Любові

Вона принесла бурю, море і сіль.

Сіль на губах осідала кіркою, і крізь біль

я сміялася сонцю, димному як трава.

І в її морі зовсім не знаходилось дна,

а знаходились водорості і пробиті човни —

на таких тільки тихо тонути, а не пливти.

І шорстке дерево ластилось до долонь,

як бродячі собаки, яким не гріє вогонь,

яким не світить хазяїн, повна миска і теплий дім,

і яким лиш пісня свободи і шум вітрів

(тут вітри — зносить голову майже з пліч),

і вона була схожа обличчям до їх облич:

неосідлана, дика, сонячна і терпка.

І — у скалках від теплих дошок — її рука.

І психологи всі, перехожі і всі рядки

говорили: вона — не кохання, а лиш шторми;

говорили: нормальна любов — тиха гавань, а не війна;

говорили: вона мервороджена, не жива,

недоношена, виродок, виплодок лютих зим...

Я ховала її під серцем, немов полин,

я ховала її, вперту, злу, незручну і таку гірку...

А вони хапали за руки, як навісну.

А вони казали, що я — разом з нею — неправильна і гидка,

і що вбити її — спастися, як від гріха,

і казали: поглянь-поглянь — вона ж тягне тебе назад...

І я слухала цих порад, цих дурних порад...

І я слухаю і беру до руки ножа,

вона дивиться в очі і каже: «А я ж жива, я така жива!

І без мене хто ти, скажи — тільки попіл і полини,

я ж тобі всі моря даю, і я ж тобі — глибини́,

я ж тобі — тепла і під ребра цю гостру сіль...

Якщо хочеш — насправді хочеш — візьми і вбий.

І для цього не треба ні кулі, ані меча —

лиш віддай цей пісок гіркий, і ці небеса,

і ці хвилі, що б'ються об борт, і сонце крізь сизість хмар...»

Вона дивиться — я кидаю ножа.

І такі вже теплі — ці солоні від сліз піски!

Я сміюсь їй і морю. І шепочу́: «Живи».

___________________

Коту. Від Лисиці.

Обкладинка — cami