Київ у гарячці, У фіалкових очах

Лілія дивилася на мене хвилину. Довгу хвилину, протягом якої її обличчя не виражало нічого. Абсолютно. А потім її губи скривилися, наче вона спробувала щось кисле. І вона вибухнула сміхом.

Не веселим хихиканням, як раніше. А гучним, заливистим, істеричним реготом. Вона аж за живіт схопилася.

— Ти... ти що, геть єбанута?!

Я стояла, здивована її реакцією. Мій логічний ланцюжок був бездоганним.

— Від свого кокаїну ти, здається, зовсім з глузду з’їхала! — регоче вона, витираючи невидиму сльозу. — Яка з мене, в біса, пролетарка?! Подивись на мої руки!

Вона простягнула до мене свої долоні. Вони були бліді, тонкі, з довгими пальцями. Жодної мозолі, жодної подряпини. Ідеальні руки аристократки, яка ніколи в житті не тримала нічого важчого за келих вина.

— Але... але коса! Пурген! Галушки! — заперечила я. — Це ж...

— Це весело! — перебила вона. — Просто весело, дурепо! Нема тут ніякої класової боротьби!

Вона перестала сміятися, але її фіалкові очі все ще танцювали від сміху. Вона знову сіла на стілець, підібгавши ноги.

— Ну, гаразд, — сказала вона раптом грайливим тоном, наче погоджуючись на дитячу гру. — Якщо я — «народ», тоді слухай свіжі народні новини! Якраз для тебе, для твого театру абсурду! — вона зробила драматичну паузу. — Нова адреса! Записуй, драматурге! Вулиця Прорізна, будинок 15, квартира 9.

Вона нахилилася до мене, її голос перейшов на таємничий шепіт.

— Жили-були там сестри-близнючки. Однакові, як дві краплі води, обидві з волоссям до самих п'ят. І ось одна з них, та, що була сміливіша, пішла і купила твої чарівні ліки. Ну, знаєш, на всяк випадок, для профілактики!

Я мовчала. У голові все ще гуділа моя геніальна теорія.

— А потім, от невдача, вона першою й захворіла! Лежить, горить, а в руці — твій дорогоцінний пакуночок з крейдою. Але ж вона сестру любила більше за життя! І що вона робить? — Лілія сплеснула в долоні. — Вона каже: «Ти, сестричко, пий! Тобі потрібніше! Ти маєш жити!». І віддала цей безцінний, марний порошок своїй здоровій сестрі. А сама — раз, і померла до ранку.

Лілія зробила ще одну паузу, смакуючи кожне слово.

— І ось тепер найсмішніше! Здорова сестра сидить. Біля холодного тіла. І вона не захворіла! Абсолютно здорова! Вона п'є твою крейду, і вона розуміє: сестра померла, а вона жива. Жива, бо сестра віддала їй «ліки». Сестра пожертвувала собою. І на цю бідолаху впала вся вага світу! Провина! Вона випила порятунок! Вона вкрала життя! І знаєш, що вона зробила? Не змогла жити з цим «щастям». Сьогодні вранці її знайшли. Повісилась. Уяви собі, на власному довгому волоссі! Зробила з нього зашморг. Яке видовище! Вона так хотіла бути з сестрою, що... скористалась подарунком. Правда, поетично?

Вона замовкла, дивлячись на мене й чекаючи реакції.

Я стояла посеред своєї засраної кімнати. Прорізна, 15... Двійнята... одна померла від хвороби... інша, здорова, померла... від почуття провини, викликаного моїми ліками. Моєю крейдою.

Я мала б відчути... що? Жах? Каяття?

Але я відчула інше.

Це... це було довершено.

Це не була просто смерть. Це був ідеальний, симетричний, наче вірш футуриста, твір мистецтва. Абсолютно абсурдний. Одна померла від хвороби, а інша — від ІДЕЇ ліків! Це ж охуєнно! Одна смерть — банальна біологія, а друга — чиста філософія!

Всесвіт — не трагедія. Всесвіт — це анекдот. Поганий, чорний, розказаний божевільним. І моя роль — записувати його найкращі моменти.

Я не створюю хаос. Я просто його... підкреслюю. Як художник, що наводить контур.

Я подивилася на Лілію. І розсміялася. Тихо, але від душі.

— Чудово. Це... це просто чудово, Ліліє. Справжній народний гумор. Ось до чого призводить сліпа, одержима віра. Будь-у-що. У ліки, у прапори, у жертву. Будь-яка віра, доведена до абсурду, — це просто елегантний спосіб самогубства. Принеси мені ще таких історій. Це найкращий матеріал, з яким я коли-небудь працювала.

Мій сміх обірвав рип дверей. До кімнати, наче буря, влетіла Люба. Замість звичного трагізму, на її обличчі сяяла дивна, натхненна радість, наче їй щойно пообіцяли окрему квартиру в раю... ну, в якомусь світлому майбутньому.

— Агато!

Вона кинулася до мене. Я інститивно зробила крок назад, щоб мене не втягнули в обійми. В руках вона тримала карту і самовчитель.

— Це... це ти залишила?

Я просто кивнула.

— О, це... це так... зворушливо! — випалила вона. — Ти ж... ти ж не віриш... а все одно! Розумієш, Агато, це знак! Я... я вивчу! Вивчу, як треба! І карта... Це ж... вона справжня! Я покажу її всім! Хай бачать!

За її спиною, позіхаючи, з’явилася Яся. Вона виглядала ще гірше, ніж зазвичай. Волосся — наче там вибухнула граната. Під оком — невеличкий синець.

— Дівчата, що за гамір? У мене голова розвалюється, — простогнала вона, тримаючись за одвірок. — Чули? В Х.Л.А.М.і вночі була бійка! Кажуть, через політику. Якісь біляки з нашими за національні символи почубилися!

Я усміхнулася.

— Ага. За сорочку.

Люба і Яся одночасно подивилися на мене з подивом.

— За яку сорочку? — запитала Яся.

— Дуже дорогу. Французького батисту, — відповіла я з абсолютно серйозним обличчям.

Вони переглянулися, явно нічого не зрозумівши. Ну і чорт з ними.

— Ходімо, — сказала Яся. — Все одно вже прокинулися. Скоро Нарбут. Не хочу, щоб цей павич знову кричав, що ми — ліниві бездари.

Ми рушили. Люба натхненно щебетала щось про державне будівництво. Яся жалілася на головний біль і клялася ніколи більше не пити з поетами. А поруч зі мною, підстрибуючи, йшла Лілія, невидима для них.

— *Йдемо на каторгу?* — шепотіла вона. — *Малювати горщики і гіпсові дупи?*

— *Зараз буде веселіше,* — так само тихо відповіла я.

Академія зустріла нас запахом скипидару і цибулі. День, як день. Ми зайшли до майстерні. Величезне, світле приміщення з височенними стелями, завалене мольбертами, підрамниками й шматками гіпсу. Студентів було небагато.

Нарбута ще не було. Його мольберт стояв окремо, на ньому — бездоганно чисте полотно. Поруч, на столику, акуратно, як солдати, стояли тюбики з фарбою. Справжні, закордонні. Не те, що наша саморобна бодяга. На палітрі були вже видавлені кольори, серед яких — його улюблена ультрамаринова синя.

В мені прокинувся художник. Справжній. Футурист-експериментатор.

— На шухер, — шепнула я Лілії.

Вона все зрозуміла й стала біля дверей, роблячи вигляд, що розглядає тріщину на стіні. Я швидко підійшла до столу маестро. Дві секунди. Задерла спідницю, присіла... ц-ц-ц-ц... золотава цівка моєї, підживленої аспірином та сріблом, сечі лягла акуратною калюжкою на палітру, змішуючись з дорогими пігментами. Ідеально. Мистецтво має бути живим!

Я відскочила назад до свого мольберту якраз в той момент, коли до майстерні зайшов сам Георгій Іванович. Вишуканий, як завжди. Пенсне, краватка-метелик, ідеально випрасуваний костюм. Тільки на білосніжній сорочці я помітила ледь-ледь помітну, рожевувату плямку. Ха! Він все-таки не відіправ. Перемога.

Він окинув нас своїм фірмовим зневажливим поглядом, не кажучи ні слова. Погляд його зупинився на мені. В ньому не було звинувачення. Але було щось інше. Якась холодна, зламана підозра. Наче він бачив мене вночі, але його мозок, захищаючись, витіснив цей спогад, як щось неможливе.

Він мовчки підійшов до свого мольберту. Взяв пензель. Набрав на нього ультрамарину, змішаного з... моїм «додатком». Підніс до полотна... і завмер. Він нахилився до палітри. Принюхався.

Його брови під пенсне поповзли вгору.

— Хм-м... — промимрив він. — Цікаво... Нова партія французьких фарб. Здається, почали додавати якийсь... новий... аміачний компонент. Дивний відтінок... з нотками мишачої сечі. Дуже... авангардно. Несподіване рішення від консервативного виробника.

Він почав малювати. Швидко, точно, його рука літала над полотном. Але час від часу він зупинявся і знову принюхувався до палітри, намагаючись розгадати цей дивний новий запах.

Лілія тим часом тихо, як миша, підкралася до нього ззаду. Він сидів на маленькому стільчику, захоплений роботою. Лілія нахилилася. Один швидкий, непомітний рух. Шнурок на його ідеально начищеному черевику був міцно прив'язаний до ніжки стільця.

Нарбут закінчив якийсь етап роботи. Втомився. Вирішив встати, щоб оцінити результат з відстані.

— Отже... — почав він, роблячи крок уперед.

Трісь!

Стілець, прив'язаний до ноги, смикнувся слідом, але не встиг. Ноги Георгія Івановича заплуталися. На якусь долю секунди вишуканий професор перетворився на незграбного клоуна. Його тіло описало в повітрі елегантну дугу... і він з гуркотом гепнувся на підлогу, розкинувши руки, як театральний актор в фіналі трагічної сцени.

Пенсне відлетіло в один бік, пензлик — в інший.

Він лежав на підлозі, моргаючи очима, явно не розуміючи, яка саме сила гравітації й світобудови раптом збунтувалася проти нього.

Майстерня завмерла. А потім, не витримавши, Яся голосно пхикнула. І це стало сигналом. Зареготали всі. Навіть ідейна Люба ледь стримувала посмішку.

Я стояла і дивилася на цей шедевр. Суміш моєї сечі на його палітрі. І він, розпластаний на підлозі, прив'язаний до стільця, немов жертва якогось дикунського ритуалу.

Це була справжня гармонія. Справжнє мистецтво. Ідеальний перформанс.

Після тріумфального падіння Нарбута настав час справжньої, сука, каторги. Мистецтво. Прийшла Олександра Екстер. На відміну від аристократичного павича, вона була схожа на фурію, на бойову валькірію від живопису. Енергійна, гучна, вся, блядь, у фарбі й нових ідеях.

— Так, нездари! Геть ваші нудні горщики! Геть реалізм! — прогриміла вона на всю майстерню, змахуючи пензлем, як шаблею. — Сьогодні ми розкладаємо форму! Ми шукаємо ритм! Колір! Рух! А натура нам в цьому допоможе!

І вона вивела натуру. Бліду, худу дівчину з величезними, переляканими очима й синцями під ними. Натурниця, очевидно, теж була з клубу шанувальників іспанки. Вона тремтіла й кашляла, прикриваючи рота долонею.

— Так! Роздягайся! — скомандувала Екстер. — І сідай!

Дівчина нерішуче зняла стару сукню.

— Сідай на цей куб! Ліву ногу — сюди! Праву руку — за голову! Лікоть вище! Вище, я сказала! Зламай себе! Ти — не людина! Ти — набір площин! Ти — геометрія страждання!!!

Бідолаха спробувала викрутитися в ту позу, яку вимагала ця божевільна. Виглядало це, як спроба зав’язати себе у вузол. І саме в цей момент я помітила, як до натурниці підійшла Лілія.

— *Ого, яка гнучка!* — прошепотіла вона, звертаючись до мене.

Поки ми, студенти, намагалися хоч якось перенести цей клубок з кісток і відчаю на полотно, Лілія почала свою роботу.

Спочатку вона легенько підштовхнула коліно натурниці вбік.

— О-о-о! Ось! — закричала Екстер. — Ось воно! Бачите цю лінію?! Цю діагональ?! Геніально! Тримай! Тримай цю напругу!

Натурниця з жахом дивилася на свою ногу, яка сама по собі вигнулась під неможливим кутом. Вона спробувала її повернути, але невидима сила тримала її на місці. Потім вона раптом почала кашляти. Сухий, рваний кашель, що стрясав усе її тіло. Від цього кашлю її поза втратила свою "геометрію".

Екстер одразу насупилась.

— Не кашляй, курва! Ти руйнуєш конструкцію!

Лілія підійшла до неї ззаду.

— *Зараз пофіксимо,* — сказала вона, і її руки лягли на спину й плечі бідолахи.

Тіло натурниці почало вигинатися. Як глина в руках гончаря. Її спина прогнулася назад під таким кутом, що здавалося, от-от зламається хребет. Одна рука злетіла вгору, друга — скрутилась в кулак і вперлася в бік. Голова закинулася назад.

— А-А-АХ!!! БЛЯЯЯДЬ!!! — закричала Екстер, але це був крик не жаху, а чистого, незамутненого, сука, екстазу. — ВОНА ГЕНІЙ!!! Подивіться на неї!!! Це... це не поза! Це чистий крик! Це втілення болю, виражене через пластику тіла! Вона відчуває!!! Вона живе!!!

Натурниця, її очі вирячені від жаху і болю, намагалася щось сказати, але її тіло не слухалося. Вона крутилася в дивному, потворному танці, який режисувала невидима Лілія. Вона складалася вдвоє, розпрямлялася, її руки й ноги займали положення, несумісні з анатомією.

— Браво!!! БРАВО!!! — аплодувала Екстер, підстрибуючи на місці. — Це найкраща натурниця в моєму житті! Яка експресія! Яка самовіддача! Дивіться, дурні! Вчіться! Вона не просто позує! Вона, блядь, вивертає свою душу навиворіт заради мистецтва!!!

— Я... не... можу... хр-хр... — хрипіла натурниця, пускаючи слину.

— Мовчи! — гаркнула Ектер. — Мовчи і страждай! Це прекрасно!!!

Решта студентів дивилися на це з роззявленими ротами. Люба щось шепотіла про нелюдське ставлення. Яся виглядала так, наче її ось-ось знудить.

А я?.. А я мовчки, не дивлячись на це циркове шоу, малювала. Я дивилася на ці викручені форми, на ці лінії напруги, і мій мозок працював в іншому напрямку. Я бачила в цьому не тіло. Я бачила конструкцію. Ідеальну конструкцію, де кожен елемент служить одній меті.

І я малювала.

Але на моєму папері виникали не контури жіночого тіла. На моєму папері народжувались креслення.

Елегантні, точні, смертоносні.

Корпус з бляшанки.

Годинниковий механізм, як серце.

Дроти — як нервова система.

Навколо — схема детонатора. Формули, цифри.

І в центрі, там, де мало бути обличчя натурниці, я вивела одне-єдине слово:

**«Комедія».**

Дзвінок на перерву пролунав, як сирена повітряної тривоги, сповіщаючи про тимчасове перемир'я. Коридори Академії миттєво наповнились гулом, сміхом і запахом махорки. І тут, посеред цього хаосу, розігралася невеличка драма, що увійде в аннали нашого дурдому.

Один молодий футурист, який вважав себе генієм, вискочив на середину коридору і почав голосно хвалитися:

— Мене мобілізували! Ви читали сьогоднішній «Державний Вісник»?! Я — в авангарді! Мобілізований онаніст української держави!

Він розмахував газетою, тикаючи пальцем у мій шедевр.

— Це новий етап! Мистецтво виходить на державний рівень!

Якраз у цей момент з першого поверху піднімалися два похмурих німецьких патрульних. Вони почули крики й побачили газету. Один вихопив її, пробіг очима спотворений мною наказ і суворо подивився на поета.

— Du bist onanist?

— Так! — гордо відповів той.

— Kom. Треба йти. Мобілізація є мобілізація. Наказ гетьмана — це закон.

Обличчя футуриста витягнулося.

— Та я ж... це ж... метафора! Художній прийом!

— Ніяких метафор. В наказі чітко сказано. Руки за спину. Будеш Батьківщину захищати. По-своєму.

І його, блідого і тремтячого, повели під конвоєм. Коли його волокли повз мене, я почула, як Лілія, що стояла поруч, зареготала вголос, від душі.

— **Охуєнно!** — прошепотіла вона, витираючи сльози. — **Це краще за будь-яку бомбу! Він же тепер національний герой!**

І поки я насолоджувалася цим видовищем, до нас підійшла вона. Софія Налепинська-Бойчук. Дружина нашого монументаліста, і сама така художниця, що від одного її погляду хотілося або створити шедевр, або повіситись. Жінка-вогонь, жінка-динаміт.

— Дівчата, — сказала вона, окинувши нас трьох — мене, Любу і Ясю — своїм пронизливим поглядом. — Бачу, ви не зовсім бездарні. Зайдіть до моєї майстерні на перерві. Вип’ємо чаю. Поговоримо про мистецтво.

І пішла, залишивши за собою шлейф запаху терпентину і влади.

Люба ледь не зомліла від щастя. Яся одразу почала поправляти зачіску. Це була честь! Запрошення у святая святих!

— Треба спитати її про роль лінії у відтворенні національного духу! — прошепотіла Люба.

— Треба спитати її, як вона примудряється бути генієм і при цьому мати такого чоловіка-генія, і хто з них миє посуд! — прошепотіла Яся.

Я не сказала нічого. Я просто пішла. З Лілією.

Майстерня Бойчуків була величезною, завале картонами для фресок, ескізами, банками з фарбами. Повітря було густим і смачним. Але ніяким чаєм і не пахло. Пахло війною. Коли ми увійшли, Софія і Михайло Бойчук стояли одне навпроти одного, як два гладіатори.

— …ти знову намалював своїх селян, застиглих, як ідоли! Де тут життя, Михайле?! Де революція?! — кричала Софія. — Вони ж у тебе не живі, вони, блядь, — пам'ятники самим собі!

— А ти?! — не поступався він. — Ти малюєш голих молодиць з такими квадратними дупами, що ними можна горіхи колоти! Це нова форма?! Це, блядь, креслення для табуреток, а не мистецтво!

Ми втрьох — я, Люба і Яся — застигли на порозі. Це було не схоже на світську бесіду про високе.

— Я сплю з усіма своїми натурниками?! — раптом вереснула Софія, схопивши тюбик з кіновар’ю. — Та краще спати з живим волоцюгою, ніж із кам'яним істуканом, як ти!

Тюбик полетів Михайлу в голову. Він спритно ухилився, прикрившись палітрою, як щитом. Червона фарба розмазалася по стіні, як кров.

— Це низько, Софіє! Дуже низько! Тобі бракує аргументів, тому ти переходиш на особистості і кидаєшся моїми фарбами! Ти знаєш, скільки зараз коштує німецька кіновар?!

— Та пішов ти в сраку зі своєю кіновар'ю, скнаро нещасний!

Він жбурнув у неї палітру. Вона виставила вперед підрамник. Гуркіт!

Лілія, що стояла біля мене, плескала в долоні від захвату.

— *Оце пристрасть! Оце я розумію, творчий процес!*

В кутку стояла найновіша робота Бойчука — величезна, ще не закінчена фреска на вологому тиньку. Грандіозна композиція під назвою «Відродження Нації»: суворі обличчя козаків, мудрі селяни з хлібом, дівчата у віночках… І поки подружжя геніїв обмінювалося прокльонами і жбурляло одне в одного мистецьким приладдям, Лілія, наче випадково, проходячи повз, зачепила ногою величезну бляшанку з терпентином.

БУЛЬ-БУЛЬ-БУЛЬ…

Густий, маслянистий розчинник повільною, невблаганною рікою полився прямісінько на фреску.

Сварка миттєво припинилася.

Всі дивилися на стіну.

Фарби попливли. Обличчя гетьманів почали стікати вниз, змішуючись, перетворюючись на кольорове місиво. Мудрий селянин втратив бороду. Дівчина у віночку заплакала синіми сльозами, які розчинили її щоки. Це було схоже на те, як ціла епоха тане, як морозиво на сонці.

Михайло Бойчук дивився на це з таким жахом, наче в нього на очах вмирала його власна дитина.

— Моя… Нація… — прошепотів він. — Вона… потекла…

Софія дивилася на понівечену роботу, потім на бліде обличчя чоловіка. І раптом її обличчя скривилося.

Вона почала сміятися.

Спочатку тихо. Потім все голосніше і голосніше. Це був не сміх. Це була істерика. Вона реготала, закинувши голову, і сльози текли по її щоках.

— Ха-ха-ха!!! Воно потекло!!! Твоя Нація потекла, Михайле!!! Твої селяни і гетьмани перетворились на лайно!!! Це… це найкраще, що ти коли-небудь створював!!! Це… справжній футуризм!!! ХА-ХА-ХА-ХА!!!!

Цього ніжна душа Люби вже не витримала. Її світ, в якому генії говорять про високе, розвалився. Вона тихо зойкнула і почала повільно осідати на підлогу.

А Яся, навпаки, дістала з сумочки маленький блокнотик і олівець.

— "Твоя Нація потекла…" Геніальна фраза! — прошепотіла вона, гарячково записуючи. — Треба обов’язково використати в п’єсі!

Я стояла, спираючись на одвірок. Люба — в непритомності. Яся — шукає натхнення. Генії — на межі вбивства. Цілий народ — в стані рідкого лайна. Поруч, задоволена, посміхалася Лілія.

Який, в біса, чай.

Це було набагато краще. Це був шедевр.

Зомлілу Любу ми відтягли в куток. Нашатиря під рукою не було, тому Яся обрала метод ідейної реанімації. Вона нахилилася над непритомною подругою і почала урочисто, з надривом, співати. Не романс. Не колискову. Вона затягнула «Ще не вмерла України…».

Це спрацювало краще за будь-які ліки. На словах «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» повіки Люби здригнулися, а на «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» вона різко сіла, наче її вдарило струмом. Очі її палали.

— Ти права! — сказала вона Ясі, хоча та нічого не говорила. — Не час для сліз! Треба боротись! За Україну! Навіть якщо вона іноді тече…

Лілія, що спостерігала за цим, тихо давилася від сміху.

Якраз у цей момент у двір Академії, де ми приводили Любу до тями, ввалився він. Іван Полтавець-Остряниця. Особистість відома. Полковник, монархіст, одержимий ідеєю відродження «козацького лицарства». Він вважав, що всі проблеми — від браку фізичної сили й військової виправки. І вирішив нести світло знань у темні маси мистецької молоді. Особливо, курва, жіночої.

— Панянки! — гримнув він, виструнчившись посеред двору. На ньому були ідеально начищені чоботи, галіфе й сорочка, підперезана широким поясом. — Досить мріяти! Треба діяти! Сучасна українська жінка має вміти не лише вишивати, а й в'їбати ворогові в пику! Сьогодні — урок самооборони! Від мене, нащадка гетьманів!

Навколо нього зібрався невеликий натовп. Кілька офіцерів, що тинялись без діла, пара зацікавлених студенток. Яся одразу стала в першу шеренгу, пожираючи очима його біцепси. Люба — теж, з виразом обличчя Жанни д'Арк.

Я стояла осторонь. Мій погляд був холодним і аналітичним. М'язи, пафосні промови, ідея "сильної нації"... Все це було так смішно. Так крихко.

Я непомітно засунула руку в кишеню шинелі. Там, серед іншого мотлоху, лежало кілька сталевих підшипників, поцуплених колись зі зламаного воза. Важкі. Ідеальні.

— Отже! Уявіть, що на вас напав... більшовик! — командував Полтавець-Остряниця. — Він хоче забрати вашу честь і хліб! Ваші дії?! Ось, панно, ви! Нападайте на мене!

Він тицьнув пальцем на мене.

Я повільно вийшла. На моєму обличчі не було нічого.

— Давайте, сміливіше! — підбадьорював він, стаючи в картинну позу. — Вдарте мене!

Я підійшла. Зовсім близько. Я бачила пори на його носі. Він посміхався, чекаючи на слабкий жіночий ляпас.

Моя рука з затиснутим у кулаці підшипником блискавично, без замаху, знизу вгору, зустрілася з його щелепою.

ХРУСЬ.

Звук був соковитим і фінальним. Як крапка в кінці речення. Очі "нащадка гетьманів" закотилися. Він мовчки, як підрублений дуб, почав завалюватися назад і гепнувся на землю, розкинувши руки.

Всі завмерли. Настала ідеальна тиша.

І в цю тишу увірвалася Лілія. Я бачила її чітко.

— ХА-ХА-ХА!!! ЛЕЖАТИ, ІМПЕРСЬКА КОНТРА!!! — заверещала вона несамовито, підстрибуючи.

Вона налетіла на нерухоме тіло, як рожевий вихор.

— АНУ НЕ ВСТАВАТИ!!!

Вона почала стрибати на ньому. На грудях, на животі. Туп-туп-туп-туп! Він спробував щось промимрити і підвести голову.

— Я СКАЗАЛА — ЛЕЖАТИ!!!

Важкий черевик в зеленій панчосі з усього розмаху в'їхав йому по обличчю. Раз. Другий. Я бачила це, але частина мого мозку, частина, що все ще трималася за залишки логіки, шепотіла мені, що це неможливо.

Натовп ошаліло дивився. Вони, звісно, не бачили її. Вони бачили, як полковник, щойно впавши, раптом почав дивно смикатися. Його руки й ноги здригалися, голова мотилялася в різні боки. Це було схоже на жахливі судоми, на страшний напад якоїсь нервової хвороби. Якийсь офіцер кинувся до нього, намагаючись розтиснути зуби, але тіло полковника знову смикнулося, і він відлетів убік.

— ЗА ХУТІР! ЗА САЛО! ЗА ШАРОВАРИ! — волала Лілія в моїй голові, скачучи на ньому, як на батуті, й гамселячи ногами куди попало.

А я стояла й дивилася, і в моїй голові були два світи. В одному я бачила, як божевільна рожева химера добиває ногами монархіста. В іншому — як бідний чоловік корчиться в жахливих конвульсіях після одного-єдиного вдалого удару. Який зі світів був справжнім? Навіть я вже не була впевнена.

Люба стояла з роззявленим ротом, на її обличчі відбивалася титанічна боротьба думок.

— Він... його... судоми схопили! — прошепотіла вона, дивлячись на тіло, яке смикалося. — Це... це ж треба допомогти!

Але ніхто не наважувався підійти до цього неконтрольованого, конвульсивного хаосу.

— Це... він так страждає... — почала вона. І запнулась. — За Україну?.. Чи... ні?.. Якщо він монархіст... то він же... ворог республіки?.. Але він проти більшовиків... Отже, друг?.. Але ж він зараз отримав по пиці і його трясе... Отже, він мученик?.. Але за що?.. За монархію чи за Україну?.. Це... це так складно!!!

Яся не думала. Яся дістала блокнотик.

— Сцена: герой падає, але його тіло продовжує боротьбу... Дух сильніший за плоть... Конвульсії як символ незламності. Оригінально.

Нарешті конвульсії припинилися. Чи то Лілія втомилася, чи то тіло полковника остаточно здалося. В кінці пролунало гучне «пук». Він завмер.

На годиннику не було й дванадцятої.

День обіцяв бути насиченим. А мій світ залишався незмінним. Неважливо, чи це привид б'є людину, чи людина б'ється в судомах. Результат один. Хаос перемагає. І це, курва, завжди смішно.

Остаточно переконавшись, що полковника-монархіста ніхто не буде рятувати, бо всі бояться його «судом», я відчула напад... комунікативного голоду. В моїй голові вирували ідеї, а ділитися ними з цими бовдурами — все одно що кидати перли свиням. Потрібна була гідна аудиторія. Хоча б заочна.

— Піду віділлю, — кинула я Ясі.

— Агато, ти ж щойно… — почала вона, згадавши ранок у майстерні Нарбута.

— В мене творчий запір. Треба зняти напругу.

П’ять хвилин. Більше не треба. Я вислизнула з двору Академії. Центральний телеграф, як я пам’ятала, був тут поруч, на розі Володимирської та Фундуклеївської, в колишньому будинку Терещенка. Пафосна будівля, щоб передавати короткі й дурні повідомлення. Ідеально.

Я увійшла в гулке приміщення. Кілька сонних телеграфісток, військові, дамочка в капелюсі. Я взяла бланк. Кому? Кому послати свій космічний геній? У Росію? У Польщу? Нудно. Треба щось… гостріше. Німеччина! Так. Комусь, хто зрозуміє мій чорний, як порох, гумор. Я знала це ім’я з журналів. Графікиня, що малює смерть і страждання. Вона має зрозуміти.

Абонент: **Кете Колльвіц. Німеччина. Берлін.**

Текст:

Ніч чорна дірка ЗПТ

В ній зір іржавий цвях КРП

Комета — хвіст іскрить ТЧК

Прямує прямо в Пах КРП

Всесвітній клітор там горить ТЧК

Палає ТЧК тремтить КРП

Ракета сталь його найде ТЧК

І космос в піхву упаде

Віддала бланк телеграфістці. Вона пробігла очима, підняла на мене здивований погляд. Я мовчки поклала на стіл гроші, вкрадені на Бессарабці. Вона зітхнула і почала вистукувати моє послання Всесвіту. Або хоча б Німеччині. Яка, в біса, різниця.

Коли я виходила, то зіткнулася ніс в ніс зі строгою, величною дамою в темній сукні й очіпку. Її обличчя видалося мені знайомим. Здається, я бачила її в Академії. Вона іноді заходила туди, поважно ходила коридорами, і всі при її появі стихали. Наче цариця зайшла. Олена Пчілка. Мати Лесі Українки. Ходяча реліквія, вся така з себе народна й сувора. Вона пильно подивилася на мене, в її очах було несхвалення всього мого існування.

І тут в мене народився експромт.

Я виструнчилась, зробила натхненне обличчя, як у Люби, і почала:

— _О пані вислухайте крик душі поета!_

Вона здивовано зупинилась.

— Летить залізний потяг крізь століття

Везе вагони набиті сміттям

І котиться до станції з назвою КІНЕЦЬ

Кінцева станція там всім прийде пиздець

Та є ще далі інший алгоритм

Там зірка-мати неземний творить свій ритм

Величезна як галактики пізда

Куди вся темрява й біда стіка

І наш залізний потяг летить в ту порожнечу

Забути сором втрату й біль людську калічу

І стане він простим мазком у тій картині

Немов мазок лайна в дитячій білій скрині

Я закінчила й театрально вклонилася.

Обличчя Олени Пчілки скам’яніло. Губи стиснулися в тонку, білу нитку. Я думала, вона мене зараз вдарить своєю парасолькою. Але вона мовчала. Напевне, перетравлювала. "Дитяча біла скриня", це, мабуть, для неї було занадто.

Не чекаючи на її вердикт, я швидко розвернулась і пішла. За спиною я відчувала її погляд — важкий, як могильна плита. Напевне, вона вирішувала, викликати екзорциста чи просто Державну Варту. Ха! Вона ще не знала, що Варта — це я. Ну, принаймні була зранку.

Я повернулася до Академії. П’ять хвилин. Ідеально. За цей час я встигла відправити свій оргазм у Берлін і образити цілий пласт української літератури.

Продуктивний день. І він ще навіть не досяг свого екватора. Поруч з'явилася Лілія.

— *Непогано. Особливо про скриню. Але ти ж не віриш, що хоч хтось із них тебе зрозумів?*

— Звісно, ні. Але сам процес... Сам процес — це вже оргазм.

— *Вдалий день,* — сказала Лілія, коли ми знову опинилися у гамірному дворі Академії, де вже помаленьку прибирали знерухомлене тіло монархіста. — *Поезія, живопис, театр абсурду, фізичне насильство… Повний набір культурних розваг.*

Я мовчки кивнула, витрушуючи з кишені залишки махорки для нової цигарки.

— *Але життя не стоїть на місці,* — продовжувала вона буденним тоном, наче зачитувала зведення погоди. — *Треба ж тримати руку на пульсі народної скорботи, правда?*

Вона зробила крок ближче, її фіалкові очі дивилися кудись крізь мене. Голос став тихим і буденним, і саме від цієї буденності по спині пробіг легкий холодок, навіть крізь лихоманку.

— *Новенька історія. Свіжа. Ще тепла,* — прошепотіла вона. — *Рейтарська, 22. Четвертий поверх.*

Я продовжувала скручувати цигарку.

— *Сім'я. Чоловік, дружина — їй років двадцять п’ять, — і син, років шести. І вона була вагітна. Вже на останніх тижнях. Такий гарний, круглий живіт. Надія на майбутнє, все таке… Милота. І, звісно ж, вони боялися іспанки. Уявляєш, скільки було страху? За себе, за сина, за того, хто ще не народився… І ось ти! Їхній рятівний ангел з пакуночком крейди! Звісно, вони купили.*

Мої пальці на мить завмерли, потім продовжили свою роботу. Рейтарська, 22… Це ж зовсім поруч.

— *Першим захворів чоловік. Йому давали крейду. Помер вночі. Потім вона. Вона до останнього вірила. Пила сама, давала сину, гладила живіт і казала: «Це нас захистить, це чарівний порошок». Така сила віри! Я б так не змогла,* — Лілія іронічно похитала головою. — *Вона померла сьогодні зранку. Разом з тим, хто був усередині. Так би мовити, оптом.*

Я нарешті скрутила цигарку. Криво.

— *І ось тобі фінал,* — завершила вона, тепер уже дивлячись мені прямо в очі. В них не було ані смутку, ані радості. Лише пуста, дзеркальна цікавість. — *Залишився тільки син. Шестирічний хлопчик. Він прокинувся, а мама і тато не рухаються. Він думає, що вони просто дуже міцно сплять. І він ходить по квартирі, тягає їх за руки, намагається розбудити… А в квартирі холодно. І він, маленький розумник, вирішив, що треба їх укрити. Він уже стягнув усі ганчірки в хаті, накрив їх… Але цього мало. І ось він зараз ходить по вулиці. Підходить до перехожих і дуже чемно, тихим голосом просить: «Дайте, будь ласка, ковдру. У мене мама і тато замерзли і не прокидаються…»*

Лілія замовкла.

Я піднесла цигарку до губ. Прикурила. Дим обпік легені. Я видихнула сизе кільце.

Ковдра.

Треба знайти йогу ковдру.

У нього замерзли батьки, і їм холодно. Логічно. Дитина права.

Яка гарна, яка закінчена історія. Тут нема ніякого героїзму, ніяких прапорів, ніякої філософії. Тут просто холод і ковдра. Дитяча логіка проти… чого? Хвороби? Моєї брехні?

Ні. Не так.

Дитяча логіка проти абсурду цього світу, в якому дорослі вірять в те, що крейда може врятувати від смерті. Дитина просто намагається вирішити конкретну, фізичну проблему — холод. А дорослі… дорослі намагаються вирішити проблему страху. І завжди програють. Бо зі страхом не можна боротися, його можна лише прийняти.

Скільки ще таких хлопчиків ходить зараз Києвом?

Яка, до біса, різниця. Цей — гарний. Його історія — це майже вірш. Ідеальний зразок чорного, незамутненого, сука, гумору всесвіту.

А всесвіт — це не драма. Всесвіт — це комедія.

І сміятися тут можна тільки одній. Мені.

Я голосно, смачно затягнулася.

І посміхнулася. Широко, від душі. Навіть оком не моргнувши.

Я посміхнулася, повільно видихаючи дим. Ідеальна історія. Бездоганна.

І тут я відчула це. Легкий, але цілком реальний дотик до щоки.

Тиць.

Наче хтось перевіряв, чи я не з фарфору. Я повернула голову. Лілія стояла поруч, схиливши голову набік, і дивилася на мене з дитячою цікавістю. На кінчику її пальця залишився слід попелу з моєї щоки.

— Та ти ж і сама помираєш, — сказала вона просто, без жалю чи співчуття, наче констатувала очевидний факт. — Тобі ще не набридло? Нашо тобі знову в ту майстерню? На якусь нудну лекцію? Який в цьому сенс?

Моя посмішка стала ширшою. Вона не розуміє. Ніхуя не розуміє. І це чудово.

— А я так хочу, — відповіла я тихо, дивлячись їй прямо в очі. — Розумієш? Хочу.

Я зробила ще одну затяжку.

— Хочу — піду з Любою сперечатись про її криву ганчірку, аж поки в неї знову сльози не потечуть. Хочу — піду слухати якусь нудоту про закони композиції, а посеред лекції почну викрикувати вірші про сифіліс. А хочу — візьму оцей недопалок і спробую підпалити ним двері кабінету Нарбута.

Я кинула цигарку на землю й розтерла її чоботом.

— А сенсу немає ні в чому, Ліліє. Ні в смерті того хлопчика, ні в польоті німця, ні в тому, щоб лежати й помирати. Взагалі ні в чому. А раз так — яка, в біса, різниця, що саме робити?

Я випрямилась, відчуваючи, як по тілу розливається дивна, холодна енергія від мого «коктейлю».

— Що хочу, те і роблю. Поки ще можу.

Ми повернулися в майстерню. Повітря було важким від запаху скипидару і невисловленої ненависті. На місце поваленого монархіста прийшов інший ідол, але ідеологічно протилежний. За кафедру став Володимир Мальмгрен, запрошений лектор. Він був високим, сухим, сивим і весь час зітхав. Зітхав так, наче не просто дихав, а видихав з себе всю скорботу великої і втраченої імперії.

— Искусство… — почав він, театрально дивлячись у вікно. — Что такое настоящее искусство? Это… вздох души. Это тихая грусть березовой рощи… Вот, Исаак Ильич Левитан… он понимал. Он писал не красками. Он писал… тоской. Великая русская тоска! Немає у світі нічого глибшого за російську тоску! А усі ці ваші… куби, футури… це дитячі забавки. Це кривляння! От справжня фарба, — він підняв палець догори, — це колір осіннього неба над Волгою! А у вас що? Малоросійське сонце! Сліпить, а душі нема! Поверхнево!

Він говорив довго. Про Шишкіна, про Репіна, про «неповторну силу російського пейзажу». Я краєм ока дивилася на Любу. Вона сиділа, скам'янівши, лише одне її око ледь помітно сіпалось. Це був нервовий тик, який з'являвся в неї щоразу, коли хтось ображав її національні почуття. Ще трохи, і вона або жбурне в нього мольбертом, або в неї станеться удар. Обидва варіанти здавались мені дещо банальними. Потрібен був новий хід.

Я нахилилася до неї.

— Любо, Ясю, — прошепотіла я. — Ходімо звідси нахуй. Прогуляємо. Я пригощаю. Йдемо до «Семадені» на Хрещатик.

Очі Ясі одразу загорілися при слові "пригощаю". Люба вагалася.

— Але ж лекція…

— Любо, він зараз дійде до російської берези, і в тебе почнеться епілепсія. Ти потрібна Україні живою.

Це спрацювало.

Ми вислизнули на вулицю. День розгулявся, було сонячно і холодно. Коли ми проходили повз Михайлівську площу, я зупинилася біля пам’ятника княгині Ользі. Білі фігури Ольги, Кирила і Мефодія та Андрія Первозванного виглядали в сонячному світлі якось особливо пафосно. Ідеальна сцена для суду.

— Так, стоп! — голосно сказала я. — Відбудеться судове засідання!

Люди, що проходили повз, почали оглядатися.

— Що? — не зрозуміла Люба.

— Я, — оголосила я, ставши перед пам’ятником і вказуючи на кам'яну Ольгу пальцем, — як представник потерпілої сторони, народу древлянського, звинувачую цю громадянку! В геноциді, нецільовому використанні птахів в терористичних цілях та порушенні правил поховання дипломатичних послів!

Люба аж задихнулася від такого блюзнірства. Яся хихикнула і дістала блокнот.

— Я — суддя! — заявила вона і сіла на лавку, поклавши нога на ногу.

Почалося.

Я: — Громадянка Ольга Романова, чи як вас там, ви спалили ціле місто, використовуючи горобців як біологічну зброю! Це ж порушення всіх конвенцій! Древляни лише хотіли підвищити демографію шляхом одруження з вами! А ви! Мало того, ви закопали їхніх найкращих представників живцем! Це серійне вбивство з державницьким мисленням! Ваше останнє слово?

Я повернула голову до пам'ятника. Ольга мовчала. Я переможн кивнула.

Тут втрутилася Люба. Вона вискочила вперед, її око вже не сіпалося, воно палало вогнем.

ЛЮБА: — Протестую! Ваша честь! — крикнула вона Ясі. — Це був не тероризм, а акт державного будівництва! Фундаторка державності! Вона об'єднала землі! Вона помстилася за вбитого чоловіка, як і належить вірній дружині! Це був політично вмотивований акт, а не побутова різанина!

Я: — Ага, закопувати послів — це тепер політика?! Вона ж садистка! А потім ще й у Візантію поїхала, християнство прийняла! Зрада рідних ідеалів! Ідеологічна проституція!

ЛЮБА: — Це був мудрий геополітичний хід! Вона принесла світло нової віри на нашу землю!

Я: — Вона принесла нам нового уявного друга на небі й купу попів, що століттями будуть жерти наш хліб! Її треба було саму спалити на вогнищі, разом з її пташками!

Перехожі зупинялися і дивилися на нас, як на групу пацієнток з психлікарні, що втекли на прогулянку. Я бачила, як якийсь поважний пан у капелюсі покрутив пальцем біля скроні. Лілія, яку ніхто не бачив, танцювала навколо пам'ятника, смикаючи кам'яного Кирила за бороду.

— *Ну, це вже веселіше, ніж майстерня!* — гукала вона мені.

— Так! Заслухавши обидві сторони! — раптом оголосила Яся, вдаривши блокнотом по коліну. — Враховуючи аргументи обвинувачення щодо птахів і захисту щодо геополітики… Суд ухвалює!

Вона зробила драматичну паузу. Ми з Любою, важко дихаючи, дивилися на неї.

— ...оголосити перерву на каву й тістечка в «Семадені»! Вирок буде винесено після десерту!

Вона закрила блокнот і першою рушила в бік Хрещатика. Люба, все ще червона від обурення, попленталася за нею, щось бурмочучи про «плюндрування національних святинь».

А я йшла останньою. І посміхалася. День ставав дедалі кращим. Судити пам’ятники — набагато цікавіше, ніж їх підривати. Менше бруду, більше веселощів.

Ми йшли Хрещатиком. Сонце, хоч і світило, ніхуя не гріло. В повітрі висів той самий, вже звичний, легкий сморід карболки, перемішаний з запахом кінського гною. Київ намагався жити, але смерть була всюди. Проїхав віз, закритий брудним брезентом. З-під нього стирчала рука в сірій солдатській шинелі, тоненька, як гілка. Вона гойдалася в такт трясці воза. «Холера» — байдуже сказав хтось поруч. А може, іспанка. Дрібниці.

Далі, біля Думи, стояв черговий загін Державної Варти, перевіряв документи в перехожих. У кількох з перехожих раптом починався страшний кашель, і вони просто осідали на землю. Вартові незворушно відступали на кілька кроків. Чекали. Потім двоє, з марлевими пов'язками на обличчях, ледащо відтягували тіла на узбіччя, щоб не заважали проїзду. Наче прибирали мішки зі сміттям. Київ був містом, де смерть стала буденною, як бруд на чоботях. Вона не викликала жаху. Лише роздратування і незручності.

Я дивилася на все це і сміялась. Не голосно. Просто плечі здригалися від тихого сміху. Цей світ був такою охуєнною, неперевершеною буфонадою. Чим гірше все було навколо, тим кумедніше виглядали потуги людей грати у свої серйозні ігри: держави, кордони, національні почуття. Все це — просто танці на купі трупів.

— Ти чого? — з підозрою спитала Люба.

— Згадала анекдот, — відповіла я.

Нарешті — «Семадені». Знаменита цукерня. Острівець цивілізації. Ми зайшли всередину.

І я знову розсміялася, вже голосніше.

Блядь. Райком білої гвардії на виїзді.

Натовп! Суцільний, густий, як сметана, натовп біженців «звідти». Княгині, барони, полковники, фрейліни, поети — вся піна розваленої імперії злетілася сюди, в цей теплий київський вулик, і гула, як рій збожеволілих бджіл. Повітря було наелектризоване від їхньої туги за «Росією, яку вони втратили» і розмов про те, як вони її зараз почнуть повертати.

За центральним столиком, немов Наполеон, сидів старий, поважний дід з моноклем і такою пикою, наче він щойно з'їв два мішки лимонів. Перед ним — філіжанка кави й одна-єдина паперова серветка. На ній він, курва, кавовою гущею малював стрілочки.

— Вот здєсь, господа, ми обойдьом іх с фланга… — бубонів він двом офіцерам, що стояли поруч, — конніца ударіт прямо на Можайск… А пєхота… гдє моя пєхота?! Офіціант! Пєхоти! То єсть, сахару єщо!

В кутку, картинно закинувши голову, страждав худий, як тріска, юнак в обшарпаному оксамитовому піджаку. Перед ним стояло неторкане тістечко «наполеон».

— Нєт! Нєт! — трагічним шепотом промовляв він до своєї супутниці. — Я не могу! Этот бисквит… он слішкомъ жизнєрадостєн! Он оскорбляєт мою скорбь! І здєсь нєт настоящєго абсента! Как, скажитє мнє, как я могу творіть в етой… Малороссіі?!

Його супутниця байдуже колупала ложечкою в його тістечку.

За сусіднім столиком молодий, рум’яний корнет з пишними вусами, схожий на опереткового героя, не пив каву. Він, блядь, з брязканням поклав на стіл величезну шаблю і почав демонстративно чистити її серветкою, раз у раз випробовуючи гостроту леза на своєму пальці.

— Господа! Я убіваю врєм'я і мєчтаю убіть кого-нибудь єщо! Я визиваю на дуель... всю Совєтскую власть! — гучно оголосив він на всю кав'ярню. — Кто-нєбудь знаєт єйо адрєс?! Мені для виклику! Чи може в неї єсть… сєкундант?

Поруч сиділа дама в боа, схожа на дохлу ворону. Це була відома поетеса з Петербургу, яка зараз намагалась вловити «український тренд». Вона декламувала свої нові вірші подругам, дико ламаючи мову:

— Ах, *чєрвона калі-іна*,

Символ моєї *судьбі-іни*…

І це небо… блакітноє-блакітноє…

Вона так старалась, що аж спітніла. Її українська була схожа на передсмертні хрипи хворого китайця.

За столиком біля вікна літня княгиня, замотана в шаль, таємничим голосом продавала молодому комерсанту останній фамільний діамант.

— Он видєл, молодой чєловєк, єщьо саму Катьку Вєлікую… — шепотіла вона, обережно загортаючи камінець у носову хустинку. — На єйо груді он видєл…

Комерсант брав хустинку й діловито підносив діамант до ока, оцінюючи карати.

Люба сіла, і виглядала так, наче потрапила в тераріум з отруйними зміями. Яся ж навпаки, засяяла, і вже стріляла очима в сторону корнета-дуелянта.

Я сіла, замовила кави на всіх і дістала свою книжку віршів Семенка.

Краще тло для читання авангардної поезії годі й уявити. Суцільне, густе, рафіноване минуле. Таке крихке. Ідеальний матеріал.

І ось, поки ми пили каву, двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася дівчина. Одна з тих, з Університетського саду. Безпритульна, боса, з диким, голодним поглядом. Вона постояла мить, і її погляд впав на недоїдене тістечко «наполеон» на столі поета-декадента.

І вона просто пішла до нього.

Поет її навіть не помітив, він продовжував страждати, дивлячись у стелю. Дівчинка мовчки взяла тістечко.

І в цей момент всі замовкли. Генерал перестав малювати. Корнет перестав чистити шаблю. Поетеса затнулася. Княгиня сховала діамант.

Дівчинка, не звертаючи ні на кого уваги, почала жадібно їсти. Крем розмазувався по її брудному обличчю.

— Кхм… мадам! — першим отямився поет. — Ето… ето біл мой реквізит! Мойо натхнення!

Дівчинка підняла на нього свої величезні очі, доїла останній шматок, і, так само мовчки, повернулась і пішла до виходу.

Настала тиша. І цю тишу порушив мій голосний, щасливий сміх.

Тому що це, блядь, була найкраща поема, написана в цьому залі за весь сьогоднішній день.

Я замовила чорну, як моя душа, каву і тарталетку з вишнею та шоколадом — солодку, як останній поцілунок перед стратою. Люба вибрала собі якийсь сирник, напевне, «Самостійний», як символ країни, що виживає всупереч логіці, а Яся — величезне тістечко з кремом, яке називалося "Мрія поета". Ну, зрозуміло, про що мріяла Яся.

Коли ми доїдали, до нашого столика, погойдуючись, підійшла та сама поетеса-українофілка. Вона тримала в руках маленьку аптечну пляшечку.

— Мої маленькі *пташки-фіялки*! — промовила вона з театральним надривом, її «г» звучало як «х» в передсмертному хрипі. — Я, поетеса Аделаїда Герцик, бачу у ваших очах вогонь *істіннава містєцтва*!

Вона сіла, не чекаючи запрошення.

— Тому я хочу пригостити вас *нектаром муз*! Настоянка на полину! Прочищає *мозги* і розв'язує *язикі*!

Вона спритно розлила каламутну зелену рідину по наших чашках з-під кави. Пахло спиртом і болотом. Яся одразу випила. Люба скривилась, але теж пригубила — не хотіла ображати "патріотку". Я випила, не думаючи. Нові реактиви — це завжди цікаво.

Лілія, яка нудьгувала, непомітно підійшла до корнета-дуелянта. Той як раз поклав свою відполіровану шаблю на сусідній стілець. Лілія, як кішка, одним невидимим рухом намазала руків'я шаблі залишками крему з тістечка Ясі. Дрібничка. Але іноді й камінець може спричинити лавину.

Раптом мій сміх, який все ще відлунював у голові після сцени з голодною дівчинкою, вирвався назовні з новою силою.

Цей сміх порушив загальну тужливу атмосферу. Голова генерала з моноклем різко повернулася в мій бік.

— Дєвіца! Чему ізволітє смєяться?! Аль ви смєйотєсь над горемъ отєчєства?!

О, це виклик. Я повільно встала. Усмішка розтягла мої губи.

— Зовсім ні, пане генерале, — сказала я голосно і чітко. — Я сміюся з **ВІТЧИЗНИ**. Бо це набагато смішніше за горе.

Але ж старий був, курва, глухий, як тетеря. Його мозок, роздратований кавою і поразкою у війні, вихопив з моєї фрази лише кілька слів, з яких зліпив свою власну, таку зручну для скандалу, картину. Він почув: «…сміюся... З... ВЕЛИЧНОСТІ... смішніше... МЕНЕ». А "величність" і "мене" для нього могли означати лише одну, тепер уже покійну, особу.

Його обличчя стало буряковим. Монокль випав і з дзвоном покотився по підлозі.

— ЧТО-О?! — заревів він. — Ви... смєйотєсь над... **ГОСУДАРЕМЪ-ІМПЕРАТОРОМЪ**?! Над пам'ятью помазаніка?! А ну, встать! Подлєцъ!

Він схопився за ефес шаблі, якої, звісно, не було. Рука його конвульсивно стиснула виделку.

Корнет-дуелянт, який сидів поруч, все чув правильно. Але він був молодий, йому було похуй на царів, він просто, сука, хотів бійки!

— Генералъ! Она сказала нє так! Она смєялась над нашим **ЧОРНО-ЖОВТО-БІЛИМ СТЯГОМ**! Я сам слишал! — вигукнув він, підскакуючи й хапаючи свою шаблю, щоб драматично її оголити. Але руків'я, слизьке від крему, вислизнуло з його руки! Шабля полетіла вгору, описала красиву дугу, зрізавши на льоту верхівку величезного торта на візку офіціанта, і гепнулася плазом прямісінько на голову поета-декадента.

— Ой! — тільки й встиг сказати він.

Зрізана верхівка торта, гігантська шапка з крему і фруктів, зрадницьки повисла в повітрі на мить, а потім з м'яким "плюхом" приземлилася на обличчя поета, що вже падав під стіл. Він виглядав, як невідомий науці фрукт.

Це була та іскра, якої бракувало.

— Он убіл Еренбурга кремомъ! — заверещала якась дама. — Ето покусительство на русскую словесность!

— На святой стягъ!

І все понеслося.

З криками "За Государя і Отєчєство!" генерал і його свита почали перевертати столи, будуючи з них барикаду. Інтелігенція, захищаючи пам’ять про поета (якого вони самі ж не читали), відповіла артилерійським обстрілом цукорницями і тістечками. А тут в бій вступила Люба, яка почула слово "стяг".

— Тут є тільки один стяг — **ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ!** Слава Україні!!!

І кав’ярня стала підручником з історії, написаним кулаками.

Генерал бив доцента виделкою. Корнет, забувши про шаблю, викликав на дуель вішалку для одягу, фехтуючи з нею ложкою для морозива. Якийсь старий полковник кричав: "Офіцери! За мною! В атаку!", і очолив наступ на буфет.

Ліберали, розлючені, кидалися книжками, які носили з собою для виду.

— Получай за Льва Ніколаєвіча, варвар! — крикнув один, жбурнувши важким томом "Війни і миру". Книга поцілила прямісінько в голову корнетові, і той звалився на підлогу, нарешті програвши дуель вішалці.

Люба, в пориві патріотичного екстазу, схопила з підлоги величезну пальму в діжці.

— За вільну Україну! — закричала вона і, напружившись, пожбурила її в саму гущу монархістів. Пальма з гуркотом накрила собою генеральський "штаб".

Аделаїда Герцик залізла на стіл і, розмахуючи пляшкою полинної настоянки, як булавою, декламувала бойові вірші, які складала на ходу: "Летіть, *мої слова-соколи*, бийте ворога у *підбородок-лоби*!"

Тим часом Лілія, невидима, розважалася, як могла. Ось вона підставляє ногу офіціантові, і ціла таця з кавою летить на білосніжну сорочку якогось барона. Ось вона висипає сіль в каву генералові, що вибрався з-під пальми. Ось вона зв'язує шнурки двом офіцерам, що б'ються, і ті, заплутавшись, падають один на одного.

Яся не втрачала часу дарма. Сховавшись під столом, вона не тільки вела репортаж у своєму блокнотику ("Сцена: апокаліпсис у цукерні... символізм: крем як остання крапля терпіння..."), але й встигла напхати повні кишені еклерами й цукром.

Я стояла в центрі цього хаосу і сміялась. Гучно, щасливо. Ось воно! Справжній портрет епохи!

— Так, дівчатка, валити треба! — крикнула я, перекрикуючи гамір.

Я рвучко схопила Любу, яка вже тягнулася до канделябра. Потім витягнула з-під стола Ясю разом з її здобиччю. По дорозі підхопила за комір поетесу Герцик, яка в екстазі намагалася вкусити генерала за ногу.

— Кухня! За мною! — скомандувала я.

І вони, як слухняні вівці, побігли. Тому що серед усього цього божевілля мій голос був єдиним спокійним і впевненим. Голосом режисера, що знає, коли треба закінчувати сцену.

Ми, як загін диверсантів, пробиралися через задні приміщення. Ось кухар, побачивши бійку, ховається у величезній каструлі з-під борщу. Ось офіціант, ридаючи, цілує розбиту пляшку французького коньяку.

Я вибила задні двері ногою.

— Біжіть, ідіотки! — гукнула я їм.

І ми вивалилися в брудний, смердючий двір, поки за нашими спинами лунали крики про царя, Толстого і Україну. Поруч з’явилася Лілія, обтрушуючи з сукні невидимі крихти цукру.

— *Непогано спрацьовано,* — підморгнула вона. — *Хороша режисура*.

Я посміхнулася.

Звісно, хороша. А як інакше.

Ми вивалилися з того смердючого двору, як пробки з пляшки шампанського. Але замість шампанського в наших головах хлюпала полинна настоянка Аделаїди. Вулиці Києва попливли. Будинки гойдалися, ліхтарі підморгували нам, а бруківка, здавалося, стала м'якою, як перина.

— Мої *ластівки-бамбіни*! — виголошувала Аделаїда, розмахуючи порожньою пляшечкою. — Цей Київ... він створений для *поезії-макароні*!

І вона почала читати. Це було щось неймовірне. Суміш російської, недолугої української і слів, що, напевно, мали бути італійськими.

— Трамвайчик жовтий, *per favore*, летіт!

Він не їде по рельсам — *on ne khotit*!

Душа поета хоче на небо, *madonna*!

А під ногами — грязь і оборона!

О, Києв-град, ти мій *bambino-suka*!

В твоїх обіймах і радість, і мука!

Люба, п'яна, як чіп, слухала з благоговінням.

— Які образи! "Bambino-suka"! Це ж про зрадливу сутність влади! Геніально!

Яся записувала в блокнот.

Ми брели, самі не знаючи куди, перетинаючи вулиці й провулки, поки не вийшли на околицю. І ось перед нами відкрилося величезне, порожнє поле. А на ньому, біля ангарів, лежав ВІН.

Справжній, курва, дирижабль. Цепелін.

Величезний, як кит. Срібляста сигара, що відпочивала після польоту в космос. Мовчазна, нерухома, неймовірна громадина під сірим листопадовим небом. На боці — чорні німецькі хрести.

Всі завмерли, вражені видовищем. Я дихала часто-часто. Лихоманка, полін і ця срібна махіна злилися в один божевільний, яскравий спалах. І в моїй голові щось клацнуло.

Дитинство. Крадена книга Жуля Верна. П’ять тижнів на повітряній кулі.

— Блядь, — сказала я тихо, але з глибоким переконанням. — Ми полетимо на цій хуйні.

Дівчата подивилися на мене, як на божевільну. Яка я і була.

— Агато, ти що? — пролепетала Яся.

— А що? — відповіла я, вже відчуваючи, як план народжується в голові. — Просто покатаємось. Над містом. Плюнемо на голову гетьману. Побачимо все згори! Уяви, Ясю, який сюжет!

— Над містом?.. — очі Люби раптом загорілися ідейним вогнем. — Агато! А якщо… а якщо ми прив’яжемо до нього мій прапор?! Це ж буде… летючий символ вільної України! Всі побачать!

— *Bravo! Belissimo!* — закричала Аделаїда. — Я прочитаю свої вірші з *небесної гондоли*! Вони досягнуть самого *firmamento*!

Тільки Лілія стояла збоку і з дивною посмішкою дивилася на дирижабль. Наче на старого знайомого.

Справа була вирішена.

Але була одна проблема — німці. Біля дирижабля стояли вартові. Потрібен був документ. Я повернулась до дівчат.

— Папір! Перо! Терміново!

Яся, як справжня дама, завжди носила з собою в сумочці і те, і інше. На випадок, якщо якийсь корнет захоче написати їй вірша.

Я взяла аркуш. Сперлась об найближче дерево. І мій мозок, розігнаний кокаїном, хворобою та абсентом, почав творити. Це був шедевр бюрократичного мистецтва. Я виводила готичним, наскільки могла, почерком. Слова були сумішшю німецької, яку я знала з гімназії, та української лайки.

**Sonderbefehl! (Особливий Наказ!)**

**Sanitären Außerordentliche Desinfektion!**

**Об'єкт Zeppelin LZ-107 заражений Ispanische Schweine-Grippen!**

**Негайна тотальна дезінфекційна обробка внутрішніх приміщень спеціальною жіночою бригадою санітарів!**

**Відповідальні особи:** (тут я поставила кілька нерозбірливих закарлючок і пишну печатку, намальовану кавовою гущею, що залишилася на моїй руці з "Семадені").

**За невиконання — KAPUTT!!!**

— Готово, — сказала я.

Ми рішуче рушили до вартових. Нас зупинив молодий, блідий німець, переляканий більше за нас.

— Halt! Wohin?

Я, вирячивши очі, простягнула йому папір.

— **SANTITAREN KONTROLL!!! KAPUT SCHWEINE-GRIPPEN!!! SCHNELL!!!** — заверещала я на нього, змішуючи всі відомі мені німецькі слова з несамовитим криком.

Він зблід ще більше. Прочитавши перші рядки про іспанську заразу, він відсахнувся від папера, наче від вогню.

— Ispanische...? Oh, mein Gott...

За його спиною визирнув другий.

— Was ist los, Gunter?

— Вони... дезінфекція... — пролепетав Гюнтер.

В цей час Аделаїда зробила крок вперед і трагічним голосом продекламувала, тикаючи пальцем в дирижабль:

— Полетімо, *tesoro*, в небо-потолок!

Нас там жде веселий *Бого-мужичок*!

Німці дивилися на нас чотирьох: одна скажена з папером, друга — якась божевільна поетеса, третя з палаючими очима шепоче "Слава Україні", четверта тримає в руках надкушене тістечко... і папір. В якому написано про "Ispanische Schweine-Grippen". І про "Kaputt".

Їхній імперський мозок не витримав. Краще пропустити цих скажених баб, ніж заразитися і померти в цій дикій країні.

— J-ja… Ja, gehen sie… Schnell, schnell! — пробурмотів Гюнтер і відступив, махаючи нам рукою, щоб ми йшли швидше.

Перемога! Чиста, абсолютна перемога абсурду над порядком.

Ми йшли полем до величезного срібного тіла дирижабля.

Я озирнулася. Лілія йшла за нами.

Ми залізли всередину. В гондолі цепеліна пахло озоном, машинною оливою і, чомусь, квашеною капустою. Всюди були важелі, манометри, мотузки. Випробування для гуманітарія, але для мене — дитячий конструктор.

— Так… — бурмотіла я, спираючись на знання з краденої книжки. — Баластні мішки… газові клапани… рулі висоти… Ага! Все просто. Смикаєш тут, крутиш там… Головне — не переплутати. Інакше буде дуже швидкий політ. Вниз.

Поки я розбиралась, мої супутниці вже освоїлися. Яся знайшла в офіцерському відсіку ящик французького вина і коробку шоколадних цукерок. Аделаїда, зайнявши місце біля величезного вікна-ілюмінатора, декламувала:

— Летімо, сестри-синьйорини, увись!

На землю, *cazzo*, ти більше не дивись!

Там люди-комашки, *un poco* дурні,

А ми — валькірії на срібнім коні!

Я обрубила сокирою, що знайшла в аварійному ящику, товсті швартові канати. Величезна сигара здригнулася, а потім повільно, велично, з легкою лінню, почала підійматися в сіре небо.

— Полетіли, суки!!! — закричала я.

Київ почав зменшуватися під нами. Будинки, церкви, люди… все перетворювалося на іграшкову карту, розкладену на підлозі.

Яся знайшла в кутку обшарпаний, але справжній німецький акордеон, начепила його на плечі. Люба дивилась на мене з п’яним, ідейним захватом.

— Агато! А давай щось про Україну! Про поле… про… ну, ти розумієш! Щоб аж за душу взяло!

— Буде тобі поле, — пообіцяла я.

Мій погляд ковзнув убік. І я побачила її. Лілія. Вона сиділа в кутку, діставши звідкись, курва, свою довбану косу, і спокійно мила її в тазику з водою, якого тут, звісно, бути не могло. Просто, як селянка миє картоплю.

Мій мозок, розігрітий хворобою і полином, видав єдино можливий раціональний висновок. Звісно.Вона ж митець! Це перформанс. Готується до виставки. Наприклад… "Метаморфози сільськогосподарського знаряддя в умовах міського колапсу". Або… або вона просто німкеня, схиблена на порядку, і вирішила, що інструмент має бути чистим. Логічно.

Яся, хильнувши вина прямо з пляшки, розтягнула міхи акордеона й заграла якусь бадьору, швидку німецьку польку. Мажорну, як сміх шизофреніка. І я закричала.

Лілія, не випускаючи коси, підійшла, стала в мене за спиною, поклала свої крижані руки мені на плечі. Не знаю, для чого. Можливо, щоб я не впала. Або щоб краще бачити реакцію.

— **Ой, на горі там женці... Ні, не так!**

— **Ой, на стіні там висить німця срака!**

— **Він хотів порядку, він хотів ковбаси,**

— **А дістав ракету в дупу — для краси!**

Яся грала все швидше, сміючись.

— **Хуторяни танцюють, "Іспанка" жере!**

— **Хто сьогодні не вижив — той завтра помре!**

— **Прапор жовтий, як сірка! Синій — як трупна яма!**

— **Вибачай, Україно, ти нам — не мама!**

— **Ти — вокзальна шльондра, що підчепила трипак!**

Я глянула на Любу. Її обличчя скривилося, як від кислоти. Треба було виправляти.

— **Але ми тебе любимо! Просто так!**

Люба розквітла! Наче я реабілітувала її честь і гідність. А я завела приспів:

— **Срака! Мороком! Криє!**

— **Лілія! Косу! Миє!**

— **В брюхо! Історії! Штик!**

— **Це — футуристичний крик!**

— **Трупи! Танцюють! Канкан!**

— **А я — ваш, сука, капітан!**

— **Вип’єм залпом за смерть,**

— **Поки мозок не щух!**

— **Бо в кінці тільки ти,**

— **Я,**

— **І радіо-дух!**

Я перевела подих і, як справжній пророк, почала мовлення, розмахуючи руками над містом-трупом.

— **Бруківка-щелепа вихаркує ніч.**

— **Будинки-труни.**

— **На кожному — прапор-ганчірка.**

— **Червона.**

— **Біла.**

— **Синьо-жовта хуйня.**

— **Стікає гноєм позолота з церковних бань.**

— **Дніпро-артерія**

— **пульсує густо,**

— **несе дохлих псів і роздуті надії.**

— **Місто хрипить,**

— **стогне,**

— **блює ідеями,**

— **і кожна ідея хоче твоєї крові.**

— **Крові.**

— **КРОВІ!!!**

— **Всі хочуть крові.**

— **А я хочу просто натиснути клац.**

Приспів підхопили вже всі, навіть Люба невпевнено підспівувала про сраку, бо в цьому був якийсь незрозумілий їй, але потужний антиімперський дух.

— **Срака! Мороком! Криє!**...

Я окинула поглядом горизонт.

— **Ось лізуть кацапи — воші в бороді!**

— **Імперці, монархи, царі молоді!**

— **Волають про "вєліч", про "рускій народ",**

— **А самі — лайно, що тече через рот!**

Я повернулась наліво.

— **А зліва — червоні! Комуна! Рівняння!**

— **Рівність у ямі — ось ваше завдання!**

— **Забрати! Убити! Пожерти, як тля!**

— **Щоб стала червоною чорна земля!**

Я подивилася на захід.

— **А там, за водою, де Статуя Свободи?**

— **Там білі пани водять, сука, хороводи!**

— **Кричать про права, про закон і прогрес,**

— **А негра на гілці гойдає, як пес!**

— **Расисти! Буржуї! Свині в циліндрах!**

— **Ваша "демократія" — це гній на вітринах!**

Я подивилася вниз, на наш маленький, нещасний світ.

— **Традиції пращурів? Сімейний затишок?**

— **Ідіть ви у сраку до дохлих мишок!**

— **Усе це — старе! Усе це — гниле!**

— **Я спалю цей світ, бо він мене... зле!**

— **Всі хочуть влади! Всі хочуть крові!**

— **А я хочу просто...**

— **Натиснути...**

— **КЛАЦ.**

— **Срака! Мороком! Криє!**...

Аделаїда вже танцювала, задерши спідницю, і співала свою версію приспіву:

— *Gondon... morokom... kriє...*

— *Аделаїда... vino... piє...*

Мій погляд упав на Схід. Згадались жіночі образи класичної літератури. Лілія, відклавши косу, раптом голосно сплеснула в долоні. Єдиний вдячний глядач!

— **А глянь на Єгипет! Піраміди й пісок!**

— **Про який нам скиглила Леся-пророк!**

— **«Ой, сфінкси, ой, пальми!» — романтика, бля?**

— **Там жінку запхали в чорний мішок, як цуценя!**

— **Сидить, наче мумія, тихо, німа,**

— **Бо права на голос у неї нема!**

— **В Індонезії — джунглі, намаз і жара,**

— **Там баба — не людина, а тінь від хера!**

— **В Корані написано: «Жінка — це прах!»**

— **А я кажу: «Ні! Ти — ходячий БАБАХ!»**

— **Зривайте чадру! Розтуляйте роти!**

— **Бо в тиші такій можна з глузду зійти!**

— **Ваш східний Едем — це тюрма для живих,**

— **Для тих, хто між ніг має дірку, не їх!**

— **Всі ваші ікони, ваш сраний затишок —**

— **Це просто гівно, загорнуте в віршик!**

— **Всі хочуть влади! Всі хочуть крові!**

— **А я хочу просто...**

— **Натиснути...**

— **КЛАЦ.**

Фінальний приспів ми ревли вже всім хором. Яся хрипіла на акордеоні, Аделаїда вищала, Люба, заплющивши очі, співала, як на мітингу. Навіть Лілія щось мугикала собі під ніс про косу і морок.

— **Срака! Мороком! Криє!**

— **Лілія! Косу! Миє!**

— **В брюхо! Історії! Штик!**

— **Це — футуристичний крик!**

— **Трупи! Танцюють! Канкан!**

— **А я — ваш, сука, капітан!**

— **Вип’єм залпом за смерть,**

— **Поки мозок не щух!**

— **Бо в кінці тільки ти,**

— **Я,**

— **І радіо-дух!**

Музика стихла. Я впала на ящик, задихаючись. Аделаїда, вражена, прошепотіла:

— Це... *fantastico*... Це, *cazzo*, краще за Данте! Ти — *putana-genio*!

І тут Люба, вся червона від емоцій, вина й мого співу, незрозуміло звідки, блядь, витягнула свій нещасний кривий прапор! Вона з риком відчинила бокові двері і, перехилившись наполовину, прив’язала його до гондоли.

Прапор затріпотів на вітрі, наче кульгавий поранений птах.

А внизу лежав Київ. Мовчазний, приречений, який нічого не чув. І це було найсмішніше.

Під вечір ми вже були п'яні не тільки від полину, а й від висоти. Сонце сідало за обрій, фарбуючи хмари в криваво-помаранчевий колір. Київ під нами перетворився на мерехтливе вугілля, де-не-де пронизане жовтими вогниками каганців і газових ліхтарів.

— Яка краса... — прошепотіла Люба, дивлячись на золоті бані Лаври, що тонули в вечірньому тумані. — Моя земля...

— Земля красива, люди — не дуже, — зауважила я, спостерігаючи за вогким, голим листям на схилах Дніпра. Осінь. Охуєнна пора. Все навколо так чесно помирає.

— *La vista bellissima!* — виголосила Аделаїда. — Наче ми летимо в *grande pizda* заходу сонця!

Газу в нашому цепеліні залишалось все менше, і він почав повільно, ліниво опускатися.

— Треба сідати, — сказала я. — Інакше ми сядемо комусь на голову.

Але куди? Посеред поля? Нудно. Треба щось... вишукане.

Мій погляд впав на нього. Київський Оперний Театр. Величезна кам'яна туша з куполом. Ідеальний посадковий майданчик.

— Туди! — скомандувала я.

З гуркотом і скрипом наша срібна ковбаса гепнулася черевом на дах театру, ледь не знісши кількох муз з лірами. Я першою вистрибнула, тягнучи за собою швартові канати.

— Ясю! Любо! Допомагайте, курви!

Ми, як три павуки, почали обмотувати канати навколо всього, за що можна було зачепитися. І ось вони. Два кам'яних грифона, що сиділи по краях даху. Величні, міфічні.

— В'яжіть до цих пташок! — крикнула я.

З лайкою і п'яними хихиканнями ми пришвартували наш дирижабль до міфології. Ми стояли на даху, гойдаючись, і дивилися вниз. І побачили їх. Німців. Той самий патруль. Вони бігали внизу, тикали пальцями в небо, а потім — на дах опери. Нас помітили.

— Блядь, — констатувала Яся. — Фінал п'єси. Нас розстріляють.

— Хуй там! — заперечила я. — Акт другий! Шукайте вихід!

Ми знайшли якісь іржаві пожежні сходи. Вони вели нас униз, у темні, запорошені лабіринти закулісся. І ми вивалилися. Просто, курва, вивалилися з темряви... на сцену.

На сцені, залитій світлом рампи, стояла дівчина в українському строї і якийсь вусатий дядько. З зали на нас дивилися сотні облич. І в першому ряду сиділи ті самі німці!

Запанувала мертва тиша. Справжні актори завмерли. Оркестр замовк.

Першою отямилась Яся. Вона, як справжня актриса, випросталась, посміхнулася в залу сліпучою посмішкою і... розтягнула міхи акордеона! Залунала якась бравурна полька.

Люба, побачивши ворога, згадала про свою місію. Вона вийшла наперед, притиснула руки до грудей і трагічним голосом, який абсолютно не пасував до музики Ясі, завила:

— О, доле моя нещасна! Де ж ти, Петре мій?!

Але тут на авансцену вийшла Аделаїда. Вона вирішила, що це — її бенефіс. Вона відштовхнула Любу і, розмахуючи руками, заспівала на мотив польки своїм диким суржиком:

— О, Наталка, моя *dolce* Полтавка!

Не *basta* тобі просто плакать на лавкі!

Любов, то є бик! Ти — тореадор!

Хватай його, *cazzo*, за яйця, *per favor*!

Справжня Наталка витріщила очі й перехрестилася. Виборний повільно почав задкувати в куліси.

Зал гудів. Німці в першому ряду дивилися на це з роззявленими ротами. Їхній мозок, звиклий до Вагнера, не міг перетравити цей коктейль. Це мало б бути фольклорне дійство? Чи це якась футуристична постановка?

Я зрозуміла, що треба діяти. Я підбігла до Аделаїди, схопила її за руку, потім Любу, потім Ясю, що продовжувала грати, пританцьовуючи. Я вишикувала нас у ряд, як у кабаре.

— А тепер! — крикнула я в залу. — Фінальний танок скорботи і відродження української курви!!!

Яся заграла швидше. І ми почали танцювати. Це був не танець, це був епілептичний напад. Ми махали руками, стрибали, Люба намагалася танцювати гопак, Аделаїда — щось схоже на фламенко. Я просто смикалась. Лілія, яку ніхто не бачив, залізла на декорацію у вигляді тину і почала кидатися звідти штучними яблуками.

Зал вибухнув. Хтось реготав. Хтось обурювався. А хтось аплодував.

Німецький офіцер, що сидів у першому ряду, підвівся.

— Wunderbar! — сказав він, плескаючи в долоні. — Sehr… konzeptuell!

Він, мабуть, вирішив, що це і є той самий знаменитий український авангард. А раз це авангард, значить, ці скажені баби — акторки. А не ті, хто вкрав дирижабль. Занадто вже нахабно.

Вони підвелися й вийшли з зали.

Ми врятовані.

Завіса почала опускатися. Я схопила дівчат.

— За мною!

Ми пронеслися через куліси, повз розлюченого режисера, вибили інші задні двері й знову опинилися на нічних вулицях Києва. Бігом, задихаючись від сміху і втоми, ми бігли до нашої засраної Академії, до нашого рятівного гуртожитку.

...Я впала на свої ящики. Все. Тіло відмовляло. Я тремтячими руками дістала свою пляшечку. Коктейль. Аспірин, хінін, срібло, кокаїн. Залпом. Гірка рідина обпекла горло, але одразу розлилася по тілу рятівним теплом. Сили почали покидати мене, занурюючи в темну, глибоку вату.

Ліжко з ящиків раптом прогнулося. На мене впало щось легке й тепле. На мої груди лягла її голова, рожеве волосся розсипалося по шинелі.

Я відчула її подих біля самого вуха. І тихий, майже нечутний шепіт:

— *Спи.*

Після смаженого абсурду Опери й божевільної втечі темрява забрала мене швидко, як збирач податків — останню курку. І одразу кинула в новий сон. Але цей був тихим. І тим страшнішим.

Я стою посеред чорного, пухкого, як попіл, саду. В руках у мене — пакетик з насінням. На ньому написано «Майбутнє». Я роблю ямку, кидаю насінину, засипаю землею. Звичний, заспокійливий ритуал. Я саджаю квіти.

Але з землі ростуть ребра.

Білі, вигнуті, наче корені якогось химерного дерева. Я саджаю ще. Замість тюльпанів з-під землі пробиваються тонкі пальці з ідеально нафарбованими в червоне нігтями. Земля під моїми ногами дихає. Важко, з хрипом, наче їй душно під ковдрою з моїх сподівань. Я провалююся по коліна в цей моторошний врожай, намагаючись вирвати кістки, але вони тримаються міцно, як стара ідея.

І тут з'являється Лілія. Вона ходить між рядами кісток з великою металевою лійкою. Її рожеве волосся здається неприродно яскравим на тлі цієї чорно-білої картини. Вона підходить до паростка з людських пальців і починає його поливати. Але з носика лійки ллється не вода, а якась їдка рідина, що димить.

Все навколо шипить. Кістки чорніють, плоть, що ледь-де збереглась, розчиняється.

— **Щоб виросло щось нове, старе має згнити,** — каже вона мені, посміхаючись. — **Я — добриво. Я — компост.**

...щось горить. Горять мої скроні, горять губи, палає все тіло. Я розплющую очі на одну мить. Темрява. Над моїм обличчям — її. Фіалкові очі світяться, як два дивних дорогоцінних камені. Вона на мені, її вага реальна, вона притискає мене до моїх ящиків. Її холодні долоні на моїх розпечених щоках.

А потім її губи знаходять мої. Поцілунок — не ніжний. Не пристрасний. Він гарячковий, відчайдушний, лютий. Наче ми намагаємося не кохатися, а випити одна одну, вдихнути, поглинути. Її губи на смак, як полин і ніч. Я відповідаю їй з тією ж силою, забувши, хто вона і хто я. Є тільки цей спалах, ця мить на межі божевілля, і темрява знову забирає мене...

...новий сон. Тепер тут шумно. Дзижчить. Весь Київ — велетенська електрична схема. Від будинку до будинку, від церкви до шинку — натягнуті мільйони мідних дротів. А люди — це лампочки. Маленькі, жалюгідні скляні колби. Їм в очі, в роти, у вуха вкручені цоколі. Весь час лунає тихе дзижчання. Це очікування.

Потім клацає гігантський рубильник десь на небі. Струм іде по дротах! Лампочки-люди спалахують! Спочатку яскраво, сліпуче, як надія! Очі-прожектори освітлюють вулиці, роти-ліхтарі співають електричні гімни. Місто палає не вогнем, а світлом! Але воно занадто яскраве, занадто сильне. Скло тріскається, нитки розжарення перегорають з сухим тріском. Лоп! Лоп! Лоп! Цілі квартали гаснуть, залишаючи по собі лише дим і запах паленої проводки.

А біля рубильника, гойдаючи ногою в зеленій панчосі, сидить Лілія. Вона з нудьгою дивиться на цю ілюмінацію. Потім її рука спокійно лягає на важіль.

— **Світло? Ні, це кінець,** — каже вона порожнечі. — **Я вимикаю фазу. Темрява — це мій запобіжник.**

Вона опускає рубильник. Місто занурюється в абсолютну, непроглядну, рятівну темряву. Дзижчання стихає.

...Я розплющую очі. Жар не спав, але в голові — кришталева ясність. На мені спить Лілія, обійнявши мене, як дитина — м'яку іграшку.

Мій мозок, відпочивши, холодно аналізує нічні видіння. Без емоцій. Просто логіка.

Сад. Кістки. Кислота. Слова про гній і компост для нового врожаю. Все очевидно. Це метафора аграрної реформи! Народ хоче землі! Але земля переповнена трупами після війни й розрухи! Її треба "очистити", щоб вона знову могла родити! Лілія — це радикальна еко-активістка з анархічним ухилом. Мабуть, вона просто схиблена на тому, щоб забрати землю у поміщиків і роздати селянам, разом з кістками попередніх власників. Все логічно.

Електрика. Лампочки в очах. Перегорання. Рубильник. Вимкнення фази. Це ще простіше. У місті постійно проблеми з електропостачанням. Восени — взагалі дупа. Все миготить, гасне. Постійні аварії. Лілія просто символізує собою весь цей комунальний безлад. Вона — уособлення несправної електростанції, поганої проводки й байдужості міської влади до проблем простих споживачів. Вона — квінтесенція всіх комунальних негараздів.

Управдомша, блядь.

Я обережно, щоб не розбудити "комунальні проблеми", зняла її з себе й сіла. Все зрозуміло. Всі мої видіння мають просте, раціональне пояснення. Треба просто менше пити полинної настоянки.

І, мабуть, додати в свій коктейль трохи менше кокаїну. Хоча... ні. Кокаїн якраз допомагає так ясно мислити.