Десята душа

*

Вони обоє вийшли із порталу, мов просто спустилися із сходинок екіпажу. Ні запаморочення, ні нудоти, ні збитого дихання. Вкладист зібрався у куб, заховавши своє світло всередину, і був захований до кишені. Вперше, коли Матаас побачив у Атум цей артефакт, не втримався від запитання:

— Екскурсоводам у Таруні так добре платять, що ти змогла дозволити собі вкладист?

Вона глянула на нього із посмішкою:

— Звісно ні. Я його вкрала.

Авжеж, він не повірив.

Вузький провулок із ґрунтовою дорогою, що через нічний дощ перетворилася на багнище, був геть не тим місцем, що запрошувало зайти. Тому і людей тут не було.

Вони зупинилися біля непримітних дерев’яних дверей, на котрих не висіло ані стукача, лише одинока поштова скринька.

Матаас вже збирався зайти, проте дівчина затримала його:

— Зачекай.

Хлопець затамував подих, коли Атум притримала його обличчя, і обережно витерла вже засохлу кров. Він якось і забув про цю маленьку прикрість.

Дівчина провела м’якою тканиною своєї хустинки спершу по його губах, тоді підборіддям, і нарешті — під носом.

— Не варто заходити до Фелікса у такому вигляді, хіба ні? — вона старанно склала хустинку таким чином, щоб кров опинилася всередині. — Тим більше тобі.

— Він же знає, що ми не ляльками бавимось, — це мало б бути насмішкою із того, що вона переймається такими дрібницями, проте Матаас був настільки вражений відчуттям її долоні на своїй шкірі, що його план провалився. — Але, варто зізнатися, що мені дуже лестить твоя увага.

— Та хто ж сумнівається! — гмикнула дівчина і зайшла у будинок першою, несучи у трап’яній торбині людську душу.

Мисливець усміхнувся і пішов слідом.

*

— Ну що ж, добренько, — із обличчям людини, що знає свою справу, Фелікс взяв скриньку. — Ще три душі — і батьки врешті можуть бути тобою задоволені.

Атум стисла кулаки за спиною, лиш би не бовкнути зайвого.

— Ви знаєте, що я цього не люблю, — крізь зуби промовила. Сідати не стала, сподіваючись, що затримуватися в кур’єрському логові не доведеться.

— Ох, ця твоя ніжність тобі зовсім не пасує, — чоловік відчинив скриню, що стояла позаду його робочого місця. Грубі різьблення засяяли, коли він опустив всередину нову душу. — Зрештою, твій батько взяв з мене обіцянку…

Матаас навіть дихання стишив, віддавши всю свою увагу розмові.

— Достатньо, — обірвала Атум.

Фелікс дістав із шухляди широку паперову стрічку. Вона здавалася звичайним порожнім аркушем — для тих, хто ніколи раніше не бував у кабінетах, подібних цьому. Із металевої таці на столі взяв одну із шпильок, проколов собі палець. Розмасив краплю крові по стрічці і доки папір шипів, приклеїв її до скрині. Печатка злилася із різбленнями і стала майже невидимою. Тепер ніхто, окрім самого кур’єра, той сховок не зможе відімкнути.

Або ж, це буде геть непросто.

— Ти якась нервова, чи мені здається?

— Якось занадто часто ви згадуєте мою сім’ю останнім часом, ні?

— Приємно, що я врешті не бачу твого байдужого обличчя. Але, Атум, — Фелікс навмисне зробив паузу, змушуючи її напружитись. Вона знала, що Матаас, який стояв поруч, уважно і зацікавлено слухав. Якщо курʼєр посміє розповісти більше, ніж це було дозволено, вона матиме право закрити його писок силою. — Мене не стільки обходять твої стосунки з сімʼєю, скільки мої зобовʼязання перед клієнтами. Це ж зрозуміло?

Мантея воліла б плюнути йому в обличчя, та, на жаль, це б не покращило її становища. Звичайно, це зрозуміло. Хто, як не вона, краще розуміє, як влаштований тіньовий ринок.

Матаас, якщо навіть і був розчарований, вигляду не подав. Вийшов із кабінету першим.

— Надіюсь, ти оцінила мою доброту, — донеслося в спину Атум, коли вона теж рушила до дверей.

Ці слова змусили її затриматися на пів кроці.

— Перепрошую?

— Думаєш, я сліпий і дурний?

— Власне, точніше і не скажеш, — її обличчя було кам’яним. Вона так не вважала, але не скористатися можливістю вколоти старого було неможливо. — Але про що йдеться?

Фелікс скрипнув зубами. Гаразд, йому ще не довго залишилося терпіти цю паршивку.

— Якщо думаєш, що я не знаю, що ти не зловила жодної з цих душ, то помиляєшся!

Мозок Атум судомно шукав вирішення: чи вона має заперечувати (очевидне) чи краще відразу погодитися? На скільки Фелікс був принциповим?

— Є різниця, чиїми руками вони ловлені, якщо твій гаманець повниться?

— Для мене — жодної, — фиркнув чоловік. — Просто мені цікаво, чи не соромно тобі перед фамілією?

— Все, що завгодно, лиш не «соромно», — усміхнулася Атум та не прощаючись вийшла.

Сонце повільно сіло за обрій. Місто накрила червона ніч.

— Я проведу тебе додому, — запропонував парубок, на що Атум подивовано звела брови.

— Чого це?

Матаас зняв окуляри та протер їх рукавом.

— Має бути причина?

— Авжеж має.

Вони лишали по собі болотяні сліди на бруківці, коли вийшли на простору вулицю. У місячному світлі ліпнина на фасадах будинків перетворювалася на химерних змій, а світло із вікон тьмяніло від помороки. Волога відчувалася на обличчі.

— Твої батьки змусили тебе цим зайнятися? — обережно запитав хлопець.

Атум стисла плечима:

— Своєрідні люди.

— Та ну що ти?! — вигукнув Матаас із єхидством. — Я зустрічав вдосталь своєрідних людей. Але це — трохи більше, ніж своєрідно.

Атум не могла не погодитися, що не кожні батьки штовхають своїх дітей за межу закону, де їх легко можуть позбавити голови. Проте в їхній родині питання вибору не стояло — це було обов’язком. На рівні із вмінням читати силіною, знанням етикету та параїнських молитов.

— А ти? Як щодо тебе?

— А ти переводиш стрілки?

Дівчина засміялася.

— Мене теж багато чого цікавить про тебе. А ти ще більш потайний, ніж я.

Він хотів, і навіть мусив, бути серйозним. Знав, що вона випитує його не просто так, але губи самі розтягувалися в задоволеному усміху.

— І що ж ти хочеш знати? Питай.

Вони проходили повз пивну, де у своє перше знайомство куштували грушовий сидр. Де Атум підмішала йому каматуран(9), а він не спрацював. Від дози, котру вона сипнула у його кухоль, парубок мав би розтопитися у калюжу зізнань та відвертостей. А натомість — вона не дізналася нічого.

— Що пообіцяв тобі Фелікс за те, щоб ти зі мною возився?

— Повторюєшся, Атум, — зітхнув Матаас. — Ти ж сама знаєш, що я отримую те, що мала б отримувати ти, якби працювала на нього, а не віддавала той свій борг.

— Цього мало для когось такого, як ти.

— Я ж гастролюю, — байдуже говорив парубок. — Ніхто нічого про мене особливо не знає, щоб я міг користуватися своєю репутацією, чи щось таке. Тому беруся за будь-яку роботу, якщо хочу їсти та спати в теплі.

— А де ти народився?

— На півдні. Це було маленьке селище, навряд ти коли-небудь чула його назву.

Розмова вичерпала себе. Вони йшли до будинку, в якому мешкала Атум, не промовляючи більше ні слова. Матаас тримався на півкроку позаду, дозволяючи напарниці показувати шлях.

Одинокі перехожі кидали на них швидкі погляди і йшли своєю дорогою. Де-не-де запалювалися ліхтарі, поскрипуючи на ланцюгах, прилаштованих до високих стовпів.

— Що робитимеш, коли ми закінчимо? — раптом запитала Атум, змахуючи зі щік вологу. Мряка густішала.

— Маєш на увазі, куди далі подамся?

— Так.

— Останніми роками я ніде не затримувався, — він пригладив волосся, відчуваючи, як злипаються пасма під пальцями. — Мені б кортіло пожити десь довший час. Але поки що я не знайшов такого місця.

— Здивував, — зізналася Атум. — Ти схожий на когось, хто прагне постійного руху, а не спокою.

Матаас вибухнув тихим сміхом.

— А ти, навпроти, виглядаєш на ту, хто хоче спокою.

Обличчя Атум раптом набрало поважних рис. Вона затрималася:

— Так і є.

Надмірні здібності, прагнення робити свою роботу ідеально, відповідальність — всім цим вона хизувалася у молодших шкільних класах. Тоді ж і зрозуміла, що це, зрештою, приносить більше проблем, ніж задоволення.

Матаас не відразу зауважив, що дівчина зупинилася. Випередив її і вже збирався завернути за ріг. Дуже впевнено, як для людини, що не знає дороги.

Йому дійшло, що він поспішив.

Атум примружилась і зацікавлено схилила голову.

Озирнувся Матаас з широким усміхом, тримаючи руки в кишенях, і голосно — аж надто, як на порожнє нічне місто — видав:

— Куди далі?

Але вона побачила достатньо. Чи варто їй сказати, чи краще було залишити спостереження при собі?

Чорнокнижник усміхався і чекав. Десь у сусідньому кварталі хтось весело протягнув сороміцьку пісню про старого артефактора, котрого кинула молодиця. Єхо рознеслося мовчазними вулицями.

На скільки б добре Атум не поралася із власними почуттями, іноді її несамовито злила Матаасова поведінка. Те, що він до нестями гарно усміхався і шокуючи легко брехав. В цьому він не міг її ошукати.

Бо злодій злодія бачить одразу.

— Хіба ти не знаєш куди?

Парубок здійняв брову. Його окуляри зблиснули.

— Звідки б це?

Справді, доречне питання. Бо він ні разу раніше не проводив її, а вона ні разу не казала, де мешкає.

— І мені цікаво.

Матаас дивився на неї пильно, сподіваючись, що врешті вона відступить. Але цього разу вона була налаштована отримати відповідь.

— Гара-азд! — усмішку замінили підняті у примирливому жесті руки і обличчя спійманого на гарячому. — Розкусила мене, пані Пильність! Я справді знаю, де ти живеш.

— Це я і так вже зрозуміла. Тільки, питаю, звідки?

— Фелікс якось сказав.

Атум вишкірилася так, мов була лисицею, що загнала у кут підбиту курку. Такий вираз обличчя переважно належав людям, що мали смак до полювання і купалися у задоволенні від цього.

Матаас бачив щось подібне у виконанні дівчини вперше. І від цього у нього аж волосся на потилиці стало дибки. Це щось новеньке.

— Фелікс не знає моєї адреси, — повільно пояснила мантея. — І ніколи не знав.

Парубок зітхнув. Ну от, проколовся на такій дрібниці!

Але хто ж міг подумати, що вона насправді така уважна? Він втратив пильність. І зараз буде за це розплачуватися.

— Гаразд, — розвів руками, — маєш рацію! Я за тобою слідкував.

Вона судомно вдихнула і стисла губи. Ніби і не чекала якихось інших пояснень, проте зізнання миттєво кипʼятило кров у жилах.

— Навіщо?

Матаас підійшов ближче, щоб краще бачити її обличчя. Атум не відступила, хоча дуже кортіло.

— Ти сердишся?

Її палець ткнувся йому в груди, від чого парубкові теж стало спекотно. Але, ймовірно, геть з іншої причини.

— Авжеж, курво, я серджуся! — знадобилася мить, щоб вдихнути. — Я зла, як пекельні собаки, Матаасе! Тож знайди якесь хороше пояснення своїм діям!

Вона була нижчою за нього майже на голову, тож, коли знаходилася настільки близько, він міг би відчувати вишневий аромат, що зазвичай мало дівоче волосся. Довгий день і сильний вітер позбавили її пасма того неймовірного запаху, але від цього лиш більше кортіло зануритися в них носом. Перевірити, чи не причаїлися вишневі нотки десь ближче до її шкіри.

Ти стаєш необачним, Матаасе! Ти сам собі все псуєш!

Її зле сичання повертало до реальності.

— Атум, — парубок повільно стис їй плечі, від чого дівчина здригнулася, — я не знаю, чого ти очікуєш від мене? Хочеш почути, що я настільки тобою зацікавлений, що хочу бути поруч постійно? Задовільнишся таким?

Вона уважно вглядалася в його очі, але їхній різний колір чомусь постійно збивав з пантелику. Читати його було важко.

Замість пальця Атум притисла цілу долоню до його серця. Насправді, її потішило, що воно почало битися швидше, але вона не вимовила б цього вголос.

— Якби ти сказав, що збираєшся обікрасти мене, здати стражам чи навіть продати шматочками для ритуалу — будь-що з цього задовільнило б мене. Але почуття — вони ненадійні.

Він витріщився, ніби бачив дівчину уперше.

— Ще скажи, що воліла б, щоб я на твою душу полював?

Атум вивернулася з обіймів, блискавично швидко охолола.

— Моя душа не має такої цінності, щоб на неї полювати ще за моє життя.

Дівоча постать розчинялася в мороці провулку.

Перш, ніж піти слідом, Матаас хвилину почекав. Мусив бодай трохи угамувати оскаженіле серце. Та щойно встиг зробити кілька кроків, як у його бік полетіла камʼяна урна для сміття.

— Чорт! — вилаявся мисливець, виставляючи руки для перехоплення. Зробив це запізно, від чого затримати річ вже не вдалося — лише змінити її траєкторію. — Ти задумала мене вбити?!

Гуркіт здійняв гавкіт собак і домашніх птахів-ріго(10), котрих більш заможні містяни лишали на своїх балконах пильнувати злодіїв.

— Не смій за мною йти! — гаркнула дівчина десь далеко попереду.

У деяких будинках засвітилося у вікнах, тож Матаас поспішив заховатися у тінь. Перевести дихання. Це та тендідна дівчина, котра не могла впоратися навіть з примарою, щойно ледь не знесла йому голову сміттєвою урною? Такою, які витесували із суцільного каменю і монтували до тротуарів за допомогою залізних прутів? У цієї дівчини вистачило магічної сили, аби вирвати ту важку штуковину просто з м’ясом і зажбурнути так, що вона зараз стирчить отам із стіни?

Матаас зняв окуляри та потер очі.

«І це мені ти докоряєш у нещирості, Атум?»

**Глосарій**

9, Каматуран - алхімічна сполука, на використання котрої у більшості країнах світу потрібен спеціальний дозвіл. Порошок правди, знаний також як каматуран — прозорі дрібні кристали, подібні до білого цукру. Провокує в людини відчуття спокою, умиротворення, надмірного відчуття довіри та тепла. активно використовувалася в шпигунстві. в такому стані людина здатна добровільно розповісти більше, ніж би хотіла.

10. Птахи-ріго - домашні птахи, схожі на папуг, розміром з кота, спеціально дрисеровані для охорони.