемозі.

Спитав тоді Лавров у радника свого,

Копитами тупочучи, а може і ногами:

Хіба я кінь, зуврочив мене хто?

Та ні, здалося вам, мій пане!

26.09.25. Флоркінголд