Донька Азраі. Таємниці Океану

Оля полишилась чекати. Важко було вгадати скільки часу має зайняти пошук та порятунок Тамаза, та дівчина вірила у Іврана, отож спочатку майже спокійно зайнялась пошуком місця для тимчасового проживання.

Пройшовши непоганий «курс молодого бійця», Ольга вже непогано орієнтувалась, що з наявного у морі можна їсти, з чого можна влаштувати ліжко і як приховати свою присутність від людей. Та й набуте за час самотніх мандрів вміння задовольнятись мінімумом дуже знадобилось. Любов до зручностей та гарних досягнень цивілізації, то звичайно чудово, але вміння вижити де завгодно — таки цінне надбання. Щоправда умови в цих водах виявились цілком прийнятними: тепло, устриць вдосталь, риба, водорості. Зубаті акули щоправда зустрічаються, та куди ж в океані без них.

За впорядкуванням дрібних побутово-нагальних питань швидко минуло кілька днів. Дівчина досліджувала рельєф, рослинність, знайомилась з місцевими особливостями та старанно уникала людей. Одного разу на Олю спробував напасти морський скат (ну перехопила сніданок, та чого ж аж так ображатись!), але міліди, реагуючи на переляк господарки, відмінно тряхнули нахабу невеликим прицільним зарядом, схожим на електричний. Скат здивувався не менше за азраі і поспіхом передумав шукати справедливості. Виявляється міліди ще й захистити можуть? Непогано.

Дівчина влаштувала собі тимчасове житло в одній з підводних печер, вхід до якої прикривав високий пухнастий килим темно-червоних водоростей. Гіллясті рослини віддалено нагадували рідний степовий полин в період цвітіння. В ущелині поряд з печерою Олі мешкала невелика зграйка жовтих смугастих рибок, які спочатку з підозрою дивились на нову сусідку, проте отримавши кілька разів дармові смаколики, прийняли азраі як рідну. А за кілька днів, при її появі з купою устриць на сніданок, навіть хвостами примудрялись мотляти як дворові цуцики!

Періодично повз тимчасового дому Олі пропливали інші жителі моря, серед яких траплялись як цілком симпатичні, так і незвичні, а іноді й відверто небезпечні. Одного разу навколо печери азраі вишукувала здобич ціла «делегація» здорових зубатих риб в компанії з морськими зміями. Побачивши таких візитерів, хитрі рибки-сусіди миттєво опинились за спиною Олі, а деякі взагалі старанно закопались у довге волосся. Зазирнувши в пошуках спритної здобичі до азраі, хижаки отримали «добридень» від міліди і поспіхом зникли, полишивши дівчину в стані легкого подиву від кмітливості сусідів. Як вони здогадались де варто ховатись?

Та незважаючи на всі намагання відволіктись, дні очікування тяглись занадто довго. А ночі… Їй постійно снився Мурад, і дівчина не раз прокидалась, відчуваючи як очі кожен раз пече від непролитих сліз, шкодуючи, що так мало була з ним поруч, доки вважала, що потрібна. Ні, вона не псуватиме йому життя, але спогади… І сни… Вони і вимотуюче очікування просто виймали душу. Оля намагалась ті всі емоції посувати, цементувати у дальньому кутку свідомості, та виходило погано. В душі наче поселився злий дикий тайфун, котрий гарчав і постійно її люто гриз, як скажений пес, котрого зачинили в сараї. Дівчина ледь стримувала ті болючі відчуття, старанно заганяючи в крихкі рамки самоконтролю та сподіваючись, що поступово все заспокоїться. Та відчай раз за разом накочував хвилями, шматуючи пам'ять, прориваючись крізь крихку браму свідомості не зайнятої нічим цікавим. Ольга з тугою згадувала заняття Танзую, коли весь світ полишався десь на периферії, доки вона занурювалась у цікаві факти, історії, дані. Зараз же азраі могла лише спостерігати, за життям океану, намагаючись не наражатись на зайву небезпеку, адже на неї розраховував Івран. І вона обіцяла допомогти Тамазу. Хоч би він був живий… Страх, сумніви та душевний біль перетворювали очікування на справжні тортури.

Та доля в черговий раз вирішила допомогти русалоньці. Одного ранку Оля прокинулась від відчуття, що її хтось кличе…гратися? Здивовано помотавши головою, дівчина скинула залишки сну та грайливий веселий поклик не зник. Він був у реальності і це виявився свист дельфіну! Визирнувши зі своєї домівки, дівчина ніс до носу зіткнулась з мордочкою дельфінятка, що тут же видало радісну переливчасту тираду свистів та клацань. Схоже дитинча було задоволене тим, що розбудило соню-русалку і тепер з щирою цікавістю роздивлялось свій спантеличений трофей. Азраі мимоволі усміхнулась. Звернення неочікуваного візитера дівчина сприймала на якомусь інтуїтивному рівні, проте значно краще, аніж то було з його сородичем у Чорному морі. Так людина зазвичай розуміє іноземця з близькою за звучанням мовою, може вловити загальний зміст сказаного, особливо коли то доповнено мімікою, жестами. Може Івран таки був правий і вона зможе з ними спілкуватись?

Дельфінятко було двокольорове — білий животик і чорна спинка з плавцями. Воно бажало грати і чомусь вирішило, що одиначка-азраі, про яку повідомив місяць, буде гарною компанією. Оля спіймала себе на тому, що геть не зрозуміла про який місяць йде мова. Хіба дельфіни можуть спілкуватись з небесним світилом? Відповіддю на її подив був заливистий сміх хвостатого дитинчати, котре носилося перед печерою, як грайливе кошеня, і отриманий, як пояснення, образ чудної риби, яку азраі бачила на днях. Не можна сказати, щоб те диво природи було схоже на місяць, проте щось в цій назві було. Здоровенна, мабуть близько трьох метрів, світла рибина, такий собі млинець з двома великими вузькими і ще двома манесенькими плавцями, здалеку в синьому просторі могла нагадати небесне світило хіба що кольором. На думку Олі за обрисами рибина нагадувала радше якийсь космічний корабель. Геть чудна істота. Без хвоста, без луски, виставляє спинний плавець на поверхню, чим здалеку нагадує акулу, і тріпотить двома манесенькими, як метелик.

Дівчина доволі довгенько плавала навколо тієї смішної істоти, намагаючись розібрати, як воно плаває і де в нього що. А виявляється не лише Ольга рибу роздивлялась, а ще й риба її! Та ще й дельфінам то якось розказала! Яка балакуча чудасія! Хто б міг подумати!

Дельфінятко видало радісний свист, загальний зміст якого можна було зрозуміти як: «Мамо, ця азраі дійсно не глуха, як всі інші!» і легенько смикнуло дівчину за пасмо волосся, вимагаючи уваги. Його мама, яка плавала недалеко, схоже не була певна в правильності висновків дитинчати і доцільності активного спілкування з русалкою, проте не заважала. Між тим велике хвостате дитя, весело посміхаючись (на вигляд то була справжня посмішка) носилось навколо домівки азраі, розлякавши всю дрібну рибину. Жовтенькі сусіди Олі так взагалі зараз виглядали, як купка переляканих очей між водоростями.

Дівчина задумливо випливла з печери, і дельфінятко тут же почало її підштовхувати носом далі. Це нагадало Олі маму, коли та виставляла її на свіже повітря для швидшого одужання. Думки азраі було звернули на спогади про земну домівку і рідних, як малеча її раптом так сильно буцнула, що дівчина просто відлетіла він своєї печери як м’ячик. Розвернувшись, азраі вивернулась та схопила малу нахабу за спинний плавець, але не встигла придумати, що робити з цим «уловом», як була втягнута у стрімкий заплив з карколомними віражами від дна, до самої поверхні. Дельфінятко відверто розважалось, миттєво затопивши свідомість «іграшки» шквалом світлих радісних емоцій, які можна відчути лише поряд з щасливими дітьми. Це було неймовірно. Наче з похмурого грудня її раптом закинули у теплий сонячний серпень. Оля знала осіб, спілкування з якими покращувало настрій, проте поряд з цим маленьким «сонечком» всі вони видавались депресивними песимістами!

Мама дельфінятка просвистіла невеличку тираду, повідомляючи, що вже пора плисти далі. Оля розчаровано зупинилась, та малюк не бажав полишати нову знайому і старанно кликав з ними. Здається на полювання. Ольга вирішила погодитись. Рушивши за зграєю, дівчина з подивом роздивилась попереду, серед темних спин, дві світлих. Здається навіть рожевих! Спробувавши підпливти до них ближче, Оля відчула внутрішній протест спільноти. Незвичних дельфінів охороняли, а Оля, нехай і була дивною «азраі, що чує», не викликала в них великої довіри. Дівчина визнала логічність такої думки і вирішила вдовольнитись розгляданням незвичних дельфінів здалеку. А роздивлятись було що. Ольга раніше ніколи не те що не бачила, а навіть не чула про рожевих дельфінів! Вона думала такі лише в мультиках бувають, і то виключно від буйної фантазії творців. Але ні, ось вони живі, реальні… Дивовижно. Такі гарні, незвичні. Дельфінчик, котрий її погукав, був щиро здивований її необізнаністю, а точніше просто «обсміяв» дівчину. По-доброму, проте повеселився. Отакої… Зовсім вона недосвідчена, якщо її дельфінятко, котре явно набагато молодше, може засміяти за незнання елементарних речей. Добре… Будемо вчитись.

Полювання зграї почалось з переливчастого кличу, що сповістив про виявлення косяка риби, і ось вже кілька дельфінів погнали на інших срібну живу хвилю. Оля намагалась триматись трохи осторонь, бо було дуже цікаво спостерігати за організованими діями цієї компанії. Серед людей не всі гравці так чудово працюють в команді! Дельфіни планомірно розділяли косяк і цілеспрямовано зганяли лускату дрібноту в одну перелякано метушливу масу, а потім всі разом накидались на здобич. Шансів у риби було не багато. А коли до бенкету ще долучились білі птахи, котрі пірнали, розганяючи косяк у різні боки, то все взагалі почало нагадувати невеличкий армагедон. Оля не встигла озирнутись, як вже опинилась в суцільному коловороті риб, стрімко ширяючих дельфінів і птахів, котрі як торпеди врізались у воду. В цій круговерті азраі теж примудрилась спіймати пару рибин (гріх не скористатись нагодою, якщо їжа сама майже до рук пливе). Щоправда, в процесі веселого полювання, дівчина кілька разів відчутно отримала чиїмось хвостом по спині, дзьобом по пальцях (пташка не погодилась з правам азраі на одну рибину), ледь виплутала з волосся іншого нещасливого птаха і зі сміхом відбилась від пари особливо дрібненьких, проте, на диво, кмітливих рибин, що старанно вдавали прикраси у її волоссі. Оля ніколи не думала, що полювання то настільки весело! Ні, рибу, мабуть, трохи шкода, але… Всім необхідно їсти, а більше, аніж з’їдять, ні дельфіни, ні птахи не ловлять.

З того дня кожен ранок у Олі починався з дельфінятка «біля дверей». Родина цього привітного хвостатого дива, налічувала п’ятнадцять дельфінів. Доволі скоро азраі зрозуміла що, на хоч перший погляд веселі істоти майже однакові (окрім хіба що рожевих), насправді всі вони дуже різні. Дорослі і молоді, добрі і підозрілі. Кожен зі своїм характером, звичками, вміннями, талантами та навіть манерою плавати! Кожен з них був непересічною особистістю. Тут були красені зі шрамами отриманими від зустрічі з людьми і веселуни, що обожнюють позувати перед туристами на човнах. Виявляється, дельфіни чітко розрізняли де туристи, а де рибалки! Більше того, навіть відмінно розуміли не лише що таке фотоапарат, а й коли то професійна техніка, а коли аматорська! Оце так!

Була серед зграї пара молодих дельфінів, які полюбляли жартувати з людьми, підпливаючи майже впритул до прогулянкових катерів та бризкаючи водою з пащеки, і один, досить старенький, який вважав такі дії небезпечним. Та більшість зграї сприймала людей нейтрально, розуміючи, що є небезпечні, а є привітні і навіть корисні. Рожевих дельфінів зграя вважала особливими, а ще — надміру вразливими через світлий колір. Тому й оберігали, і до людей намагались не підпускати.

Поступово весела компанія перестала підозріло ставитись до азраі й вона отримала можливість роздивитись уважніше рожевих красенів. Виявилось, що вони відрізнялись лише кольором, та більшою увагою до небезпеки. Такі собі незвичні «білі ворони». Взагалі ця грайлива спільнота швидко почала ставитись до дівчини, наче до молодшої сестри. Молодшої, недосвідченої та чомусь улюбленої. Вони приносили їй рибу, грали з нею, демонстрували свої хитрі методи полювання. Одна з молодих дівчаток обожнювала ловити рибу майже на пляжі, карколомно ганяючи сріблясту дрібноту прибійними хвилями, ледь чи не на пузі проскакуючи по піску. Інший красень піднімав хвостом кола мулу на мілині, створюючи навколо риби таку собі стіну, з якої перелякана здобич намагалась втекти виплигнувши у повітря, і потрапляла прямісінько у відкриті пащеки зграї розташованої периметром. Після таких варіантів полювання вся мілина була вкрита майже ідеально рівними концентричними колами, наче хто грався великим циркулем.

Випадково Ольга дізналась, що дельфінів відверто бояться акули. Одна така зубата нахаба спробувала напасти, коли азраі та дитинча загрались осторонь від усіх. Дівчина, попри відвертий страх, закрила собою малечу, відчайдушно сподіваючись на допомогу мілід, проте дельфінятко лише зневажливо хмикнуло на хижачку і погукало маму. Навіть не перелякано погукало. Радше з відвертим самовпевненим знущанням. Так діти зазвичай кличуть сильного та грізного старшого брата, впевнені, що зараз він усіх хуліганів розкидає, як кошенят. І справді зграя, почувши поклик малечі, миттєво розвернулась і, оточивши хижачку, так забуцала акулу носами (не тим де дихало, а виступом мордочки), б’ючи в першу чергу по зябрах, що та дременула від них, мов переляканий заєць!

А ще дельфіни сумісно вчили Ольгу своєї мови. Бо вона таки дійсно розуміла, чула цей морський народ, а вони якось відчували її потенціальну здатність опанувати нові навички. Мабуть і в Чорному морі дельфін відчував, що вона має його розуміти, але тоді «недобудована» азраі, ще не була готова до навчання. Зараз же вивчення нової мови йшло досить динамічно і ду-уже весело, бо азраі доводилось використовувати геть незвичні органи та м’язи. Якісь звуки Оля промовляла горлом, якісь одночасно з пропусканням води через ніс, а частина інформації взагалі наче йшла з якоїсь точки у лобі! Наче в дівчини там хтось сховав хитру антену! Та, як би там не було, повторити промовлене дельфіном то було нетривіальне завданнячко. Видаючи якийсь, далеко не найскладніший свист, що мав елементарне значення, Оля раз за разом опинялась в оточені хвостатих осіб, що просто захлинались від сміху. Найбільшою розвагою для них були її спроби повторити імена, аналогів яких просто не було в відомих Олі мовах. Наприклад ім’я однієї рожевої дівчинки означало щось на кшталт «світанкове сяйво у вранішніх холодних водах близько рідної гавані», а маляти, що розпочав їх знайомство «цікаве обличчя, що бачить світ в загрозливій темряві підводних скель». Та з таким значенням навіть імена індіанців Північної Америки, про яких колись полюбляла читати Оля, просто вершина лаконічності!

Та поступово вивчення мови налагоджувалось. Ні, дівчина ще не могла видати триступеневу тираду зі свистів та потьохкування, та більш-менш розуміла своїх друзів і могла відтворити короткі звернення та фрази, надіслати у свідомість співбесідника якусь «картинку», звернутись до потрібної особи, комбінуючи образ її імені з намаганням якось то обрамити звуковим супроводом. У цих розумних істот була дуже незвична мова. Складна і проста одночасно. Значення, зміст «слів» сильно варіювалось від вкладених емоцій, інтенсивності, гучності та образного супроводження. Мабуть, саме тому їм неприйнятні були механічні перекладачі, які намагались розробити азраі.

Дельфіни багато нового відкрили для Олі. Грайливість та радість життя в них була набагато більша за людську, чи азраі. Їх вміння позитивно впливати на стан друзів було цілком свідомим, проте йшло від душі. А ще вони дивним чином передавали досвід поколінь. Це не було схоже на розповіді, радше якийсь дивний спільний інформаційно-емоційний фон. Зграя ділилась досвідом з молоддю не лише за допомогою спілкування, виховання та особистого прикладу, вони наче «підключали» дітей до загальної бази спільноти. Віддалено це нагадувало щось середнє між загальним настроєм великого натовпу людей та інформаційною базою азраі. Дивовижа та й годі!

Проте дельфіни не могли занадто довго бути в одних водах, бо так зменшувалась можливість прохарчуватись. Зграя повинна була рухатись далі, а Оля не могла. Вона чекала Іврана. Попрощавшись та побажавши їй щастя, в один з днів її нові друзі таки відпливли, полишивши дівчину з купою світлих вражень та цікавих знань.

А від Іврана все ще не було жодної звістки. «Братик» ніби у воду канув (чи в даному випадку краще казати «у сушу»?) і Ольгу знову впевнено почали зводити з розуму сумніви й очікування, тривало вже більше трьох тижнів.

18.2

Івран сидів в одному з барів американського міста, котре з останнього його візиту розрослося до статусу мегаполісу. Очікуючи потрібну людину, блондин розсіяно розглядав життя за вікном та прокручував у голові події минулих днів.

Том таки не підвів. Навіть після смерті, навіть через п’ять поколінь. В будинку старого друга на Нантакеті Івран натрапив на напрочуд енергійного, як для восьмидесятирічного, дідугана. Для Азраі, який пам’ятав як швидко відбувалась зміна поколінь на Нантакеті, було дивовижно бачити такого довгожителя серед нащадків свого друга. У часи коли Івран був востаннє на тому острові, юнаки в чотирнадцять виходили в море, в дев’ятнадцять ставали гарпунерами та одружувались, у двадцять дев’ять могли стати капітаном, а у тридцять загинути, полишаючи вдову з дітьми. Щоправда загинути раніше у них було теж багато шансів. А людей старше шістдесяти років тоді на острові взагалі було жменька. За даними спостерігачів Том прожив до дев’яноста років лише завдяки невеликому дарунку хвостатого друга. А от нащадок Тома, схоже, і без цього непогано справлявся. В чомусь таки люди прямують в правильному напрямку.

Дідуган, який носив ім’я на честь свого далекого предка, виявився надзвичайно активною та харизматичною особистістю. Спочатку він Іврана, прийнявши за злодія, ледь не підстрелив, а потім, побачивши зірку, ледь не відправився до пращурів від захоплених хвилювань. Отож, азраі забезпечили в один день, як термінове згадування навичок швидко бігати на недолугих сухопутних кінцівках, намагаючись одночасно щось розповісти, так і вміння лікувати людей, котрі мали напрочуд крихку нервову систему та слабке серце. Аби реанімувати емоційного дідуся довелось скористатись залишковим потенціалом мілід, одночасно додавши поношеному організму потрібної людини років п'ятнадцять життя. Та загалом блондин, на свою радість, впорався гарно, а найбільшою проблемою наступних декількох днів, було не отримати пропалені дірки від питальних поглядів господаря будинку, що був вихований ввічливою людиною, та при цьому ледь не помирав від цікавості, отримавши живе підтвердження розповідей діда, котрий був онуком друга Іврана. Розібратись у хитросплетіннях цього гіллястого родового дерева було непросто, та Том-молодший виявився дуже говірливим, ще й підкріплював свої пояснення сімейними альбомами. Господар будинку навіть продемонстрував збережену сімейну реліквію — виконаний у 1839 році портрет засновників славного роду лікарів. Це зображення змусило азраі на мить повернутись у минуле. Том з дружиною. З тією єдиною, яка колись полонила серце Іврана, проте обрала іншого.

Азраі з тугою вдивлявся у обличчя людей, котрі в його пам’яті ще були живими. На досить темному фоні був зображений тридцятирічний Том в темному костюмі і поряд Марія. Довга темна сукня, білий мереживний комір, бліде обличчя, зібране у стриману зачіску темне волосся … Його Марія… От тільки Івран її довіку пам’ятатиме іншою, такою, як вперше побачив на березі, коли вона намагалась допомогти пораненому дельфіну. Мокрий поділ довгої синьої сукні того дня обліпив стрункі ноги, довге хвилясте волосся тріпав вітер, раз за разом кидаючи пасма у блакитні очі, в яких плескався відчай і співчуття… Тендітна фігурка дівчини, котра відчайдушно намагалась допомогти морській істоті, тієї миті впевнено похитнула уявлення Іврана про монстрів-людей.

А потім була та бійка в портовому кабаку і Том котрий, захищаючи Іврана без роздумів кинувся проти розлючених матросів. Врятований хлопчина на той момент подорослішав, проте так і не наростив пристойної кількості м’язів. Дісталось добряче обом. Та, якби не Том, азраі б мабуть і кісток не зібрав, а так відбувся двома тижнями в ліжку, під доглядом Марії. Два тижні щастя і солодких мрій. Том бачив, якими очима друг дивиться на його наречену, і одного дня, коли азраі вже був здатен самотужки ходити і нагадував людину, а не одну загальну різнокольорову гематому, він всадовив всіх за стіл переговорів. Івран був вражений. Юнак з відкритим серцем надав можливість коханій дівчині відмовитись від їх запланованого шлюбу і обрати іншого! Особисто перелічив всі відомі йому переваги Іврана, та надав азраі можливість чесно запропонувати все можливе своїй коханій жінці!

Під уважним поглядом блакитних очей цієї неймовірної жінки Івран в той день, як школяр, виклав усе. Вона послухала, подякувала, попросила день на роздуми, а потім, запевнивши у довічній дружбі… обрала Тома. І азраі не знайшов аргументів заперечити правильність того вибору.

Івран ледве відвів очі від портрету, нагадуючи собі, що то все минуле, і вже давно немає на цій планеті ані коханої жінки, ані самого друга, благородство душі якого полишило занадто яскравий слід.

Та надовго зануритись у спогади, блондину не дав Том-молодший, який вже вів його далі, демонструючи черговий альбом і з надією поглядаючи час від часу на гостя, у сподіванні почути на власні вуха підтвердження розповідей, що були значною складовою його дитинства. Отож, азраі ще й роль казкаря приміряв. Змайструвати захопленому слухачу кільканадцять історій про життя океану в обмін на допомогу, то зовсім не важко.

Кілька вечорів блукаючи гостинним будинком з келихом вина, азраі поступово звикав до змін, що відбулись з житлом острів’ян. Від старого дому полишився хіба що фундамент та частково стіни. Все інше виглядало геть інакше. Тонкі, практично декларативні двері, величезні панорамні вікна, багато вільного простору, неймовірна кількість білого кольору (стіни, стеля, меблі, вікна) скляне обрамлення сходів, зручні меблі, електрична імітація каміну, досить вдало розташоване освітлення, ідеально гладенька дерев’яна підлога, функціональна кухня з купою шаф та побутової техніки, овальні невеликі столики, що віддалено нагадували меблі азраі. У побут людей впевнено увійшли автомобілі, літаки, комп’ютери, інтернет, який мав деякі спільні риси з інформаційною базою азраі… Все це змушувало Іврана визнати, що людство вже не таке й дикунське. Принаймні не все. Так, до морського народу ще далеко, проте швидкість з якою набирає оберти їх розвиток, викликає певну повагу. Попри жорстокість, відверту дурість та безвідповідальність більшості, серед них таки трапляються розумні і достойні поваги. От тільки чого ж їх так мало?

Нащадок друга, схоже, отримав вдачу предка, бо Івран, який непомітно провів невеличкий сеанс гіпнозу, для з’ясування всіх мотивів помічника, жодних підступних думок не виявив. Цей активний дідуган давно не мав амбіційних планів і дійсно щиро радів можливості на схилі життя зустрітись з сімейною легендою. Том виростив своїх дітей, онуків і правнуків на розповідях про море і легендарний морський народ, а ті передали естафету далі. Це ж як потрібно було розповідати історії про море, аби вони мали такий вплив через п’ять поколінь!? Цікаво, чи не цей дар роздивився колись кит у переляканому хлопчині посеред океану? Азраі навіть трохи соромно стало за проявлену недовіру.

Потрібні речі та документи Том-молодший, котрий до пенсії був не останнім урядовцем на острові, організував Іврану на диво швидко і, забезпечивши не менш важливим ресурсом під назвою «гроші», навіть до аеропорту відвіз, намагаючись одночасно провести екскурсію і вмовити завітати ще. Обіцяв навіть морський акваріум організувати в будинку, аби гість почувався, як удома.

Думки азраі перервав звук відчиненої двері. У бар, запускаючи гомін з вулиці, увійшов широкоплечий чоловік з військовою виправкою, яку зовсім не приховували потерті джинси та сіренька сорочка. Окинувши всіх відвідувачів примруженим поглядом, візитер з байдужим виглядом присів поряд з Івраном і замовив пива. Доки бармен відволікся, в руку блондина ковзнув невеликий плаский предмет, а здоровань, взявши замовлення, неквапливо пішов за інший столик. Івран, жестом фокусника сховавши отримане, неквапливо допив свій напій і спокійно полишив заклад. Половина справи зроблена, але попереду найризикованіша частина.

18.3

Снідаючи Оля почула звук корабля. Не звичайного риболовецького човна, чи прогулянкової яхти, ті вона вже не один раз здалеку бачила, а чогось в рази більшого. Вчора недалеко снували підозрілі водолази. Вони, проігнорувавши здоровенну рибину, за якою ганяються всі місцеві рибалки та туристи, встановили на дні дивну металеву конструкцію, що нагадувала сейф. А рибина плавала, наче знущаючись, буквально в водолазів над головами! І дійсно гарна. Ольга сама за подібною не раз ганялась, просто аби роздивитись оте півтораметрове стрімке смарагдове диво. Дівчина регулярно сумувала, що не має поряд когось зі знавців морів, щоб розпитати про чергову, напрочуд гарну істоту.

Та байдужі до гарної риби водолази, то просто незрозумілий момент, а от великий човен, то вже чомусь геть неприємно. Азраі, полишивши жовтеньким сусідам залишки їжі, обережно попливла на звук. Її бентежило погане передчуття.

Човен виявився не просто великим, а величезним і військовим. Оля звичайно була не спеціаліст з морської техніки, та відрізнити риболовецьке судно чи туристичний лайнер від плавучого арсеналу, могла. Тут багато розуму не потрібно. Здоровенна наїжачена дулами металева махина, з купою якихось кульок та антен, рухалась океаном, розповсюджуючи на багато кілометрів низький рівномірний гул від двигуна та полишаючи масляний слід. Доки азраі задумливо дивилась на це страшидло, судно стишило схід і зупинилось. А через деякий час до гулу двигунів додався новий, ледь помітний звук, наче невеликий жук розкрив крила у польоті. Та не встигла Оля розібратись, що то таке, як її шмагонув чужий біль, вдарив так сильно і раптово, що вона не одразу й зрозуміла де був біль чужий, а де вже власний. Проте з’ясувати Оля і не встигла, бо її буквально викинуло з реальності…

Прийшла до тями вона, лежачі на кам’яному дні. В роті була кров, також вона сочилась з під луски на хвості, а на шкірі неочікувано яскраво проступили кровоносні судини. Вигляд був, як то кажуть: «знімаюсь у фільмах жаху без гриму». Азраі спробувала плисти — тіло слухалось невпевнено. Повільно, борячись зі слабкістю, дівчина спливала до поверхні. Корабель був поряд.

Поступово до дівчини повертався слух. Замість постійного дзвону в голові, спочатку тихо, а потім все голосніше й голосніше навкруги лунав різноголосий стогін. Десь недалеко страждав кит, ще поряд було близько десяти незнайомих дельфінів, що потрапили під дію невидимої зброї, були ще якісь істоти, чий плач нагадував схлипування дитини. Мабуть, всіх їх уразив той самий сонар, який дістав Тамаза.

Стогін і плач наростали й наростали, вимагаючи від Ольги хоч якоїсь дії, шматуючи її розум і душу, обрушуючи всі бар’єри свідомості. Вона чула всіх постраждалих, розуміла, відчувала їх біль, дезорієнтацію, а потім знову тихо, зловісно, крізь скарги морських істот, полинув звук, що передував першому удару. І Оля не витримала... Біль, відчай, жах, бажання зупинити смерть, сплелись у тугий вузол і сягнувши найвищої точки, виплеснулись довгим звіриним виттям. Відчуття власного безсилля, несправедливості того, що відбувалось потьмарило дівчині розум, випустивши всі раніше придушені дикі емоції шаленою руйнівною силою. Бажання припинити страждання, зупинити чергову біду, вело її не спираючись на якусь зрозумілу логіку. Відчайдушне виття азраі поєдналось з тихим зловісним звуком з корабля, перекривши стогін постраждалих істот. І раптом все навкруги замовкло…

Оля, наче прокинувшись від кошмару, розгублено зупинилась. Кити та дельфіни мовчали, мовчав і корабель. Неприродня тиша накрила океан.

Азраі, виринувши на поверхню, більше за інерцією аніж свідомо, пливла до судна, розуміючи, що повторились події Севастополя. Тільки тут було чомусь страшніше. Можливо через те, що корабель більше нагадував хижу металеву фортецю, аніж човен, а можливо через дві, напрочуд маленькі на фоні гігантських розмірів крейсеру, людські фігурки, що поламаними ляльками звисали з борту. Єдиним звуком, що лише підкреслив контраст раптової гнітючої тиші, став пронизливий крик чайки в небі. Ольгу накрила паніка. Дівчина бовталась на хвилях, хапаючи ротом повітря і відчуваючи наче задихається, розгублено дивлячись на те, що накоїла і не розуміючи, що робити далі.

Поступово, від погойдування корабля на хвилях, один з моряків, що звисав з борту, зсувався і за якийсь час впав у воду. Сплеск його тіла привів Олю трохи до тями. Вона пірнула до людини, прислухаючись до стогону кита та кількох дельфінів. Це було схоже на скаргу і подив одночасно. Морські істоти знали, що це саме азраі зупинила смерть. Але звідки?

Корабель мовчав, наче раптово перетворився на човен-привид. Азраі підхопила людину, що впевнено йшла на дно і виринувши, перевернула чоловіка обличчям догори, одночасно приклавши палець до артерії на шиї. Пульс був, нехай і ледь відчутний. Чоловік був живий, лише непритомний. Схоже навіть води не наковтався. Отже, живими можуть бути й інші. Ольга мимохідь роздивилась свою «здобич». Років двадцять, руде волосся, весь у ластовинні, курносий ніс, пухлі губи, клаповухий, як один з її однокласників. Дівчина спантеличено вдивлялась у м’які риси обличчя. Чогось вона очікувала побачити на військовому кораблі загартованих у боях вкритих шрамами чоловіків з жорстокими пиками, а тут майже її одноліток… Покинути його зараз, було рівнозначно вбивству, рятувати, після того, що вони вчинили з Тамазом і іншими морськими жителями — теж дурня. Розгублено вдивляючись у це, добродушно-наївне обличчя, Оля розуміла, що то не його провина. Цей хлопець міг навіть не знати про те, що саме роблять його напарники на кораблі, і чим то загрожує купі живих істот.

Поглянувши на мовчазний дрейфуючий корабель, дівчина з жалем зрозуміла, що до палуби вона, особливо в нинішньому стані, людину не зможе доставити. Полишалось лише дочекатись коли він отямиться, і зможе то зробити сам.

Оля дістала з заплічної невеликої торбинки ландеі, що стимулювали регенерацію, і закапала вуха людини, з яких сочилась кров, де змогла обробила свої рани, відчуваючи як неквапливо змінюють малюнок міліди, проводячи роботу щодо відновлення організму своєї дурної власниці. Аби позбутись зайвої ваги моряка, дівчина зняла з хлопця верхній одяг та амуніцію, полишивши нещасного в одних трусах. Тепер залишалось лише чекати, та й ні на що інше у неї сил вже не було. Так і бовталась поранена азраі у морі, біля завмерлого корабля з незнайомцем на руках.

18.4.

Тамаз провів згасаючим поглядом людину в білому халаті, котра знову йому щось вколола через механічні маніпулятори. Так, люди порозумнішали, принаймні науковці тепер тримають азраі не у діжках, а у більш продуманих резервуарах. Навіть кисень додумуються подавати та ідентичну океанській солоність підтримувати. Тільки то все марно. Він відчував, як день за днем його організм програє битву за життя. Люди досліджували його, одночасно намагаючись підтримувати оптимальні показники середовища, проте він повільно помирав. І вони то розуміли. Та їх в першу чергу цікавило вивчення, а черга з тих, хто чекає незвичне тіло на столі для розтину, вже чітко вимальовувалась серед візитерів, що з азартним зблиском в очах розглядали трофей, дискутуючи скільки ще протягне уражений на 80 відсотків організм. Тамаз поки що дивував їх, проте розумів, що то не надовго.

Вперше прийшовши до тями після удару сонару, він виявив себе в яскраво освітленому герметичному акваріумі. Місця вистачало, аби лишень перевернутись, і то, чіпляючись руками та плавцями за гладкі стіни. Ця тюрма була прозора, проте зір азраі схоже пошкодився, бо він бачив лише розмиті контури. Мілід на руках не було і полишалось лише здогадуватись, зняли їх люди, чи вони встигли самі зруйнуватись.

Першим його відвідав чоловік у військовій формі в компанії натовпу в білих халатах. Тамаз чув їх бубніння крізь скло, проте розібрати слів не міг. Потім навколо крутились лише люди в білих халатах, нескінченно щось вколюючи, фіксуючи його внутрішніми затискачами та отримуючи луску, кров, шкіру, волосся, нігті для вивчення. Час наповнений болем, розмитими зображеннями та відчайдушними спробами вижити без надії на порятунок, тягся нескінченно, доки одного дня, він не побачив руку, що притислась до скла прямо перед обличчям. Ледь фокусуючи зір, Тамаз розгледів жіноче обличчя. Чорне волосся, смуглява шкіра, карі очі. Як не дивно, ці очі не світились науковим інтересом. В них плескалось співчуття і… безсилля. Чоловік сумно усміхнувся, розуміючи, що перед смертю йому, здається, пощастило побачити хоч одну добру людину.