І покаже море..

стояти десь на березі моря,

де хвилі ще більше розгойдують

на тобі свиту горя,

дивитися далі й очами пливти

за буйки,

неначе птиця, яку тягне все догори.

навіть коли спокій відлуння пускає,

глибоко до себе світ пригортає,

ти долонею торкнешся до свого серця,

а біль хутко по морю поллється.

хто в цьому винен?

можливо, мовчазне небо?

що воно каже, до чого тягнеться?

"а чого хочеш ти, простолюд білозорий?" -

питає у мене збентежене море.

а я закриваю обличчя долонями,

і об скелю бʼються крижані хвилі,

як в моє серце приливає кров,

воно бідне, болюче, сльозливе

солоне, терпке й до кипіння смазливе.

не знаю, чому мені не йметься,

чому звук приплива моря так

у вухах бʼється.

я боюсь більше того, що не почую в душі горя,

аніж того, що в пітьмі прозорій,

мені відкриється кінець.

і ця мить розібʼється об скелю:

море, стоячи переді мною,

почне мені лайливо шепіт гнать:

тягни, тягни мене за собою,

і махни рукою в глуху даль.