Було то на березі моря...

Було то на березі моря,

Чи в тіні біля ріки...

Похнюплені, ніби від горя,

Втомившись жити віки,

Сиділи дві німфи, як в раю.

Чи, може, русалки бліді?

Я знати як було — не знаю,

Лиш чула з розмови дідів.

Одна тоді мовила тихо:

— Як зорі руки твої.

Другої голос як вихор:

— Щось ти наплутала! Ні!

Які ще руки як зорі?

— Очі твої як пісні!

Буря почалася в морі,

Річку спінив буревій.

— Що за метафори дикі?

Хто тебе цьому навчив?

Одразу вітер став тихий,

Спокій простягся між нив.

— Сама я цьому навчилась,

я знаю значення слів.

Від грому тиша розбилась.

— Невже ми з тобою у сні?!

Сонце майнуло крізь хмари.

— Якщо це все сон, то ти знаєш,

що я співала. — Ти мариш!

Серце моє тільки краєш!

Бурі, блискавки, грози —

Стихло усе через мить.

Лиш павутиння, як роза,

Вікно позабутих століть,—

Встояло, дзенькнуло стиха

Жителям древніх лісів.

Багато накоїлось лиха

У вихрі із почуттів.

Русалки на це не дивились.

Чи мавки були то лісні?

...далі діди всі хрестились,

Питала: що далі? Та ні.

Один лиш з дідів тоді каже:

— Що далі не знаємо ми.

Бо, кажуть, то справа не наша,

Які ті русалочі сни.

18072019