То убивця-маніяк

ТО УБИВЦЯ-МАНІЯК

То убивця-маніяк

Вийшов з темного провулку,

Ніби і чекав на дурку,

Що пройде повз нього так.

Крок його важкий позаду

І уривчастий його

Подих з глузду зводив-бо

І лякав її, мов жаба.

Як прискорила свій рух,

Він, помітно, теж -- здригнулась,

Та вона не озирнулась,

Щоб не видати тих мук.

Справді, нащо озиратись? --

Мов ясний день, зрозуміло

Все (на дворі вечоріло) --

Без надії сподіватись?..

Повернувши кілька раз,

Впевнилась вона: даремно.

Вже, на лихо, майже темно,

І -- нікого. Що за час?

Так і йшла поміж домами

Вся знервована вона.

Ну, а той?.. Ото дурна,

Прислухалась б до мами...

Як зайти десь у під'їзд --

Там, напевне, і приріже.

Може, трохи йому вріже...

Щоб ти вмер, клятий садист!

Божеволячи поволі,

Йшла вона... За нею -- він.

Як страшна примарна тінь.

Хто би допоміг? Де доля?

Похолонуло все в ній...

Аж терпець йому урвався.

Її швидко наздогнавши,

Він... Позбавившись надій,

З жахом глядячи на нього,

Вбік відскочила... А він

З подивом пішов собі,

Скоро зникнувши за рогом.

Невеликий був на зріст,

І обличчя -- так, звичайне;

Від таких людей чекаєш

Менш за все якийсь сюрприз.

Та вона уся тремтіла,

Стоячи в пітьмі одна:

Що вона пережила...

І тепер це все скінчилось...

Це для неї був удар:

Як вона так помилилась?..

Аж тепер, коли лишилась

Тут сама, страх її взяв.

Треба ще іти далеко --

А вже не під силу їй.

Витримати як одній?

Наздогнати б його треба.

Він не винний в тих думках,

Що її заполонили,

Як він йшов собі (він милий,

Раптом впевнилась вона) --

Як він йшов собі тим шляхом,

Котрим, мабуть, ходять всі.

А вона, як уві сні,

Звинуватила невдаху.

І за ріг звернувши так,

Вибачення враз забула --

Бо в очах його збагнула:

То убивця-маніяк.

(Хтиво руки простягнувши,

Він схопив її щосили. --

Я була права... -- й зомліла,

Гордість у думках відчувши...)

[31.08.2000]