Донька Азраі. Таємниці Океану

Аудієнція, званий вечір, вечірка, чи що воно тут таке було, завершилося доволі пізно. Коли глава роду полишила зібрання, Натан познайомив Олю з іншими присутніми азраі, і власне з родиною. Аделея таки правильно порахувала, членів родини Вірджимілії дійсно було сім: Леді Зіурелія, Івран, Натан, блакитноволоса Каірі, леді на ім’я Мерит, її чоловік блондин-вікінг Асгейрр, і азіат поважного віку з чудним ім’ям Танзую. Дівчина автоматично відмітила, що двох милих красенів можна списувати з «посади» можливих залицяльників і ставити у графу «братики». Цікава перспектива — старших братів у Олі ще не було.

Всі інші азраі жили у палаці з якихось інших причин аніж родинні зв’язки. Помічники, гості, друзі, сумісні навчання чи діяльність, ще щось незрозуміле. Оля чесно намагалась запам’ятати усіх, проте незвичні імена важко затримувались у пам’яті, тож вже після членів родини, дівчина лише старанно кивала, усміхалась і сподівалась, що пізніше їй таки хтось повільніше усіх перерахує та назве. І бажано під запис. Залишилось тільки з’ясувати, що тут може виконати роль зошита та ручки.

Також Натан показав гості маєток, котрий тепер мав стати для неї домом. Палац виявився набагато більшим, аніж видався спочатку і дуже специфічного планування. Заблукати тут можна було вже за першим поворотом, бо логіка місцевих архітекторів нічого спільного з людською не мала.

Після всіх цих танців, знайомств, переживань та огляду лабіринтоподібної будівлі, Оля допливла до ліжка ледь жива. Вона ніколи так не втомлювалась, фактично нічого не роблячи! Та викопати город картоплі легше, аніж оце все! Не була б у воді, сказала б «сім потів зійшло!». Заснула дівчина, ледь торкнувшись головою подушки.

Наступний ранок дівчини почався з Ніти, котра принесла сніданок. Аби гостя не втрапляла у смішні ситуації, Натан дав вказівки для початку накривати стіл Олі у її власній кімнаті, де помічниця знайомитиме гостю з найпростішими правилами етикету. Що ж, цілком логічно, навіщо їм дикунське непорозуміння за спільним столом.

Перший сніданок складався з цікавого та доволі смачного супу в колбоподібній каструльці, незвичного салату котрий їсти потрібно було чудними сріблястими паличками, місцевого хлібу (взагалі неймовірна хоча й зелена штука) і якогось соку. Оля дегустувала нові страви та гралась зі столовими приборами під коментарі та пояснення Ніти. Чудні виделки, палички, три види ножів, якісь щипчики, та правила розташування рук і хвоста за столом — то був лише початок. Замість звичних Олі зошитів та кулькових ручок тут були пласкі білі штукенції, так звані планшети, на яких можна було писати металевою імітацією ручки. Щоправда додатково він міг виконувати роль і об’ємного телевізору, і книжки, і засобу зв’язку і ще купою всього! Одна біда — щось отримати від того незвичного універсального технічного досягнення, Оля могла лише навмання тикаючи пальчиком на картинки, бо ж морська писемність не мала нічого спільного ані з кирилицею, ані з латиницею.

Доки Оля, як печерна людина, крутила в руках незвичне приладдя, Ніта дістала із шафи світло-блакитне вбрання, і всадовивши гостю перед дзеркалом роздивлятись наявні прикраси, зайнялась її волоссям.

— Агов, я й сама можу розчесатись. Сьогодні ж вже наче не урочисте знайомство, — здивувалась намірам дівчини Оля.

— Звичайно можете. Проте я можу вам зробити більш цікаву та практичну зачіску, витративши на це менше часу та пояснивши, що і як робиться, прийнято в нашому суспільстві та вважається красивим, — погодилась Ніта, щоправда абсолютно не збираючись припиняти бурхливу діяльність.

— А можна на ти й детальніше? — здалась Оля, вирішивши не сперечатись, а для початку з’ясувати, що саме збираються робити з її волоссям.

— На «ти»…можна, — трохи завагавшись знизала плечима Ніта, — та лише наодинці. В присутності старших варто дотримуватись правил гарного тону.

— Вже краще. Так, а що ти там збираєшся хімічити?

— Оскільки у вас сьогодні в плані заняття, пропоную вам найбільш практичну зачіску — дві коси.

— Що, справді? Дві коси?

— Ця зачіска була популярною і сорок тисяч років тому і сьогодні. Тож чому ні? Ми поважаємо традиції, що витримали таке випробування часом. — знизала плечима Ніта.

— Хто б міг подумати що коси мають таку давню історію, — розсміялась Оля, котра очікувала чого завгодно, від морських звичаїв, та явно не «класику жанру», з якою ходила до школи років десять. — Але дві коси я й сама цілком можу заплести!

— Впевнені? І розділити рівно волосся? — хитро усміхнулась Ніта — При такій то довжині?

— Ем… Добре, це серйозний аргумент. Прийнято, — погодилась Оля, згадавши, що цей процес і на суші вона виконувала далеко не так вправно, як хотілося.

— У вас… Тебе… таке гарне волосся. Рідко коли можна зустріти нову азраі з такими довгим і одночасно гарними волоссям, — почала говорити і одночасно займатись зачіскою її помічниця.

— Хм, а що до вас зазвичай прибувають коротко підстрижені мочалки?

— Ні, звичайно. Та підстрижених досить багато, і стан волосся різний, ще й перебудова організму зазвичай не кращим чином відображається на ньому, — відповіла Ніта, завершивши робити якийсь хитрий розділ і починаючи плести одну косу.

— Дивно. А моє волосся тільки покращилось. А що там відносно правил пристойності, норм одягу та іншого?

— На сьогодні я вам приготувала…

— Тобі, — поправила Оля.

— Тобі… Приготувала класичний наряд азраі-новачка. Це доволі зручно і одночасно позбавить вас від купи непорозумінь, пов’язаних з природнім незнанням багатьох нюансів нашої культури.

— Наприклад?

— Наприклад, якщо ви раптом щось не так зробите чи не зробите, інші азраі розумітимуть, що то не навмисно.

— Це й так зрозуміло, тут же спілкування телепатичне!

— Так. Проте далеко не всі можуть чути всіх і одразу.

— Тобто?

— Рівень спілкування азраі не розповсюджується на детальну мотивацію кожного вчинку. Якщо ви випадково наштовхнетесь на азраі у галереї, що ви подумаєте?

— «Ай, вибачте», ну хіба що додам пару «ласкавих», якщо боляче вдарюсь.

— Ось, лишень це й почує зустрічний. А така пара «ласкавих» як ви висловились, то дуже невиховано, та незнайомець, ідентифікувавши вас як новачка, не почуватиметься ображеним, а просто прийме вибачення, розуміючи, що ти ще просто багато чого не знаєш та не вмієш.

— Мда-а. А якщо так вчинить звичний азраі? Що буде?

— В залежності від статусу та вини кожного. Зазвичай то все завершиться штрафом.

— І хто його визначає та призначає?

— Або самі азраі на місці, або суддя.

— Як?

— З урахуванням ситуації, статусу та багатьох інших факторів.

— З глузду з’їхати…

— Це наші звичаї, вони перевірені часом, — знизала плечима Ніта, — Ти теж звикнеш. Вони логічні та ефективні.

— Сподіваюсь. Хоча суспільство, в якому лайка обкладається штрафами — це цікаво. А що ж у вас з більш серйозними проступками? — Оля обрала у шкатулці пару сережок у вигляді маленьких рибок, наче вирізьблених з перлів.

— Все більш серйозно, — мовила Ніта, швидко доплітаючи другу косу.

— А яка найстрашніша міра покарання?

— Відправка у спостерігачі.

— А це що таке?

— Вигнання до світу людей, з дуже віддаленим правом повернення додому.

— Е-е-е, тобто світ людей для вас, то така собі колонія для виправлення? — спантеличено протягла Оля, ледь не впустивши сережку, котру саме приміряла — Не розігруєш?

— В порівнянні з нашими звичаями, звичаї та моральні устої людей дуже часто виглядають дикістю, — знизала плечима дівчина і почала показувати, як вдягти чудну конструкцію, іменовану одягом. — Тому життя серед людей швидко змушує навчитись цінувати спокій та цивілізованість нашого суспільства.

— Але ж ти сама не жила серед людей?

— Ні, я народилась тут.

— Тоді чому так впевнена, що там прямо аж так погано?

— Я, як і будь який азраі, маю доступ до бази даних людей. Дивлюсь їх новини, їх пресу, їх статистику. Це жах. Суцільний. Я не знаю, як можна жити в таких умовах. В світі де цінують гроші, а не почуття, де жага наживи формує розвиток цивілізації, а вбивства — це просто статистика…

— Ольга, нас вже чекають, — мовив, постукавши в двері Натан, перервавши цікаву розмову.

— Добре. Я вже майже готова, — кивнула Оля, розсіяно оглядаючи себе у дзеркалі і з третьої спроби вдягаючи таки сережки. Уявлення Ніти про світ людей її трохи спантеличило.

Нарешті сфокусувавши погляд на власному відображенні, Оля відмітила, що виглядає дійсно, як учениця. Наче й одяг незвичний, і навколишнє середовище геть інше, та й хвіст з плавцями є, але ці дві коси… Яка все ж таки значуща штука зачіска.

— І який в мене розклад? — поцікавилась дівчина у «братика» в очікуванні хоч якоїсь визначеності.

— Поки що орієнтовний. Пізніше конкретизуємо. Зараз я тебе проведу на перше заняття, потім на обід, потім на наступні заняття, а ввечері, в залежності від твоїх показників, ми оптимізуємо та складемо тобі вже більш детальний розклад.

— Яких показників?

— Інтелектуальних, фізичних, емоційних. За який час ти можеш засвоїти матеріал, адаптуватись, скільки тобі потрібно на відпочинок, і який відпочинок бажаніший. Які пріоритети в навчанні обрати і яку методику застосовувати.

— Йой, як у вас все серйозно… — округлила очі Оля, — Знаєш, Натане, отримавши хвоста, я в першу чергу подумала про магію та казку, і вже точно не очікувала зустріти такий раціонально-науковий підхід до подібного дива.

— Кожне диво може перетворитись з казки на науку і навпаки. Все питання лише в тому, який рівень розвитку того, хто оцінює отримані факти…

— Цікава думка… Щось мені все сумнішим і сумнішим видається мій власний…

— Я думаю ти це швидко виправиш, — підморгнув їй заспокійливо Натан.

— Сподіваюсь.

Провівши дівчину заплутаними переходами, пропливши повз кілька арок та примітної зали, оплетеної яскраво синіми водоростями, чоловік запустив гостю до невеликої світлої кімнаті. З вікна відкривався вид на морську долину аж до околиць міста. Та ретельніше роздивитись цю красу Олі не дали. Сивий Танзую Щіджиє, котрого їй представляли напередодні, вказав учениці на зручне світло-зелене крісло і, відпустивши Натана, розпочав перше заняття.

Здійснивши якісь маніпуляції зі стіною, вчитель розгорнув прозорий екран з зображенням великої детальної карти. Сині зони чергувались з зеленими, червоні прожилки, золоті крапки, купа дрібних символів та знаків. Пробігшись рукою по зображенню, азіат його частково збільшив, надавши більш детально зображену частину зі ще більшою кількістю написів.

— Вважаю за правильне почати ваше знайомство з батьківщиною із графічного зображення нашої країни, яка має загальну назву — «Маві ісід», або Синій світ.

— А я думала спочатку непогано було б навчити мене писати та читати мовою азраі, бо дивитись, як баран на нові ворота на всі ці написи, якось дуже некомфортно…— подумала мимоволі Оля, чим викликала добру усмішку Танзую.

— Це теж буде. Проте, поки Ви вчитиметесь читати та писати з Каірі, логічно буде не марнувати час, а використовувати з користю. Інформацію можна отримувати й іншими шляхами. Мова — то в першу чергу структура мислення, тож почавши знайомитись з нею на рівні образів, звичок, устоїв, що формувались тисячоріччями, вам набагато легше буде зрозуміти нашу спільну писемність.

— Як цікаво…

— Правильно. І має бути цікаво. Цікавість це двигун прогресу і розвитку. Отож, приступимо. Ось тут, — він вказав напівпрозорою, наче скляною указкою на невелику золоту крапку, котрими була всіяна карта, — знаходитесь ви. Місце в якому ви опинились має назву Агренава, дослівно «межа лісу».

— Дім має окрему назву? — здивувалась дівчина.

— Точніше місцина де розташований цей маєток та прилегла територія. Наша сім’я живе на цьому місці не одну сотню років, тож історично сформована назва є закономірною. Навіть у людей є подібне, хоча їх строк життя набагато менший.

— А-а…Зрозуміло.

— Тож повернемось до карти. Ось тут — рух указки на велику скупченість крапок, — наш основний культурний та адміністративний центр — місто Харідвар, або «ворота бога». Наша столиця.

— Скромна назва. І хто тут бог?

— Це доволі цікаве питання, до якого я повернусь трохи пізніше. Зараз же просто відзначу, що ми теж любимо містичні і гучні назви, — усміхнувся вчитель та продовжив. — Все інше — це житло азраі, а також інші об’єкти, котрі забезпечують нашу життєдіяльність та функціонування країни. Невеличкі поселення, міста, поодинокі будівлі.

— А це що? — дівчина вказала на дивну червону стрічку на карті.

— Це лінія вулканічної активності, зона підвищеної небезпеки.

— А це? — тепер Олю зацікавила тонка блакитна стрічка.

— Межа чистих територій.

— Що означає чистих?

— За цю межу не можуть потрапити люди.

— Але ж вони зверху припливають, а не з боків.

— Звичайно. Ось дивись, розвернемо карту так, — Танзую пробігся пальцями по рівній білій поверхні невеликого столу поруч зі стіною і зображення перевернулось, розташувалось горизонтально, стало об’ємним, а блакитна лінія перетворилась на величезну неправильної форми мильну бульбашку, що накривала більшу частину океану.

— Ого… А як же люди? Судячи з цієї карти, їм і на надводних човнах плавати ніде, не те що на підводних, — розгубилась Оля, роздивляючись знайомі обриси материків і зовсім не відомі їй контури морського дна. Здавалось просто неймовірним, що на такій величезній площі жодного разу не з’являлись люди. — Вони ж не сліпі!

— Насправді в них не так і мало простору, ви, дитино, схоже погано уявляєте наявні масштаби. А щодо «сліпі»… Аби побачити, варто бажати цього, а люди зазвичай зайняті геть іншим. Їм, на щастя, байдуже, що океани та моря складають 98% простору планети, придатного для існування різних форм життя, і що в воді знаходиться до вісімдесяти відсотків всього життя планети. Океан цікавить таку незначну кількість осіб, що на даний момент люди вивчили менше десяти відсотків цієї території. Держав, зацікавлених у дослідженнях морів занадто мало, а океанологів- любителів, здатних проводити такі дослідження — ще менше. Люди зайняті боротьбою за ресурси, владу, гонитвою озброєння, власним винищенням і ще купою різної дурні. Та навіть космос їх цікавить більше за океани. Тому їх човни, то не проблема, то навіть не тінь проблеми виявлення азраі. А вже про порушення наших кордонів і мова не йде.

— Але ж вони плавають…

— Плавають. Та ці дитячі забавки легко корегуються. Тим паче люди і у океані зазвичай ганяються за їжею, або одне за одним, і не зважають на все інше. Траулери, що ловлять сардину, не цікавляться китами, а військовим, що розважаються грою в хованки, байдуже до кріля.

Оля вражено дивилась на карту і слухала, слухала, слухала. Величезний об’єм неймовірної інформації, котру вона ніколи б не отримала на поверхні, бо її там просто нема. Історія азраі — це історія, котру зберігали тисячоліттями, без спалених бібліотек, руйнувань влаштованих війнами, без переписувань та викривлень фактів на вимогу чергового тирана. Істина тут була важливіша за амбіції, а ретельний аналіз невдач, важливіший за чиюсь посунуту зарозумілість. Влада для азраі це був почесний обов’язок, скоріше тягар, аніж щастя. За неї не боролись, її приймали як даність. Нинішній Правитель керує Маві ісід вже дуже давно, він би й радий передати повноваження, та зайнятись вирощуванням незвичних підводних квітів, та наявний син зовсім не поспішає визначатись зі супутницею життя, а без неї, згідно законів морського народу, влада не може бути передана молодому спадкоємцю. Азраі вважають, що лише відчувши відповідальність за найдорожчу людину, чоловік, здатен нести тягар влади та вирішувати долю інших. Цікава версія.

8.2.

Дні Олі почали непомітно мелькати, завантажені заняттями, вправами, вивченням. Мова азраі, писемність, звичаї, манери, правила, традиція, історія. Історія, яка перевертала з ніг на голову все уявлення дівчини про світ. За розповідями Танзую, життя зародилось у морі. З цим все гаразд — жодних суперечностей з тим, чого вчили Олі у школі. Але далі все було напрочуд цікаво. Теорію Дарвіна Танзую обсміяв (це порадувало, бо вважати себе нащадком мавпи Олі ніколи не подобалось) як власне і міф про Адама і Єву (теж сумнівна казочка). Натомість, у азраі була геть інша версія виникнення людей. Люди — то виявляється азраі, котрі в сиву давнину віднайшли спосіб вийти на сушу, що манила їх незвіданістю! Ті першовідкривачі приносили в жертву власні життя, бо їх організми від жахливого процесу перебудови, втрачали занадто багато ресурсів і не мали змоги повернутись до початкового стану. Свідомий квиток у один кінець. Дослідники передавали інформацію, а самі полишались на поверхні. Назавжди. Азраі, вивчивши отримані неймовірною ціною данні, через деякий час почали вважати такі жертви недоцільними і припинили подібні експедиції. Проте тих, хто полишився жити на поверхні, забрати не змогли. Їх вважали загиблими. Та природа непередбачувана штука, а життя занадто вигадливе у своєму бажанні втриматись. Залишенці виявились здатними полишити нащадків, котрі мали набагато коротший термін життя, проте почали компенсували втрату здатності організму відновлюватись, підвищенням народжуваності. Вони жили, розмножувались і навдивовижу гарно пристосовувались. З часом їх поселення за різними причинами мігрували, а швидка зміна поколінь стерла пам'ять про витоки народу.

Пройшов час і морський народ повернувся до вивчення суші. Вони вдосконалювались, вчились, шукали способи виходити на поверхню з меншими втратами. Наступний такий вихід був в Месопотамії. Азраі шукали втрачених нащадків, проте нарешті знайшовши, були шоковані втратою ознак цивілізованості. Їх зустріли племена постійно воюючих між собою агресивних дикунів. Почався новий виток історії — спроба співіснувати з сухопутною ріднею. Морський народ налагоджував зв’язки, будував міста за зразком підводних, проте з урахуванням поверхневих умов. Люди швидко вчились, і на диво легко сприймали нові ідеї. Сумісно були віднайдені зручні геометрично правильні форми будівель, що були оптимальними для суші. То були далекі часи досить гармонійного співіснування азраі зі своїми нащадками.

З часом людей все більшало, їх кількість та різноманітність, у зв’язку з чудовим вмінням адаптуватись, зростала з шаленою швидкістю і азраі, з їх довгим життям, але незначним дітонародженням, почали програвати гонитву інтересів. Люди, не маючи в запасі століть на навчання, поспішали жити. Гонитва за часом, насолодою, владою, вигодою, формували зовсім інший підхід до життя, що важко поєднувався з ритмом життя морського народу. «Вічних» азраі почали ненавидіти, боятись, записувати то до богів, то до демонів і… вбивати. Знищувати, аби випивши їх крові стати вічно молодими, з’ївши серце — отримати силу бога… Чомусь страшні криваві рецепти вічного життя, жили в пам’яті людських поколінь набагато краще, аніж чисті знання чи пам'ять про дружню допомогу.

Потрібно сказати доля хаотично-стрімкої цивілізації людей у порівнянні з морським народом виглядала досить непрезентабельно. Азраі поступово розвивали технології, зі скрупульозною точністю фіксували власну доволі спокійну хронологію та намагались якомога органічніше вписуватись у природній баланс планети. У них було загальноприйняте шанобливе ставлення, як до самої науки так і до її збереження на різноманітних носіях, котрі вкупі із неймовірною тривалістю життя, давало можливість обігнати людство. Людство, яке попри велику кількість геніальних представників, раз за разом втрачало цінні здобутки у постійних війнах. Здатність швидко розмножуватись мала іншу сторону — постійну нестачу наявних ресурсів.

Азраі мали високі вимоги до освіти, виховання, розквіт медицини, науки, мистецтв. Кілька природніх катаклізм, що забрали багато життів азраі, були відзначені в історії чорними датами, проте навіть подібні події морський народ переживав набагато легше, аніж люди. Там, де людство гинуло десятками тисяч, азраі могли втратити одиниці. Морський народ не знав що таке: злочинність у мирних країнах і відверті звірства у зонах конфлікту, масові загибелі від епідемій, концтаборів, чийогось кривавого терору, створення та безслідне зникнення у вирі подій документів, народної пам’яті, витворів мистецтва, науки, техніки.

Люди ж мали циклічну історію, що відзначалась становленням та руйнуванням держав, та безперервними локальними війнами. Вони постійно експериментували у формах правління, способах життя, можливостях. Завдяки експериментам, люди нарощували рух вперед, проте завдяки ним же, могли швидко втратити все. Людство розвивались стрімко, проте нерівномірно. Прогресивні технології на одній ділянці суші співіснували з суто дикунським людоїдством в іншій, а іноді, через невдалі експерименти, і мінялись місцями. Строк життя людей був в рази меншим, агресії в рази більше, тож азраі максимально дистанціювались він таких сусідів, проте повністю відокремитись не могли. Морський народ також поступово еволюціонував отримавши купу переваг та різновидів, проте майже втратив здатність розмножуватись. Азраі що здатна бути матір’ю стали національним скарбом, але такі найчастіше траплялись серед тих, хто приходив від людей. Та і їх ставало все менше. Особливо після того, як близько двох тисяч років тому людство завдяки мутації отримало четвергу групу крові, більш стійку до алергії та автоімунних хвороб, проте несумісну з геном азраі. Отож поєднання генів, потрібне, для отримання повноцінного нащадка азраі, трапляється щодалі рідше. Організм людей ще пам’ятає, що вийшов з моря, досі складається на 75% з води, має солону, подібну до солоності океану кров, сльози, людські жінки виношують дітей в рідині, а ембріони дітей на певній стадії ще й досі мають хвіст, проте сухопутні гени все більше домінують. Дітей, здатних повернутись у море, стає все менше. Найсумніша доля спіткає тих, хто чітко відчуває поклик моря, проте має недостатньо здібностей, аби змінити параметри власного тіла. Такі нащадки азраі стають пірнальниками, дослідниками, вченими, людьми, що присвячують все життя морю, так до смерті і не знаючи, чому саме воно їх так вабило. Такими були наприклад Раймондо Букер, Боб Крофт, Жак Майол. Щоправда, Жак Майол, досягши в пірнанні без технічного оснащення рекордних для людей 105 метрів, таки активував ціною титанічних зусиль приховані гени азраі і повернувся до океану, імітувавши сласне самогубство. Та це поодинокі випадки. На даний момент відкриті контакти з наземним населенням зійшли майже на нуль, через категоричне невизнання людьми права на рівність, розумність інших істот. Судячи зі слів Танзую, на сьогодні люди просто не бажають бачити поряд себе ще один розумний вид, бо їм самим постійно не вистачає ресурсів.

Читання, письмо, етикет та культуру викладала Олі Каірі — молода азраі, що була просто закохана у свої предмети. Оля вперше бачила стільки захоплення від тієї чи іншої традиції, джерела звичаю, прийнятої в суспільстві поведінки, витвору мистецтва, та навіть написання якоїсь букви! Коли вчитель так обожнює свій предмет, навчання стає чистим задоволенням.

Оля з подивом дізналась, що хоч як морський народ відмежовувався від людей, проте саме людські діти привносять найрізноманітніші традиції з суші, різних епох та культур і тому азраі дивовижним чином навчились комбінували власну культуру з широкою свободою.

В Маві ісід не було загальноприйнятої релігії, вимог до щоденного зовнішнього вигляду, одягу. За винятком деяких сфер, норми життя були окреслені максимально чітко, проте широко. Це було незвично Олі, проте, як демонструвала оточуюча дійсність, ефективно. Азраі вважали, що перші роки дитинства формують емоційні прив’язаності, які особа проносить крізь усе життя, а тому терпляче ставились до нових традицій, смаків, винаходів, якщо вони не приносили шкоди. Окрім цього Каірі особливо наголосила, що неймовірна різноманітність людських культур, гарно впливала і на розвиток азраі. Люди своєю кількістю чудово забезпечували як генерацію цікавих ідей, так і їх випробування.

А от підводна писемність була доволі складною і досить заплутаною. Каірі радісно повідомила Олі, що писемність азраі схожа за структурою до людського санскриту, котрий власне з їх мови і мав коріння, проте дівчині то зовсім не допомогло. Ольга на першому занятті одну назву мови, що виглядала як купа підвішених до рисочки кручених черв’яків, малювала хвилин двадцять! Як то все можна вивчити? Але вчити доводилось, і періоди коли дівчині здавалось, що вона повна, ні на що не здатна дурепа, були не рідкістю.

8.3.

— Все, вбийте мене! — застогнала Оля, відкладаючи планшет з черговим повідомленням «завдання виконано неправильно». Мабуть, це єдина фраза, написання якої вона точно знатиме! Було бажання побитись головою об стіну. Мова морського народу то був суцільний жах.

— Що сталось? — запливла у кімнату Ніта.

— Я повна ідіотка! Я постійно плутаюсь у основах!

— Нічого страшного. Я теж перші двадцять років робила помилки у простих реченнях.

— Двадцять років? На прості вправи? Капець. Вбийте мене і прикопайте он під тим кущиком, — закотила очі дівчина.

— Навіщо? — щиро не розуміла відчаю Олі подруга.

— Бо я не хочу двадцять років сидіти, як першокласниця на простих вправах! Для мене то космічний строк!

— Та зовсім то небагато. Але ти не будеш. Ти Арджуна.

— Угу, білий кошмар на голову Каірі і Танзую. Як вони ще від мене не втекли світ за очі не розумію…— пробурмотіла Оля, перекотилась на ліжку і знову вчепившись у планшет почала виконувати вправу. В такі хвилини дівчині здавалась, що шанобливе ставлення Ніти до такого дурного непорозуміння, яким вона була, то чисте знущання. Як можна захоплюватись особою, котра не може прочитати елементарне речення, а за столом досі плутає прибори? Ніта, відчувши її настрій, полишивши вечерю, тихо зникла. Та варто було Олі почати виконувати вправу, як біля вікна з’явився Івран.

— Як справи?

— Вішаюсь, — буркнула дівчина.

— Сумнівне заняття у воді, — розсміявся «братик».

— Ще трохи і я з мотузкою полізу на сушу…

— Все так погано?

— Жах! От як написати «я хочу відвідати парк»? Чому в мене виходить грець зна шо?

— А… гм. Ось тут так, а тут так, — легко виправив написане чоловік і планшет радісно засвітився зеленим, сповіщаючи про правильність написання речення.

— Чорт, то я знову отого літаючого черв’яка забула! — закотила очі Оля.

— Нічого страшного. Все в тебе вийде. Просто перестань вчити як у твоїй школі, а задіюй асоціативний ряд, уяву.

— Каірі мені теж це каже, проте я просто не можу мислити цими черв’яками! Вони мені нагадують що завгодно окрім букв.

— А ти спробуй інакше, — присів поряд Івран. — Закрий очі.

— Навіщо? — спитала підозріло Оля, та очі все ж закрила.

— Спробую інший метод. Письмо, це структура мислення. І поки ти його сприймаєш як щось чуже, твоя свідомість нашу мові не приймає. Для того щоб оволодіти чужою мовою, потрібно почати нею думати. Уяви собі руку.

— Ну…

— А тепер спробуй так… — перед очима дівчини з’явилась спочатку рука, а потім написання цього слова. Обриси одного накладались на інше і за хвилину Ольга раптом зрозуміла, що вони схожі…

— Так, правильно. Прив’язуй образ слова до образу предмету. А тепер уяви око…

Так провівши кілька годин Оля з подивом зрозуміла, що в неї щось нарешті виходить! Це був дивний метод навчання, проте настільки захопливий, що Івран врешті-решт від неї ледве хвоста уніс, заявивши, що він взагалі на хвилинку запливав, аби розповісти, що з появою Олі у маєтку стало напрочуд весело жити. Одна її манера вітатись вже виявляється заснувала такий собі негласний конкурс — кого з азраі новенька красуня згадуватиме довше. Оля лишень хмикнула, давши собі настанову скласти список жителів маєтку та нарешті всіх вивчити, бо дійсно досі були випадки, коли вона ввічливо віталась з кимось, а в процесі «реверансів» гарячково згадувала як зовуть зустрінутого і хто він взагалі такий.

Навчання пішло легше, хоча його ритм встановили такий, що випускні екзамени у школі Оля зараз здавались просто дитячим садком. Щоправда від такого режиму був наявний ефект. Минув деякий час і на подив Олі, в неї навіть почало щось виходити. І нехай ще полишались періоди коли дівчина засинала над завданнями ледь стримуючись, аби не почати битись головою об стіну через те, що щось досі не могла запам’ятати, зрозуміти, розібрати, прогрес таки був.

За кілька місяців Оля вже вміла більш менш прийнятно читати мовою азраі, не плутаючи рибу з рукою, а воду з креветкою, котрі в написані відрізнялись парою непримітних рисок. Дівчина навчилась плавати палацом, не гублячись серед галерей і нічого не чіпляючи не лише плавцями, але й рухом води. Логіка архітекторів підводного народу була не просто продуманою, вона була досконалою, проте, аби її зрозуміти, потрібно було перестати переносити людські стандарти на світ азраі. Такі, наприклад, як обов’язкова вертикальна орієнтація тіла.

Оля поступово звикла до дивного підводного вбрання, вивчила на які заходи які прикраси одягати, а куди взагалі нічого окрім мілід не можна проносити. Звикла до дарів цивілізації азраі. Так. Раніше вона дійсно жила як дикунка. І мова не лише про часи її адаптації у морі. Вдома, на землі, у Олі виявляється теж був майже кам’яний вік. Азраі жили зовсім не так. Їх побут, будинки, одяг, цивілізація загалом дійсно були набагато ближче до існуючого навколо них моря, ніж будь-яке житло людини, та при цьому все було насичено захоплюючими надсучасними технологіями.

У морського народу була неймовірна інформаційна система, котра нагадувала якесь магнітне поле. Невидиме і активоване мілідами. Міліди ідентифікували азраі, визначали ступінь допустимості до того чи іншого житла, відмічали переміщення особи, стан здоров’я, навіть певні змін настрою! Міліди могли працювати як маяк на величезній відстані, якщо азраі втрапляв у халепу і потребував допомоги. З їх допомогою можна було отримати доступ до переговорних пристроїв, до інформації на стаціонарних джерелах чи просто торкнувшись того чи іншого об’єкту — отримати вичерпну інформацію про нього. Наприклад, торкнувшись мілідами до будівлі, можна було дізнатись його адресу, імена жителів, історію створення, тощо. Це було дуже зручно і незвично.

Взагалі побут азраі був чимось схожим на людський, та багато в чому суттєво відрізнявся. Наприклад, Оля довго звикала до гарячого гребінця, та не визнати його зручність не могла. Дивний прилад, що на вигляд більше нагадував фен аніж гребінець, набагато краще виконував функцію розчісування. Проганяючи через пасма зачіски струмінь теплої води з якимось ароматними домішками, цей пристрій робив волосся ідеально розчесаними і блискучими, а при бажанні, додавши один хитрий компонент, можна було змайструвати на голові будь-яку за складністю конструкцію. У азраі було багато косметичних засобів як для обличчя, шкіри, волосся, так і для догляду за лускою, плавцями. Колір луски, як виявилось, був доволі гнучким явищем — за допомогою нескладних маніпуляцій його можна було перефарбувати ледь чи не у всі кольори веселки чи змусити сяяти як зіркове небо. Проте гарним тоном вважався таки природній колір.

Будинки азраі були дивовижно різними і при цьому завжди органічно вписані у ландшафт. І вони їх дійсно вирощували! Створювали житло не лише собі, а ще й купі живих істот паралельно!

Тут взагалі з неймовірною повагою ставились до природи. Оля вражалась тому, як ледь помітну межу між місцем де живуть азраі легко перетинають морські жителі, проте для людей та їх техніки то було дійсно непересічним кордоном. Як результат — на території азраі не було жодного затонулого судна, жодного побутового сміття. Як пояснив Натан, весь непотріб система миттєво ідентифікує та зміщує. Частково сміття людей, яке збирається периметром володінь підводного народу збирали, переробляли чи знищували. Азраі, з огляду на проблему з засиллям пластику що набирала оберти, навіть вивели спеціальні невеличкі організми, що могли його розкладати! Доки процес йшов повільно, та морський народ працював над цим, адже в Маві ісід взагалі не було сміттєзвалищ. Азраі створили таку складну ефективну систему збирання та переробки відходів життєдіяльності, що людям мабуть і не снилась.

Окрім навчання у Олі були і регулярні «практичні заняття» з «братиками», що включали в себе прогулянки Маві ісід, знайомство з містами, виробництвами, спостереження за побутом морського народу та їх співіснування з іншими істотами. Подібні подорожі вона обожнювала, бо це був і відпочинок від безперервного навчання і одночасно цікаве спілкування.

Одного разу, в компанії з Натаном прогулюючись околицями міста, дівчина помітила підводний човен. Велика металева субмарина плавно оминала країну азраі.

— Що, пограємо у квакерів? — хмикнув весело Натан і за допомогою наручного технічного гаджету легко розгорнув перед супутницею напівпрозорий екран з доступом до всіх інформаційних систем підводного човна.

— У кого? — здивовано закліпала очима дівчина.

— Невже ніколи не чуло про таке? Це ж до речі суто людська назва.

— Ні, не чула. І що таке квакери?

— Квакерами люди назвали істот, що на їх думку чи то атакували, чи то намагались подружитись із підводними човнами. Насправді ж то наша молодь просто гралась, ганяючись за людською технікою, що заполонила океани та моря, та імітуючи різні звукові коливання, які фіксувала нова апаратура людей. Перші такі розваги з’явились з появою військових підводних човнів, коли наші «дітки» виявили, що легко можуть втручатись у роботу людських винаходів. Як розумієш наші технології цікавіше застосовувати не до дикуна, котрий нічого складнішого за сокиру не розуміє, а до більш прогресивних представників.

— А тут люди човнів собі набудували та ще й якогось обладнання туди наставили, — хмикнула Ольга.

— Отож бо. Це вже стало цікавіше. Проте спочатку то була доволі непопулярна гра. А от у 1970- 80 роках, коли людські держави спустили на воду велику кількість субмарин, що тільки й займались як дурними маневрами та протистоянням, та розвага стала дуже поширеною. Азраі тоді навіть у моря запливали, старанно імітуючи повне оточення підводних човнів, чи їх супровід. Наші жартівники, переміщуючись у вертикальній та горизонтальній площині, «малюючи» на локаторах то величезні розміри «супротивника», то раптово прибираючи сигнали з високочастотного діапазону, повсякчас викликали шок і паніку. Дуже весело було спостерігати реакцію на ці жарти, наприклад, на радянських човнах. Як там лякались! При цьому, навіть розуміючи, що їх переслідує щось невідоме, адже ми переміщувались на швидкостях 150-200 вузлів, майже завжди в першу чергу капітани згадували «клятих імперіалістів». Мене завжди дивувала така зашореність військових людей.

— А…— тільки підняла питальний погляд, Оля, котрій «вузли», як міра швидкості, нічого не пояснювали. Назву вона чула, проте її значення зовсім не уявляла.

— Вузли, то пішло від давньої вигадки моряків міряти швидкість човна, кидаючи у воду лаг — колоду з намотаною мотузкою, на якій були зав’язані через рівний проміжок вузли.

— І як то допомагало міряти швидкість? — округлила очі дівчина.

— Колода розкручувалась, а вони замірячи час, за який вона то робила — отак і визначали швидкість.

— Дурня якась, — мотнула головою Оля.

— Чому? Досить вигадливо. В подальшому вимірювальні засоби вдосконалювались, та назва «вузли» прижилась. 150-200 вузлів це приблизно 400 км/годину, — пояснив Натан. — Для порівняння - найшвидший, відомий людству житель морів, то риба- вітрило, яка розвиває швидкість лише 110 кілометрів на годину.

— Тобто на той момент, коли «дітки» азраі так розважались, жодна людська техніка і відома людям істота не мала подібних швидкостей?

— Так. Наші бешкетники добились того, що врешті-решт дві держави-гіганта, човни яких самовпевнено намагались поділити океан, в якийсь момент посунули власну ворожнечу і почали ретельно з’ясовувати, що то таке їх ганяє. Ти б чула які теорії висували вчені! Пропонували як варіанти: китів, кальмарів, косаток та навіть вимерлих базілозаврів! Щоправда, деякі дані про нас десь таки проскочили, бо програми закрили і здали до архіву з грифом «секретно». Чи то наші сухопутні друзі постарались, чи то влада вирішила не лякати загал теорією розвинутої цивілізації в небезпечній близькості.

— А хіба це не суперечить меті азраі не видавати себе?

— Є трохи. Та наша техніка досконаліша, тож з’ясувати, що саме з ними грається люди не мають можливості. Окрім цього люди стільки всього про океан не знають, що однією загадкою більше, однією менше — то не впливає на ситуацію. Їх дурні війни на морі дійсно дратували, особливо коли вони то техніку топлять, то якісь хімічні отрути, то ще якусь бридоту, котру нам потім нейтралізувати доводиться. Тож ми вирішили їх трохи відволікти на цікавіше заняття. Навіть вийшло. Потім діткам то набридло, занадто активних військових човнів поменшало, тож зараз вже так майже ніхто не жартує.

— Що, от зовсім?

— Ні, звичайно, є бажаючі якось повеселитись. Та зараз це поодинокі випадки. Ми не занадто любимо людей, проте винищувати їх не збираємось. Підводний човен, то ж доволі крихка конструкція. Одна помилка переляканого моряка може бути варта сотні життів. Іноді доводиться навіть рятувати тих нещасних, що втрапили у халепу.

— Рятувати?

— Не дивись, що субмарина виглядає великою та міцною. Насправді то бляшанка у якій життя екіпажу залежить від такої кількості чинників, що й уявити важко. Я бачив як подібний човен в лічені хвилини просто переломлювався навпіл, відправляючи на корм рибам всіх, хто був всередині. Або навічно консервуючи мертві тіла. Жахливе видовище, — мовив Натан.

Оля задумливо роздивлялась розгорнутий перед нею екран, прислухалась до англійської мови моряків, що лунала, наче, через товсте скло і дивувалась напруженню, яке відчувалось у поведінці людей. Схоже робота підводника то таки важка праця.

— А таке втручання у роботу човна безпечно для людей? — спитала вона опікуна, кивнувши на зображення.

— Досить безпечно. Іноді, через такі «зломи» в роботі їх техніки виникають невеликі звукові ефекти, та люди дивні створіння, вони до них звикли і навіть віднайшли не одне наукове та логічне пояснення. Щоправда сухопутні люди. Ті, хто проводить багато часу в морі, навіть у такій закритій бляшанці, знають, що море живе.

— Вони ж те море навіть не бачать…— схиливши голову, Оля спостерігала як човен без жодного ілюмінатора, неквапливо віддалявся.

— Так. Проте в екстремальних умовах людина вміє використовувати додаткові ресурси організму. Вони це називають інтуїцією, екстрасенсорикою та іншими цікавими словами. Та насправді море просто змінює людей, допомагає перелаштовувати мозок, наближає їх до азраі. Вони нас не чують, проте відчувають нашу присутність, — мовив чоловік, від’єднуючись від людських систем, та повертаючись до запланованого маршруту. Оля ж дивилась на зникаючу у синяві залізяку і думала, що не бажала б так плавати у морі. Бути запаяною як шпрот у банці, нічого не бачити та ще й під загрозою загинути будь-якої миті.

— Досить планктон ловити, пливемо далі, — підморгнув «братик» підхоплюючи дівчину під руку і заскакуючи до чергового транспортного потоку.

Олі дуже сподобався транспорт азраі. Невеликі швидкісні водяні потоки були схожі на такі собі гірки. Переміщення на них було м’яким та при цьому захоплюючим і неймовірно цікавим. За відносно короткий термін, можна було обпливти весь Маві ісід, роздивитись міста, околиці, окремі маєтки, неймовірні пейзажі та й просто азраі.

От і зараз вони неслись містом, а дівчина вже з цікавістю розглядала попутницю, що недалеко від них подорожувала в компанії з восьминогом. Невелика, піщано-сіра тваринка смішно повзала у жінки по рукам, обплітаючи щупальцями то сумочку, то руки «господині». Панянка, про щось відсторонено мріючи, з усмішкою, підставляла пальці своєму рухливому другові та раз за разом відмахувалась від пасма власного волосся, котре восьминіг їй старанно насував на очі.

Взагалі багато хто з азраі мав домашніх улюбленців, в ролі яких тут виступали не лише восьминоги, а і рибки, морські коники, черепахи і навіть морські зірки! Проте, незалежно від виду, домашня тваринка не вилучалась з природнього середовища. Було нормою, що приручена істота могла полишити «господаря» на довгий час, відправившись власним маршрутом, а потім повернутись. Домашні улюбленці не були мовчазною безправною власністю, як у людей. Вони були радше друзями, і звичайно не знали, що таке клітка, чи ошийник з повідком.

Оля відірвалась від споглядання восьминога і повернулась до міста за межами потоку, бо вони саме пропливали повз гарну медузну акваторію — своєрідний місцевий парк, де підгодовували та обмежували різницею температур переміщення цих досить небезпечних проте напрочуд красивих істот. Таке собі місце медитації місцевих жителів. Серед прикрас цього парку був навіть знайомий Ользі Португальський кораблик.

Взагалі ландшафтний дизайн у азраі це було щось! Морські майстри творили неймовірні дива: повислі, пливучі сади, підводні озера, ріки, водоспади та фонтани (виявляється і таке можна зробити вміло жонглюючи різною щільністю та солоністю води), ажурні парки, неймовірні квітники, коралові гірки і т.д. Деякі захоплення дівчини від усього побаченого, щоправда зазвичай доволі швидко гасив Івран, іронізуючи, що то просто Оля на землі нічого не бачила. Може він і мав рацію. Та, мабуть, скоріш за все так і було, але хіба ж це привід не захоплюватись оточуючою красою? От, наприклад, цими різними актиніями, що повсякчас зустрічаються: червоні з фіолетовими щупальцями, білувато-зелені, яскраво-зелені, рожеві з блакитною окантовкою підошви! Й це ж виявляється все один вид! І то дрібниці, що зазвичай така актинія живе в прибережній зоні на камінні чи на захищених від прибою місцях. Виявляється при невеликих технічних хитрощах цей організм чудово міг жити периметром вікон та дверей житла азраі, виконуючи декоративну і одночасно функціональну роль! Таке собі «опудало» для місцевих «комарів».

Ольга ковзнула поглядом по Натану, що теж розглядав медузну акваторію і задумливо потирав міліди на руках.

— Натане А хто придумав міліди? — спитала дівчина, згадавши що й це досі не з’ясувала.

— Табія. Одна з правителів давніх часів.

— А, то он чого вони виглядають як прикраса! Їх придумала жінка! — розсміялась Оля.

— Мабуть так. Не дарма її ім’я має перекладалось як «талановита». Щоправда загальна універсальність мислення жінок завжди була надзвичайною, — мимоволі усміхнувся чоловік. — Табія бажала мати змогу вчасно допомагати своїм підданим. Тому ця прикраса одночасно передавач, локатор, і швидка медична допомога.

— І на вигляд просто витвори мистецтва! Ще й ця їх розумність та різноманітність.

— Саме так. Табія, підійшла до вирішення питання творчо, ґрунтуючись на повазі до оригінальності кожної особистості. Міліди були вигадані як індивідуальний адаптивний аналізатор, адже вони мають буди на тілі постійно і при цьому не дратувати своїх власників. Правитель намагалась створити таку річ, яку не виникло б бажання зняти. І в неї вийшло. За виключенням деяких технічних вдосконалень, загальний принцип цього геніального винаходу не змінився. Саме тому наступна заборона їх знімати майже нікого не обурила.

— Справді? Їх зовсім не можна знімати? — здивувалась дівчина, якій то до сьогодні і на думку не спадало. Міліди дійсно зовсім не заважали, а звичку носити прикраси не знімаючи, Оля мала з дитинства. Щоправда тих прикрас було не так вже й багато — одні срібні сережки, подаровані мамою.

— Зовсім. Тай й без підготовки то не зробиш.

— То не можна, чи не зможу?

— І те і те. Є звичайно варіанти, та за законами Маві Ісід міліди мають бути на азраі завжди, оскільки держава піклується про кожного свого громадянина. Ми живемо довго, та нас мало, особливо в порівнянні з людьми, тому наявність мілід, такої собі системи швидкого реагування та допомоги, то обов’язкова вимога. Наражати на небезпеку власне життя — то злочин.

— І яке покарання?

— Різне, в залежності від причин. А ти вже плануєш зняти міліди і втекти світ за очі від Танзую?

— Ні. Танзую чудовий вчитель, — розсміялась дівчина, котрій старенький китаєць дійсно дуже подобався, попри величезні об’єми інформації які він видавав, — просто сама відсутність права зняти ці штукенції, таки дивує. Це азраі не має права і самогубство вчинити?

— Чому?

— Ну, життя найвища цінність, бла-бла.

— Свободу волі ніхто не обмежує. Проте держава має знати, що то твій свідомий вибір, а не випадковість, що призвела до трагедії.

— Тобто знімати міліди не можна, а вкоротити собі віку — на здоров’я? — розсміялась Оля.

— Десь так. Та в нас то дуже рідке явище, — й собі усміхнувся Натан, перевівши погляд на черговий парк водоростей.

Пухнасті червоні рослини розташовувались такими собі гірляндами, між будинками, а в проміжках між цим своєрідним міським «виноградом» сяяли як величезні кульбаби сонячно-жовті буйні кущі з довгим пласким листям. І все це звичайно було оточено різнокольоровими рибами, актиніями та іншими чудними істотами.

Опікун полюбляв подібні парки, проте вперше відвідавши такий з підопічною, чоловік так переймався безпекою Олі, що та відчувала себе трирічною дитиною: «Те не бажано чіпати руками, там обережно, з тією креветкою не грайся, то риба-хірург і може порізати спинним плавцем, якщо її перелякати». Як вона взагалі вижила в морі до сьогодні, при такій кількості небезпек взагалі незрозуміло! Мабуть коли не знаєш про всі негативні ймовірності живи набагато простіше.

Та все ж Натана можна зрозуміти, адже опікун у азраі це особа, що відповідає за навчання та безпеку дитини власною головою. А якщо у ролі «дитини» вісімнадцятирічна маан, що прийшла від людей, та ще й Арджуна, та ще й така непосидюча, як Оля — то взагалі караул. Отож, призначення Натана опікуном не позначилось на свободі дівчини, а ось на самому родичеві — дуже. Тепер він був зобов’язаний її супроводжувати в будь-яких виходах з маєтку, оберігати, допомагати і відповідати на всі питання. А вже питань Оля ставила, більш ніж достатньо, іноді сама розуміючи, що повсякчас нагадує дитинча, улюбленими словами якого є «чому», «як» і «навіщо»? Та що дівчина могла вдіяти, якщо все, з чим вона зіштовхувалась було дивовижним, незвичним, а іноді й до греця незрозумілим?

Та потрібно визнати, терпіння у опікуна було неймовірне — на всі озвучені, а іноді навіть на питання, що не встигли виникнути, він відповідав. І відповідав детально. А якщо бачив, що Оля не одразу його розуміла — повторював. Просто янгольський характер. Де він такий дістав?

Це Натан розповів, що Арджуною називають азраі, здатну дати життя дітям будь-якого роду. Як виявилось, не всі азраі мали можливість «схрещуватись». І жінка, яка була носієм гену продовження роду, далеко не завжди могла цей рід продовжити з обраним навмання чоловіком. Були деякі непереборні обмеження.

Міліди могли надати повну інформацію, щодо тих, з ким саме азраі може, так би мовити, «розмножитись». І обв’язок кожної маан був хоча б раз свій рід продовжити. Як не дивно, але азраі такий, досить раціональний, підхід до народження дітей зовсім не турбував. Вони вважали то природнім. Щоправда Оля так і не зрозуміла, що буде у випадку суперечності між даними щодо можливості продовження роду та велінням серця. Натан сказав, що такого не буває. Але ж у житті буває все! Та й якось не вірилось, що всі азраі настільки холоднокровні, аби легко організовувати сім’ю, лише ґрунтуючись на практично-демографічних міркуваннях. Може вони потім «в гречку» скачуть? Бо ж на «заморожену мойву» жінки морського народу зовсім не схожі. Адже навіть якщо, подивитись як вони у крамницях одяг обирають одразу стає зрозуміло — цілком живі хаотично-емоційні персони. Та що б там не було, Олі суха раціональність в даному питанні не загрожувала. Вона, як виявилось, була унікальна саме тим, що мала змогу обрати будь-кого. Непересічна здатність. Мабуть. Іноді у Олі закрадались підозри, що все не так просто, та підтвердження таким думкам не знаходилось, а зосередитись на цих питаннях просто часу не вистачало. Та й наче не нагально то було, адже, на щастя, питання заміжжя ніхто не піднімав.

А от дітей, (маленьких, а не тих хто вважається дитиною через «юний» вік у 90 років як її Ніта) серед азраі і справді було дуже мало. Сама Оля поки що бачила лише двох і то здалеку. І тому, мабуть, усюди панував зразковий порядок та спокій. Ну майже усюди. Наприклад, в Агренаві спокій із дивовижною стабільністю та незмінним азартом порушував Івран. Він виявився великим жартівником та любителем розіграшів. Іноді цей красень нагадував десятирічного бешкетника, а не, як мінімум, двохсотрічного старця (точний вік «братик» так Олі й поки що й не сказав). І звичайно об’єктом жартів була останнім часом «сестричка», як нове обличчя. Не знайома з усіма каверзами блондина, дівчина не раз втрапляла у халепи через його жарти. І хоча іноді Оля ловила себе на тому, що ладна шию звернути родичу за постійні розіграші, позитивні моменти спілкування то все переважали. Стільки як з ним, Оля мабуть за все життя не сміялась. Та й неможливо було сердитись довго на цього веселого, приємного чарівного хитруна. Йому багато чого пробачала навіть грізна леді Зіурелія, щоправда, варто визнати, їй діставалось найменше жартів.