РОЗАЛІЯ

Ще ввечері Розалія розважливо читала книжку на улюбленому диванчику. Цього разу вона захопилася ексцентричним романом «Місто дівчат» американської письменниці Елізабет Гілберт. Це була надто захоплива історія дівчини Вівіан Морріс, яка переїхала у Нью-Йорк 1940 року і працювала в досить незвичному театрі своєї тітки, де вона надто швидко подорослішала.

Розалія захоплено читала, а поруч завмерла лампа з антикварної крамниці, її оксамитовий абажур додавав кімнаті неабиякої таємничості. Ніби лампу можна потерти – і, як у казці, з’явиться чарівний джин та виконає будь-яке бажання. Книжка заколисувала думки, лампа теплим сяйвом допитливо зазирала у вічі господині. А жінка сповнювалася спокоєм у своєму затишному помешканні.

Це було дивно, та на ранок Розалія прокинулася з відчуттям, що сьогодні неодмінно треба їхати. На роздуми не було часу, бо знову захопить у полон звичний плин справ.

Розалія надто швидко зібрала валізу, прискіпливо оглянула квартиру. Подумки вибачилася перед кімнатними рослинами. На запитання сусідки, якій залишила ключі, щоб та доглядала її зелених мешканців, відповіла невиразно:

– Мушу їхати.

– Чому? Куди? Ти ж минулого вівторка лишень повернулася з відрядження, – занепокоєно допитувалася семидесятирічна Надія Костянтинівна.

Вона була для Розалії найближчою людиною, бо жінка не мала рідних. Коли була ще немовлям, то від неї відмовилася мати, безглуздо тицьнувши букет троянд акушерці, яка згодом передала дитину до будинку маляти. Там так і назвали дівчинку – Розалія.

– Не розпитуйте, Костянтинівно. Я й сама не знаю, чому, але мушу їхати. Як доїду – повідомлю.

– Я ж не встигла напекти твоїх улюблених пиріжків з вишнею, – бідкалася сусідка. – Зайди хоча б на чай з трояндовим варенням, ти ж так його любиш.

– Зайду, люба, коли повернуся, – Розалія ніжно обійняла жінку.