Таємничий табір

Протягом тижня чи близько того ми спостерігали, як наставники решти дітей відлітають у спокій вранішнього сонця. Віктор був одним з тих, хто ще не був відпустити свого наставника. Тому через заїзд він знову опиниться тут і продовжить рухатись на зустріч ментальній корекції з того місця на якому зупинився. Його вожатий був поряд із ним й супроводжував до зустрічі з батьками. Ще ми виявили, що не всі провідники були симуляціями. Кілька. Не багато вожатих були такими. Зокрема й у Марти. Дівчинка ще, мабуть раз сюди вернулась. Після чого її наставниця прийняла на себе відповідальність за корекцію та підтримку багатьох інших дітей. Словом це – не кінець історії табору але для нас із Давидом це був перший та останній рік перебування там.

Наші батьки чекали на нас у кабінеті директора. Ми покинули наш замок у середу. Я гадав смутку й туги від прощання із цим місцем відчуватиму більше. Але натомість – полегшення. Я з нетерпінням чекав початку учбового року й з підлітковою радістю проводив залишок літніх канікул. Нарешті вирішив записатись на музичні заняття.

Давид, натомість став більш самостійним та незалежним від мене. Кімнату, що йому приготували поряд із моєю понад 4-и роки тому, нарешті перейшла у його повне володіння. В гаражі ми розмістили музичні інструменти й розчистили місце для танцювального майданчика. Відтепер жодні погодні умови не могли нам завадити розвивати таланти. Але музику я невдовзі покинув. Зацікавився графікою й архітектурою. Те й діло почали знов випливати спогади про табірні руїни. Це й мене поглинуло. Давид лишився вірним танцювальному мистецтву. Віддаю йому належне. Він у цьому досяг великого успіху. У 16-ть став фінансово не залежним й покинув батьківський дім в той самий рік, що й я.

Коли ми приїхали на чергове родинне свято я помітив прекрасного молодого хлопця поряд із вхідними дверима. Він зосереджено читав чийогось листа. Подивившись на мене він радісно кинувся обніматись:

-Брате! Який ти став. – зазначив я. – Чого читаєш батьківську пошту?

-Та де там. – Відмахнувся Давид. – Це ти у нас великий та могутній архітектор. Зі світовим ім’ям, на секундочку. – Він багатозначно тряс вказівним пальцем у повітрі. – Та, власне. Минулого тижня я отримав листа на цю, свою стару адресу й був приємно вражений. Відгадай від кого лист? – Як в дитинстві брат виставив одне вухо вперед й лукаво дражнився хитаючи шиєю.

-Дай поміркувати. – Підіграв я йому беручись за підборіддя постукуючи вказівним пальцем по щоці. – Ну, мабуть – Марта.

-Шо? Хто? А, та ні але близько.

-Ти серйозно?! – не дитяча цікавість оволоділа мною.

Нашу розмову перервала симпатична дівчина 17-ти років. Її обличчя здалось мені віддалено знайомим. Я збагнув за її повільним просуванням до брата, що вона і лист якось пов’язані.

-Вітаю, Миколо. – Посміхнулась вона притуляючись до малого. – Рада бачити тебе таким дорослим й самостійним. – голова її лягла на плече Давида.

В захваті, не знаючи які підібрати слова я дивився на них і не міг вимовити те, що крутилось в моїй голові.

-Ну, брате, сміливіше. Я вірю в тебе. Ви знайомі.

-Ніна! Ти? – Не міг я вгамувати захоплення. – Ти йому листа надіслала?

-Так. Що тебе дивує? – Зашарілася вона.

-Та ні. Я після того табору нічому не дивуюсь. Просто стільки років минуло. Ти без окулярів виглядаєш інакше. Тепер, хоч чітко можна визначити колір твоїх очей.

-Не спокушай. Це лінзи. – вона сміялась і заразила сміхом мого брата. – Я хотіла покликати вас до столу. Батьки чекають.

-Так, мила, вже йдемо. – Відпустивши Ніну брат на хвилину затримав мене. – Так от. Лист від Ніни я отримав листа тиждень тому. Звісно я зголосився на зустріч. Це не програшне було рішення. Тепер ми пара.

-Та я помітив. І що?

-А те, що сьогодні мені теж прийшов лист на цю адресу. Ось, поглянь.

Взявши папірець я вчитувався в сенс послання надрукованих літер. Неймовірно! Писав Макс. Мій старий і перший приятель з того минулого. Він зазначав, що став асистентом директора і той шукає спадкоємця. Опускаючи лист мій погляд впав на брата:

-Не розумію. До чого тут ти? – Той знизав плечима. – Мабуть хочуть мене на цю посаду запросити.

-Чи збираєшся ти це з’ясувати? – Схопив я його за руку. – Візьми мене із собою.

-Хочеш таки закрити свій «гештальт» ху із Михайліна? Чиїм праобразом надихався директор створюючи її?

Відповідь була очевидною.

Пообідавши з та попрощавшись з батьками ми втрьох поспішили до табору. Братове авто несло нас рівно й впевнено відремонтованими дорогами минулого. Цей напрям я пам’ятатиму завжди. Коли ми прибули ворота були відчинені. В нашій свідомості виплили ті далекі спогади коли ми вперше ступили за них. Мабуть вирази обличчя були у нас тоді, як і зараз. Ніна йшла мовчки. Опустивши усміхнене обличчя. Ми слідували за нею. Чомусь вона відчинила вхідні готичні двері не соромлячись. Впевнено. Не постукавши.

Я затамував подих. Колись нас тут зустрічала вона – гувернантка. А тепер, тут було порожньо. Спускаючись широкими сходами нам на зустріч усміхався Макс. Ми були щасливі побачити старого мудрого друга. Наставника. Помічника директора. Міцними чоловічими обіймами ми обмінялись зазначаючи значні зміни у зовнішності одне одного. Виразність його проникливого погляду підкреслювали симпатичні окуляри. Він запросив нас до кабінету.

Ми увійшли. Директор значно став старшим. Ніна підійшла до нього. Простягнула руки й легко поцілувала в щоку.

-Я його доставила, діду.

Ми з братом завмерли. «Діду» - лунало в нашій свідомості.

-Ого! – багатообіцяючі зазначив я.

-Вітаю, друзі. Прошу сідайте.

Ми підкорились. Цікавість наростала в нас.

-Не буду затягувати. Радий, що ви відгукнулись. У мене вже не той зір та й здоров’я загалом. Тому я підшукав собі спадкоємця. Але нажаль він не бачить себе у цій ролі. – Літній чоловік глянув на Макса. – Тому більш підходящої кандидатури я не згадав, окрім Вас, пане Давид. – всі звернули увагу на здивованого хлопця. – Прошу, Макс та Ніна введуть тебе у курс справи.

Коли вони вийшли я волів отримати відповіді за якими так довго їхав і просторово й дистанційно.

-Вас щось турбує, пане Левченко?

-Так. Гадаю Ви й самі здогадуєтесь.

-Ах, так. Ваша синтетична наставниця. Так. Моя бездоганна Михайліна. – він натиснув кнопку під столом. І як у Марвел фільмах за його спиною відчинились таємні двері. Він запросив мене прослідувати за ним. Наші постаті зникли на шляху до розгадки таємниці.

Опинився я в світлій просторій кімнаті. Багато моніторів транслювали події в таборі. Це не було схоже на відеоспостереження. Скоріше модулювання симуляції. Посеред центральної стіни висів великий портрет. На ньому я вгадав її. Михайліну в обіймах молодого директора табору. Чоловік це помітив й зазначив:

-Так. Моя досконала Михайліна. Так її назвала Ніна. Наша онука. – Вловивши мої округлі очі він налив мені склянку води. – Так. Моя кохана дружина. Її звали Маргарита. Моя Перлинка. – в його очах читалась туга. Я простягнув йому склянку з водою. – Не дивуйтесь. Вона рано нас із донькою покинула. Одного ранку вона просто не прокинулась. Ми були невтішні. Я якраз працював над новими розробками штучного інтелекту в корекції поведінки підлітків. Мене осяйнула думка використати її образ в якості синтетичної програми. Спочатку це була голограма. Але моя донька воліла її обіймати. Тоді я наполегливо працював над вдосконаленням програми та системи. Зрештою, заручившись підтримкою приватних інвесторів я здійснив свій задум. Таким чином – вічно жива та молода Маргарита змогла допомогти нам з донькою пережити біль втрати. Робота розвивалась і ми пішли далі. Коли наша донька так само передчасно покинула цей світ ми застосували метод реабілітації та корекції світосприйняття на нашій Ніні. Мушу визнати, я до останнього був не впевнений але програма спрацювала. Дівчинка почала йти на поправку. Інвестори бачачи успіх пілотної програми вирішили продовжити мою практику на своїх родичах. Так з’явився Макс, Ян та кілька інших дітей.

Зрештою, все йшло за моєю теорією. Практика розпочала свою діяльність невтомними обертами. За рік нам вдалось допомогти десятку родин. З кожним роком успіх наростав. Єдиний мінус – ми фізично всім охочим не в змозі допомогти, як би не хотіли. Аналогів подібної практики у світі не існує. Макс запропонував розширення. Я вже не втому віці, щоб на це бути здатним. Та й мета, яку я ставив перед собою досягнута. Моя кохана навіть після смерті підтримала мене, нашу доньку й врятувала нашу онуку.

Мені було цікаво слухати далі але я отримав відповіді й тепер цю інформацію треба було підсвідомо обробити. Ми вийшли з потаємного приміщення й я поцікавився:

-Який відсоток допомоги в реабілітації та корекції?

-100.

-Вражаюче. А батько Ніни?

-Він став прототипом для її подальшої реабілітації у вигляді наставника Михайла. Їй тоді це ім’я дуже подобалось. Тому всім своїм наставникам вона давала одне ім’я не зважаючи на стать.

-А мій брат..

-Так, виходить, певною мірою він може стати моїм прямим спадкоємцем. Якщо, звісно погодиться й з Ніною у них буде майбутнє.

Так, вийшов я не менш спантеличений ніж Давид. Йому лише 17, а він вже майбутнє сучасної психології.

Так і сталось. З Ніною у них цілих п’ятеро дітей. З яких двоє мають однакові ім’я. У мене чарівна жінка – Наталя. У нас одна неймовірно жвава донька. Хотів назвати Марго але передумав. Не руде у неї волосся. І моя пристрасть до досліджень архітектури й графіки зробило мене дизайнером симуляцій у пресловутому таборі.

Тож, шановні партнери та потенційні відвідувачі прошу ознайомитись із нашими послугами та прайсом. Фантастичний табір «Михайліна» чекає на вас.

Промова лектора Миколи зірвала оплески.

Табір продовжував існувати, ставши місцем зустрічі тих, хто шукав відповіді, змінював своє життя та вчився відпускати ілюзії. Острів залишався таємницею, яку ніколи не можна було повністю розгадати, але кожен, хто побував там, більше ніколи не залишався таким, як був раніше.

Анріетт Альбертіні. «2025 рік»