Есенція теракотової стіни

В той самий день Ждана склала свої речі. Їх було не багато: спідниці, вишиті сорочки на різні події, а ще прикраси, особливо любила один ґердан, який вважала просто неймовірним та одягала лише на великі свята. Взяли тако ж декілька нових картин. Ждана хотіла ще кілька взяти, але Макар запевнив, що краще продемонструвати свої вміння прямо на очах пана. Чоловік постійно був поряд та говорив не хвилюватися, а ще раз по раз підганяв, мовляв, дорога не близька.

Автомобіль був невеликий тому не дивно, що з речей взяли геть не багато. Ждана вже хотіла сісти, як її раптово зупинив Макар промовивши:

— З ріднею навіть не попрощаєшся?

Дівчина здивувалася та заклякла.

— Гадаєте, що варто? Я хотіла попроситися, щоб хоча б один день мати на родину. Може не погодитися?

Пан Макар знизав плечима, ніби, сказав робити те що захоче, а його справа запропонувати. Дівчина вирішила не ризикувати. Може й справді не відпустить більше, або ж дуже рідко. Тому пішла прощатися з родиною, хоч мати й сказала, що не можна завчасно прощатися та вони однозначно ще побачаться.

Автомобіль їхав не швидко, здається трішки швидше равлика. Такими темпами вони на вечір навіть з області не виїдуть, не те що б доїхати до панського маєтку… Раптово Ждана пригадала, що жодного разу не чула, щоб Макар говорив де саме вони їдуть. Тобто, де живе цей пан? Тому зараз здається був найкращий час, або ж можна почекати кілька годин та побачити все на власні очі.

Чоловік посміхнувся:

— Таке варто запитувати в першу чергу. Можливо він за кордоном десь?

— Благаю, просто скажіть. Знаю, що варто було раніше запитати, — дівчина благально поглянула на нього.

— До Полтави, — коротко.

— До Полтави? Але ж туди інша дорога?

Ждана нервово позирала навколо. Дорога прямувала крізь діброву. Сонце пробивалося між кронами та листям. Але ця дорога була невідомою.

Знову посміявшись чоловік відповів:

— Наразі ми прямуємо до Києва. Ваші пензлики з котячої шерсті вражають, але мій пан не полюбляє котів, тому навряд це найкращий варіант. До того ж вони зустрічаються у нас рідко, можливо навіть в найближчому селі за декілька кілометрів… Та годі вже про них. Все одно краще купити професійні пензлики та полотно. Бажано велике. Дуже велике.

Макар захопився розповідями. Він був дуже балакучим. На диво Ждану це не злило, буває що як хтось говорить, то тільки й думаєш якби втекти, а тут можливо діватися просто нікуди. Але насправді це корисно та цікаво почути щось нове.

— У маєтку є величезна теракотова стіна з найулюбленішими картинами пана. Можливо й твої там висітимуть, — чоловік хитро посміхнувся. — Відомі картини зустрічаються рідко. Загалом це те що малювали особисто для пана на літньому балі.

— Літній бал? — засміялася дівчина. — Це як в королів та королев? Дівчата теж в галантних сукнях, ніби принцеси?

Чоловік поглянув кудись крізь дерева. Здається, задумався сильно. Для нього це занадто довго так мовчати, аж дивно.

— Ні. Насправді бувати на королівських балах мені не доводилося, тому порівнювати ні з чим. Та мені здається, що наші кравці однозначно справлять гарне враження, — Макар замріяно поглянув на небо. Напевне вже уявив свій цьогорічний костюм, бо видно, що гарно вдягатися любив.

Ждана нічого не відповіла, лише крадькома посміхнулася. В тиші почула спів пташок та шум лісу. Було тепло та сонячно. Їй подобалася така погода, бо тоді могла малювати на подвір’ї все що бачила. А дорога виявилася швидкою. Село за селом та вже й на місці. Дівчина хоч і бувала в Києві, але по магазинах часу ходити не було, тому зараз ледь стримувала емоції. Так і хотіла бігати між вітринами та заглядати. Де йти та що брати теж не тямила, тому все обирав Макар, а дівчину майже не запитував. Та Ждана була не проти, вважала, якщо має талант та хист, то зможе картину хоч і пальцями намалювати. До того ж хто вона така, щоб вередувати?

У Києві пробули кілька днів. Макар мав якісь невідкладні справи, а Ждана тим часом мала змогу прогулятися та зробити з десяток замальовок будинків, пам’ятників та парків. Якби була можливість, то зробила б значно більше, але хвилювалася, що використає весь папір. Потім була дорога до Полтави. Самий маєток знаходився у невеликому містечку. Навколо хат багато було зелені, або звичайні, або фруктові дерева. Здавалося, що сусіди не хотіли, що б хтось зазирав до них у двір, а використовувати тин не хотіли.

Панський маєток знаходився в лісі. Там було дуже гарно, зелено та свіжо. Біла будівля ніби сяяла між зеленим листям. Ґанок ніби був вкритий мереживом, а з близької відстані, здається, що годинами можна ходити та розглядати різьбу з дерева. Якби можливо, то так беззаперечно зробила б. Але вони лише щойно приїхали. Ждана навіть уявлення не мала, який той пан, а ходити та розглядати чужі будинки — не повага до господарів. Кому таке сподобалося б? Та не розглядати маєток не можливо. Він наче витвір мистецтва, який потрібно оберігати. Білосніжний, прибраний та холодний. Спочатку така велич та краса захоплювала Ждану, але потім стало неприємно. Маєток і справді здавався не жилим, як картина, яку придбали, щоб любуватися. На підлогу ще ніхто не ступав, а двері ніхто не відчиняв.

— Невже тут хтось мешкає? — запитала дівчина.

Не встигла договорити, як у вікні, ніби мара, пройшла жінка у білій сукні. Ждана заклякла, їй здалося, що то лиш уява, але вона й справді стояла там. Зажурено дивилась у вікно…

— Авжеж. Зазвичай тут завжди тихо, але на свята ніби весь ліс гуляє разом, — відповів чоловік озираючись навколо, — а чому запитуєте?

Ждана не знала чи варто взагалі відповідати, тому подумала перед цим мить:

— Порожнє відчуття, неначе дім порожній, без родини та затишку. Як беззмістовна картина. Дивно, бо на другому поверсі є жінка…

Макар нервово кашлянув та поглянув на вікно, але там вже нікого не було. Ждана теж захвилювалася. Чоловік й так був нервовим, коли доїхали ближче до маєтку, а зараз тим паче. Можливо, побачила те що немала? Та ще й запитала про це…

— Чомусь ніхто нас не зустрічає, — сказав чоловік коли нікого не побачив, — отже, пан на полюванні. Прислуг й так не багато, а коли їде полювати, то забирають всіх з собою. Але Орися мала залишитись.

Чоловік стояв та озирався, а далі не йшов. Дівчина теж стояла поруч та не розуміла, що робити. Зараз вона охоче зайшла б до середини. На вулиці здійнявся холодний вітер.

— Перепрошую, — почувся дівочий голос, — я змусила вас чекати.

Від несподіванки Макар підскочив та несвідомо схопився за серце, а Ждана лиш швидко повернулася. За ними стояла низька дівчина. Вбрана у білу сорочку та спідницю, довге волосся заплетене у міцну косу, що спадала на тендітні плечі. Не варто було довго гадати — кріпачка. Вона безшумно підкралася до них, напевне прийшла з села.

Ждана зацікавлено розглядала її. Макар, який хотів сховати десь очі, нарешті наважився поглянути на дівчину.

— Залишати маєток самого не безпечно та безвідповідально, — його слова були хиткими та невпевненими. — Бери речі та проведи нашу гостю до кімнати.

— Пан на полюванні. Коли повернеться й разом з ним інші чоловіки, то речі заберуть. А мені лиш доручили привітно зустріти, — впевнено відповіла дівчина.

Ця дівчина зацікавила б будь-кого. Ждана не виключення. Макар ніби й був старшим за віком та вищим за статусом, але ця дівчина дозволяла собі так гостро відповідати. Від її слів чоловік починав частіше дихати. Чи то боявся, чи то злився, а відповісти не міг. В той час дівчина стійко та впевнено стояла, її погляд ніби в сокола. Ждана крадькома посміхнулася з них.

— Моє ім’я Орися, я буду вам допомагати. Якщо будуть питання, то звертайтеся, — представилася дівчина. — Гадаю, що з дороги втомилися. Дозволите провести до кімнати?

Ждана погодилася.

— Лишень фарби заберу. Можна, так? — повернулася Ждана до Макара.

Чоловік подивився на неї, а потім на Орисю. Скривився та швидко відповів:

— Звичайно, що можна! Забирайте швидше та йдіть.

Орися допомогла Ждані тому забрали напевне все, що купили у Києві. На вигляд дівчина була худенькою, але як мурашка брала на себе більше ніж могла.

Дівчата пішли до маєтку. Ждана стояла поряд з будинком, її попросили почекати.

— Пане Макаре! — вигукнула Орися. — Вас тако ж запрошено на вечерю. Прохання не запізнюватися.

Здавалося, що дівчина пам’ятала про це, але до останнього не хотіла говорити. Ждана натомість не могла налюбуватися будинком. З близьку він значно більший ніж здавалося. Попри масивні колоди на яких тримався каркас — здавався легким, ніби створений з паперу.

— Вражає, чи не так? — запитала Орися.

— Так, він неймовірний.

— Всі так з початку гадають, а потім його ненавидять, — дівчина озирнулася та продовжила пошепки: — я теж.

— Про кого ці слова? — посміялася Ждана. — Невже про будинок? Можливо про пана?

— Нам час йти, — нервово промовила дівчина, — скоро все дізнаєтеся.

Першою пішла Орися. Вона відчинила двері та пропустила Ждану. В середині інтер'єр був теж білим. Столи, стільці, а на них білі мереживні скатертини. Неймовірно гарний та крихкий порцеляновий посуд, привезений, найімовірніше, з закордону. Кімната з великими вікнами краєвидом на зелений ліс для сніданків та відпочинку. Ждана захоплювалася, хотіла б тут залишитися, але…

— Тут так багато мережива, — здивувалася Ждана коли підняла очі до гори та побачила його навіть на люстрі.

Орися посміялася. Серце Ждани почало битися швидше. З’явилося відчуття, що вона не в маєтку живого пана, а в будинку з привидами. Це мереживо, яке було всюди, мало схожість з павутиною. Як в занедбаних та покинутих будинках.

— Я бачила жінку, — сказала.

Орися була поряд. Перекладала речі, щоб легше нести. В цей час Ждана мала можливість поглянути на кімнату. Але після цих слів впевненість Орисі частково зникла. Здалося, що навіть зблідла.

— У вікні на…

— Це наречена пана. Їй сімнадцять, а має такий вигляд через зачіску та вбрання. Якщо говорити все, то саме через неї тут так багато мережива, — очі дівчини бігали по кімнаті, — ви скоро познайомитеся. За вечерею, сьогодні. Ходімо, краще покажу вашу кімнату.

Ждана погодилася та дорогою попросила не звертатися до неї на “ви”. На вигляд, різниця у віці у них маленька, а панночкою Ждана себе ніколи не відчувала. Домовилися, що називатиме лиш при панові, щоб не було проблем.

Дівчата підіймалися на другий поверх. На стінах було багато різних картин у дорогих рамках. Загалом це пейзажі, або натюрморти. Портретів не було.

— Чому Макар тебе боїться? — запитала.

Дзвінко посміявшись Орися відповіла:

— Бо він мене відьмою вважає. Колись посварилися й той день в нього видався невдалим, а звинуватив мене в тому. Хоча я не проти. Коли немає пана я можу взагалі не виконувати наказів Макара, а він навіть не розповість.

— Чому?

— Макар служить панові, а пан живе в Полтаві. Зустріти відьму не найстрашніше, тут і чорти та вовкулаки водяться, в озерах русалки та болотяники. Якщо розкаже, що когось з них боїться… нащо тоді потрібен?

Орися з посмішкою дивилася на те, як змінюється обличчя у Ждани. Очі розширилися від страху та ноги закам’яніли.

— Не переймайся. Навряд у тебе буде час на такі дрібниці. Працюватимеш не менше ніж ми, ніж звичайний люд, — Орися посміхнулася, але без радості.

Дівчина показала кімнату та хотіла все розкласти, але Ждана попросила цього не робити. Їй не подобалося, коли хтось ложе її речі не там де їй цього хотілося б. Орися сперечалася, але що ж поробиш. Та не можна було, щоб пан це помітив. Тому дівчина стала біля вікна. Знала звідки мав приїхати пан. Кімнатка до речі — простенька, така до якої Ждана звикла. Цьому раділа, хоч десь відчувала як вдома.

— Яка людина пан? — запитала.

Орися здригнулася. Застигла, а очі не зводила з лісу. Навіть не кліпала. Ждана гадала, що дівчина її не почула та хотіла повторити. Раптово Орися зірвалася з місця, з лісу почувся гамір, гукали люди та чулися коні. Пан приїхав з полювання. Дівчина підбігла до Ждани та нервово схопила її за руки.

— Шукай книгу, вона буде під каменем, — прошепотіла Орися, — але, благаю, не говори про це панові. Можливо ми більше не зможемо так говорити… я просто хочу нарешті це закінчити.

Ждана теж цього хотіла. Орися лякала. Міцно схопила руки та не відпускала, зазирала прямо у серце, а голос благальний. Дівчині стало боляче, але вирватися не могла, навіть поворухнути.

Стук у двері. Дівчата різко повернули голови. Ждана не знала чи це порятунок, чи наступна біда. Вона не розуміла, коли змінився її звичний світ…

Орися відпустила руки. Ще раз поглянула на Ждану, ніби перевіряла чи та все затямила. Через мить підійшла та прочинила двері. На порозі стояв чоловік. Не пан. Теж кріпак. Він покликав Орисю, мовляв, пан чекає. Дівчина озирнулася та пішла. Ждана важко спустилася на ліжко. Сховала очі та ледь не заплакала.