Таємничий табір

***

Сонце м'яко проникало крізь вікна, будило мене своїми першими променями. Прокинувся з відчуттям спокою та гармонії. Мене цікавила таємниця цього табору та його мешканців. Сподівався, що майбутня подорож допоможе знайти відповіді.

Давид прокинувся з посмішкою на обличчі. Він відчував приплив енергії та натхнення. Його серце було сповнене надії та передчуття чогось цікавого. Він з нетерпінням чекав зустрічі з Ніною та іншими, можливо новими друзями.

Сніданок на веранді пройшов у цілковитій тиші. Кожен був поглиблений у свої світи думок. Навіть пані пила не каву, як зазвичай. До речі, пила вона тільки каву! Я з кожним разом знаходив докази своїх здогадок, що вона «незвична». В її чашці була одна з тих рідин, які вживають оперні співаки перед концертом. Я знаю про такі допоміжні засоби через фільм «Привид опери». Чомусь згадалась саме ця сцена. Саме з цього фільму.

Тишу порушила наставниця:

-Якщо немає питань чи побажань – зустрінемось о 13.00 біля мого «кабінету». Поговорите з батьками і в путь.

Ми хитнули головами й вона вийшла. Лишаючи по собі шлейф приємного аромату та загадковості. Тепер ми мали по себе подбати. Який одяг нам підібрати, які зачіски. Все це так далеко від нас було. Особливо від мене. Про все турбувалась мама.

Мама. Як її поради були б в нагоді. Вона, навіть про батьків зовнішній вигляд дбала краще від нього. Що ж. Виклик на шляху до дорослості. Я його приймаю.

Висипавши вміст наплічника я зробив із своїм зовнішнім виглядом все залежне від моїх обмежених можливостей.

Я збирався покинути кімнату, коли погляд зупинився на старовинному дзеркалі, що висіло біля дверей. В моєму відображенні я побачив не тільки себе, але й обличчя, яке не впізнавав до кінця. Чи я подорослішав за ці кілька днів? Якби я тільки знав, скільки незвіданого чекає попереду, чи я готовий? Роздуми поглинули мене і я забув поправити клітчасту сорочку, що стирчала з-під рваних, за модою джинсів.

У той час як я намагався зібрати думки, моє серце билося швидше. Час подорожі наближався, і це був той момент, коли всі підготовки ставали важливими. Не лише фізично, але й психологічно я мав бути готовим до того, що не все буде під контролем, і це теж частина шляху.

Я не знаходив собі місця. Піднімався та спускався вежами. Досліджуючи нові входи в таємничі коридори. Але до них я встигну повернутись. Черговий спуск. Я спинився біля приміщення з телефоном. Дзвінок батькам. Що їм казати? Щось прийде на думку. Мій наручний годинник відраховував секунди до 13.00. Я відчував бій його стрілок у своїх скронях. Вдих – видих.

По-заду виник силует хлопця. Брат зітхнув. Це повернуло мені спокій. Нарешті жива істота поряд. Я оглянув його зовнішній вигляд. І, м’яко кажучи здивувався.

-Де ти взяв це вбрання?!

-Михайліна мені допомогла. Коли ти розмовляв з батьками. Вчора.

-А, що так можна було? – моєму здивуванню не було меж.

Він стояв переді мною наче щойно зійшов з картини. Його куртка з темного оксамиту була прикрашена золотим мереживом, яке блищало в мерехтливому світлі свічок, що висіли на стінах. Рукави злегка підняті, створюючи враження граційного руху навіть тоді, коли він просто стояв нерухомо. Усе це ніби спростовувало уявлення про його вік і наголошувало на неймовірній елегантності.

Невеликий мереживний комір під його шиєю додав вигляду витонченості, а високі чоботи, досягали середини його гомілки. Мереживна манжета, що прикрашала рукави, була чудово вишита, а відсутність металевих пряжок на поясі надавала йому не тільки елегантності, але й певної легкості.

Я ще раз поглянув на нього, відчуваючи, як серце прискорюється. Він виглядав не просто добре, він був як мініатюрний аристократ, як герой з епохи, що вже давно залишилася позаду. Оце так! Малий мене в чомусь перевершив.

Не менш елегантною перед нами предстала й пані Михайліна. Вона з’явилась вчасно. Загадковість її вбрання підкреслювалась широким чорним плащем з просторим капюшоном. Мовчазно й повільно вона пропливла між нами й зупинилась біля столу. Взяла слухавку. Набрала довгоочікуваний номер. Не дочекавшись запрошення Давид кинувся до діалогу з батьками.

Постать повернула у мій бік.

Я помітив корону, яка не дозволяла волоссю спадати вільно. Цей аксесуар створював враження величі та містики. Корона ставала центром уваги, оскільки вона контрастувала із її обличчям, покритим драматичним макіяжем.

Її очі були підкреслені темними тінями, часто чорними або темно-сірими, і густо нафарбованими віями. Це надавало її погляду глибину та драматичності. Чорні стрілки робили її очі ще виразнішими, надаючи образу містичний і навіть зловісний вигляд.

Губи також були нафарбовані в насичений бордовий відтінок, що підкреслювало її готичний вигляд і контрастувало з темними очима та короною. Її шкіра була ідеально матовою, бездоганно рівною, що додавало образу елегантності та загадковості.

Вона пройшла повз мене ледь посміхнувшись й дивлячись вперед під ноги. «Fuck!» - подумав я – «Хто Ви, пані?»

Михайліна пройшла до веранди за нею послідував мій брат. Я кинувся до слухавки й кинув поспішне:

-Привіт! У мене все добре. Пришліть побільше кльового одягу. Люблю вас. Бувайте. – кидав я віддаляючись від слухавки. – Завтра поговорим. – Кинув я останню фразу й побіг за братом.

На веранді відкривався дивовижний вид. Загадкова пані тримала канатик за який було причеплено хмаринку. Уявіть! Хмаринку!

Хмаринка була маленькою та пухнастою. Вона висіла в повітрі, як кулька. Пані Михайліна легко її утримувала.

-Що це? – здивовано запитав я.

-Це наш транспорт, - відповіла вона. – Сьогодні ми полетимо на хмаринці.

-Як? – не міг повірити своїм вухам.

-Дуже просто, - посміхнулась вона. – Сідайте на хмаринку та міцно тримайтесь.

Ми з братом перезирнулись. Невже це все відбувається насправді?

Хоча, чого я дивуюсь? Гуляти так гуляти. Я розігнався й приземлився точнісінько в центр невагомого об’єкту. Він значно присів під моєю вагою. Давид кинувся мене підтримати й незчувся, як опинився поряд стабільно зафіксувавшись в сидячому положенні. Вишукана пані легко присіла на хмаринку й впівоберта керувала процесом пересування.

Вигуки захоплення вирвались з моїх грудей. Мої руки самі по собі піднялись в гору. На відміну від братових. Які стискали невагомий предмет. Ну, так, йому ж сказали триматись міцно. Михайліна голосно сміялась керуючи «транспортом». Тепер я не секунди не шкодував, що моя сорочка та джинси були вдало підібрані для зручного перельоту. На відміну від стислого вигляду малого.

Хмаринки з пасажирами, що зупинялись на вході башти по центру острова, були не менш захоплюючими, ніж сама подорож на них. Кожна з них мала свою унікальну атмосферу, і навіть вітри, що обдували їх, приносили свої історії.

Їх було багато. Я й уявити не міг, що дітей тут стільки. Інтрига продовжувалась. Ми зупинились і пані поквапила нас. Затриматись значить затримувати інших пасажирів і створювати неприємні моменти. А їй хотілося б щоб все було ідеально. Хоча б сьогодні.

Ми злізли з хмаринки. В цю ж саму мить вона розтанула. Пані підштовхнула нас просуватись за всіма прибулими вниз по сходах до центру просторої зали. Ми опинились в прекрасному світлому місці. Близько до готичних вікон стояла невеличка сцена. Музики грали живу музику. «Клас» - вирувало в моїй свідомості. Всі проходили до столиків й почали займати місця. Видно було, що від початку цього заїзду діти познайомились із найближчими сусідами і тепер обстановка ставала дедалі дружнішою.

Ми присіли поряд із Максом, ще однією дівчиною та Ніною. Безумовно вона була не перевершена. Давид проявляв до неї знаки не аби якої галантної уваги. Коли він встиг цьому навчитись? Невже у нього стільки секретів від мене з’явилось завдяки рудоволосій чарівній пані?

Тим часом навколо все ставало дедалі захоплюючим. Відчувалась магія моменту, коли музика лунала з кожним акордом, вриваючись у простір і розтоплюючи будь-які бар'єри. Це місце, з його світлом і елегантними архітектурними деталями, надавало всьому, що відбувалось, ще більшу чарівність. Вікна, які огортали залу, випускали світло, схоже на те, що потрапило з іншого світу, і все навколо немов заграло в м’яких відтінках золота та синього.

Макс, на якого я поглянув, був настільки спокійний, ніби йому давно було знайомо це середовище. Я здивувався, як швидко тут відбувалась адаптація. Навколо все ставало настільки природним, що навіть уявити важко було, як воно могло бути інакше. Діти поруч посміхались один одному, переходячи в живе спілкування.

Заграла приємна музика. Вікна прикрили фіранки. Денне світло сильно пробивалось крізь скло. Поволі натовп схвильованих присутніх вгамувався. На сцені з’явився сивий елегантно вбраний чоловік. Я ледь впізнав у ньому пана Івана. Він привітався й поцікавився чи всім зручно. Ідилію вигуків перебивала какофонія з боку столика Яна. Ну хто б сумнівався.

Їх наставник виник перед ними й вони поволі вгамувались. Пан Іван оголосив виступ прекрасної пані й простяг свою руку допомагаючи їй стійко пройти продовгуватою сценою.

Поважний наставник мого друга, відходячи вбік, дав їй простір для виступу. «Михайліна…» - без плаща я її ледь впізнав. Під ним виявився чорний костюм, який був схожий на стильний корсет з елементами шкіри. Це підкреслювало її струнку фігуру і додавало вигляду суворості. Вбрання створювало образ загадкової та містичної жінки, що підходило до глибокої атмосфери пісні.

В костюмі були присутні декоративні елементи, такі як мережива або металеві вставки, що додавало йому розкішного вигляду та підкреслювало елементи готичної естетики. Довгі чорні рукавички, які підкреслювали її елегантність та ще більше підсилювали театральний ефект. Цікавим був елемент поєднання довгих чорних чобіт, які чітко було видно під частиною довгої спідниці.

Природний дотик її пальців до мікрофона був настільки делікатним, що я вважав, ніби весь світ знову зупинився. Серед безлічі дивних і нових відчуттів, що наповнювали це місце, кожен рух цієї особи здавався найбільш важливим. Всі затамували подих і чекали.

Пролунали перші акорди її пісні. Макс ледь помітно напружився. Зазвучав голос. Тут вже ми з братом втупились на сцену.

-Вона… - ледь мовив він.

Я мовчав. Він продовжував:

-Чому я чую голос нашої мами? Вона співає маминим голосом! – його очі ледь зволожились.

Ми з Ніною взяли його за руки. Я стиснув його долоню і кивнув:

-Тепер ти мені віриш, що вона не звичайна жінка? – він глянув на мене замислено. Я продовжив. – Ба більше. Вона навіть не людина.

Зала наповнилася оплесками, і я, здається, навіть не помітив, як затамував подих. Вона зникла зі сцени оголосивши зібрання відкритим. Ті, хто сиділи поруч, перешіптувались, переповнені емоціями і здивуванням, але все було немов у тумані, яскраві враження від її виступу залишались в голові, обпікаючи кожну думку.

На сцені ще хтось з’являвся. Грали жваву й танцювальну музику. Всіх запрошували скуштувати страви та напої. Згодом столи посунули ближче до стін аби звільнити середину зали для ймовірних танців та продуктивніших знайомств. Але все це, наче було на фоні наших із Максом думок центром яких стало переосмислення щойно почутого у виконані Михайліни.

До нас підійшов юнак, років 14-ти. Відрекомендувався Віктором з пагорба де вершину не видно через цілодобові хмари. Йому подобалась наука і він все узгоджував зі своїм наставником схожим на нього як дві краплі. Його великі круглі окуляри відрізнялись від окуляр Ніни тим, що тонші лінзи обрамляла червона оправа.

Він розповідав про свої дослідження, про хмари, які оповили їхній пагорб, про те, як він намагається розгадати різні таємниці. Він також поділився скупими, місцями споживацькими враженнями від виступу Михайліни.

Відходячи від нього я хитнув головою на знак прощання й приєднався до жвавої розмови Макса з нашою новою знайомою по столику. Здається вона зазначила, що її ім’я Марта. Очима я шукав брата. Мені стало відрадно на серці коли я побачив його у танку із подругою.

Що ж, принаймні за нього я міг бути спокійним. Чого не скажеш за мого друга. Його співрозмовниця жваво чимось цікавилась й емоційно реагувала на кожну його стислу відповідь. Я вирішив його підтримати привертаючи увагу на Давида:

-Ну, хоч хтось повністю розібрався в правилах цього заходу. Розпорядок понад усе.

Макс посміхнувся. Він вже був ознайомлений із особливістю мого брата дотримуватись правил. Ми зробили акцент на його вишуканому вбрані.

-Воно Давиду дуже пасує. – Зауважила Марта. – До речі! Ви вже знайомі із Яном?

Ми перезирнулись із Максом. Він хитнув головою потупивши погляд униз. А я підтвердив:

-Ну, так. Є таке. А що?

-У вас із ним однаковий вигляд. Мені здалось ти з ним тісно спілкуєшся.

Я оглянув свій вигляд і подивився в бік великого скупчення дітей. А й справді. Помітив я це тільки зараз. Виступ Михайліни сплутав моє світосприйняття. Ян дивився просто в наш бік про щось зосереджено міркуючи. Здавалось він не реагує на те, що йому кажуть оточуючі. Я не надав цьому значення. І звернув увагу на сцену. Здається там виступав його наставник. Грав на барабанах, а на синтезаторі грав Іван. Наша новоспечена компанія згуртувалась разом й спостерігала за музиками обговорюючи упівголоса свої справи:

-Дивись. Ось і барабанщик для доповнення твоєї музики. – Прошепотіла Марта в бік Максима.

-Яку музику? – зацікавився я.

-Та не музику. А так, начерки. – Відмахнувся приятель.

-Ну, скажи йому. – Наполягала дівчина. – Макс після виступу пані Михайліни накидав вірш і хоче створити з нього пісню. Кажуть за тиждень тут можна буде продемонструвати свої таланти. Ти не знав, що він пише, Миколо?

-Здається, мені треба більше з новими друзями проводити час.

-Потім. Завтра обговоримо все, що тебе турбує. – Кинув друг і зосередився на музиці, що долинала від сценічного дуету.

Я нагнувся до Марти і спитав:

-Як добре ти знаєш Яна та його наставника?

-Так, щоб сильно, ми з хлопцем не знайомі. А от, пан Єгор, доволі часто грає в хащах на узбережжі де я полюбляю прогулюватись. – Вона додала ледь чутно. – Мені, взагалі здається, що він ховає свій талант від підопічних.

-Чому?

-Ти бачив ту банду? Вони ж нікого не сприймають з інакшими від їх вподобаннями. Нам, з того боку острова, добре видно їх витівки. Вони проявляють приховану агресію, щоб заманити під свою владу, як умога більше дітей.

-Як це? – не витримав Макс.

-Як, як. Вмикають гучну музику. Вона привертає увагу інших. Ті йдуть досліджувати місцевість й знаходять джерело шуму. Там на них вже чекає Ян. Спочатку він приїхав із двома друзями. Їх поселили у тій хижі. Бо на острівці вони не бажали розселятись. Вони навіть не прилетіли на хмаринці. Їх доставив човен. Вони єдині, хто не летів. Так от, - вона поаплодувала артистам так само машинально, як і ми. – з кожним днем він привертав увагу все більшої кількості дітей з острівців і за ці дні у нього склалась ціла банда.

Вона принишкла. Показала очима в бік Яна. Той не доброзичливо дивився на свого наставника. Що ж сцена насторожувала. Але ми відволіклись на різні конкурси й знайомства.

На завершення заходу нас попередили, що буде останній виступ після якого можна буде розлітатись по своїх обителях. Ми повернулись до столиків. Споживали освіжаючі напої й обговорювали пережите за сьогодні.

Світло стало менше. На сцену був весь його акцент. Заграла інтригуюча музика. З мікрофоном знову з’явилась вона. Михайліна виглядала так само, як і вдень але її зачіска змінилась. Замість корони вона мала тонку косичку, із вплетеною у неї чорною стрічкою. Це надавало її образу додаткової витонченості та трохи готичної естетики, що чудово підкреслювало атмосферу пісні. Зачіска загалом залишалася короткою, скуйовдженою та об’ємною, з характерним асиметричним чубчиком. Косичка була невеликою, збоку, і разом із стрічкою додавала легкого шарму. Цей елемент зачіски став ще одним штрихом до загального загадкового й меланхолійного настрою виступу. Підігравав їй на барабанній установці пан Єгор.

-О, французька. – задоволено протягнула Ніна розтягуючись на стільці. Її очі заплющились. – Як я люблю французьку. – Виступ повністю її поглинув.

Наставниця знов зірвала всі наші емоції. На цей раз вже мало хто стримувався. Ми відчували, як її голос заповнює простір, змушуючи нас поринути у власні думки та переживання. Наша наставниця зникла за кулісами й з’явилась перед нами коли майже всі розійшлись. Але перед цим ми помітили, як Ян з посіпаками збирається закидати наставника мокрими серветками. Несподівано для нас перед ними став Давид і впевнено глянув на них. За його спиною виросли наші нові знайомі. Демонструючи солідарність із здоровим глуздом вони змусили «банду» відступити від задуманого. В цей момент Давида затулив собою пан Єгор. Здавалось його м’язи збільшились і ледь вміщувались у футболці. В його погляді читався суворий вираз. Підопічні смиренно опустили імпровізовані снаряди. Я кинувся до брата. Марта схопила за руку Ніну. Максим неспішно приєднався до нас порівнявшись з наставником супротивника. Без особливого задоволення Ян склав зброю й прослідував за всіма до виходу.

Мовчки Єгор провів їх до човна. Всі інші розлетілись на своїх хмаринках. Наша дружня компанія. Мовчки розвернулась до іншого входу. Де на кожного чекали свої провідники. Всім накинули плащі. Підкреслюючи, що прохолодний вітер спустився разом із сутінками.

Десь у глибині табору лунали приглушені голоси — залишки вечірніх розмов та вражень від подій. Давида йшов поруч, обережно тримаючись трохи осторонь. Після зустрічі з Яном і його компанією він видавався задумливим, та водночас у його поставі читалась деяка впевненість, якої раніше я не помічав.

Ми мовчки пролетіли до наших руїн. Веранда на яку ми висадилась здавалась більш довершеною ніж коли ми її покидали. Здається на ній з’явились каркасні стіни з вікнами.

Не дивлячись на пані я мовчки провів брата до його апартаментів. Допоміг перевдягнутись. Він подякував і вмостившись під затишною ковдрою миттєво заснув.

Мені потрібні були відповіді. Я вирахував де знаходиться наставниця й прослідував в тому ж напрямку. Вона не очікувала мене побачити тому трохи підстрибнула коли я з’явився за її спиною.

-Що це було? На заході? Чому Ви використали голос нашої матері для виступу?

-Ой, це ти, Миколо. – вона відвела руку з грудей й запросила мене присісти за стіл паралельно знімаючи плащ. – Сідай. Будь ласкавий. Я все поясню.

-Спробуйте. – Я вмостився на запропоноване місце. – Хто Ви?

-Я проекція ваших ідеальних мрій.

-Це я зрозумів. Але я відчуваю Ваш дотик. Тож, Ви не можете бути просто голографічною проекцією чи фантомом гри мого розуму. – Зазначив я, а про себе подумав, «О, я вже навчився дивно висловлюватись як вона».

-Так. Ти дуже спостережливий. – рудоволоса присіла навпроти мене у напівоберта опустивши очі й смиренно склавши руки на колінах. – Цей табір створено науковцями для ментальної допомоги дітям. Хтось потребує сильної корекції, хтось – просто профілактики. Ми – наставники. Створені завдяки штучному інтелекту з урахуванням усіх необхідних елементів для допомоги корекції поведінки та самопізнання. – Мій рівний погляд не виражав емоцій і вона пояснила простіше. – Словом. Ми створені для відвідувачів табору таким чином, щоб вони могли нам довіряти. Це допомагає добровільно приймати всі наші правила та розпорядок.

-Маніпулюєте?

-Певною мірою. Але – виключно за згодою ваших батьків. Або..

-Договорюйте.

-Або самих відпочиваючих. Нічого протизаконного або антигуманного в цій практиці нема.

-Нехай. Майже повірив. А голос?

-Це штучний сегмент є частиною великої системи. Пан директор контролює всі процеси й зміни. Йому здалось, що наділити моє синтетичне тіло голосом саме вашої матері допоможе в корекції чи профілактиці вашого ментального здоров’я.

Вона дивилась на мене з надією, сумом та розумінням. Саме таким же поглядом, як іноді дивляться на нас батьки коли ми обираємо хибні вчинки. Мене це трохи пригнітило. Але я сподівався незабаром отримати всі відповіді. Втома долала все моє єство. Я вийшов з приміщення лишаючи її у напівтемряві й озирнувшись у напівоберта кинув:

-Давиду нічого не кажіть. Нехай батьки все йому відкриють в слушний момент. Дякую.

Вона лишилась на своєму місці. Я поспішив до своєї кімнати.

***

Ранок видався похмурим з невеликими осадами. Що трохи здивувало мене. Але знизавши плечима я вирішив перевірити стан веранди. Чи не здались мені зміни в ній вчора. Там нікого не було. Лише аромат запашного какао нагадував про чиюсь присутність крім мене.

Давид сонним голосом наздогнав мене на порозі й з малим подивом зазначив:

-О, вікна. – потім вийшов з-за моєї спини й з такою ж інтонацією додав. – О, сніданок! – потім обернувся на мене ніби щойно помітивши. – О, брате. Привіт. А ти чого не снідаєш?

Те саме спитала пані, голос якої почувся за мною. Я обернувся проходячи вперед. Сів поряд з братом спиною до центрального вікна. Давид мовчав не відриваючи погляд від чашки. Постать жінки приєдналась до нас.

-Смачного. – спробував я розрядити обстановку. – Чи можемо ми піти до нашого друга? Він обіцяв поділитись з нами своєю творчістю.

Мовчки Михайліна усміхнулась, лагідно й загадково, як завжди. Відпивши кави вона задовільно моргнула повіками. Подякувавши ми допили й доїли свої сніданки і чим душ кинулись до Макса. Брат повеселішав. Михайліна усміхнулась нам у слід:

-Не баріться на обід. – ледве чулось нам.

-Добре! – кинули ми їй вибігаючи на двір.

Наближаючись до хижки Макса ми помітили, що хащів вже не було. До неї вела цілком приємна бруківка, а біля неї ми помітили кілька людей. Так, це були наші нові друзі. Дві дівчинки й самі господарі. Від хатинки вела стежина через водойму на центральний острівець. «Тепер йому не потрібно літати на хмарині. Він може просто перейти стежиною» - подувам я. Але стежина здавалась вогкою. Що ж, можливо, її ще зміцнять.

Зрештою ми прийшли не за цим. Порівнявшись з друзями ми привітались:

-Привіт. Бачу тут аншлаг сьогодні в тебе. – пожартував я.

-Так, ми всі хочемо об’єднати наші таланти для виступу наступного тижня на загальному зібранні. – Радісно оголосила Марта.

-Таланти? – перепросив Давид.

-Так! – вона простягнула нам папірець. – Гляньте які вірши пише Макс!

Ми з братом зацікавлено вникали в рядки на папірці. Макс опустив очі. Здається, навіть поправив окуляри. Не думав, що вони у нього є.

Сказати, що ці поетичні рядки мене вразили, нічого не сказати.

-Вражаюче! – зазначив я віддаючи дочитати папірець братові.

-Ти, ти дійсно так вважаєш? – невпевнено із захватом підняв на мене очі друг.

-Супер-клас! – підтвердив Давид.

Дівчата засміялись. Атмосфера ставала дедалі дружнішою. Пан Іван радів разом із нами. Він спостерігав і будь якої миті був готовий допомогти нам порадою чи принести напої.

Максим помітно пожвавішав. Марта пропонувала створити з цих рядків пісню, покласти її на музику й придумати танець. Малі із захватом підхопили цю ідею й заявили про бажання станцювати, якщо їм хтось допоможе поставити хореографію.

Ми погодились, що з цього може вийти гарний номер і нам, принаймні буде чим зайнятись весь наступний тиждень. Я взяв на себе відповідальність за створення музики. Марта допомагала Максу створювати пісню, а потім зайнялась вивченням рухів з меншими.

Все було ідеалістично. Єдине чого мені бракувало це – наявність необхідних інструментів.

-Якщо тобі потрібен барабанщик, раджу звернутись до пана Єгора. – Зауважила Марта заглядаючи мені під руку.

Пан Іван підійшов до нас і тактовно вказав на балкон нашої галереї. Постать пані Михайліни височіла над прірвою в очікувані чогось.

-Обід! – Схаменувся мій брат.

Я повернувся зі світу творчого до напівреального. Оскільки все було занадто добрим, щоб бути правдою. Так мені тоді здавалось. Ми подякували за участь й попрощались з усіма. Побігли до дому.

-Обід і дзвінок. – повторював Давид.

Ми піднялись до веранди. Михайліна чекала на нас там накриваючи на стіл. Її щира посмішка здавалась незвично доброзичливою, як ніколи. Мабуть вона відчувала наше прощення за минулі її вчинки. Несподівано для себе брат кинувся обіймати її й з великим ентузіазмом розповідати, як він задоволений. Він танцюватиме!

Виявляється я не досконало знав свого брата. Людину, яка прожила зі мною пліч – о – пліч все його життя. Дякуючи цьому табору доведеться пізнавати його з нового боку. Запросивши нас до трапези пані приготувалась уважно слухати наші історії.

Ми вирішили швидко прикінчити все, що було в тарілках та на столі й відправитись їй показувати наші таланти у галереї для арт-терапії. Вона з розумінням поставилась до нашого рішення і лише мовчки за всім спостерігала. Потім був дзвінок до батьків. Як традиційно, я був після брата. Ми воліли зберігати інтригу й були лаконічними в розмові з батьками. Хоча й дещо не стриманими.

Коли ми опинились в нашій галереї. Довгоочікуваний вир емоцій сплеснув у мені. Я запитав чи подобаються їй Михайліні ноти. Текст ми воліли тримати в таємниці й не сказали всієї правди їй. Оскільки пісня була про неї. Вона сказала:

-Сьогодні, якраз за планом музичне тренування. – і вивезла з-за кутка синтезатор стилізований під невеличкий рояль.

Наші з братом очі округлились. Ми приступили до відтворення створених заготовок. Він повторював танцювальні рухи вигадуючи нові. Вона сиділа поряд зі мною й допомагала згадувати ноти.

Час пролетів не помітно. Вечеряли ми в роздумах. Попрощались із наставницею міцно стискаючи її талії з обох боків. Сьогодні радість відобразиться у наших насичених переживаннями снах.

Наступний день, як кілька за ним пройшли не помітно у спілкуванні із друзями та підготовці до події. Ми потоваришували із наставником Яна. Той не дуже був у захваті але нічого не міг вдіяти. Єгор йшов у хащі коли всі вже чи ще спали. В останній день перед загальною зустріччю ми зібрались на генеральну репетицію. Після вдалого тренування ми довго обговорювали в яких костюмах з’явимось і зрозуміли, що тільки одна особа може нам із цим допомогти.

Без зайвих питань Михайліна погодилась працювати для нашого блага всю ніч. Але за це ми мали самі дбати про сніданок та обід. Іван та Михайло запевнили її, що все візьмуть під свій контроль. Відтак ми розійшлись по своїм обителям коли вона зняла з нас усі мірки.

Ранком ми відвідали скелю Ніни. Щось в її погляді змінилось до непізнаванності. За сніданком наш квінтет був дуже збудженим й балакучим. Обід ми провели в очікувані у Макса. Перед дзвінком батькам нарешті з’явилась наша вельмишановна пані. В її руках блищали наші сценічні образи. Ми були у невимовному захваті. Вона запевнила нас, що всі костюми готові й відправлені до своїх володарів. З якими ми побачимось за кілька годин.

Сказати щось батькам змістовне ми не спромоглись. Всі наші думки були поглинені майбутнім виступом. Пообіцявши, що завтра неодмінно їм розповімо ми вирушили перевдягатись.

-Я трохи втомилась. Тому піду причепурюсь і трохи відпочину. Може, навіть, встигну відпити кави.

Я зрозумів що, вона й могла не їсти весь день. Мабуть вона могла з’їсти цілого вовка. Хоча, враховуючи її неземне походження чи потребувала вона ще чогось крім підживлюючої олії? На ці міркування не було часу й я поспішив приміряти свої сценічні «обладунки».

Мій костюм був схожий на той що, у Джейкоба в кліпі Within Temptation - The Reckoning feat. Jacoby Shaddix. Я був у захваті. Все просто. Стильно. Нічого зайвого. Давид з’явився в такому ж вбрані. Це його дуже тішило. Він випробовував усі його переваги місячною ходою та кількома трюками. Костюм перевершив усі сподівання. Брат був у захваті.

Ми об’єднались із наставницею на хмаринці. Наші друзі рушали таким же чином зі своїх сховищ. Прибувши на місце ми зайняли вигідні біля сцени місця. За столиками було мінімум їжі й максимум фруктів. Напої кожен раз доводилось нам підносити, що наставникам довелось трохи спинити наш пил. Ми погодились що, у відповідальний момент не зможемо просто виступити через затори у сортир. Я зробив кілька дихальних вправ для заспокоєння, яких нас навчив Єгор. Ми спостерігали за дійствами на сцені в очікувані. Дуже мені сподобався а-капельний виступ однієї з дівчат. На вигляд їй не було більше 12.

Її представили, як Марію. Виглядала вона наче «Венздей» але більш романтичною. Здається всіх дівчат надихнув готичний і трохи меланхолійний образ Михайліни минулого разу.

Виступів було не багато але мені подобалось. Все ж якесь різноманіття гаджетам й ютуб переглядам. В цей момент мене осяйнуло, що весь час ми обходились без мобільних. Вони тут просто були зайвими. Клас. Мені це подобалось дедалі більше. Я вже мовчу за брата. Той був у захваті від усього дійства й все поривався танцювати під час кожного виступу. Перед тим, як оголосили наш виступ перед нами виступили фокусники, а ми пішли готуватись за кулісами сцени.

Марта лишилась за нашим столиком у якості моральної підтримки. До неї тихенько приєдналась Михайліна. Її погляд видавав не приховане бажання почути наш витвір цілком. Вона привітливо посміхнулась Єгору та Івану, які погодились грати з нами на ударних та гітарі. А потім дуже яскраво вона посміхнулась у наш бік.

Я сидів за клавішами, Ніна та Давид зайняли танцювальну позу в центрі сцени. Перед нами стояв мікрофон. Ми з наставниками заграли. В залі всі затихли. Світло згасло і єдиний промінь висвітлив фігуру Макса, який з’явився біля мікрофону. Його білий довгий плащ в готичному стилі, як і костюми у всіх на сцені вражав своєю креативністю. Ніколи б не подумав, що цей стиль пасуватиме комусь так вдало, як цьому «ботану» яким я вважав друга до сьогоднішнього вечора. Від цих думок я навіть трохи переплутав ноти, що розрядило обстановку. Погляд Михайліни зупинився на цій ситуації й вона підбадьорливо зааплодувала. Зала оживилась від свистів та оплесків. Ми продовжували. Голос Макса звучав рівно та потужно:

(Куплет 1)

У відтінках синіх, у золоті мить,

Музика крізь серце стрімко летить.

Світло у вікнах – з іншого світу,

Тануть у поглядах марева злиті.

(Приспів)

Вона – мов тінь, мов сон у вогні,

Шкіра й мереживо – образ нічний.

Чорні чоботи, голос як лід,

Сцена тремтить… і завмер увесь світ!

(Куплет 2)

Дитя ледве дихає, в очах самота,

Голос торкається – наче мама жива.

Шепіт зривається: «Як це можливо?»

Ти чуєш правду? Вона – неможлива…

(Приспів)

Вона – мов тінь, мов сон у вогні,

Шкіра й мереживо – образ нічний.

Чорні чоботи, голос як лід,

Сцена тремтить… і завмер увесь світ!

(Брідж)

Ти чуєш? Вона – не людина,

Таємний птах, що летить крізь віки.

Ти чуєш? Це тінь, це магія,

Незбагненний її поклик.

(Фінал – повільний розпад акордів)

Шепоче музика… світло тремтить,

Голос зникає – лиш спомин звучить.

Дихання тиша… й оплесків грім…

Хто вона? Сон… чи дух між світів?

Прозвучали заключні акорди. Ми вклонились. Михайліна з Мартою підвелись зі своїх місць схвильовано аплодуючи. Юрба в залі вибухнула несамовитими оплесками та вигуками. Кілька хвилин ми стояли на сцені ледве переводячи подих й дивлячись в залу. Ми вклонились й збирались розходитись адже за нами ще мало бути кілька виступів. Аж раптом чийсь голос долинув із натовпу.

-Я станцював би краще!

Під сценою стояв ніхто інший, як Ян зі своїми посіпаками. Єгор не розгубився й оголосив:

-А зараз, не запланований виступ. Підтримайте оплесками! Танцювальний батл! – вигукнув він у мікрофон.

В залі скандували «Давай!» й з одного боку підвівшись на ноги й трусячи кулаком над головою. З іншого – сидячи за столиками голосно хлопали. Наш гурт зійшов зі сцени звільняючи місце для танцюристів. До малих приєдналась Марта. Михайліна напружено спостерігала за дійством. Її зіниці розширились. Але вона, як ніхто інший могла себе опанувати.

Давид з дівчатами прийняли виклик Яна та двох його друзів. Шестеро героїв на сцені. Двоє музикантів за кулісами але вони все бачать. Першими батл розпочали «посіпаки». Так це прізвисько виросло в самостійну назву гурту. Станцювали не погано. Мушу визнати. Але брат піймав кураж. І не збираючись здаватись на третьому танці всі його з дівчатами підтримували бурними оваціями. Єгор зупинив виступ зі словами:

-Привітаймо наших нових талановитих хореографів та танцюристів. Цей виступ зайвий раз доводить, що немає безталанних дітей. Під ваші бурхливі оплески проведемо наші тріо відпочити.

Всі вловили невдоволення Яна але його друзі були у захваті. Адже вони теж зірвали оплески. Здається навіть забули хто перед ними виступав й з якого приводу. На сцені з’явились ще кілька гуртів та дівчинка зі стендап монологом. Було смішно.

На цій оптимістичній ноті всі пожвавили спілкування між собою перед тим, як розійтись по своїм помешканням.

Макс люб’язно запросив нас пройтись до руїн по стежині яка з’єднувала центральний острівець з його. Ми були вражені, як вона зміцніла за цей день. Ніна з Мартою вирушили на хмаринках в протилежний від нас бік. Прощатись з подругами ставало дедалі складніше. Мабуть через ностальгію спільно пережитих моментів. Михайло йшов попереду освітлюючи нам шлях. Михайліна замикала наш короткий ланцюжок. На пів дороги до руїн, коли ми попрощались з друзями Давид втомлено повис на моєму лікті. Я підсадив його собі на спину. Підніматись із ним на спині виявилось не так складно, як мені здавалось.

Побажавши нам мирної ночі Пані залишилась в одній з башт при вході. Тепер руїни мені здавались не такими вже й руїнами. Навпаки, з кожним разом вони ставали все досконаліше й цілісніше. І це я ще не всі підвалини дослідив. Побажавши їй гарного відпочинку я побрів вгору до спальні брата. Він заснув на моїй спині. Вклавши його у ліжко я прикрив його стомлене тіло м’яким пледом. Зняв чоботи з його витривалих ніг й вирушив до себе.

Обережно зняв сценічний одяг. Дбайливо поклав його на стілець поряд зі своїм ліжком. Чоботи поставив під стілець. Вдягаючи спальний комплект я замислено дивився на цей одяг. Прокручуючи події які щойно пережили ми усі. Очі Михайліни предстали в моїй уяві. Я й не зрозумів у всій тій метушні, що вони у неї були вологими. Так. Вочевидь ми таки розчулили її до глибини душі. Усмішка застигла на моїх стомлених вустах. Я ліг. Заплющив очі

За сніданком ми дізнались, що за тиждень мають відбутись батьківські збори. Це схвилювало нас із братом до глибини душі. Невже нам колись доведеться покинути це дивне місце й знов займатись рутинними справами?

Але перспектива показати батькам чого ми досягли брала гору й заспокоювала нас. Тим паче, що активною нашою вболівальницею стала й наставниця. Ми вирішили весь тиждень присвятити підготовці до зустрічі з батьками. Ми хотіли показати як ми змінились і вдячні їм за вибір такого місця із такою наставницею. Все більше знайомств ми заводили. Особливо після нашого тріумфального дебюту.

Одного разу ми почули стурбований голос Марти. Вона гукала нас в бік набережної.

-Ніна! Її оточили «посіпаки». Ой, хлопці, що вони надумали? Хутчіш.

Вона стрімко вела нас за собою. Ми не могли збагнути чого їм треба й чимдуж бігли подрузі на виручку. Коли ми в складі більше 10 людей бігли в напрямку Янового будиночку «посіпаки» стали відступати з вигуками:

-Ми лише хотіли побачити на що вона здатна без вашої підтримки.

Єдиний хто не зупинився з нашого боку був Давид. Він стрімко підбіг до дівчинки й заступив її собою.

-То давайте по-одинці з нею змагайтесь. Так не чесно шестеро на одну! – шаленів він.

Ніна поклала долоню йому на плече. Їх погляди зустрілись. Він поцікавився чи все з нею гаразд. Вона хитнула головою на знак згоди.

Ми повільно порівнялись з парою друзів. В наш бік ще щось вигукували.

-Куди ж ви? – Спитав Макс. Я вловив в його голосі нотки зухвальства. – Давайте один на один!

Із заростей вийшов Єгор. Він тіснив натовп у наш бік. Мовчки ступаючи вперед.

-Гаразд! – Вигукнув Ян. – Я приймаю ваш виклик. Давайте найспесивішого!

Давид подався вперед але його зупинив Макс. Макс! Несподівано для всіх він виступив перед забіякою й вони розпочали денс батл. Під імпровізований музичний супровід барабана позиченого кимось з «банди посіпак» у пана Єгора. Макс – він ще й так вміє. Відмітив я про себе.

Пари суперників змінювали одне одного. В довершені зійшлись троє на троє. Я і кілька моїх нових друзів спостерігали за дійством. Скільки б це тривало складно уявити. Але коли на горизонті з’явилась постать нашої наставниці «посіпаки» один за одним почали відступати. Надто коли за її спиною слідували пан Іван та Михайло.

Витончена жіноча постать йшла стрімко. Її волосся розвивав вітер. Поспіхом зібраний хвостик довгого рудого волосся прикрашала бархатна багряного кольору стрічка. Довга спідниця стилізованого камзолу надавала її зовнішності суворого вигляду. Чоботи були такі ж високі як і комір, що змушувало замислитись чи варто з нею зв’язуватись.

-Чому б вам, шановні діти, не витрачати свою енергію на розвиток вашого потенціалу? – Спокійно спитала вона. – Ми всіх охочих запрошуємо доєднатись до цього

Хтось потупив очі. Хтось махнув рукою й пішов геть. Почулося перешіптування. Ян взяв на себе сміливість підійти до неї ближче. Але постать наставника що наблизилась до нього й стала між хлопцем й пані, змусила першого відступити. З незадоволеним виглядом він процідив, щось на кшталт «я над цим подумаю».

Натовп поступово розчинився в барвах дня. Пан Єгор провів всіх по своїх обителях. Наша компанія вирушила назад. В бік помешкання Макса. Ніна мовчки взяла нашу наставницю за руку. Вони йшли в гущі нашої юрби.

Виявилось Ніна направляючись до нас дещо забула в печері. Повертаючись вона потрапила у засідку Яна та його друзів. Хлопці бачили як вона йшла й поверталась сама. Тоді у них народився підступний план.

Але тепер все минулось. Дівчинка була у безпеці. Вона міцно тримала Михайліну за руку й посмішка на її очах була вологою від сліз вдячності. Я збагнув, що привертало мою увагу до її обличчя останні кілька днів. Відсутність окулярів. Без них вона виглядала інакше.

Поступово до нас приєдналась частина колишніх «посіпак». Ми активно проводили час. Мені подобався утворений стан речей. Чи міг я подумати, що колись вийду із зони свого комфорту й познайомлюсь з яскравими, талановитими й глибокими особами. Мені спало на думку що, я не хотів би втратити набуте відчуття прекрасного, відповідального, загадкового.