Тіло в Моїй Домовині

Пісні, під котрі писалася ця частина розділу. За бажанням:)

12 Ghosts II – NIN

La Mer – NIN

The Fragile (Still Album) – NIN

One by One – Bloody Dead And Sexy

Vampires Will Never Hurt You – MCR

Over and Out – NIN

Boys (Original Version) – Bauhaus

†

Над морем спочивав скелястий беріг. Сіль наповнювала вогке повітря пустельного горизонту з тонкою лобковою смужкою пляжу. Під низьким сонячним диском залилися пурпуром обережні горбки посліду, спорожнілі діжки з-під палива, кам’яні сходи на боці скель і крівля міста, що тьмяніло вгорі. Одинока пара старих вітрильників погойдувалася біля похилої будівлі доку. Танучи, в унісон шепотіли пінні бульбашки.

Далі від цієї чудової оглядової зони, від калейдоскопа жирних ароматів шкіри, спецій і риби на будь-який смак, колоритного конструкта гучних туристичних кварталів, різноголосого танцю пабів, вивісок, парасоль, сувенірних крамниць, їхніх стиглих стін під волокнистою кіркою всюдисущої пуерарії, вулиці рідшали. На півночі, майже на ребрі міста, куди втікали його тіні, огорожений невисоким кованим парканом тримався фасад пансіону для тих, хто не міг дозволити собі повноцінне житло. Зведений більш ніж півтора століття тому, з глиняними тріщинами в роз’їдених сирістю та паразитами стінах, зараз він був для тих, хто не міг собі дозволити нічого.

На горищі мерехтіло світло. Під трикутним дахом приміщення ділилося на дві рівноцінні кімнати – дальня для гризунів, тирси, гнилі й пилу в системі коробок, а інша мала подобу жилих апартаментів. Тут до високої стіни тулилася кухонька з торохкотливим холодильником. Шафки нагадували виставку шкільних проєктів, і між ними тіснилася духовка, чиї кути були підбиті неодноразовими переїздами. На крайній тумбі спочивала пательня з яєчнею, один раз сколупаною виделкою.

Ілюзію затишку створював диван із журнальним пластиковим п’ятигранником – зберігачем розмаїття дрібного мотлоху. Глибше в кімнату, під самими кроквами спав бас на матраці, а слід музичного лайна простягався далі аж до коридору. Усе, що не мало термінового характеру, переселялося до гризунів, до «колись».

Насилу живе світило ледве перебивало сутінок у єдиному вікні. Банка формальдегіду з пальцем усередині жовтіла під ним. На підлозі мокрі калюжі вели в ванну кімнату. З-за її прочинених дверей темряву неначе батогом розрізало електричне проміння лампи.

Це було чим завгодно, але не музикою – те, що нило в плеєрі на всю хату. Партія сьогоднішнього вечора була легкою: виття вокаліста потребувало лише міцного та безперервного довбання двох із половиною нот, на що, втім, у мене однаково не було часу. У ванній зароджувався задушливий сморід аміаку, й виповзав назовні, пожираючи все свіже повітря подібно термітам.

Я змушував свою підсвідомість запам’ятовувати ритм, сидячи на кахельній підлозі й вперши ноги в противну стіну. Навколо було розставлено кілька посудин, і це був один із небагатьох випадків, коли я натягав рукавиці. Я брав своє пасмо, зачіпляв його за пальці ніг, випрямлявся, мішаючи щетинним пензлем аміак із порошком, та починав вмазувати масу в відрослу сивину з такою ж ретельністю, як було вмазано штучної романтики в напівпритомний спів. Розумію – музика буває різною. Люди бувають різними. Однак мене це не зобов’язувало їх шанувати.

Кожне пасмо я закручував у фольгу. Іноді я промахувався й мастив або коліна, або плечі, й шкіра там уже вкривалася дрібними хімічними опіками. У майбутньому вона відлущиться, що в рази краще зіпсованого одягу, якого в мене й без того небагато, на відміну від шкіри, що має однакову скінченність із життям. З-за стіни долинуло дзеленчання телефону, і цей звук став медом для моїх вух, змордованих годинами медитування. Але я не міг розігнутися і зруйнувати всю систему: тацю на перетині кахельних плиток, ідеально нахилену, щоби не перевертатися під вагою пензля; складники в тюбиках і пакетах біля дверей, куди зручно й просто дотягнутися; попільничку на бортику ванни з тієї ж причини, та, зрештою, складку рушника під тазом, нагріту й вмощену так, як я всівся ще до першого пасма. Це вже стало моїм кублом, і я не міг його зрадити, поки воно було мені потрібним. Тому я дочекався писку після автовідповідача.

Зазвичай мені дзвонили рекламники, частіше – люди, що взнали про мене від знайомих або знайшли ще живі оголошення про басиста на всі руки. Сьогодні мені подзвонили з лікарні штату Луїзіана. Уже від цієї інформації мої пальці в дратівливій гумі рукавичок напружилися, а нутрощі скрутилися.

‘З великим сумом повідомляю, що Ґреґорі Ван пішов від нас.’

Формулювання викликало в мене обурення. ‘Пішов від нас’? А він хоч колись був із нами? Був із нами не як ґвалтівник і наповнена алкоголем торба, що проїдає пенсію, а як батько? Зі своєю родиною? Я навіть не знаю, де похована моя мати! Чорт, це так до біса очевидно, що не було нікого, хто б іще міг від нас піти! Щипання від свіжого опіку на руці відвернуло мене, і, подивившись на жирну пляму освітлювача над ліктьовою ямкою, я цикнув:

— Пані, Ви помилилися! — крикнув я у двері.

‘...Приїздіть забрати тіло…’

— Чуєте?! Пані!

‘...Глибоко співчуваємо Вашій втраті, ...’

Ох, авжеж мене не чув клятий набір дротів і пластику. Порадійте моєму набуттю! Поки вона ще говорила всі ті емоційно-офіційні речі, які ніколи не прозвучали б у випадку чогось справді важливого, я підірвався з місця. Оп’яніння від аміакових випаровувань засліпило мене, наповнило скроні свинцем, не одразу дозволяючи рекорди, проте я однаково зрушився. Повалив попільничку, розкидав посудини, відкинув пензель і ледве не вліпився обличчям у верх одвірка, коли вибігав. Зо два кроки в темрявному коридорі я врізався в стіну передпокою, зриваючи слухавку:

— Я нікого не знаю! Будь ласка, дайте мені спокій і не дзвоніть сюди більше ніколи. Ні-ко-ли, — відсапуючись, я сперся на стіну, потім збагнувши про рукавички. Із шиканням я відсунув слухавку від голови й прокричав: — І мені байдуже, що станеться з його тілом!

Я грюкнув апаратом, одразу швидко стягуючи рукавички та кидаючи ті на підлогу, а слухавка раптом упала й загойдалася на кучерявому дроті. Щось підбурило мене взяти її знов. Здавалося, що та сказала забагато, поки я не мав можливості відповісти – гидкий післясмак, як у желейної протиотрути. Тож я потягнув дріт і припав до стіни, тепер нашіптуючи, неначе коханцеві в обіймах:

— Знаєте: зателефонуйте його доньці. Я чомусь вірю, що в нього мала бути донька, яка б точно сказала, де цьому виродку належить гнити. Чи вам відомо про те.., — я глибоко вдихнув і потому якийсь момент навіть луна плеєра заглушилася для мене: — що він вбив свою доньку?! Вам варто бути уважними з тими, кому ви надаєте свої послуги! Чи вам настільки байдуже, що педофіли труїтимуть ґрунт, з якого ви їсте?!

А потім я розчув у слухавці пусте гудіння, яке дало зрозуміти, що щойно я розмовляв буквально зі стіною. Повільно, я вклав слухавку в паз та тримав так, приходячи до чуття. Лють забирала надто багато сил. Я не чув про тата з часів випускного вечора, коли сів на останній міжміський автобус і вперше перетнув межу «Краю світу», потрапивши в це інше життя. Я гадав, що не почую про нього більше ніколи.

Спогади теж забирали надто багато. Знову відчувши знайоме щипання, і цього разу на пальцях, я стривожено відсмикнув руку. Трясця. Ба намагаючись бути розумним, я однаково лишався лузером. Я підійняв рукавички й поквапився до ванної, як тут перечепився за одну з двох наявних пар масивних чоботів, влетів у кут і забив плече. Так, добий мене, моя квартиро.

З цією кляузою я повернувся до ванної, де царював безлад. Розкидані як на якомусь бойовиську речі викликали всередині мене скимний жаль, що заграв на тій частоті самозневаги, де люди зазвичай починали записувати ревучі пісні, які масово спричиняли прибійні хвилі ненависті. Я спробував ігнорувати весь зруйнований ранок, – а за моїм годинником тривав саме він, – просто щоби дістатися раковини. Переступити через розлитий освітлювач, збитий рушник, не думати про попіл у ванній. У дзеркалі я обдивився дистрофічного, перерослого скелета з фольговими ліянами на голові, і не зміг згадати більшої форми жалюгідності, ніж ця. Останнє пасмо, що я не встиг заховати, обпекло мені щоку. Це стало б ганебною причиною для сліз, кіби я не втримався.

Аби більше не дивитися, я швидко заховав пасмо в сріблястий ліс, розуміючи, що воно не освітлиться так же добре. З іншого боку, це був чуб. Багато дітей зараз використовували темпераментні чуби для самовираження. Можливо, я міг зійти на одного з них, хіба ззовні, адже ніколи насправді не хотів привертати до себе уваги. Я змастив руки у зволожувальній масі, яку в супермаркеті дали в подарунок, викинув порожній пакетик. Через це мені засвербіло прибратися, і якомога хутчіше, проте скигління вокалу, яке я самовільно поставив повторюватися, нагадало про брак часу.

Я вимкнув плеєр. Руки тремтіли. Наступним я підібрав пучками пальців медіатор біля краника. Пожовклий, він однаково залишався м’яким і напівпрозорим. Довго я розглядав хрест усередині, який щоразу заворожував мене як уперше, і мені завжди ставало від цього легше. Я носив Кайла на шиї на нитці, а ідея використовувати медіатор за призначенням здавалася мені такою ж дикою, як пропозиція стати співучасником убивства. Надягнувши його, – відчувши на груді ефемерне тепло, про чию справжність я міг би клястися, допоки боги б не згадали про моє існування й не розчавили б мене за таку безсоромність, демонструючи бодай щось, крім байдужості, – я вдруге подивився в дзеркало, у свої очі. Я прошепотів упевнено:

— Я – Нікі. Нікі – це я, — проста, однак необхідна вправа.

Ще через певний час я виповз із ванної. За відчуттями, вічність сплила в митті волосся й зафарбовуванні червоної плями вздовж щоки, як ніби я міг образити когось настільки, щоби мені дали ляпаса. Хоч я і мав вигляд, якщо не зовсім поганця, то точно небезпечної й не сильно законослухняної персони, насправді я був обережним із людьми. У всіх сенсах. Особливо, якщо вони не були надто очевидними вишкребками. Жарти жартами, але компанія інструментів мені була насправді набагато більше до вподоби.

Я пройшов до кімнати повз комод і комбіки, пробрався через журнальний витвір і робоче місце, втиснуте в стінку точно розчавлена жуйка, та забрав бас. Копнув матрац, але це знову не допомогло йому вкластися рівно. Потім, поставивши бас у чохол, я почав повзати підлогою в пошуках того самого тюнера та свого преампа. У кількісних чужих деталях, замовленнях на починку та «хай у тебе поки полежить», я таки знайшов його. Перед виходом я зачепив поглядом пательню з яєчнею й безпорадно зітхнув. Нащо я взагалі готую, якщо не маю апетиту?

Поставивши пательню в холодильник, я накинув шкірянку й поплентався на вихід. Одвічний запах цвілі вдарився в ніздрі та нагадав, наскільки непогано я направду влаштувався. Я запер двері, крутнув ключі, відсунув носаком килимок із написом «Welcome», де голосні літери в відчаї стікали чорним чорнилом неначе кров’ю. Кинув ключі на кут підлоги з трохи світлішим шаром пилу, і підошвою вмостив килимок як і було. Я достатньо довіряв цьому звалищу старого бетону, глини, дерева, але переважно – сміття, – щоби не перейматися. Ба більше: я був упевнений, що сусідував хіба з тваринами.

Річ у тім, що люди тут з’являлися часто, але мало хто надумував лишатися. Місто неначе дрейфувало течією блукальців, скривджених, щоби не мати дому, однак надто недосвідчених і гордих для пошуків нового. Раніше я теж планував так жити. Хоча, мабуть, слово «планував» надто обмірковане для того, хто перебивався хотдогами та втікав від невідомості до невідомості громадським транспортом.

Я лише знаю, що, допоки ти в цьому, воно здається нормальним. Десятки незнайомих людей щодня, яких вважаєш своєю родиною, а потім автобус зупиняється, і ти втрачаєш її. Ти міг втратити близько дюжини родин за тиждень. Або в барах та пабах, де для місцевих ти здаєшся диковинкою, іноді бажаною, іноді – ні, – і неодмінно завжди забутою наступного дня. Ночівлі, часто в притулках, де також багато випадкових облич, але саме ці чомусь завжди породжували іскру осяяння, і ти розумів, що рюкзак зі спіднім, паперами з копіями твоїх імені, обличчя й особистого коду, та банка формальдегіду – це все, що ти маєш. Не набагато більше, ніж мали інші. Ти стискав квиток, випадкового напрямку котрого не знав, і думав, що це і є тим усім необхідним, щоби все ще мати гідність.

Здавалося нормальним забувати ці думки на ранок. Я прокидався ніким і гадав, що насолоджувався безвідповідальністю з цілим світом випадковості навколо, яка раптовим чином мала привести мене до всесвітнього визнання. А потім мені стукнуло двадцять три, і я озирнувся до дзеркала в громадській вбиральні клубу, у який завернув випадково та в якому також випадково було місце для виступу на один вечір. Я побачив постарілу дитину з таким виразом обличчя, неначе просто за моєю спиною височив великий звір із роззявленою пащею, готовий зімкнути зуби на моєму тілі, щойно я спинюся бодай на мить. Я був нажаханий своїм життям і не знав, що з цим робити.

Я був таким загубленим, що на момент навіть забув, де знаходився. Насправді я й не міг цього знати: коли пейзажі твого життя змінюються з частотою швидкості дорожньої смуги, ти не звикаєш запам’ятовувати адреси. Це сталося на перекурі. Коли ми з фронтменом того гурту вийшли, нас залило нічним блиском і млосними міазмами дешевих розваг, довжиною в сяйне павутиння кварталу. Напротивагу, монстр ненажерливого бур'яну й темні тіні від домівок були бездушними й контрастно холодними як вітер ізбоку моря. Воно обіцяло все, водночас прямо кажучи, що тут не здобудеш нічого, а, у разі спроби, тебе розчавить байдужістю приїжджих, задушить безлюдними просторами жилих місцин, затягне в цупке листя пуерарії. І мені сподобалася щира жорстокість цього місця. Я спитав у того хлопця, що звучав як типовий Нью-Йоркський базіка, чи є тут, де переночувати, й він розповів мені одразу про всі готелі міста своєю квапливою вимовою. Тоді я спитав, чи є тут, де пожити, і він подивився на мене зі співчуттям. Утім, одним реченням підбадьорливо сказав прямувати на північ.

Ця риса музикантів плекати будь-яке зозулясте пташеня часто рятувала мене, хоч я й вважав її дурною. Можливо, лише завдяки їй я не сконав у мандрівках, бо завжди міг знайти біля музичної крамниці чи клубу того, хто з братерського серця підкинув би грошей, або того, хто знав когось іншого, хто міг познайомити мене з тим, кому я був потрібним на сцені в цей час. Тоді так я дійшов до пансіону. Вірогідно, будівлю мали знести, однак, порахувавши, скільки піде на одне викорчування старих труб і дротів, вирішили подарувати її безхатькам, поки та сама не розвалиться. Я залюбки погодився бути одним із них для уряду, бо гідність так і не привела мене нікуди.

З тієї сухої липневої ночі три роки тому я почав щось мати. Відчуття штучного контролю над чимось у скрутні моменти повертало до тями, змушувало згадати, що, з усім тим, я лишався людиною. Дивно, але я заколисував себе цими думками, три поверхи спускаючись іржавим каркасом від старих гвинтових сходів, і тривога з кожним кроком відступала. На недовгий час я забував про палю ненависті до себе глибоко під моїми ребрами, яка однаково заганялася глибше й мала зрештою благословенно продерти мені горло ізсередини за те, що я досі ані на трохи не наблизився до нашої з Кайлом мети.

†

Гул і тьмяна пульсація черевно-фіолетового світла випромінювалися крізь скелет «Присмеркового лімба» у глибокій ночі. Я вийшов із клубу заднім ходом, спускаючись до жаркого ліхтарного гудіння повз стіну, поцятковану малюнками, оголошеннями та чиїмись анархічними вигуками. Закуривши, я зупинився по інший ріг від скупчення дітей, що помилково могли сприйняти мене за свого тільки через грим на лиці. Хоча не тільки. Міцний запах ароматичного воску й темного лікеру просочив одяг до наступного тижня, роблячи з мене таку ж сувенірну цяцьку, уподібнено мертву й ззовні чутливу до настільки жорстких граней світу. Але я планував змінити шкіру, щойно зможу дістатися дому. Дерев’яні шибки виходу зарипіли.

— Агов, Ніку!

Швидше, ніж я гадав. Зі сходів низенький бородач кинув мені згорток. Барабанник, і непоганий, наскільки я міг судити з цього загалом неквапливого і млосного жанру. Він був молодшим за свого тезку з цього ж гурту, і тому його звали «Малий», хоча він був сильно старшим і ширшим за мене.

Я зловив згорток, вдаряючи потилицю о чохол, щоби убезпечити гроші від цигарки. Порахував. Дим ураз вийшов із легень.

— Що це? — я різко змахнув купюрами до Малого.

— Твоя платня, — пояснив він добросердно, лишаючись на верхній сходинці.

— Але ж.., — я ще раз порахував, закусивши фільтр, й знову показав общипане віяло Малому: — тут чотири десятки!

Схоже, до нього тільки зараз дійшов мій тон, проте бородач лише знизав плечима:

— Ну т-к. Ми й не обіцяли «Ягуарів» роздавати.

Я приснув, вражено розмахуючи цигаркою:

— У вас ціла зала народу, я бачив!

— Ціла зала обідраних підлітків.

— У підлітків завжди є гроші! — закусивши губу, я дивився, як Малий ніяково чухає полисілу потилицю. Я затягнувся, видихнув, ловлячи чиїсь очі вгорі з незвичним відчуттям низькості, щоби пояснити по-людські: — Малий.. я не зможу прожити на це навіть тиждень. Навіть, бляха, пів тижня.

Він підтиснув рота й після зітхнув, підчеплюючи шибки:

— То знайди нормальну роботу, — це було сказано серйозно. Я не повірив. — Співчуваю. Щиро. Але я не можу платити тобі більше, ніж собі.

Шибки розійшлися, і він почав у них заходити, не дозволяючи журній музиці затриматися:

— Щасти, Ніку.

І лишив мене з відкритим ротом. Це було вдруге за днину, коли мені співчували, і тепер я замислився над беззмістовністю цього явища, та над несправедливо яскравим ефектом безпорадного відчуття, який воно заподіювало. Точно мене намагалися підійняти та мимовільно зачепили милиці валуном, який ось-ось мав мене придавити. І я дивився на це збоку, надмірно стимульований чуттями героїв та світу навколо, й затуманено мізкував: “І оце і є останнім перед поставленою крапкою?”.

Сорок доларів будуть нічим у нашій меті, але зараз вони були на кшталт надгробка. Пальцями я напружено шкрябнув Кайла під майкою. Уздовж усього міста простягалося намисто моїх знайомих, і за бажанням я міг цим вихвалятися будь-якій каменюці, однак я не мав жодного друга. І більше не мав тієї категорії мандрик без принципів, з якими б міг піти спільною стежиною. Інакше кажучи: у мене не було власного гурту та гурту, який би притулив мене. На стіні клубу без розбору вигравало так багато пошуків музик, але я знав, що, якщо гурту когось і не вистачає, то це барабани.

Вогник обігрів кісточки, пориваючись до грошей, рука смикнулася, і купюри разом із недопалком полетіли додолу. Оговтавшись, я почав нахилятися, як тут зіштовхнувся з хлопцем. Його тіло в одній квітчастій футболці й джинсах у цей нічний холод розігнулося з моїми доларами в руках. На коротких нігтях були сухі краплі блакитного лаку. Давно перед очима не майоріло чогось кольорового, що я, виявляється, устиг засумувати, та водночас було неочікувано зустріти щось із живими барвами біля «Лімба».

Він простягнув мені гроші, підіймаючи круглі очі з іскристим поспіхом у мутно-зелених райдужках. Я одразу здогадався про хімічне походження цього блиску, зважаючи ще на постукування його щелепи.

— Дякую, — я почав витягувати купюри з завмерлих пальців, щоби швидше піти (і бажано за пляшкою пива), однак на третій десятці він стиснув хватку.

Нахмурившись, я смикнув сильніше. Подивився на його обличчя вже без пустотливої усмішки, й посерйознішав:

— Гей, це не твоє.

Ніби він був цим глибоко занепокоєний. Хлопець ураз забрав руку й рвонув із місця.

— Гей! — миттю я зрушив слідом.

Зазвичай було б відчайдушною ідеєю бігати від мене, проте з басом на спині я був не мобільніше равлика, і це було дуже погано. Невелике задвір’я впиралося в територію ресторану, що стояв на перехресті – на семі потенційних напрямках утечі. Я б не зміг його наздогнати по прямій, і я уявляв, як залишки тижня бродяжу майданчиками, намагаючись зібрати щось своїми басовими соло. Що люди ненавидять, як і все інше, чого не розуміють. Тобто за цією спиною попереду, яка віддалялася, мені відкривався безнадійний світ тушкованки й іржавої води з-під крана.

Він звернув перед рестораном. Готовий ревти, я раптом ледве не засміявся – хлопець не місцевий. Це було зайвим, але я прискорився, підкреслюючи свою перемогу сповільненими кроками (чи просто виснажившись), коли минув крило кам’яного паркану. Хлопець щойно прикотив сміттєвий бак до глухої стіни та тепер здирався на кришку. Зі скриком він поквапився, помітивши мене вже поряд із баком. Я прибрав волосся назад, встав навшпиньки, хапаючи його за комір, і наполегливо потягнув зі смітника. Він фицкався, щось нив, але таки скотився на ноги.

— Кінцева, стрибайчику, — відсапавшись, я струснув його за комір і зігнувся з простягнутою долонею: — Віддавай.

У його погляді були чисті гнів і, клянуся, – біль від зради. Мабуть, йому не вистачало на дозу, на квиток, на їжу – не знаю, – але я не торгував тим, чого він від мене чекав. Зрештою хлопець хлюпнув, і моя двадцятка була в моїх руках. Рідненька. Я відпустив його, про всяк відходячи на крок, щоби встигнути зреагувати на атаку. Щоправда, найімовірнішим було те, що він побіжить у своїх справах. Це логічно.

— А шо, як.., — він заговорив, і я сповільнено поклав гаманець у шкірянку: — я зароблю її?

Хлопець сперся ліктем на паркан і з поглядом на мене розтулив губи, обводячи пухке кільце великим та вказівним пальцями. Цим я був більше приголомшений. Я окинув його оком і спробував сховати скептицизм. Він мав струнке тіло, але не клинцювате, а з приємними, підтягнутими контурами, що пишно закруглялися на дупі перед тим, як упасти в вільні складки джинсів. Миловидне обличчя, якого тільки починало торкатися дорослішання, і тому поряд зі смішною козячою борідкою були ластовиння з дитячою рожевістю щік. І кошлатий блонд, що напевне лишався таким же пухнастим та кучерявим, укриваючи шкіру під одягом. На такий архетип доволі легко було знайти їдця, ба навіть поціновувача.

Так чи інакше, він не був гомосексуалом. Це відчувалося через простоту. Якусь обмеженість у рухах. Точно я апріорі не міг подумати нічого зайвого, і він незграбно вдавав протилежне. Упевнений, що двозначність дій формується через мавпування жіночої грації, він зробив вертлявий крок до мене і підчепив моє пасмо, накручуючи кінчик на палець.

— Та годі тобі, — він схилив голову, зводячи очі. — Всього-на-всього двадцять долярів. Нічого не втрачаєш, я для цього постараюся.

‘Всього-на-всього’, каже. Видно, помітивши мою бездію, шестерні в його черепній коробці запрацювали в інший бік, і тепер він сперся біля мене так, точно я був незручною для кавалерування особиною. Жест цей був бридким, як запах у спортивних роздягальнях. Будь-хто на моєму місці міг би скористатися його наївністю та добряче так поколотити бідоласі й тіло, і душу. Мені ж стало його шкода, хоч я і знав, що хлопцеві неважко буде знайти того, хто не відмовиться. Принаймні це буду не я. Забравши своє пасмо, я відійшов і сказав рівно:

— Тобі краще кинути це й повернутися додому, — знехотя я все ж поглянув йому в очі, що наповнилися тривогою і загублено розширилися. — Це було «ні».

Повторив я так же чітко. Авжеж, я його зачепив. Певно, облаяв разом увесь його рід, полишивши догнивати самого в незнайомому місті. Його очі були мокрими, коли він штовхнув мене в плече, на момент приставши, щоби прошипіти:

— Мудак.

Скоро його смиканий силует розмився в ліхтарному світлі вулиці, руки підіймалися, витираючи обличчя. Тепличний наркоман, у котрого більше не було компанії – ось таких прибиває до цього берега, лишаючи звиватися самотужки. І пощастить, якщо вдасться повернутися в течію. Я трудно видихнув, кліпаючи очима, неначе намагаючись прогнати якесь гнітюче навіювання. Однак це просто була кепська днина. Закінчити б її швидше. Ще треба було вигадати, як прожити на сорок доларів, і я вже мав план на першу десятку.

Неподалік від цього ресторану, глибше вулицею, де вона ставала різношерстною і позбувалася своєї туристичної кришталевості, знаходилася маленька крамниця, що трималася на таких знедолених, як я. Я пірнув у її тісне приміщення з насиченими стінами й запахом снеків, і одразу зупинився навпроти єдиного стелажа посередині кімнати. Звісно тут було найнеобхідніше. Протеїн, гемоглобін, вуглеводи… Я не знав справжнього складу пива, однак не сумнівався в його поживності.

Прихопив банку кави з верхньої полиці й став обирати. За шість доларів продавався синій пакунок, і виходило, що кожна пляшка за долар. У моєму становищі це було однаково що пити рідке золото. Двадцять чотири пляшки за шістнадцять звучали людяніше, однак де мені треба було взяти ще дві людини, які б випили це разом зі мною до того, як стече строк придатності? Дві третини долара, які я не міг компенсувати.

Обережно сівши, щоби не рознести все чохлом, я потягнувся за паком по шість. А, може, зрештою, в бар? Моя долоня сповільнилася над ручкою. Небезпечно ходити в бар, коли в тебе всього сорок доларів, поганий день і вигляд самотньої екзотики. Я схопив ручку та припідняв пакунок. Небезпечно лишати вдома шість пляшок у вільному доступі, коли в тебе всього сорок доларів, через це поганий день, і живеш ти на останньому поверсі без няньки. Я поставив пакунок.

Добре було б мати запас холодної рідини, що полегшить кожну днину до наступного концерту. Я вже прикусив палець, хмурячись на пиво. Були маловідомі бари на моїй вулиці – безлюдні, тихі, дешеві. Рука відсунулася від пакунка. Можна випити більше, якщо алкоголь коштує менше. Я знову зімкнув пальці на ручці та потягнув пакунок. А можна замовити один келих і піти додому.

Пакунок смикнув мене вниз до того, як я самостійно вирішив його залишити. Через папір, добряче обмотаний скотчем разом із ручкою одним кінцем, а іншим приклеєний до полиці, який я помилково сприйняв за митну наліпку. Примружившись на великі, дещо себелюбні відбитки друкарської машинки, я прочитав оголошення кмітливцю, що полював на авдиторію притомних алкоголіків.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

ІНТІЛІГЄНТНИЙ ФІЛАНТРОП В АКТИВНИХ ПОШУКАХ НОРМАЛЬНИХ ТІПІВ З ВІРОЮ У СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ ДЛЯ КУЛЬТУРНОГО ВРЄМЯПРОВОЖДЄНІЯ

ТРЄБУЮТЬСЯ НЕ ЖАДНІ, ЧЕСНІ, З ШИРОКИМ СЕРЦЕМ ЛІБО ШИРОКИМ КОШЕЛЬКОМ, ОДИНОКІ І ВІДКРИТІ НОВИМ ОЩУЩЄНІЯМ

!НЕ ПРИВЄТСТВУЮТЬСЯ! НІЩІ, ФРИГІДНІ, СИЛЬНО ВУМНІ

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Яка дурня. У мене не вийшло осягнути рівень відчаю, необхідний людині, аби та власнохіть дозволила себе так надурити. Я поглянув на нижній корінець із надрукованими датою та адресою, і виявив, що надурять когось уже завтра. Чи ставав я однодумцем, знаючи про це? Бездротовий телефон завібрував у кишені, і я приземлив пакунок, швидко копирсаючись у куртці.

Дрібне пуделко сповістило про невідомий контакт, але я був радий будь-якому промінню, що відблискувало в моїй уяві зеленими візерунками банкнот.

— Нік до Ваших послуг, — буркнув я, не видаючи схвильованості, й зловив угорі погляд касира. Мабуть, я сидів тут уже достатньо довго для підозр.

— Нікі? — незнайомий голос старої жінки. — Я зараз розмовляю з Нікі Ваном?

Серпанок щастя миттю вщухнув. На перший план вийшла настороженість, а за нею яскравішала ворожість, яку я спочатку не міг обґрунтувати.

— Припустимо. Хто це? — мій голос погрубішав.

— Крихітко, Нікі, твій батько вчора… — не в змозі вимовити слова, вона зробила тягучу павзу, від якої нудило. — Він…

— Мертвий. Знаю, — самостійно порушивши таїнство, я наполіг: — Хто Ви?

Я хмуро втупився в неоново-помаранчевий папір оголошення. Рюмсання жінки доповнювало написане, оживляючи його похмурими підшарками. З цього можна було б скласти сміливу, злегка нахабну музику, кіби мені так не кортіло кинути слухавку.

— Останні роки, без тебе поруч, я доглядала його. Ми так чекали на тебе, але, Нікі, ти не встиг…

Я ледве не приснув: та ну, цей обвислий хєр найняв собі сиділку свого віку?

— Що ж, — я стримано прокашлявся, — добре, що в мене так і не з’явилося таких планів.

Авжеж, під цим солодким голосом, під напевно розрідженими пластами сухої шкіри, під сечовим штином квіткової туалетної води, яку я в’являв досить чітко, – був обвуглений від святості каркас.

— Що ти таке кажеш, Нікі? — невіра. — Він пішов, мріючи побачити тебе, а ти ганьбиш його, перетворюючи все на демонстрацію? Юначе, коли ти вже подорослішаєш?

Вона не знала. У цьому була якась болісна іронія, котрою я не захотів ділитися. А, можливо, знала, і мої почуття спустошувалися від такої можливості. Потилицею я відчував погляд касира. Байдуже. Усередині щось затамовувалося, схоже на поступове закриття кришки концентрованої речовини.

— Це твоя родина. Це був твій батько!

— Пані, він жодної днини не був для мене батьком, — я фізично відчув, як розклався на компоненти в очах спостерігача, і тільки тоді касир відсторонено зашелестів журналом.

Застрягла грудка в горлі, і несподівано народилося бажання остаточно зігнити перед усіма. Стати руйнівником того перламутрового, кришталевого кальцію, що оточував мене, аби відкрити токсичні гнійники, в яких я перебував, дозволити їм припектися о повітря. Не знаю, чому, але я придушив це бажання й стишив голос.

— Послухайте, у мене нема нічого, чим би я йому завдячував. За весь час він жодного разу не привітав мене, не потурбувався про.. не знаю, мої справи? — я опустив погляд на освітлені пасма, що вилися під ногами. Тато не звернув уваги, коли у сімнадцятирічки раптом почала відростати сивина. Він ловив блідого, коли я повернувся додому в крові й шматках свого друга. Того ж ранку, знайшовши мене в ванній, він знову зґвалтував мене. Занадто складна історія, щоби її розповідати. — Я поїхав, бо не був для нього сином. Крекери були єдиним, що він мені давав, і тепер мене нудить щоразу, коли я відчуваю їхній запах. А більше нічого. Гадаєте, я можу називати його «батьком»?

Витираючи ніс, я знову підійняв погляд на гіпнотичне оголошення.

— Синку, він був поліційним, поки твоя мати ще була з нами… Звісно, дитині важко зрозуміти, одначе ти ж уже дорослий. Ти знаєш, що чоловікам його сорту, зі складною долею, а тим паче без дружини, не легко все це пережити. Ще, коли твоя сестра, боже… — це він їй наплів?

Я не розумів, чому так сильно стискав мобільник замість того, щоби кинути слухавку.

— Слухайте, якщо Ви так за ним сумуєте, то ніхто не зважатиме, як Ви складете йому компанію, — у моменті це здавалося мені доволі лагідним побажанням.

І тому я не допетрав, від чого згодом слова жінки стали звучати крізь зуби.

— Якби ти лишився. Якби не поїхав. Ти б не став таким покидьком, — вона аж захекалася від цього слова. — І не жалівся б на те, що нічого не маєш.

Га?

Кришка відлетіла. Я підвівся.

— Жаліюся? Я маю все необхідне. І здобув це без найменшого смикання його пальця.

— …Господи.

— І, знаєте? — я перебив її. — Я щасливий. О, я задоволений своїм життям без нього, і мені стане тільки краще, якщо Ви послужливо викреслите мене з того папірця, який робить нас родиною!

‘З вірою у світле майбутнє’.

Я відірвав куток з адресою, такаючи в телефон на її звинувачення. Потім я перечепився з касиром поглядом, і це обдало мене свіжим холодом. Так я нарешті зміг натиснути кнопку завершення виклику.

— Вибачте… — одразу ж я присоромлено знітився.

Йому було байдуже. Імовірно, я навпаки став сяким блазнем цієї зміни. Касир простягнув руку через захисну пластмасу (радше формальну), чекаючи, поки я віддам каву, але я вирішив нічого не купувати. Оголошення було мені задосить.

Тоді я не знайшов сил зайти в бар. Додершись до горища пансіону, я впав на матрац просто у вуличному й навіть не змив макіяж. Тільки бас я встиг поставити до кухонної тумби, сколоченої мною з п’яти ящиків із-під садовини, і поряд помаранчевий папірець чатував наступного вечора.

†

З першими променями заграви я вже наближався до безпритульного осередку. Прибережна частина міста ставала культурнішою, з тією заспаною поволокою утопічної миті у світлих фасадах, старій музиці, неквапливому натовпі та майже повній відсутності транспорту. Я підійшов до металевої огорожі на краю бескеддя, з кільчастими візерунками, які завжди нагадували мені зціплені серця. Знизу берег простягався як підніжжя оазису, що тонуло в випаленому сріблі моря. Кіби мене спитали, як я уявляю «смерть у спокої»(1), я безсумнівно вказав би на це місце.

Дрібні тіні пароплавів трималися вдалині, їхнє гудіння розбивалося о хвилі й зникало в шепоті людей за моєю спиною. Я обійшов дороговказ та різко звернув до спуску, на котрий не було жодної стрілки. Бруківка кінчалася, поступаючись зарослим сходам, що неначе зуби впивалися в скелі. Скоро тіло обдавав хвиський вітер. Я вже не чув міста, у тіняві часто втрапляючи в сміття під ногами, й трусився через те, що не збагнув накинути бодай щось на футболку. Рідкий пісок точно сам собою втягував підошву, деінде зненацька стаючи вогким.

Зрештою, варто було мені докульгати до гойдливих носів вітрильників, над пірсом заблимала лямпа. Сіромашна будівля в один поверх, укрита профнастилом, виринула своїм рогом із тіні – моторошна й затишна водночас, як дно мертвого моря. Найприродніше місце для ідеального вбивства. У світі й травинки не ворухнеться, як тут зникнуть кілька тіл нещасливців, що повелися на якусь хєрню. Мені ж майже не було, що втрачати, тож я смиренно ставився до такої долі. Ба навпаки – я вважав це достатньо вдалою можливістю підібрати пару авантюрних душ.

Дерево пірса рипіло під ногами. Я довго тут кружляв, намагаючись знайти вхід, але єдині пом’яті двері впевнено не рухалися, скуті важким замком. Над ними була крамнична табличка: «Фосилія», з дев’ятої до дев’ятої. Темнішало вже настільки, що навіть під ореолом лямпи я ледве бачив далі носа. Усе більше я замислювався над тим, що змушувало мене продовжувати битися тут, як метелика о скло, поки не додумався перевірити написане. Сказано було йти заднім ходом. Лайнувшись, я попрямував в обхід. Певно, я очікував виявити що завгодно, і найперш – скотомогильник під стиком стін, – але точно не вітально прочинені двері яскраво освітленої кімнати.

Учуваючи розмови, я схилився й насторожено спинився на порозі. Тісна кімнатка, напевно жила, однак зараз усі зручності були відсунуті вбік, і на звільненій площині розташувалися два ряди сидячих місць. Десь табурети, пластикові стільці, десь пляжні канапи. Скидалося на зустріч анонімних відчайдухів. Навіть на підвіконні стояв графин із помаранчевим напоєм, який я не поспішав називати соком, і козубка із солодощами. Промислові світильники горіли перед дальньою стіною зі старовинним дзеркалом. Там же був і мікрофон без промовця.

Щойно я насмілився ввійти, на першому ряді підстрибнула знайома розкошлана макітра. Тісний, однако, світ. Хлопець був у тому ж одязі й, здається, ночував десь неподалік. Усе також вмазаний. Його неспокійні очі мляво обдивилися мене, і в цей же момент він про мене забув. Бо тут були жінки.

— Ви вдвох і, плюс – я, — виведена з чорного білявка на задньому ряді активно й голосно вилася на стільці. — Ви зі своєю супутницею ніколи не думали спробувати?

Я не вмів судити про жінок інакше, ніж як я філософствував про інші музичні жанри, однак, гадаю, я міг назвати її вродливою, і в той же момент підтиснути губи від співчуття до її потяганого вигляду в такому молодому віці. Акуратне обличчя з якимось екзотичним розрізом очей було змазано щільним шаром навмисно важкого макіяжу, а весь її одяг напочатку точно їй не належав. Як мінімум підбори, що вона постійно поправляла, змушуючи взуття триматися за мозолясті кісточки. Це як додати в рок комерцію – настільки ж дико й опісля гірко.

— Навіть не знаю… Утрьох, гм, — сальний чоловічий сміх. — Що скажеш, лялю?

Мовчання. Тривале.

Потихеньку я підійшов до крайнього стільця, і білявка шикнула на мене.

— Шпало, тобі повилазило? Перший ряд вільний!

Я кліпнув кілька разів, незручно чіпляючи нігті. Роздивившись, у її ворожості я помітив якусь нервозність, зляк. Я не був зацікавлений у спілкуванні, що вже казати про її пропозицію, а вона, схоже, сприйняла мене саме за такого, скажімо, причепу.

— Вибач, — скуто буркнув я й шмигнув через ряд.

Ці круглі барні стільці з трохи м’якшою за граніт подушкою завжди викликали в мене ностальгію за часами, коли мені ще були необхідні багатогодинні репетиції, що скловата закарбовувала форму мого заду з плином днини. І Кайл лаяв мене, бо, зрештою, ми завжди грали у нього.

Тепер ми сиділи з хлопцем через місце. Він розфокусовано блимнув на мене й продовжив пускати слину на цю жінку. Зізнаюся, з ним було куди спокійніше, бо… Що ж. Якщо присутність цих двох не викликала загалом жодних питань, то та пара, що поряд із білявкою, була на кшталт Пітера Мерфі на святкуванні Дня Реформації. Чоловік із самозасмагою на й без того доволі південній шкірі, у вбранні, де одна краватка коштувала як обладнання клубу середніх розмірів. Лаковані туфлі, сонцезахисні окулярії, блискуча укладка, у цілому – образ «обличчя кампанії». І жінка, поряд з якою я ледве не сів – дама.

Радше мадам. Недоречно траурні вуаль та плаття не ховали лише легкий усміх у бузковій помаді, що на тлі чорного мережива майже контрастно сяяла. Вона не нагадувала ту типову поціновувачку бабусиних фіранок, для котрих останнім часом я став виступати дедалі частіше, а неначе справді була дуже вдалою статуеткою часів середньовіччя. Зважаючи ще на її розмір і на те, що та жодного разу не поворухнулася, навіть свого кавалера лишивши без відповіді.

Як я не мізкував, але не міг пояснити їхньої мотивації, що легше стало їх просто ігнорувати. У еліти бувають свої вибрики.

— Ми разом підемо до твого номера, і там… — хіхікання білявки. — Милий, ем…

— Ґреґ, — воркував чоловік.

— Милий Ґреґу, я беру…

Мене тіпнуло. Я на мить утратив зв’язок зі своїм тілом, а повернувся в закостеніння, з чорнотою перед очима, що повільно розтікалася. Я різко прокашлявся, легені запрацювали, і з відновленим зором я дивився на тремтіння своїх рук. Зімкнув їх, підпер чоло, волосся впало обабіч, зігріваючи. Прислухавшись до голосу – низького, в’язкого, – я запевнив себе, що це точно не був тато.

— Й-я теж можу дістати нам кімнату, — а це голос хлопця.

— Що? А ти ще хто? — знову білявка.

Гримотання попереду.

— Упсіки, чуть пів кошелька не розбив, — оце вже незнайомий сміх.

Я відірвав погляд від підлоги, і скоро моє обличчя перекосилося. До мікрофона підійшов невисокий, розхристаний чолов’яга в завеликому, білому костюмі, який тому судилося надягнути або на власний похорон, або на циркову виставу. Отже, труни в приміщенні не було. Він устав рівно, розправив лацкани, зачесав засмальцоване руде волосся, й увесь цей час його лице в плішивій щетині всміхалося. Далі він заговорив тим гачкуватим тоном поганого коміка, хіба з добряче прокуреним голосом:

— Пардоньте за задержку, уважаємі. Не вспіваю з тими всякими дєлами, — і він окинув нас примруженим очима з такою посмішкою, неначе бачив білет із виграшною комбінацією.

А потім його погляд зупинився на білявці. Очі розширилися, викочуючи назовні блакитні шайбочки в почервонілому колі білків; посмішка обвалилася в трагічну міну, точно посеред свята стався апокаліпсис.

— О-о, нє, нє, нє, — він витягнув до нас долоню дещо трагічно: — які жінки, ви шо? Зайчики, мелодрами знімають в сусідньому павільйоні, а тута рішаються серйозні вопроси.

І навіть я від його інтонації відчув себе дурнем. Усе змовкло. Я очікував, що білявка якось висловиться, чи принаймні той чоловік випне груди, продемонструє блискучий прес, типу як роблять усі мачо в фільмах у присутності своєї обраної. Але ні – абсолютна тиша, – й тільки мені від неї було дискомфортно.

— Бу-ков-ки, понімаєте? Я ж нєде не писав, шо хочу собі пасію завести. Ідіть іщіть папіків де хочете, а нам тут юбки не нужні.

Єдиним та доволі несподіваним звуком став шурхіт плаття мадам. Я благав, щоб щось сталося. Бодай щось. Чекав. Ніхто так і не заперечив йому. Як вийшло, що я раптом виявився, видається, єдиною розсудливою людиною? З цими словами не можна було погоджуватися, дозволяти йому відчувати мою підтримку, але ж я.. я ж не вмів розмовляти. Останнє, що я завжди робив у чужих чварах – це брав у них участь.

Тим, що зрештою підштовхнуло мене відкрити рота, став переляк білявки, який я прочитав раніше. З переляком ми були невідлучними близнюками протягом мого існування, і мені часто щастило мати когось, хто розв’язував усе за мене. І, здається, я заборгував кармі.

— Чому? — я звучав сухо, вдаючи впевненість. — Ніхто не жалівся, до тебе.

Він вилупився на мене. Я сповз на стільці, щоби дарма не провокувати своєю ззовні сміливою статурою. Кинув погляд на присутніх, у хлопцеві знаходячи боязкі кивки підтримки, а в жінці застигле нерозуміння. Розвівши руки, циркач зацвірінькав:

— Братік, я вапшє не спорю! — як сильно змінився його тон: — Я ж наабарот за всіма переживаю.

А як же.

— Ти знаєш, як важко жінкам прийти сюди й лишитися живими? І все ж вони тут, — я дивувався тому, як швидко він розгубився. Це, з’ясовується, було не так важко. — Ти шукав друзів, і, як на мене – їхній ризик уже щось доводить. То в чому проблема?

— Та ніхто тих жінок не трогає! — він чиркнув, махнувши рукою, і якось навіжено став торочити: — Це нам треба боятись! Цих фурій. Вони висмоктують з тебе твоє майно, потім твою лічность, потім добираються до твоєї душі. Вони обгризають кожну твою кісточку, а потім вибрасують те, шо від тебе залишилось! Посмотри, вона вже кігті до нього тягнула, і невжелі тобі нєде не защемило? Послухай мене: вони небезпечні!

Я нахмурився майже жалісливо, склав руки на животі, готовий слухати:

— Чому-чому жінки небезпечні?

Ззаду мене оглушило разючим криком чоловіка. Відчайдушне ревіння задзвеніло у склі, відлунало від стін, розкотилося пляжем через розпахнуті двері. І стихло також раптово, що я став розгинатися й відтуляти вуха. Мене зупинила крапля. Ще одна. Коли мені залило праву частину обличчя, я розвернувся, чіпляючи поглядом поблідлого, не до кінця притомного хлопця. Жінка хапалася за рота, вистрибуючи з підборів на сидіння, щоби позадкувати геть. Далеко вона не відповзла, проблювавшись на хлопця. Я завмер, і, на диво, кривавий фонтан також швидко перестав мати якесь значення.

Самозасмага стрімко сірішала, й останні барви втікали з розтулених ніби в екстазі губ. Чвакання. Тіло чоловіка схилялося над сидіннями, втрачаючи вагу, миті тому втративши життя. Дорогий костюм неквапно розкреслювали лози крові, впізнавані риси скоро задощило первісно бурим. Звуки сліз, дихання. Мереживне, витончене тіло мадам тулилося до нього зверху з турботою. Точно заколисувало, проводжаючи у міцний сон. Слизьке клацання. Над шиєю затрималися чотири тонких ікла, прощаючись. З губ, де тепер не було й тіні тьмяно-бузкового, вилився чорний згусток, і м’яка всмішка пустила ще кілька в’язких крапель крові вниз. Мадам перевернулася й сіла назад, плавко лишаючи одну ногу на іншій. Струмені чорного мережива переплелися.

— Про шо я і казав. Вот так і пускай женщін до людей, — невимушена луна голосу промовця ледве-ледве торкнулася моїх чуттів.

Повільно мадам витерла рота, а потім стягнула рукавиці з однієї синяво-блідої рученьки, з іншої. Обидві загострилися короткими пазурями. Тіло чоловіка впало за ряди, і мадам зразу ж упустила зверху свої рукавички.

— В цьому світі єсть тіко одна проблема для всіх чоловіків, і вона прямо перед вами.

Мадам розвернулася, а я досі перебував у дивному стані затишного шоку. Здається, можливо, вона зітхнула.

— Даруйте, — тенор.

Тенор?

— Не мав наміру когось відвертати.

Істота була чоловіком.

Зустріч не перервалася. Поряд, пригорнувшись точно пташенята, сиділи хлопець із жінкою. Хлопцю, здається, усі клепки повідбивало, що той тільки либився, очевидно вражений самим собою, і його геть не обходила спина в чужому блювотинні. З іншого боку, було б неприродно, кіби наркоман таким переймався. Підібгавши коліна, білявка скрутилася коло його плеча, гикала й дивилася в порожнечу. На «сцену» промовець підтягнув собі стілець.

— …І як би тада построїлися піраміди без співпраці? Люди! Люди довіряли один одному і дєлали історію. Один піщаний камінчик за другим рік за роком, і так получався світ, — він гортав теку папірців, що мала разючий вигляд, і в супровід своїм казкам додавав жести: — Вот єзуїти…

Він назвався Альбертом Кліфом Бенджаміном Великим де Першокласним, Шостим у династії вроджених демагогів і ще багато ким, що ми розсудливо вирішили скоротити до легкого «Кліф». Однак поки що він лишався організатором-мудилом, що ми вирішили скоротити до простого «мудорг». Я медитативно крутив у пальцях медіатор.

— Дрібнота не вміє співпрацювати. Малі діти гризуться за тряпки, за таке сі «своє собствене», за індивідуумство, за ідентичність. Отак і стається стрілянина. От так і появляється це ворожіння. А сила людей в чому? — він відповів сам собі: — Шо ти мені, а я тобі. І ніхто не обіжається, птушо ти мені дав, шо мені нада, і я тобі, соотвєтствено, дав, шо нада тобі. А, єслі ти уже такий чєловєк хороший, то чому б мені не дати тобі більше?

Вкладаючи Кайла між пальцями носом уперед, я згадував чорні стіни, ядуху, глибину розідраних органів, миготіння камери, виття. Страх. Перевертаючи Кайла ребром убік, я відчував піднесення. Я затримувався на цьому відчутті, воно здалося мені моторошним, і я бажав його препарувати. У мене за спиною сидів упир. Далі лежало знекровлене тіло того, кого я ще пам’ятав живим. Я боявся собак, я відчував їхні зуби на собі, я підводився посеред сну в ріках поту й задихався, роками шукаючи в темряві горячі проблиски звіриних очей. Я перевертав Кайла і п’янів від чарівної ніжності вбивства.

Мені на гадку навіть не спадало тривожитися, що я міг стати наступним. Що воно зголодніє, витягне свої химерні руки, і останнім я побачу байдужі баньки мудорга, а слідом – червона завіса. Я хотів це побачити. Ні: серце гупало від того, що я не припиняв прокручувати цю сцену в голові. Як легко розтануло тіло в обіймах убивці. Скільки довіри в цьому було, наче замість болю йому дарували нірвану, дбайливо відпускаючи. Ця досконала мить, сакральна верхівка кохання, стала найпрекраснішим насиллям у моєму житті.

— …Дружба – це коли ви готові із своїм товаришем, себто зі мною, поділитись всім. І я не задолжаю, повірте. Я невіроятно отвєцтвений друговод. Шо казать: ви могли це побачити в приглашенії…

Праворуч від мене сиділа пара сполоханих дітей. Спереду тіп виливав гарячкові проповіді, як радіо, яке забули вимкнути. Я не в’являв, у що перетворилося моє обличчя, але чітко бачив свої плечі й відчував ту затвердлу від крові половину волосся. Утім, як і всі, я не йшов. Хоч Кліф і продовжував говорити про «нас» як про своє особисте досягнення, було достеменно зрозуміло, що ми лишалися через чорну нитку, якою нас пов’язало це вбивство.

— Значиться, якшо в нас вже така пірната компанія, то тада і з жінкою можна начінать…

Мене лякало моє захоплення й те, наскільки приємним воно було. Чи було це розуміння настільки жахливим? Я думав про нього, як про таке. Медіатор повиснув на шиї, і я почув відлуння свого ж ковтка. Далі я помітив, що всі дивилися на мене з якимсь очікуванням.

Я покосився на мудорга:

— Що?

— Відрекомендуйся, — Кліф тримав ручку над гузником папірця, однак пропалював діру в мені: — Перший крок в созданії настоящей дружби – плавне знайомство. Ми ж це тікишо пройшли.

— ..Я, ем… — я опустив очі. — Нік. Просто Нік.

— Харашо, ‘Просто Нік’, — він записував?

— Жизель, — хрипко видала білявка, коли, хлопець проґавив свою чергу.

І мудорг, різко розвернувшись на стільці, пирхнув:

— Воу, я не про сценічне ім’я спрашую, краля. Довір’я має буть, ну?

— Ти задовбав! — вона скочила, заїхавши маківкою по підборіддю хлопця. І разом присіла на стілець, видно, від залишків потрясіння, через що її вираз лагіднішим не став. — Іще раз спизданеш щось таке, свої яйця зі шпиля зніматимеш. Врубився?

Обличчя Кліфа видало аж надто карикатурний жах. Мабуть, він насправді мав якісь проблеми з жінками, серйозніші, ніж його вроджена зарозумілість через наявність члена між ногами.

— Ніяких заперечень, Жизель. Як я вапшє міг таким буть? Шось тупанув, не подумав…

— Спи з відкритими очима, виродку, — і вона розвернулася до хлопця, м’яко гладячи його підборіддя. Її голос тремтів: — Вибач, болить?

— …Жизель. Красиве ім'я…

Зачаровано протягнув Шон, як він потім представився, не без нагадування від Жизель. Та взагалі з ним почала витися, мов квочка, за футболку перепрошуючи, усе обіцяючи. За все дякуючи. Шон хіба ротом плямкав, явно спостерігаючи перед собою диво не інакше як божественного походження.

Я стримано зітхнув. Не помітив, як зібгався на своєму місці. Мені стало некомфортно від того, як швидко вони оговталися. Занадто легко. Невідповідно. Не те щоб усі повинні були разом перевдягнутися в жалобні одежі, однак, гадаю, рано було переходити до свят життя. Мав же пройти якийсь час перед прийняттям.

— Перейдем до моїх вопросів… — Кліф почав шукати потрібний аркуш.

— Кудзу.

Я смикнувся, руки Жизель зупинилися над волоссям Шона. Мудорг різко подивився вперед.

— Я не прозорий, — спокійно нагадав вампір.

Знову цей мрячний холодок.

— О, точно, пан Кудзу! — усе ж він його боявся. Кліф широко всміхнувся, погано ховаючи знервованість. — Сь-сь, — він показав пальцями лещата. — Кусючий, прально?

Мертва тиша, я мимохіть пирхнув.

— ..Шо ж, кгм, радий привєтствовать артефакти всіх граней, ми нікого тут не засуджуєм. Більше, — він коротко глянув на Жизель. — І так: скіки хто з вас зарабатує?

Прямолінійно навіть для нього, попри те, що цілі зібрання були зрозумілі приблизно з першого його подиху в цій кімнаті. Як я здогадався, черга на відповідь завжди починалася з мене, як із крайнього, і я трохи розслабив плечі.

— Учора я заробив сорок доларів, — замки в його очах руйнувалися. Нехай. — І їсти ці купюри видається мені найвигіднішою політикою на цей тиждень.

Жизель послала його. Шон:

— ..Якшо м знадобляться гроші, то я читав, шо можна продавати все, шо є в тілі людини. Волосся, рідини.. не так багато коштують, як органи, но це доступний варіант.

Кліф усе занотовував.

— Пан Кудзу? — він знову схвильовано подивився за моє плече.

Той не зразу вивів:

— Обшукай цього хлопця і взнай, скільки я заробив за один сніданок.

Гадаю, це було багато.

— Отого? — Кліф показав ручкою, потім кивнув, витягуючи губи, і схилився над паперами з буркотінням: — Да, цим я планірував зайнятися пізже…

Нескінченні питання лилися швидко, і Кліф подарував нам розраду спостерігати, як із кожною нашою відповіддю надія його полишала. Якщо серед нас і була торба з грошима, віллою, великим страховим пакетом і щедрим серцем, то вона покоїлася за рядами. Несподіваним стало те, як із часом Жизель із Кудзу зіспівалися, разом глузуючи з чужих дурних закидів. Жизель точно мстилася, а вампір, я був упевнений ба без погляду на нього, просто нудьгував. Я ж на пару із Шоном більше слухав, ніж щось вигукував. Направду, усе це дивним чином розслабляло мене. Я почувався часткою затишної бульбашки дикої форми, і мені поступово починало це подобатися.

Кліф важко видихнув, зневірено озираючи записи наших відповідей. Мить розпачу в його плямканнях, а згодом гучний сплеск теки:

— Шо ж... Винужден вам об’явить, що ви ніяк, ні під яким кутом, абсолютно нічим не підходите на роль моїх кєнтів, — і він відкинув теку, впавши обличчям у долоні.

— Яке ж щастя, — Жизель підійнялася зі стільця й поплескала Шона по плечу, прямуючи до другого ряду.

Там її хода сповільнилася, вона як заморожена обійшла висохлу калюжу блювотиння й обережно підібрала підбори. Підошва чвакнула, відриваючись від підлоги. Жизель із жахом притиснула рота, вивчаючи залиту кров’ю зобуву. Дотягнувшись, Шон заспокійливо погладив її спину. Вона підтиснула губи.

— Можу відшкодувати тобі іншою парою, — це був Кудзу.

— ..О, — усмішка Жизель пом’якшала. — Було б так мило з твого боку, ем, Кудзу.

Її погляд упав за ряди, шкірою пробігли дрижаки, і вона одвернулася:

— Але справді не варто, це всерівно дрібниця, — квапливо обійшовши стілець, вона прошепотіла Шону. — Підемо. Знайдемо щось, я декого тут знаю.

— Я теж, — натомість тихо сказав Шон, спостерігаючи невідривно, як жінка натягала підбори. — Знаю когось. Найдемо тобі одяг. Файний.

Зараз усі б розійшлися, кіби я не наважився спитати. Воно весь час було в голові, і періодично нагадувало про себе в нервовому смиканні пальців.

— Вибачте, — вступив я в відкриту розмову й одразу підтиснув плечі від поглядів. — Я просто хотів поцікавитися, чи.. чи тут хтось колись грав? На музичних інструментах, у сенсі.

Ураз я почув жвавий голос Жизель:

— Я грала! У дитинстві батьки віддали мене на скрипку. О, це були п’ять років справжнього пекла, — вона милозвучно посміялася й зраділа, коли я підійняв на неї свої боязкі очі. — Чесно – не виношу скрипку. Я завжди хотіла грати щось гучне. Щось.. категоричне.

Не такий поганий вигляд вона мала в цих підборах. Воно навіть якось поєднувалося з іншим дранням. Чи просто я зрадів позитивній реакції, не знаю. Потім Шон підійняв руку, блимаючи тупо на мене, проте нічого не сказав. Схоже, його вже відпустило від будь-чого, чим він міг закинутися. Я перевів очі на мудорга. Той мовчки сидів, як після вдару блискавкою, спостерігав за нами крізь пальці. Коли ми перетнулися поглядами, він кивнув мені обернутися. Тільки цього я не хотів робити. Можливо, інші вже призвичаїлися до компанії вампіра, але я не знав, як поводитися з надприродним, ба попри те, що хоча б був із ним частково знайомий.

Я зам'явся, просто перебираючи пальці. Майже шкодував, що запитав.

— О! Кудзу теж грає, — Жизель незграбно підстрибнула. — То ми можемо грати разом!

— Ми можемо створити гурт, — додав вампір, чимось розважений.

Жизель захоплено верескнула:

— Назвемося «ікластими сестрами», і будеш усіх лякати, — вона посміялася разом зі стриманим Кудзу, а потім взяла руку Шона й звернулася до мудорга: — Сучий сину, ти відповідальний за це все. Навіть, бля, не мудруй – втекти не вийде.

— А? — він ожив, випростуючись із жалісливим: — Рібят, я вапшє в музикє не дум-дум!

Жизель відбила:

— Ну будеш тоді цим, е-е.., — вона згадувала, — басистом.

— Ні.

Я завмер із прочиненим ротом.

— …Він не буде басистом, — договорив Кудзу.

От тоді я озирнувся. Бліді губи зі слідами сухої крові не всміхалися, не шкірилися, здавалося – узагалі не рухалися. І все ж я не міг позбутися нав’язливого відчуття, що з мене знущалися. Я обережно схилив голову:

— У гурті не може бути два басисти, — пояснив я очевидне.

Він мовчав. Я нервував. Урешті він благословив відповіддю:

— Мені заперечувати? — невимушено сказав він неначе дрібній комасі перед носом. — Тебе ніхто не примушує грати з нами.

За звичкою я подивився туди, де мали бути очі. Хотів прочитати справжні наміри, однак лице ховалося за вуаллю. Я був безпорадним. Власний гурт був так близько, що я не припускав можливості його втратити. Зуби зімкнулися, я підвівся, перериваючи суперечку Жизель із Кліфом. Вони звели голови, я хотів перепросити за те, що їм довелося так робити. Але в моменті я настільки кепсько почувався, що лише спитав:

— Де тут вбиральня?

Кліф нерозбірливо гаркнув, указуючи за стіну.

Крижана, мутна вода, від якої пахло морем, набиралася в раковині. Велике дзеркало трохи допомагало розширити простір каютки з одним туалетом і душем на стіні, майже створюючи комфорт. Потріскана кров робила половину мого обличчя схожою на опудало з лабораторного класу. Наче з мене зрізали м’ясо тупим ножем, лишаючи необережні, бліді ляпки шкіри. Волосся було в іще гіршому стані. Спочатку я жахнувся свого віддзеркалення, але зараз мені вже було просто сумно.

Я почувався знесиленим, скрученим і вичавленим, морально добитим. Що, у цілому, відповідало реальності. Я слухав шум у вухах, особливо не обробляючи луну розмов, течіння води, власні думки. Потім я зігнувся, занурюючись у сіру воду з заплющеними очима. Бульбашки кисню полоскотали щоки, слідом відлупилася кірка крові. Не очікував, що, ставши свідком убивства, справжнім потрясінням для мене буде така буденна річ як відмова. З тим, як мало я просив, я завжди був готовий нічого не отримати. Але тут я мав відмовитися від себе або забути про гурт.

Викинути моїх дорогоцінних подруг. Витратити пів статку на новий комплект обладнання і ще ціле квартальне ВВП штатів на нові інструменти. Забути про бас. Ніколи, більше ніколи не торкатися баса, принаймні не там, де я хотів цього найбільше – у власному гурті. Віддати єдину мою пристрасть у руки іншого. Це була та межа, за котрою я не уявляв світу, і мені стало б краще від простої смерті. Аби не це. Я міг пережити будь-що, лише якщо до останньої своєї натужно живої клітини триматиму в руках бас.

Випустивши залишки кисню з легень, я випірнув. Вода в раковині набула жовто-бурого відтінку каналізації. Я відкрив кран і змив залишки крові з лиця, переходячи до відмивання волосся. Двері рипнули, я витискав рожеві ріки з пасом. Струсив джгут у непіддатливому бруді й потягнувся за бруском мила, як тут підстрибнув, побачивши низьку фігуру вампіра. Він зачинив двері. Я помітив, що почав тулитися до стіни, однак на мене цілковито не зважали, просто спершись на ту раковинну тумбу.

Тож невпевнено я забрав брусок і все так же продовжив терти волосся над раковиною, періодично позираючи в дзеркало. Біля коренів майже відмилося. У Кудзу, як для того, хто просто знаходився в тій же кімнаті, була аж надто гнітюча присутність. Раніше могло здатися, що це через труп, але ні: тіло сковувало як раз через цю неприродну статичність. Мозком я досі мимовільно сприймав його за гарну бутафорію з тематичного парку, поки він не нагадував, що вміє рухатися.

Дозволивши мені зануритися у свою справу, він несподівано випростався, від чого мене знову ледве не пересмикнуло. Я стежив через дзеркало(2), як він завів великі пальці під очіпок вуалі й підійняв грузну систему тканини над головою. Мереживо впало і згодом скотилося зі стільниці, як якась прудка істота, а я побачив янгола. Короткі хвилі чорнявих кучерів обтікали цю голову, недоречно закручуючись у якісь плавкі завитки на шкірі, що відливала синню. Риси обличчя були такими ж лячно нерухомими. З усіх тонких і викреслених ліній вибивалися великі чорні очі без помітного переходу від зіниць до райдужок. Наче можна було там побачити як дно безодні, так і приреченість свого існування.

Його зовнішність точно не підпорядковувалась визначенню статі, і більше заворожувала, ніж вабила. Я б не дав йому більше, ніж собі, однак підсвідомо сприймав набагато, набагато старшим. Таке ж дивне відчуття омани, як від реставрованих полотен. Поки я був натурально спантеличений, він нахилився до крана, набираючи воду. Шикнув, а я навіть не кліпнув на ікла, розглядаючи довгі вуха.

— Зроби тепліше, — він відійняв руки, які неначе злиплися.

Я мугикнув, тихо штовхаючи ручку одним пальцем. Він підніс долоні, розліпив їх, поворухнув пальцями, а потім старанно відмив кров зі свого підборіддя. Білий аркуш із краплями чорнил для створення ілюзії чогось живого. Я оговтався тільки тоді, коли він відійшов назад, чепурячись, загалом, по-людському. Якщо тільки не враховувати того різкого перемикання від розміреної дії до абсолютної бездії. Викрутивши воду назад до крижаної, я продовжив практично віддирати кров від кінчиків пасом.

Мене відвернув стук. У дзеркалі я побачив, як Кудзу сів на обідок унітаза. Насторожено я нахмурився.

— Невже вам потрібно, ну, користуватися туалетом? — обережно спитав я.

Дарма. Віддзеркалення Кудзу подивилося мені в очі, і ми перезиралися так довго. Дуже. Кров устигла відмитися, а вода – наново набратися в раковині. Вампір не видавав ані роздратування, ані спокою. Скоро я помітив, що він не блимав. Я вичавив волосся, недалекоглядно витираючи їх футболкою. І він усе ще так сидів. Зрештою, я нервово сковтнув та зібрався перепросити.

— Зачини за собою двері. Я хочу курнути, — сказав він нарешті й дістав гаманець.

І я знову не зрозумів його настрою, але певним чином здивувався такій «нормальності».

— Звісно.

— Ти лишаєшся? — раптом спитав він якось так відсторонено, що я зразу втямив, про що йшлося.

— Так, — я схилився під одвірком, виповзаючи.

Кудзу прокрутив згорток паперу, щільніше втрамбовуючи сухі грудки дивного вигляду з масним запахом полину, що точно ним не були.

— Вітаю, — звучало м’яко. — Гарні гітаристи жахливо грають бас на початку. А ось гарні басисти, — він скрутив трубочку сильніше, — стають дивовижними гітаристами майже одразу.

Я затримався, прихилившись до одвірка:

— Я гратиму бас, — просто щоби сказати йому це впевнено.

Кудзу туманно всміхнувся на мої слова. Чи то по-доброму, чи зверхньо – я не розібрав. Але я набрався сміливості спитати:

— Ем, а що це? — ще зігнувшись, я кивнув на косяк.

І на диво цього разу почув відповідь:

— Сушена чилібуха, — він поклав ніжку косяка до губ, поки я очікувано нахмурився, наче перепитуючи поглядом. — Тобі таке не можна.

Він дістав сірники й завмер. Подивився на двері, на мене. Допетравши, я поквапився вийти та облишити його. Коли я повернувся в хаос у нещадній ілюмінації цих лямп, Кліф протирав білий костюм на підлозі й благав Жизель забрати його із собою в номер. Типу як пса драного, чи щось таке.

— У нас виникло недопоніманіє…

— Ісусе, від’їбися, — приснула вона з огидою і цокнула на крок далі від розпластаного Кліфа. — Як же мені хижо від цієї діри, від, — Жизель махнула рукою на тіло, потім махнула на Кліфа: — від тебе.

Потім вона помітила мене. Я думав пройти повз, якщо вже всі розходилися. Однак Жизель перехопила мене, щось шкрябаючи помадою на квитку з.. «Лімба».

— Ти ж будеш із нами грати? — вона підійняла тонкі очі, і я відчув себе майже роздягненим від її сподівань.

Я забрав, видається, її номер. Стримано кивнув. У мене парадигми тріскалися від думки про те, що натовп під темною сценою міг мати обличчя. Я лише сподівався, що Жизель не запам’ятала мене, навіть якщо вбачила серед диму й стробоскопів.

Її втішила моя відповідь.

— Дякую.

Сказала вона з теплом перед тим, як розвернутися до виходу. Я щиро не розумів, за що мені можна було дякувати. За те, що посидів рівно? Почекав збоку? Ані слова не дзявкнув?

— Можу поділитися з тобою картонкою. Тут недалеко, — Шон геть чарівно у своїй люб’язності запропонував Кліфу.

Кліф проскиглив, зариваючись у коліна:

— Нє, просто.. просто іді уже,

Його пощипані брови зморщилися, а Шон тільки знизав плечима. Наостанок хлопець боязко кивнув мені, і так ми лишилися з мудоргом на порозі вдвох. Я скрутив квиток Жизель і втиснув трубочку між ременем і штанями. Кліф похмуро рюмсав. Прокашлявшись, я не надто м’яко схилився до нього, простягаючи руки.

— Ну ж бо. Досить, — я не хотів здатися добрим через своє співчуття.

Кліф звів баньки й так проскиглив:

— Нік, пажалуста…

— Вибач, у мене тільки один матрац, — зітхнув я рівно.

І він схопився за мої долоні, різко звівся, міцно-міцно врізаючись грубими пальцями в мої не менш тривкі мозолі. Від того приємного не побільшало, тож я позадкував, однак Кліф і не думав мене відпускати, насуваючись.

— Молю, Нік. Прошу, нахуй, від чистого серця. Я на полу посплю, я нічо трогать не буду, я, бля – я ті всю хату вилижу! — це, мабуть, стало першим від нього, що не звучало пустою обіцянкою, а було частиною справжнього відчаю. — Тіки не ночувати в цій холодній залупі з жмуром в обнімку…

Діяв через жалість – отже, щодо мене план у його голові якийсь таки сформувався. Щур. Я притиснув руки до себе, намагаючись відступити. У кімнату прокрався запах чогось гіркого й аптечного. Невдовзі я здався цим німим умовлянням у сльозливих очах, розслабляючи руки.

— Гаразд.

І рішення виявилося доволі непоганим, адже Кліф забажав відкупитися морепродуктами на вечерю.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

(1) Буквально «Rest in Peace»

(2) Усе так і має бути