Розділ 8 Зім'ята ковдра, зім'ята душа
Вона нічого не відчувала, тільки холод, тож загорнувшись у ковдру з головою, дівчина спала до самісінького ранку. Леонід же нічого не знав і все малював їхні побачення. Та щойно зійшло сонце і зблиснули перші заграви, люди, наче мурахи, повиповзали на подвір'я.
Русявий парубок прямував до молодиці з букетом, і проходячи повз будинок Каміли, побачив Льоню.
— Як ся маєш, друже?
— Та наче непогано. А ти куди мчиш вранці з букетом?- поцікавився Льоня.
— До однієї кралі,- трохи зашарівся русявий парубок.— До речі, коли ми вчора йшли з клубу, то побачили в лісі, на траві лежала дівчина. Як згодом з'ясувалось, то була Христина, уявляєш?
— Ти впевнений?- перепитав Льоня.
—Так,-Юля її впізнала.— Але, що нас здивувало усіх, вона була лише в одній сорочці, сукню спалила. Дивна якась... ну, все бувай, пішов я.
Ошилелий почутим, Леонід щодуху помчав до Христини, йому хотілося її захистити, зігріти, як мале кошеня.
Дівчина досі спала. Молодик постукав, але ніхто не відчинив, він натиснув на ручку і двері відчинилися. Дивно, чому вона не подбала про безпеку? В будинку пахло квітами та травами, охайно прибрано, на столі стояла чашка киселю. Та Христини ніде не було... Леонід зазирнув у спальню і побачив зім'яту ковдру. Парубок усміхнувся. Він нашвидкоруч заварив чаю з каркаде і зробивши кілька канапок, рушив до дівчини.
— Доброго ранку, кошеня!
Христина здивувалась і визирнула з -під ковдри.
— Льоня? Це ти? А що ти тут робиш?
— Чекаю на своє сонечко, аби поснідати разом.
Дівчина потягнулася і протерла очі.
— Це так мило! Дякую!
Молодик ніжно огорнув її, адже відчув, що вона замерзла. Він дивився в її очі і все чекав, коли вона розповість те, що з нею сталося.
—Льоня, а скажи–но, чи буває таке, що тебе використовували, як ганчірку?
— Ні, не було.
— Пощастило, а зі мною таке сталося. Я вчора вночі ходила до лісу, хотіла спалити усе, що пов'язано з цією людиною.
А він уважно слухав, жодного разу не перебивши.
—Єдине, що я не пам'ятаю, як опинилася вдома під теплою ковдрою.
—Тут я тобі можу нагадати,- мовив Льоня. —Тебе побачили на траві молоді люди, які йшли з клубу, вони взяли тебе на руки та й принесли додому. А впізнала тебе дівчина на ім'я Юлія. От тільки я не розумію, навіщо це було робити? Звісно це неприємно, коли тебе, як ганчірку зім'яли та й кинули в куток, коли розтоптали твою душу. Але менше з тим— можна просто повісити великий замок і не пускати в свою душу саме цю людину, яка зробила так боляче.
— Кумедний ти Льоню, все ти правильно кажеш, але ти навіть собі не уявляєш, як я його кохала, як чекала з кожного рейсу, а він просто зрадив...
На очах Христини з'явились сльози, їй боляче було про це говорити, але приховувати від Льоні, вона нічого не хотіла.
—Моє маленьке кошеня, я тобі обіцяю, нашу ковдру ніхто не зможе зім'яти, адже вона буде всипана квітами, травами, ніжністю і зв'язана міцними нитками.
Христина притулилась до його мужніх плечей і огорнула легеньким, першим поцілунком. Вона вирішила довіритись йому.
#історія_кохання#розмова
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!