Останній завжди найпідліший

Завивання машин швидкої допомоги лякало не менше шахедів. Славко мало не впав долілиць, коли визирнув з батьками з під’їзду. Останній дрон влучив у багатоповерхівку, де жила дорога їм усім родина. Очі не повірили, до горла підкотив ком, а тіло ніби защемили лещатами. Руки затряслися й стало дуже холодно. Шахед влучив прямо у центр шістнадцятиповерхівки. З чорної діри валив дим і було видно вогні пожежі. Двір був усипаний битим склом та уламками.

— Ото…! — вигукнув Роман. — Завтра скажуть, що влучили по воєнному об’єкту! Паскуди цинічні!

«Софа, все добре?»

«Ви живі?»

«Софія?»

Дівчина не в мережі. Востаннє була якраз у момент прильоту.

Славко охопив голову руками. Поруч нервово заламувала руки його мати:

— Хоч би вижили! Це ж прям по їхньому поверху!

Хлопцю ж хотілося прокинутися, аби цей клятий кошмар завершився й настав світанок.

— Дорозвідка! — крикнув рудоволосий сусід. Але його ніхто не чув, усі з болем у серці дивилися на місце влучання.

Вже у квартирі розгорілася суперечка:

— Я побіжу! Може треба яка допомога! — зривається з дивану Роман. Син також рішуче підводиться.

— Ні! — заперечує Тетяна. — Ви нікуди не підете! Там працюють рятувальники, не місце звичайним людям на місці прильоту!

— А що в біса робити?! — вскипів чоловік. — Там Андрій, Ксюша, мала!

— Я не знаю!

У Славка мало не затряслися руки. Такої істерики батьків він не чув ніколи. А тут й без неї важко. Дівчина досі не відповіла. Ноги наливаються свинцем, стають невимовно важкими.

— ...додому! Якщо вони живі. — голос здригнувся. — Там лишатися не будуть. переночують у нас, а далі… Далі щось вигадаємо. Господи! — Тетяна закриває обличчя руками й починає плакати.

— Тань, не треба. Прошу. — Роман пригортає дружину до себе.

Святослав дивиться в очі батька і бачить сльози. З вікна доноситься вбивчий запах пожежі. І смерті.