Десята душа

Атум боляче вдарилася потилицею, повалена на підлогу. Матаас сів їй на стегна, а руки відразу ж заламав над головою.

Кілька іскринок загасли, поглинуті мороком чорнокнижника. Гарна спроба — але він не дозволить себе підпалити.

Багряність його очей темніла дужче.

Дівчина вилаялась, сіпнулася — але Матаас тримав її зап’ястки, ніби кайдани. Витягнути свою шпильку зараз не було ні найменшої можливості.

— Шкода, що ти надто кмітлива.

— Шкода, — погодилась вона, намагаючись вдарити його коліном. Не діставала. — Ти мені подобаєшся.

— Ох, дорогенька… — вона не зрозуміла, що він робить, аж поки не відчула зуби на шиї. — Ти теж мені подобаєшся.

— Data na se! — крикнула дівчина, сподіваючись, що цим вийде його знерухомити.

Матаас струснув головою вбік — кілька тарілок у серванті вибухнули друзками й розлетілися всією кухнею.

— Такі фокуси на мене не подіють, — усміхнувся хлопець.

— Навіщо було стільки часу чекати?

— Я не був впевнений, що ти саме та, хто мені потрібна. Фелікс, сама знаєш, не міг мені сказати. Правила і все таке.

— І чому ж тобі потрібна саме я? — вона ж мала право бодай поцікавитись?

— Ти хочеш знати забагато…

Атум хвицнула ногою і цього разу змогла зрушити його: хлопець нахилився трохи нижче, щоб не отримати удар в спину. Мантея з усієї міці врізала йому чолом.

Щось хрупнуло.

У вухах стояв дзвін. Щось тепле закапотіло їй на шию та груди. Різкий запах металу вдарив у ніс.

Хватка ослабла лиш на мить і Атум цього вистачило. Вона скинула парубка з себе і на четвереньках поповзла геть, борючись із шумом в голові. Перед очима пливло.

— Чортове поріддя…

Матаас шпурнув розтовчені окуляри і цим абсолютно точно добив їх. З носа текла кров, яку він недбало розвезяв по обличчю.

— Ну куди ти!?

Утікачка відчула дотик до литки. Ривок — і вона зустрілася лобом з підлогою. Голосно застогнала. Такими темпами шум в її голові ніколи не стихне.

— Пусти! — хвицнула вільною ногою, але промахнулась.

Спробувала дістати шпильку, але щойно зробила це, Матаас вирвав її з рук.

Їхнє збите дихання парувало. Вікна заснували морозні плетива, але чомусь не ззовні, а зсередини. Будинок повільно заповнювала Матаасова магія, просочуючись крізь його шкіру. Виглядало це так, ніби всередині у нього щось горить, щось таке, від чого утворюється важкий чорний дим.

Атум глибоко вдихнула, направляючи енергію до місць, де її торкався чорнокнижник. Хотіла обпекти його. Хотіла, щоб він прибрав свої льодяні руки.

— Не втікай, Атум, — з кожним його доторком чорнота огортала дівоче тіло дужче. — Якщо збиралася тікати, треба було робити це давно.

Вона напружилася дужче, щоб хоч трохи послабити його прокляття і дотягнутися до кавового столика між диваном і топкою.

Мить — і він полетів у напрямку Матааса. На жаль, відстань була надто малою, щоб Атум змогла надати речі належну швидкість. Темрява огорнула стіл і мʼяко відставила вбік.

— Це входить у звичку, так? Жбурляти в мене щось важке, — він усміхнувся. Його зуби були в крові.

— Кому… — холод пробирався вище, здушував їй легені. Вона вимальовувала в повітрі руни, що допомагали краще контролювати Силу. Цілого посуду в домі, ймовірно, не залишилося, бо весь він перетворився на купу битої порцеляни та глини. Атум не шкодувала нічого, в надії чимось таки поцілити в противника. — Кому ти пообіцяв мою душу?

Він трохи змʼякшив погляд, хоч чорні білки очей наганяли лише мурахи на шкіру. Дівчина тріпалася під ним, як спіймана в капкан дичина. Вся скуйовджена, розпашіла.

Подовжена сорочка задерлася, оголюючи ребра.

— Пробач, я не можу тобі сказати.

Матааc відчув, як тіло під ним почало судомно битися в спробах звільнитися від чужої магії. Атум панічно бігала очима зі сторони в сторону, намагаючись, вочевидь, знайти там щось, що було здатне їй допомогти.

Тепер вона не могла втекти. Тепер вона не мала можливості відштовхнути його. Вʼязкі пути стискали її ноги, огортали живіт, груди, шию.

— Чому ти приховуєш свої здібності? — поцікавився мисливець. — Впевнений, ти б уже давно віддала борг і розпрощалася з Феліксом. Навіщо граєш дурненьку?

Атум розтулила рота, але вирвалося лише хрипіння. Темрява занадто сильно здавлювала її. Матаас великодушно нахилився нижче і підбадьорив:

— Я готовий послухати твою історію.

Дівчина припідняла голову, наскільки це було можливо, і плюнула йому в обличчя.

— Пішов ти до біса!

Парубок нервово видихнув, обтерся рукавом.

— Справді, на що я сподівався? Ти, схоже, навіть у останні хвилини не збираєшся бути відвертою?

Її очі палали від гніву, і він знав, що своїми словами робить ще гірше. Ніби підливає оливи у й без того сильний вогонь.

Він мусів зізнатися, що вже міг би зробити свою справу. Звісно, вона пручалася, але якби від доклав ще трохи зусиль, це було б неважко завершити просто зараз. Але він тягнув час. Розмовами, непотрібними доторками.

Хотів провести з нею більше часу.

Свята Темрява, чим ти займаєшся, Матаасе?! Роби свою роботу!

Він торкнувся пальцями її грудини. Натис сильніше — пульсація стала проникати під її шкіру. Ламати кістки.

Атум закричала. В голові лунав хрускіт власних ребер. Вона не розуміла, як могла чути це настільки чітко, але той звук раптом був повсюди.

Біль ширився тілом. Не зупинявся там, де Матаас торкався, а проникав глибше, у кожну кісточку і кожну краплину крові.

— Ах ти йобана потвора!

Вона кричала прокльони. Просто волала. Вживала таку лайку, що ніколи б і не подумала, що вимовить таке вголос.

І врешті магиня спромоглася зібрати в долоні дрібку Сили і стисла зшиток так, що її пальці захрустіли. Нігтем великого пальця вона надавила кудись в шию ляльки, хоч шиї там і не було. Стала колупати цупку тканину, а думки заповнював лише біль.

— Я ненавиджу тебе! — репетувала Атум. Ніготь поволі розсував плетива ниток. — Я не вб’ю тебе, Матаасе! Навіть не сподівайся здохнути!

Чорнокнижник сміявся крізь зуби. Кров запеклася під спухлим носом, а з чола, по щоках, по шиї текли струмочки поту. Концентруватися на проникнені всередину живого мага, одночасно утримуючи його магію — це трохи вище, ніж на позначні «складно». Але він сміявся, бо це був єдиний спосіб бодай трохи вивільнити емоції.

Захват від того, скільки люті вона вкладала у свої слова.

Насолода від того, що він нарешті зміг дібратися до її справжнього обличчя.

Вона більше не вдає. Вона лає, кляне і погрожує йому.

Навіть це було кращим, ніж її байдужість.

Та раптом Матаас сіпнувся, мов його вдарило чимось важким. Повітря вибло з легень, а пітьма сколихнулася. Замерзлі вікна задрижали.

Атум проштрикнула ляльку-зшиток. Нігтем.

Коли вона занурила його глибше, копирсаючись у м’якому наповнені, хлопець схопився за горло. Дівчина хотіла однією миттю вивільнитися, але це виявилося не легко. Тіло не слухалося. Ледве спромоглася скинути Матааса з себе.

Темрява хаотично змінювалася. То розтікалася підлогою, встеляючи її, як килим, то гусла у важкі клубки, які відбивалися від захистних плетив на стінах.

Мантея спробувала скочити на ноги, але відразу ж впала. Ледве встигла підставити руки під обличчя.

Матаас скрутився на підлозі, хрипів і дряпав шию. На шкірі лишалися яскраві рожеві полоси. Магія більше не сочилася з його шкіри, а зібралася під його тілом кількома калюжами.

— Краще б ти задовільнився моїм тілом, — ледве чутно озвалася Атум. У грудях нестерпимо пекло.

Вона навколішки доповзла до дивану і так само не випростовуючись залізла на нього. На її грудях не було крові, що б належала дівчині. Лише підсохла Матаасова. Коли Атум шарпнула сорочку, підлогою розсипалися ґудзики. З-під шкіри дуже швидко почали поступати пурпурові гематоми. Пʼять точок. Пʼять відбитків Матаасових пальців, через котрі від пропускав свою магію. За кілька годин вони точно стануть чорними.

Парубок слідкував за Атум крізь напівпримкнуті повіки. Його лице і шия набрякли і почервоніли. З очей лилися сльози. Чи він дихав?

Атум нарешті витягнула із зшитка ніготь. Кімнату пронизав надривший вдих, мов він хотів за раз втягнути усе повітря. А тоді Матаас зайшовся таким кашлем, що якби тут лишилася бодай одна вціліла чашка, то і та б впала з шафи.

— Підступна лярва…

— Ага.

Дівочі руки розкинулися по обидва боки. Вона здивовано спостерігала, як напівпрозоре щупальце намагається розтиснути її пальці.

Так, біля цього чорнокнижника завжди треба бути насторожі!

Мантея знову запхала ніготь в дірку, позбавивши хлопця можливості дихати. Пути на її руці відразу ж ослабли. Але великої ролі це вже не грало, бо Атум не могла ані підняти руки ані встати з дивану.

Матаас, не бажаючи задушитися, зітер з прокушеної губи кров і намалював на підлозі руну: коло, котре перетинає пряма, а під нею — крапка.

— Satun se!

Закривавлений клаптик, пришитий до фігурки, задимів. Атум накрила його долонею, намагаючись затушити, але лише дістала опік. Зшиток спалахнув і згорів, не встигла Атум кліпнути.

Мисливець блаженно витягнувся на підлозі і жадібно хапав повітря. Кашляв. Хрипів.

Хтозна скільки часу минуло у відносній тиші.

— Ми можемо повбивати один одного, — тихо мовив Матаас, дивлячись в стелю. Його обличчя було схоже на закривавлене місиво.

Атум безсило глянула на колишнього напарника. Печіння під шкірою росло, замість того, щоб поволі вщухати. Їй би зараз випити одну із знахарських настійок, що вона тримала у скрині під ліжком.

— Я обіцяю тобі, — усміхнулася дівчина, — що смерті ти не побачиш.

— Мені подобається, що ти не хочеш зі мною прощатись, — вишкірився парубок. І перш, ніж встиг справді усвідомити, що означають його слова, додав: — Я теж не хочу прощатися.

Це б означало, що він відмовляється від домовленостей з Гердом. Що він не виконає роботи.

— Що ж ти за мисливець тоді, якщо відпустиш свою жертву?

Погляд, котрим Атум його обдарувала, був жорстким, як і її слова. Зухвалість зникла з Матаасового обличчя. Вона потрапила точно в ціль.

Мовчання було наповнене болючим скиглінням і рваним диханням.

Кожен розумів, що може піти далі. Що, можливо, якась їхня частина навіть хворобливо жадала продовження цієї сутички, але це вже не буде протистояння на життя. Не було шансів, щоб загинув лише один, о ні.

Якщо вони продовжать, то навряд зупиняться, доки обоє не загинуть.

— Я порушив важливе правило, коли дозволив собі бавитися з тобою, — видав Матаас, перервавши цю гнітючу тишу. — Було ясно відразу, що мені доведеться заплатити за це.

Ззовні розпочався справжній снігопад. На місто невпинно сунув ранній зимовий вечір.

— Схоже, цього разу я заплачу гідністю.

— Навіть не вдаватиму, що мені прикро.

— Мені теж не прикро, — губи парубка сіпнулися, — мабуть, я щасливий. Або як назвати це відчуття? Здається, якби я довів справу до кінця — отоді б шкодував.

— Хворий покидьок.

— Так, — він, стогнучи, перекинувся на лікті, щоб підповзти до дівчини ближче. — Поділишся своїми секретами?

Він зупинився біля її ніг. Торкнувся колін обережно, без наміру скривдити, як раніше.

— Ти гніваєшся на мене?

Дівчина глянула на його шию, котру він сам собі і пороздрапував. Сліди від нігтів були червоними.

— Як ти здогадався?

Його закривавлені пальці повільно піднялися вище, від коліна до стегна. Атум не повела й бровою.

— А справжня ти значно більш саркастична, — зауважив Матаас, потершись щокою об її ногу.

— Прибери руку, бо я поламаю тобі кожну кістку на твоїй брудній клешні.

— І значно більш красномовна.

Дівчина доклала чималих зусиль, щоб покласти долоню на руку Матааса. Це міг би бути знак примирення. Якби лише вона не вп’ялася нігтями в його шкіру, залишаючи криваві сліди. Хлопець зашипів, але не відсмикнувся. Навпаки, посунувся ближче, зручніше розмістившись між дівочих ніг.

Атум намагалася не заважати на це нечуване нахабство. Зрештою, нині вона не мала сил навіть на суперечку.

— Я залишусь, — Матаас сказав це радше для себе, ніж для неї.

Дівчина заплющила очі:

— Не думай, що я вибачу тобі цю спробу, — безкомпромісно мовила. — Мені більше не потрібна твоя допомога.