Есенція теракотової стіни

— Ждано? — запитала Орися.

Дівчина різко повернулася до неї, а потім до монстра. Його вже не було.

— З тобою все гаразд? Ти кілька хвилин вже стоїш, жодного мазку не зробила…

— Я не можу… малювати… Ні, ні…

Дівчина почала відходити назад. Якомога далі від лісу. Хотіла сховатися десь. Де саме — байдуже. Лишень якомога далі з відси. Зофія нарешті поглянула на неї, але це був холодний погляд. Він лякав, ще більше. Орися попрямувала за нею, але теж не надто поспішала. Здавалося, ніби вони все розуміють, а Ждана не бачить очевидного. Та зараз її це мало хвилювало, як подумає, що він десь поряд…

На тремтячі плечі впали важкі руки. Ждана відсахнулася. Швидко повернулася. Перед очима стояв пан, усміхнений. Напевне спостерігав за ними з маєтку.

— Що трапилося?

Почала задихатися, неначе хтось душив. Ждана не могла й слова промовити. Ось-ось має розплакатися. Стало так важко.

Пан обійняв її пригорнувши до себе. В його обіймах було тепло, й Ждана зрозуміла наскільки на дворі прохолодно. Це було так дивно та неправильно. Вона ніколи не буде його рівнею за статусом, тому так обійматися, та ще й на очах у нареченої…

— Перепрошую, панянка зараз повернеться до роботи, — поряд опинилася Орися, вона хотіла забрати Ждану, — сильний вітер сьогодні.

— Не варто, я бачу, що проблема в чомусь важливішому, — промовив чоловік та ще міцніше пригорнув, — влаштуйте невелику перерву. Орисю, принеси з маєтку рядно. Сама ж говорила, що сильний вітер, Зофія занадто легко вдягнена. Захворіти перед важливим днем — не можна. А ми, з панною Жданою прогуляємося.

Орися погоджуючись кивнула, кинула схвильований погляд на Ждану та пішла до Зофії. Дівчину здається нічого не хвилювало, хоча вона все чудово бачила. Вони мить говорили та Орися сама пішла до будинку. Ждана переводила подих. Страх витіснило відчуття провини, хоч насправді ні в чому не винна. Це пан її пригорнув, а вона у міцних чоловічих руках навіть поворухнутися не могла. Дивно. Навіть Орися не здивувалася, напевне це не вперше, та й сама Зофія не була щаслива поряд з ним. Найімовірніше, що наречена проти власної волі за наказом батьків. Тому й була такою байдужою. Думки тиснули на мозок. Частково Ждана заспокоювалася, частину розмови не навмисне прослухала. Отямилася вже, як йшла кудись з паном. Йшли коридорами маєтку.

— Що тебе так налякало? Невже, щось незвичне помітила? — поцікавився.

Дівчина не знала, що відповісти. Вона вже заспокоїлася, але серце все одно боляче стискалося.

— Побачила, але не пам’ятаю чи це було насправді, — відповіла, — можливо, це лише моя уява.

— Остаточної відповіді, поки що не вимагаю. Я хочу показати тобі дещо. Це дасть тобі можливість зрозуміти себе та свої думки.

Дівчину зацікавило це. Вона й гадки не мала куди пан її веде. Та раділа, хоч цьому, бо хотіла відірватися від тих думок, від того місця, бути якнайдалі. Тому не заперечувала. Але не думати ніяк не могла. Лізли ці думки в голову й все. Всю дорогу.

Покликавши її пан зупинився. Ждана перевела погляд на нього, не очікувала, що її покличуть так скоро. В очі впав теракотовий колір стіни. Колір випаленої кольорової глини. Він першим впадав у вічі, але згодом зникав. Ховався та визирав лише між картинами. Малюнки монстрів, різних, страшних та милих у дорогих рамах, прикрашених золотом. Ждана одразу помітила, що їх малювала не одна людина. Кожна картина мала свої кольори, настрій та стиль. Навіть один і той самий монстр, був різним. Кожний художник робив акцент на чомусь іншому. Деякі намальовані ніби дитячою рукою. Інші вже більш вимальовані та наближений до реальності.

— Теж це бачиш? — запитав чоловік. Він відійшов вперед показуючи картини. — Їх так багато, це далеко не всі, лише найкращі, а такого як ти малюєш — немає. Ніхто так не надавав уваги деталям.

Ждана розглядала картини. Самі по собі монстри були страшними, навіть гіршими ніж той, якого бачила на яву. Та дехто намалював по доброму, ніжному та… смішному, ніби зовсім не боявся. Дівчина відчувала різні емоції від них. Самій теж робилося сумно та весело… це було справжнім мистецтвом. Таке як має бути. Показує те чого ніхто не помічає, пояснює те, що ніхто не розуміє. На очах з’явилися сльози. Щоб не заплакати підняла очі та побачила ще більше картин. Ця стіна здавалася нескінченою.

— Я ніколи не зможу так, — тихо промовила.

В думках розуміла це, але сказати в голос нікому не наважувалася. Те, що малювала її матір мало народну душу. Дивишся та відчуваєш традиції свого народу та родини, а вона ні. Лише порожня та тимчасова краса.

— І не потрібно, — заспокоїв пан, — вони малювали так, а ти по іншому. Мені не потрібні дві однакові картини. Те, що повторюється сюжет — не означає, що вони однакові. Можу сказати, щоб дістали сховані картини. Були навіть портрети Зофії…

— Відпустіть мене.

Чоловік замовк, ніби секунду тому не горів бажанням розповідати далі. Йому здалося, що він почув геть інше. Ждана повторила. Ледь помітно засмутившись пан підійшов ближче думаючи, що відповісти.

— Чому? Тобі тут не подобається? Ти ж лише кілька днів…

Сказав це неначе ображена дитина.

— Тут відбуваються дивні речі! — Ждана відступила на крок назад.

— Що ж вдієш, любо дитино, ти в Полтаві.

Чоловік замовк, очікує відповіді, а дівчина розізлилася. Вона хотіла більшого пояснення, а не цього. Його слова не відповідали на жодне питання. Але вимагати у пана пояснень, звичайно, що не могла.

— Навіщо я вам? — запитала. — Невже не змогли знайти когось іншого, хто вміє малювати, бо навчався десь?

Панові це почало набридати. Погляд ставав холодним, безжальним, а вуста міцно стиснулися. Ждана захвилювалася. Вона могла та вже створювала купу проблем. Панові нічого не заважало вивезти її до лісу та полишити вмирати. Це почало лякати.

— За тиждень свято. Літній бал і я маю представити свого художника, який намалює те, що потрібно. Без зайвих запитань. Часу шукати нового — немає. Отже, пропоную угоду: ти залишаєшся на період балу та виконуєш поставлені задачі, а після цього — будеш вільна.

Ждана вдивлялася у його обличчя шукаючи відповіді. Та не знайшовши, неохоче запитала:

— Правда, що відпустите додому?

Пан погоджуючись кивнув. Дівчина не знала чи вірити його словам, але всім серцем сподівалася, що так і буде. Згадала, що пан пропонував показати портрети Зофії, які малювали інші художники. Слуги принесли їх та розклали на підлозі. Малюнків було дуже багато. Здається до п’ятдесяти разом з тими, що вийшли невдало. Видно, що деякі малювала одна й та сама людина. Ждані здалося, що це через того монстра. Один і той самий. Нічого не змінилося та Зофія теж. На кожній картині вона була молодою та сумною. Картини розклали на підлозі. Прислуги обережно переступали їх, хоч це було й складно. Якби розкласти їх всіх, то… Ждана навіть уявити не могла скільки місця це зайняло б. Тому клали дуже щільно один біля одного. Ждана опустилася на коліна та сіла перед картинами, які сподобалися найбільше. Пан зацікавлено розглядав, то дівчину, то картини, а потім опустився поряд, здається, лише для того, щоб спостерігати за дівчиною. Так вже зазирав у вічі.

В кутку дівчина побачила рік написання картини. Один і той самий час, день та лише один рік різниці. Дівчина намагалася знайти один з найперших, але таке прискіпливе розглядання викликало зацікавлення в пана. Чоловік ніжно пояснив, що вже час.

— Зофія з Орисею вже повернулися, — повідомив та наказав зібрати картини, — не хочу, щоб моя наречена замерзла.

З під носа в Ждани забрали картини. Вона побачила, що хотіла та навіть знала що робитиме. Наявність монстра геть не заспокоювала, але полегшено видихнула, бо не лише вона його бачила. В живу він її лякав.