Таверна, в якій можливо все

Локація: таверна

Персонаж: бездарний привид

Предмет: кактус

Емоція: покора

Пако залетів у придорожню таверну з першими променями сонця. Напрацювавшись у сусідньому багатому будинку, маленький привид хотів лише одного — відпочити. Як для людей день був сповнений роботою, так і для привидів — ніч була часом невтомної праці. Пако був не одинаком. Його, як і трьох інших привидів, найняв на роботу синьйор Умберто. Цей поважний синьйор удень був багатим плантатором, а вночі — чаклуном. Точніше — онуком чаклуна. Бо лише люди, що мають у собі бодай краплю чаклунської крові, можуть спілкуватися з привидами та іншими невидимими істотами без посередників. Умберто майже не пам’ятав дідуся, проте це його не хвилювало. Він чув лише плітки від служниць батька, та не звертав на це все уваги. Доки не відкрив у собі в юності можливість спілкуватися з привидами та іншими мешканцями “тонкого” світу. Швидко зметикувавши, що, на відміну від людей, привиди та інші духи можуть виконувати певні доручення набагато краще, Умберто створив своєрідну банду, якій доручав різні оборудки і яку не можливо було судити за законами земними. Бо ж спробуй доведи, що стареньку господиню сусідньої асьєнди убив страшний привид, а не інфаркт чи інсульт. Тож Умберто міг сміятися в очі поліції та попивати у дорогому ресторані ром разом з губернатором.

От і цієї ночі Пако разом з товаришами мав до смерті залякати господарів іншого багатого будинку. Чи до смерті, чи щоб вони врешті погодилися продати “прокляту” асьєнду за безцінь. А тут і синьйор Умберто має з’явитися — як людина, котра милостиво погодиться купити злощасний маєток. За будь-яку ціну.

Та щось пішло не так. Пако і раніше відчував, що звичайне “ремесло” привидів — залякування — не є його талантом. Але цього разу це вже стало геть нестерпно. Люди геть не хочуть лякатися. Особливо ота капосна мала. Дівчинка побачила привида і усміхнулася. Уявляєте? УСМІХНУЛАСЯ! Цього Пако стерпіти ніяк не міг. Його і так старші привиди вже на кпини беруть, а синьйор Умберто погрожує вигнати.

Але, нарешті ранок. І він зручно умостився на підвіконні таверни та спробував заснути. Поволі наростав шум маленького міста. До таверни сходилися люди, щоб узяти у господині — синьйори Соледад — нехитрий сніданок та підкріпитися перед важкою роботою в полі чи майстернях. Поруч із Пако на підвіконні стояв маленький кактус. Він мав великі колючки, тож поруч з ним могли зручно розміститися на підвіконні лише інші квіти чи кактуси і він — привид. Пако задивився на кактуса заздрісно. Авжеж. Ця рослина могла просто стояти на підвіконні і нічого не робити. І їй за це нічого не було. А йому, навіть будучи привидом, доводилося працювати. І так хотілося нарешті свободи. Та немає її ніде, тієї свободи. Поманив обіцянкою синьйор Умберто — але замість свободи — нове рабство. Пако зітхнув. Раптом двері відкрилися і зайшла вона. Білява дівчинка, яка стала для привида справжнім кошмаром. Це вона ніяк не хотіла лякатися. Навіть дорослі, яких не міг злякати Пако, верещали, наче їх убивають, щойно убачивши старших привидів — Мачете і Хуан. Ці імена усі три привиди — і Пако також — отримали від Умберто на знак, що вони тепер мають виконувати його волю. І всі вони підкорялися. Бо інших імен не пам’ятали. Тож, дорослі з будинку боялися Мачете і Хуана, а вона — ні. Саме це дозволяло Пако не зневіритися у своїх здібностях остаточно.

Дівчинка з’явилася у дверях таверни. На неї звернула увагу господиня, котра саме протирала ганчіркою келихи біля шинкваса.

‒ Привіт, Кандело. Заходь, сідай біля вікна. - усміхнулася до дівчинки жінка.

‒ Доброго дня, синйоро Соледад. - привітно промовила Кандела і сіла за столиком. Соледад зникла на кухні позаду шинкваса. Дівчинка подивилася на підвіконня і побачила кактус. Маленька білявочка побачила ще дещо. І розуміла, що привітна синьйора Соледад, а також інші дорослі, не бачать те, що бачить вона. Це тому, що її бабуся була особливою. Принаймні, так пояснювала дівчинці няня Чело. А Кандела охоче вірила. Бо бабуся, навіть оселившись у кращому зі світів, не покидала свою крихітку на поталу цьому жорстокому світу. Маленька Кандела задивилася на сплячого Пако і усміхнулася. Вона пригадала, що саме треба робити, якщо побачиш привида. Їй бабуся розповідала, ще коли була жива. Кандела уважно подивилася на Пако і промовила:

‒ Доброго ранку, маленький Пабліто. Твій час добіг кінця і тобі треба йти далі. Туди, де тобі буде краще і де тебе ніхто не скривдить. Амінь.

І на цих останніх звуках Пако-Пабліто стрепенувся. Позаду Кандели з’явилася велика світла пляма. І це не від сонця з вікна чи дверей. Сяйво йшло просто зі стелі. Потім у сяйві з’явилися сходинки і голос, такий лагідний і добрий, погукав привида:

‒ Ну ж бо, Пабліто! Ходи сюди! Твій час минув, тож тобі треба йти далі.

І так хороше враз стало Пабліто! А в тому, що його звуть саме так, привид не сумнівався. Пабліто так хотілося підкоритися голосу. І вже байдуже до злого синьйора Умберто та пихатих Мачете і Хуана! Треба йти туди. Де буде краще!

І Пабліто легкою хмаринкою полетів до світла.

Самотній кактус стояв собі і не розумів, що щойно втратив товариша. Тому і не сумував через повернення самотності.

А Кандела усміхалася. Іще одна душу звільнено! Авжеж! Бабуся б пишалася дівчинкою.

А синьйора Соледат, тим часом, принесла дівчинці печиво та сік.

Більше творів Світлана Патра