Тіло в Моїй Домовині

Пісні, під котрі писалася ця частина розділу:

Animal Impulses – IAMX

Sex Beat – Sexbeat

She’s in Parties – Bauhaus

Party of the First Part – Bauhaus

In the Night – Bauhaus

The Bondage Song – London After Midnight, Sean Brennan

Bitches Brew – Crosses (​†​†​†)

Terrible Thing – AG

Ну й приблизно весь альбом «The Fragile», Nine Inch Nails.

Я створила плейлист на Spotify, щоби туди все кидати. За бажанням можете шукати «The Corpse in My Coffin» (легше через мій профіль (бє)), або зараз я кину посилання в коментарі, щоби можна було скопіювати☺️🙌

Сподіваюся, гарного читання:)

†

Різке світло спрямоване на тіло. Під фотоновим лезом заглибини не відкидають тіні, перетворюючи форми на плаский рисунок на стільниці. Дотиками м’якими, як цілунок матері, я змахую бруд із його поверхні кольору мейсенської порцеляни. Початок ритуалу. Розкручую кілки до однакового натяжіння. Ляск, ляск, ляск, ляск. Підчіпляю та дістаю струни за ніжки. Вони видають звук маршу скелетів, який наприкінці стає тонким криком, неначе зникаючи в жерлі під ґрунтом.

П’ятнадцять хвилин на те, щоби дерево ввібрало олію. Пряний запах чіпляється до моїх рук. Гвинтик за гвинтиком я відкриваю лунку анкера і коником натягую гриф, що знову розтанув від зміни сезонів. Ховаючи анкер, я повертаю кожен гвинтик на його місце. Потому я відкладаю інструменти, дивлюся вниз, де в усю довжину столу розтягнувся голий бас із його вологою гортанню, посіченою металевими шпильками-ладами. Видовище найпервиннішої сексуальності – та нагота із самобутніми вигинами, чистоту котрої не перевершити жодному живому створінню. Але час вертати струни.

Потім я ще даю йому подихати, поки сам курю в вікно. Уповні спекотна днина. На торці міста здіймається пара, що спотворює силуети домівок у голови з безліччю очей і кривих ротів. Я тішуся цим образам, трохи відсунувшись у тінь майстерні. Кучері пуерарії пробиваються ззовні, душать моє вікно цим прісним ароматом винограду. Віднедавна вона цвітне дрібними ліловими квітками, що робить її майже безневинною назверх. Майже такою, яку можна винищити, не випаливши разом сотні ярдів землі. Цигарка закінчується, одже, час тайських насолод для баса також спливає. Видихнувши дим, я скидую недопалок у невмирущі зарості й зачиняю вікно.

З басом у чохлі я гашу всю електроніку. Трохи сумно, бо, кіби я мав години, я б витратив їх на підкручування всього, що тільки можна крутити в басі. Однак я лишаю малу поряд з іншими своїми супутницями – Лотті та Мадонною. Цю біляву новеньку я назвав Амелією. Не знаю, що я їстиму, зате тепер я можу назватися професіоналом. Не через кількість подружок, а тому, що нарешті маю універсальний бас. Кайл би мною пишався, гадаю. Хоча, насправді я мав би дійти до цього швидше.

Я беру із собою Мадонну – п’ятиструнний «фендер» із блошиного базару, який однаково продірявив мені кишені. З позитивного: завдяки йому я навчився ремонтувати все, що не зламано. Минаючи кухню, я також витягаю зайве з розеток і вимикаю світло. Дістаю з програвача сріблястий диск із відбитком скручених пластин ківсяка, який зупинився на останньому треці: «Hurt». Мелодійна пісня, що непомітно заливає в душу порожнечу, і, після кінцевого шипіння, у вухах ще довго лунає тужний голос Трента. Його можна сплутати з залучанням, з особистим горем, з заспокійливим – завжди по-різному. Кинувши диск на п’ятигранник, я пішов до коридору та раптом збив пакет.

Під підошву потрапила грудкувата і липка маса. Пончики. Купа різноколірного цукру і жирного тіста розчавилася поміж дротів. Ядерний колір начинки глузливо тягнувся на підлогу під моїм поглядом. Я підтиснув щелепу, намагаючись тримати ногу висячки, поки всередині затамовувався гнів.

— Кліф…

Я прошипів. І довго, довго видихнув.

…Деякий час потому

Клуб, здається, «Річчі», у дворі історичного центру з каскадом блідих і прямих поверхів, раз через раз прострелених віконцями. Доріжки тут врізалися в сходинки, наступали одна на одну, вели битву за висоти, і якимось робом уся ця ріка зрештою витікала на мирну набережну. Кам’яне приміщення клубу, заставлене темним дубом і завішане правильними афірмаціями («Щастя в бажанні!»), було скромніше закладів углибині міста і, утім, достатньо великим, щоби мати сцену. Особисто для нас воно було занадто стерильним. Майже незайманим із його публікою поп естетів.

Так чи інакше, огида це чи жалість – ми працювали на будь-яку емоцію. Ми не мали грати тут, і всі це знали, а решта зрозуміла вже після початку виступу, що мчав до неминучої оказії. Ми просто чіплялися за можливості, і хіба ми були винні в тому, що воліли вигризти собі ділянку в чужих головах?

«Живи в коханні!»

— …Заший дірки у моїй шкарлупі, — шепотів тремтливий голос Шона, народжений, аби наганяти жалість, і моєю волею навчений тієї сонорної млявості, що подавала спів як ніби трішечки під кайфом. Шону не довелося довго пристосовуватися.

— Зведи над порожнечею кістки…

І Шон знову схибив із бемолем.

Пісня «Яблука», написана Кудзу про втрачену душу, що, розкладаючись, прагнула наповнення й сенсу. Його заворожив якийсь гриб, як він пояснив, і, направду, я сприйняв це двояко. Темні й сирі слова, скручені в концентровану емоцію приреченості, суперечили миловидному юнаку за мікрофоном, чия молочна чарівність ставала зловісною, а дурний погляд здавався навмисним. Контрастне поєднання ніби підносило Шона над сценою, ззовні робило його ефемерним, солодким, гріховним. Потенційно продавало його фантазіям.

Кіби він ще потрапляв по клавішах.

Кіби з них хоч хтось узагалі потрапляв кудись.

Жизель часто збивалася з ритму й ба не намагалася цього приховати, заходячись так, неначе барабани були тими почварами її скаредних клієнтів, що мені доводилося дедалі частіше використовувати слеп(1). А чи бас здатний замінити барабани? Кудзу зневажливо посміхнувся зі свого кутка сцени, беручи мою партію на себе. Такі рятівні маневри могла б приховати гарна гітара – вершки з вишенькою на недопеченому тістечку. Проте в нашому випадкові доводилося пишатися вже тим, що Кліф не плутав єдині три акорди, які знав.

Какофонія. Це б стало музикою, кіби Кудзу взяв гітару. Я багато варився в жалю втрати, думаючи про це, а іноді й досі повертався до цих роздумів. Істота, яка мала знати більше, ніж будь-хто з нас міг дослідити за ушитко своє життя, обрала ділити тінь зі мною. Спочатку я списував це на смаківщину; згодом мені навіть здавалося, що ця захцянка була свідомим глузуванням із мене, а потім я пограв із ним якийсь час, збагнувши про неочевидну відповідь: Кудзу був лінивим.

Енергоощадливим, як точніше. Зазвичай улаштований на даху холодильника, він натягав сонячні окулярії й удавав сон усю репетицію, читаючи крізь скло книжку на колінах і, так би мовити, «дозволяючи» мені робити всю роботу за нього. Попри абсурдність, я навчився гармонійно поєднувати два баси, проте його млявість була більшою проблемою. Він пропонував грати всі чисті ноти, що в перших моїх партіях рідко йшли серією. Тепер же в нас було розгалуження на його, фонові черги, і мою гру, яка представляла бас під класичним соусом.

Водночас грав він настільки ж управно, як і позбувався людських тіл. Я не дозволяв цим думкам розвинутися до свідомих, однак дуетом ми були б у рази успішнішими. Можливо, Кудзу б тоді забрав у Кліфа місце гітариста. Зараз рудий у вбранні тижневої свіжості вийшов уперед, переходячи на шестірку у швидшому темпі, бо йому так зручніше.

Що б’є той метроном, що не б’є – що жерстянка зробить невизнаному хору солістів?

Шон узяв нижній фальцет і прибрав руки із синтезатора. За спиною Жизель утомлено тиснула педаль, точно басів нам було мало. Кудзу сміявся, крапаючи на підлогу кров’ю з пальців, що щоразу миттєво гоїлися, як і відростали відколоті нігті. Я почувався жахливо: це звучало потворно. Ті обличчя скривилися, осяяні каламутним світлом, над такими ж теплими й ніжними тканинами їхніх фігур. Тут були ті, що знали мене як гарного музику, і жахалися тому, де я стояв. Я міг стидатися, однак я точно знав їхні розмови цього вечора, наступного, і того, коли наш виступ стане пеленою мітів під стелею «Річчі». Але Кайл хотів не цього…

«Мрій!»

— Хуйня!

У динаміках застигло гудіння. Шурхіт. Кашель Кліфа. Повз пролізла Жизель, легко штовхаючи мене плечем. Її тепер яскраво рожева голова ледве не збила Шона з ніг.

— Дівчинки, це мій красунчик! — вона міцно обійняла Шона, і вони ще якийсь час лизалися. Доволі довго та доволі масно.

Кудзу заглушив струну.

Потім Жизель потягнула «свого красунчика» геть, довбатися або гатитися, чи все разом, якщо цього разу вони не збиралися ставитися. Чергою до краю сцени вийшов монохромний Кудзу. Він опустив мікрофон під себе, не переймаючись наявністю кріплень, тож розбитий штатив повалився додолу. Він його підняв. Спробував полагодити. Мікрофон глухо бився о ніжку, затинаючи шепітливі розмови. Коли Кудзу лишився задоволеним, намотавши шнур на штатив, то простукав мікрофон. Бряжчання розійшлося кімнатою, їдке й оглушливе, привертаючи остаточно все роздратування до себе.

— Мужик, ти ідеш? — Кліф поплескав мене по руці, звівши очі з пропозицією, мабуть, відсвяткувати. Щось.

Я перевів погляд назад, де Кудзу неквапом вовтузився з мікрофоном. І робив це вмисно. Випроставшись, він лише тихо прошипів, сьогодні навіть не силкуючись грати нервування.

— Отже, Ви… — вереск мікрофона. — Отже, Ви вважаєте…

І знову. Хтось обурено наказав припинити це. Погрози прогнати нас зі сцени лінчуванням лунали дедалі частіше. Я був упевнений, що Кудзу всміхався в цей момент, легкою і доброзичливою всмішкою.

— Ой, та й біс с тобою, — голос Кліфа чувся гірше. Плюнувши, він пішов, видається, убік чорного ходу.

— Отже, Ви вважаєте наш виступ поганим. Дозвольте дізнатися детальніше…

Той хлоп підскочив, розвертаючись, і через мить над потилицями блиснув плаский млин білої дупи. Залунали сміх, крики, улюлюкання. Обличчя випрямилися й розтягнулися у строкаті плями. Хтось пішов.

— Чарівний талант, містере, — розважено підтримав Кудзу.

Кайл хотів не цього.

Думка розбудила мене, і я тільки тоді звернув увагу на розмитий зір. На те, що я так і перебирав струни, мертво стоячи, хоча шоу Кудзу вже почалося. На те, як усе навколо ніби стихло для мене, і гучно тільки кришилося щось тонке під шкірою. Я чув вакуум, що ковтав мої кістки, розтікаючись усередині як друга мережа судин. Це було болісно.

«Твоє зцілення вже почалося!»

Я вийшов через чорний хід, успішно домовившись, що інструменти ми заберемо завтра. Небезпечно тонка смужка землі, ледве вкритої травою, зривалася до автомагістралі, там, унизу за хитким садовим парканчиком. Можна було випити й одразу розбитися, скинути всі турботи на гравітацію. Я хотів. Поодинокі автівки швидко щезали під нахиленим кутом, зовсім не затримуючись. Їхні фари неначе неоновою парою малювали лінії на чорній гладі моря. Проїхав міжміський автобус. Усередині, на жорсткому сидінні, пропахлому історіями й нудотним освіжувачем для туалету, усі думки були такими ж короткочасними, як при стрибку з узвишшя. Сильний потік вітру тільки на мить затримав луну його важезного пихтіння та затих.

Кліфа не спостерігалося. Мабуть, той ухвалив найкраще зі своїх рішень і дав усім спокій на сьогодні. Ш-шик. Вогник запальнички освітив розчервонілі долоні. За мене його здмухнув вітер. Я струснув пачкою, через пасма поглянувши в нічне небо, зашите хвилями хмар, що передували шторму. Затягнувся. Волосся лупило по щоках. З унутрішньої кишені шкірянки я вивудив нотатник у звичайній сизій палітурці, на якій майже не лишилося слідів кращого минулого.

Бісові чертоги моєї серцевини, збиті, зім’яті й перекреслені, війнули над деревами. Я виривав один рум’яний аркуш за іншим і дер, кидав їхню плоть вусібіч. Літери, ноти, цифри, хрестики та закарлючки, заплутані у власних чорних нервах; брудні й поталі покручі пісень; непотріб скуйовджених чорнил, напівфабрикати слабкої свідомості – звили над автомагістраллю в польоті, ницо налякані й звільнені. Нотатник схуд, і тоді я відкинув його.

Схопившись за майку, я намацав медіатор, смикнув. Смикнув сильніше. Нитка хряснула, і я замахнувся. Очі пекло. Червоне блимання аварійних ліхтариків було ляпками в стрічках і стрічках, і ширших стрічках розхристаного горизонту. Я схлипнув, мружачись, стиснув медіатор до тремтіння кулака. Я махнув упевненіше, і мої ноги підкосилися. Тіло загойдало, схилило за паркан, і асфальт був, здавалося, просто перед обличчям. Я відстрибнув, падаючи до кам’яного підніжжя «Річчі».

Серце шалено гупало. У голові на момент стало пусто. Автівки все також шипіли внизу. З набережної тягнувся солоний шлейф смаженої риби, спецій і еклектичного варива. «Річчі» тепер пульсував за спиною помірним джазом. Вітер розрізався о кути, забираючи для молодого шторму запах паленої гуми від розтопленої цигаркою палітурки. Я зміг глибоко вдихнути й ураз підійняв руку. Кайл усе ще був там.

Полегшено я видихнув, притискаючи Кайла до серця. Насилу проковтнув слиз у горлі. Нитка була розірвана, але я незграбно зав’язав її та затягнув навколо шиї. Після другої цигарки я зміг підвестися. Ноги все ще трусилися, утім, я однаково подивився: кілька аркушів зі зґвалтованими краями тріпотіли на боці дороги. Один зірвався. Покрутився, нишпорячи повітрям, і різко, неначе підбитий, злетів до моря. Мені почувся зойк.

Я захотів напитися.

†

Пляж перебував у стані затишшя. Моє тіло несло разом із хвилями, підіймало в один бік, схиляло в інший. Розмивало. Я почувався дивно спокійним, мабуть. Принаймні не квапився розв’язувати свої думки, бо вони здавалися такими спрощеними та потішними. Ніби щастя завжди здобувалося так легко.

Наприклад зараз, наближаючись до «Фосилії», я хотів сцяти. Я впав навколішки, недовго шукаючи порожню пляшку в піщаному бруді, вайлувато підвівся і став щасливим. У цю годину крамниця старого Бенджі – самотнього волохатого мариніста, що, видається, жив тільки своїми однобарвними полотнами й, відверто, поїхав дахом від одвічного запаху розчинника фарби, – уже була зачинена. Картини прибрані, вивіска загасла, вікна затулені. Однак нас її нутрощі завжди радісно вітали.

Майстерня художника, де тоді ми з Жизель та хлопцями зустрілися, стала нашою. Дечим її зала нагадувала вітальню, розстелену в череві авдиторії живопису, проте здебільшого це був хаос Кліфа, що оселився під крилом дядька. Ми мали бодай якісь репетиції тільки завдяки цій рипливій коробці, де все було аварійним. Аварійні балки, аварійні меблі, аварійна енергосистема, аварійний пил і аварійні ситуації. Кепське місце, але пускати до себе отару осіб з обмеженою відповідальністю я більше не волів. Подобалася вона мені, певно, лише тим, що була достатньо ніде для нашої гри та відлюдницьких митей.

Посцявши, я струсився й перевальцем пійшов на пірс, поки застібав ширінку. Палі засурмили під ногами, я планував кинути це скляне послання в море, пак комусь дійде. Напідпитку що завгодно відчувалося таким незграбним і ненадійним, аж тільки не власне тіло. Я перечепився за цвях, чи за дошку, чи за стіну – не знаю, мені все видавалося прийнятно рівним, – і впав на кут пірса. Пляшка цокнула, скотилася з краю, лишаючи виткий слід сечі на деревині. Я прокректів у тон вітрильникам і перевернувся на живіт із клятого горбка палі.

Ох, а море вабило. Розбурхане, магнетично ціанове, що за глибинною темрявою ховало своє дихання. Воно могло обійняти мене цими крижаними пальцями й віднести геть від штормової ночі до мирних берегів. Хіба тоді б я вже був мертвим. Згори злетіло щось грузне, і мою голову залило водою. Я враз почав відкашлюватися, продираючи очі, які защипало від солі. Під моїм носом коливалося нажахане обличчя, із широко розтуленим ротом і застиглими, потьмянілими зіницями. Шкіра, з-під котрої ніби вишкребли весь рельєф, була кольору білої сорочки, і поступово зеленішала під водою.

Бежевий тренч недовго плавав на поверхні, як разом із тілом їх ривком потягнуло до дна. Коротке булькання, і бліда пляма зникла в морі. Чи намалював би Бенджі втоплення цятки теракоти в смарагдовій сині морського монстра? Чи це б надто врізноманітило його мистецтво? Я скинув голову догори, але зобачив лише коник даху. Це підбурило мене встати. Макітру порядно покрутило, мене кинуло до краю пірса та вмить відбило назад. Ні, море, так я тобі не віддамся. Я хильнув через ріг, тримаючись за стіну, і там неочікувано потрапив у світло багаття.

Вогонь підіймався з купи палиць на піску, і в нього летіли силуети речей. На містку Кудзу розстібав ґудзики закривавленої сорочки. Мої надії побути наодинці з кожним клацанням розпадалися як пірамідка з келихів при землетрусі. Шар за шаром: дзеньк, дзеньк, дзеньк. Невпевнено я підійшов до дійства, не полишаючи стіни. Пішов ззаду, до входу, і Кудзу ба не подивився на мене, хоч і мав помітити. Він виборсався з тугої тканини й кинув ту в багаття. Вогонь спихнув. Скраю струмінець полум’я потихеньку зробив із мереживної манжети обвуглені гілочки.

Мене це все спочатку здивувало, а потім насторожило.

— Позбуваєшся слідів? — обережно спитав я.

У природі Кудзу було ігнорувати дурні запитання та запитання, відповіді на які були очевидними. Щонайбільше він міг глипати на тебе в ритмі стомленого удава, доки ти достатньо добре не втямиш, наскільки ідіотським було рішення відкрити рота. З часом я до цього пристосувався, проте сп’яну мені було байдуже до чужих звичок, тож я подумав не відразу. Але – ні: жодного зарозумілого цькування.

Кудзу завмер на мій голос, швидко озираючись. Поглянув на мій поперек, підійняв очі, і ті розслабилися до звичної нудьги. І не відповів. Зняв балетки – кинув.

— Навіщо? — тоді спитав я.

Він нахилився до балетки, підчепив її, відправляючи до вогню. І (отакої!) виповів:

— Бо я живу серед людей, — повернувшись, він перейшов до штанів. — Як і ти.

Почулося доганою. Він стягнув штані та жбурнув їх, як те ж сміття для розпалу. Подивившись на його клинцювату спину, легко згорблену, і руки, трохи розіп’яті, неначе виснажені над чимось великим та важким, я мимохіть в’явив, як викручуюся всім своїм фізичним, аби вбитися в примарний ідеал елегантності, і щовечора зустрічаюся з попелом своїх набутків. Змітаю, прибираю, іду на перерву спожити отруєне казна-що, що єдине викличе якісь відчуття в моєму тілі. Потім світанок, що не бажає миритися з фактом мого існування. Мовчки століттями поспіль кочуся Самсарою. Деякого суму нагнало це марення мені на душу, тож я відійшов.

І біля входу побачив його чохол для баса. Для цілісності, гадаю, варто зазначити, що той був у формі труни з фіолетовим корпусом і червоною, оксамитовою оббивкою всередині. Обмотаний грубим мідним ланцюгом на замкові, що часто змінювався, та з написами латиною тут і там. Він був настільки типово «вампірським», що здавався мені доволі кумедним. Щоправда, на мій коментар Кудзу тоді сказав, що я міркую як ‘показовий вишкребок культурної апропріації’. Що ж, з ним часто хотілося мовчати. Проте зараз я йому співчував.

Притулившись над одвірком, аби не впасти, я тихо гукнув:

— Ти міг залишити бас там.

Кудзу рівно сперся на стіну, розминаючи пальці, ніби міг змерзнути. Він кинув на мене погляд, як я прочитав – очікувальний.

— ..Я, ем, домовився з Кенні. Якщо ми вже всі розбіглися, — незручно я знизав плечима.

— Я міг би ходити під сонцем, — жодної емоції.

Я завмер, боючись щось ляпнути. У його немигтючих очах було настільки порожньо, що дивитися в них було справжніми тортурами. Урешті він різко та широко всміхнувся, трохи неприродно, навіть кіби ікол не було. Це в нього жарти такі? Я кволо пирхнув натомість, гнучись під одвірком, аж тут його обличчя смикнулося, ураз розгладжуючись до холодного виразу, що я допетрав: це було насмішкою.

— Дійсно, чого б мені не довіряти виродкам, що освистали мою гру? — сказав він до багаття.

І я скипів:

— Так, я ідіот і невдаха! — я випрямився й розвів руками, хитаючись. — І не хочу наживати собі ворогів через те, що хтось не забажав ковтати моє гімно!

Чесно, я хотів йому вмазати, але навіть під градусом у мене лишалося деяке розуміння розподілу сил.

— Нарешті виплід мозку, — мляво, здається, зрадів він? А потім підійняв до мене голову. — Проте не вдавай бідолашного, ти граєш гарно. Просто дієш нерезультативно.

Я роздратовано хекнув, плескаючи стегна:

— «Нерезультативно»? А людською мовою?

Він зробив довгий-довгий видих. Зазвичай він не дихав, тож це було для того, аби в мене почало сіпатись око.

— ‘Ти ідіот’, Ніку, – він опустив голову.

Подув вітер, грудкуючи полум’я. Цикнувши, Кудзу відштовхнувся від стіни та сів ближче до полисілого багаття. Точно розмову закінчено. Насправді від криків гуділо в голові, тож, мабуть, розмову дійсно було закінчено. Та й.. недобре якось стало. Адже віддалено я усвідомлював, про що він казав. Але чого він не вдягався? Чого не.. а.

— Ем, Кудзу.., — я затримався на порозі, чекаючи його реакції з відданістю достотного самаритянина. — Можеш заходити.

Пошепки. Потім я пірнув усередину. Перевалив через диван, одразу врізаючись долонею в комоду, на котрій брязкнув мініхолодильник. Удар чохла Кудзу о підлогу. Дзеленчання пляшок за кришкою. Трохи льоду розсипалося навколо, деякі льодинки відчайдушно виконали лебедине падіння(2) до килима. Я відкоркував Кліфове «темне та проспиртоване» й гримнув кришкою, розвертаючись. Біла постать Кудзу блукала навколо, щось вишукуючи в речах Кліфа. Певно, у темряві він мав бачити хоча б краще за мене.

Я ковтнув пива. Кудзу нахилився за чимось біля моїх ніг. Від його шкіри ніби випромінювалося синювате світло. Без родимок, без шрамів, без будь-яких слідів життя – як сировина, навіть не виріб. Матеріял, не більше.

— Дякую, — сказав він мені.

І підійняв светр, що на тлі його тіла мав чорний колір. Як і будь-що інше, припускаю. Я гірко сковтнув, спирт розчесав стравохід. Мені захотілося втішити його. Обійняти, сказати щось таке ж пробивне, що донесе просту думку: “Я розумію”. Хоча з біса мені розуміти? Тож я змовчав.

Стукіт дна пляшки о дерево. Рипіння светра під пазурями. Я сідаю, і килим шерхотить під колінами. Схвильований, я підводжу очі, але Кудзу лише завмирає, клапті рукавів гойдаються навколо його рук. Як і зазвичай він споглядає, здається, сонно; здається, сторожко. Блимає, розслабляється. Светр падає. Здається, я його розчулив.

Обережно я підводжу руки навколо його стегон і чую рівне:

— Стій.

Наступною миттю він спирається коліном на моє плече, підіймаючись. Я мружуся, не відбиваючи, відчуваю його холодну шкіру лицем. Таку ж холодну, як стіни, як підлога, як повітря в кімнаті. Відкриття холодильника. Через якісь спроби підійнятися, Кудзу встає назад, і тоді я розплющую очі.

— Руки й рот, — каже він так же люб’язно.

Тепер із побоюваннями я підношу розкриті долоні та підіймаю погляд. Він чекає. Я напружуюся. Він підіймає брови в деякому проханні. З вольовим зусиллям я прочиняю губи. Потім на мої руки падає купа льоду, що я тремчу. Відчуваю, як костеніють кінцівки, але Кудзу перериває скрик, кладучи мені на язик крижаний кубик. Воно тане, точно заморожуючи мені синапси. За що?

— Ось нараз – до твоїх послуг, — Кудзу мружиться занадто м’яко для себе, якось вдячно.

Гаразд, це заспокоює мої нерви. Я міркую про спробу і, лише притулившись щокою до його живота, розумію, навіщо. Після льоду його шкіра здається теплою. Під дотиками вона повільно гріється, набуваючи нормальної температури разом зі мною. Моторошно. Приходить усвідомлення, що обіймаюся я з де-факто мертвим тілом. Але ж і з душею в тих доволі-таки жвавих мізках. Гадаю, що можливо, деякою мірою я здатен це прийняти. Я обплітаю його всього руками, заколисливо гойдаючись, і в певний момент Кудзу обережно кладе долоню на мою потилицю, точно боючись лишити відбиток. Погладжує ніжно, що мене так плавить і трохи п'янить на пару з алкоголем. Я тремтливо схлипую. Опускаю руки, сам пориваюся поцілувати його нижче, однак Кудзу навпаки тягне мене вгору. Ну вгору так вгору.

Далі все пливе. Мене забирає мариво нечітких відчуттів. Тягне вглиб омана: те, що моментом лежало в руках, вислизає стрімко, наче воно ніколи й не було реальним. Як лід, що тане. Як хвилі, що йдуть.

Буботіння.

Задушшя чи обійми. Груба текстура дивану й розпечена шкіра. Чи відчувалася такою, тягнучись білими, безформними мазками в вихорі навколо.

— …Жодних(3)…

Усе блакитне, потім червоне. Потім чорне.

— …Ані слідів, ані краплини крові – нічого не було на місці вбивства…

Так багато почуттів для того, що не дихає.

— …Це вже двадцяте вбивство «Жниваря». Над містом щільніють хмари, та вони не мають жодного стосунку до сезону штормів…

Це все можна було вирішити. За зубами, за непорушною довірою всмішки під вогкою пеленою. Так.. так…

— Що Ви можете сказати про вечір напередодні вбивства?

Спокійно.

— Т-ся. М. Море – жорстокий звір, ба його нада приборкати. Нада знайти з ним общу мову. Ай, коротше: купіть полотно. Бавовна, грунтована, олай.

— Ем.., чудові роботи, а що Ви скажете..?

— Доня, ти от жить любиш?

— ..Так? Гах.

— От і нашо ти маєсся? Візьми, там, сходь-но на пляж із кавалером, розстелить ото полотенце, коктейльчик, льодику. Чого ти ся мучиш, га?

— Я маю дружину.

— Та дві баби – вапще казка. Ніко вам ніч сь не бевкне.

Жорстко. І незручно. Ніби чимось причавило.

— …Тіло молодого чоловіка викинуло на берег цього ранку. За результатами експертизи не виявлено жодних насильницьких слідів, і все вказує на…

Як ніжні, вершкові сни можуть розпастися до переламаного, тісного каркаса кісток? Ні, будь ласка.

— …Штат розглядає введення комендантської години як засобу перестороги…

Килим. Мої ноги були перекинуті через диван, поки я кокетливою тушею скотився на підлогу. На мить я подумав, що засліпнув, але це були лише сонячні промені, які пробивалися крізь тонку сітку фіранок. Вони лизали стіни у світлій коробці, робили з мольбертів у стіни рядки сяйних кілків. Одразу на мене звалилися всі ваби похмілля, починаючи від ваги в кожному русі та аж до мікровибухів у звивинах за спроби думати. Я перекотився, завжди недоладні ноги зав'язалися вузлом. Просто над вухами волав компактний телевізор.

— …Порівняно зі справами минулого місяця, вбивства набули обережнішого характеру…

Я болісно простогнав, плеснув по стільниці журнального столика, щось гримнуло, і моя рука лишилася в попелі. Телевізор продовжав ревти. Я простогнав голосніше, розмазуючи бруд грудьми.

— …Що однаково не є запереченням спільного характеру цих злочинів…

На гомілки плеснуло. Я розплющив важкі повіки й довго, бездумно лупив на фігуру Кліфа над тазиком у кріслі. Якийсь обриганий елемент одягу шкрябав о сітку під його невтомними рухами.

— Малиха, ля, така цяця. Уся дзвенить, уся в цих «гучах», «прадах». А в підліткові года шо важно? Зовнішність. Вони через неї общаються.

У роті суха патока повзла язиком і стікала в горло. Я не міг сказати, кому та для чого Кліф це розповідав, бо на мене він точно не зважав.

— Єслі ти виглядиш як важний бундюк, так сказать, бізнесмен – усьо, вони твої, — він плеснув джгут у воду, і я рвучко смикнувся від цунамі. Ноги розплуталися. — Малолітні дочки багатіїв тока так готові вистрибнути за імпозантного мущіну разом з всіма привілеями свого класу.

Я нахмурився й прохрипів:

— Ти, що, збираєшся чіплятися до школярки?

— Він уже з нею зустрічається.

Я закинув голову, що в шиї відгукнулося. У затінкові між стінами, на стелі сидів Кудзу. Одітий та з газетою в руках. Я.. я відмовився розуміти це з перепою та просто повільно струснув головою. Сперся на диван, крок за кроком підіймаючись. Яким же все було яскравим і нав’язливим, неначе на туристичних стендах на великих зупинках, коли водієві була необхідна перерва після подоланих миль асфальтового хребта. При тривалому спогляданні, ці стенди могли випалити мізки.

Тільки за допомогою стіни я продерся до ванної – ще більшого гніздища безладу в піні, калюжах, зсохлій фарбі, грудках туалетного паперу, прилиплого до всіх поверхонь. Мені потрібно було вмитися, дістатися дому та помитися наново. Я покрутив пальцем у стакані з щітками, витягаючи понівечений тюбик із залишками пасти.

— Кліфе, ти геть збожеволів? — кранові ручки вільно бовталися без натяку на працездатність.

Дивом Кліф мене почув:

— З чого б це? Я просто виповнюю бажання. Вона, понімаєш, Нік, така доросла: просто не по годам. І їй нужен такий же співбесідник. Це ж реально поплавитися можна в общіствє школьників.

Кран виплюнув жмут водоростей. Ринула мутна вода, швидко набираючись у раковині, як забитий рот унітаза. Я відкинув пасту. Помиюся в морі.

— Скільки їй років? — мляво спитав я та закрутив кран, подивившись на страхіття в дзеркалі.

Я мав такий вигляд, неначе вночі тягався за фурою, перетинаючи кордон із Мексикою через очеретяні зарості, і потому відсвяткував успіх як мінімум двома передозами героїном. Невже треба було аж так напиватися? Причинці того точно не були варті. Я таки змастив очі, розмазавши піт обличчям.

Скільки б не було радощів після створення гурту, ніхто з них насправді не ставився до музики серйозно, а лише вбачав притулок для власної потворності в спілці споріднених вигнанців, і, одже, я ані на крок не наблизився до мети. Звісно, була розвага в безсистемній грі в бажанні примітивної насолоди, але з цим до великої сцени хіба що на одній милиці можна було дострибати. І років так через вісімдесят, коли музика знеціниться достатньо сильно, щоби вважати людину на спільній фотографії з інструментом геніяльною. Музика потребувала контакту, твоєї свідомої жертовності, і тільки так вона починала відповідати взаємністю.

Для мене це було природно, і, як виявилося, тут була крапка. Кудзу, попри найбільш схоже ставлення, залишався почварою холоднокровною; Кліф був Кліфом, а Жизель із Шоном – це зламані діти, що втекли зі своїх катівень і тепер бажали поглинути світ, наступаючи так на власні хвости. З часом я все ясніше почав відчувати, як сиплеться під ногами ґрунт. Я ніби провалювався в пащу, чіпляючись за гострі ряди незлічених зубів, і з кожним своїм смиком змушував істоту ще більше зголодніти. Музика почала жерти мене. Я знав, що скоро вона стане моїм ворогом, і у мене не буде таланту, подібного Кайловому, щоби перемогти.

Я вдарив вимикач, виповзаючи з ванної до шпаркого сонця. Там випадково врізався потилицею в коліна Кудзу, і з болісним муканням скотився стіною на підлогу, переможений. Кліф роздивлявся дірки в футболці, які наробив своїм пранням. Телевізор уже був вимкнений.

— Скільки їй років, Кліфе? — повторив я своє питання слабкіше, однак відносно близько, і витягнув із-під себе чужу майку.

Кліф коротко озирнувся:

— Нормально їй років.

— Скільки? — твердо наполягав я.

Майка була занадто вільною для Кліфових розмірів, тож я здогадався, що вона Шонова. Чи когось із гостей Кудзу.

— Ой, от так і розказуй вам про свої успішності: все засрете, циніки, — Кліф зім’яв футболку, кидаючи її в невідомість під мольбертами.

— Сімнадцять років, одинадцять місяців і п’ятнадцять днів, — Кудзу, схоже, зацитував.

Я розгладив майку, плеснувши по грудях. Суцільні кістки, але щось було не так.

— Я дзвоню в поліцію, — промимрив я, уважніше мацаючи ключиці.

І не знайшов головного.

Кліф розвернувся з гримасою та далі задкував:

— О, такий дохуя правильний, еге ж?! Канєшно, руш кохання, нам то шо! А вона мене дочекається! Чуєш? Нішо нас не розлучить, тімболіє твоє кляте хизування.

Його відвернуло гупання дверей. У коробку зайшла розвеселена Жизель, муркочучи собі під носа. Слідом показався заспаний Шон, ледве живий у цій половині циферблата, та враз упав на диван.

— Любі, у нас із Шоном буде хата! — широко всміхнулася вона й витягнула папери з великої сумки на тазі. — І вас запрошено на новосілля!

Кліф одразу перемкнувся:

— А їжа безплатна? — він витягнувся, позираючи в запрошення.

— Спецом для тебе цінники повісимо, — Жизель відсмикнула стос, відмахуючись від нього.

Плямами тіні на стінах Кудзу підповз до її рук і спокійно забрав своє запрошення. Відклав газету на ящик, читаючи.

— Придбали апартаменти?

Жизель хіхікнула, точно ділячись таємницею:

— Нє-а. Залицяльник залицяється, — і вона тицьнула пальцем на якийсь малюнок, коли обличчя Кудзу видало той його мертвий інтерес. — Три спальні, роздільний санвузол і панорамний вид на собор. Подивися, яка вітальня…

— …Нікі, — писк, — Нікі більше без Кайла…

На ридання вони озирнулися, і довго тривала тиша. Скручений у стіни, я знову був там. Знову у своїй кімнаті, поруч із тілом Ені на поцвілій розкладайці. Чув важкі кроки тата в коридорові й чекав на Кайла. На його теплу, м’яку руку з дивним манікюром, що відведе Нікі геть. Але Кайл не з’явився.

— Познайомиш нас якось із цією Нікі? — чорні, жорстоко розумні очі вампіра глузливо прикрилися.

Жизель стиснула його плече, трохи стурбовано шепотячи. Я не чув, що саме, бо плакав. Я втратив Кайла. Кайл помер.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

(1) Слеп (англ. slap; slapping) – дослівно «плескання». Спосіб гри на бас-гітарі, при котрому звук видобувають ударами долонею, великим або іншими пальцями по струнах. Часто поєднується з підсмикуванням струн (plucking) і лігою (hammer), а струни при тому частково чи цілком глушать, через що «слеп» здебільшого вживається як збірне поняття.

(2) «Swan dive», у контексті одинадцятого вересня

(3) Трохи авторської заповзятливості (читати за бажанням). Якщо тримати в голові контекст того, що спілкуються вони англійською, то в цих репліках вірогідно було б уживано слово «none». І, як звернути увагу на перший пункт інструкції, склад (що загалом є доволі необхідною частиною для цілковитого розуміння історії), то тут вимальовується наступна картина: героя ніби кличуть. Я б могла просто написати його ім’я, але я не вмію робити по-нормальному, того сорі, агах.