Тіло в Моїй Домовині

Пісні:

God’s Own Dibber – Michael Prime

Gloomy Sunday – Billie Holiday

The Downward Spiral – NIN

Last Time I Tried – slow/dynamite

†

‘А хто ходить нічної пори, той спіткнеться, – бо немає в нім світла’

Ів. 11:10

Чийсь фатум не міг бути таким безсердним, хіба саме єство Цього корчило на все людське, що є у світі.

Вікно горища прочинене. У притінкові даху все поросло пуерарією, і кімната погрузла в зупиненій миті під килимом кришталевих суцвіть. Єдиний рух під стелею: протяг штовхав недоладну вісімку зашморгу. Неопала сльоза.

«Фосилія».

Це мучить мене. Проблема в моєму житті. Я знаю, що це мав бути я. Але я егоїстично продовжую дихати. Мій страх зробити один крок, один постріл, один останній ковток – наруга над тим, хто не мав вибору цього не робити. Моя підсвідомість – інстинкт, – жадає вбирати всі життєві атракції, та не розуміє, що я просто не маю права на позичені свята.

— …Ох, так, воно там! Жизеле, воно там! — усмішка Шона притуплено розтягується, він стискає рукою живіт.

Жінка водить зубами по його чолу, вдихає запах білявих кучерів:

— Так, любий, я знаю. Я теж його відчуваю.

Вони сміються. Падають на килим, як близнюки – відображення одна одного з прозорою пуповиною всередині голки. Лінза телевізора тріщить перебоями.

— О, боже, кохання моє, воно виходить. Я знаю, воно йде!

— Так, любий, це буде тут. Я завжди буду з тобою, тримайся за мене.

Вона поцілувала його змоклий ніс, і Шон міцно стиснув її руку. Вони розтягнулися під стелею.

Жирний чорний перекреслив верхню складку повік, очне яблуко випинало під моїми пальцями. У старому дзеркалі колихнулися двері: зачинилися, відчинилися. Сірі промені істерично замигтіли на стінах. Надмірним тиском я потягнув помаду від очей на скули, на підборіддя. Хотів стерти себе під макіяжем. Краєм ока я помітив фігуру. Кудзу з’явився нізвідки, спостерігав за мною коло різьбленої полиці під дзеркалом. Мені стало байдуже на все, дотичне того часу, який я викрадав та продовжував викрадати у сплюндрованого життя. Я просто мав витягти дріт, стати настільки бездиханним і умовним, як на стенді бутика, аби тільки токсини мого тіла розтеклися землею і були щирими в паразитизмі, який я приховував під шкірою останні роки. Я мав припинити хвилювати повітря, як бажаєте.

Жизель ображено витягує з-під голови листівку. Зір її нечіткий, а яскраві плями так таємничо переплітаються, хочуть їй щось нашепотіти своїм шифром, що вона ритуально підносить папір до рогівки. Сонячно-зелене око вбирає патерн літер, кілець, арок, надрукованої їжі, але мозок не здатен це розтлумачити.

— І що ти коїш? — голос Кудзу, схожий на буркотіння підніжжя водоспаду.

Я відгукуюся рівно, виділяючи останнє слово:

— Збираюся на депресивну готську вечірку наодинці, — лінія помади повільно мне мою нижню губу. Відпускає.

Згори поглядаю йому в очі, щоби перевірити, чи він мене зрозумів. Ні: невимовно важко дати Нікі спокій. Кудзу сідає на полицю, що тихо протестує вазі, пхається переді мною й тоді грубо тягне мою голову за закошлані пасма. Я стискаю щелепи, а він тре долонею там, де я розмазував макіяж.

— Чорний колір пасує тільки вдовам і небіжчикам, — ігнорує він тремтіння моїх кулаків, спертих так близько до його «величної» особи, і вперто збирає шари помади пальцями. — Ти білий чоловік, Нікі. Не наслідуй того, що тобі не належить.

Я відсмикуюся:

— «Нік». Чую від мопса.

Витримавши павзу (що не змінила моїх настрою, планів, уподобань тощо – що ще могло привернути увагу релікта), він умисно різко нагинає мене за підборіддя та так далі й тримає.

— А я для тебе аж такий живий? — каже сухо, збираючи серветкою, зважаючи на колір, останні свіжі сліди помади. — І, між іншим, у мене італійське коріння.

І нащо мені ця експозиція? Зі здушеним видихом, я притримую його зап’ястки:

— Кудзу, будь ласка, просто.. облиш мене, — і я минаю його незацікавлене обличчя, у дзеркалі бачучи витягнутий перспективою куб кімнатного організму, себе в тіні та кільця своїх павучих пальців, що трималися ніби за повітря.

Мазки помади, які спотворили моє лице до декадансного жаху, самі стиралися з ледве червоної шкіри губ ніби як у відшліфованій кінострічці. Загіпнозований, я розслабився. Я знав, що Кудзу змочував серветку слиною, розтирав, крутив моєю головою, як тому заманеться – я це відчував, – але в дзеркалі я споглядав магію наяву. І моментом я був готовий дати йому все, аби дивитися на це вічно.

— …Тебе там нема, — шепочу я про своє відкриття.

— М? — він озирається через плече.

У скляній, трохи сріблястій поверхні дзеркала не відбивається навіть його тіні. Ба чорної шкіри одягу. Ба, не знаю, рефлексів? Кудзу опускає очі на пил у прорізі підрамника та, нічим не здивований, каже майже милосердно:

— Чув колись про вампірів? — і змахує чорний із моїх вій.

Зліплена лапка в дзеркалі знову розправляється, стає пухнастою, сірою та недоторканою. Дива. Гаразд, можливо, цього варто було очікувати від істоти з мітів, бла, бла, бла.

— Але ж ти всюди мав відображення, — просто зауважую я.

Кудзу прибирає руки, оцінює свою роботу, а я бачу себе рівно до того місця, де його реальне тіло вже затуляє дзеркало.

— Чарівне тепличне дітисько(1), на твою думку, якби я був фантасмагорією, що деяке світло проходило б крізь мене, я б і понині переховувався? — тепер він роздивляється багатий набір косметики в сумочці Жизель ліворуч. З білим відбитим котом у рожевому картузі, легко потрісканим і домальованим крейдою.

Мене його слова зачіпають, що я відходжу:

— Міг би просто не відповідати.

— Дзеркала бувають різними, — Кудзу повторює безбарвно й обхоплює мою дупу ногами, притягує до себе. Гострі лямки його чоботів, здається, дряпають шкіру крізь денім.

Я змахую руками.

— Кудзу! — скрикую.

— Заспокойся, я ж напевно краще знаюся на готах, — і – ба, – він примирливо підіймає долоні, розслабляючи ноги.

Скриплива тканина штанів розтягується стриманими вигинами, і він відкриває нюдову палетку Жизель, за якою доглядали не інакше як за музейним експонатом. Маже білий на пальці й кличе мене жестом:

— Просто заплющ очі.

Недовірливо я бігаю поглядом між його загалом ніколи незрозумілою емоцією та незагрозливою позою. Чую стогони тих двох на тлі, із шумним видихом схиляюся. Підставляюся, з пустою головою в темряві.

Металева затулка дверей знову брякає.

— Роки еволюції, і усе для того, шоб самий развитий вид в космосі потонув в бюрократії, — з порогу Кліф перевертає купи одягу, заглядає за інструменти. Белькоче ударна установка. — Як то кажуть: дитя вбило свого, того, творця. Поздравляю – людство на грані вимирання через штампики!

Ящики розкриваються своїми напівпорожніми пащеками та стуляються один за іншим.

— Без бумашки ти ніхто. Ти ні поїсти, ні посрати не можеш. Якби вони могли продавати кіслород, ми б, сука, не дихали без бумашки, яка затверждає факт нашого появлєнія у цей світ! — він висмикнув та перевернув свою джинсовку, і прохід задощило чеками та тютюновим листям. — Та чи я людина вапше без бумашки? Ма́юлі я право на свої чесно виплачені податки купити грьобаний білет у кіно, шоби моя мала красопєточка подивила «Пилку»?!

Кліф переступає тіло Жизель, тіло Шона, обходить дзеркало з нами, переставляє мольберти, що стукають, як кісточки доміно. Підіймає палітри, знаходячи в заглибині тумби на ніжках дещо смердючіше, відставляє, і потім здається з розпачливим питанням:

— Хто-небудь бачив мій паспорт?

Пучки пальців Кудзу холодні. Учиняють той же фокус, тепліючи з кожним торканням повік, якими м’яко розгладжується грудкувата текстура тіней. Потім світ не існує для мене протягом миті: тиша й жодних дотиків – практично завчасне благословення. Він ставить великий палець на кінчик моїх губ та натискає, розтуляючи їх.

Зір Жизель концентрується.

Моєї нижньої губи торкаються губи Кудзу, сухі й гладкі за текстурою, смак котрих не відчувається, і втім я однаково душу видих, коли від легкого контакту чергою зворушилися всі нерви, наче запалені лямпочки гірлянди. Спочатку він цілує мене коротко, обережно, і мої думки загальмовуються, що загалом приємно. Відчувши мою відповідь, він цілує вже по-нормальному й упевнено, усе також короткими відбитками на моїх губах. Безжиттєвими, так, але з метою в тому, як поступово його долоні спускаються від моїх вух на шию, і, щиро, якимись чарами це мене притлумлює. А потім він кладе палець на яремну ямку, і я мимоволі розплющую вічі та бачу в дзеркалі слід бузкової помади, що наче волею вітру фарбує мої губи. Відчуття вишуканої ніжності пробиває мене на легке тремтіння, тож я зніяковіло горблюся, щоб він не тягнувся.

— Піцерія «П’ять футів»: при замовленні від тринадцяти долярів доставка безоплатна! — Жизель прочитала послання й скочила.

Безсилий та однаково здивований видих Шона.

— Знаєте, мені щас якось вапше не до піци, — Кліф сказав із кутка рибальського та загалом морського обладнання, що передував вбиральні.

Жизель хіхікнула:

— Шкода, — і захоплено показала яскраву бумажку тупим очам Шона, що блукали без розуміння, точно очі немовляти.

Скоро хлопець завив та неначе розіп’ятий мученик витягнув свої кінцівки без вен, шкіра котрих була так схожа на папірус, що звисав із гнилого скелета:

— О, ні, воно виходить, Жизеле. Воно розірве мене! — його лице почервоніло, і Жінка трепетно обійняла нещасного.

— Я тебе чую, сонечко, я поряд. Ми подолаємо це разом.

Він відсунувся від мене, я так і завмер. Пазуристі пальці вклалися на мої плечі, Кудзу точно мене вивчав, що майже робило мене істотним. Його коліна м’яко торкнулися моїх, ледве натиснули, і тоді я подивився. Ковзнувши, вони підійняли шар джинси, впираючись у мій пах, і я відштовхнувся назад. Зуби Кудзу ледве клацнули в роздратованому усміху, точно зірвані з гачка.

Ошелешений, я гаркнув:

— У мене траур! — я почувався зневаженим. Я гадав, що він мене підтримував.

На тлі Шон дико застогнав, і Жизель разом із ним, турботливо гладячи груди хлопця. Слів було не розібрати. Шона трусило, він чіплявся за руки Жизель, за її шепотіння над вухом, що здавалося йому самісеньким співом янголів, і в його штани випорожнився весь уміст кишківника. Калові маси олійною грудою надули його штані, витекли з-під талії на килим. Одразу здійнявся штин. Шон екстатично вереснув.

Кудзу байдуже витер губи, глузуючи з мене:

— Пубертат, га?

Я, як і Кліф, защіпнув носа, і просто показав Кудзу середній палець, ідучи геть.

Мої почуття неважливі. Ніхто не дозволяв мені відчувати, і я порушував рівновагу тим, що досі чув. Від моєї смерті світу не стало б ані легше, ані гірше, однак від мого життя все тільки псувалося.

— Ніку.., — слабкий голос Шона гукнув мене перед дверми. Його погляд через наркотичне мариво був оголеним, чистим і порожнім, але слова були схвильованими: — ти йдеш на концерт без нас?

Мене вибило з течії, і щось людське порізалося о цю просту небайдужість. Попри сморід, попри мої ненависть до всього в цьому місці та ще більший гнів на себе, я розчулився:

— Ні, Шоне, — притримав двері: — Це просто звичайний захід для, ем, молодого клубу «Двадцять сім».

Блаженна всмішка розквітла на його обличчі. Він не зрозумів мене, та, мабуть, це було на краще. Двері хряпнули за мною.

У кімнаті потемніло. Кліф задихався від запаху випорожнень, але продовжував шукати паспорт, притуливши край бридкої футболки до носа. Жизель вирішила прочинити вікно, та шибки застрягли й хіба пищали в супротиві. Кудзу розмірковував застигло, спершись на полицю, як поштовх ізсередини грудини змусив його виплюнути згорнутий шматок крові на блискучі дошки підлоги.

— …Нік же ще повернеться? — сонні очі Шона замружилися, коли він ворухнувся та вчув під собою глиняну рідоту, але відчуття не було таким новим, щоб викликати огиду.

Жизель смикнула фіранки й сказала йому хрипко:

— Звичайно, милий. У Ніка просто є інші друзі, але це не значить, що ми для нього менш важливі, — пояснила вона й здерла фіранку з петель. Вона зрозуміла мої слова, проте не хотіла про них думати.

У цей момент Кудзу витер рота та відступив від дзеркала, дорогою підхопив парасолю та підбито полишив майстерню.

†

Автострада розгалужувалася на кілька витких артерій, що проходили крізь ліс, рівнини й гори, та на одну судину, що огинала узбережжя з більш дикої його ділянки. Обабіч спорожнілої смуги здималися копиці колючих чагарників, і піщана земля пробивалася крізь асфальт, повертаючи природі її території. Широкий мазок моря мав насичений колір індиго, як дзвінка поверхня платівки. Під хмурими, лілуватими хмарами щетинилися вістря псевдотсуги в полоні пуерарії – два вічні титани, що злилися воєдино на оторочці хащ.

У низині, де скелі згиналися до берега, виростав силует костелу, обкільцьованого двома пагорбами цвинтаря. З дороги було помітно його благородну, гачкувату сутність з трьома асиметричними вежами, спрощену до примари за пелехами туману. На відміну від пляжу, віддалина була вільною від злісливого кигикання чайок і щовечірніх фестивалів туристичного божевілля. Перебивчасте цвірінчання безликих птахів і тривожне комашине гудіння в високій траві передували бурі. Очищене повітря було напруженим, деінде торкаючись голої шкіри грайливими щипками електрики.

Я впав тут, не спускаючись занадто близько до колись собору, де сліди цивілізації були вже зовсім нечіткими. Холодний асфальт прийняв мою спину з ніжністю безпринципних долонь смерті, і я розпластався дорожньою шириною, чекаючи на важке тіло автівки, що пересіче мене. Мій гардероб (якщо кілька верхів, штанів та одну шкірянку на всі випадки можна було так титулувати) ззовні нагадував траурний, але насправді в ньому не було нічого, що б пристойний мрець одягнув на похорон.

Тож я просто вбрався в те, що асоціювалося в мене зі смертю. Що пахло нею, що змушувало мене думати тільки про неї. Штани, котрі мені позичив Кайл, перев’язані замість ременя в джинсах, у яких я поїхав від «Краю світу». Яскраво-синя сорочка з коротким рукавом, життєрадісними плямами котрої просякнуто все моє дитинство – з неї так і не вивітрилися дим цигарок і кислий запах тіла тата. Та наостанок руді, зношені кеди, що були мені малими вже як років п’ять, і я шкутильгав босоніж від зупинки хвойним простирадлом, тримаючи їх за шнурки. Певно, тільки так я зрозумів, як виріс.

У спогляданні клекітної течії хмар – загадкового пересування вітру, вузлуватих, безсистемних потоків небесної ртуті, – мої думки гнало, лишаючи гірке лезо емоції: це було все. Я не досяг нічого. Так довго тікав від визнання марності всіх своїх дій, що мені аж довелося втратити Кайла, щоби нарешті зробити правильний вибір. Я стиснув квітку на грудях, яку зірвав шляхом. Навколо дороги все також шерхотіло листя й тріпотіли крильця більших комах. Задзижчала якась велика шестинога істота, швидко ринучи над бескеддям. Верхівки дерев у такт закивали. Я міркував, чи отруєний у пуерарії цвіт.

Кіби я був хоч на пінту таким розумним, як Кайл. Кіби мав його генія, його сміливість, його цілеспрямованість, я б зробив нас відомими. Себе, і першочергово Кайла – свого коханого друга, визначну людину, яка воліла додати в цей запилюжений світ імпульсу, перезавантаживши жанр. Але я боягуз, що вмів лише спостерігати. Можливо, у мене була надія з роками потрапити в ту реальність, побудовану за логікою моєї особистості, і тому я був таким пригніченим, поглядаючи на справжні горизонти? Скільки можна було так прожити в мріях перед тим, як дотямити, що вони ніколи не здійсняться, бо це був ти, а це було твоє життя?

Здавалося безглуздим опісля докладати ще більших зусиль, ставати жадібним і несамовитим у своїх бажаннях, тож я прийняв свою ганьбу як людини й здався. Чесно, від самих моїх перших лепетливих кроків, коли засіяне ластовинням обличчя Енні сміялося, прикрашаючи мене квітами; коли тато ще вів сімейний альбом, вклеюючи наші живі й пухкі обличчя поряд зі згадкою маминих кучерів; коли я вперше почув, що Нікі краще було зсохнути в гумі – було зрозуміло, що я і був тим «нічим», якого намагався уникнути. Тепер же я це прийняв.

Ані луни двигунів не доносилося з-за коліна смуги. Подумки я проклинав млявість людей. Їхню жагу до існування відрізками, що долаються швидко, неначе виграються в легкому, передбачуваному змаганні, через що ніхто не бажав помилитися й звернути на тонку, спокійну дорогу та переїхати мене як спесиву лісну лань. Тремтливо я підійняв пуерарію, покрутив пелюстки, що були як краплі вина, та вузлик за вузликом запхав її до рота. Вона колола м’яке м’ясо моєї ротової порожнини, скручуючись та викликаючи рвотний рефлекс. Я замружився. Відпустив сльози, народжені не зовсім цим дискомфортом. З неба почало мжичити благодушним дощем. Я проштовхнув квітку до рота та, коли зміг проковтнути її цупку китицю, заплющив очі. Став чекати або на колеса, або на чарівну дію отрути. Або на потоп.

Мирно заспівали верховіття, звуки птахів розбивалися о шум вітру. Вони стрибали з гілок на пориви, що підіймали їхні незначущі тіла вгору, розправляли крила та вісімкою приземлялися назад. Загривком я відчував, як збиралася тепла вода, мабуть, чорна, наче кров. Важкі краплі дощу стукали по обличчю, неохоче стікаючи.

— Сьогодні я втратив серце.

На голос я розплющив очі, усе ще не мертвий. У декількох футах над моєю головою зависла бліда рука, тримаючи темну грудку, що відхаркувала кров. Тільки потім я побачив обідрані соплі, які, мабуть, були ніжками артерій. Я опустив погляд, до руки доєдналися передпліччя, плече, тіло, застигле обличчя, і згодом мої повіки розпахнулися ширше. Натягнутий чорний глянець його кофти був пробитий зліва. У дірі з відламаних країв поступово відростали ребра, наче піна здіймалася з дна пляшки в певній архітектурі. І зверху шар за шаром порожнина зашивалася волокнами, доки не ховалася остаточно під прозорою поверхнею шкіри.

— Живе людське серце не може існувати в моєму тілі, — Кудзу не блимав. — Подібно до живого тваринного. Як і будь-який інший живий орган, що потребує кровообігу, оксигенації, імунітету, енергії та відносно вічного потоку речовин для реакцій. Сталої температури, іншого.

Він дивився мені в очі, які вже не заливало відпочатку мізерною кількістю крові. Я слухав його, звісно, мене навіть трохи кольнуло, однак мені не хотілося його бачити. Не на місці свого майбутнього поховання.

— Від природи я не можу забезпечити всього, отже – цей експеримент також є невдалим.

Перевернувши долоню, Кудзу випустив серце, і те плюхнулося біля моєї голови з глухим стуком. Він присів навпочіпки там, коло мого попереку, і обійняв коліна, раптом здаючись таким засмученим. Точно побитим. Я зітхнув, відвівши погляд на ті ж струмінці води, що бігли вниз. Жодної автівки не з’явилося.

— Я не можу стати живим, поки мій організм мертвий, інакше все в мені гине, — стишено звітував він, заховавши підборіддя в руки з поглядом у землю. Далі його голос почувся грубим і вразливим: — Другий висновок: життя не починається із серця, навіть за умови активної праці нервової системи.

Потім ми мовчали, бо я так і не прокоментував, а Кудзу погрузнув у собі. Мжичка посилювалася. Виблискуючи, густе полотно затуляло дорогу далі пари кроків, тож, кіби показалась якась автівка, ми б одне одного зарано не помітили. Вона не показувалася. До рівного шуму дощу й бурління течій, що кидалися через нас неначе табунами, доєдналося нечасте гримотання. Спалахи в небі. Мої одяг, волосся, кеди просякли наскрізь, стаючи одним тілом із водою, поки Кудзу лишався відносно сухим завдяки рокерському шматтю, і тільки його кучері липли до обличчя, та зривалися краплі з носа й вій.

— Я хочу мати твоє життя, Нікі, — скоро він зачесав чуб та статично дивився на імлу, точно також чатуючи на мою смерть. — Лежати тут і розуміти ціну того, що я можу втратити.

Голос буденний. Його слова звучали зарозуміло через їхню математику, однак замість образи я раптом збагнув, що це було його співчуттям. Можливо, навіть спаплюженим уявленням про підтримку. Я затулив ліктем обличчя від води, подивившись на його рівну поставу, дещо благородно витягнуту шию, як на несправжній, прикрашеній картині. Кудзу продовжив казати:

— Хочу відчувати мінливість. Вагу своїх дій. Учитися на наслідках. Знати страх настільки ж добре, як і знати радість успіхів. Відати про скінченність й однаково бути наївним і вкупі щасливішим від самого факту прожитого дня, — він перевів погляд, до моєї уваги кажучи твердіше: — Я хочу пізнати цю різницю, а не лише спостерігати за нею.

Наче я міг зрозуміти. Хіба уява дозволяла мені припустити, що це лайно може бути комусь до смаку. І той, хто міг зоставатися байдужим до всього болю часу, прагнув устати під ляпаси долі та вбачав у цьому неабияку насолоду. Мені чітко бачився кадр, де, приблизно в тридцять людських років, Кудзу потопав у цьому доволі канонічному усвідомленні дурного рішення минулого і, що вірогідно, після йшов пізнавати всі принади цієї ‘наївності’ через речовини. Проживав цю ‘різницю’. А, можливо, я був таким жорстоким у думках, бо вважав свої страждання єдиними справжніми. Так, гадаю, це саме так і було.

Я повільно видихнув, витираючи обличчя від води неквапним жестом. Що я міг відповісти?

— Кудзу.. пробач, — він слухав, — я зараз погана кандидатура для того, з ким можна розділити смуток.

Повитріщавшись, Кудзу підійняв брови, здається, позитивно:

— Ти розмовляєш із тим, хто розв’язує всі емоційні проблеми людей зляганнями.

Гах, гарна іронія, як для нього.

— Справедливо, — я на момент усміхнувся, закрившись ліктем, і сказав спокійно: — Але я просто хочу померти, Кудзу. Хоч верть-круть, хоч круть-верть. Тож, ем, гадаю, що нічим не можу зарадити.

Він замовк. Ґрунт розмивався піді мною, ставав глинястим навколо лопаток. Вітер помірно заспокоювався, і пробивався назовні тріск товстих стволів лісу.

— Направду, певно, можеш.

Я визирнув із щілини, не пояснюючи образності своїх слів. Усередині кучерявої макітри точно відбувався складний процес мізкування, що відображався в напруженому тремтінні очей. Потім ті мікродіри зупинилися, й Кудзу набув якогось посвіжілого вигляду. Десь на початку стадії заклякання, як уже так.

— Потрібно зробити відразу живе тіло, — хоча тон його зовсім не змінився. — І стати його нервовою системою.

Вираз такий, неначе я міг прочитати його думки та достеменно розібрати, про що він казав. Чи неначе його ідея була очевидною, як небезпека паління: набита великими, безхарактерними літерами на лобі.

— Допоможеш? — коротко спитав він, певними нотами голосу звинувачуючи мене в мовчанні.

— Чим? Зіграти Шопена? — пробуркотів я беззлобно, радше в спробі приснути гумором.

Помотавши головою, Кудзу перекотився навколішки й порачкував ближче. Так, задумливий, навис наді мною, заміняючи легке стукотіння дощу. Відсунув мокру сиву волосину з мого чола, я примружився. Потому його долоня плавко перетекла вниз і лягла на мої пальці, схрещені на грудях.

— Я хочу забрати твої руки для цієї посудини, — сказав він не зразу й пильно чекав моєї реакції.

Холодок скотився хребтом. Здивовано, я прочинив рота. Потім нахмурився з питанням, що лишилося німим. Він так і завис, непорушніший за себе звичайного, через що я дивним чином став почуватися на рівних позиціях.

— І який мені з цього зиск? — спитав я не по-справжньому, бо, гадаю, після смерті мені буде на все однаково.

Пальці Кудзу легко сіпнулися, і далі його слова здалися мені амброзією:

— Я влаштую тобі зустріч із твоїм другом, — його губи м’яко всміхнулися, помітивши захват у моїх очах.

Крапля під час посухи. Голий алгоритм «Енігми». Кляті ліки проти раку. Він допоможе мені вмерти, і зробить це точно вправніше за мої пародіювання самогубств – більшого я й не міг просити.

— Згода, — прибравши руки, я сів.

Кудзу відсунувся та підвівся, струшуючи штані, і тепер у його розмірених рухах прослідковувалося вдоволення. Деяка ситість. Чогось це відродило в моїй пам’яті запитання Шона, і я розгубився:

— А, стривай, а чи.. чи можемо ми спочатку справді дати концерт? Останній. І потім забирай руки.

Кудзу подивився на мене, як на дурного, що я знизав плечима. Поглянув на темний одяг, який став нагадувати кольорові пакети, обмотані навколо мого тіла.

— Чекаєш, поки я за тебе вирішу, як тобі жити? — спитав Кудзу, озираючи прохолодний післядощовий схил, з якого досі стікали скажені ріки. — Роби, що хочеш.

— Справді? — на радощах спитав я.

І отримав тривале, загальмоване блимання. Гаразд, допетрав. Я не підійнявся, а відліпив себе від землі. Формально повстав, і одразу задрижав від холоду. Знітився, тручи плечі, потоптався на місці, що сильно не зігріло.

— Пішли хутчіше, — простукав я зубами, але Кудзу не зрушився.

— Мені туди, — він указав кивком у протилежний бік.

На силует жаскої готичної споруди.

— Га, — я всміхнувся.

Забравши парасолю з кущів, яка, виявляється, була тут увесь цей час, він звернувся до мене з рівним осудом на лиці:

— Що? Занадто очікувано?

Я хотів пожартувати, проте, глянувши на нього, лише постарався звучати якомога неупередженішим:

— Так. Доволі.. так.

Кудзу просто помотав головою:

— На твій же жаль, я в жодний спосіб не можу вплинути на твоє стереотипне сприйняття, отже – прошу, хоч зви мене графом Дракулою. Моя культура та твоє невігластво від того до одного знаменника не зведуться, — і він спробував зробити крок, але струмінець води потік просто перед носаком його черевика, що якось завадило вампіру його переступити. Тож він підкинув парасолю до мене: — Віднеси це кудись.

Слизька і мокра парасоля ледве не вистрибнула з моїх рук, і добре було хіба те, що вона не проштрикнула мені щось. Я одразу вхопився за її ручку, як за якір, проте від того теплішою вона не стала. Я хотів спитати, куди її нести. Навіщо. Можливо, ще хотів запропонувати його провести. І вірогідно – подякувати. Однак Кудзу просто змахнув руками, і вмить у небі затремтіла цятка кажана, а на землю впали його речі. Я тупо блимав посеред пустої смуги. Спів птахів повертався. Хмари розріджувалися, просіюючи млосні промені заграви. Повз мої ноги проплило серце.

Повірити не міг, що тіло дорослого чоловіка могло перетворитися на оце.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

(1) Так, «sweet summer child».