Донька Азраі. Таємниці Океану

Хелен перша помітила чоловіка. Він виринув, неспішно виліз на палубу і, ледь знявши маску, почав активно жестикулюючи розповідати про чудовий екземпляр Elysia chlorotica, котрий тільки но спостерігав у природніх умовах. Гостей він «помітив» лишень хвилин за п’ять. Андре з таким щирим подивом подивився на військових, котрі демонстративно встали перед «захопленим ентузіастом», що жінка подумки поаплодувала його акторським здібностям.

— О, кохана, у нас гості? Чого ж ти мені одразу не сказала? Вітаю, панове. Хочете побачити диво природи? Тварина, що більшу частину життя живе за рахунок фотосинтезу! Це неймовірно. Ось подивіться, — Андре з радісним виглядом дістав невеликий скляний контейнер, у якому плавало щось схоже на зелений листочок, тільки з маленькими ріжками, як у равлика.

— Ні, сер. Дякую, — роздратовано огледів «наукового телепня» військовий, — я капітан Джейн Керайн. В даній акваторії проходять військові навчання і ми змушені, за для вашої ж безпеки, просити вас покинути дані води.

— Так, мені ваші кораблі дійсно заважатимуть… Що означає покинути? Я тільки почав. Ось подивіться на цей чудовий екземпляр… — Андре знову простягнув посудину із морським жителем військовому. Той досадливо ковзнув поглядом по явно не цікавому для нього предмету і тяжко зітхнув. Увесь його вигляд можна було перекласти однією фразою: «Ох вже ці цивільні йолопи…»

Андре дуже старанно та достовірно розігрував нерозуміння, обурення, намагався повісити на плечі військових відповідальність ледь чи не за весь розвиток морської біології, та розбудити їх совість з приводу перепон у життєвонеобхідних для всього людства дослідженнях. Гості, під цим шаленим бомбардуванням аргументами, в якийсь момент просто ввійшли в ступор, бо відверто не зрозуміли й половини термінів, якими оперував чоловік. Та й для Хелен багато що було чистою абракадаброю. Щоправда у жінки, після почутого словосполучення gluteus maximus, виникли підозри, що коханий іноді несе повну ахінею чи витончено лається. Бо, наскільки пам’ятала Хелен зі спілкування з одним другом-медиком, який полюбляв вигадливо іменувати набридливих клієнтів, у перекладі з латини gluteus maximus означало «сідничний м'яз».

Звичайно вся ця вистава не надовго зупинила військових. Вони знайшли вагомі аргументи, аби Андре таки забрався разом зі своїми фотосинтезними равликами з потрібної їм акваторії. Чоловік мусив виконати їх вимогу, та при цьому він так засмучувався, такі дива фізіономіки демонстрував, наче в нього з-під носа забрали відкриття, що як мінімум тягне на Нобелевську премію.

— І що то в нас був за танок бджілок в чепчику? — спитала жінка, коли гості покинули яхту, а пара вже полишала обмежений військовими квадрат, але чогось без обіцяного супроводу. Мабуть представники флоту просто не здатні бути далі витримувати той балаган, що влаштував її чоловік. Ще б пак, Хелен навіть не уявляла кому таке під силу.

— Мені потрібен був час.

— Це я зрозуміла. Навіщо, не скажеш?

— Аби молюски сховались встигли.

— А-а-а, це звичайно все пояснює.

Військовий корабель вже майже зник за обрієм, коли почувся різкий стук по дну яхти. Андре підскочив й пополотнів.

— Що? — спитала Хелен, котра вперше бачила його таким.

— Вона втекла. Навіщо? Та що ж творить ця нелякана аномалія!?

— Хто? — білявка торкнулась руки чоловіка. Андре пустими очима подивився на жінку, та через пару секунд його погляд набув осмислення, — А от тепер у нас схоже будуть великі проблеми… Хелен, я пропоную тобі прийняти снодійне і лягти спати, аби потім всім чесно казати, що ти спала, нічого не бачила і всі аналізи це підтвердять

— Навіщо? Що ти збираєшся робити?

— Мені потрібно повернутись. Врятувати одну не в міру активну…

— Молюску, — закінчила за нього Хелен. — Я не хочу спати. Від мене буде більше користі у свідомому стані.

— Те, що я планую робити — ризиковано і загрожує великими проблемами. Я не хочу, аби вони торкнулись тебе, — говорив чоловік, розвертаючи яхту на 180 градусів, — Будь ласка, кохана, прийми снодійне.

— Ні. Ти мій чоловік і я буду з тобою в горі і радості.

— Це не те, ні інше. Це відверта авантюра заради повернення старих боргів, а у цьому ти разом зі мною бути не обіцяла.

— А в це я тим паче піду! І взагалі, давай не заглиблюватись у софістику. Я з тобою. А там може й познайомлюсь з твоїми молюсками. Давно шукала таку нагоду, — Хелен весело знизала плечима. Андре на неї якось дивно покосився, та нічого не сказав, лишень тяжко зітхнув.

— Вибач…

— Це мій вибір. Я ж знала на що йшла, виходячи за тебе заміж.

— Не знала.

— Скажімо так, я маю логічне конструктивне мислення, і навіть не маючи всіх вихідних даних від тебе, можу змоделювати загальну картину, нехай і не так детально як хотілось би.

— Хелен…

— Не заперечуй і не лякай. Просто кажи, що робити. Я бачу, що це для тебе важливо, і тому хочу допомогти.

— Ти диво. Я тебе не заслуговую, — розпачливо нахилив голову чоловік, розганяючи яхту.

— А ось це вже мені вирішувати, — Хелен підняла голову, роздивляючись військовий корабель на обрії. —

І взагалі до тебе, коханий, я, виявляється, напрочуд нецікаво жила. Молюск, за яким ганяється військовий крейсер США, однозначно вартий знайомства. Я ж тепер спати не зможу, поки не побачу те диво на власні очі!

20.2

Альберт був перспективним вченим, а з тих пір, як його винаходами зацікавились військові, ще й чудово оплачуваним. Це ж просто мрія — повне фінансування всіх досліджень, майже миттєве забезпечення потрібними приміщеннями, технікою, матеріалами! Секретність щоправда надмірна, та то вже якось можна пережити.

Військових в першу чергу цікавили потенційно вбивчі можливості його винаходу. Ще б пак, отримати майже нестримну зброю на основі інфразвукових хвиль, в діапазоні, що не розрізняється людським слухом, хвиль, котрі мають змогу огинати перепони, і можуть вбивати противника майже будь-де, то ж, з їх точки зору, просто скарб! І це ж далеко не повний перелік властивостей його винаходу! Військові в першу чергу хотіли вбивати (солдафони, що з них візьмеш), і, на їх радість, можливостей для цього інфразвук давав багацько: ураження нервової системи, особливо головного мозку, розрив легеневих альвеол, інші численні порушення роботи живого організму. А якщо додати до таких чудових властивостей важкість виявлення інфразвуку і його легке змішування з механічними коливаннями не інфразвукової природи, то командування отримувало майже ідеальну зброю. Винахід Альберта мав стати проривом світового масштабу! Та сам вчений мислив ширше. Його цікавив вплив інфразвуку на живі організми в цілому. Наприклад, вплив на психіку людини, оскільки Альберт був прихильником теорії, що подібне явище було причиною існування так званих «кораблів-привидів», тобто суден, що раптом з невідомих причин втрачали весь екіпаж. Той же вітрильник «Сіберт», сумнозвісна «Марія Селеста», чи пароплав «Оранг Медан» могли полишитись без людей саме через вплив природнього інфразвуку, який згенерувала земна кора чи, наприклад, буря. Є версія, що саме інфразвук певної тональності викликав у людей неконтрольовану паніку і призводив до нелогічних вчинків, як, наприклад, всупереч здоровому глузду полишити серед океану судно на шлюпці. Якщо віднайти дану тональність, можна буде виставляти піратів з захоплених суден без жодного пострілу! Увімкнув установку, трішки почекав, а потім збирай кровожерливих корсарів, як спілі яблука! Вченому цікаво було перевірити свої здогадки та теорії, але військові постійно вимагали відволікатись на більш наглядні результати.

От і сьогодні Альберта витягли з лабораторії, аби проконтролювати чергове випробування РН-125 (який йолоп призначає ці ідіотські скорочені назви секретним розробкам? А більшість військових взагалі його винахід іменую сонаром! Та який це в біса сонар!?). На лабораторних випробуваннях, які Альберт проводив неодноразово, все було ідеально, та на практиці РН дав сумнівний ефект. Ні, піддослідні тварини у металевій бляшанці на дні, благополучно були уражені, але за компанію «спеціалісти» ВМФ примудрились ще й купу риби додати. Що вони з тим нещасним приладом робили? Вертіли під кораблем як дитячу забавку? Понабирають йолопів, а потім жаліються на скарги захисників природи та виставляють вченим дурні претензії. Альберт провів повторно інструкцію, але коли РН-125 застосували вдруге, звідкілясь взялась нова напасть — дивний дзеркальний удар, що призвів до госпіталізації половини персоналу крейсеру, та виходу з ладу купи обладнання, в тому числі і першого прототипу РН-125.

Розглянувши дані невдалих випробувань, Альберт з подивом зрозумів, що схоже військовим катастрофічно не пощастило натрапити на скелю з нехарактерною будовою чи кристалічною решіткою породи, котра викривила інфразвукові хвилі і якимось чином їх повернула, спрацювавши, як дзеркало. Взагалі дуже зручно вийшло, можна вивчити дію винаходу на людях — бо ж таких піддослідних йому добровільно ніхто не дасть. Он навіть розповіді одного з матросів, про побачену русалку вивчити. Це ж типовий прояв викривлення роботи мозку і, як наслідок, яскравих галюцинацій! Але замовники знову незадоволені! От цікаво, до своїх розробників вогнепальної зброї вони теж скарги пишуть, коли когось рикошетом вб’є? Але ж хіба цим квадратним пикам доведеш безпідставність їх претензій? Довелось пливти з ними.

Цього разу нічого подібного трапитись не мало, бо піддослідний об’єкт розмістили у іншому, без подібних скельних виступів, місці, проте військові вирішили перестрахуватись і залучити вченого до випробувань особисто. Мабуть погарячкував він, обізвавши на нараді їх спеціалістів криворукими гамадрилами, яким і мікрохвильову піч не можна довірити. Ну нічого, сьогодні він покаже, як працювати з високоточним приладом керуючись головою, а не, як циркова мавпочка, зазубреним порядком дій.

Вчений, разом з спеціалістом ВМФ, уважно слідкував за даними промислового ехолоту, який встановили спеціально для зменшення можливих супутніх жертв. Принаймні щоб уникнути чергової зграї китів, бо непомітно ці істоти помирати не бажали. Це ж треба було примудритись шеренгами попрямувати до Багамських островів, на очі сердобольного натовпу туристів! А Альберту потім виправдовуйся, чого то відпочиваючих лякають кити - самогубці.

Вчений заслухав коментарі помічника про перелік виявлених істот. Хто б сумнівався, в наявності повний комплект морської фауни: якийсь кит, зграя дельфінів, косяк риби і ще купа дрібноти. І чого їх носить поряд з експериментальною бляшанкою? Ну нічого, один кит, то не сімнадцять, якось переживуть. Додатковий писк апаратури сповістив про появу ще одного об’єкту, і Альберт досадливо скривився. Тепер зону ураження зайшов невеликий човен. І зупинився! От що за неподобство? Район же наче перевірили! Чоловік, не стримуючись у висловах, сповістив капітану все, що думає з приводу їх вміння організувати роботу і вимкнув установку, доки усунуть перешкоду для випробувань. Схоже доведеться зачекати, доки якийсь турист наплавається у зоні потенційного ураження. У Альберта аж руки свербіли, перевірити й на цих «добровольцях» вплив свого приладу, адже через них він тепер має бовтатись додатковий час посеред моря у цій металевій бляшанці нафаршированій військовими!

Нарешті (не минуло й двох годин!) принесли радісну новину — все в порядку, яхта відпливає. Альберт увімкнув прилад, почекав повної готовності, перевірив налаштування. Кинув, ще один погляд на ехолот — в зону ураження пливла зграя дельфінів, та ще її не досягли, а прямо на корабель, чітко в смузі удару, пливла якась невеличка істота. Чи то акула, чи то ще якась безголова рибина. Чоловік знизав плечима і увімкнув пристрій.

Данні ехолоту раптом змінились. Об’єкт, що плив просто до корабля знизив швидкість, що логічно, а от далі … роздвоївся. Який цікавий ефект. Одну частину істоти схоже виносило до поверхню. Вимкнувши установку, вчений з цікавістю вийшов на палубу, подивитись, що то за риба так незвично реагує на дію його винаходу.

З правого борту крейсера, поступово піднімалось на поверхню щось світле. Альберт, очікуючи побачити дохлу рибину, спочатку здивувався обрисам, що нагадували медузу, а потім, серед білих довгих пасм, розрізнив дівоче обличчя, великі, наповнені люттю очі. Потрусивши головою, чоловік недоречно згадав казки дитинства про русалок та підступних сирен. Це казки… Мабуть… Бо зараз прямо на нього дивилась дівчина, яка відкрила рота, наче збирається заспівати. Його прилад приманює русалок? Це останнє, що встиг подумати науковець, перед дивним ледь чутним дзвоном, що поєднався із дзвоном скла, яскравими іскрами над приладами та темрявою, що поглинула його, як і інших людей на кораблі.

20.3

Оля дивилась крізь криваву завісу як, наче у уповільненій зйомці, розлітається на друзки скло на якомусь невеликому ілюмінаторі, щось іскрить, горить, падають люди. А потім була тиша… Гулка, знайома, спустошена. І тільки сіра крапка на обрії наближалась, виписуючи дивні піруети. Гвинтокрил? Ні літак… Схоже гідроплан. Підбитий чи що? Думки Олі повзали, як підморожені мухи, а в голові було геть пусто, як і в душі. Лютий звір з придушених емоцій, що довгий час жив всередині неї, вирвався на волю, зруйнував все до чого зміг дотягнутись і зник, полишивши по собі лише випалену пустелю.

Обдавши дівчину солоними бризками, літак незграбно приземлився на воду поряд з русалкою. З кабіни визирнуло знайоме обличчя. Івран… Тиха радість, наче боязкий сонячний промінь освітила обличчя Ольги.

— Гарної участі минув Харідвар, — хмикнув блондин, окинувши поглядом завмерлий військовий корабель. З азраі був ще хтось. Смуглява брюнетка в військовій формі. Вдвох вони витягли з літака прозору капсулу, відкрили, дістали непритомного Тамаза і м’яко спустили у воду, поряд з Олею. Саму капсулу скинули у океан з іншого боку. Дівчина усміхнулась, ледь стримуючи сльози.

— Тримай цього нещасного. Достав у Маві ісід. Зможеш? — дядько стурбовано дивився на дівчину, — Ти як? Всі сили кинула на війну з вітряками, чи щось в резерві ще є?

— Зможу… Нормально… Під удар попала… Трохи…, — Ольга з тугою дивилась на Тамаза, що занурювався у воду та нерухомого, завислого в глибинах Мурада. Принц закрив її собою. Не звертаючи уваги на всі їх суперечки, на те, що вона його вкусила, пошкрябала, і практично оглушила у яхті… Він наздогнав її і, коли його міліди зреагували на сонар за мить до удару, просто закрив Арджуну собою…

— Точно? — Івран збентежено оглянув племінницю. Дівчина повільно кивнула.

— Так. А ти?

— Та що мені зробиться? В мене ж, як у кота дев’ять життів, і ще трійко в запасі. Щоправда ти нам трохи пошкодила навігаційну систему, отож потрібен буде час, аби звідси вшитись. Хоча, одночасно, ми отримали чудове виправдання втрати вантажу. Отож підчищу хвости і повернусь. Пливіть. Часу занадто мало.

Оля кивнула і, підхопивши під руки Тамаза, пірнула за Мурадом. На обох чоловіків страшно було дивитись. Шкіра Тамаза була буквально сіра, вкрита ранами від численних уколів, порізів, обтягувала кістки як пергамент, Мурада ж, окрім її подряпин, вкрила сітка яскравих судин, з під луски, вух, носа, зябр, сочилась кров, а міліди наче вкрились іржею. Але вони не можуть померти! Не мають права! Відчай почав накочувати на Олю, загрожуючи звести з розуму, заважаючи відчути навіть потрібний напрямок руху. Та раптом дівчина відчула сторонні заспокійливі емоції. До неї з обох боків підпливли рожеві дельфіни, підставивши спини для підтримки. Друзі раділи, що вона жива, м’яко картали азраі за нерозсудливість, намагались допомогти. Маленьке дельфінятко нажахано притискалось до матері, відчуваючи ореол болю азраі.

— Вибач, малюче, що тобі прийшлось з цим зустрітись, — мовила Ольга, відчуваючи, як завдяки підтримці цих дивовижних істот чорний відчай та паніка трохи відступають.

Дельфіни, час від часу спливаючи на поверхню, понесли азраі у потрібну сторону, та скоро їх наздогнала яхта.

— Оля, чекай, — почула дівчина і здивовано озирнулась. З борту схилявся Андрій. — Давайте до нас на борт. Я швидше за дельфінів, та й першу допомогу надам.

— Андрій… Звідки ти взагалі тут? — свідомість дівчини ледь трималась, та вона ще здатна була ставити питання. От тільки відповідь не могла до путя розчути, світ перед очима плив, перетворюючись на розмите розмаїття кольорів, та глухих звуків. Дельфіни, зрозумівши, що ця людина теж бажає допомогти, стишили хід. Чоловік стрибнув до них у воду, підплив до азраі.

— Оля, Ольга, не вимикайся. Мені потрібна твоя допомога!

— Так, звичайно. Зі мною все нормально…

— Я й бачу, ще трохи і доведеться згадати будні патологоанатома, — пробурмотів тихо, крізь зуби, Андре.

— Допоможи їм…— Оля, змусила себе зібратись і, повільно рухаючись, допомогла обв’язати тіло Тамаза якоюсь еластичною стрічкою. Потім Мурада… Саму дівчину витягав з води вже Андрій, а вона не могла відірвати погляду від двох чоловіків на світлій палубі. Дві дорогих їй особи лежали без ознак життя. І в цьому винна лише вона… Андрій полишив Ольгу і, комусь махнувши, почав клопотати біля поранених. Дівчина повільно підповзла до азраі. Торкнулась пальців Мурада — холодні, в кривавих розводах, взяла за руку Тамаза — худа, жовта, як пергамент. Життя ледь жевріло в обох, ризикуючи згаснути, як боязкий вогник свічки від найменшого подиху вітру…

Яхта знову почала набирати хід, і скоро вже стрімко летіла вперед, а поряд з нею неслись, періодично вистрибуючи з води дельфіни. Вони розмовляли з Олею, підбадьорювали, просили триматись і переконували, що в неї є достатньо сил, аби врятувати своїх друзів. Як же хотілось їм вірити…

20.4.

Хелен стояла біля штурвалу і безвідривно дивилась на обрій та іноді на апаратуру. Тільки б ніхто не наздоганяв. Та погоні наче поки що не було, якщо не рахувати зграю дельфінів, у котрих Андре обережно відібрав цих дивних створінь. Дельфіни, схоже, були не дуже задоволені, і вважали за потрібне проконтролювати дії людей. Якби не «молюски» на палубі, жінка б обов’язково помилувалась життєрадісними створіннями, особливо двома незвичними рожевими, спини котрих раз за разом поблискували з правого борту. Та зараз було зовсім не до них. «Молюски» дійсно виявились знатними. Не дивно, що Андре до останнього мовчав як партизан. Русалки. Хто б міг подумати. І, схоже, їм дуже, дуже погано. Що ж то таке зробили з ними військові? Що то за навчання зі знищення розумної раси? А що сталось з кораблем?

— Ти як? — спитав стомлений, наче постарівший враз Андре, що раптом опинився поряд з дружиною, заглядаючи на показники швидкості та коригуючи координати.

— Точно краще, аніж вони, — похитала головою білявка, перевівши погляд на азраі. — Що з ними?

— У двох жахливі пошкодження інфразвуком, а третій взагалі жертва досліджень та експериментів. Погано…

— А що з тими, на кораблі?

— Гадки не маю, та думаю виживуть.

— Ти їм можеш допомогти?

— Військовим? Не маю бажання. Та й туди рятувальники скоро прибудуть. Що-що, а медична допомога в цих відомствах працює швидко.

— Цим.

— Я зробив все що міг. Тепер головне вчасно їх повернути додому, — мовив чоловік піднявши наповнений болем погляд на трійцю.

— Далеко?

— Пристойно. Самі точно не встигнуть.

— Зрозуміло… Андре, як це можливо?

— Що саме?

— Русалки. Ні, я здогадувалась, що ти ганяєш морями зовсім не за молюсками, та й кити в тебе були цікаві. Проте русалки…

— Я ж казав, у тебе мало фактів.

— Всього лишень одна невідома.

— Всього лишень. Маленьке таке несуттєве невідоме, — похитав головою чоловік.

— А їх можна врятувати? — Хелен, кусаючи губи, дивилась на «пасажирів».

— Сподіваюсь. Та все, що ми зараз маємо для цього — швидкість… — Андре присів прямо на палубу біля ніг дружини і втомлено прикрив очі.

— Ми встигнемо, — жінка м’яко потисла його плече. Чоловік у відповідь лише криво посміхнувся, не роблячи спроб забрати штурвал. Що-що, а керувати яхтою його дружина вже гарно навчилась.

Коли сонце вже наполовину занурилось у океанські води, вони досягли потрібних координат. Дельфіни давно й безнадійно відстали, а прохолодий вітерець, що набирав сили, сповіщав про переміну погоди. Поглянувши ще раз на дані апаратури, Андре, нарешті стишив хід і зупинився. Залишивши Хелен біля штурвалу, чоловік тихо підійшов до азраі, що нерухомо лежали на палубі. Присів біля дівчини.

— Олю, прокинься. Олю… Тепер все залежить лишень від тебе.

— Андрій… Так… Я не сплю, — повільно підняла голову дівчина, що весь цей час тримала за руки обох чоловіків.

— Ти маєш доставити їх в Маві ісід. Я більше нічим не можу допомогти. Далі вся надія на тебе.

— Так. Добре. Я все зроблю, — Ольга вмовила свій організм піднятись, перевісилась через борт і впала у прохолоду воду. Поряд Андре опустив двох непритомних чоловіків.

— Андрій, вони виживуть? — спитала дівчина зі сльозами на очах.

— Не знаю. Твоя самовпевненість може коштувати життя Мураду, а по Тамазу взагалі прогнозів краще не давати.

— Я повинна була… Ти не чув, як морські істоти плакали від удару сонару. А дельфіни… Вони припливли, аби мене врятувати. Заради мене вони ризикували загинути... — сльози мимоволі покотились з її очей.

— Не вони перші, не вони останні.

— Ти не знаєш як це, розуміти, що хтось ладен померти, аби лишень тебе врятувати. Я не варта таких жертв!

— Спірне питання. Олю, зараз не час для виправдань. Достав Тамаза з Мурадом якомога швидше до азраі. Будь ласка. Я не зміг повернути налаштування вашим мілідам, а Тамаз їх взагалі не має, тому вас не зможуть знайти за ними. Тож поспіши.

— Так. Звичайно… Дякую, — Ольга, трохи наче пожвавішала у воді, підхопила під руки два безвольних тіла і пірнула. Поклик, котрий раніше вів її до країни азраі знову був, нехай і ледь відчутний. Голова гуділа, тіло боліло, кровило, думки плутались. Але вона не бажала здаватись. Якщо вона їх єдина надія, то вона її виправдає, чого б то не вартувало!

Шлях до Маві ісід видався Оля нескінченним. Іноді дівчині здавалось, що її тіло пливе на автопілоті і виключно на впертості хазяйки. Організм раз за разом намагався донести голові, що резервів на виконання поставленого завдання не має, але Ольгу такий варіант не влаштовував. Вона пливла вперед, й не помічала, як кришаться та осипаються дрібними пластівцями її міліди, як розвіюється попелом давній кулон, як бігають її тілом тьмяні спалахи, як шарахаються від них всі морські істоти, обпливаючи майже видиму енергетичну сферу, що охопила трьох азраі.

Коли попереду з’явились скелі, де розташовувались стражі, Оля могла лишень дивитись на знайомих мурен, що нажахано розлетілись в різні сторони та вартового, котрий чомусь був переляканим, наче власну смерть побачив. Думки вперто не формулювались у щось структурне, перед очима все пливло і лише коли до її свідомості пробився владний впевнений голос Правителя: «Арджуна, ти вже в безпеці, ми допоможемо, відпусти їх…» дівчина дозволила собі розтиснути пальці, що тримали двох чоловіків і нарешті полинути у темряву.

20.5

Коли Лія почула, що Арджуна принесла мертвого принца і Тамаза, то ледь не збожеволіла. Примчавшись у медичний центр, вона буквально впечаталась у прозору перепону, що відділяла її від тіла коханого. Там же були Тамаз і Арджуна, та їх доля її не цікавила, як і взагалі будь-що інше. Навіть якщо весь народ азраі вимер, вона б тієї миті не сильно сумувала. Головне, аби він жив. Його посіріла шкіра, безвольно звисаючі руки, криваві розводи судин на шкірі, закриті очі... Як вона могла? Як це дівчисько могло зробити таке з ним!? Медики хаотично метались над трьома тілами, а потім почали розносити їх по різним приміщенням, аби налаштувати кожне на максимально індивідуальні параметри. Лія, користуючись статусом постійної подруги, як привид слідувала за тілом Мурада, доки не опинилась перед перепоною у вигляді Правителя.

Чоловік уважно дивився на неї, легко гортаючи жіночі спогади та вказуючи Лії на її егоїстичні вчинки, та красуні було байдуже. Навіть, якби Лію зараз заживо опустили у лаву підводного вулкану, вона б і не помітила. Всі її думки були з коханим, а його спотворене кривавими розводами обличчя, стояло перед очима, перекриваючи навіть ментальний тиск Правителя. Лія боялась питати, які у принца шанси вижити, адже сама наявність цього суворого чоловіка поряд з сином, вказувала на критичність ситуації. Батько Мурада ніколи не відзначався трепетним ставленням до принца. Жінка підняла благальний погляд на незворушне обличчя, та чоловік не робив спроби відповісти, і це підтверджувало її найстрашніші здогадки.

Лія обезсилено опустилась просто на підлогу і скрутилась у позу зародку, відчуваючи, як її починає морозити и трусити. Їй байдуже було, що з нею зробить Правитель, закони, всі інші азраі за спробу позбавити коханого дурної долі у особі Арджуни. Перша красуня Маві ісід готова була зробити все, аби лише Мурад жив. Та вона виявилась безсилою… Оспівана Арджуна граючись принесла принца в жертву, а заради чого? Заради представника слабкого роду? Хто б міг подумати, що це дівчисько кохає те непорозуміння, того нещасного, котрий не вартий бути й тінню принца! Як взагалі можна кохати когось іншого, коли поряд Мурад? Якби Лія то знала раніше…

Правитель лише тяжко зітхнув і мовчки полишив розчавлену горем азраі.