Донька Азраі. Таємниці Океану

З легким коливанням води розсунулись візерункові двері і в простору кімнату заплив сивий азраі у скромному білому вбранні. Схилившись у шанобливому неглибокому поклоні, він поставив перед чоловіком за столом невелику тацю з кількома стравами.

— Правителю, сніданок напрочуд важливий для підтримання сил організму.

— Дякую, Аскавхетео. Щоб я без тебе робив? — усміхнувся темноволосий азраі середнього віку, не відриваючи погляду від напівпрозорого екрану.

— Померли б голодною смертю, — спокійно констатував його помічник.

— Малоймовірна перспектива, — хмикнув господар приміщення, — Як справи з твоїм завданням?

— Був черговий запит на данні Арджуни, посилив захист, — спокійно повідомив Аскавхетео.

— Звичайний чи спеціалізований? — підняв голову від екрану Правитель.

— Спеціалізований.

— Погано. З’ясував чий?

— Схоже Івран, бо зашифрувався напрочуд гарно.

— Ще один цікавий на нашу голову. Обмеж максимально, бо цьому і шматка луски достатньо для роботи, а нам потрібно ще трохи часу.

— Ви впевнені, що обмежуючи доступ до цієї інформації, вчиняєте вірно?

— Так. Її не варто афішувати. Ще не час. Не варто дівчинці скидати на голову всіх скелетів Маві ісід одним махом.

— Людські діти зазвичай їх не занадто лякаються.

— Так я пам’ятаю, що людські діти спокійніше ставляться та швидше адаптуються до купи жахів, то ти ж розумієш, що справа не в цьому.

— Так, проте, Правителю, а якщо ми все ж неправильно розшифрували пророцтво? Розрахунки уточнені, але…

— Ми перебрали всі варіанти, тож не маємо вибору. Лише вузький коридор ймовірності.

— Занадто вузький. Та й син у вас лише один…

— Так. Проте обираючи між Харідваром і сином, я не маю вибору…— Правитель кивком голови відпустив візитера, а сам знову зайнявся інформацією, що швидко змінювалась на екрані. Та за декілька хвилин тяжко зітхнув, вимкнув проекцію і стомлено прикривши очі, відкинувся на синьому розлогому кріслі. Потім легко сплив і, сягнувши однієї із стін, пробігся пальцями по гладкій поверхні скелі, що ледь визирала з під килимних синіх актиній. Перед чоловіком розгорнулось яскраве напівпрозоре нерухоме зображення молодої азраі: дві довгі чорні коси, великі карі очі, смуглява шкіра, на голові тонкий малахітовий обруч з синьо-зеленим каменем. Жінка тримала на руках веселого темноволосого зеленоокого хлопчика.

— Амедехі, чи правий я? Чи не буде наша чергова жертва даремною? — мовив правитель, простягнувши руку до фото та зупинившись за міліметр. Опустив голову. — Але ж я не маю вибору. Ніхто не має вибору, окрім неї…

12.2

— Тамазе, ти плануєш відвідати прийом у палаці Правителя? — спитала Тараза, запливаючи до брата.

— Так, я отримав запрошення, — думки брата линули глухо, ледь випущені з під завіси контролю емоцій.

— Тобто правитель таки вирішив використати тебе… — задумливо мовила жінка.

— Він лише дотримується традицій.

— Лише? Офіційне знайомство суспільства з Арджуною чи оголошення про заручини, в залежності від ситуації, і твоє запрошення це «лише» дань традиції? — Тараза підпливла до чоловіка, котрий старанно намагався щось читати.

Якщо я пропущу таку подію, це може викликати питання і сприйнято, як неповага, — мовив спокійно брат, не відриваючи погляду від екрану.

— А може не варто будити демонів? — сестра м’яко поклала руки на плечі Тамаза.

— В чому ти сумніваєшся, сестро? — підняв на неї невдоволений погляд брат.

— В тобі, братику, в ній. Та радше навіть не сумніваюсь, а переживаю за твою долю.

— Дарма. Навряд чи у такий день моя персона турбуватиме Арджуну. Бал, краса, загальна увага, принц нарешті. Нащо їй якийсь давній знайомий дурень?

— Хто зна… — Тараза, похитавши головою зникла у власній кімнаті. Вона не була згодна з братом, проте й сперечатись не стала. Які аргументи? Арджуна не з’являлась, не вимагала уваги Тамаза, жодним чином не нагадувала про себе, не давала жодного приводу думати, що вони були знайомі. Але чому саме? Тому, що захопилась новим життям та перспективою шлюбу з сином Правителя? Чи підступно готує удар в спину — помсту, яку так поважають люди? Таразу бентежила та образа, біль, шок, майже ненависть, що зі швидкістю блискавки проскочили в дівчині в день її єдиного візиту. Тамаз її образив. Якщо не під час їх спілкування в Чорному морі, то в той день. Чи міг він вчинити інакше? Міг. Проте, вчинив як вчинив. Обрав звичний шлях, підставляючи, як завжди, під удар власну голову. Відхрестився від їх знайомства, а то достатній привід для образи, особливо для юної дівчини. Тараза знала, яким категоричним може були людське дитя, як жорстоко мститись за зневагу, за неоцінене кохання. І нехай зараз Ольга азраі, і навіть Арджуна, ніхто не може гарантувати, що вона позбулась людської жорстокості та впливу виховання на суші. То чим же загрожує її можливе бажання реваншу? І як врятувати брата від чергового вибрику долі?

Жінка відсторонено провела рукою по мозаїці, що прикрашала її спальню. Торкнулась об’ємних каменів жовтих скель, вкритого золотим піском узбережжя, провела вказівним пальцем по стовбуру гіллястого дерева зображеного на самому краю крутого урвища, по фотографічно намальованому леопарду, котрий розлігся на розлогих гілках. Цей пейзаж було обрано не випадково. Він мав для Тарази особливе значення. То було болюче, проте необхідне нагадування про власні помилки та віднайдене призначення — захищати рідних.

Аделея була права, кажучи Арджуні про тугу Тарази за поверхнею. Тугу, посилену неможливістю повернутись. Суб’єктивною неможливістю.

Темношкіра красуня вже майже триста років не підіймалась на поверхню і не мала жодних контактів з людьми не тому, що їй то хтось заборонив, а тому, що чоловік, якого вона мала необережність покохати до нестями, був людиною. І навіки полишилась там. Тараза покинула заради нього все, зрадила всіх: свій народ, рідних, доручену місію. Кинула на вівтар все, але… Доля жертву не прийняла. Проклятий медальйон помстився за зраду.

Ні, коханий чоловік, якого вона викупила за ту норовливу прикрасу, не зрікся її, не зрадив, не відмовився. Він був справжнім ідеалом. Прийняв її сутність і здійснив всі її дівочі мрії…Вони були разом. Щасливі. Та не довго. Прощальний удар нейростимулятора Арджуманад не минувся без наслідків. У Тамази відкрився дар передбачати деякі події. Хоча то радше прокляття. Бо той землетрус 1755 року… Краще б вона про нього не знала… Землетрус в океані, який пропустили їх науковці через аномальну ситуацію і котрий ледь не зруйнував столицю Маві ісід. Азраі встигла попередити морський народ, але не врятувала коханого. Коли Тараза в Харідварі дізналась, що землетрус сягнув і її дому на суші, то ледь не збожеволіла. Вищі сили помстились витончено — надавши жінці можливість спокути зраду власного народу, вони позбавили її того, заради кого вона її вчинила. Змусили покинути коханого в той момент, коли вона мала бути поряд з ним. Врятувати, чи хоча б розділити з ним останні миті. Та не склалось….

Тараза з тугою дивилась на мозаїку мимоволі згадуючи минуле… Початком краху щастя був нічний кошмар, що мучив її кілька місяців, перш ніж жінка зрозуміла попередження. Попередження про можливе руйнування Харідвару. Прокинувшись черговий раз в сльозах, Тараза погодилась з коханим, що вищі сили вимагають від неї дій, і не залишать у спокої, доки не отримають бажане. Кожної ночі бачити руйнування столиці морського народу було занадто навіть для азраі, яка обміняла давню реліквію Арджуманад на коротке, як спалах метеориту, життя однієї людини. Та одна справа пожертвувати дрібною, нехай і культовою, прикрасою заради життя коханого, інша — не попередити про можливу смерть ціле місто.

Азраі покинула Лісабон за день до свята Всіх святих. Попрощалась з коханим біля такого ж дерева у подвір’ї, під невдоволенні урчання ручного леопарда, котрого він виховав з кошеняти. Відданий чоловікові звір взагалі не дуже любив Таразу, та того дня чомусь потрудився злізти і потертись головою об ноги. Прощався… А вона й не зрозуміла… Пішла до моря, впевнена, що скоро побачить їх знову. Та з того ранку вона більше не бачила цілим місто, в якому була щаслива. Лише сон про його руйнування. Занадто детальний, страшний, болючий сон, який сотню наступних років випалював її душу.

Свято. День Всіх святих. Яскравий ранок, гомінливий строкатий базар, веселі усмішки двох дітлахів, що всілись під високим кам’яним муром і прийнялись гризти коржики. Замурзане личко маленької рудоволосої дівчинки світилось радістю. Біля дітей спинилась невдоволена бабця і вже збиралась мовити щось повчальне, як раптом почулось численне тріпотіння крил. Піднявши голови, люди здивовано побачили як в небо однією хмарою злетіли всі птахи. Доки старенька хрестилась, а діти зачудовано кліпали оченятами, задрижала земля. По кам’яній стіні стрімко поповзли тріщини…

Потім був страшний гуркіт, стовпи пилу, крики переляку та болю. Вулиці міста рухались, розповзались величезними тріщинами, поглинаючи будівлі, людей, тварин. Провали практично відділили центр міста від іншої частини суші. Зруйновані будинки, стіни, дороги, вбиті та покалічені тисячі людей, тварин. Та це був лишень початок…

Хвилин за десять земля припинила тремтіти і двойко дивом вцілілих дітлахів, як і ще купа людей, кинулись до човнів. Та варто було їм вискочити до доків, як вони з жахом застигли, намагаючись сягнути страшне видовище. Моря не було. Вода відступила за обрій, відкривши віками приховані глибини, уламки кораблів та вантажів. Місцями у дрібних калюжах плигала перелякана риба. Люди заметушились: плач, крики, зойки. Були ті, хто вирішив тікати до міста і ті, хто побіг шукати скарби, а також ті, хто просто закляк від жаху, подиву, паніки, як і двійко малих дітей. Та шансів вижити не мав майже ніхто. Мить — і величезна хвиля накрила гавань і місто. За першою хвилею було ще дві… Вода неслась, змиваючи, руйнуючи, вбиваючи. А потім, коли заспокоїлось море, почалась пожежа… Страшний танок полум’я після шаленості води. Райони міста, не знищені цунамі, були зруйновані пожежами, що тривали кілька днів… Кожен раз цей сон Тарази завершувався тим страшним танком полум’я…

Азраі потрапила до міста на шостий день після землетрусу. Довго, як неприкаяна, блукала згарищем, що полишилось від місця в якому вона була така щаслива. Тіла, кості, руїни, уламки, попіл… Від її дому не лишилось нічого, окрім купки хаотично розкиданого каменю. А поміж брил лежав він… Жінка без сил впала на коліна у попіл та пил і, заливаючись сльозами, обійняла спотворене тіло коханого, біля якого лежав і нерухомий звір. Навіть вин не покинув його. Звір не покинув, а вона пішла!

Тараза голіруч поховала їх і потім довго ридала на могилі. Час втратив свій відлік. Вона шалено бажала померти на тій кам’яній брилі, під якою навічно заснув її чоловік. Та й це їй не вдалось. В якийсь момент у неприродній, жахаючій тиші залишків міста, вона почула тихий плач. Відчай живої істоти був такий, що розбудив навіть глуху азраі, яка майже втратила від горя розум.

Бездумно попрямувавши на звук, жінка знайшла і витягла із під завалів затопленого водою підвалу заплакану, голодну, поранену, перелякану рудоволосу дівчинку азраі… Яким чином дитина морського народу там опинилась, вона так ніколи й не дізналась. Малеча після пережитого ще кілька років не розмовляла, а потім дуже погано пам’ятала щось до землетрусу. Її батьків так і не знайшли ні у океані, ні на суші.

Віднайдена дитина вимагала допомоги, догляду, тож Тараза повернулась до моря. Повернулась, бо один вид яскраво синього неба, золотого піску, рудих, розпечених сонцем скель і… руїн міста, кроїв серце нестримним болем. Та доля вперто змушувала її жити. І не родина Тарази (матір і молодший брат), котра мешкала в Маві ісід, привела жінку до тями, а чужа дитина. Варто було Таразі відійти від врятованої дівчинки, як та миттєво втрачала бажання жити, боротись і ледь чи не впадала у кому. Психологічна залежність дитини від рятівниці була такою, що жінка не мала іншого вибору, як замінити їй матір. Маленька дівчинка буквально змусила її жити далі.

Зараз та дитина вже давно виросла і перетворилась на розумну сліпучу красуню, що була незмінною подругою принца довгі роки. Та спогади Тарази про ті далекі події досі не втратили барв. Спогади і намагання зрозуміти, чи могла вона щось змінити. Чи не мала шансів? Невже Таразі Долею було накреслено аж стільки втратити, розплачуючись за зраду? Чи саме такий розвиток подій передбачав Правитель, свого часу відмовляючи її від пошуків медальйону Арджуманад? Не відмовив. На жаль…

12.3

Оля обережно заплила до кімнати леді Зіурелії. Повідомлення Ніти, що сталева леді бажає поспілкуватись, дівчина сприйняла без радості. Отримати чергову порцію ментального тиску, то завжди було сумнівне задоволення. Чи то лишень Оля так все болюче сприймає, кожного разу старанно вибудовуючи захист, вважаючи, що її думки, то лише її думки, і нічого там іншим все ретельно інвентаризувати?

— Вітаю дитя, — почула дівчина, варто було минути вкритий актиніями вхід до просторих синьо-білих покоїв глави роду. Тут наче віяло холодом та стриманістю. Навіть невеликі прозорі окуні, котрих полюбляла хазяйка Агренави, й ті плавали здається навшпиньки!

— Добрий день, леді Зіурелія, — схилила голову у ввічливому поклоні гостя. Жінка працювала за столом з якимись даними та згорнула все, варто було з’явитись Ользі.

— Дитино, як ти ставишся до казки про Попелюшку? — приголомшила її глава роду дивним питанням.

— Добре. Мабуть всі мріють, аби їх коханий виявився принцом, — розгублено відповіла гостя.

— А якщо принц виявиться коханим?

— А є різниця?

— Є. Що важливіше?

— Кохання. Чоловік може бути тисячу разів принцом чи королем, але ж то не робить його автоматично коханим, — знизала плечима Ольга.

— Зрозуміло. Гарна відповідь. Проте, дівчинко, ти маєш пам’ятати, що ти в нас Арджуна. Особа, яка може бути бажаною партією для будь-якого чоловіка в Маві ісід.

— Так, мені вже Натан то розповідав. Варто вже бігти, вивчати список претендентів?

— Ні. Для нашої країни важливо, аби в першу чергу ти розглянула пропозицію Правителя.

— Так… Це ви на що натякаєте? — Оля підозріло подивилась на жінку.

— Завтра прийом у Правителя, і я тебе дуже прошу не відмовляти у проханні цій поважній сім’ї.

— У якому саме? Ви що мене вирішили швиденько заміж видати? Я ж ще нічого до путя не навчилась! — Оля вражено втупилась у гарне спокійне обличчя співбесідниці, та леді Зіурелія спокійно витримала погляд.

— Ні. Рішення щодо заміжжя можеш прийняти лише ти. Єдине, що я прошу, це уважно розглянути їх пропозицію і не сприймати все з притаманним тобі максималізмом. Не потрібно демонструвати всьому суспільству надмірну емоційність та категоричність, якими та так веселиш всіх мешканців Агренави і всього Харідвару, — мовила леді.

— Та не така я вже й емоційна…

— Дуже. Це не так вже й погано, бо твої емоції зазвичай дуже позитивні і гарно впливають на оточення, проте тобі варто вчитись їх дозувати.

— Ну от, не лише вчись думки контролювати, а ще й на емоції збрую вдягни, — закотила очі дівчина, важко собі то уявляючи.

— Я б не відмовилась від подібного видовища, — раптом весело і щиро усміхнулась жінка, чим відверто вразила Олю.

— Та мабуть то не сьогодні буде… — спантеличено кліпаючи очима подумала дівчина, намагаючись тепер якось скомбінувати в голові образ завжди стриманої холодної леді та цієї світлої, неймовірно теплої усмішки. Де вона її ховала? У сейфі для урочистих випадків? Чи як секретну зброю? Бо ж такій усмішці просто неможливо відмовити!

— Точно не сьогодні, і не найближчі роки, та я не про це прошу. Просто спробуй не одразу відмахуватись від пропозицій, а полиши собі час на вивчення запропонованого. Добре?

— Добре…

— От і чудово. Думаю завтра на прийомі ти будеш сяяти як справжня зірка, — обнадійливо мовила жінка, відпускаючи візитерку помахом руки.

— Угу, головне щоб та зірка, щось випадково не підпалила та не перетворила свято на збіговисько пожежників, — розгублено думала Оля, покидаючи кімнату. Проте, мимоволі уявивши собі купу чоловіків з брантспойтами у підводному місті, весело усміхнулась. Таки уява у неї напрочуд буйна і весела.

12.4

Івран сидів перед широким розгорнутим екраном і задумливо стукотів пальцями по рівній поверхні невеличкого сірого столу. Чоло чоловіка прорізала глибока зморшка, що надавала йому нетипово стурбованого і напрочуд серйозного вигляду.

— Проблема… Ні так, ні так нічого гарного не виходить. От же ж, шановна Арджуманад, не могли Ви, як людська Ванга, написати пророцтво словами? Ні, геніальній жінці потрібно було то оформити карколомною формулою з купою невідомих! Атрею, братику, як ти міг вірити у оптимістичну відповідь, не розшифрувавши значення її складових? Як ти міг себе не побачити в тій проклятій формулі? Але навіть те, що я знайшов кілька значень, не прикрашає картину, а робить її ще сумнішою. Гірше просто нікуди! Невже саме це бажає приховати Правитель? Але навіщо? Щоб уникнути паніки?

Івран відкинувся на стільці, а потім сплив і задумливо виплив через вікно. Йому потрібно було подумати. Сягнувши дна, чоловік розсіяно пограв з дружньою мандаринкою, що радувала око яскравим розфарбуванням. Синьо-блакитно-жовто-помаранчева рибка, розміром з палець, уважно вивчила руки азраі на наявність чогось смачненького, а не знайшовши ласощів розчаровано, потерлась об шию чоловіка і, тріпочучи плавцями, відправилась по своїх справах.

Попливши далі Івран порівнявся зі зграйкою різнокольорових морських папуг, котрі його зацікавлено оточили, проте, на щастя, «ніжно куснути» дзьобиками не намагались. Не дарма Танзую їх виховував. Адже без виховання, отаке грайливе щастя легко могло випадково шмат плоті відкусити, проявляючи симпатію, бо ж його «зуби» розраховані природою на жорсткі корали.

Івран провів рукою по одній фіолетово-блакитній спинці, згадавши, як колись вони з Атреєм переймались адаптацією цих риб в Харідварі. Щасливі часи. Брати могли годинами обговорювати переселення цих ендеміків з Червоного моря у Атлантичний океан, етапи зміни їх статі, вміння деяких видів утворювати перед сном кокон зі слизу, у якому ці хитрі риби маскуються від хижаків та паразитів. Атрей вигадав одне з застосувань таких коконів для азраі, розрахував оптимальне співвідношення популяції риб-папуг і кількості нововисаджених коралових поліпів та наявних молюсків. Брат обожнював вовтузитись з усіма живими істотами…

Піднявши голову, азраі задумливо подивився на вікна дочки Атрея. Біляве волосся дівчини саме тріпотіло у одному з них. Схоже Арджуна, перед важливим світським заходом старанно тренує реверанси в компанії з Каірі. В неї виходило дуже граційно, та, судячи з виразу обличчя, сама Оля так не думала. Дивно, не звертаючи уваги на загальну пошану, історію, розуміння статусу та навіть запрошення на бал Правителя, дівчинка все одно не має жодних ознак гордині. Що це? Занижена самооцінка чи гарна самокритика? А якщо їх внести у рівняння?

Івран зупинився від цікавої думки і стрімко розвернувся. Це варто перевірити.

12.5

Оля з жахом чекала офіційного прийому. Ні, спочатку їй було дуже цікаво і навіть трохи лестила така увага. Ще б пак, почуватись персонажем казки і йти на бал до справжнього принца — тож майже мрія кожної дівчини! Захоплююче так, що місця собі не знаходиш! Та коли Ніта показала Олі яке вбрання потрібно вдягти, яку зачіску зробити, які процедури провести, а Каірі почала нагадувати тонкощі етикету на такому заході, то повернувся страх, який швидко трансформувався майже у жах. А доброзичливі учителі продовжували уточняти, розповідати, показувати. Правильний нахил голови, постава хвоста, жести. І головне, в дівчат то виходить легко і природньо, а «велика Арджуна», як не старається, почувається бегемотом в балетній пачці. Олі іноді здавалось, що особисто її життя точно не вистачить на те, щоб дізнатись усе, що знає хоча б Ніта, не кажучи вже про всіх інших. План з курйозами дівчина досі примудрялась перевиконувати, не звертаючи уваги на наявні поради і допомогу.

Через кілька годин Каірі полишила «дресирувати» Олю і Ніта, з усім її шаленим ентузіазмом, продовжила підготовку до балу, розслаблено жартуючи та безперервно розмовляючи.

Проводячи багато часу разом, дівчата швидко стали гарними подругами. Оля ділилася з Нітою своїм захопленням, здивуванням, радостями і маленькими розчаруваннями (куди ж без них). Щоправда розчарування більше стосувались її власного, на думку Олі, занадто повільного засвоєння інформації. Стільки всього цікавого, а за що перше хапатись незрозуміло! Ніта ж в свою чергу розповідала про своє життя, особливостях побуту азраі, відомі їй романтичні, смішні, цікаві історії. Оля нарешті отримала близьку подругу, про яку мріяла, а Ніта власне омріяне щастя — своєрідну молодшу сестру. Адже Оля була молодшою від своєї помічниці на цілих 80 років! Але прожиті роки, то не завжди отриманий досвід, а ще виявляється є така штукенція як психологічний вік. І, як не дивно, за цим параметром Оля була значно старша, та це зовсім не заважало їй старанно приміряти роль дитинки, котрій потрібно зав’язувати бантики. Чому б і ні? Особливо якщо Ніта все життя мріяла заплітати комусь коси, а багато місцевих «бантиків» Ольга досі не вивчила.

«Мучити» Арджуну Ніта почала ще за день до урочистої події. Косметичні процедури, чиста луски, вкриття її спеціальною глиною з якимись домішками, котра пощипує і має неприємний запах. Обробка нігтів, плавців, волосся. Волоссю взагалі дісталось. Спочатку звечора їх Ніта просто розчесала і Оля радісно видихнула, вирішивши, що то все. Наївна! Далі було нанесено якусь зелену пасту, волосся завернуте в чудні рогалики і закріплене смішними гнучкими прищіпками і з ось цим «їжаком» на голові Олю відправили спати. Спати! Як добре, що під водою земне тяжіння не настільки кардинальне, як у повітрі! Це ж не сон, а якась витончена тортура!

А зранку Ніта те все «щастя» розмотала, розчесала, помила, і, після візиту Каірі, почала скручувати різні цікаві скрутені, поступово влаштовуючи на голові Олі неймовірну зачіску — заздрість усіх людський парикмахерів. Щоправда, доки ця «екзекуція» закінчилась, «жертва» вже згадувала «незлим тихим словом» і сам прийом, і Правителя, і всю його сім’ю. Аристократичного терпіння й витримки Олі явно не вистачало. Та ледь дівчина заспокоїлась, як Ніта принесла вбрання…

Ольга довго розглядала ці, переплетені складним візерунком, ниточки перлин та дивну тканину, та хоч стріляйте не розуміла, як то вдягається! А вона ж думала, що людські дизайнери занадто дивний одяг придумують. Та вони просто простаки у порівнянні з азраі!

— Олю, не лякайся. То все лише з незвички виглядає складним, а вдягається все досить просто і у використанні зручне. Та й взагалі, ти ж не дикі печери в ньому плануєш досліджувати, а світську вечірку відвідувати, — по-доброму веселилась і одночасно заспокоювала подругу Ніта.

— Я звичайно тобі вірю, проте мої очі і логіка заперечують таку ймовірність, — покірно кивнула Арджуна. Щоправда через годину нудних позувань (працювати манекеном, то тяжка праця!) Оля, оглядаючи себе у дзеркалі, була змушена визнати — її логіку потрібно коригувати. Ніта права.

По закінченню всіх приготувань у дзеркалі відображалась геть незнайома, неймовірно вродлива русалка в легкому напрочуд гарному вбранні з витонченою, також прикрашеною перлинами зачіскою. Проте, варто визнати, прикраси губились у теплому сонячному сяйві самого волосся. Сріблясто-синя (і звідки та небесна синява взялась?) луска на хвості сяяла та м’яко виблискувала всіма кольорами веселки. Її насичений колір гарно поєднувався з сірими, а зараз майже синіми очима Олі та чудово відтінявся перлами. Перлами також були прикрашені міліди, тож зараз вони виглядали, як спеціально підібраний для вбрання комплект. Шкіряний пасок з нейростимулятором було вдало замасковано пасмом волосся, і на шиї дівчини була помітна лише тонюсінька прикраса зі срібних ниток та сяючих на них, наче вранішня роса на сонці, діамантів. В подібному стилі були виконані і довгі сережки.

Вся Оля, весь її образ був настільки невагомим, легким, незвичним та гарним, що дівчина могла лишень здивовано дивитись, ледь усвідомлюючи, що ота казкова принцеса у дзеркалі — то вона. Дійсно вона. Вірилось в це важко, проте очі наче не брехали. Дівчина зробила кілька обережних рухів — відображення граційно повторило. Казка! Казка та й усе!

— О, племіннице, ти сьогодні вразиш усіх, — захоплено свиснув (як це можна зробити подумки?!) Івран, зазирнувши у вікно спальні, і своїм жартом враз зруйнувавши чарівність ситуації. Оля закотила очі і нарешті побачила у дзеркалі щось знайоме. Так краще.

— Нащо мені всі? — розсміялась дівчина.

— Стандартний варіант думок жінки: «вкладу всіх до ніг, а потім оберу потрібного». Це ж впаяна еволюцією програма, — широко усміхнувся дядько, зобразивши хвостовим плавцем критичне перебирання чогось на підлозі.

— Та ну тебе. Що я робитиму з таким уловом?

— Хіба то проблема? Ти головне підкори їх усіх, а що вже робити з результатом, я допоможу визначитись.

— Цікаво, а тобі нащо такий головний біль?

— Чого біль? Добровольці за для перевірки пари теорій, то чудовий бонус, — якось хижо посміхнувся чоловік, чим значно здивував Олю. Хижака у виконанні Іврана вона ще не бачила, хоча з його талантами, він мабуть кого хочеш може зобразити.

— Братику, ти виявляється той ще монстр?

— У кожному з нас живе монстр, головне вчасно його годувати, аби на родичів не кидався, — хмикнув Івран, — Йой, Натан пливе. Все, я зник, бо зараз знову почне зудіти про правила, пристойність, норми поведінки, та неправильні настанови. Вище носа, ти сьогодні маєш сяяти як сонце! Цей вечір багато хто запам’ятає! — Івран миттєво зник, відчуваючи наближення своєї рідні за кілометр.

Ольга з усмішкою подивилась на вікно, за яким зник «братик». Чудасія з хвостом! Який же він різний і легкий за характером. Йому ж багато років, а він іноді поводиться, мов школяр молодших класів, змушуючи Олю почуватись, як вдома, старшою сестрою. Що б вона без нього робила? Натан звичайно теж милий, проте часом такий нудний та пристойний, що почуваєшся поряд з ним бешкетницею, навіть коли просто дивишся по сторонам. Тяга до знань та правильність поведінки то звичайно важливо, проте і жарти потрібні! От конкретно зараз, Оля б радше спіймала за хвоста блондина, та обговорила купу цікавих питань, чи повеселилась, аніж півгодини слухати настанови опікуна, а потім перевіряти серед натовпу вищого суспільства наскільки гарно вона засвоїла правила етикету.