Десята душа

*

Повернулися так само непомітно для інших, як і зникли, але вже удвох. Притискалися один до одного перебинтованими руками, хоч нині їх вже нічого не стягувало докупи. Зауваживши це, Матаас раптом почав сміятися, і це було неочікувано заразно.

Це був сміх задушливий, важкий, навряд здоровий. Але обоє мисливців за душами реготали аж до болю в животі.

А тоді Матаас схаменувся. Атум витерла сльози, що виступили у кутиках очей.

Сонячні промені все ще заглядали до вітальні, підсвітлючи частинки пилу в повітрі.

— Це нестерпно.

— Ти про що? — перепитала дівчина.

Наступної миті парубок рвучко пригорнув її до себе і впʼявся у вуста. Жадібно, ніби вмирав від спраги, а вона була найчистішою у світі водою.

Атум оторопіла. Руки, навіть попри поранення, міцно тримали її за спину та потилицю. Від них йшло приємне тепло.

Він не відпустить, навіть якщо ноги перестануть тримати її. Усвідомлення цієї сили огортало затишком, що змусив дівчину розслабитися і примкнути очі.

Коли Матаас відчув схвальну відповідь на свої дії, серце йому миттєво прискорилося. Кров, що шуміла у вухах, здається, змусила їх почервоніти.

Він втиснув її в стіну. Зовсім не так, як ще недавно зробив це з незваною гостею. Навряд ніжно — судячи з того, як Атум стисла його волосся пальцями здорової руки. Але те, що вона не розірвала поцілунок, а лиш піддалася назустріч, про щось та й свідчило.

Їй подобається?

Язик відзивався неприємним ниттям від того, що він вкусив його раніше. Але припиняти однаково не хотілося. Коли брак повітря все ж змусив розімкнути губи, парубок несамовито усміхався. Ні, радше навіть шкірився. Його зіниці були розширеними, ніби він щойно чаклував.

Але це були не чари. Лише вона.

— Не знала, що поцілунки приносять тобі таку приємність, — осипло зауважила Атум.

— Звідки могла знати, якщо ти мене не цілуєш?

Вона протерла вологі губи, але без тієї огиди, з котрою зробила це в день їхнього знайомства:

— Нахаба! Я і не повинна.

Матаас не хотів ані відсторонюватися від неї, ані відводити погляд.

— Не повинна, але могла б?

Хоч перед їхнім відходом Атум начисто вимила підлогу від крові, тонкі нотки чогось огидно-металевого все ще були присутні. Як нагадування про черговий злочин, котрий вони скоїли разом.

— Я багато чого могла б, але ж це нічого не означає, — гмикнула дівчина. Тепло його долонь досі пестило їй спину навіть через одяг.

— Зізнайся, що тобі подобається це? — Матаасу вже було важко зупинитися і не провокувати.

— А тобі подобається постійно робити це без дозволу?

— Якщо питатиму, ти можеш відмовити, — фиркнув, на що дівчина виборсалася з його обіймів і, знімаючи з себе плащ, зазначила:

— Так в цьому ж і сенс.

Він похитав головою:

— Ні. Сенс в задоволенні.

— То ти егоїст?

— Тобі ж було приємно? Отже, не зовсім.

Вона тихо засміялася. Маленький диванчик у вітальні мʼяко прогнувся під її вагою.

— Ця розмова ні до чого не приведе. Не думай, що я засуджую тебе за егоїзм, — дівчина відкинула голову на спинку. — Всі ми такі.

Він розстибнув верхні ґудзики своєї сорочки і сів на те ж місце, де зранку пив каву.

— Тебе важко зрозуміти, — підсумував, спостерігаючи за контрастом між розслабленою позою дівчини та її насупленим чолом. — Що тебе тривожить?

Атум поглянула на нього, ліниво розплющивши лише одне око. Парубок сидів спиною до обіднього столу, опершись на нього ліктем. Розтріпаний і усміхнений.

— Не так вже й важко, вочевидь. Ти ж питаєш таке.

Матаас мовчав, терпляче чекаючи на пояснення. Якось багато терпіння у ньому зʼявилося останнім часом.

Атум випрямилась. Зробила глибокий вдих:

— Хтозна, хто її бачив. Вона зайшла сюди — і не вийшла.

Матаас покивав, дав собі хвилину обдумати почуте. Зважити.

Він міг допомогти і тут. Знав способи. Та чи справді вона була варта тих зусиль, котрі він мусив би для цього докласти?

Підпухлі губи засвербіли і він облизав їх кінчиком язика. Вуста Атум смакували терпко. Хотілося ще.

Але ж він був тут не задля розваг. І, власне, розважатися під час роботи було поганою звичкою, котрої він старанно позбувався роками.

Коли Матаас був малим зірвиголовою, пансіонат, в якому він ріс після дев’ятого року життя, мав одне обов’язкове правило: всі мають працювати. І доки їхній групі не довіряли щось більш відповідальне, вони нудьгували, пильнуючи козерогів на лугах неподалік. Настільки донудьгували, що ненароком вбили кілька голів невдалим заклинанням виклику блискавки.

Хто б міг припустити, що так станеться, коли граєш вибивали верхи на тваринах, так?

Їхній вихователь покарав усіх до єдиного: вони добу невпинно сміялися. Під кінець дії чарів двадцятеро дітей корчились від судом, тримаючись за зболені животи, але продовжувати гиготіти, стікаючи слізьми та соплями.

— Я не маю нічого проти розваг, діти, — говорив вихователь, а його постать у чорних шатах возвеличувалася над ними, як столітня сосна над зграйкою покинутих зайченят. — Розваги — це добре. Але є час для розваг, а є — для роботи.

Не те, щоб Матаас був слухняною дитиною. Він порушував це правило ще безліч разів, так само безліч разів маючи через це проблеми. Аж доки не усвідомив — треба просто виконувати свою роботу достатньо добре, щоб після — спокійно віддаватися забавам.

То чого ж, в біса, тепер він вагався?

Мовчання настільки затяглося, що йому довелося прочистити горло, перш ніж його порушити.

— Я залагоджу цю проблему, якщо ти дозволиш.

Атум уважно на нього дивилася. Немов він — головоломка, котрої дівчина з роду ще не бачила.

— Як?

— Гадаю, багато кого б заспокоїв той факт, що наша гостя вийшла з твого будинку ціла і неушкоджена. Десь походила, з нею щось сталося — і розум її покинув.

— Що ти городиш!? — сили звично тримати себе в руках закінчувалися.

Але її співрозмовник був поблажливим до цього спалаху емоцій:

— Поміркуй, Атум.

— Якщо ти вирішив жартувати — то вибрав невдалий мо… — вона кліпнула. — Ти говориш про ілюзію?

— Саме так.

Ця здогадка не принесла полегшення, бо…

— Ти ж не володієш ілюзіями?

— Але є ймовірність, що я знаю когось, хто володіє.

Звідки у нього такі знайомі — хлопець не сказав. Просто вийшов з її будинку, заховавши подертий рукав сорочки в пальто та накинувши на голову той дурновато-дивний кашкет.

Атум залишилася на дивані, дивлячись на вхідні двері, і прислухалася до власних думок. Сумнівів у тому, що Матаас справді зробить обіцяне, не виникало. Тривожило дівчину інше.

Хтось, хто знався на навіюванні настільки, що міг виконати потрібну ілюзію, абсолютно точно високо цінував свій час і магію. Хтозна, в яких відносинах її напарник з такою людиною? Що йому доведеться запропонувати взамін, щоб той хтось згодився покрити злочин? Не виглядало це як дуже вигідна угода, з якого боку не глянь.

Хіба що, був якийсь бік, про який Атум не знала.

Вона могла звинувачувати батьків у надмірній вимогливості чи надмірному дотриманні сімейних традицій, але їхнє вміння підносити їй уроки — було варте певного визнання. Те, як вони заздалегідь планували їх, було справді схожим на мистецтво.

Коли дівчинці було одинадцять, вони підіслали до неї хлопчика. Ідеально дотепного і розумного чорнявого хлопчака, що був на два роки старший і став чудовою компанією для румʼянощокої Атум тих часів. Вони разом ходили на заняття, їздили верхи. Втікали з домівок, щоб зустріти місячне явлення у незвичних місцях, аби глянути, як поводяться у цей час доби духи. Він теж був мантеєм.

Атум чекала кожну наступну зустрічі з нетерпінням.

Мова не йшлася про жодне кохання чи бодай закоханість, авжеж. Це було радше чисте наївне захоплення. Довіра. Дружба.

Настільки, що вона розповіла йому секрет: її однокласниця мала унікальну річ — особливу фігурку циркового танцівника на ланцюжку, яку Атум дуже хотіла. Але дівчинка відмовилася її продати і тоді ображена Атум вкрала прикрасу. Вона не носила її, звісно, лиш тримала над ліжком у водяній кулі.

І стався запланований батьками життєвий урок. Її чудовий друг викрав той ланцюжок і зганьбив її на всю школу. Тоді Атум і дізналася, що стати її другом було не бажанням хлопчика, а завданням від її батьків.

— Ти мусиш зрозуміти, Тумі, — пояснювала мама. — Люди нічого не роблять просто так. Кожна добра справа, кожне улестливе слово чимось спровоковане. І вважай, ти оголена і немічна перед людиною, доки не зрозумієш, чого саме вона від тебе хоче.

Атум плакала і втиралася розшитими рукавами. Не розуміла, чому слухає ці настанови тепер, а не до.

— Не засмучуйся, донечко, — посміхнувся батько. — Коли ти виростеш, будеш сильніша, вродливіша і розумніша. Багато хто захоче бути поруч з тобою — і в цьому немає нічого поганого. Користуйся цим. Насолоджуйся цим. Але лише після того, як зрозумієш, чого людина справді від тебе хоче.

Роки потому, коли Атум стала дорослою — сильнішою, розумнішою та вродливішою — вона більше не гнівалася за ту підставу від батьків.

Тепер вона смачно потягнулася і розслабилася, почувши хрускіт в спині. Усміхнулася, бо могла відпочити, допоки її напарник владнає справу.

Знання чужих мотивів дарували спокій та розвʼязували руки.

«То чого ж ти насправді від мене хочеш, Матаасе?»