Таємничий табір

Настав день приїзду батьків. Весь табір з розквітом сонця прокинувся й не затихав до останнього від’їзду родичів до опівночі.

Не забігатиму на перед. Зазначу що, той день був переламним у свідомості багатьох відпочиваючих у цьому таборі.

Михайліна дозволила нам прийняти участь в урочистому прийомі батьків. Разом з її помічниками ми порались на кухні з самого ранку. Ми знали, що через більше двох тижнів у розлуці з нами мама буде першою хто виб’є вхідні ворота й кинеться нас пригортати.

8.00. Годинник невблаганно рухав секундну стрілку. Ми стояли при вході. Всі, хто був у таборі. Поступово збирались. Аби не створювати натовпу та гармидеру кожна наступна група прибувала кожні 15 хв.

Нарешті ковані ворота відчинились. Я не помилявся. Наша мама стрімко йшла поперед інших батьків. Ми кинулись їй на зустріч. Обійми були довгими й чуттєвими. Здається навіть наставниця відвела сором’язливо погляд аби ніхто не бачив її вогких очей. Хороші спец ефекти, відзначив я про себе. Ми підвели батьків до неї. Наставниця вклонилась в міні реверансі й запропонувала прослідувати за нею представившись. Ми обнімали батьків. Вони нас. Всі були щасливі. Краєм ока я помітив Макса з батьками. Ніну й її батька. Ще кількох друзів з рідними Й, навіть Яна з його батьками.

Після вишуканого сніданку ми повели батьків на екскурсію нашими руїнами. Звісно до їх прибуття наше помешкання змінилось і батько ненав’язливо зауважив, що кілька башт та коридорів виглядають занедбаними але це, ймовірно частина антуражу. Я відзначив про себе це зауваження і ми спілкувались далі. До обіду пані запросила батьків до свого кабінету з телефоном. Нам скомандувала готуватись до виступу. Ми побігли до центральної галереї острова. Там все було готове. Лишалось вдосконалити кілька моментів.

Обговоривши деякі деталі з батьками гувернантка провела відвідувачів стежиною, що тепер з’єднувала всі острівці в центрі з галереєю. Всі батьки зайняли місця за столиками. Сцену було видно як на долоні. Ми нервували. Романтичний образ Михайліни та її присутність поряд навіювала спокій. Сьогодні вона виглядала інакше.

Виразні очі були сповнені смутку та мрійливості, підкреслені мінімалістичним макіяжем, що робило акцент на природності. Губи мали ніжний рожевий відтінок, що гармонійно доповнював загальний образ. Вона виглядала крихкою, немов створеною зі світла й тіні, що ідеально відповідало атмосфері заходу.

Світла, довга і легка спідниця, м'яко розвіювалась в русі. Здавалось що, вона пливе. Її силует був доволі витончений і романтичний. Одяг створював образ чуттєвості, ніжності та спокійної краси. Загалом, її зовнішність у цей день втілює естетику меланхолійної краси: ніжність, витонченість і легку відстороненість, які роблять її образ незабутнім.

Я втратив відлік часу. В цей день виступали всі вихованці. Навіть Ян. Мені здалось він нервував більше за всіх й волів виступати останнім. Зрештою всі виступи перемішали й кому яка черга випаде ніхто вже не знав. Ми знов занервували. Але Макс показав нам кілька вправ для заспокоєння. Нам суттєво полегшало. Інші наслідували наш приклад. В залі почали розносити закуски. Чиясь мама була не дуже ними задоволена. Але її голос приглушив виступ трьох наставників. Вони оголосили захід відкритим й побажали всім присутнім гарних вражень.

Які тільки таланти тут не демонстрували. Від гри на фужерах з водою до циркових акробатичних етюдів. Найбільш мені запам’ятався виступ силачів. Виявляється у нас в таборі були і такі. Складалось враження що, не всі батьки були в курсі подібних здібностей своїх дітей. А тим часом випав жереб на наш номер. Михайліна побажала нам успіху й приєдналась до наших батьків. Вона стояла, як і всі наставники поряд з їх столиками.

Наш спільний виступ справив незабутнє враження на всіх присутніх. Ще до нашої появи, всі здогадались хто виступатиме й зала вибухнула бурхливими оплесками. М’яко кажучи батьки були вражені. Після нашого виступу було кілька номерів й невеличка перерва. Ми жваво обговорювали з батьками пережите за день. Хтось відчайдушно волів з нами познайомитись. Словом – зустріч була в повному розпалі. Наш знайомий Віктор познайомив на зі своєю сім’єю та висловив захоплення зовнішнім виглядом Ніни. Також він відзначив гармонійне поєднання наших сценічних образів із музичною композицією. Наголосив на великому дизайнерському потенціалі нашої наставниці. Ці слова змусили мене збагнути що, її немає поряд. Як і Єгора. Дивне передчуття засіло в грудях. Я глянув на брата. Той був поглиненим у роздуми і дивився на сцену.

Після тривалої паузи виступи продовжились. Мені запам’ятався виступ Марії. Знову а-капелло. Тільки образ був доволі яскравим й насиченим. Їй аплодували стоячи. Останнім виступав гурт «Посіпак». Так вони себе і охрестили. Ми веселились й підтримували їх. Але з боку подружжя Голіс особливого ентузіазму та підтримки не послідувало. Здається, навіть виник конфлікт між матір’ю та сином. Здається її хвилювало питання чому нам дісталось більше овацій ніж його виступу. Що змусило останнього вийти із зали. Знов оголосили перерву перед завершенням заходу. Михайліни ніде не було. Зникла й Ніна, яка давно пішла на її пошуки з Мартою.

Мої передчуття не ввели мене в оману. Я побачив як Марта стримано рухається в наш бік й пішов їй на зустріч. Макс відволікав батьків. Давид непомітно вислизнув за нами. Ми вийшли на подвір’я. При місячному сяйві вловлювались силуети кількох постатей. Висока постать намагалась наблизитись до меншої. Схожої на дівчинку. Інші не високі силуети погрожували закидати її чимось, якщо до неї наблизиться хтось.

Нишком підходячи ближче ми розрізнили Михайліну, перед якою витанцьовував Ян. Ніну, яку тримали у заручницях змушуючи дивитись на танок й стояти на місці. Ми впізнали ще кількох посіпак Голіса але ніде не помічали їх наставника.

Раптом Марта помітила, якісь рухи біля льоху в якому зберігали напої для загальних заходів. Я здогадався, що там може бути ув’язнений Єгор. Ми вирішили розділитись. Я попрямував до вартових вожатого. Давид до танцюриста. Марта підтвердила ці здогадки. Вона бачила як все сталось. Обманом «банда» заманила Єгора туди, щоб познущатись з Михайліни. Хлопцям не давало спокою приниження якого вони від неї зазнали тоді на набережній. Зрештою вона віддала перевагу допомогти Ніні.

Підступаючи до постатей, які все більше ставали впізнаваними. Я запитав де ключ аби звільнити вожатого. Вони тільки стисли кулаки готуючись до битви. Я набрався сміливості:

-Відпустіть його. Не бачите, Ян стає не контрольованим без його участі.

-Забирайся, якщо не хочеш розділити його участь! – Вигукнув один з них.

Я не здавався:

-Не піду поки ви не дасте мені ключ від льоху. Або самі випустіть. – вони стояли на своєму. – Хлопці, ви ж розумні свідомі люди. Невже вам подобається коли вами маніпулюють в руйнівних цілях? – Здалось інший завагався. Він опустив кулаки. Я продовжував. – Ви ж теж талановиті. Згадайте, як вас приймали оваціями після виступу. Всім сподобався ваш танок коли ви не присіпаєтесь ні до кого. Зрозумійте. Ви тут зараз такі «круті», а за межами цього закладу що? Яка слава про вас тут залишиться? Щось мені підказує, що ви зовсім не погані й маєте чим поділитись. – Їх зовсім збили з пантелику мої слова. Варто було дотиснути. – Ключ. Чи ви хочете щоб сталася біда? Хіба це той сюрприз на який заслуговують ваші батьки?

-Та ну його! – вигукнув один. – Я в останнє танцюю під чиюсь сопілку. – Він відчинив замок.

Єгор стрімко кинувся на виручку Михайліні вхопивши мене за руку. А тим часом Давид намагався вгамувати Яна який нестримано рухав тілом відтанцьовуючи й не зводячи погляду від моєї безцінної наставниці.

-Ну що, так краще? Мої рухи тепер у вірному гирлі? Чого мовчиш як статуя? Ти ж цього хотіла! Тільки нікому це не потрібно!- З гіркотою в голосі що зривався на крик питав хлопець.

Прозвучав врівноважений та рішучий голос брата:

-Яне, схаменись. Ти ж не такий. Хочеш батл, то давай зі мною сам на сам.

-Тебе ще тут не вистачало! Я – Голіаф! І я тут найвпливовіший! – не вгамовувався той.

-Це вилами по воді писано. Ти ж і сам бачиш. Сила перед мистецтвом безсила. Пропоную завтра разом відпрацювати кілька рухів. Ти міг би мене навчити кільком фінтам в яких я слабий.

На цих словах ми з Єгором порівнялись із наставницею. Дивились в бік Яна. Хлопці, що оточували Ніну почали відступати. Ми помітили пожвавлення позаду. Це батьки вийшли на наші пошуки й стали невільними свідками конфлікту. Пан Іван поспішив із Михайлом вкрити плащем Марту та Михайліну. Вони відвели їх на безпечну відстань. Михайло накинув шарф на плечі Ніни й відвів її в бік світлої зали. Але Михайліна пройшла ближче до хлопця й присіла навпочіпки. Весь її вигляд випромінював доброзичливість. Вона простягнула до нього руку. Ян остаточно був обезброєний.

Єгор нарешті підійшов до Яна й пригорнув його. Той не стримував емоцій. Давид вирішив його підтримати й взяти його за руку. Але коли той побачив невдоволене обличчя матері вирвався й побіг до хижки. Давид із Єгором зникли разом із ним. Всі стали свідками непростої сцени. Пан Голіс повернувся обличчям до дружини:

-Наступний заїзд цього табору стане для тебе подарунковою путівкрю на відпочинок.

З цими словами від направився до виходу. Жінці нічого не лишалось, як невдоволено й зніяковіло прослідувати за ним. Наші батьки спитали, що сталось і чи повернеьтся Давид.

-Не хвилюйтесь. Із ним Єгор. Він про всіх подбає. – Запевнила батьків наставниця й запросила всіх розійтись по домівках. – Завтра ми вас наберем й ви пересвідчитесь в тому, що з вашими хлопцями все добре.

Коли всі батьки покинули острів наші йшли в числі останніх. В цей час брат вже стояв поряд зі мною на веранді й махав їм у слід. Він знав, як мамі було важливо бачити нас двох у безпеці. Із полегшенням вона зітхнула й взяла батька під руку.

Наступний тиждень став справжнім випробуванням. Спочатку ми дізнались, що через тиждень-два зможемо поїхати до дому. Для цього ми мусили встигнути закінчити не завершені справи та зуміти попрощатись із новими друзями. Але не лише це змусило нас похвилюватись.

Спочатку все здавалося звичайним: заняття, репетиції, ранкові пробіжки, вечірні розмови біля вогнища, Зміцнення дружніх зав’язків. Ми домовлялись переписуватись. Або, хоча б пам’ятати одне про одного.

З боку Янового будиночку більше не долунало гучної музики. Про що Давид із ним розмовляв тієї ночі він не розповідав. Я не допитувався. Мій брат заслуговував на повагу й власний вибір коли, кому й що пояснювати. З батьками ми так само щодня зідзвонювались. Наше перебування у незвичному таборі йшло до свого логічного завершення. Якби не один випадок, що урізноманітнив звичний хід подій.

Ми вертались до нашого замку. Тепер руїнами його складно було назвати. Кожна башта була виправлена. Кожен коридор та закуток досліджено. Єдиним не довершеним елементом лишалися відсутність дверей та балкону найвищої вершини нашого помешкання. До якої я більше не піднімався.

Макс, пан Іван та пан Михайло допомогли нам занести гербарій, який дбайливо висушили дівчата. Марта була кілька днів у нової подруги й Ніна відчувала себе серед компанії хлопців дещо ніяково. Гнітючості обставинам надав безлад в наших кімнатах та скрізь у приміщеннях нашої обителі.

Лишивши гербарій в кабінеті наставниці ми вийшли на кухню. Михайло припустив, що це міг зробити тільки Ян. З того часу, як його всі посіпаки покинули він відчуває бажання помститись нам за успіх. Або привернути до себе увагу. Зазначив хтось з присутніх.

Зрештою було вирішено звернутись за поясненнями до Єгора. Пан Іван наказав всім лишатись у нас, а він піде на розвідку.

-Я з Вами. – заявила Михайліна.

-Краще я. – зауважив пан Михайло.

-Ні, ви обидва лишаєтесь дбати про безпеку дітей.

-Я можу скласти Вам компанію, а пан Михайло доволі міцний щоб постояти за дітей та себе.

-Я розумію Ваше занепокоєння, пані. Але мені буде спокійніше, якщо в разі чого пан Михайло зможе вас із дітьми захистити. Ви зможете врівноважити обстановку тут. Діти потребують Вашої участі більше ніж моєї.

-Якщо Ви так наполягаєте. – Вона опустила очі й ледь помітна усмішка підкреслила її смирення.

Іван відправився на пошуки відповідей. Михайло супроводив нас в мою кімнату. Михайліна лишилась пересвідчитись чи в порядку її помічники. Коли вона пересвідчилась в їх без буремному сні вона попрямувала в наш бік. Згодом до нас приєднався пан Іван сповістивши, що хлопця ніде немає.

Вирішено було, що всі присутні діти залишаться сьогодні ночувати тут, а наставники вирушать на його пошуки. Гувернантку лишили з нами. Вона вклала нас втрьох в одній кімнаті. Ніну вона забрала до себе. Куди саме, я так і не зміг за весь час перебування тут це з’ясувати.

Тому я прослідував за ними. Як і передбачалось вони зникли в одній з нижніх башт. Вона завжди була на варті. Вклавши дівчинку рудоволоса постать просунулась в бік кухні заварити заспокійливого чаю до приходу інших наставників. Я не помітно стояв в дверному пройомі своєї кімнати. Михайліна пройшла не помітивши мене. Я провів її поглядом пересвідчуючись, що все тихо й спокійно. І раптом почув її тихий голос, що відповідав на питання іншого шепочучого голосу. Він здався мені знайомим. Я прислухався не чутно просуваючись до джерела звуку.

-Пані.

-Хто тут?

-Вибачте, я не хотів такого безладу.

Її голос не прозвучав одразу. Я зрозумів, що вона вказує на галерею для арт-терапії запрошуючи не проханого госття.

Двері зачинились. Підкрадаючись я ледь вловив:

-Розповідайте, юначе. Все що Ви скажете лишиться між нами в цій галереї.

Я завмер, намагаючись не дихати, щоб не видати себе. Голос був майже нечутний, але я впізнав його. Ян.

— Я не знаю, як інакше. — Ян замовк на кілька секунд, а потім видихнув: — Я завжди хотів, щоб до мене ставились з повагою, розумінням та любов’ю. Ви бачили, після виступу мама була не задоволена малою кількісттю оплесків в мій бік. Все порівнювала з Вашими підопічними. Я хочу так само. Але знаю, що не дотягую і це гнітить мене ще більше. Я стаю злим й неконтрольованим. Постійно когось підбурюю робити комусь боляче. Все радше іншим ніж мені.

Михайліна не відповіла. Здалося, що вона чекала, поки він продовжить свою сповідь. Я уявив, як вона, ймовірно, сидить навпроти нього, не відводячи погляду.

— Що мені робити тепер? Я не хочу перетворюватись на батька, який рахується з хибними порадами інших, а потім намагається все виправити силою та владою. Не хочу переймати ставлення до людей від матері. Це не додає мені вірних друзів. — його голос був майже безнадійним.

—Яне, — її голос звучав майже материнськи. — Ти не повинен знати відповідь відразу. Але якщо не давати іншим вирішувати, хто ти, то одного дня ти зрозумієш.

— А якщо… якщо мені знову не вдасться?

— Вирішувати тобі, — відповіла вона. — Але я знаю одне: ти вже зробив перший крок, коли прийшов сюди.

Знову тиша.

— Якщо впадеш, хіба ти не захочеш підвестись?. Головне, щоб ти сам обрав, ким хочеш стати.

Я відчув, як він зітхнув.

— Я хочу… я хочу спробувати знову.

Михайліна, схоже, усміхнулася, бо її наступні слова прозвучали майже тепло:

— Тоді почнемо з малого.

Я вирішив, що цього разу не піду, поки все не побачу на власні очі.

Повільно, безшумно я заглянув у шпарину.

Ян сидів на табуреті, схрестивши руки й втупившись у підлогу. Його плечі більше не були напруженими, а погляд — запеклим. Він виглядав… інакше.

А Михайліна просто сиділа навпроти, втомлено, але щиро посміхаючись.

-Час відпочити нам усім. Дякую, що поділився зі мною своїми прихованими переживаннями. Впевнена, що зараз слушна нагода заспокоїти весь табір, який шукає тебе.

-Мене? Шукають?

-Безумовно. Ми дбаємо про своїх підопічних. – вона підвелась щоб взяти його за руку.

Він знесилено глянув на неї. І спитав:

-Відведете мене до пана Єгора? А як же ліквідація наслідків безладу через мене?

-Завтра виспишся й прийдеш допоможеш нам із ліквідацією.

Він взяв її руку й підводячись з місця спитав ледве чутно:

-Чи можу я Вас обійняти?

Нічого не відповівши постать з усією притаманною їй ніжністю огорнула всього його. Юнак заплющив очі. Посміхнувся й вони вирушили в путь. Я надійно сховався за відкритими дверима. Мене знов не помітили. Дочекавшись коли їх кроки стихнуть я визирнув у вікно веранди. Вони вийшли з замку й направились до його апартаментів. Всю дорогу він міцно тримав її за руку.

Прокравшись до себе я вмостився між хлопцями. Сон ніяк не приходив. Почувши корки за дверима й шепіт наставників прикинувся що сплю прикривши очі. Вона заглянула пересвідчитись, що ми в безпеці. Гості пропонували їй відпочивати але вона наполягала, що тільки після того як напоїть всіх чаєм.

Я не зчувся, коли ранок встиг заглянути в моє вікно. Хлопців поряд не було. З кухні чувся приємний аромат. Я підвівся. Оглядав кімнату. Почулись голоси. Я скочив з ліжка й причепурився. Вийшов на зустріч новим пригодам. Команда вчорашніх гостей в тому числі не дуже ввічливих прибирали будівлю. Жваво щось обговорюючи.

Всі привітались зі мною, а я з усіма. Михайліна багатозначно зауважила, що час зробити перерву й запросила всіх на кухню до сніданку. Прибирання ми продовжили згодом. А зараз за столом сиділи ми з наставницею поряд з Давидом – Ніна з наставником.

Бесіда просувалась в доброзичливій атмосфері. Давид запропонував Яну приєднатись до його групи танцюристів. Той нерішуче погодився. Але всі домовились, що одразу все гладенько не піде.

Кілька останніх днів до від’їзду ми проводили у спокійному спілкувані з усіма хто траплявся на нашому шляху. Ян став невід’ємною частиною нашого морального зміцнення.

Коли ми зібрались на черговий концерт у центральній галереї я відчував спокій. Перед нами знову виступали всі вожаті й спілкування відбувалось легко та невимушено. Ми танцювали. Насолоджувались життям. Зранку до вечора тривала наша зустріч. Коли всі повечеряли на сцені з’явилась вона. Із заключним виступом.

Пісня була глибокою й без різких переходів. Навіювала заспокійливий та меланхолійний стан. Я зрозумів, що готовий йти далі. Відпустити свої підозри та зайву недовіру до світу. Я мав стати дорослішим й допомогти братові стати незалежним від мене. Я був готовий їхати до дому на зустріч новим обставинам життя. Зрештою, я зрозумів, що був готовий відпустити її.

На ранок нас не вітала смачна страва на столі. Стіл взагалі був відсутнім на звичному місці веранди. Ми з братом розійшлись в різні боки на пошуки таємничої жінки.

Я знайшов її у башті, що була навпроти звичного місця її обителі. Відчиняючи готичні двері мене здивувала аскетична обстановка. Я уявляв собі швацьку майстерню з безліччю гардеробних шаф. Але найбільше мене насторожило що, вона сидить у темній кімнаті, зосереджено вдивляючись у далечінь, немов би аналізує своє минуле або намагається примиритися з власними переживаннями. Її образ передавав глибокий психологічний стан. Який поєднався із моїм.

Почувши своє ім’я вона підвелась не відповідаючи. Мовчки пішла в бік дверей. Проходила наче повз мене. Брат якраз зустрів нас спускаючись з галереї. На мить він застиг й глянув на мене.

-Чому у неї чорні очі? – ледь чутно видав Давид коли постать зникла на виході з палацу.

Ми несміливо прослідували за нею. Вона не відповідала на наші питання куди вона йде. Натомість просто йшла просто вперед. Минаючи набережну й водойму. Ми помітили що, галереї посередині острова вже не було. Замість неї височів пагорб схожий на пірс. Туди сходились інші постаті за якими слідували відвідувачі табору. Брат тримався за мене сильно стискаючи моє передпліччя. Я заспокоював його. Ми зупинились. Глянувши в його очі я мовив:

-Слухай уважно. Ти ж пам’ятаєш, що я казав про те, що вона не справжня жінка. Навіть не людина зовсім? – він не впевнено кивнув. Я продовжував переконувати не зводячи з нього очі. – Вона наша провідниця у дорослий світ. Згадай через що ми пройшли. Ким стали. Що тут отримали. Її місія завершена. Ми досягли необхідного розуміння й вдосконалення. Відпусти її. Ти мусиш. – труснув його за плечі.

-Як відпустити? Я ж навіть не торкаюсь її.

-Відпусти у своїй свідомості. Як я відпустив. Не бійся. Вона завжди буде нашою найкращою вожатою, гувернанткою, доглядальницею, наставницею.

Ми повільно просувались далі не впускаючи її з виду. Брат починав все осмислювати і врешті відпустив мою руку. Яке ж полегшення розлилось моїм тілом. Постать зупинилась на пагорбі вдивляючись в світанок. Поряд з нею так само стояли інші постаті. Поволі приєднувались інші.

-Відпусти її. Вона має полетіти забравши всі наші страхи та вади. Брате.

Він зітхнув. Заплющив очі. Щось пробурмотів й розплющив очі опускаючи кулачок. Перед нами розгорнулась дивовижна картина. Як тільки ми були готові її відпустити вона це відчула. За її спиною виросли чорні крила.

Одягнена в елегантний, стриманий костюм, поділ якого розвіювався на вітру коли вона стояла обличчям до сонячного бризу. Проста, але елегантна зачіска, підкреслювала її образ і виразність обличчя.

Це була справжня містична подія. Вона розправила крила й легко відштовхнулась від краю платформи й злетіла на зустріч новим випробуванням зникаючи у світанковому краєвиді. Ми спостерігали, як однин за одним колишні наставники перетворювались на летючих істот з крилами та очима різного кольору.

Давид трохи відсунув мене назад. Ми помітили, що не всі змогли злетіти. Так і лишились стояти на місці. Їх підопічні поступово покидали постамент. За загальним натовпом ми вирізнили постать Макса. Він сидів на пірсі проводжаючи останнього наставника. Ми підійшли до нього.

-Твій швидко відлетів? – поцікавився я не видаючи цілковите умиротворення.

«Нарешті не буде цих загадок та емоційних потрясінь. Час їхати до спокою. До дому» - подумав я.

-Пан Іван відлетів ще вчора.

-Як?! І ти сам лишився дбати про себе? – здивувався малий.

-Певною мірою. Я пройшов усі етапи становлення особистості. Мені запропонували стати провідником для мого батька. Ось, сиджу обдумую пропозицію.

Ми з Давидом перезирнулись. Але нас вже мало що дивувало в цій місцевості. Колись я обов’язково дізнаюсь чи працювали тут живі люди окрім синтетичних голограм.