МАЛИГУВАННЯ БУТТЯ КАШЕЛЬ ІСКРИТЬ ЕФІР
Ось воно, сука, ідеальне існування!.. Листопад. Київ. Лежу на ящиках з-під набоїв, що вдають із себе ліжко, і дивлюся в єдине вікно, яке показує мені величну, бляха, цегляну стіну. Ані клаптика неба. Геніально. Ідеальна камера для генія. Повітря густе й смачне, як зливи з трьох калюг: тут тобі і скипидар з нашої «академії», і моя персональна хімічна лабораторія під ліжком, і з першого поверху, від Галі-скарбниці, тягне смаженою цибулею. Цибуля — єдина стабільна валюта в цьому приреченому місті. Ну, крім моїх документів, звісно. І пігулок.
Холод пробирає до самих кісток, крізь тонкий матрац, крізь стару шинель. Але ж це приємний холод. Такий, що змушує мозок ворушитись швидше. Осінь — моя улюблена пора. Усе навколо помирає так красиво, так, курва, артистично. Листя на Володимирській гірці зараз, мабуть, горить, наче волосся потопельниці — багряне, золоте... Видовище, заради якого варто було скакати сюди на тому клятому коні, що пахнув Степаном і страхом.
Степан... Ха! Пам'ятаю, як його мізки витікали на чорнозем. Так мальовничо. Червоне на чорному. Класика. Він щось там кричав про волю, рівність, братерство, а йому — кулю в лоб. І все. Нема братерства. Лишились тільки черви, яким теж треба щось їсти. Я тоді не плакала. Я сміялася. Тому що це було смішно. Кумедно. Вони, ті червоні виродки, стояли такі поважні, такі, блядь, ідейні, а я — маленька дівчинка з бомбою. Клац! — і нема ідейних. Тільки шматки м'яса і мої осколки в спині. Дрібниці. Шрами — це ж так декадентсько.
А потім — Київ. Величезний, смердючий, прекрасний мурашник, де кожен хоче тебе або вбити, або обдурити, або трахнути. Ідеальне середовище! Поки ці телепні з гетьманатом, Центральною Радою та іншим непотребом ділять портфелі, я роблю справи. «Чудодійні пігулки від іспанки!» — шепочу я блідим панянкам біля Володимирського собору. — «Прямісінько з Іспанії!». І вони купують. Звичайну крейду, потовчену з сухим листям. Ха-ха! Страх — найкращий двигун торгівлі. А ще — документи. Хочеш бути польським шляхтичем? Будь ласка! Хочеш довідку, що ти — особистий перукар самого Скоропадського? Тримай, курво, тільки гроші давай! І вони дають. Бо папірець із печаткою в цьому світі важить більше за життя.
Так я й потрапила в цей засраний особняк Терещенка, який тепер зветься гуртожитком Академії Мистецтв. О, це був мій найкращий витвір! Свідоцтво про закінчення Одеської художньої школи, виписане таким каліграфічним почерком, з такими віньєтками, що старий ректор мало не розцілував мене в лоб. Батько б зараз луснув від люті. Він же мені що казав? «Малювання — то для панянок! Ти, Агато, маєш знати землю!» Ну що ж. Тепер я знаю землю. Дуже добре знаю, як вона приймає в себе тельбухи після вдалого вибуху. Це його я ніколи не прощу. Ніколи. Не те, що бив, а те, що не дав мені олівців. За це його колись теж знайде якась бомба. Можливо, моя.
З коридору доноситься сміх Ясі. Гучний, театральний, наче вона не просто сміється, а грає роль щасливої людини. І, звісно, бринькіт гітари. У них там, у «салоні», знову якийсь богемний притон. Зараз вона нап'ється дешевого вина і буде розповідати черговому поету, як вона мріє зіграти Офелію. А поруч буде сидіти Люба, наша ідейна діва, і з осудом підтискати губи, але все одно сидітиме, бо «треба ж наглядати за цією розпусницею». Обидві — мої подруги. Так, це дивно, але вони мої. Яся — тому що вона такий самий хаос, як і я, тільки її зброя — це спідниці та віршики про кохання. Люба... а Люба просто смішна у своїй серйозності. Вона вірить у вільну Україну, у жовто-блакитний прапор, в ідеали. Це так зворушливо... і так нерозумно. Сперечатися з нею — одне задоволення. Вона червоніє, ледь не плаче, а я регочу. Чудові вечори.
Раптом мене пробирає дивний озноб. Не такий, як від холоду. Інший. Гидкий, липкий, повзучий, зсередини. Наче хтось у моїх жилах замість крові пустив крижану воду. Дивно... Я ж тепло вдягнена. Мабуть.
І ще раз. Цього разу сильніше. Тіло здригається, зуби ледь не цокотять. Голова починає гудіти, наче той мій детекторний приймач, коли він ловить якусь незрозумілу хрінь з Варшави. Бляха, що за чортівня?..
Спробую встати. Ноги, наче не мої. Налиті свинцем і водночас ватяні. Кожен рух віддається в голові тупим, ниючим болем. Оце так. Ледве доплентала до столу, заваленого якимись схемами, поцупленими книгами і пожовклим збірником футуристів. В горлі — пустеля Сахара.
І тут до мене доходить.
Спочатку — повільно. Як далекий гул гармат.
Озноб.
Ломота в кістках.
Голова, що от-от розколеться.
Пекельний вогонь у легенях при кожному вдиху.
Бля-я-ядь...
Невже?.. Оце?.. Воно?..
Я дивлюся на свої руки. Вони тремтять. І це не від сміху, не від люті. Це просто... тремтіння. Тваринне. Я, що продавала порятунок від неї, я, що сміялася з переляканих очей покупців... Невже ця іспанська шльондра таки до мене дісталася? Після всього? Після куль, штиків, анархії, вибухів?.. Мене доконає сраний нежить?..
А-ха-ха-ха!!!
А-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА!!!!
Я сміюся. Сміюся так, що з очей течуть сльози. Завалююся назад на свої ящики і регочу, хапаючись за живіт, який розриває від болю і сміху одночасно. Це не може бути правдою! Це занадто ідеально! Занадто, сука, комічно! Всесвіт — це просто невдалий водевіль, написаний якимось п'яним кретином! І я в ньому — головний клоун!
Браво! Геніально! Це найсмішніше, що могло трапитися! Просто охуєнно!
Мій сміх переходить у дикий, рваний кашель, що роздирає груди зсередини. І навіть крізь цей біль, крізь цю задуху, я продовжую реготати. Бо якщо вже помирати, то тільки так. З істеричним сміхом і середнім пальцем, показаним у порожнє, безглузде небо.
Кашель стихає, залишаючи в легенях відчуття, ніби їх добряче просмажили на пательні. Сміх теж зникає, випаровується. Залишається тільки крижана, охуєнно чиста ясність. Все. Фініта ля комедія. Це кінець. А раз так — треба влаштувати такий фінал, щоб це місто, цей світ здригнулися, сука, і запам'ятали моє ім'я. Треба... треба забрати з собою якомога більше глядачів!!!
Мій мозок, розпечений, як піч, працює з шаленою швидкістю. Часу обмаль. Треба обрати гідну ціль. Щось велике! Символічне! Що б обрати?..
Варіант номер один: Гетьманський палац. Царський, курва, Маріїнський. Підірвати його разом з тим оперетковим гетьманом Скоропадським і всім його урядом. Уявити тільки: склянки з шампанським злітають у повітря, люстри падають на лисі голови міністрів, а стіни, які бачили царів, розлітаються на друзки!!! Прекрасно! Феєрверк на честь моєї кончини!!!
Варіант номер два, ще краще: Софійський собор. Головний храм. Тисяча років, дзвони, святі... Ба-бах!!! І щоб від золотих куполів не лишилось ніхуя, крім позолоченого пилу, який осідатиме на голови ошалілих вірян!!! От вам ваше царство небесне, хавайте!!! Безбожний, довершений акт чистого мистецтва!!!
Або... штаб німецьких військ на Миколаївській! Вони ж тут хазяї, ці пихаті ковбасники. Їхні офіцери походжають Хрещатиком, наче це їхній Берлін. Уявити вибух, що виносить вікна готелю "Континенталь", шматки карт, мундирів і офіцерських пик розлітаються над містом!!! Це було б так... елегантно! По-європейськи!
А може, не треба обирати?.. Можна ж спробувати все! Ланцюгова реакція! Кілька годинникових механізмів. Все розраховано. Спочатку — Дума на Хрещатику. Поки всі збіжаться туди, витріщивши очі, — Опера, повна буржуїв! А на десерт — гетьманська пика! Це буде моя остання, геніальна симфонія! Симфонія вибухів! Хаос і паніка, а я лежу тут, згораючи від температури, і по моєму радіо слухаю про те, як місто занурюється у дупу, яку я для нього створила!!! Це... це геніа...
— Приві-і-іт!!!
Я здригаюся від несподіванки.
Голос. Дзвінкий, наче хтось кинув скляну кульку на кахель. Дівчачий. І він пролунав не з коридору. Він пролунав... з кутка моєї кімнати. Там, де темрява густіша за все.
Що за чортівня?..
З темряви, легко підстрибуючи, з'являється... воно. Дівчисько. Але якесь... неправильне. Неможливе. Волосся — розпущене, довге і... рожеве? Бляха, рожеве, наче цукрова вата. Такого кольору не буває! Одягнене в якусь яскраву, наче папуга, сукню. Зелені, курва, панчохи! І спідниця... Божевілля. Така коротка, що видно не просто коліна, а пів дупи, як у якоїсь паризької шльондри з дешевої листівки.
Це привид? Чи біла гарячка вже тут? А я думала, доведеться чекати довше.
Воно стрибає по моїй коморі, наче коник-стрибунець під кислотою, не звертаючи уваги на карти, розкидані схеми і моє ледь живе тіло. Стриб-стриб. Підстрибнуло до вікна, зазирнуло в цегляну стіну. Пхикнуло.
— Нудно у тебе тут! — заявило воно так само весело і дзвінко. — Слухай, а я тут до тебе по дорозі новину почула! Жилянська, 32, квартира 7. Там дівчинка померла. Десять рочків! Красуня така була. Теж, кажуть, іспанка. І, уявляєш, — вона робить театральну паузу, дивлячись мені прямо в очі, — твою крейду пила! Матір купувала. Думала, допоможе. Не допомогло!
Воно хихикнуло. Просто, курва, хихикнуло. А потім знову застрибало по кімнаті, щось наспівуючи собі під ніс.
Я мовчу. Лежу нерухомо. Я не буду розмовляти з власною гарячкою. Це негідно. Це галюцинація, продукт мого розплавленого мозку. Ігнорувати. Просто ігнорувати. Я закриваю очі й намагаюся повернутися до своїх планів. Так... динаміт... годинниковий механізм від старого будильника... дріт...
— Може, сходила б туди, га? — продовжує щебетати неможливе створіння. — Було б смішно! Приходиш така, кажеш: "Вибачте, крейда не спрацювала, ось вам гроші назад!" Прикинь їхні обличчя!!! А-ха-ха!!!
Курва. Воно не зникає.
Я розплющую очі. Рожевоволоса мара сидить на моєму єдиному стільці, гойдає ногою в зеленій панчосі й розглядає стелю, наче там розписана Сікстинська капела. Співає якусь ідіотську пісеньку про моряка.
Що за маячня?.. Чому мої галюцинації такі... тупі? Чому не черепи, що говорять латиною, чи хоча б чорти, що пропонують вигідну угоду? Чому саме ця циркова вистава? Жилянська, 32... Звідки мій мозок міг вигадати таку точну, таку нудну деталь? Адреса. Номер квартири. Ідіотизм.
Я знову закриваю очі.
Ігнорувати.
Ігнорувати.
Ігнорувати.
Але рожеве волосся і зелені панчохи, курва, вже застрягли у мене перед очима. А ще — тихий, тупий шепіт у голові.
Жилянська, 32, квартира 7...
Бляха.
Заплющити очі не допомагає. Ігнорувати — тим паче. Бо ця... ця хрінь починає співати. Тихо, собі під ніс, але, курва, так чітко, що звук заповзає прямо в мій розплавлений мозок. Якась ідіотська пісенька про те, як моряк з мавпою ділили банан. Чи щось таке. І при цьому вона, стрибаючи зі стільця, починає тицяти своїми тонкими пальцями в мій робочий стіл. У мої скарби.
— О-о-о, а це що у нас? — муркоче воно, піднімаючи склянку з бертолетовою сіллю. — Цукор? Схоже на цукор! А це?
Вона бере одну з моїх колб, де я зберігаю найцінніше. Бере легенько, двома пальцями, наче то скляна іграшка, а не концентрована сірчана кислота. Підносить до світла, і рідина в ній виблискує жовтувато, як котяча сеча.
— Гарний колір! Як лимонад! — захоплено каже воно. — А можна спробувати?
Все. Це межа. Навіть для моєї агонії. Плани підриву цілого міста витісняються однією простою, чистою, як спирт, емоцією — люттю. Щоб якась химера, породжена моєю температурою, лапала мою кислоту?!
— Іди на хуй, — хриплю я. Голос ледь чутний, наче шкребуть іржавим цвяхом по склу, але кожне слово просякнуте отрутою.
Дівчисько завмирає.
На одну довгу, нескінченну секунду вона стоїть нерухомо, з піднятою колбою в руці. Потім повільно, ду-у-уже повільно повертає до мене голову. І на її обличчі розквітає найширша, найщиріша, найбожевільніша посмішка, яку я коли-небудь бачила. Фіалкові очі спалахують дитячим, непідробним захватом.
— Так ти мене таки бачиш?!
Вона ставить колбу на місце, аж надто обережно, і плескає в долоні.
— Ого! Ціка-а-аво! А я думала, я просто так розмовляю!
Я мовчу, дивлячись на неї своїми, мабуть, геть каламутними зеленими очима. Бачу. Ще й як, курва, бачу. І це мене лякає більше за лихоманку.
— Ну, раз ти бачиш і чуєш, тоді це все змінює! — весело заявляє вона, знову сідаючи на стілець і починаючи гойдати ногою в зеленій панчосі. — Тоді думай, як вилікуватись! Бо помреш — і мені ж самій тут нудно буде стрибати. Уяви, яка трагедія! Для мене!
Воно робить трагічне обличчя, але в фіалкових очах стрибають бісики. Я відвертаюсь до стіни, намагаючись знову провалитись у рятівне марення про вибухи. Але голос продовжує дзижчати над вухом.
— До речі! — каже воно раптом змовницьким тоном, наче ділиться великою таємницею. — Ще одна адреса. Свіженька. Велика Підвальна, будинок 12. Там молода жінка і донька, рочки три. Теж сьогодні вранці. До останнього вірили в твою крейду. Кажуть, вона доньці її у воду кришила і все повторювала: «Це чарівні ліки, доню, зараз все мине». Не минуло. Чоловік її, кажуть, зараз просто на вулиці сидить і виє. По-вовчому. З глузду з’їхав, мабуть. Така драма! Треба буде сходити подивитись!
Я лежу нерухомо. Цегляна стіна перед очима починає пливти, перетворюючись на криваво-червоне місиво.
Велика Підвальна, 12...
Звідки?.. Звідки, курва, в моїй голові ці адреси?
Лежу. Курю. Махорка дере горло, але це приємно. Це хоч щось реальне, що можна відчути, окрім власної плоті, яка плавиться, наче свічка. У голові — карусель з адрес і планів. Велика Підвальна, 12... Жилянська, 32... Палац Скоропадського... Софійський собор... Треба встигнути. Треба, курва, встигнути...
Раптом скрип ящиків. Матрац піді мною прогинається. Вага. Реальна, сука, вага. Я ледь не задихаюся, коли на мої груди, наче на коня, сідає вона. Рожевоволоса химера. Спідниця задирається ще вище, і тепер я бачу не тільки зелені панчохи, а й білі мереживні панталони. Охуїти. Мереживо у моєї галюцинації.
Вона нахиляється до мого обличчя. Фіалкові очі зазирають просто в душу, і в них бісова суміш — цікавість і пустота. Пахне від неї... дивно. Не потом, не парфумами. А наче озоном після грози і дикими квітами.
— Хочеш сексу? — шепоче вона, і її дихання гаряче.
Бляха. Із всього, що міг вигадати мій розпалений мозок, — саме це? Секс. Я, звісно, люблю цю справу. Навіть дуже. Не сам результат, ні. Оргазм — це просто крапка в кінці речення. Мене заводить процес. Сам процес роздратування нервів, фантазії, що біжать у голові швидше за скажених коней. Я кожен день щось вигадую. Пальці, предмети, тугий вузол мотузки на ліжку... Клітор — це мій улюблений інструмент. Чутливий, точний, як курок револьвера. Потім дупа, звісно. Біль і насолода, ідеальний коктейль. Вагіна... вагіна — це для дітей і нудних домогосподарок. Там ніхуя не відчутно, прісно, наче пісні Люби про калину. Про жінок я думала... може, разів зо два. Так, у теорії. Але не про це ж рожеве непорозуміння, що зараз намагається мене розчавити! Вона мене дратує! Злить до скреготу в зубах! Це вторгнення. Наче хтось заліз до моєї кімнати і почав читати мій особистий щоденник.
Моя рука нишпорить під старою шинеллю, що слугує мені ковдрою. Є! Холодний і твердий. Мій вірний товариш. Гіпсовий. Сама ліпила, довго шліфувала. Ідеальна форма.
— Ану злізь, курво! — хриплю я і з усієї сили, яка ще лишилась у моєму хворому тілі, замахуюсь.
Удар!
Я відчуваю його. Чітко відчуваю, як твердий гіпс врізається їй у вилицю. Відчуваю віддачу в своїй руці. Але... звуку нема. Ані ляпасу, ані крику, ані стукоту. Просто... тиша. І цей беззвучний удар порушує рівновагу. Ми разом — я, вона і мій гіпсовий друг — летимо на підлогу. Гуркіт! Холод дощок б'є в спину.
Вона регоче! Лежачи піді мною, вона, курва, регоче!
Лють застилає мені очі. Я, перекотившись, опиняюся у неї за спиною, закидаю важкий член їй на шию і починаю щосили тягнути кінці на себе. Душити. Вбити! Витрусити цю мару з моєї голови! Я тягну, ричу, м'язи на руках тремтять від напруги... А їй похуй. Вона навіть не пручається. Тільки повертає голову і дивиться на мене своїми фіалковими очима з дивною цікавістю. А я махаю цим гіпсовим фалосом у повітрі біля її шиї, як божевільний диригент.
Риплять двері.
— Агато, в тебе не буде...
На порозі стоїть Люба. В руці — сорочка, яку вона латає. Погляд її падає на мене. І застигає.
Я розумію, що вона бачить. А бачить вона, як я, бліда, в одній сорочці, з розпатланим волоссям і скаженими очима, валяюся на підлозі і намагаюся задушити невидиму порожнечу великим білим членом.
Зависає незручна, охуєнно незручна пауза. Мозок, який щойно мріяв про вибухи, лихоманково шукає вихід. І знаходить.
Я не припиняю своїх рухів. Навпаки. Я надаю їм більш театрального, майже ритуального характеру.
— Це... — починаю я голосно, з надривом, дивлячись на Любу так, наче вона застала мене за читанням священних текстів. — Це мистецька акція! Перформанс!
Люба кліпає.
Рожева химера піді мною тихо хихикає, чого, звісно, Люба не чує.
— Я... я працюю над деконструкцією патріархального гніту! — видаю я на одному диханні. — Цей... цей об'єкт... це символ! Символ фалічної домінанти, що століттями душила жіночу творчість! І я... символічно знищую його! Душу! Я повертаю йому його ж насильство! Це... це футуризм! Це протест! Тобі не зрозуміти, Любо, ти надто... традиційна!
Я закінчую свою промову і завмираю в драматичній позі: на колінах, з гіпсовим членом, занесеним над порожнім місцем на підлозі.
Люба стоїть ще секунду, її рот то відкривається, то закривається, наче в риби. Потім вона мовчки робить крок назад, тихо зачиняє за собою двері й тікає.
Перемога. Я дивлюся на підлогу, де щойно сиділа галюцинація. Її там уже немає. Я, виснажена, валюся на дошки. Невже я так і з'їду з глузду — з гіпсовим членом у руці й розмовами про патріархат?
Смішно. Бляха, як же це, курва, смішно.
І знову — Дібрівка. Завжди, курва, вона. Цей клятий ліс, який я ненавиджу і за яким чомусь сумую. Але уві сні він інший. Тепліший. Сонце пробивається крізь зелене листя не гострими списами, як тоді, а лагідними, золотими плямами. Пахне сосновою смолою, землею після дощу і трохи — порохом. Мій улюблений запах.
Сидимо на поваленій березі. Я і Степан. Він живий. Такий смішно-серйозний, з чубом, що вічно лізе йому в очі. Він чистить свою гвинтівку з такою ніжністю, наче то не шматок смертоносного заліза, а його кохана. А я... я щаслива. Щаслива тією дикою, істеричною радістю, яка буває тільки коли розумієш, що все навколо — повний абсурд, і тобі на це абсолютно начхати.
На колінах у мене — розібраний артилерійський снаряд. Поруч, на мосі, акуратно розкладені деталі: бляшанка з-під американських консервів, годинниковий механізм, мотки мідного дроту і білий, схожий на цукор, порошок. Мій конструктор. Я збираю іграшку. Маленьку, голосну іграшку, що вміє робити «ба-бах!».
Мої пальці вправно працюють, прикручують, з’єднують, а я читаю йому вірші. Свої. Ті, що лізуть в голову самі, без попиту.
— Готовий? — питаю я, піднімаючи на нього очі. Він киває, не відриваючись від своєї залізяки.
Я прокашлююсь і починаю, трохи наспівуючи, рубаючи фрази, як вчать футуристи:
НЕБО! —
КОТЛОВАН ЧОРНИЙ!
Просвердлений
срібними цвяхами-зірками!
Туди,
нагору,
за ефірні фіранки
Летить мій СНАРЯД!
сталевими руками
Розсуне темряву!
— Про який такий ефір ти кажеш? — бурмоче Степан, протираючи затвор шматиною.
— Ефір, телепню! — сміюся я. — Невидима річ, яка заповнює все-все! Як вода для риб! Через нього пливуть і радіохвилі, і світло з твого Марсу!
Степан пхикає, але я знаю, що він слухає. Йому подобається.
— А там, на Місяці —
сірому,
кам’яному —
Сидить сифілітичний чорт
І грає на кістках полонених!
Мій залізний кулак
Йому прямо в пику — ХРЯСЬ!
І розлетиться Місяць пилом,
крейдою,
на сотні комет,
мов блохи з дохлого пса!
Космічний ПЕРЕВОРОТ!
Я з’єдную два дротики, обережно. Головне — не переплутати. Завжди, бляха, головне не переплутати.
— Ти знову про чортів, — каже Степан. — А сама ж не віриш.
— Не вірю! — вигукую я, аж підстрибуючи. — Тим і смішніше! Уявити його, а потім — розтрощити! Це весело! Слухай далі!
ПОЗАДУ — ЮПІТЕР!
Газовий товстун
З червоною виразкою ока!
Його ми теж підпалимо!
І буде в космосі
НОВЕ СОНЦЕ!
Друге!
Величезний смолоскип
Для нашої всесвітньої комуни анархістів!!!
Останній дротик стає на місце. Я закриваю бляшанку. Готово. Ідеальна маленька смерть. Я тримаю її в долоні, і вона тепла, майже жива. Щастя. От воно, справжнє, концентроване, металеве щастя.
— Комуна... — зітхає Степан, нарешті відкладаючи гвинтівку. — Ти ж і в комуну не віриш.
— Звісно, не вірю! — регочу я. — Я вірю тільки в хімію, у вибухівку і в те, що все колись скінчиться! Тому й треба зробити так, щоб цей кінець був максимально... голосним!
Я підношу бомбу до його обличчя.
— Поцілуй! На щастя!
Він дивиться на мене своїми добрими, сумними очима. І на його обличчі з’являється та сама посмішка, яку я пам’ятаю. Ледь помітна, в кутиках губ. Він не цілує бомбу. Він обережно бере мою руку, в якій затиснута іграшка, і цілує мої пальці, брудні від землі та пороху.
І в цей момент я по-справжньому щаслива. Щаслива так, що хочеться одночасно сміятися, плакати і підірвати все це нахуй, щоб ця мить ніколи не закінчувалась...
_...і прокидаюся на холодній підлозі своєї кімнати від власного дикого кашлю. В руці — ніякої бомби. Лише холодний, мертвий гіпсовий член. А за вікном — глуха цегляна стіна.
Холод. Ось що вириває мене зі сну остаточно. Не кашель, не головний біль, а саме холод, що повзе від дощок підлоги по всьому тілу. Третя година ночі. Темрява — хоч в око стрель. І тиша. Навіть привидів нема. Слава усім неіснуючим силам, то була просто маячня. Наслідок лихоманки. Рожеве волосся, зелені панчохи, адреси... Просто перегрівся механізм у голові. Дрібниці.
Я піднімаюся на ноги, хитаючись. В роті, наче всі коти Києва гуртом нагадили. Сухо. Треба води. Плентаючись коридором, ледь не врізаюся в якогось сонного футуриста, що крадеться до вбиральні. Він щось бурмоче про «симфонію ринв», я відповідаю йому щось про «йти до біса». Звичайна нічна комунікація в нашій божевільні.
На кухні, у королівстві Галі, темно й тихо. Галя спить на своїй розкладачці біля плити, обіймаючи, наче дитину, мішок з борошном. Свята жінка, стереже наші шлунки. Я знаходжу відро з водою. Холодна, з присмаком іржі — нектар! Я п’ю просто з відра, довго, жадібно, заливаючи сорочку. Випиваю, мабуть, з піввідра, аж поки не починає нудити. Життя повертається. Ну, принаймні відчуття, що воно ще не зовсім пішло.
І саме в цей момент, коли я насолоджуюся благословенною тишею, тишу розриває гучний шепіт:
— Агато! Ти не спиш?! Ходи сюди! Швидше!
О, чорт. Тільки не це. З кутової кімнати №6 визирає скуйовджена голова Люби. Очі в неї палають таким ідейним вогнем, що ним можна було б розтопити буржуйку.
— Ходи, я тобі щось покажу! Це важливо!
Пручатись марно. Люба в стані патріотичного збудження страшніша за загін червоних. Вона затягує мене до себе в «салон». На «секторі Ясі» — повний розгром. Сама Яся, п’яна як чіп, лежить на своїй оксамитовій шторі, обіймаючи порожню пляшку, і уві сні декламує щось про «лебедину вірність і прострелене серце». На її ліжку хропе якийсь бородатий поет, якого я вчора ще не бачила. Звичайна картина.
Але Люба тягне мене до свого, ідейно чистого кутка. І там, при світлі маленького каганця, вона розгортає... Його. Черговий.
Прапор.
Жовто-блакитний.
Зшитий з двох шматків якоїсь старої тканини. Криво. Нерівні шви розповзаються, синя частина явно більша за жовту, і все це трохи нагадує обличчя п’яного матроса з підбитим оком.
— Дивись! — шепоче Люба, її обличчя сяє від гордості. — Цей — найкращий! Цей ми повісимо на балконі, коли гетьмана скинемо! Це буде прапор перемоги!
Я дивлюся на це убозтво. Потім на неї. В голові досі гуде, тіло ломить, а тут — це.
— Любо, — кажу я максимально спокійно. — Ти розумієш, що це просто два шматки фарбованої ганчірки?
Обличчя Люби видовжується. Вона чекала на захват.
— Це не ганчірка! — обурюється вона. — Це символ! Символ нашої держави! Нашої волі!
— Ага, — киваю я. — А ще символ того, що ти ніхуя не вмієш шити. Подивись на цей шов. Він же кричить про зраду і розпач. Ним можна людей катувати.
— Ти нічого не розумієш! — ледь не плаче Люба. — Головне — ідея! Дух!
— О, звичайно! — сміюся я, відчуваючи, як лихоманка знову починає підігрівати мій мозок, роблячи його злим і швидким. — А давай ще прапор з твоїх трусів пошиємо! Це ж теж буде символ! Символ незламності української жінки, що готова віддати останнє заради... заради чого, до речі? Щоб одних панів у дорогих костюмах змінили інші пани в дорогих костюмах, які будуть говорити іншою мовою? Геніальний план!
— Це... це не пани! Це Директорія! Це народна влада! Винниченко! Петлюра! — захлинається словами Люба.
— Ха-ха-ха! — не витримую я. — Петлюра! Бухгалтер! А Винниченко — письменник, який плутає політику і поганий роман! Чудова компанія! Вони ж перегризуться за тиждень! Продадуть твою «державу» німцям, полякам, кому завгодно, хто дасть більше грошей і кращий кабінет! Ти воюєш за гасла, дурепо! За красиві слова, які написані на шматках паперу, поки реальні люди ріжуть одне одного за шматок хліба!
— Не кажи так! — скрикує Люба.
— А я кажу! — підхоплююсь я. — Твій жовто-блакитний прапор, червоний прапор, хоч в зелену крапочку — це все хуйня! Це просто привід, щоб купка розумників могла посилати тисячі дурнів подихати за їхні інтереси! А поки ти шиєш ці свої ганчірки, вмирають реальні люди! Від куль! Від голоду! Від іспанки! Може, краще б ти їм супу наварила, патріотко?!
Люба дивиться на мене з жахом і ненавистю. Очі в неї повні сліз.
— Ти... ти просто ні у що не віриш! — шепоче вона. — Ти — порожнє місце!
— Bingo! — регочу я. — Саме так! Я вірю тільки в порожнечу! Вона — чесна! Вона нічого не обіцяє! А ваші ідеї, прапори, держави — це все обман, щоб затулити собою цю величну, прекрасну порожнечу!
На шум з-під своєї штори висувається Яся. Одне око відкрите, друге ні.
— Ш-ш-што тут?.. Вірші ч-читаєте?.. Дайте... вина... За в-в-елике... м-мистецтво!.. — бурмоче вона і знову падає обличчям в подушку.
Люба дивиться на мене, потім на прапор, потім знову на мене. І плаче. Тихо, гірко, згортаючи свій кривий символ, наче ховаючи тіло мертвої дитини. А я стою і сміюся. Тихо, майже беззвучно, бо сміх роздирає мої хворі легені. Але я сміюся. Бо все це... вся ця ситуація... це ж, курва, така чудова, така огидна і така, бляха, смішна комедія.
Я залишаю Любу ридати над її синьо-жовтим розчаруванням і повертаюсь до своєї нори. Досить вистав на сьогодні. Тіло знову починає здавати, озноб повертається, але голова, навпаки, дивно ясна. Зла, як оголений нерв. У кімнаті — звична темрява і сморід хімікатів. Я валюся на свої ящики, заплющую очі й намагаюсь згадати, на чому я зупинилася... Ага. Штаб німців на Миколаївській. Чудовий варіант. Треба подумати про детонатор.
— Ну що, задоволена?
Я різко розплющую очі.
Курва.
Вона знову тут.
Сидить на моєму єдиному стільці, гойдає ногою в зеленій панчосі. Але зараз не посміхається. Дивиться на мене серйозно, майже з докором, схиливши голову набік. Її фіалкові очі в темряві здаються майже чорними.
— Познущалася з бідної дівчинки? — продовжує вона тихим, майже співчутливим голосом. — Вона ж цілу ніч не спала, шила той прапор. Вірила в щось. А ти прийшла й насцяла їй в душу. Гарний вчинок, нічого не скажеш.
Я мовчу. Це вже не смішно. Це починає бісити.
— А знаєш, що найкумедніше? — продовжує вона, встаючи і починаючи ходити по кімнаті. — Ти ж сама така. Така сама фанатичка, як і вона. Навіть гірша. Просто твій прапор — чорний. Чорний, з черепом і кістками, або просто суцільне чорне полотно без ніхуя. Ти так само свято віриш у свою ідею Хаосу і Руйнування, як вона — у свою вільну Україну. Ви обидві готові померти за свої ганчірки. Тільки її ганчірка кольорова, а твоя — ні. Яка, в біса, різниця?
Вона зупиняється і дивиться мені просто в очі.
— Принаймні вона хоче щось збудувати. Хай криво, хай незграбно, але збудувати. А ти хочеш тільки все розвалити. Бо будувати — складніше, так?
Мозок, розігрітий лихоманкою і люттю, раптом видає одну чітку, холодну думку.
Вона була на кухні? Ні. В коридорі? Теж ні. В кімнаті Люби та Ясі? Ніхуя. Вона з’являється тільки тут. В моїй кімнаті. В моїй голові, в межах цих шести квадратних метрів.
Цікаво.
Експеримент.
Я мовчки підводжуся. Ноги ледь тримають, але адреналін робить свою справу. Мовчки накидаю на плечі стару батькову шинель, що смердить пилюкою і минулим життям. Взуваю чоботи.
— Ти куди? — питає рожева мара з подивом.
Я її ігнорую. Відчиняю двері. Виходжу в коридор. Оглядаюсь. Нікого. Тиша, тільки хропіння за стінами. Добре.
Крок за кроком, тримаючись за стіну, я рухаюсь до виходу з цього проклятого будинку.
Вона чекає. Я це відчуваю. Я знаю, що щойно я переступлю поріг своєї кімнати, вона зникне. Це мій персональний чорт, моя особиста химера, що мешкає тільки в моїй клітці. Ха. Це щось змінює. Це дає мені... контроль? Можливо.
Сходи риплять під ногами. Вестибюль холодний і порожній, пахне сирістю і мишами. Важкі дубові двері піддаються неохоче.
І ось я на вулиці.
Ніч. Листопад. Початок листопада. Повітря холодне й вологе, воно обпікає легені й водночас прочищає голову. Золоті хрести Михайлівського монастиря ледь-ледь виблискують у слабкому світлі зірок. Під ногами — мокре листя, перемішане з брудом і кінським гноєм. Десь далеко гавкає собака. Порожньо. Київ спить тривожним, нервовим сном.
Я стою посеред вулиці Терещенківській. Тиша. Рожевого привида нема. Немає його дурних питань і співчутливих промов. Я сама. Знову.
Ага. Ось воно що. Значить, вона — домашня тваринка. За межами моєї будки не гуляє.
І ця думка, чомусь, не радує. Навпаки. Всередині з’являється дивне, гидке відчуття. Наче я щойно втекла від самої себе, але знаю, що воно все одно сидить вдома і чекає на мене. І куди, курва, мені тепер подітися? На вулиці ночувати?
Я дивлюся на темні громади будинків, на чорне небо. І відчуваю себе неймовірно, космічно самотньою.
Але ж я завжди цього хотіла, так? Бути сама. Проти всіх.
То чому ж зараз так херово?
«Просто твій прапор — чорний...»
Слова привида дзижчать у голові, наче набридлива муха.
Я плюю на бруківку, глибше закутуюсь у шинель і повільно бреду кудись. Куди — невідомо. Просто вперед. Подалі від того будинку, де в моїй кімнаті на мене чекає галюцинація, що знає про мене більше, ніж я сама.
Ха! Отже, мій персональний чорт — кімнатний. Боїться протягів і чужих територій. Яка передбачуваність. Це ж поле для експериментів! Можна виманювати її на поріг, як таргана на шматочок цукру... Можна залишати їй записки!..
Я стою посеред Терещенківської і злорадно посміхаюся в темряву. Відчуття переваги трохи зігріває краще за цю смердючу шинель. Я контролюю ситуацію. Я знаю правила гри. Я…
— БУ-У-У!!!
Вереск! Дзвінкий, наче розбите скло. І раптовий удар по спині. Щось легке, але наполегливе стрибає мені на спину, обхоплює ногами за талію, а руками — за шию.
— Покатай мене, велика черепахо!!!
Бляха.
БЛЯХА!!!
Вона! Рожева химера! Висить у мене на спині, як веселий мішок з кістками, і регоче мені прямо у вухо.
— А ти шо, думала, я тільки вдома сиджу?! Я ж не твоя совість, я — веселощі! А веселощам потрібен простір!!! Вперед, мій вірний коню! До пригод!!!
Я хитаюся під її вагою. Вона реальна. Сука, вона має вагу. Невелику, як у підлітка, але я її, курва, відчуваю. Моя теорія розлетілася на друзки. Ніякого контролю. Ніяких правил. Мій персональний чорт виявився гулящою шльондрою без прописки.
Замість того, щоб скинути її, я раптом починаю сміятися. Спочатку тихо, потім все голосніше. Істерично, як завжди. Бо це, зрештою, кумедно! Мене обіграла моя ж галюцинація! Це так абсурдно, що аж геніально!
— Куди їдемо, моя пані?! — регочу я, міцніше перехоплюючи її ноги, щоб не впала. — Може, до гетьманського палацу? Здамо тебе в гарем! Будеш його особистим рожевим кошмаром!
— Н-і-і-і! — тягне вона. — У парк! Хочу гойдатися на гілках і лякати самотніх фікусів!
Який парк тут поруч... Університетський сад. Зараз, мабуть, парк імені Шевченка чи якось так його звуть. Місце для прогулянок нудних панянок і студентів-ботаніків. Ну, що ж. Парк, так парк.
Я йду, чи, точніше, тягну на собі це рожеве непорозуміння. Вона легка, але через неї кожен крок здається подвигом. Вона щось щебече про хмари, схожі на дохлих котів, і про те, що бруківка під моїми ногами викладена у формі таємного прокляття. Я вже не слухаю. Мене просто забавляє сам факт цієї прогулянки. Хвора на іспанку дівка вночі пре на собі власну галюцинацію гуляти в парку. Картина для полотна якогось божевільного художника.
Ось і він, сад. Чорний, мокрий. Туман, липкий, як сльози невдалого поета, стелиться по землі, чіпляючись за голі віти дерев. Вони стирчать у небо, наче кістляві руки, що намагаються схопити місяць, якого немає. Тиша.
І раптом ми чуємо звук. Скрип і виття. Наче кішку повільно тягнуть за хвіст через колючий дріт. Це хтось намагається грати на скрипці. Так жахливо, що аж прекрасно. Це музика нашого часу — агонія струни.
Ми йдемо на звук. За поворотом алеї, під єдиним ліхтарем, що кидає навколо себе жовтувату пляму хворого світла, відбувається якась дивна вистава.
Високий, худий чоловік у капелюсі та довгому пальті щось викрикує і одночасно пиляє скрипку. Його рухи рвучкі, нервові. Він робить паузу, дістає з кишені маленький паперовий згорток, припадає до долоні й голосно, з насолодою, втягує носом білий порошок. Потім знову хапається за скрипку і ганяється за двома дрібними дівчиськами-безпритульними, що регочуть і ухиляються від нього. Чи то він хоче їх з’їсти, чи то зачитати до смерті — незрозуміло.
І він читає. Викрикує в нічний туман уривки, перебиваючи сам себе музичним вищанням:
— **Я мовчу-у-у-у!!!** — реве він, роблячи страшні очі на дівчаток. — **До тихих затонів своєї душі прислухаюсь!..**
Дівчатка пищать і розбігаються. Він на мить завмирає, дивиться у небо, трагічно притискаючи скрипку до грудей.
— **Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь...**
— **Я смутний!** — раптом кричить він. — **Я смутний! Я СМУТНИЙ!!! Бо щось душу стиска мов кошмар навісний!!!**
Він знову втягує порошок. І вираз його обличчя миттєво змінюється. Він випростується, посміхається божевільною, широкою посмішкою.
— **Я ВЕСЕЛИЙ!!!**
— *...звісно, веселий, після порошку...* — тихо хихикає Лілія мені на вухо.
— **Бо в смутку є пелюст невмерлий!!!** — декламує він, тепер уже граційно пританцьовуючи. — **Я не хочу буть листом осінньо-зотлілим!.. Не хочу про зиму зітхать восени!.. Хочу бути смілим! І жду весни!!!**
Я стою в тіні дерева і дивлюсь на це дійство. Рука сама собою тягнеться до кишені шинелі й дістає звідти маленьку, пошарпану книжечку віршів, яку я поцупила в книгарні. «Дерзання. Кверо-футуризм. Михайль Семенко».
Я дивлюсь на рядки в книзі, потім на цього психа під ліхтарем.
Бляха.
Це ж він.
Він. Автор. Справжній.
І він саме такий, якими мають бути поети! Скажений, небезпечний, нанюханий кокаїном і ганяється за дітьми по парку під власну пекельну музику. Це найпрекрасніше, що я бачила в цьому місті.
У цьому божевільному світі я знайшла ще одного... справжнього. Ще одного психа, який танцює на краю прірви й регоче.
Я посміхаюся. Не від болю чи злості. А від якогось дивного, охуєнного відчуття... впізнавання.
Раптом музика припиняється. Скажений поет завмирає. Він помічає нас у тіні. Або, скоріше, мене. Він примружується і, покинувши дівчисьок, повільно йде до мене.
— А ти, діво, що тут робиш у такий час? — питає він. — Втекла від чоловіка чи від поганих віршів?
— *Вона тут із поганими віршами!* — хихоче Лілія у мене на спині.
— І від того, і від іншого, — відповідаю я, посміхаючись. — А ви? Репетируєте нову симфонію для кінця світу?
Його очі спалахують.
— Ти… теж? Пишеш?
Я усміхаюся ще ширше.
— Тільки не намагайтесь втекти.
ЧЕРВОНИЙ МАРС!
Іржавий цвях у тілі космосу!
На ньому бордель,
де металеві повії
дають за мідний гріш
космонавтам з очима-ілюмінаторами!
ТУДИ ЛЕТИТЬ РАКЕТА!
Сталевий фалос,
заряджений динамітом і смутком!
Летить крізь ніч,
і от ВЕНЕРА!
Ракета входить їй у піську
до самого двигуна
і — ВИБУХ!!!
Семенко дивиться на мене хвилину мовчки. Потім хапає мене за плечі.
— Геніально!!! Це… це так огидно! Ходімо! Ти маєш це прочитати ІМ!!!
Ми вриваємося в підвал о четвертій ночі. Х.Л.А.М. Дим, вино, піт, відчай. Гудуть голоси. Якийсь чоловік з борідкою, схожий на лікаря, щойно з моргу. Молодик, схожий на переляканого семінариста. Футуристи, актори, поети. Нікого не знаю. Крім одного. За окремим столиком сидить мій професор з Академії, Георгій Нарбут.
Я рішуче йду до нього.
— Пане професоре, вітаю. У мене до вас ділове прохання.
Він піднімає здивовані очі.
— Слухаю вас, панно Агата.
— Мені потрібен ескіз, — кажу я. — Намалюйте мені, будь ласка, як череп з перехрещеними кістками, символ анархії… — я роблю паузу, — охуєнно так, з розмахом, їбе державний тризуб.
Настає тиша. Мертва. Обличчя Нарбута стає кам’яним.
І тут втручається Лілія. Легким, невидимим рухом вона штовхає повний келих червоного вина. Хлюп! Прямо на бездоганно білу сорочку професора.
— **ААА, БЛЯДЬ!!!**
Крик Нарбута був схожий на звук розриву снаряда.
— **ЦЕ ФРАНЦУЗЬКИЙ БАТИСТ!!! ТИ, СУКА, ЗНАЄШ, СКІЛЬКИ ВІН КОШТУЄ?! Я ЗА НЬОГО ДВА МІШКИ ЦУКРУ ВІДДАВ!!!**
Цей відчайдушний крик про батист будить за сусіднім столом офіцера-білогвардійця, що дрімав обличчям в салаті. Він підводить голову, бачить розлюченого патріотично налаштованого пана, мене, яка посміхається, і його розм’яклий від горілки мозок складає два плюс два й отримує пляшку.
— Как смєєшь, нигилистка?! — рикає він, намагаючись встати. — Осквє-єрнять мундір-ъ! Честь мундира! Этотъ мундиръ... онъ какъ картошка! Въ святой землѣ отчизны! Понимаешь ты, курва?! Священная картошка! А ты… ты со своимъ анархическимъ трєзубцємъ... ты хочешь эту картошку... выкопать и сожрать?! ЗА ЦАРЯ И КАРТОФЕЛЬ ВЪ МУНДИРАХЪ!
Він з ревом кидається на мене. Але долітає до нього не моя відповідь, а кулак Семенка.
— Заткни пельку віршем, імперська картоплино!!!
ХРЯСЬ!
І підвал вибухає. Це більше не кав’ярня. Це котел. Нарбут, забувши про все, намагається затерти пляму на сорочці шматком хліба. Хтось жбурляє в офіцера черствою булкою. Той ухиляється, і булка влітає в обличчя якомусь художнику. Художник, не кажучи ні слова, хапає гіпсовий бюст Вольтера і з криком «Це авангард!» запускає його в натовп. Бюст розбивається об стіну, засипаючи все гіпсовою пилюкою.
Порожня пляшка, що летить у невідомість, розбиває єдину лампу в кутку, занурюючи частину бійки в темряву. І тут з натовпу лунає обурений крик високого юнака з палаючими очима, який досі не брав участі в бійці, а лише спостерігав.
— СВІТЛО!!! Дайте сюди світло, чорти б вас забрали! Нічого не видно! Яка фактура! Яка динаміка! А у вас… у вас обличчя в тіні! Як я маю це знімати?! НЕ ТОЙ РАКУРС!!!
І поки він намагається керувати цим хаосом, вибудовуючи в голові ідеальний кадр, на стіл, що дивом ще стоїть в центрі кімнати, застрибує той самий молодик-семінарист. Навколо вирує люта круговерть шаленства — літають стільці, хтось гамселить когось оселедцем по обличчю, Нарбут виє над своєю сорочкою, — а він стоїть, наче на амвоні, очі його горять неземним вогнем, і, розвівши руки, він починає декламувати:
— *Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,*
*Лиш Сонячні Кларнети.*
*У танці я, ритмічний рух,*
*В безсмертнім — всі планети.*
Повз його праве вухо пролітає чийсь чобіт. Він навіть не здригається.
— *Я був — не Я. Лиш мрія, сон.*
*Навколо — дзвонні згуки,*
*І пітьми творчої хітон,*
*І благовісні руки.*
Внизу білогвардійський офіцер з диким риком б'є «лікаря» по голові книгою, на що той холоднокровно зауважує: «Цікава реакція зіниць... запишемо...»
— *Прокинувсь я — і я вже Ти:*
*Над мною, підо мною*
*Горять світи, біжать світи*
*Музичною рікою.*
Юнак, що кричав про світло, намагається поправити голову падаючому п'яниці, бурмочучи: «Ні, ні, падай ліворуч! Там світло краще!»
— *І стежив я, і я веснів:*
*Акордились планети.*
*Навік я взнав, що Ти не Гнів, —*
*Лиш Сонячні Кларнети.*
Він закінчує. На його обличчі — вираз чистого, неземного екстазу. На одну мікросекунду в його очах відбивається вся гармонія всесвіту. Він урочисто, як на справжній сцені, вклоняється своїй аудиторії, що продовжує калічити один одного. І в цей момент стіл, одна з ніжок якого давно була підбита, видає жалібний тріск і розвалюється. Поет з тим же виразом неземного блаженства на обличчі повільно й велично падає спиною прямісінько в таз із холодцем.
Я стою в тихому кутку, куди ще не долетів хаос. Лілія сидить у мене на плечах й плескає в долоні. А я... я посміхаюся. Широкою, щасливою посмішкою. Жодна бомба не подарує такого видовища. Це, курва, було справжнє мистецтво.
Потроху все стихло. Бійка, наче раптова літня гроза, прогриміла й залишила по собі лише наслідки: калюжі вина, уламки меблів і тіла митців, розкидані по підлозі, як полеглі солдати. Настала тиха, п’яна фаза повної капітуляції перед світанком.
Ось поет, що так натхненно чекав весни, розлігся на підлозі, обіймаючи рибину. Оселедець. Він притискав його до щоки і щось ніжно мурмотів уві сні про «лускату музу». Високий юнак, що так кричав про ракурс, нарешті знайшов його: він спав, обійнявши ніжку перевернутого стільця з такою ніжністю, наче то була ніжка його кіноапарата, і уві сні його пальці час від часу смикалися, наче крутили ручку. А той, що читав про кларнети, так і застиг у тазі з холодцем, на обличчі його грала блаженна, неземна посмішка — мабуть, йому снилися ті самі сонячні акорди, що вібрували крізь тремтячу масу застиглого бульйону. Лілії ніде не було видно. Вона, наче кішка, розчинилась у хаосі, досліджуючи темні кутки цього дивного місця.
Але один не спав. З купи тіл, наче привид з поля бою, підвівся він. Той, що схожий на лікаря. Акуратно обтрусив пил зі свого піджака, поправив пенсне на носі. Він єдиний, здавалося, не був п’яний. Лише злий. І втомлений від усього цього світу. Він окинув поглядом картину руйнування з виразом глибокої, незамутненої огиди.
Він підійшов до столу, де спав той, що привів мене сюди, обличчям у залишках салату. «Лікар» легенько штовхнув його носаком черевика.
— Ось він, результат, — процідив він крізь зуби, більше до себе, ніж до когось. — Хаос. Коли цим... *людям*... дають волю. Вся ця ваша українська мова, цей футуризм... Це лише кривляння на руїнах великої культури. Поверхнева, смішна шароварщина.
І тут я бачу її. Лілія. Вона вигулькує з-за колони, нечутною рожевою тінню. На її обличчі — вираз абсолютної, диявольської цікавості. Вона підкрадається до «лікаря» ззаду, поки той продовжує свій зневажливий монолог.
— Потрібен порядок. Залізна рука, що придушить це хуторянське буйство... цей плебейський... Ай!
Його нога раптом смикнулася й підскочила, наче від удару струмом. Він здивовано подивився на неї, потер коліно. Лілія за його спиною, невидима, тримала його ногу і хитала нею в повітрі.
— Дивний спазм... Так от, ці малороси, вони ж не здатні до самостійного... ух!
Друга нога робить дикий ривок убік. Він ледь не падає, хапається за стіл. Тепер Лілія, сівши на підлогу, тримає обидві його ноги й починає ними рухати, наче ляльковод.
«Лікар» намагається стояти струнко, продовжувати говорити, але його нижня частина тіла почала жити власним життям. Ноги присідають, викидаються вперед, схрещуються.
— Їхня... кхм... культура... — задихається він, намагаючись зберегти поважний вигляд, поки його ноги виконують енергійну присядку, — обмежується... салом... гопаком... і п'яними піснями...
Він це каже, а сам підстрибує, викидаючи ноги вбік, як найзавзятіший козак на ярмарку! Це неймовірне, охуєнне видовище: верхня частина тіла сувора, з пенсне й борідкою, промовляє про «велику імперію», а нижня, від пояса, шаленіє в дикому, неконтрольованому танці!
— Це... це якась нервова хвороба! — волає він, тепер уже з відчаєм. — Раптовий напад! Вони можуть тільки... стрибати! І їсти свої... галушки!
Лілія, сміючись беззвучно, перехоплює контроль над його рукою. І ось його власна рука, наче чужа, занурюється в тарілку, хапає жменю холодних галушок і шматок сала, і, поки він з жахом дивиться на цю зраду власної кінцівки, рішуче пхає все це йому в рот.
— Гммф-гммф-шарова... — тільки й може промимрити він, давлячись. Його очі за пенсне вилазять з орбіт. Він стоїть, набивши рота їжею, яку щойно зневажав, а ноги продовжують дріботіти в ідіотському танці.
Я дивлюся на цю картину. На цю ідеальну, довершену сцену. Поет, що обіймає оселедець. Режисер, що обіймає ніжку стільця. Кларнетист, що посміхається з холодцю. І апофеоз — імперець, що мимоволі танцює гопак і давиться галушками.
Це був не просто хаос. Це була комедія. Ідеальна, чорна, як ніч за вікном. І її автор — не я.
Ця нічна вистава виявилася набагато кращою за будь-яку бомбу. Вибух — це просто шум і пил. А це... це була справжня поезія.
Пора йти. Шоу закінчилося. Головний клоун отримав свою порцію тортом в пику. Я тихо, щоб не сполохати сонних геніїв, розвертаюся й виходжу з цього храму божевілля назустріч холодному, сірому світанку. Спектакль завершено.
Ми вивалюємося з Х.Л.А.М.у на вулицю. Світанок. Бляха, ненавиджу світанки. Вони такі… претензійні. Сірі, наче обличчя вчорашнього самогубці. Повітря холодне й сире, пахне димом, кінським лайном і свіжим хлібом з найближчої пекарні. Останнє — найогидніше. Пахне простим, зрозумілим життям, яке триває, незважаючи ні на що. Нудота.
Лілія, яка весь цей час десь нишпорила, тепер крокує поруч, підстрибуючи. На її рожевому волоссі — павутиння з якогось темного кутка. Їй весело. А мені херово. В голові гуде, у грудях — пече. Лихоманка, сука, нікуди не поділася. Просто чекала, поки закінчиться вистава.
Ми виходимо на Львівську площу, до Сінного ринку. Життя тут вже вирує. З возів скидають сіно, мужики з червоними, сонними пиками галасують, торгуються, лаються. Один, особливо здоровенний, з бородою, як лопата, стоїть, спершись на косу, і бахвалиться перед меншими.
— Моя коса співає! — гуде він. — Вона не косить, вона — танцює по траві! Мені рівних у цій справі немає! Я — майстер! Артист!
Він картинно плює на долоні, хапає косу й робить кілька широких, показових махів у повітрі. Свистить лезо. Видовищно. Його слухачі схвально ревуть.
А мені байдуже. Я просто дивлюся на все це і думаю, що цього «артиста» було б весело підірвати разом з його сіном. Дуже б яскраво горіло.
Раптом Лілія, що досі розглядала якусь дохлу ворону, зривається з місця. Вона, як рожева блискавка, пролітає повз мене, повз мужиків, і… Коса. Коса в руках здоровенного «артиста» здригається, наче жива, і вилітає в нього з рук. Мужик дивиться на свої порожні долоні, потім на косу, що зависла в повітрі на рівні його носа, і його обличчя починає повільно витягуватись, наче тепле тісто.
— Що за мара?.. — шепоче він.
А коса починає танок.
Справжній, курва, танок! Вона кружляє у вальсі, її відполіроване до блиску лезо виблискує в перших променях сонця. Вона робить піруети, випади, пролітаючи в сантиметрі від вух і носів очманілих селян. ВОНА ПІДСТРИБУЄ!!! Свист розрізаного повітря стає музикою. Це вже не інструмент. Це жива, сталева, смертоносна балерина. Лілія, яку ніхто не бачить, тримає її двома руками й кружляє в божевільному танці, її рожеве волосся зливається з сірим небом. Мужики, що ще хвилину тому реготали, тепер задкують. Хтось хреститься, хтось просто впав на коліна й закрив обличчя руками. Їхній зрозумілий, матеріальний світ розвалився. Посеред їхнього ринку літає одержима коса.
Я дивлюся на це без жодного подиву. Мої брови навіть не ворушаться. Просто спостерігаю. Літаюча коса. Ну, добре. Логічно. Що тут дивного?
Все стає на свої місця.
Зрозуміло. Пролетарка.
Тільки людина, яка все своє нудне, злиденне життя провела в полі, махаючи цією залізякою з ранку до вечора за миску баланди, може так нею володіти. Це не привид. Це, курва, класова пам’ять. Вроджений рефлекс, доведений до абсурду. Мабуть, її предки були кріпаками, які косили панам сіно століттями. От воно й в’їлося в кров. В її… примарну кров. Все просто.
Я відвертаюся від цієї нудної циркової вистави. У мене є справи важливіші. Наприклад — не здохнути. Я кашляю, і біль у грудях нагадує: треба діяти. Швидко. Грошей на ліки немає, всі мої заощадження від продажу крейди й документів — у скрині під ліжком. А до гуртожитку повертатися — це наражатися на нову розмову з Любою про ганчірки або на п’яні обійми Ясі. Ні.
Потрібна аптека. І пограбування. Швидке, елегантне. Мені потрібен мій власний коктейль. Аптекарі — ідіоти. Вони просто продають те, що їм кажуть. А я — хімік. Я знаю, що роблю.
Так… Що мені потрібно?
Перше: Аспірин. Ацетилсаліцилова кислота. Знімає жар і біль. Банально, але дієво. Основа.
Друге: Хінін. Якщо він працює проти малярії, то і проти цієї іспанської зарази має подіяти. Логічно.
Третє, головне: Кокаїн. Звісно, не для лікування. Для іншого. Коли тіло помирає, треба підбадьорити мозок, дати йому ілюзію сили, змусити його боротися. Наказати серцю битися швидше. Це допінг у битві проти власної плоті.
І четверте, фінальний штрих: Срібло. Колоїдне. Я читала в одній німецькій брошурі. Срібло вбиває будь-яку мікроскопічну погань. Отрута проти отрути. Метал проти мікробів.
Аспірин, хінін, кокаїн і срібло. Чудова суміш. Щоб перезапустити систему. Як вдарити по зламаному годиннику, щоб він знову пішов. Це наука. Чиста, без домішок.
Найближча велика аптека… Фундуклеївська! Звісно! Вона ще має бути зачинена. Ідеально.
Позаду мене чуються крики переляканих мужиків і свист коси, що виконує фінальне гран-пліє. Мені начхати. У мене є план. У мене є мета.
Я зриваюся з місця і біжу. Біжу по бруківці, кашляючи і сміючись одночасно. Вперед, до аптеки! Вперед, до порятунку, який треба вкрасти й змішати власноруч! Це набагато веселіше за будь-які танці зі смертю.
П'ята ранку. Аптека на Фундуклеївській спала тихим, фармацевтичним сном, не підозрюючи про вторгнення. Всередині пахло карболкою, сухими травами й порядком. Огидний запах.
— *Тут нудно!* — прошепотіла Лілія, зазираючи у скляні шафи. — *Самі порошки від запору й мікстури від кашлю. Жодної веселої отрути!*
Мені було не до веселощів. У мене був план і кілька хвилин, поки місто остаточно не прокинеться. Спиртівка на столі провізора спалахнула з першого сірника. У ступці вже білів порошок аспірину, до нього летів жовтуватий хінін. Працювати треба було швидко. Кокаїн, срібло... де ж воно, курва?.. Ага, ось вони! На верхній полиці, в темних склянках.
Раптом — рип дверей і гучний, гортанний крик:
— Halt! Was є тут таке?! Hände hoch, курва дівка!!!
На порозі стояв він. Німець. Патрульний. Величезний, як шафа, і червоний, як варений рак. В руках — гвинтівка. Очі маленькі, злі, як у свині.
— Я є бачив, як ти ламала замок! Du будеш мати grose probleme! — ричав він, наближаючись. Його суржик був настільки жахливим, що сам по собі міг вбивати.
Я повільно підняла руки. У ступці лежав мій недороблений порятунок. Бляха.
Але поруч з собою я побачила Лілію. Вона не злякалася. Її фіалкові очі горіли диявольською цікавістю. Вона, як мавпочка, застрибнула на полицю і почала вивчати етикетки. Її погляд зупинився на двох баночках. «Cantharis extractum» і «Coffeinum purum». Шпанська мушка і кофеїн. Вона подивилася на них, потім на німця, потім на мене, і її обличчя розпливлося в такій зловтішній посмішці, що я одразу все зрозуміла.
Я зробила крок назад, вдаючи переляк.
— Гаразд, ви перемогли, — пропищала я жалібно. — Я просто... шукала ліки. Я хвора. Може, ви... вип'єте кави? Бачу, у провізора стоїть. Зігрієтесь.
Німець недовірливо примружився, але погляд його ковзнув до філіжанки, що самотньо стояла на столі. Це була та секунда, якої вистачило. Лілія, нечутною тінню, відкрила обидві банки і щедрою, бляха, від усієї душі, рукою сипанула з них у чашку. Це була доза не для людини. Це була доза для слона. Якого треба було звести з глузду і змусити пробити стіну. Вона так само швидко налила туди води з графина і розчинила порошок.
— Ось, прошу, пане офіцер, — пролепетала я, простягаючи йому чашку. — Заспокойтесь.
Він пирхнув. Видно, вважав це ознакою своєї перемоги над жалюгідною тубілкою. Не дивлячись, він узяв філіжанку і вихилив її одним духом.
А потім почалося кіно.
Спочатку його очі полізли на лоба. Потім вони налилися кров'ю. Потім його рот відкрився, щоб щось сказати, але замість слів звідти вирвався хрипкий, бичачий стогін, суміш болю і нелюдського збудження. Його серце забилося. Не просто забилося. Воно закалатало, як кулемет, і цей звук було чути, здається, на всю аптеку. ТР-ТР-ТР-ТР-ТР!!!
І в цей момент пролунав сухий тріскіт.
Це не витримали його штани.
Ерекція, що вирвалася на волю, була... монументальною. Величезною. Неприродною. Вона стирчала вперед, наче таран середньовічної фортеці. Це було не збудження, це була зброя.
Німець, схопившись за серце, почав задкувати. Він хитався, очі його нічого не бачили. Він задкував прямісінько до мого другого плану на випадок відступу. До ректифікаційної колони. Складна, гарна скляна конструкція для дистиляції спирту. В яку я, щойно зайшовши, залила кілька реактивів, несумісних з життям і здоровим глуздом, і запалила під нею маленьку спиртівку. Так, про всяк випадок.
ХРИП! СТОГІН! ТРІСК!
І ось його величезна дупа сідає прямісінько на вивідну трубку розпеченої колони.
ФШ-Ш-Ш-Ш...
На секунду запанувала тиша.
А потім — **БА-БААААХ!!!**
Скло розлетілося на мільйон друзків! Вибух був не оглушливим, а якимось... концентрованим. Спрямованим. Вся сила вивільненого газу вдарила німцю прямісінько в сраку.
Його тіло злетіло, як ракета! Він летів. По-справжньому. Спиною вперед, ногами догори. Через розбите мною вікно, через нічну вулицю! І ось апофеоз. Його могутній, налитий іспанською мушкою член, що стирчав вперед, як спис, першим врізається в цегляну стіну будинку навпроти!
ХРУМ!
Він увійшов у стіну, як цвях у соснову дошку. Тіло німця застрягло. Він повис на висоті другого поверху, розчепіривши руки і ноги, як гротескна химера, прибита до стіни власним прутнем.
Ми з Лілією стояли посеред розгромленої аптеки й дивилися на це. Я тримала в руках нарешті змішані ліки.
Лілія сміялася, затуливши рота долонями.
А я... я дивилась на цього німця, що бовтався на стіні, і думала лише про одне.
Треба було додати більше срібла. Для дезінфекції. Все ж таки, раптом він упаде комусь на голову. Гігієна — понад усе.
Cпаленого німця, який став абстрактною інсталяцією на будинку навпроти, я залишила як подарунок ранковим киянам. Нехай потішаться. Поки місто ще не зовсім прочухалося, треба діяти. Я швидко, по-хазяйськи, пройшлася по аптеці, збираючи трофеї. В рюкзак полетіли не тільки мої ліки. Селітра, сірка, марганцівка, кислоти — все, що потрібно для створення справжньої поезії! І... о, так! Ціла полиця з пургеном! Пурген — це теж вибухівка, тільки не для будинків, а для шлунків. Дуже недооцінена зброя масового ураження.
Вже біля виходу мій погляд зачепився за дві речі. На стільці хтось забув тонку брошурку: «Як за три дні вивчити українську мову (самовчитель для великоросів)». Пха-ха! За три дні? Оптимісти! А поруч, біля калюжі розбитого скла, лежала випавша з німецького мундиру карта. Добротна, німецька, з чітко позначеними кордонами Української Держави. В мене одразу майнула думка... про Любу. Вона ж плакала над своїми ганчірками! Це ж ідеальні подарунки! Одна річ — щоб вона нарешті вивчила мову, якою так хизується, а інша — щоб зрозуміла, за який саме шматок землі вона так переживає. Іронічно. Чудово. Я сховала обидва скарби.
Ми вислизнули на вулицю. На розі вже з’являлись перші молочниці — міцні сільські баби з бідонами, що гриміли на всю вулицю. Вони сонно позіхали, чекаючи на перших клієнтів. І тут у мене народився план.
— Пані, а скажіть, будь ласка, — підійшла я до однієї, що виглядала найповажнішою, — а це правда, що німці видали наказ відбирати у всіх корів на потреби армії?
Вона одразу прокинулась.
— Як відбирати?! Та що ж це робиться?!
Поки вона махала руками, а інші молочниці збігалися, щоб послухати свіжі плітки, Лілія, як тихий рожевий вітерець, пронеслася повз їхні бідони. Я бачила, як її рука, тримаючи вкрадену з аптеки банку пургену, легкою дугою пройшлася над кожним відкритим бідоном. Сип-сип-сип… Половина моїх запасів! Щедро! Вже уявляю, яка симфонія почнеться сьогодні в київських шлунках!
Далі мій шлях лежав через темні двори. В одному з напівпідвальних вікон горіло світло. Я придивилася. Друкарня. Пахло фарбою і свіжими газетами. На стосі лежав екземпляр — «Державний Вісник». Гетьманський рупор. Перша думка — жбурнути туди пляшку з чимось горючим. Банально. Нудно.
Є ідея краща.
Тихо, як кішка, я стрибнула у відчинене вікно. Друкарі десь пили чай. На столі лежав готовий трафарет для завтрашнього випуску. Наказ про мобілізацію. О, це поле для творчості!
Мої руки працювали швидко. Напис «*Оголошується мобілізація всіх офіцерів запасу віком до 40 років*» легким рухом стамески перетворився на «*Оголошується мобілізація всіх **онаністів** запасу віком до 40 років*». Далі — краще. «*...при собі мати теплий одяг та сухий пайок*» стало «*...при собі мати **дірявий** одяг та **мокрий** пайок*». «*Захист Вітчизни — священний обов’язок!*» перетворився на «*Захист **гетьманської дупи** — священний **ідіотизм**!*».
«...твердо стоїть на захисті національних інтересів» перетворилася на «...твердо стоїть раком перед німецькими інтересами».
У кутку я побачила манекен, одягнений у форму Державної Варти. Нащо вона тут — біс його знає. Мабуть, для якоїсь фотографії. Розмір наче мій. Чудово! Я миттю перевдяглася. Тепер я — влада! Ну, майже.
І ось — Бессарабський ринок. Сонце вже піднялося. У сірому кітелі й кашкеті я почувалася іншою людиною. Важливою.
— Ваші документи! — суворим голосом кричала я якомусь переляканому торгашу.
Поки він тремтячими руками ліз у кишеню, Лілія нечутно витягувала з його каси денну виручку. Спрацювало раз, другий, третій. Люди бояться форми, а не людини. Аксіома.
Повз мене пройшла якась панночка років двадцяти, бліда, з переляканими очима. Вона кашляла. О! Клієнтка!
Я відвела її вбік.
— Бачу, панянко, кепсько вам, — співчутливо почала я. — Іспанка, так?
Вона кивнула.
— Є ліки! Новітня німецька розробка! — я дістала з кишені пакет з чистим пургеном. — Допомагає миттєво! Очищує організм! Дорого. Але життя дорожче, так?
Дівчина, не торгуючись, віддала мені останні гроші. Я бачила, як Лілія поруч демонстративно затулила обличчя долонею, наче їй соромно. Дивна реакція. Це ж просто бізнес.
Грошей досить. Пора додому. Тепер вже не вулицями, а дворами, темними провулками. Вулицею Ірининською, потім — повз величну громаду Золотих Воріт, які зараз виглядали просто як стара купа каміння.
Тихо прослизнула в гуртожиток. Зайшла в кімнату Люби. На її ліжко, акуратно, щоб вона не подумала, що це знущання, поклала карту і самовчитель. Хай вчиться. Може, колись і зрозуміє.
Своя кімната зустріла мене знайомим запахом хімії. Я, не роздягаючись, просто впала на свої ящики. Все. Моє тіло було, як вижатий лимон, а мозок — як перегрітий двигун. Я проковтнула свою першу дозу ліків — гірку, з металевим присмаком, — і провалилася. В сон, в темряву, в забуття.
Лілія сіла на стілець, підібгавши під себе ноги в зелених панчохах, і почала роздивлятись карту Києва на моїй стіні. Вона ніколи не спала. Вона просто чекала.
...гул. Гудіння. Наче я всередині величезного годинника. Клац-клац-клац. Навколо мене — гігантські шестерні. Вони повільно обертаються, іржаво скриплячи. Між їхніми зубцями затиснуті маленькі, ледь помітні людські фігурки. Шестерні змикаються, і я чую хрускіт, наче хтось давить тарганів. Клац-хрум. Нова партія. Клац-хрум.
А зверху, на найбільшій шестерні, сидить Люба. Вона тримає в руках величезний важіль і спокійно, методично, з виразом глибокого зосередження на обличчі, рухає ним. Клац — і важіль іде вниз. Хрум — і нову порцію людей розчавлює на криваву кашу. Вона не зла, не жорстока. Вона просто виконує свою роботу. Так треба. Заради великої мети.
Поруч, біля мене, з’являється Лілія. Вона жує яблуко і з цікавістю дивиться на механізм._
— *Бачиш?* — каже вона, не дивлячись на мене. — *Історія працює. Колесо крутиться. Просто деякі називають його «історичною необхідністю». Гарна назва для м’ясорубки, правда?*
Картинка змінюється. Ми в кімнаті Люби. Але вона порожня, гола, як операційна. Люба стоїть посеред кімнати. Вона теж гола.
— **А ось це — філософія,** — шепоче Лілія мені на вухо. — **Дивись уважно.**
Люба повільно, спокійно, з методичністю хірурга, зачіпає нігтем край своєї шкіри на плечі. І починає її здирати. А шкіра ця — синьо-жовта, як той її прапор. Вона здирає її довгими, рівними смугами. Без болю, без крові. А під шкірою... Під нею виявляються не м'язи і кістки. Там порожнеча. Чорна, оксамитова, як космос без зірок. Коли вона повністю здирає "прапор", виявляється, що всередині нічого, сука, немає. Лише темрява. А синьо-жовта оболонка, як викинута сукня, лежить біля її ніг.
Я стою і дивлюся на це, і мене не лякає. Мене просто... цікавить.
Що далі?
Із темряви всередині Люби виходить **Лілія**. Вона виходить з цієї порожнечі, наче зі звичайних дверей. Одягнена так само, як завжди — зелені панчохи, рожеве волосся. Вона підходить до мене, бере за руку своїми дивно крижаними пальцями і каже з посмішкою:
— **Бачиш? За всіма прапорами — завжди тільки я.**
Я прокидаюся. Ривком. Десять хвилин до десятої. Сонячне світло, рідкісне для листопада, б'є в очі через брудне вікно. В голові — дивна ясність. Жар спав. Легені ще болять, але дихати стало легше. Мій пекельний коктейль працює.
На стільці сидить Лілія і намагається навчити пацюка, що забіг до кімнати, танцювати гопака. Пацюк пручається.
Я сідаю на своєму ліжку з ящиків. Сон. Він стоїть перед очима, чіткий, як малюнок Нарбута.
«За всіма прапорами — завжди тільки я».
Що це означає?
Мозок, очищений від лихоманки, починає працювати. Логічно. Холодно. По-науковому.
Так.
По-перше, сон — це продукт мого мозку, отже, я намагаюся розшифрувати саму себе.
По-друге, прапори. Будь-які. Червоні, білі, жовто-блакитні. Все це — просто ганчірки, що прикривають порожнечу. За ними нема ніхуя. Логічно, це моя улюблена думка.
По-третє. Лілія. Вийшла з цієї порожнечі. Каже, що вона — це єдина реальність.
І тут в моїй голові клацає. Так просто! Як два на два.
Це ж очевидно!
Люба, зі своїм прапором-шкірою — це абстракція, "ідея", "держава", вигадка, яка насправді є пусткою. Інтелігентські іграшки.
А хто така Лілія?
Хто вона, що знущалася з імперця галушками, змушувала літати селянську косу, кидала пурген в молоко? Вона не говорить про ідеї. Їй байдужі "великі цілі". Її цікавить конкретне, матеріальне, земне! Сам процес, хаос, дія!
Звісно! Лілія — це народ. Стихія. Пролетаріатка!
Та, кому плювати на прапори, бо їй треба їсти. Та, яка не рефлексує, а діє. Та, що несе в собі справжню, неприкриту енергію бунту. Рожеве волосся і зелені панчохи — це ж просто виклик будь-якому порядку, будь-яким правилам! Це чиста анархія в її первісному вигляді! Вона не є якоюсь надприродною силою, вона – просто логічний висновок з усього цього лайна. Вона – це колективне божевілля, що знайшло собі форму в моїй голові.
Мій організм, отруєний хворобою і цим світом, виплодив чисту квінтесенцію реальності. Голос вулиці. Голос базару. Голос голодного шлунку і вільної дупи!
Ха-ха! Геніально!
— Ліліє! — гукаю я.
Вона відпускає пацюка, який одразу тікає під ліжко.
— Чого тобі, мислителько?
— Ти пролетарка!
Лілія кліпає своїми фіалковими очима. На її обличчі з'являється вираз повного, абсолютного, космічного здивування.
— Я... що?..
— Ти — це справжній народ! Стихія, якій плювати на держави й гетьманів! — виголошую я, встаючи.
Мій винахід не просто лікує тіло. Він, курва, прочищає мозок!
— Ми з тобою, як два реактиви! Поодинці — ми просто цікаві хімікати. Але разом!.. — я розводжу руки. — Ми влаштуємо такий вибух! Ми зробимо такий художній перформанс, щоб це місто і всі його прапори злетіли в повітря і розсипались різнокольоровим конфетті!!! Це буде наша комедія! Остання для них і перша для нас!
Лілія мовчки дивилася на мене. Здається, я вперше бачила її абсолютно спантеличеною.
Я все зрозуміла. Я геній. І у мене є ідеальний спільник, який навіть не підозрює про свою роль. Це буде весело.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!