Таверна, в якій можливо все

Локація: лава біля дерева

Персонаж: друїд/волхв/відун

Предмет: зшиток газет

Емоція: жертовність

В цей час в таверні, як завжди, майже нікого не було. Це були рідкі години, коли тут можливо було спокійно посидіти, поміркувати. Через це Роберт і полюбляв відвідувати таверну «Місячний котик» зранку.

Двох інших відвідувачів вабили знижки на молочний коктейль, та соковиті стейки, які він теж обожнював. Та більше за все йому потрібна була тиша, і спокій.

Тим більше зараз. Нарешті він знайшов в архіві старенької бібліотеки зшивок потрібної газети. Тепер він точно дізнається, що насправді сталося у ті далекі часи, які він майже не пам’ятав. І не знав, що через багато років стане справжнім віщуном, здатним бачити минули, а іноді й майбутнє людини.

Він замовив собі тістечка та склянку чай і зручно вмостився на лаві, що стояла під картиною, де було зображене величне дерево. Це місце було в глибині зали, тому поодинокі відвідувачі не заважали зусередитись.

Ось нарешті він наблизиться до таємниці, яка останні роки не давала спокою. Багато чим він пожертвував, та довго не міг навіть наблизитись. Тепер лише знайти ту статтю.

Десь в потаємних куточках пам`яті він відшукав, як тримав ту газету колись, ще у дитинстві. Цей спогад допоміг Роберту.

Він гортав пожовклі аркуші газети, намагаючись знайти необхідну статтю. Та де ж вона?

Він заплющив очі, сподіваючись пригадати усе. Та він добре розумів, що може побачити спогади іншої людини йому куди легше, ніж власні.

Але якось же він зміг пригадати. Він подивився на дерево на картині. Чимось його вабило саме це місце. Ніби колись давно, він стояв там, коло нього.

Тут він почув голос, ніби хтось звертався до нього.

— Роберте, ти чого так замислився?

Він ще дитина, стояв поряд з дідусем. Удвох вони розглядали дерево в парку.

— Навіть не прохай, я не дозволю тобі лізти на це дерево. Досить того, як ти з сусідськими шибайголовами позавчора на дерево у нас в садочку злізли, і ти ледь не впав.

— Добре діду, — відповів хлопчик.

— Гаразд, тоді підемо я куплю тобі морозива, а собі газету.

Миттєво вони опинились біля невеличкого магазину. Хлопчик їв улюблений пломбір, а дідусь тим часом розгорнув сьогоднішню газету.

— Ти диви що пишуть. —Тихенько прошепотів дід.

— Щось трапилось?

— Нічого страшного, їж своє морозиво, і будемо йти до дому. Батьки вже хвилюються певно. А твоя бабця вже пиріг приготувала.

Та хлопець бачив, як прочитане схвилювало діда.

Усю дорогу він випитував дідуся, про газету. Але той почав злитися через це. Певно не хотів обтяжувати дитину якимись дорослими проблемами. Та він чітко побачив дату випуску газети.

Нарешті він виринув зі своїх спогадів. Перші хвилини навіть не міг зрозуміти де знаходиться, й що відбувається навкруги.

Він тримав перед собою стару газету.

— Дата та сама. А ось і ця стаття. Це точно вона, я пам’ятаю.

Він декілька разів уважно перечитав її. Пригадав як тоді, хлопчиськом також читав іі вночі, коли вже всі спали.

— Чому я потім ніде ні читав про цей дивний випадок.

Та він розумів, що про такі речі не пишуть. Дивно, що тоді цей матеріал пропустили, і потім не знищили.

Стільки років минуло...Та тепер він майже знає правду, нехай і страшну. Боятись він не звик. Може й прийдеться пожертвувати собою. А він тепер розумів заради чого.

Більше творів Сергій Гальченко