Есенція теракотової стіни

Батько вже кілька разів позирав на доньку. Дівчина не бачила, як батько хмурить сиві брови, але знала що він так робить. В цій невеличкій глиняній хаті проживала родина майстрів. Батько був впізнаваним гончарем, його вироби ледь не першими розкуповували, а мати не рідко запевняла, що це лише тому, що вона гарно їх розписує. За своє життя розмалювала скільки глечиків та тарілок, що мазки з першого разу лягали туди куди вона хотіла. Звичайно, що й хата в них була наймальовничіша. Та ще й садок чудовий був.

У художній хаті-майстерні росли такі ж самі діти. З малечку малювали палицями на піску перед двором. Лише не давно народилася ще одна донька, тому мама була зайнята на господарстві та доглядала ще й за малими дітьми. Натомість татові, підготуватися до наступної весняної ярмарки, допомагала старша донька Ждана. Дівчина багато чого навчилася від батьків, тому навіть раділа, що може допомогти та створити щось своє.

— Можливо ти сходиш новий пензлик зробиш? — запитав батько підійшовши ближче. — Цей вже геть старий.

Ждана поглянула на нього, а потім на саморобний пензлик, який тримала в руках. Дівчина не здивувалася та не сперечалася. Батько давно думав яку б роботу їй знайти, й ось нарешті. Донька покірно вийшла. На столі залишився глечик розписаний петриківським розписом. Правильніше сказати його імітацією, бо для простої нетямущої людини піде, а ось хто розбирається — буде багато питань. З першого погляду було видно, які малювала мати, а які Ждана. Батько завжди важко видихав дивлячись на них.

З хати дівчина вийшла з порожніми руками. Той пензлик був новим, ще навіть шерсть в кішки не відросла, а то лише гарний привід. Походивши по дворі кілька хвилин Ждана вже не знала що робити. Вертатися чи ще почекати? Даремно гаяти час не хотіла, а тут ніякої роботи немає. Ходила роздивлялася та насолоджувалася ароматом мальв, що росли коло хати. Але й вони швидко набридли.

За тину почувся голос. Це була сусідка, Жданова подруга, вони разом виросли.

— Сонце ще високо, а ти вже ніби й без роботи ходиш, — посміялася, — неначе господиня!

Ждана підійшла ближче та каже:

— Я й працювала, допоки не попросили більше не допомагати.

Біля тину стояла невелика лавка. Вечері так гарно було тут сидіти та дивитися на садок. Ждана сумно похилила голову та сіла. Анна, подруга, озирнулася та хутко перебігла тин. Сіла, а поряд поставила глечик, напевне по молоко зібралася йти.

— Знову з батьком посварилася? — занепокоєно запитала. — Це так дивно.

— Не посварилися, згоди не дійшли та й все, — Ждана поглянула на розфарбовану хату, — ніколи не зможу так малювати, як мама. Ніхто її не замінить. А якщо й справді глечики купують лиш через малюнки?

— Та що ти вигадуєш? Так, малюєш по іншому, але так само чудово! Можливо досвіду не вистачає, або фантазії. Різне буває. Але нездарою себе не смій вважати!

Слова подруги заспокоїли, але не надовго. Через мить Ждана знову продовжила:

— Батько завжди говорить, що сюжет не цікавий, елементи не пов’язані між собою… а ще треба щось своє вигадати. Нове!

— А ти не можеш?

— Ні. Малюю лише те, що бачу на власні очі. Тому й змальовую з маминих глечиків.

Анна поглянула на неї. Вона не могла цього зрозуміти. Те що турбувало подругу, для неї взагалі не проблеми були, бо ти ж їх не бачиш, отже немає. Ось картоплю треба підгортати, а на дворі, хоч і квітень, а вже дуже сонячно та тепло. Ось це проблеми простого народу, а не якісь там! Такою була думка Анни, але ніколи цього не скаже. Як-не-як, а вірних подруг не так багато по світу, та ще й таких талановитих.

— Сумно, але можливо попросиш, щоб дозволили малювати те що хочеш? Картини ж в тебе чудові!

Ждана поглянула на хату. Там були намальовані мальви та калина, але не такі, якими їх бачить вона, бо розмальовувала мама.

— Страшно, а якщо нікому не потрібні? Що як ніхто не купить? Фарби та гроші дарма використала виходить.

Важко видихнувши Анна підперла голову руками. Дівчина не знала, що вже говорити.

Через два тижні настав весняний ярмарок. На нього багато позаїжджали з сусідніх сіл. За багато років ярмаркування продавці повибирали собі місця де їх швидко знаходили, як і постійні покупці, як і нові. Родина Острозьких теж мала своє родинне місце вже понад двадцять років. Але за цей час ділянка стала геть малою, деякі глечики стояли один на одному.

Був лише ранній ранок, а люд вже походжав серед прилавків зазираючи на товар. Десь недалеко линула музика. Повз глиняних виробів пройшовся низенький чоловік. Лисуватий та з великими окулярами. Вбраний у немісцевий одяг та, здається, був ближчим до панів ніж до звичайних селян. Він розглядав так, ніби щось в них розумів. У художньому сенсі. Зазвичай люди запитують чи зручно в них їсти готувати, чи не б’ються легко.

— Це ви розписували? — запитав чоловік тримаючи в руках глечик.

Мати поглянула. На її думку, це була найкраща її робота за останній час. Невеликий світлий глечик з птахами та калиною.

— Так, — відповіла, — цікавить?

Чоловік кинув на неї погляд. Оглянув з ніг до голови та ледь помітно скривився. Перелякавшись мама швидко оглянула себе. Можливо забруднилася десь випадково та не помітила, але все було гаразд. Захвилювалася, що святкова вишиванка, яку сама так старанно вишивала втратила свій колір, або що гірше. Та все було добре, а чоловік гордовито задер голову.

Він поставив глечик. Краєм ока побачив картини Ждани. Їх було не багато, лише кілька натюрмортів та пейзаж. Продавати ніхто не збирався, бо не вірили, що хтось зацікавиться, а чоловік — застиг. Він кілька секунд не відводив погляд, мама аж зацікавлено зиркнула на них, щось неймовірне там побачив. Та коли поглянув знову на жінку — скривився.

— Це теж ваші картини? — з відразою запитав чоловік.

— Ні. Це малювала моя донька, — відповіла мати та склала руки в боки, бо цей чоловік вже не подобався своєю нахабною поведінкою.

— Ваша донька? — задумано. — Талановита родина це чудово.

— Ви так вважаєте? Чому?

На мить здалося, що чоловік розгубився, але швидко зібрав думки до купи:

— Звичайно! Це неймовірно, бо знання передаються в покоління… А головне досвід, цього ніде не навчать так гарно, як у родині. Ваша донька десь навчається?

Мати заперечливо похитала головою. Після цього чоловік попрохав зустрічі з Жданою та ще й так вимогливо, що на гамір навколо позбігався люд. Привертати увагу покупців гарна справа, але ж не скандалом!

Ждана допомагала поодалік. Коли почався гамір теж прийшла на звук. Невідомий їй чоловік вимагав зустрічі з нею. Та мати не була у захваті від нього.

— Перепрошую, — втрутилася дівчина, — та ви заважаєте іншим. Ви з якого питання?

Чоловік швидко повернувся на дівочий голос. Краєм ока бачив незадоволене обличчя мами та швидко второпав хто стоїть перед ним. Облишивши жінку повернувся до Ждани. Посміхнувся та взяв її за руки промовляючи:

— Ці руки створили неймовірне! Увесь світ має знати про Ваш талант!

— Перепрошую, але я не розумію про, що ви, — Ждана здивувалася та заклякла. Хотіла чим дух забрати руки та чоловік лише міцніше стиснув їх.

— Яка скромність! Просто неймовірно! Гарна, талановита з талановитої родини… Ви однозначно сподобаєтеся моєму пану! Ви та Ваші роботи — чарівні.

Народу ця вистава однозначно подобалася, а не можна сказати про Ждану та її матір. Обличчя були чи то злякані, чи то схвильовані. Ніхто не розумів, що йому потрібно.

— Даруйте, що налякав. Геть забувся, — чоловік відпустив руки та відступив на крок. — Можете називати мене пан Макар. Я, так би мовити, художній критик, який високо оцінив вашу творчість. Мій пан шукає художника, який зможе малювати для нього незвичайні картини. У вас і поєднання кольорів неймовірне, і глибина тону, а акценти просто казка для очей.

Ждана потираючи руки здивовано глянула на картини. Звичайно, що все що має бути там — присутнє, вона до цього має хист та головне хоче навчитися, але такі слова чує вперше. Зазвичай гарні слова говорили лише знайомі, які не хотіли образити, а пан Макар геть по іншому, ніби й справді розгледів у них щось неймовірне.

На ярмарок почали сходитися люди, тому Ждана з паном Макаром відійшли поодалік. Поговоривши трішки про мистецтво, так мовити, невелика перевірка, бо дівчина не вірила. Але виявилося, що чоловік й справді знається на мистецтві, ба більше Ждана порівняно з ним знала лише маленьку частинку з цього великого світу. Кінець кінцем домовилися, що зараз вона поїхати не зможе, до того ж варто було запитати у пана. Цим пообіцяв зайнятися Макар. Чоловік пообіцяв повернутися за два тижні, сподіваючись, що дівчина за цей час все гарно обдумає та однозначно погодиться.

Ярмарок закінчився. Селом стало тихо. Мати повкладала молодших дітей спати. Був теплий вечір. Ждана сиділа на лавці перед хатою та думала про щось, але купи думки зібрати не могла. Їх перебивали цвіркуни та сусідські голоси. До неї вийшли батько та матір. Зрозуміло про що хочуть поговорити. Треба та не хотілося.

— Доню, ти дитина талановита, — почала мати, — але чи зможеш конкурувати з іншими? В тебе є хист, тому навчаємо, але я гадала, що це лише для того, щоб хатину та глечики допомагала розмальовувати. А такі картини створювати для пана… складно тобі буде. Це ж там ще й інші будуть, з академій якихось.

— Та це чудова можливість, — сумно мовила дівчина, яка теж розуміла свої шанси, — вам буде легше та й гроші ніколи зайві не бувають. Молодші зможуть піти вчитися.

Батько мовчав, а мати важко видихнула. Не хотіла відпускати свою дитину нічого не знаючи та дівчина була вже дорослою та могла сама все вирішувати, а вони — лише наштовхнути на правильний шлях. На диво розмова виявилася швидкою. Батьки розповіли кілька історій пов’язані з панами, мистецтвом та родиною, звичайно що тему грошей теж не оминули. Говорили не даючи можливості сказати бодай слово, та зрештою вибір залишився за Жданою.

Чи то від очікування, чи то й справді так було, але дні минали дуже довго. Робота майже не йшла, бо думки заповнили картини. Ждана хвилювалася, що вони йому не сподобаються, або розчарується, бо ж пан Макар умів говорити та дещо прикрашати реальність. Гадала чи варто намалювати щось нове, можливо б краще вийшло… Батьки зрозуміли, що поки що в майстерні з нею толку не багато, тому відправили допомагати поратися по господарстві. Звичайно, що там зайвим думкам місця не було, тому час минув швидко. Повернувся пан Макар з гарними новинами. Не встиг переступити поріг, як розходився розповідати про пана, та про те що той відповів. Як і гадалося, чоловік, навіть без картини зміг переконати свого пана, отже й справді чогось варта, якщо так постарався.