Нова казарма
На той час Командувачем військ Прикарпатського військового округу (ПрикВО) був генерал-полковник Варенников Валентин Іванович. І була у Командувача одна слабкість: де б він не з’явився, там обов’язково починали щось будувати (у Львові жартома навіть частину Стрийської вулиці називали “проспектом Варенникова”). І ось сорока на хвості принесла звісточку, що сам Командувач ПрикВО збирається відвідати наш полк…
Щойно звістка про візит Командувача дійшла до полку, як почався справжнісінький ґвалт: наради, завдання, знову наради, але вже зовсім інші завдання - все як завжди в армії! І все це, як завжди - треба було виконати “ще вчора”! То ж - одні білили бордюри, інші знову і знову підмітали плац, треті доводили до майже ідеального стану казарми - все чистилось, натиралось, фарбувалось!
Мушу сказати, що в ті часи всі полкові доріжки було засаджено доглянутими кущами. То ж їх також приводили в належний стан.
В один з крайніх днів перед візитом в полку з’явився якийсь “шнурок” (так я завжди називав от тих “перевіряльників”, допомога яких виявлялась в “наказах” - і то не так, і тут погано…). І от цей, скажемо так - “підполковник”, щойно прибувши на територію полку, здійняв неймовірний галас:
- Ви що, не знаєте, що Командувач терпіти не може кущі!? Ви що, хочете всі без погонів лишитись!?…
Командир й не знає, що відповісти (а куди дінеш ті кущі, коли їх по всій території кілометри?, та й часу лишилось обмаль… А “шнурок” ніяк не вгамовується, вже ладен всіх “під трибунал віддати”!..
… Щоб не займати час (бо я ж обіцяв короткі оповідання), десь годині о 16-й прибули ГаЗ-66 з автобату (машин з 10, не менше) і почали роботу: кущі обмотували тросом лебідки, виривали та відвозили на господарський двір. А потім з кар’єру возили пісок, яким засипали от ту розкурочену землю. Працювали до самого ранку. Але все встигли, полк був готовий до візиту Командувача ПрикВО.
Настав день “Ч”, або, як кажуть, момент істини. Швиденько поснідавши, особовий склад перемістився на “валянки” (було таке потаємне місце поряд з полком), в казармах залишились лише офіцери та добовий наряд. А вже невдовзі на території з’явилась чорна “Волга”, яка поважно проїхала до штабу і, не зупиняючись, покотилась далі, минаючи їдальню та нашу казарму. Біля пустиря, що розкинувся вже майже на виїзді, “Волга” зупинилась. Далі відчинились дверцята і з’явилась права нога з лампасами. Навіть не виходячи з машини, Командувач, як переказували потім, сказав,
- Через півроку тут має стояти нова казарма.
Двері авто зачинились, чорна “Волга” попрямувала на виїзд…
Так закінчилось перебування у полку Командувача ПрикВО генерал-полковника Вареннікова Валентина Івановича. І, якщо відверто, у мене склалось неприємне враження, наче до нас приїхав не Командувач, а “барин”… Вдруге з ним (а тоді він вже був генералом армії) доля звела мене в Анголі у першій половині 80-х років. І це відчуття лише посилилось. І щоб закінчити тему, скажу, що у 1991 році генерал армії Варенников В.І. підтримав ГКЧП-шний заколот у Москві, приїздив в Україну та намагався схилити Л.М. Кравчука на бік московських заколотників…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!