Тіло в Моїй Домовині

†

Нікі бачить. Моя згубна звичка. Я бачу багато, але мало чого розумію. Вулиця, дорогою прямо, веде до школи; завертає до ярмарку й закінчується автобусною зупинкою, після котрої світ обривається – це Нікі розуміє. Обличчя сусідів, провінційні й тотожні, як і обличчя тих, хто з’являється тут нізвідки – це Нікі також розуміє. Зубна паста – синьо-біла, бо так вона нагадує чисті солоні хвилі. Розсада над ванною – строката, бо так її цікавіше розглядати. Коридор од вбиральні до кімнати – на початкові темний і широкий, бо такий вид ізсередини пащі.

Ра-а.

Нікі розуміє, чому газон зелений, але впустіть тіло сестри на цей газон – і я більше не розумію, чому той усе ще зелений. Я дивлюся в відкрите вікно її спальні, й бажання розуміти на момент зникає. Тепер я бачу, як диван у вітальні роками вбирає спирт, лайно і піт із дупи тата, і лише в’являю, яким Нікі побачить його востаннє. Я читаю переписки Ені після похорону. Я дивлюся, як хлопець Ені цілується з кимось на перерві. Я заглядаю в очі матері плоду. Згодом я заглядаю в візок із могильними бур’янами, який ця жінка тягає всім районом. Я бачу вродливу білявку в автобусі й згадую її вчорашню, в кумедній одежі, в якій вона приходила до п’яного старого, після чого ніхто не став торкатися Нікі. Я лишаю в пам’яті цвіт вулиці на Різдво і її тьмяну загадковість напередодні Гелловіну, а ще як тато жене збожеволілу з візком могильних бур’янів із нашого двору, бо це незрозуміло. Але я цікавлюся й тому дивлюся, багато. Зараз – як тато порає повію. Пасивній участі Нікі відкрита ціла дрібна щілина. Нікі є спостерігачем, як справжній лузер, неспроможний на дію.

Його шкіра червона, пориста, з підтьоками на скупченнях розширених капілярів і трохи жовтява, від якої тхне спиртними випаровуваннями. Від вигляду її шкіри Нікі морозить. Вона бліда, прозора, хвиляста, як натягнутий на член презерватив. Я думаю про його член. Про те, як він клинцює і зникає в пластиковій жіночій промежині, яку я в'являю швом на склеєному корпусі, що здатний луснути. Не можу відірватися. Тато врізається, як врізався в промежину Нікі. Тягнув і м'яв нутрощі, допоки кишки Нікі не забивалися виразками, що випускали гнилі цівки кривавої діяреї стегнами Нікі. Я в’являв, як із кожним поштовхом укривається виразками поле тіло ляльки. Розкладайка прорипіла, жінка застогнала пластиково.

Сиджу не зовсім присоромлений, але точно зацькований, коло тихих дверей кімнати тата. Труси Нікі мокрі, член у них, еякулювавши, зморщується і далі вариться у власній спермі. Я вважаю Нікі гидким. До стіни наближається тонке цокання підборів, потім двері одкриваються, й струнка жінка плине до сходів, не помітивши Нікі. Її контури ахроматичні, рихлі через тінь. Прозорі промені, що долинають із передпокою, тільки трохи лижуть її (авжеж) світле волосся. Нікі подумав про те, що жінка жодного разу не озирнулася. Наче істота з іншого життя, що, зникнувши за сходами, піде: ніколи не згадає про цей дім, ніколи не зайде сюди знов, ніколи не почує п'янкий як спирт запах ґанку, ба можливо ніколи не завітає до цієї вулиці. Повернеться в те окреме життя, що за автобусною зупинкою, і все. І буде щасливою або не буде нещасною, однаково якось інако, як Нікі собі не в’являє. Певно, я заздрю, а й може просто хочу побачити те «інако».

Нікі згадує фільми. Життя за иншою формулою, в макрокосмі у формі коробки, де неодмінно відбувається кілька речей. Усе починається з раптової зустрічі – неминучої, того доленосної. Її перерве вечірка в клубі «Розбещення», де підлітки робитимуть те, що ніколи підлітки не роблять. Воно скидатиметься на аплікацію з журналів, де вирізані тупими ножицями моделі стрибатимуть каталогом дитячого пюре. Після піде дофаміновий гачок; знята гормональним збоєм фізична близькість – чимало фільтрів, відсутність сирцю, – щоб затримати дихання до фіналу. Байдуже, буде той добрим чи поганим, зрештою на ньому завершиться все. Це може бути пейзаж, що зменшується під важністю титрів; це може бути поїзд, що вкочує геть; це може бути чорний екран – кінець є кінцем. Видих.

Десь поміж усього необхідного має статися літургія. Сцена в басейні, сцена в полі, сцена в крамниці за вподобаннями, сцена з їжею, сцена з батьками та сцена, що наділить фільм претензійністю через абсурдну/божевільну/дурну/незручну романтику, і, якщо та буде промотивована жорстокістю і страхом перед жорстокістю, це стане шедевром. Це буде життя, де жоден так і не зрозуміє, навіщо стояв перед камерою. Жінка здалася Нікі кадром, який щосекунди тьмянів за рядками думок. Чимось, що було важливим мить тому, а потім у кінотеатрі ввімкнули світло, і я повернувся в окреме життя Нікі.

Двері захропли, метафорично. Щілина у дверному отворі дивилася в відповідь сірим блиском пилу, з-під вій із драного тиньку. Ну ж бо, Нікі. Іди сюди – ворожила вона. Я зарачкував у кімнату, незграбно волочучи кістьми через липкі штані. Насправді Нікі тут дещо потрібно. У барлозі, сповненої мужицької енергії, де зі стелі звисали ліяни ПВХ, що цвіллю зрослися з меблями й мотлохом, мотлохом, мотлохом – натовпом гнилого минулого, – Нікі мусив знайти мильницю. Пам’ятаю її обриси з дитинства, а це було достатньо давно, щоби камера встигла стати частиною кімнатної Гідри. Я встав, пригнувся під ліяною й кинув погляд на пузо з п’ятами, що було моїм татом на матраці тепер майже благородного відтінку кави з додаванням вершків. Я зупинився. Ми запрограмовані любити своїх батьків. Іноді в програмі відбувається збій, і тоді ми навчаємося ностальгії.

‘Ох, як добре було читати казки, поки вона не почала пити’. ‘Ох, він казав про любов, доки не підсів на героїн’. ‘Як тепло було обійматися, шкода, що вона забула моє ім’я’. ‘Він був жахливим батьком, але саме він навчив мене кататися на лісапетові’. Ми згадуємо беззубо, чіпляємося за теплу присипку. Тому подумки я кажу: “Дякую за випрасувану сорочку, рідний ґвалтівнику”. Природно складаю одне до иншого і дивлюся.

Що довше я це роблю, то яскравіше відчуваю, як у кімнаті лишаються тільки я і пузо.

Я і матрац відтінку кави з додаванням вершків.

Я і розп’яття на стіні.

Я і нігтьовий грибок.

Я і курний тиньк.

Я і блиск пістолета на тумбі.

Я і спітніла мошонка, з котрої колись вийшли Нікі з Ені.

Я і храп, схожий на гниття.

Червоний «Мальборо» і я, схожий на паразита в вавці.

Досить. Я зазираю у шафу. Тільки стара службова форма, водоспад шкарпеток і «парашутів»; грудкувате дещо, яке хтось назве побутовим рушником. Прямую до мотлоху, навскидь не помічаю нічого, що б можна було посунути безшумно. Кіби я пірнув у мотлох, я б занурився до дна, дістаючись вісімдесятих. Там би Нікі атакувала джинса у веселковій лусці з набріоліненими мацаками та широким зявищем, у котрому б димилися два ряди зубів-дзиґарів. Воно б шукало рухи Нікі витріщеними, кокаїновими очима, а потім, між нашими обличчями (так близько одне до одного), звісився б навушник із його спини, що мигтів би в такт пісні «Darling Nikki». Тоді б я закричав, випускаючи чоту кисневих бульбашок, які б поплили догори, і Нікі поплив би за ними. Я б проплив повз замащені графітом дев’яності й, близь поверхні, вкритої нафтовою мембраною з посліду теперішнього, знайшов би дитячі речі. Точно мари, вони б ширяли у брудних хвилях і, можливо, сюди б навіть потрапляли промені сонця; і, можливо, там би я знайшов мильницю. На жаль, Нікі не може пірнути.

Я залажу під фіранки, втискаючись ніздрями в підвіконня. Пахне крейдою. Я кусаю підвіконня та отримую нічого, яке нагадує штучний пил. Крім горщиків із цвинтарем кущів маріхуани, коло вікна також стоять різноманітні пакування з хімією. Наприклад – закурені мийні засоби. Ба зазирнувши у кути, я не знаходжу мильниці, тож повзу далі. Хропіння наближається до Нікі, тепер воно дихає в ліве вухо Нікі. У тата в узголів’ї лежить пістоль, і я про це думаю, коли обережно витягаю нижню полицю тумби. Вона застрягає через талмуд нагорі, і ще якийсь час я видлубую книжку пальцями, переважно нігтями. Зрештою, скриплячи зубами, вириваю скабку в сраці з урочистою назвою «Jesus Christ; Message to All Nations». Дванадцятого року, чорна і з першого погляду знічена як Біблія.

Колись друг Нікі назвав цю цеглину недооціненим порятунком людства. Мов, якщо кожен придбає собі по екземпляру, у всіх завжди буде засіб для розпалювання багаття. Колун для непроханих маніяків. Оберіг від свідків Єгови та набожної бабульки, що записує тебе в антихристи. ‘Біологічна зброя’, висував він, захоплено прицмокуючи: ‘Можна навіть її закопати, щоби наші сади заспівали єресійськими проповідями’. Потім додав: ‘Так розпочнеться ера зомбі-апокаліпсиса – ера колонізації людства роєм Ісусів на яблуневих гілках’. Нікі насправді не читав її, але тримався тієї ж думки, бож друг Нікі ніколи не помилявся. У Нікі небагато друзів, які не помиляються. Ну, ось, Кайл.

Насправді у Нікі загалом небагато друзів. Десь близько одного, Кайла, який чекає мильниці, поки я карткую дискети. Перебираю CD-диски, гидливо впускаю закам’янілий презерватив, потому захоплено зазираю у віджилу трубку для креку, як у телескоп. Почорнілі крапки на стінках нагадують зірки. У майбутньому я і Кайл станемо такими ж, і не дрібними десь у небі чи на жовтому склопластику, а такими, як, мабуть, яскравими. Певно, дивовижними чи, ем, захватними. Нікі знається погано, що неважливо, адже Кайл уже має план. І, що найкрутіше – у цьому планові присутній Нікі.

Я знаходжу мильницю під паперами, що здебільшого являють прострочені квитанції та чеки, виписані на несущі імена. Вона майже така, якою я її запам'ятав, хіба в пилу та тимчасово присохла до старої калюжі кави, що породила чорні вусики плісняви між кнопками. Але батарейки цілі, що Нікі вражає. Не можу не поколупатися в грибку, коли дістаю її, проте спроби Нікі подібні до наміру прибрати зморшки у старика. Я відсуваюся, повільно підводжуся, здуваючи пил із корпусу. Блискотить красуня. Кнопка ввімкнення під пучкою видає електронний звук у два акорди, який на мить телепортує Нікі в часі, нагадуючи смак вівсянки.

За звичкою спочатку я зазираю у квадратне висувне око, що робить із реальності картинки – геть як людський мозок, тільки результативно. Перевіряю відстань, на якій почну блимати, нібито зляканий, але підставляю камеру до райдужки майже впритиск, і та тулиться нерухомо, як частина конструкта. Не лячно. Всередині я не бачу нічого, навіть воронки, з якої зроблено це око. Проте, варто Нікі розвернути камеру, як усе довкіл починає деренчати у руцях, у крихітному апараті, у ще дрібнішому віконці у цьому апаратові. Кімната пульсує, клекотить, реве в зелено-мертвих фарбах, схожих на рентген, і я підношу екранчик до всієї очниці, наче забажавши натягнути його на череп, точно камуфляж.

Стіни здаються чорними, ліяни – моторошними, – і вперше я бачу розп’яття над ліжком так виразно, якби божий син доніс би хрест сюди, аби повиснути над двома поверхами мотлоху. Тіла на CD-дисках нагадують звалище мерців, і ноги Нікі як пливуть хвилями кінцівок і роздутими дупами та цицьками. Тато.

Тато неймовірний.

Досконалий.

Вабливий.

Кіби я побачив його таким у першу нашу зустріч (коли б то не було), з тієї секунди свідомість Нікі працювала б лише на потреби тата. Я б став трутнем у вулику нашого дому, добровільно. Усі його контури, органи, кінцівки, геніталії, підтьоки на пролежнях і гнилий грибок – цього всього більше не було під об’єктивом камери. Він став однією великою трупною плямою, гангреною матраца на кістках розкладайки. Гидким, без суперечностей, які викликав у Нікі образ мертвої сестри.

Я хочу оселитися у світі рентгену та трупів, з Христом під кроквами, що оберігатиме лайно Нікі. Так. О, боже, так: ця камера зробить шоу з нашого альбому. Кайл ніколи не помиляється.

З жадібністю я вивчаю функцію наближення. У темних дірах очі тата сяють, яскраві. Їхній вираз може нагадувати непорушний спокій, сон чи сліпу байдужість, але Нікі враз упізнає лють у звужених зіницях. Зіницях, які я бачу. І тоді я вимушено кидаюся в однобарвний світ пилу та тиньку. Ті-ринь. Стрибок у часі, мильниця вимикається коло серця Нікі – останній блиск ціанової мрії вщухає. Я ж лишаюся навпроти тата.

Для того, щоб у голову надійшли нові ідеї, потрібно спочатку позбутися старих думок. Саме тому під час стресу здається, ніби ми тупішаємо, бо насправді так і є.

Обличчя тата червоніє, ніздрі роздуваються, а я переживаю період отупіння.

Я вигадую всміхнутися, бо є таке вчення, де всмішка запобігає кровопролиттю. Думаю про те, як тільце Нікі провалюється в ті ніздрі, чіпляючись за хащі волосин і шмарклів.

— Ранку, тату, — цвірінчу я.

Він роздувається, готуючись закричати. Нікі зменшується, щоби провалитися в ніздрі. Кепсько. Товста лапа тата тягнеться до тумби, і, на щастя, я першим згадую про пістолет.

Якщо тіло достатньо тонке, щоби пройти крізь пальці як трикутний аркуш листа, то можна стати ніндзя і мешкати в тераріумі з іншими плазунами. Під крик тата (‘Нікі!’) Нікі з пістолетом прослизає під розкладайку і вигнутий під вагою матрац, де простір нівелюється.

Якщо тіло достатньо довге, щоби однолітки задирали до тебе голови, то можна стати постійним гравцем баскетбольної команди, – колінця Нікі вдаряються об алюмінієвий краєчок, – і постійно програвати, бо вага м’яча більша за вагу купи кісток у тілі. Тато хапає литку Нікі й тягне, як можна тягнути дріжджі.

Я перерослий плазун із Чорнобильської пустки.

Якщо не знати достатньо про конструкцію пістолета, безпечно буде його не чіпати. Кайл казав, що дилетантський постріл має настільки ж непередбачувані наслідки, як рибалення автостопом. Я верещу. Як хлопчисько, як колеса візка, коли поїзд відчайдушно намагається зупинитися, але однаково тягнеться уперед, до прив’язаних до рейок. Я б не переїхав людину або натовп. Я б вистрибнув із вагона, аби не вибирати. Я хочу вистрибнути з-під розкладайки, аби не вибирати перелом коліна або множинні переломи всього тіла. Постріл стається неочікувано навіть для Нікі.

І ось тоді період отупіння минає, і над Нікі димиться дірка в матраці. Тато виє від болю, я ж кваплюся виповзти з іншого боку, не відчуваючи плече, яке вразило відбоєм. Відсапуючись поряд, я раптом повертаю Нікі знання, всю ту сімнадцятирічну мудрість про варіння макаронів і запобіжники, про «Nintendo Switch», гами, набої й заборону на розмови з незнайомцями. Відчуваю Нікі сильним, піднесеним, всемогутнім. «Над» татом. «Над» кавою з вершками й кров’ю, що тонула десь під татовим стегном. «Над» його криками.

Я пацюк, я падло, я щеня. Він повісить тіло Нікі замість ланячої голови над каміном, він відкорковуватиме пляшки суглобами Нікі; він спалить Нікі живцем, бо Нікі компост гірший, ніж друкована маячня; він розпродасть волосся Нікі старим фетишистам, які крутитимуть із волосин вушні палиці, щоби няньки стимулювали ними їхні внутрішні вуха. Вислухуючи клятви, я зазираю в його вирячені очі та бачу там труп Нікі. Сечовипускні канали Нікі тіпаються, тож я цупкіше втискаю пістолет із мильницею в груді, під шумок тікаючи до сходів повз ліяни.

Можливо, а можливо навіть вірогідно, гадаю я, Кайл обійме Нікі. Може, усміхнеться. Будь-як буде щасливим, коли Нікі принесе мильницю. Це буде першим кроком у нашій рекламі, на цьому розпочнеться наше завоювання публіки – шлях справи всього життя. Звісно, Кайл буде щасливим. Важко в’явити, наскільки Нікі насправді цього прагне. Я схвильовано тупочу на сходинки, підтискаючи радість на лиці.

Клац.

Замри.

Неквапом, я озираюся. Боком на одвіркові лежить тато, його стегно рясно харкає кров’ю на підлогу, де Нікі ще нещодавно мастурбував. І, попри поранення, він однаково наставляє довге, схоже на автостраду, дуло рушниці на закляклу потилицю Нікі. Чи настільки тато божевільний, щоби вистрелити? Чи настільки серйозно людство обмірковує питання абортів? Кіби я був батьками, гадаю, я б не зміг навіть насварити дитину, але я ніколи не бажав убивати маму своїм народженням. Тато тисне на гачок, і я пригинаюся під вибухом, що розтрощує стіну, розганяючи табун на шпалерах крученими напрямками.

Я кочуся сходами вниз, щось упускаючи, а перед очима майорить фотографія мами при вході. Я падаю на двері, коли другий постріл вдаряє між моїх ніг. Він уб’є Нікі. Усі ж пісяються перед мамою? Я молюся на секунди перезарядки, вилітаючи на ґанок, а звідти, крізь зелений, зарослий газон, вилажу на хвіртку. Перестрибую, скочуючись під живопліт. Нікі волають прокльони в спину; у вже, мабуть, далекий силует спини Нікі, що біжить по той бік вулиці. Не звертаючи уваги на дорогу, я безтямно рвуся крізь повітря з нечіткими будинками та випадком врізаюся, підстрибнувши від верещання.

Так і не втямив, то було від Нікі чи від жінки. Певно, ми верещали разом в однаково широкому жахові. Постраждалий візок із закостенілим плодом усередині, що з перших митей народження не нагадував дитину, ураз відкотили від Нікі. Немовби дещо дорогоцінне. Точно, мильниця. Але Нікі почали лупити віником.

— Поганий! Поганий! Поганий хлопець! — ніби я собака.

Я зігнув плечі, виставляючи порожню долоню як захист:

— Вибачте Нікі.. Нікі не хотів…

Не знаю, чому голос Нікі так скидався на плач, бо це було не боляче. Неочікувано – так, однак не до болю. На ятому вдарі жінка, рикнувши, полишила Нікі в спокої, наче я раптом став прозорим. Я ще так постояв, проводжаючи її фігуру, схожу на гілку старої верби, з візком, що підскакував на кожному кроці. Божевільна. Згодом я випростався, і з чола впала квола квітка пуерарії. Рослинка скрутилася між капцями, до котрих наближалися ліниві струмінці сечі.

Так чи нормально було обісцятися перед мамою? Питання не те щоби нагальне, але в віці Нікі зазвичай про це ніхто не згадує. Здається, це має обговорюватися на тому етапі розвитку людини, коли організм ще вчиться перетравлювати тверду їжу та ідіотизм системи серветок для кожного різновиду бруду: серветка для рота, серветка для сідниць, серветка для волосся, серветка для пальців, серветка для вух, серветка для п’яток і ще чимало серветок. Тут я помічаю, що тримаю в руці пістолет. Не мильницю – пістолет. Штані Нікі мокрі, спина тепер, вірогідно, у подряпинах, одяг напевне брудний, а в руках клятий пістолет. Кайл зафільмує Нікі на пістолет, якщо взнає. І нахіба тоді все це було?

Довго та безсило я скиглю. Пташки пролітають у блідому небі над головою. Це було найелементарнішим дорученням. Настільки, як під’єднати плюс до мінуса, а мінус до плюса. А тепер Кайл не обійме Нікі, не всміхнеться, не буде щасливим. Однак принаймні не вбиватиме Нікі, я сподіваюся. Кайл.. буває чуйним.

Нікі стягнув штані, стягнув труси, кинувши все в сміттєвий бак коло чиєїсь домівки, і поплентався далі вулицею в жирному смороді літа, схожий на безхатька. Або на психа чи просто на хлопця. Я бажав нагадувати хлопця. Щоби люди казали про Нікі не більше, ніж це єдине слово.

†

Від вару пріють плити дрібної стежки. Вони розтікаються вздовж вулиці, вкладені робом фігур у тетрісові; пашуть, майже розжарені, і пов’язують їхні нерівні грані пишні джгутики конюшини, що як шпинат у супі – якісь збочено живі. На осонні Нікі плететься змореним собакою, скипілим маслом у розплавленому рефрижераторі, а під тінню йоржистих лагерстремій відчуває полегшення, що триває до наступного кроку. Час від часу я перелічую впалі пелюстки під підошвою кедів, ті бувають білими та рожевими, і так стежка неначе як чатує на свято. Але подекуди плити чисті, листя зметене сусідами в акуратну грудку біля хвірток, і перелік Нікі вкотре переривається.

Дивно бути одягненим у кеди, але не бути одягненим у штані. Неначе Нікі не вистачило ресурсів на повний комплект броні, тільки у грі це ніколи не відчувалося таким химерним. Утім, я не змінюю тактики й, коли проходжу повз літнього жайворонка (такого ж, як Нікі, може, старіше; часто набагато старіше), удаю, що все так і має бути. Зрештою, одяг це лише шар. Люди натягають його на тіло, проте те нікуди не дівається, не зникає й не стає прозорим. Воно все ще там. Варто думати про те, що в людей завжди є тіла під одягом, і весь світ це одягнутий нудистський пляж.

Я не дивлюся в тотожне обличчя літнього жайворонка, бо, певна річ, там чужа думка. Нікі й зі своєю думкою не може впоратися. Натомість я розглядаю домівки, неначе це цікаво, неначе не знаю їх напам’ять. Нікі дійсно не пам’ятає більшості, проте Нікі не здивувало б побачити динозавра, кіби я день крізь день спостерігав алігаторів. Перші поверхи левітують на три метри над землею. Стіни або дерев’яні та діряві, або фігуристі та товсті. Похилі дахи під металевою черепицею мають мінімальний кут опору атаки, й ґанки зі стінами перев’язані ринвами.

Усі вони схожі на домівку Нікі, хіба якісь надійні, чи що. Десь галявина побільше, десь поменше, а газон здебільшого скошений. Американська мрія це ділянка зі скошеним газоном. Я розмірковую, чи можуть дома відображати характер власника також, як це роблять фари автівок. Кіби я знав характери сусідів, тут був би висновок, а так Нікі добре знає лише характер Кайла. Остання домівка дерев’яна та дірява, приховує магію левітації за високим живоплотом, а дельта стежки впадає в дорогу. На її ребрі тримається каркас автобусної зупинки, до котрої я розвертаюся спиною, щоби опинитися перед домівкою Кайла. Та спирається на косий дороговказ, що наче виріс із-під землі, сплівшись у косу з бур’яном.

На дороговказові літери шрифтом «Clearview». Ми їдемо зі школи на «Край світу», де є наші домівки. «Край світу», де хиткі стіни дивом тримаються на голосливому написові. «Край світу», переповнений дачниками й нульовою орендною платою, порожніми вікнами та незнайомцями. «Край світу», обирайте нас! О, дайте мені більше «Краю світу»! Лікарю, врятуйте мене від «Краю світу»!

Як би сказати… Домівка Кайла має такий вигляд, неначе її зібрали перед тим, як розібрати, щоби згодом спромогтися зібрати знов, і навряд хтось із будівельників колись бачив справжню інструкцію, проте всі до решти напевно були вжалені тугою за далекими побережжями Гаїті. Щось таке. Раніше це був звичайний дім на розі вулиці, проте я не можу навіть згадати, чи був він дерев’яним, чи бетонним, чи металевим, бо звик бачити його таким ряснобарвним і смішним, з незрозумілими Нікі веве на фасадові.

Минувши рипливу хвіртку (яку навіщо-то відкриваю, хоча можу просто переступити), я йду до неправильного ґанку. Неправильного, бо через нього в Кайла нема страховки, бо той не левітує та не прив’язаний кроквами до стін. Зате тут просто чарівні сходинки. Бетонні, оздоблені мозаїкою з дрібної басейної плитки, які розповідають якусь історію про кубічних людей у кубічному поселенні. З кожною сходинкою історія стає похмурішою, поки на останній сходинці рум’яне небо – над кострубатими фігурками людей, які символізують різні народи, в ревінні звернуті до квадратних хмар, – не перетворюється на калюжу, що втікає з розтятого черева вола синього кольору, бо це басейна плитка. Трохи воно суто по-художньому дилетантське, проте невже не класно?

Коли Ені скинулася з вікна, а точніше, коли Нікі побачив її тіло після уроків та закляк так допізна, Кайл привів Нікі саме сюди. Це було випадково, як і просяклі дощем шкільні черевички. Він, наче, виходив перекурити. Цей підліток підійшов до маленького Нікі і якийсь час стояв поряд, докурював. Потім Нікі відчув плескання по плечу та ‘Гей, ти п’єш?’. І ось Нікі п’є, і ось ця домівка, і Кайл, з яким у першу зустріч Нікі не перекинувся жодним словом. Насправді я вважаю цю домівку теплою, бо тоді вона здалася затишнішою, ніж американська мрія Нікі. Гадаю, сестра скинулася через те, що її тіло було як у мами, волосся як у мами, обличчя як у мами, і загалом вона була перевтіленням мами для тата, доки цим перевтіленням не став я. Або ж останньою краплею стала трійка з фізики, хто зна.

Вона не витримала в сімнадцять. Нікі зараз сімнадцять, і я думаю, чи є якийсь відповідний таймер, чи Нікі наслухався забобонів Кайла. Будь-як я сподіваюся, що, як Нікі раптом не витримає, і Кайл заклякне над Нікі у циклічному колі, для Кайла теж з’явиться незнайомий підліток. Хоча, направду, сумніваюся, що Кайл марнуватиме час на тіло Нікі.

На ґанку я згинаюся до купки листів на вітальному килимку, котрі не поклали в поштову скриньку тупо тому, що її в Кайла немає. Надіслані вони були з різних місць різних країн у різні роки, проте вміст однаковий – я знаю, навіть не розкриваючи. ‘Привіт, Марі, це Джеремі; ми в турі Францією, тут завжди погана погода, якщо ти розмовляєш англійською; як Сем?; скоро повернуся до «Краю світу»’, два роки тому. ‘Привіт, Марі, це Джеремі; ми примістилися в Канаді на якийсь час, чекаємо на «краплі» для Джо; як Сем?; скоро повернуся до «Краю світу»’, пів року тому. ‘Привіт, Марі, це Джеремі; щиро, гадки не маю, як німці виживають без цілодобовок; як Сем?; скоро повернуся до «Краю світу»’, цьому листу рік. За весь час я міг би скласти пригоди Джеремі по тижнях і приклеїти такий сувій до верхівки Ейфелевої вежі, щоби туристи в підніжжі отримали можливість дізнатися, як липневою суботою другого року Джеремі мав закреп у горах на острові Крит через те, що місцева їжа виявилася надто моцною для змащених західноєвропейських кишок. Щоби всі Парижські туристи отримали обіцянку Джеремі повернутися до «Краю світу», хоча мало хто не сприйме це за евфемізм. З доланням висоти, вони вже будуть знати про залежність Джо, і це буде вичерпною інформацією.

Чи знаю я, хто такий Джеремі? Ні. Чи знайомий я із Семом? М-м, наче шкільного тренера так звали. Може, я зустрічав Марі, якій оце все адресовано? Жодного разу. Дивовижа, але Кайл теж казав, що не знає нікого з них. Якось він довідався та розповів Нікі про те, про що довідався, мов, що ці листи, імовірно, надсилає колишній попередньої власниці домівки, проте попередньою власницею домівки була бабуся Кайла, то хто ж такий Сем? Але, побачивши, з якою стиглою ненавистю на лиці Кайл викидає ці листи, Нікі змовчав. Тож я стараюся помічати листи Джеремі раніше за Кайла та викидати їх самостійно, бо, має буть, Кайла це вже робити харить.

Зробивши так і цього разу, я повертаюся на ґанок. Праворуч від розмальованих вхідних дверей є клацка у формі картатого серця, на яку я натискаю та підношу долоню під шпарину для ключа. Сьогодні звідти викочується руде немовля з пластику. Спочатку я думав, що це подарунок як у лотерейних автоматах, проте всі немовлята мають порядковий номер, ба Нікі припускає, що всередині кожної іграшки є жучок, адже Кайл завжди знає, якщо немовля загубилося. Ба більше: Кайл завжди знає, де. Це як у промислових тварин, гадаю.

У дверному дзвонику, що авжеж є фокусом, відкриваються хвіртки, і з тінястої стінозаглибини виїжджає іграшковий котел із чорношкірою Мадонною(1) на чолі. Умикається шум, який насправді являє ритуальний гамір джембе та хуехуетлів, проте пристрій потребує полагодження. Тоді в іграшковому котлі з’являються язики полум’я, грубо вирізані з мідних пластин, проте дбайливо оброблені акрилом. Почергово язики то з’являються, то ховаються у прорізах котельного жерла, імітуючи горіння. Якраз туди, у саме серце, потрібно кинути немовля.

Раз я впускаю немовля, швидко відіймаючи пальці, Мадонна електрично стогне. Сирник починає свій рух, і приклеєні до нього картонні руки Мадонни ходять угору-вниз, змушуючи її молитися. Уся конструкція поволі їде назад, урешті ховаючись за хвіртками. Нікі махає їм у прощанні та відходить на крок від дверей. Настає тиша, поки механізми за стінкою засинають. Потім лунає звичайний, людський дзвоник: Кайла викликано. Не знаю, під яким градусом це могло бути вигадано, і тим пак не в’являю, як це могло бути реалізовано.

Однак не можу не захоплюватися тим, як Кайл надає сенс усьому, чого торкається. Після дотику Кайла здається, точно предмети мають більшу душу, ніж будь-що живе. Гаразд, щиро: Нікі вважає Кайла неймовірним, і тому ще більше не хочу його розчаровувати. Як, наприклад, роблю зараз.

У руках Нікі пістолет.

Після тривалої бездії з того боку дверей замки, засуви, гачки та ланцюжки клацають і вдаряються о сталеві листи, і двері одчиняються. Кайл виглядає з лігва, щулячись на світло, я шикуюся.

Коротко Кайл шипить на спеку і врізається спиною в одвірок, сховавши руки в кишені, озирає Нікі. Я ж думаю, чи каже поза схрещених ніг про гарний настрій чи про поганий, хоча насправді та може казати про обидва разом або просто мовчати.

Можна подумати, що Кайл сором’язливий, зацькований однолітками хлопчик-емо у кольоровому будиночку та з дивними інтересами. Можна пожаліти Кайла, він нагадує той Геловінський сувенір-дармовіс для лобового скла, виконаний у формі скелета, котрому не вистачило пластику на фабриці, й того він справді схожий на скелет – бракована цяцька, що телепається на кожній купині. Не варто так думати.

— Привіт, — рівно каже він.

На дванадцятиріччя Кайла його тухлий батько виплив із річки з кількісними колотими отворами в животі, які могли зробити риби, що не зберігаються в жодному атласі людства. Через пів року мати Кайла упекли в псих. лікарню. Та збожеволіла від звуку, що лунав щоразу, як вона розверталася до вікна. Вона розповідала маленькому Кайлу, що чула скигління свого чоловіка з труни, яке нагадувало шкребіння ложки по кроквах. Кайл сказав Нікі, що кілька днів потому мама перестала митися й забула, як користуватися туалетним папером, тож, коли в їхньому коридорові почали прокладатися доріжки з калу, бабуся подзвонила до диспансеру. Тільки після обстеження на горищі було знайдено ложку, проте мама Кайла вже була «важкою». Спочатку він ще сумував за її теплими божевільними очима. Коли Кайлу було п’ятнадцять, коли ми познайомилися, його бабуся померла вві сні, і для Кайла це був справжній період скорботи. Певним способом ми переживали разом, кожен свій жаль.

Тепер Кайл живе на пенсію бабусі, яка розклалася на їхньому горищі. Кайл дбає, щоби в кожного малолітки в школі був доступ до псилоцибіну, морфіну, беладонни, маріхуани, кокаїну, кодеїну і в жодному разі не до синтетики: не можна давати синтетику малоліткам, якщо ви не бажаєте знищити націю. Кайл є другом усіх, хто торгує на ярмарку. Кайл сам працює на ярмарку. Кайл лікує хвороби й, якщо це смертельно, ви приходите до Кайла за лікуванням смерті. Кайл зафарбовує обличчя білим гримом, бо для знедолених і безпритульних він має бути безликим транзитером. Кайл є єдиним та найкращим для Нікі, і, можливо (дуже можливо), певно, Нікі закоханий у нього.

У Кайла високий голос, що ще не зламався. Хлопчики з високими тембрами гарно продаються, майже так же гарно, як чоловіки з центральним басом. Він знову гукає, але Нікі проґавив. Помаранчеві черевички й над ними Кайл. Я переводжу погляд і зіщулююся, бо зараз випробовую терпець Кайла.

— М-да… — плямкає він у пантомімі, розглядає вулицю позаду Нікі.

— Привіт, — я перепрошую.

Одже, він розглядає Нікі в черевичках та сорочці, проте без штанів. Нікі завжди був голим, просто на ньому часто з’являвся одяг – повторюю це собі.

— Що як?

Я нізащо не виводжу рук з-за спини, ховаюся в усмішці:

— Та.. потихеньку, — чи Нікі завжди був голим, чи він голий тільки зараз?

— М.

Кайл киває, й ми мовчимо. Я топчуся, прикутий очима до підлоги, неначе мама Кайла чую крик Джеремі зі сміттєвого контейнера, та в якусь мить розумію, що ноги Нікі голі.

— Ем… — зі скутості я прочищаю горло: — А можна позичити в тебе якісь штанці? Будь ласка. Нікі свої викинув…

Оцінивши Нікі ще раз, Кайл знизує плечима й відштовхується від одвірка:

— Та, авжеж. Заходь, — і лишає двері прочиненими для Нікі.

Який же я щасливий. На обличчі Нікі ширшає всмішка, і я жваво стрибаю через поріг, ховаю пістоль у нагрудну кишеню, згодом зачиняю за Нікі двері на важкий засув. Бо один важкий засув є більшою безпекою, ніж три замки та гачок, і загалом годиться як тимчасова пересторога, яку Кайл допускає. Кайл дуже чуйний, я ж казав.

Удома в Кайла темрява. Шибки замкнені, і ізсередини вікна додатково перекриті шарами поліетилену. У тінях панують рефлекси й віддзеркалення світла, що долинає з вітальні – єдиного жилого приміщення, крім кухні та вбиральні, куди Кайл і звернув. Навпроти арки сходи на горище підсвітлені цим світлом, і я було вже пішов за Кайлом, аж тут скрикнув.

— Що там? — Кайл помічає застиглого перед кухонним одвірком Нікі. Грим Кайла витає за аркою, і, якщо примружитися, можна не помітити лишок тіла. — А.

І Кайл іде в глибини вітальні, а я залишений тут. На рівні мого попереку мирно гойдається голова повішеного. Набрякла шия більше схожа на голову, ніж розчавлений череп. Зоб затуляє жирний язик і викочені очі, й Нікі чує штин, схований під салом. У Нікі пересихає в горлі, я хапаюся за рота й зводжу очі, де мотузка із самої горищної стелі міцно тримає щиколотки трупа над проходом у кухню. Від мештів відбивається мікродисперсний пил. Нікі стає холодно, спекотно, я тремчу й не можу сковтнути.

— Кайле… Що це? — не знаю, чи чутно Нікі.

— Хто, — виправляє Кайл і звучить затрудненим, коли зітхає: — У нього була депресія.

Він кидає це до Нікі, а я не хочу дивитися. Хотів відступити, але врізався в арку, і, мабуть, це отверезило Нікі, що я зміг крутнути головою, тупочучи вітальнею геть. Набиваючи синців о диван, пакет із картинними рамами, органайзер з інструментами, поки не добіг до шафи, де Кайл розкидувався речима. Тоді Нікі сперся на кут стола та почув тремтливий брязкіт настоянок.

— Депресія через те, що всі, хто його ненавидів, не казали цього йому в обличчя, — Кайл показав Нікі жменю сорочок із зібраним виразом обличчя, і я не зрозумів, що він хотів цим сказати. — От, — він закинув їх назад на верхню полицю: — і, от, захотів відчути, як вони всі йому мстяться за.. що б він там не наробив. Хотів померти від їхніх рук, однак, думаю, він просто був параноїком.

Насправді тут не захаращено, просто десь третина підлоги вітальні вставлена горщиками під різноколірними електричними лямпами, що схожі на операційні, проте налаштовані на ощадний режим. Кайл витягнув джинси (мабуть, то були вони), і вся купа сорочок полетіла йому під ноги. Але джинси Нікі він простягнув.

Нікі забрав ті з тихою подякою, поклавши поряд на стіл, та став роззуватися. Холодні пальці тремтіли. Чи труп може бути нормальним? Може, труп правдивіший, ніж ті з розквітлою ВІЛ-інфекцією, що приходять до Кайла по допомогу в тому, щоби довше вдавати живих? І тому можна вважати його нормальним?

— Але, — усміх, Кайл зводить указівний палець. — Ти просто збагни…

Ні, ні, ні. Очі Нікі розширюються. Шнурівка – це складний процес, який потребує завчення та регулярних тренувань…

— Гравітація валить усю твою кров до голови, і ти висиш, і щохвилини мозок усе більше вариться у крові – власній рідині тіла, від якої він схуя-то деградує. Нікчемний мозок шибеника, це зрозуміло. А от знаєш, що головне?

Кайл пхає сорочки й зупиняється, коли Нікі не відповідає. Предмет під назвою «труп» ховають у труні. Ніколи не «живий», не «організм», а щоби запобігти образам люди також послуговуються словом «тіло». ‘Поклади тіло на стіл’. ‘Чи гармонійно тіло поєднуватиметься з нашими фіранками?’. ‘Для цього тіла потрібно буде зрушити телевізор’.

І я розумію, чому. Нікі стає лячно, коли згадується про життя, що всередині трупа. Ця огида може перетворити Нікі на ксенофоба пробудженим бажанням заперечити форму життя, позбутися її, ув’язнити її під землею. Я надто люблю життя, щоби до нього так ставитися, але я не можу після не бачити злочин у тому, як труп замикають у труні. Тому Нікі легше завжди вважати їх предметами. Кайл же просить відмовитися від сентименталізму, бо Кайлу байдуже на огиду, страх, і з метафізикою він теж знайомий добре. Для нього труп, тіло, предмет – завжди живі. Він не думає, що їх поневолюють, бо його бабуся досі на горищі, а його тато став духом річки. Кайл не дозволяє живим страждати, бо він, зрештою, неймовірний.

— Ти не знаєш, — Кайл підбиває, між тим стягує піжамні шорти.

Скажи, Нікі.

Не будь сентиментальним.

Прийми факт, що сестра була трупом, з якого познущалися, поклавши в труну. Змирися, що вона страждає досі.

Нікі важко, шнурівка здається нерозв’язною:

— Нікі не знає…

— О, авжеж ти не знаєш, — легко пропускає Кайл і запихує шорти до сорочок.

Кед зісковзує з ноги неначе гидка маса, схожа на те, що Нікі зараз відчуває. Я тягнуся поставити чобіт акуратно, у межах панівного феншую, разом зачіпляю вузькі джинси за кісточки. Ненавмисно, погляд Нікі починає підійматися ногами Кайла, що вибирає й собі якісь лахи, спиною до Нікі. Погляд робить зупинку на штанині сімейників.

Чи хотів би я щось зробити? Тіло Нікі сіпнулося, як і повинно поводитися тіло підлітка; я зашарівся, проте я ніхто перед ним. Я безособова функція сутності Кайла, бо це релігія Нікі й, гадаю, це звичайно. Усі хотіли б трахнути Ісуса, але він святий, поки в нього вірять. Неможливо одночасно вірити в Ісуса і трахати його, одже, лишається тільки хотіти та займатися мирськими справами. Натягувати штани на свою людську подобу бога.

— Найголовніше, тобто найважливіше і того найвитонченіше те, що відбувається з його органами, — Кайл зупинився на чорних брюках: — У такому положенні, типу ногами дриґом, усі органи падають униз. Перші хвилини це незначне відчуття, можна спокійно перевернутися на ноги та лишитися цілим, але з плином часу органи починають формувати прес. Уже через десять хвилин…

Кайл зводить долоню, чекаючи на увагу Нікі, й згодом барабанить по повітрю:

— …Пам. Пам. Пам. Це органи всенькою своєю масою тиснуть на діафрагму. А діафрагма тисне на легені, і в купі це дає відчуття їбаного снаряда. Ти, бляха, почуваєшся запаленим набоєм промоклого динаміту, що готується до вибуху, але – ні, – не вибухає: просто розширюється весь цей час, поки деградує твій мозок, — Кайл усміхається, його чорні очі горять, а руки застібають ґудзик брюк. На цей звук я й подивився. — І ти відчуй, як це може бути боляче.

Між майкою і брюками, на животі Кайла, я помітив широкий поперечний шрам. Випуклий, біліший навіть за його шкіру, схожий на опариша. Хто це зробив? Кайл розвернувся за сорочкою, теж чорною та оксамитовою, і шрам закрило його волосся, проте Нікі вже почав перейматися. Я випростався, поправляючи пояс, і набрав повітря в легені, щоби спитати, проте Кайл досі белькотів те, у що я, направду, не сильно вслухувався. Довелося тоді вдавати, що збирався взуватися.

— Постійний, скимний біль через просте, мати вашу, повішання, — захоплене цикання: — Він отримав чіткісенько те, чого прагнув. Усі ці мстиві духи чавили його всі сорок три хвилини вмирання, і щохвилини болючіше задовольняли параною, а я тим час навіть нічого не зробив! Розумієш, як це просто і при тому досконало?

Застібаючи сорочку, Кайл звернувся до Нікі, розважений. Я привідкрив рота без чіткого розуміння, як варто прокоментувати цей жах, яким він так захоплювався.

— Мгм… — протягнув я зрештою й опустив голову, зашнуровуючи кеди. — Дуже просто і, ем, цілковито. Щодо його запиту, в сенсі.

— О-от саме, — Кайл пирхнув: — А це, між іншим, і дотепер триває. Тиск. Ти думаєш, нахуй він там висить?

Узагалі, Нікі думає про шрам на животі Кайла.

— Та я навіть його органами пожертвую, щоби подивитися, чи виваляться вони врешті з його рота. Такі слизькі та гнилі, напевно. Бє-бє-бє, — він посміявся, пальцями зображуючи мацаки, та пройшов до двох великих коробок біля шафи, де зберігалося взуття.

Я стиснув губи в легкому пориві ригачки. Іноді Нікі не розуміє Кайла, часто це нерозуміння дотичне до чужого обожнювання всього внутрішньо-тілесного та просто тілесного, особливо мертвого. Не можу так безтурботно це обговорювати подібно йому. Нікі навіть важко спитати про шрам.

— Ем… Кайле, слухай, — наважуюся, мимохіть знову шикуючись. — А звідки в тебе, ем, шрам на.. на животі?

Я тицяю пальцем на ділянку свого попереку, трохи нижче нього, посередині, але Кайл навіть не дивиться. Він обирає чоботи.

— А?

Я знічуюся:

— Ш-шрам у Кайла на…

— А, — Кайл оцінює звичайні мешти. — То від розтину.

Страшне слово, таке невагоме голосом Кайла.

— Як.. як у т-тіл розтин? У Кайла? — я ледве шепочу.

Чується довге зітхання. Кайл лишає звичайні мешти, натомість витягає чоботи, вкриті металом і агресивними застібками. Вони гучно стукають підборами, коли опускаються на підлогу, Кайлу до колін. Кайл же нарешті відповідає без натхнення:

— Ідіот. Кесарів розтин, — і все: він обдивляється чоботи, змахуючи пил із чорної шкіри. — Нумо клацни їх, тре силует зрозуміти.

А я не можу співставити одне з іншим. Наче щойно то були слова черевомовця, а не того, кого я бачу попереду, у бруді й одязі Кайла.

— У сенсі… ‘Кесарів розтин’?

Кайл суворо озирається на злякане нерозуміння Нікі. Кайл середнього зросту, блідий, гостроребрий, з замащеними довгими пасмами рідкого волосся, пласким задом і високим голосом, і шрамом від кесаревого розтину. Кайл має великі очі й маленькі губи, грубу щелепу і тонкі брови; він зафарбовує обличчя білим гримом, щоби нагадувати нікого, а ще в Кайла є шрам від кесаревого розтину. Кайл є єдиним та найкращим для Нікі, а ще в Кайла, виявляється, є шрам від кесаревого розтину.

Кайл шипить і грубо драїть чоботи:

— У сенсі: тебе розрізають, дістають це, змушують це дихати, щоб у якийсь чарівний день ти це задушив і поховав разом із його зірковим предком у сміттєвому баці – бляха, базовий урок біології, Нікі.

У його словах не було радості чи задоволення, можливо, навмисно, бо так Нікі почувався покараним за те, що стояв тут і дихав. Чесно, я не відчував кінцівок, тож не впевнений цілком, чи взагалі стояв, але, мабуть, усе ж дихав. Кайл підвівся, смикаючи рукави сорочки. Чоботи все ще танули в тіні, гострокутні й важкі як скелі, метал на них тьмяно виблискував нашими скривленими відображеннями. Потім Кайл звернувся до Нікі:

— Фільмуй по-бирому, та підем.

Я в незнайомому тілі Нікі.

— Кайле.., а ти, випадком.. не дівчина? — каже шокований голос Нікі.

Його почуття невідомі. Здається, Нікі може бути закоханий у Кайла. У Кайла. У Кайла. У Кайла. У Кайла. Чи це Кайл зараз розмовляє з Нікі? Кайл лається та підходить до Нікі. Чи точно це Кайл?

— Я той, ким я хочу бути, — рука Кайла швидко зводиться, опиняється в нагрудній кишені Нікі та витягає пістолет. — Крапка.

Я відступаю на крок, знову до столу, і дивлюся на блискотіння рукояті перед носом. Кайл також. Жах пробігає холодними лапками загривком Нікі, як Кайл крутить руку, бачучи спрямоване вниз дуло. Поступово Кайл закипає.

— Нікі, якого хєра? — з усім гнівом він різко закидує голову до Нікі, і лівицею ще раз перевіряє тепер порожню кишеню Нікі, пхає Нікі в груді. — Де мильниця?!

Вдарившись куприком, я групуюся та навіть боюся щось заперечити. Крізь лікті підглядаю, як Кайл перевертає пістолет, німо клянучи й Нікі, і річ, яку я приніс.

— Т-там у Нікі стріляв тато й… — я виправдовуюся, авжеж. — Камера була, але.., але Нікі її загубив, бо тато Нікі мав рушницю, і…

— І? І що? — гаркає Кайл над руками Нікі, змушуючи Нікі зіщулитися.

— …І Нікі спробував відбитися, я стріляв, і…

— Та я, бляха, не сліпий, дякую, — магазин пістолета клацає. — Труп ті якось завадив? Пиздець жирним був?

Я тремчу й уже половиною перехиляюся на стільницю. У плече Нікі впираються настоянки. Я ледве ворушу губами, і того голос насилу чутно:

— Тато Нікі не труп…

Настоянки брязкають близь вуха Нікі, що схилився під Кайлом. Кілька митей я чую його морозне, розлючене дихання шкірою рук, а потім Кайл відступає, і гучно лунає вдар пістолета о пусті касети на підлозі.

— Пиздець приїхали.

З боку шаф. Коли я поволі розгинаюся й підбираю пістолет, то бачу, як Кайл шугає від коробок до підвіконня. Раз він копає чоботи, я в цей момент здригаюся, а ті тільки схиляються набік.

— Сука!

Кричить Кайл, здіймаючи руки так, неначе хоче розпатлати повітря, і враз їх опускає.

— Ти мені скажи, блять, як із таким – я перепрошую, – ставленням ми будемо, нахуй, гуртом, що затьмарює всіх? — каже він стриманіше та звертається до коробок, бо, гадаю, йому гидко дивитися на Нікі. — Думаєш, це все з бавками прокотить? Бля, Нікі, йобаний рот. С-с-с…

Кайл зачісує волосся, вирівнює чоботи та падає на підлогу, починаючи взуватися. Я боязко випростуюся й одразу горблюся, бо так Нікі почувається меншим, майже незначним, щоби скоїти щось погане.

— Вибач Нікі, Нікі справді хоче стати великим гуртом… Нікі буде сильнішим, — ляпочу я, мнучи пальці.

Кайл же мовчить, озуваючись. Довгий час багато блях застібаються вздовж його ніг, закінчуючись на колінах. Нікі непокоїть відчуття підміни. Чомусь Кайл здається неначе зламаним для Нікі, і Нікі від цього хочеться плакати. Хоча зараз не в цьому суть, я однаково натужно про це думаю. У тиші, яка триває, поки Кайл не підіймається, начіплюючи паски, та не забирає до кишень ключі, цигарки, бокорізи, гаманець. Тоді він обдивляє кімнату поглядом ватажка, зітхає та врешті киває Нікі.

— Розчаровуєш, — і прослизає до зигзагоподібного проходу між майном. — Мерщій. Нам ще крюк доведеться робити.

За командою я йду слідом, цього разу ні о що не вдарившись. Звичайно, він розчарований, бо Нікі лузер. Досі. Я думаю, чи зможу я колись повернути його повагу, і як я можу це зробити. Що буде важливим для Кайла, що Кайл любить чи обожнює, що Кайл вважає крутим і корисним – Нікі відомо, – але потім я думаю: якщо Кайл – примара, – то, може, Нікі й не потрібно повертати його повагу? Проте Кайл існує. Він, наче, тут, попри внутрішнє свербіння, що змушує Нікі сприймати Кайла за обман. Чи зраджую я Кайла, якщо сумніваюся в ньому?

«Край світу» кінчається за нашими спинами. Ми йдемо вздовж вулиці, і йдемо до завороту. Ми минаємо збожеволілу над перекинутим візком, десь навпроти надійної домівки, де вона кричить плоду в кублі бур’янів прокинутися. Її крик відлунює від вулиці, деренчить у вушних раковинах та вікнах, проте ми проходимо повз неначе в тиші, і Кайл демонструє байдужість до її трагедії. Я поводжуся подібно Кайлу, але кажу:

— Кайле, здається, вона плаче, — бо, мабуть, я не відчуваю спокою. Бо, мабуть, Нікі не байдуже, адже Нікі вже сімнадцять, і я можу не встигнути стати підлітком, що зробить усе для когось. — Жодного разу не бачив, щоб вона плакала.

Кайл іде далі попереду Нікі, шляхом до ярмарку, і слова Нікі його не зацікавлюють, як і збожеволіла. Нікі не переборює бажання спинитися. Коліна проти її спини, що Нікі може лише хитнутися й тоді впасти, обійняти її або звалити до асфальту. Нікі стоїть. На тінь Нікі – довгасту, спекотну, з гидкими бурульками, що відображають кінцівки, – збожеволіла підіймає голову. Я нагадую їй монстра з розпушеною головою – версію її плоду, чий скелет розвинувся в тій же шкірі, що тепер та тягнеться між суглобами як павутиння, і чиї закручені мізки вибухнули, зачепившись за дірки черепа, щоби нагадувати волосся. Вона дивиться на фантазію жахастика категорії «В», і її забирає невпізнання. Вірогідно, у її очах я навіть не схожий на людину.

Ці дві наполохані цятки на її засмаглому обличчі з бруду – очі. Чи ти вилікуєш мій плід? Чи забереш його до інститутської колекції медичних зразків? Чи витягнеш із-за спини пульт та натиснеш на кнопку, дозволивши струму підсмажити моє тіло, щойно прозвучать останні слова? Що ти тут робиш? Кайл усе далі, я знаю, що він не чекатиме, поки Нікі усвідомить, навіщо зупинився.

Смак допомоги.

Я простягаю до неї пальці. Як у тварин, у людей є ореол простору, за межами котрого ми відчуваємо чужу присутність та їхній намір. Вона не бажала допомоги, або я подумав дурницю, коли з-за її плеча відкрився вид на дві зморщені п'ятки каменю, що міг бути зародком завади в сечових протоках.

Ваша дитина мертва.

Ви назвали антропоморфне каміння своєю дитиною.

Заспокойтеся, тепер усе буде добре.

Ходімо додому.

Вона розлютилася, почавши ричати на Нікі та битися, захищати стіг бур'янів із білірубіном. Її нігті подряпали руку Нікі, з дрібних задирок викотилася кров. Скручений, я відбіг геть. Зуби Нікі кусали щоку, і смак міді та солі, що нагадував тепер смак долоні Нікі, зібрався на язиці, коли я добіг до Кайла по той бік дороги. Усе-таки він чекав. Від його цигарки скупчувалися димні хмари в мертвому, розжареному повітрі, крізь котрі він спостерігав за кататонією жінки на дорозі, що вже навряд переймалася своїм плодом.

На язиці коптився смак крові. Відсапавшись, я витер рота, і царапки на кисті мить були схожі на рейки в порожнині персикового моря. Я подивився на сконцентрований погляд Кайла на збожеволілу, і припустив:

— Може, подзвонити до швидкої?

Сконцентрований погляд Кайла хмуриться. Він кидає недопалок під ноги, розтирає той підошвою й розвертається. Невдовзі я кваплюся слідом, і його кістлява спина в складках сорочки починає диктувати:

— Крок за кроком ми сходимо в преспід, — і ми спускаємося з пагорба, а в низині видно жорно ярмарку. Кайл знуджено зітхає: — Якщо когось і турбує допомога, то всі вони в християнському пресподі. На вході будуть крамарі опіумом та похідними з опіуму. Вбиральні, але не для громадськості, а для перевізників лайна в дупі. Глибше кишка закручується щільніше й смердючіше, і там наркотичний сморід уже не п'янить та не нудить, а стає киснем. На цьому рівні білі люди можуть обрати член, який смоктатимуть. Їх може бути декілька, якщо тим захочеться відчути більше привілеїв, які дозволять не бачити нічого поза яйцями та волохатими лобками.

Плечі Нікі напружуються з дискомфорту, а спина Кайла йде якийсь час мовчки. Домівки обабіч нас зміняються низьким полем чагарників. Лише важко брязкотять металеві цятки на його кістках та шкандибають нерівні кроки Нікі, що підлаштовує зріст під зріст друга. Згодом Кайл розповідає:

— На оксамитових, хтиво-малинових диванах під дахом паноптикуму, буржуазія змащує геніталії яйцями й скидає інфікованих курок маленьким хлопчикам на прив'язі біля її ніг, чиї батьки на нижчих рівнях, захищені від життя черепицею, угашуються каловим сиром на отримані гроші. Коли смак приїдається, їхні мізки не здатні знайти фантазії, щоби вигадати, на що ще витратити гроші, і вони божеволіють, трахаються, народжують більше хлопчиків і накопичують ще більше грошей, які вони не можуть витратити.

Їхні хлопчики на прив'язі ламають вініри о почорнілі курячі кістки, скавучать і плямкають яснами у спробах відчути смак інфекції. Буржуазія насолоджується шоу та лопає яйцями, розливаючи прозорі білки помаранчевими животами. За тим іподромом наркотичний сморід перебиває гнійний штин плоті, що роз'їдається на живих, з яких її скидають на широкі прилавки в борошні, великими, іржавими гачками. Та не відшаровується, а падає як деталі до того складеного орігамі. Можна купити собі окремого мерця, якщо достатньо цього захотіти.

Трохи далі залежні й голодні на струпи стоять і зсихають у черзі за шматком недоношених телят, що скоцюрбилися над туалетними відрами, в окрайці котрих злиплий шар із ковтунів волосся, що минуло людську травну систему. Своїми кострубатими, але недостатньо зношеними пальцями, вони виколупують шмаття їжі, і, якщо знаходять стаф, – отримують квиток на срібну тацю з переспілим бананом і чистим яйцем.

Навколо них ходять наглядальники, чия шкіра облич настільки довго тут, що потріскана там, де їхні роти застигають у розлюченому крику, і шліфована, воскова навколо мертвого погляду. Хтось купує повій, щоби продавати сироп з їхніх трусів, і купує палаци, щоби продавати повій. Коли повія непотрібна, її викидають у преспід просто в сюртуці та блискучих туфлях. Повія блукає торгівельними рядами далі… Крізь опіум, крізь яєчний еякулят буржуазії, зелені хмари відходів і чорні калюжі інфекції...

— Кайле.., — я гукаю його хрипко, відчувши, що готовий блювати; настільки схилений, що тугий ремінь джинсів в'їдається в поперек Нікі.

Кайл озирається, зводить чорні очі й пирхає, знизавши плечима:

— Та розслабся, я стібуся. То звичайний ярмарок.

Він прискорюється, а Нікі весь наїжачується. Легені Нікі здаються замороженими, коли жорно ярмарку рівняється з нами площинами, і космата вивіска на іржавій брамі вітає нас із прибуттям.

Кайл одразу пірнає в розріджений натовп центральним променем дороги, що Нікі доводиться за ним поспішати. Над головою пливуть ліхтарики гірлянд, блимають пластикові іграшки та плюшеві фігурки, забруднені й висушені варом. Окрім поту, в повітрі чуються солодка садовина, мокра городина, пікантні прянощі, цукрова кірка солодощів, труйна фарба господарської хімії. З кожним кроком аромати багатшають і швидко змішуються в рясну глибину ярмаркового флеру, що вплітається в хаотичні ряди дашків. А я йду повз і бачу в нарум'янених фруктах клубки черв'яків. На очах Нікі темношкіра жінка в таркатому тюрбані зважує яблука, і на мить Нікі здається, що ті дриґають лапками та верещать комашиними дзьобами: ‘Крі-і-іґ, крі-і-ґ’, як риплять ваги під кілограмом. Мить минає, і пакет неживих яблук щезає в руках покупців.

У пів ока я озираю м'ясні прилавки й шукаю в червоному попелово-рожевий відтінок людятини, а наступним колом кроки Нікі стають тихшими. Я пригинаюся до всіх людей, щоби дула зброї не дивилися на Нікі так пильно, чи принаймні я не відчував їхнього шпаркого спостереження. Спина Кайла – того, кого я звик знати Кайлом, – звертає, обходячи цирковий подіум у центрі ярмарку. Тут над натовпом кружляють і стрибають напівголі танцюристи, і ще вище, під небом, блаженно возсідають блискучі жінки в пір'ях. Нікі лякається, що подіум закипить, і люди варитимуться живцем, доки їхня шкіра не розм'якне. Тоді зверху має задощити гаками, що посмужать тіла на мертві й криваві шматки орігамі.

Але нічого не стається. Нікі вбігає й не перевіряє двічі, бо завжди є шанс, що думки Нікі виявляться реальністю. Я минаю візки з металевими ґратками й темними ширмами, переповненими дітьми та дорослими в єдиній білизні й із ціновими дощечками в руках. У голові проскакує паніка – Нікі здається, що цей табун ведуть на годівлю лайном. Я рвуся швидше в лінивій кишці натовпу. Кайл. Де справжній Кайл?

Серед голів, ушитко розмаїтих і сліпучих як стробоскопові ліхтарі, я не помічаю його маківки. Де?! Я зіштовхуюся з дідусем, так різко, що відкидаюся вбік, а він пропонує Нікі мет.

— Лише сотка, — знизу він розтягує гнійний гострокіл усмішки й махає пакетиком із льодом.

Сильно ошелешений, я вловлюю тільки зморщене обличчя, з яким він розфарбовує свій товар. З таким обличчям можна продавати воду як контрабанду. Можна ділити з ним кисень і почуватися злочинцем. Метамфетаміновий сутенер, що торгує згнилими повіями в кристалічних сюртуках і прозорих туфлях, таких же прозорих, як їхні розфасовані скелети з хмар. І навіть у пресподі його повії скидатимуться на контрабанду. Спиною я впираюся в рухливі плечі натовпу, витягуюся над ним, ба так однаково відчуваю тиск під ложечкою, коли дідусь крокує до Нікі й пхає в груді мет.

— Лише сотка.

Я можу його застрелити. Пістолет важчає над серцем Нікі, але я боюся його більше, ніж людини. Здається, дідусь свято вірить, що такі хлопці як Нікі – свіжі та загублені в великому світі; такі палкі до нього, як літій, що торкнувся повітря, – обов'язково обиратимуть речовини, щойно видеруться з цупких католицьких кліток отроцтва, бо це буде схоже на бога, про котрого їм розповідали, я гадаю.

Не можна намарне згадувати залежність, хоча залежність є будь-де, де є життя. Залежність (як, наприклад, у грибів) створила життя, а потім це життя створило залежність від грибів, побудувала секти й картелі-храми. Щось у цьому дусі, хіба правдоподібне, адже справжнє.

Але Нікі краще обере легальний наркотик: обклеїться трансдермальними пластирами й дихатиме назальними спреями, аби тільки потім не обирати між двома богами, між Кайлом і наркотиком. Хоча я здогадуюся, що з наркотиком життя Нікі було б кращим, проте зрадити Кайла стало б неймовірним болем.

Тож я не зважаю на мет. Нікі стискають покупці все щільнішою масою. Дідусь вважає Нікі одним із тих хлопців, що юрмляться на сходах, кидаючи взаємно янгольські погляди на будь-яку можливість, і він наздоганяє.

Та тонка стежка між стінами людей неначе сплуталася в ковтуни, через що Нікі біг так незграбно. Нікі б точно згодували мет чи ще гірше – забрали б у преспід як повію. Гнила рука дідуся вже тягнулася до сорочки Нікі, пальці поривалися до рукояті, коли з людської стіни вийшов Кайл, зупиняючись між нами. Озирнувшись, я побачив, як очі дідуся вибалушилися, а хутро на його голові наелектризувалося. Кайл тільки шикнув, кваплячи дідуся зникнути серед людей. Потім Кайл розвернувся, підхопив зляканого Нікі за лікоть та повалив уперед із роздратованим:

— Бачу, ти нікуди не поспішаєш.

Уже інша цигарка різко смикалася в його зубах у такт кроків.

— Ти ж знаєш, що можеш просто сказати «ні»? Послати нахуй. Заїхати по пиці. Ну, типу, блять: дати зрозуміти, що ти не нарік, який би вигляд ти не мав, січеш? — Кайл підійняв погляд на схилену голову Нікі. — Психологія спілкування, хуйо-майо, ну? Десь клацає?

Я не знав, що йому відповісти. Нікі просто було жаско й некомфортно тут, але принаймні Нікі не вистрелив. Я притиснув до себе лікоть, за котрий чіплявся Кайл, сподіваючись, що так можна буде зрозуміти Нікі. Кайл зітхнув повільно й зрештою відвернувся.

— Тс. Проїхали. Просто, бля, спробуй не створювати їбаної катастрофи з нічого. Тут ті не поле, де тя за кілометр видно, і у нас о-о-обмаль часу, щоби ще витрачати його на пошуки дитини у твоїй особі.

— Вибач Нікі… — на цей писк Кайл лише пробурчав щось несхвальне.

Проте не відпустив Нікі, бо, схоже, я справді дошкуляв тим, що не був таким сміливим і байдужим до небезпеки, як Кайл. Утім, це добре, що він був готовий підтримувати Нікі. Гадаю, таке називають удачею, якщо не долею.

Я дріботів позаду, не слідкуючи за дорогою, але ми точно виходили на околиці ярмарку. Натовп розчинявся, лиса стежка вкрилася погрубілим пухом трави, й у периферії з’явився паркан із рабиці, за котрий трималося покоління важких вітей. Під вагою листя, ті осідали на паркан роками, що зрештою зробило їх схожими на дерев’яні сталагміти, народжені одним стародавнім велетнем. Силует цього дерева розмивався в варі й був так далеко в полі, що здавався недосяжним, немов ілюстрація казки.

Пообік рідшали прилавки, аж поки не лишився один невиразний дашок попереду. Стежка звертала від нас і кінчалася там, де й був, мабуть, кінець усього ярмарку – у роті низького, проте довгого намету, оздобленого генераторами та електропопередженнями. Геть інша картина. Цей намет був бідним, схованим у глуші, де нікому не був потрібним та нікого не збурював. Кайл потягнув Нікі в противний бік, і я ледве не запнувся, коли він різко зупинився поряд із не менш убогим прилавком і відпустив руку Нікі. Певно, кінцева.

Направду, я й уявити не міг, що десь у ярмаркові можуть ховатися такі пустельні закутки. Без людей. Без гучних барв. Без жорстокості. Де чутно комах, шурхотіння вітру й запах кукурудзяного поля. Я широко вдихнув. Нікі тут подобалося більше, хоч і сюди долітав цей моторошний смог, що робив усе навколо неначе пластиковим.

— Добридень, — Кайл сперся на підвіконня прилавка, вітаючись із крамарем. — Чи буде в тебе якийсь, м-м.. фотік?

На вигляд чолов’яга цей був покручем образу бандитів вісімдесятих і сільського рибалки – потріпаний і перешитий там, де мали б бути лацкани, проте з охайною бородою, що мала б бути розпатланою та жорсткою. Він вигнув брову на своєму сердитому обличчі, поправив кашкет і буркнув Кайлу:

— Наприклад?

— Ну, наприклад, чиркає і фотки видає, — Кайл клацнув пальцями. Я лишився позаду та не бачив його виразу обличчя, але крамарю той, здається, не сподобався. — Є чи нє?

Крамар стримано зітхнув та забурмотів однотонно:

— Тобі цифровий, плівковий, полароїди, дзеркальні-ні, чимало різних існує. ‘Чиркає і фотки видає’ – це про полароїди. Бісових бабок коштують. Тобі це треба?

— А в тебе воно є?

— Ні, — одразу відповів крамар.

Було складно в це повірити, адже в його доволі скромному за розмірами прилавкові сяяло стільки брухту, скільки не було навіть у Нікі вдома.

— Ну так і не їби м мізки та дай, що є.

І Кайл не ворухнувся під важезним поглядом, яким його обдав крамар перед тим, як піти вглиб прилавка копирсатися в коробках. Я топтався на місці, розглядав дерево. Воно заворожувало, але система цих гілок була настільки складною, що швидко набридла. Потім я розглядав брухт у прилавкові. Кайл викинув недопалок, перехрестив ноги й почав пальцем відстукувати ритм, який я слухав.

Труби, частини двигунів, купа лямпочок, дармовісів, щіток. Окремий стелаж дротів та посудин; йоржиків, дверних ручок і пультів від телевізорів. І жодного телевізора. З коробок спадали частини конструктів упереміш із ключами, сланцями, снастями, ланцюжками та чимось іще нерозпізнано-специфічним. За склом під підвіконням я помітив деяку кількість програвачів, один портативний комбопідсилювач, телефонний апарат і мультиварку, а поряд стояла коробка з написом ‘Книжки’. На більш помітному місці позаду, на табуреті стояла коробка з написом ‘Дилдо’.

Мабуть, тут було все, але й важко було знайти щось конкретне. Чимось нагадувало лотерею, але для Нікі асоціювалося з домом. Я перевів погляд на Кайла, що слідкував за пересуваннями крамаря, але водночас, здавалося, про щось глибоко задумався. Чи завжди в нього був такий м’який профіль? Не такі великі долоні й не настільки жорсткі плечі? Чомусь Нікі ставало гірко від того, що я став це помічати.

— «Kodak» є, — крамар вийшов із-за стелажа з чорною камерою в руцях. Більшою і якоюсь поюзаною (це для тебе, люба (дряхлою)), порівняно з камерою Нікі. — Акумулятор при ній.

Клацання пластикової шибки витягнуло Кайла з думок зненацька, через що той аж сіпнувся.

— А відео вона знімає? — його голос зазвучав сонливо.

Крамар невизначено пропихтів, оглядаючи камеру з різних боків:

— Ну, функція така є.

Кайл протер обличчя, переходячи долонею на волосся, і на коренях лишився білий слід гриму:

— Чи вона працює?

— У душі не чую, — камера стукнула о підвіконня. Крамар сперся руками обабіч неї. — Усе, що є. Або беріть, або валіть.

— Ге? — усе ще сонно протягнув Кайл і випрямився насторожено. — Чуваче, я купую техніку для того, щоби вона принаймні працювала.

— То не купуй, якщо не довіряєш, — він невимушено плеснув долонею й тут подивився на Нікі. — Он, що друг твій думає?

— ‘Друг’? — здивовано перепитав Кайл.

На Нікі кивнули, і Кайл одразу озирнувся. Так, ідеться, певно, про Нікі. Чорт. Я не почувався в зручному для розмов положенні.

— Що він думає? — Кайл перепитав у крамаря ще здивованіше. — Ти його взагалі бачив? Гадаєш, він бодай на чомусь знається?

Сковтнувши, я опустив голову. Ну, Нікі дійсно не знається на багатьох речах у світі.

— Я не тебе питав, — і крамар вказує на Нікі рукою, через що я відчуваю ще більшу тривогу, і сховок волосся не рятує. — Агов, хлопче, як тобі камера?

Очі Нікі забігали від обличчя крамаря до камери. Рот розкрився, але я щиро не розумів, що відповідати на питання, котре починалося з ‘як’. Чи маю я казати про якість? Це камера. Вона кубічна. Вона чорна. Нікі не знає, як Нікі може щось відчувати до камери. Нікі байдуже, яка вона, але, якщо Кайлу вона не сподобається, це значить, що вона погана. Швидко я подивився на Кайла, що розвернувся до Нікі. Я не зміг зрозуміти нічого, крім його роздратованості.

— Так: влаштуймо блядське соц. опитування, аби втюхати мені пудло із шестернями, — Кайл на мить гаркнув у бік крамаря та сперся спиною на підвіконня: — Я вже зрозумів, що це їбаний мотло-…

— Кайле, я питав не тебе, — повторив крамар співуче. А потім додав, утім, слідкуючи за Нікі: — І, щоб ти знав, мені теж не відомо, чи вона працює. Того чому б не лишити вибір незалежному експерту?

Кайл цикнув і обдивився Нікі з настороженістю. Певно, він і сам не визначився, чи потрібна нам ця камера, і тому, можливо, йому навіть подобалася ідея скинути то на Нікі. Хіба, здавалося, він не довіряв Нікі настільки. Не ображаюся, бо я також не довіряю рішенням Нікі, але тут не мало статися чогось поганого. Тож я сказав, що було на гадці:

— Нам була потрібна камера, не знаю, — знизую плечима: — ця, наче, ціла.

І я маю на увазі, що всі її нутрощі сховані під кришкою.

Крамар кивнув:

— Ну, ось, бач – бери.

Ще поводивши носом і вдавши сумніви, Кайл зрештою поліз за гаманцем.

— Молодець, Нікі.

Не впевнений, що це було похвалою, хоча Нікі зрадів.

Кайла дратувало радше те, що останнє слово було не за ним, а не, власне, стан камери. Бо Кайл так улаштований: навіть коли він не хоче командувати, якийсь чорт у його голові однаково нашіптуватиме, немов баланс у природі паде, якщо Кайл не зіграє норовливця з великої «н». Він попрощався з крамарем факом, коли ми пішли назад до стежки. Заклався, що відріже тому яйця, якщо камера не працюватиме. Зважаючи на вагу, а саме я її ніс, всередині напевне був не тільки пластик.

На подібну техніку колись знімали репортажі, і, Нікі припускає, конкретно ця теж бачила таке минуле. Не щось надзвичайне – не кіно, – проте, може, якесь порно на неї фільмували. Або в чиєїсь родини були вельми якісні сімейні фотографії, років, може, тридцять тому. Вона й не була сильно закуреною, так що я подумав, що за необхідністю з нею не доведеться заходжуватися. Що точно: наш кліп вийде кращим, ніж ми в’являли.

— Кайле, — той ішов доволі далеко попереду, — а куди ми тепер?

— По обладнання, — коротко кинув він і звернув до намету.

Жодного разу не був у майстерні Кайла. Думка захоплювала, але намет мав разючіший вигляд.

— Можна я тут почекаю? — невпевнено гукнув я знову перед самим входом, коли Кайл уже минув двері з плівки, якою зазвичай оздоблюють теплиці.

Загальмувавши, він нахмурив замазані гримом брові:

— А я все тягай, та? — і шмигнув у темряву. — Не вигадуй дурні.

Що ж, нерішуче, але я теж зайшов. Низька стеля передпокою, стукнувши Нікі, ураз підійнялася над головним приміщенням гострокутними нервюрами. Досі Нікі не було відомо, де знаходиться свята святих, про котру я чув кілька стислих уривків за час дружби. І, звісно, я не міг подумати, що це, по перше, буде в бараках, неначе полишених і забутих великим цирком, а, по друге, що тут, уздовж нікчемно вмебльованої зали, єдиним наповненням будуть ряди парт. Як на фотографії жахіть третього світу, за кожною партою сиділа пара дітей, майже таких же чорно-білих у тьмяному світлі поодиноких лямп.

Жодна дитина не звернула уваги ані на Нікі, ані на Кайла на нашому шляхові від одного кінця зали до іншого. Я притиснув камеру до живота. У такому затхлому приміщенні, стиснутому бензином і, я сподіваюся, що все ж не аміяком, Нікі несподівано змерз. Під точковим світлом десятки маленьких ручок підчіпляли фігурки, нанизували їх на нитку, пропускали до попередніх. Чулося шурхотіння, коли фігурки вдарялися одна об іншу, потім пальчики безшумно брали наступну фігурку, нанизували її на нитку, тягнули до попередньої.

Від парти до парти цикл тривав, можна було зазирнути до іншого ряду та не проґавити ані секунди, і змінювалася лише довжина готових намист. Я не міг розгледіти фігурки та раптом згадав шкільну екскурсію в археологічному музеї. Тоді Нікі провів усю вільну годину поряд зі склом, за котрим виставлялися крихкі моделі. Я розглядав рештки, доки вони не пропалили відбитки на райдужках Нікі, і зараз маленькі ручки дітей і ще менші фігурки в них нагадали Нікі ті нереалістично дрібні хребці істот, що мали розвинутися в колосів, котрих людство знає як динозаврів. Хребці немовлят.

Після цієї думки Нікі почало трусити. Я більше не дивився на парти, а тільки слідкував за плином бліків на корпусі камери. Сподівався, що перестану думати про те, як діти роблять намиста з хребців молодших дітей, та перестану в’являти дитячих ляльок із решток недорозвинених людей.

— Мамо! — привітно махнув Кайл рукою, і тоді я кинув погляд убік.

У невеликій комірці, що була радше шпарою, за столом сиділа пишна латиноамериканка в хустині та з по-справжньому довгими косичками. ‘Мамо’? Тісний простір навколо неї був закутий в оксамит, а зверху тепло світила одна лямпа, і все це було схоже на експозицію всередині короба фокусника. «Акторка» дуже ліниво всміхнулася Кайлу.

— Склад відчинений? — на ходу спитав Кайл, уже підходячи до правої стіни.

Виявляється, там були замасковані двері, укриті тим же чорним, напевне ізоляційним матеріялом, що і решта стіни. За їхню невидиму ручку Кайл і смикнув, щойно «мама» показала «клас» одним великим пальцем. Більше не зацікавлені нами, її очі були опущені вниз, і я не встиг бодай щось побачити чи врозуміти, бо Кайл заштовхав Нікі за двері.

— Хутчіш, хутчіш, ну.

Я трохи не впав, приклавшись лицем до чогось несподівано високого.

— Тут сходинка.

Запізніло сказав Кайл та зачинив двері за нами, а я виявив, що вліпився у шафу. Це був продовгуватий підвал, де Кайл одразу клацнув лямпочку над диваном, якимось дивом утиснутим у кут разом із цією шафою. Поряд стояв столярний стіл, бідно забруднений інструментами, натомість рясно розписаний слідами з-під кружок. Над диваном висіла ганчірка з гіпнотичним візерунком і зеленим обличчям, яке відливало помаранчевим під теплим віником світла. Далі, вздовж стін уходили силуети навалених речей, з котрими Кайл пішов панькатися. Я зупинився тут і обережно тримав у руцях камеру, ненав’язливо чекаючи.

— Коротше, поставив їй струни. Не геть новенькі, але не гудять, — оголосив Кайл із-за речей.

Увімкнувся низький гул. Лямпочка раз блимнула через перебої, потім у проході між речами з’явився Кайл, підімкнув дріт до коробки та назад сховався. Запанувало тихе шурхотіння, схоже на медову течію, кіби та була звуком. Воно верескнуло, як Кайл під’єднав інструмент. Зрештою я зрушився, обережно лишивши камеру в згині дивана. Оминув колеса, пляшки з-під палива, заповнені чимось новим або порожні, та споруди будівельних знарядь, і опинився в кінці підвалу з прочиненою гаражною брамою, звідки й було це скудне, надвечірнє підсвічення.

На розі звалища речей великий фендерівський комбік жер, певно, не одну частку тутешньої електроенергії, і, зважаючи на бачене, я б не став випробувати цю проводку, але Кайлу, здається, було море по коліна. Щойно я підійшов, Кайл вдарив по струнах, підкрутив тумблер, затиснув октаву та знову вдарив. Бас видав гармонійний теплий звук із духом дзижчання (що мало чим відрізнялося від попереднього), і Кайл відсмикнув лівицю, струшуючи мізинцем.

— Богохульство, — приснув він і протягнув бас Нікі. — Я опустив їх, але, щиро – мені похуй, якщо тя знову щось не влаштовуватиме. Он – викрутка, ось – бридж. Благословляю.

Я поквапився взяти білу красуню з артистичних рук Кайла:

— Дякую, Кайле.

— Ага, — Кайл виштрикнув комбік, згодом прослизаючи під брамою. — Пакуй-но ся й виходь.

Його чоботи заходили в прорізі. Я перекрутив пасок в адекватне положення і, ось, ми вже обіймалися. Кайл ставився до своєї гітари як до інструмента, тож я трохи соромився свого захоплення. Того, як Нікі подобався молочний запах лимонної олії, глибинні вібрації від найменшого торкання холодних струн, правильне відчуття цієї ваги, і як передпліччя ідеально лягало на м’який гребінь корпусу. Не знаю, чи залежало це від характеру, чи від того, що Кайл свою надибав десь із третіх рук, поки Нікі методично цупив копійки з гаманця тата. Що не дуже морально правильно, з одного боку, але, як для Нікі, інструмент – краще, ніж пляшки й ще пляшки, і багато, багато пляшок. Зважаючи на те, що ніхто не заощаджував на коледж для Нікі, я не почувався винним ані центу.

Охопивши гриф близько голови, я здивувався, бо струни відчувалися м’якішими та й затискалися легше. Попередні стояли на шести міліметрах над грифом і були сильно відпущені, тож руки Кайла, як і зазвичай, зробили диво. Поки він не бачив, я тихо притиснув бас до тіла, а потім відсунув і хмуро подумав: це може бути просто інструментом.

Через деякий час Нікі допетрав, що всі дроти, тюнери, комбіки та генератор потрібно було складати в тачку, що на виході. Кайлу довелося ще покричати, бо я не одразу розібрався з дверима та ледве не забув камеру. Зрештою, усе було втрамбоване дивакуватим конструктом, чохли на спинах, і Кайл ще видав Нікі плащ. Коротший, ніж його, або здавався таким, але, певно, я так чи інакше пасував антуражу, бо вся зайва кольоровість Нікі затулилася темним тканинним куполом.

Кайл повів нас через хвіртку в паркані, я віз тачку слідом. Після зарослого задвір’я ми перейшли місток над рівчиком кольору землі й невдовзі зайшли в зеленяве кукурудзяне поле. Сонце все також палило над нами, далеке небо нагадувало губку, що ввібрала ультрамаринові чорнила. І суцільне, височенне колосся, чиї щетинки чіплялися за плечі й стукали по тачці. Трясь. Трясь. Трясь. Тісний коридор то ковтав фігуру Кайла з гітарою на спині, то розкривався навколо тачки та знову зціплювався за Нікі, зовсім як губи. У глибинах зелені безперервно гуділи комахи.

— Ля, як же жарить… — раптом заговорив Кайл, відтуляючи стебла перед собою. — Почуваюся креветкою на пательні.

Він озирнувся на Нікі й тачку з повеселілим поглядом.

— А у тебе яка улюблена погода?

— Ем... — я подумав недовго. — Напевно, Нікі більше любить дощ.

У дощ усі неначе підвисають, і я почуваюся не настільки відчуженим.

— А в тебе, Кайле?

Він подивився в небо й сказав нечітко:

— Та, мабуть, десь також приблизно… Мо, з громом. Темне, руйнівне. Таке страшне та ще з якимсь іменем, а-ля Роза чи Ліліт, — він почекав, поки Нікі переїде каміння. — Чи Вайолет. Чи ще таке, з бульварно-романтичного.

— Це дуже круто, — видихнув я, призупинившись на одну необхідну мить перепочинку.

Зараз пекло дійсно страшно, і я просто сподівався, що місце, яке Кайл обрав для запису, було вже близько.

†

Сонце сідало. Свіжа присмеркова година почала витісняти пал, а кукурудзяні хащі навколо аж ніяк не поступалися чомусь цікавішому. У вічах майорів вертикальний патерн стебел, неначе простягнутий у вічності початок фільму. За відчуттями, підошва кросівок Нікі стерлася о кудлатий ґрунт стежки. Мозолі на руках нили так знайомо, точно я знову вперше грав бас, і Кайл знову змушував Нікі сильніше затискати струни.

Комашине гудіння. Тарахкотіння тачки. Мугикання Кайла, й дим цигарки, що линув чергою хмарок.

Коли горизонт загрався тим палким тоном роззявленої вавки, увібравши в себе фарби решти неба, удалині виріс трикутничок даху. Я подумав, що це урочиста будівля, на кшталт лігва відьомської королеви, однак кукурудза розступалася, стежка ширшала, і згодом ми з Кайлом уперлися в нетривку іржаву сітку навколо страшнуватої халабуди. Кайл зупинився, наче докурюючи.

Нарешті я міг відпустити тачку й відчув, як у шкіру врізалася гума руків’я. Лайно. Я відсмикнув руки, тачка гримнула. Ще погойдалася, на мить привертаючи увагу Кайла, але з вантажем нічого не сталося, тож він нічого не сказав. Піднявши долоні, я побачив рожеві набряки та точкові краплі крові в заглибинах. Стиснувши губи та сплеснувши руками, я відвернувся до по-справжньому занедбаної території, на третину похованої в траві. Халабуда, сколочена колись давно такими ж давніми цвяхами, мала вигляд стодоли із силуетом другого поверху. Зі швів між кріпленнями як м’яке пасмо звисала зігнила деревина, стирчали дроти й мотузки, неначе як трубки з горла потерпілого в аварії. Але найвиразнішою була сітка, що з останніх сил трималася форми огорожі. На ній висіла безліч табличок, які ніби тягнули стару ще ближче до землі.

Усі до решти були вкриті заголовними літерами з кривими та зазубленими краями, погрозливого брудно-червоного кольору: ‘НЕ ПІДХОДЬТЕ, ВИРОДКИ’; ‘ВИРОДКАМ, ЯКІ НЕ ВМІЮТЬ ЧИТАТИ – ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ’; ‘БАДДІ РОЗІРВЕ ВАШІ ВИРОДЧІ ГОРЛЯНКИ’; ‘ЯК НАСМІЛИТЕСЯ ПЕРЕТНУТИ СІТКУ, ЦЕ БУДЕ ОСТАННЬОЮ СЕКУНДОЮ ВАШОГО НІКЧЕМНОГО ЖИТТЯ’...

— Прийшли, — задоволено заявив Кайл і поліз у кишені.

Я глянув на нього з нерозумінням, боязко сковтнувши:

— Н-нам туди точно варто заходити?

Кайл відповів Нікі піднятою в деякому призирстві бровою.

— Там.. видається не дуже безпечним місцем, — стих я.

— Це? — він указав пальцем, я знизав плечима. — Чуваче, ця халупа – найбезпечніше місце на всій Земній кулі. Юрський період бачив?

— Угу.

— От. Він охороняв, — Кайл дістав бокорізи й став розмахувати ними, розвернувшись до Нікі з усмішкою: — Хоча цей старий сам віком з Юрський період.

Я не знаходив тут нічого кумедного, особливо коли попередження дивилися на нас точно очі скаженого звіра. Та й…

— Воно ж старезне, Кайле… Ми справді туди прийшли?

— Що ти знаєш про метал?

Питання застало Нікі зненацька, що я хіба плямкнув та ніц не відбив.

— Романтика. Комфорт. Панацея. Те, чим можна перейнятися та ностальгічно зітхнути, обійнявшись зі своєю родиною в скандинавській вітальні з MTV на сорока дюймах екрана з насиченими чорними тонами. Пригадуєш?

Він пирснув на Нікі та продовжив ходити вздовж сітки, промацуючи її з такою байдужістю до табличок, наче вважав ті іграшковими.

— ..Ні, Кайле, я.. Нікі знає… Щось про метал, — насправді я знав лише ритми. У музиці це працювало, проте було слабким аргументом у житті.

Чесно, я навіть докорінно не розумів, у котрому жанрі існував наш із Кайлом гурт і, ще чесніше, – які жанри взагалі існують. Я просто завжди робив те, чому Кайл навчав Нікі. Гадав, це з надлишком закривало потреби гурту, адже задачею Нікі, зрештою, було лише тримати ґрув(2). Світ музики для Нікі обмежувався тільки розповідями Кайла, й тут з’ясувалося, що ми граємо метал, і що важливо знати цю назву та відповідати їй. Адже наступним Кайл кинув на Нікі погляд із кута сітки, що далеченько, і навіть звідти я відчув його розчарування.

Потім він покрокував через бур’яни назад, усе ще гладячи пальцями сітку, і здавався збентеженим, поки не заговорив із наростальним гнівом:

— Ми прийшли знімати не руханку на святечко. Ми, трясця, прийшли знімати крок. Вибух у теплиці соціуму в той момент, коли ми вирішили видертися з черева, — здається, пояснював він, як його пальці зачепилися, й у сітці відтягнулася дірка. — Ми заявимо про себе, Нікі.

Додав Кайл м’якше й умостився навпочіпки до дірки, продовжуючи:

— Кожна людина, яка нас почує чи побачить, має лишитися сну. Усе всередині людини має перетермоситися, як у міксері, й ніколи потім не встати на місце, ну, розумієш? — я мукнув, спостерігаючи, як Кайл відтягує сітку та волосина за волосиною починає різати дірку далі. — Ми маємо стати єдиними. Останніми, що зітруть усіх попередніх до їбаного праху в урні, де їм, блять, і належить бути. Ніхто не зрадить нас, не піде, не збреше нам, бо всі будуть знищені. А те, що зробить із нас монстрів сцени, живе просто за цими стінами. Наш квиток у пантеон.

Казав він із заповітним шипінням, поки бокорізи видавали рівне клацання. Халабуда аж ніяк не нагадувала доленосного агента, що врятує нас від існування в тінях нашого дитинства, витягне нас із «Краю світу» й приведе в якесь нормальне життя. Нікі був не настільки дурним, щоби не розуміти, що Кайлові бажання, які іноді межували з фашизмом, радше були барвистою, емоційною версією хати в великому місті, де нема сліду наших родин, та яку можна сплачувати пожертвами з концертів. Така собі хата, але далеко звідси. Утім, завжди є ймовірність, що це лише я так бачу наше велике майбутнє, бож гадки не маю, які гурти Кайл так сильно хоче винищити. А щодо цієї старої стодоли.. певно, вона достатньо полишена людьми, щоби скидатися на нашу подругу.

— Раніше тут стояла церква, — тихо видихнув Кайл і витер лоба, потім продовжив різати сітку. Дірка ширшала.. ширшала, уже нагадувала прохід. — У неділю бігали діти, жили святі, місцеві та гості. Кажуть, що он тамо, — він кивнув уліво від стодоли, — був їхній готель. Дім, притулок, чи щось, коротше, де можна було перекантуватися. І в одну ніч із червоним місяцем почався лютий ураган. Такий ураган, після котрого його ім’я зникло з історії людства, що жодний археолог досі не зміг знайти й складу цього імені.

— Це байка? — я сперся куприком на край комбіка так, щоби не перехилити тачку.

Кайл буркнув дещо ображено:

— Так, це байка. Може, послухаєш? — сітка гучно клацнула, й раптом цілий її пласт загойдався на останній волосині, і Кайл прибрав бокорізи, починаючи закручувати пласт рулетом. — Так ось: в урагані церква й прибудови спалахнули посеред ночі, й, попри зливу й вітер, полум’я вгамувалося лише на ранок. Усе небо вкрилося багряними хмарами, а поле ревіло від страждань людей. Однак. Коли наступним днем сюди прибули слідчі й почали, ну – розслідувати, – вони потрапили в болото людської крові, т-с!

Рулет рипнув, Кайл відійняв руку, цілуючи місце між пальцями, де порізався. Мозолі на руках Нікі ніби відгукнулися на чужий біль, слабко пульсуючи. Проте я не підірвався й удав, ніби не переймався, щоби Кайл випадком не подумав, що я його не поважаю, чи як це мало працювати. Він наморщився, дивлячись на струмінчик своєї крові, помотав головою та продовжив скручувати рулет міцніше.

— Досліджуючи гори трупів, а їх справді було багато: загалом туристи, які хотіли споглянути церкву якоїсь там давньої давнини, ну – оті, що вірять у стародавню Америку, не суть. Отже, гори трупів, — Кайл знову озброївся бокорізами й на момент затих, уважно загинаючи край рулету об іншу сітку, після чого той повис, як змервлений, навіть не піддаючись тестовим плесканням Кайла. І тоді Кайл наставив бокорізи на Нікі й подивився широкими очима, промовляючи рівно: — і жодне тіло не було спалене.

Нікі напружився.

— Думали, що всі згоріли живцем, а в підсумку побачили роздерті пазурями тулуби й загризені іклами шиї та кінцівки. Жах, та? — усміхнувся у своїй манері Кайл та підвівся, ледве не перехилившись на спину через гітару, про котру забув. Вирівнявся, підкинув бокорізи, обдивився збоку тачку та прохід, схвально кивнув і вирішив закурити.

Я ж зам’явся:

— Не звучить приємно…

— Мгм, — кивнув Кайл, підпалюючи цигарку. — А потім кульмінація. Проходять слідчі одну гору, другу, і виявляють оцю.. клуню. Частково погорілу, але більш-менш вцілілу. Тільки сморід тут стояв такий страшний, що ніхто не поспішав радіти, і правильно. Бо, коли вони зайшли туди, то побачили собаку – великого чорного пса, на чиїх кістках звисала шкіра, і в чиїх очах сяяло віддзеркалення болота з вулиці. Вони хотіли його застрелити, звинувачували його в смертях, — він прокрутив цигаркою в повітрі, мовляв, ‘і далі, далі, далі…’. — З усім тим, наче сама Мойра тому собаці лоба поцілувала, що, то те, то інше заважало людям його вбити. Тож урешті його залишили під наглядом фермера, який рідко тут бував та насправді тут не жив. План прозорий: щоби собака з голоду здох, але – от, уже як мінімум пів сторіччя минуло, а той досі дихає в цьому проклятому місці. Люди стали кликати його «Пекельним псом».

Назва, зважаючи на тон, дуже тішила Кайла. Він постукав по одній табличці кісточками пальців:

— Як бачиш, тому діду не гріє не знобить, що народ каже, тож.. ‘Бадді’, — Кайл вражено пирхнув, затягуючись. — Сука, назвати такого пса «Бадді»…

Відштовхнувшись від комбіка, я прочистив горло, щоби запитати. Точніше, щоби почути відповідь:

— Вибач, але ти справді хочеш піти туди? — я окинув оком прочинені двері стодоли, що здалися тепер неприродно застиглими.

— Я тобі в папуги найнявся? — шикнув Кайл. — Чи чекаєш, поки я передумаю?

— Це притрушена ідея, Кайле, — і я зі стиснутим страхом спостерігав, як його лице розгладилося в здивуванні. — Вибач, — я смикнув руками, забігавши поглядом по землі. — Вибач, просто іти туди, до цього пса, загалом думати про це – це просто божевільно.

— Як добре, що ми порозумілися, — о, ні, він шкірився. Я побачив, як Кайл викинув недопалок і тоді попрямував до Нікі.

Підійнявши голову, я встиг помітити тільки його вищир, як Кайл ударив у живіт Нікі. Я зігнувся. Порівняно з татом, це було не боляче, проте я не хотів, щоби він ударив удруге, тому завмер так. Кайл звів до Нікі голову, дивлячись чітко в очі:

— Тому ми, блять, туди і йдемо! Саме через те, що це божевільно! — покричавши, він рвонув убік, щось копнув і пішов, певно, за сітку. — Тягай сюди обладнання, боягузе. Чортів якір на моїй шиї.

На останнє я з усіх сил стиснув кулаки. Варто було б перепросити за те, що знову ставив нашу мету не на перше місце. Я не хотів зачепити Кайла, проте в моменті вибачення здалися неправильними. Нікі все ще думав про цю ідею як про погану, хоча правда була в тім, що Нікі зовсім не знався на тому, як слід будувати гурт. Тож Нікі краще було стулитися.

Щойно кроки Кайла стихли, я прокашлявся й випростався. Купа обладнання чатувала свого часу, і її терпіння, мабуть, добігало кінця. Небезпечно було лишати Кайла в тому місці наодинці, тому я відкинув почуття та рефлексію й узяв у оберемок камеру, а потім нахилився до генератора. З нагрудної кишені вислизнув пістолет і придавив плащ, що Нікі майже перекинувся на тачку.

Відчути рівновагу, не тривожитися, довіряти Кайлові.

У моменті я вилаявся, хотів ударити тачку, але зупинив руки напівдорозі. Усе це трохи хитало самопочуття, що я навіть захотів додому.

Що було не на часі, робота тільки починалася, і Нікі мав зібратися. Я рвучко підійняв пістолет, запхавши його у штані та з усією силою в одній правиці витягнув генератор. Той схилив Нікі набік, я повільно поніс його спочатку до сітки, потім проліз на той бік, тягаючи генератор за Нікі травою. Зі стодоли долинув гавкіт, і я подумки благав, аби з Кайлом усе було гаразд.

Штовхнувши боком двері, я зробив крок у практично нічне приміщення, де пахло сирим компостом і сіном. Але, на відміну від майстерні Кайла, у стодолі було достатньо прорізів і отворів, щоби створювати ілюзію видимості. Я побачив чохол із гітарою коло стінки, пса і Кайла перед проходом, коли з полегшенням приземлив генератор у поріжка. Що ж, це був дійсно шляхетний собака. Схожий на чорного добермана, він був більших розмірів і мав вигляд напрочуд відгодованої та масивної тварини, і Кайл нагадував дитину, сидячи просто навпроти нього, з якоюсь журбою тягаючи грубий нашийник на тій шиї то вгору, то вниз. Направду те, що пес був прикутий до балки ланцюгом, й що його ікласта паща була ув’язнена в наморднику, дозволило Нікі заспокоєно видихнути.

Чого не скажеш про Кайла. Намагаючись не привертати уваги, я потягнув генератор у глибини стодоли, туди, де можна було поставити камеру й мати повний огляд на так звану сцену. Кайл навіть не помітив Нікі, а ось пес проводив нову фігуру спостереженням, що здалося Нікі розумним. З іншого боку – я боягуз із багатою уявою. Я спробував не зважати та став розбиратися з камерою.

Кайл смикав ланцюг і гладив шию пса, який сидів глибою неначе за командою «смирно».

— Бідолаха… — майже скавулів Кайл, відпускаючи нашийник, і потім його руки полізли до ремінців намордника. — Не можна так мордувати таку красу.

Пес рикнув, я підійняв погляд на те, як Кайл відстібав намордник, і жахнувся. У цей момент віконце камери загорілося насиченим синім, де зразу ж покотилося завантаження, чому я забув зрадіти. Намордник упав до рук Кайла, я думав запустити камеру в собачу голову, що могло подарувати нам порятунок, проте пес на диво і надалі сидів непохитно. У його очах відбивалися останні промені сонця, й Нікі не подобалася затамованість, з якою ті блискотіли.

— Гарненький хлопчик. Який суворий красень, — Кайл же почувався вільно, чухаючи пса за вухом, під пащею, по спині – де тільки можна чухати звичайного барбоса, який не схожий на нічний жах з атласного жанру.

Неспокійний, я розсудив, що камера не загубить свого потенціялу зброї, тож повернувся до неї. Та вже встигла завантажитися, і я вдруге за днину міг подивитися на світ крізь призму пікселів, але ця проєкція була іншою. Ніякого рентгена Нікі не отримав, як і трупних силуетів чи гнилих печер, однак тут теж було щось цікаве. Воно висвітлювало темряву до попелового шуму, й особливо яскраво захоплювало червоні відтінки, роблячи реальність схожою на глиняну гравюру. В об’єктиві я зловив Кайла з рудими руками й сірого пса з червоними вогнями очей. Почав шукати кут, переставляючи камеру з генератора на коліно, потім на каміння, коли зрозумів, що краще ту лишити на комбіках.

А комбіки ще треба було притягти. Я стягнув чохол із басом, відчувши несподівану легкість власного тіла. Для зручності зняв плащ та повісив той на голову чохла, і зрештою подивився крізь пробоїну в стіні на вечірнє поле. Шкода, що ми не взяли спрей від комарів. Нікі встигли куснути кілька разів, поки я бігав. Комбіки разом набагато легші за генератор, проте компактніші, що я переймався, чи вистачить висоти для гарного кадру. Коли я вдруге зайшов у стодолу, Кайл ледве не цілувався з псом, мацаючи ту мордяку й розмазуючи хутром псячу слину, що змішалася з кров’ю з його порізу. Чи заздрив Нікі псу? Можливо. Я поставив комбіки вежею, один на інший, і перевірив, як там кадр.

Загалом усе поміщалося, а іншого мірила постановник-початківець Нікі не знав. Отже, запис я пустив. Тут Кайл у віконці підійнявся, струшуючись, й попрямував до балки, хитро обплетеної вузлом ланцюга. Він же його розплутує, він же саме за цим і пішов, – умить зрозумів я відчайдушність свого друга, аж раптом повітря розрізав гавкіт. Кайл підстрибнув, валячись, й просто над його обличчям клацнули зуби. Наступним гримнув натягнутий ланцюг, і собака полетів назад. Нікі встиг померти та воскреснути, і ще не усвідомив, що щойно сталося. Пес ураз почав рватися біля стіни, ляскаючи ланцюгом і здимаючи пил із-під лап.

Я бачив. Гомілки Кайла трусилися, і я мав запис, щоби принагідно це довести. Ще ніколи до цього я не знав такої містики: Кайлу було страшно. Пес зупинився й ревів, спрямувавши на Кайла такий білий гострозубий вишкір і такі яскраві очі в темряві. Яким же я був щасливим, що цей клятий ланцюг там був. Швидко Кайл відштовхнувся ногами й скочив, хапаючи за собою намордник. Я було зрушився з місця, але він сам розвернувся до Нікі, і на його обличчі тепер тримався витягнутий собачий намордник.

— Людство поневолило тварин, але й самі люди не вільні, — сказав він наче комусь позаду Нікі, і в його погляді горів захват. — Це ми й маємо донести.

Навіть зараз, зі скаженим собакою зо два кроки, він думав про мету. Його слова пройняли Нікі. Я більше не сумнівався в Кайлі, який був тут, я знову згадав, у що закоханий. Це можна назвати осяянням, можна назвати прозрінням, я ж просто захоплювався тим, що знову це відчував. Обходячи пса, Кайл забрав гітару й раптом помітив Нікі, крикнувши:

— Чому генератор не працює?

Я схвильовано поспішив завести машину, і гарно, що не поставив сюди камеру – вона б звалилася вже на цьому моменті. Потягнувши кілька зайвих разів, Нікі вдалося видобути з генератора ревіння, що свідчило про те, що він іще не здох. Уже без підказок я підімкнув комбіки, в темряві намацуючи лунки розеток, а потім кивнув Кайлу. Він уже вивільнив гітару й підімкнув ту, одразу видавши неймовірний, переливчастий звук, на який на тлі гучно ляснув ланцюг. І, звісно, Кайлу не сподобалося налаштування.

Діставши бас, я глянув на пса в повній готовності рвати плоть. Я б хотів сказати йому, що всі його спроби кидатися на нас марні, однак хіба собака зрозуміє Нікі? Я підімкнувся до нижнього комбіка. Вони бувають різними, і часто ті, що працюють із гітарами, не працюють із басом, – так Кайл пояснював Нікі, хоча, можу припустити, він просто не хотів давати комусь свій підсилювач.

— Нормально видно? — налаштувавши всі тумблери до смаку, спитав Кайл, а, коли я не зрозумів, кивнув на камеру.

— А.. так, зараз, — я обережно опустився на одне коліно, зазираючи в екранчик. — Трохи заблизько. Лівіше…

Кайл пересувався за вказівками Нікі точно герой у платформері, поки не вперся спиною в навалене сіно. Тоді я помітив, що пес стих і тепер сидів у нижньому правому куті екрана, ближче, ніж Кайл. Лупав на Нікі. Я визирнув, пес не ворушився на середині кімнати. Полишивши його, я показав Кайлу великий палець. Він справді був вродливцем у кадрі. Усе чорне на ньому та за ним перетворилося в єдиний, загадковий силует, лілова гітара світилася червоним, а намордник тільки додавав затамованого жаху в картину, і цей упертий, живий погляд, з яким він точно зіграє, можливо, найкраще за весь час.

— Неперевершено… — прошепотів я й усміхнувся Кайлові.

— Ну? Все?

— Так. Усе працює, — я підійнявся на ноги.

Він вдихнув, віднаджуючи хвилювання, мабуть. Кайл же поки не знав, що запис почався вже давно.

— Круто. Тоді стій там і дивися, щоб зафільмувало, і дай-но мені медіатор, — він простягнув руку до Нікі, щипаючи пальцями повітря.

Я розгубився.

— Що? — нахмурився Кайл.

— М-медіатор? — перепитав я.

— Блять, — він подивився на Нікі з-під лоба з роздратуванням. — Я, по-твоєму, різав величезну дірку для того, щоби ти бігав так за кожною дрібничкою? Ти не додумався, блять, просто привезти тачку сюди, генію?!

Я вже відкладав бас, і зараз було байдуже, що на підлогу. Не раз перепросивши, я побіг до виходу й спинився тільки біля пса, що мовчазно сидів, неначе статуя. Тільки рух очниць видавав у ньому живу істоту. Його якось незручно стало обходити, Нікі довелося прокрадатися стіною, щоби потім дістатися порогу і чкурнути на вулицю.

Галасування Кайла розходилося околицями як клекітний гул. Чому Нікі не міг зробити всього зразу? Відчуття, неначе в Нікі щось у мізки було вшито, аби всіх навколо лютити. Не тільки Кайла: тата, однолітків, учителів, ба навіть перехожих – завжди я не міг утямити чогось такого простого та очевидного, зрозумілого для решти, і того справедливо ставав цапом-відбувайлом. Нікі лишалося тільки мріяти про ту інтуїцію взаєморозуміння, властиву кожному, але не Нікі.

Вулиця встигла майже цілком зануритися в ніч. Ще відчувалася нагріта за днину земля, утім, приємно було відчути трохи прохолоди. Навпомацки я продерся до тачки й також знайшов на її дні вузлик із дрібницями. Перехідники, дріт для камери – про всяк випадок, як пояснив Кайл. Медіатор! Їх було декілька насправді, але я точно знав, що зараз Кайл казав лише про один, улюблений: прозорий із малюнком хреста з дрібними візерунками, які нагадували оздоблення фасаду його домівки.

Зціпивши медіатор пальцями, я на мить був зачарований спокоєм навколо. Бузковими підтьоками на зрізі обрію та зірками, що тільки прокидалися. Кайл розповідав, що більшість зірок, які ми можемо побачити, це лише супутники, того зорепади це не що інше, як зйомки «Зоряних війн». Згадка викликала в Нікі всмішку. Я пирхнув та помітив, що волання Кайла стихли. Що ж, напевне, в Нікі навіть є шанс на прощення.

Одразу зігнувшись, я минув сітку. Дивно пахло, коли я ввійшов, а потім під ногами чвакнуло. Це була калюжа, що відбивала лямпочки комбіків. Де синю, де інші червоні, й удалині відображалася підсвітка камери. В її курному промені світився скальп Кайла. Осторонь було відтягнуто обличчя зі скрученим намордником, застряглим у м’ясі. З’їдені очі. Крізь тунель горла я бачив хребці.

Синя кістка ребер над гітарою.

Чорне звалище черева.

Шмаття шкіри.

Гола балка.

Хрускіт під підошвою. На очах Нікі заглух генератор, з боку мотора пушилося пасмо Кайла, й з отворів виходили рожеві бульбашки. Повільно, як усередині трубки крапельниці. Запахло смаленою плоттю. Опустивши погляд, я лишився наодинці з пальцем.

Щось прокотилося всередині Нікі. Я впав, я точно закричав. Щось змусило Нікі далі задкувати до стіни, а потім шкрябати, неначе та колись мала розступитися. Я був меншим, ніж ця кімната, ніж повітря, ніж медіатор у руці. Я відчув, як горло Нікі заболіло, і це майже прокинуло. Утім, найбільш я не хотів відчувати цього запаху, вогкості змішаних із сіном тельбухів Кайла навколо ніг, загалом я не хотів бачити. Я плакав, мабуть, і може тому не помітив, що рикання не стихло.

Зате я подивився в вискал. У чорні від крові зуби з очима, такими дрібними через відстань у кімнату. Миттю пес кинувся на Нікі, я встиг тільки закричати й виставити руки. Тонкі кістки Нікі не стали собаці перешкодою, я наче самовільно запропонував тому ще один перекус. Гострі як сотня порізів о папір зуби врізалися в правицю. Біль протверезив, зі страху я почав відбиватися ногами, а потім згадав про пістолет. Собака вперся в бік Нікі й потягнув правицю зубами, потім ще, я щось шепотів дуже швидко, дивлячись на кінцівку, як на чужу, поки лівицею шукав пістолет у нагрудній кишені.

Потім пригадав. Може, сьогодні Нікі мав померти замість Кайла, але я вже вдруге встигнув це відстрочити, витягнувши пістолет із джинсів. Він не стріляв! Розпач і паніка наказали Нікі піддатися псу, що, коли той укотре потягнув руку Нікі, я нашпигованою органами лялькою впав назустріч, щоби почати просто бити собаку пістолетом.

Я не знав, куди влучав. Кров розбризкувалася вусібіч, відколювалися зуби, летіло хутро. Коли я відчув, що можу керувати іншою рукою, я став забивати пса сильніше, аж допоки на ніс Нікі не приземлився напіврідкий шматок м’яса в шерсті. Під руками я помітив утрамбований ударами череп тварини, з розпіркою в лобі, під якою розтікалася різноколірна органічна маса.

Пістолет лежав неправильно в руці, чому я нажахався, швидко перевертаючи зброю. Один постріл. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Шостий. Сьомий. Клац. Я впав, впустивши пістолет. Мокрий, жирний сплеск рідоти розтікся вушними каналами Нікі. Я підібрав медіатор і тепер тримався за нього.

Чув свої хрипи. Вони глибокі. Вони довгі. Я не міг блимнути. Тільки тягнув волосся, згрупувавшись у поріжка. В один момент до підошви підплив палець Кайла. Він гойдався на тому ницому леготі, що влітав у стодолу, неначе перевернутий човник. Його ніготь брудний і застиглий. Його огрубілі мозолі вицвілі. Я захлинався, і це нагадувало плач. Згодом палець перевернувся обгризеною кісткою, де очі Нікі розгледіли рихле м’ясо, яке неквапно гойдалося під шкірою.

Нікі перехилило в поклику ригачки. Я виблював усе, що лишилося зі сніданку, тож здебільшого Нікі роздирав ізсередини власний шлунок та палила на язиці гірка жовч. Знову задихався. Я розплющив очі на мерзенну калюжу під Нікі.

Сплюнувши, я витягнув із блювоти палець Кайла. Витер його о комір і поплівся до дверей, забувши про обладнання. Почало світати. Повітря, яке вразило Нікі до того, стало порожнім. Укотре я механічно проліз через сітку, і потому, як струшував джинси, подивився на медіатор і палець у руках. Тільки тоді почув биття свого серця.

Кайле, ти не помер. Ти будеш жити вічно для Нікі у цьому медіаторі. Ми обов’язково досягнемо своєї мети.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

(1) Ідеться не про Ерзулі Дантор, а про Чорну Мадонну Ченстоховську (Our Lady of Czestochowa), що слугувала прикриттям у час колоніального періоду (врешті частиною синкретизму католицизму та воду), і сприймалася білими як «чорношкіра Мадонна». Саме з такою похибкою головний герой думає про цей образ.

(2) Ґрув (англ. groove) – це ритмічний малюнок, ґрунтова мелодія в пісні, форма котрої зазвичай підпорядковується своєму жанру. Пов’язаний більше з відчуттями, ніж із «математикою». (прим. це авторське пояснення)