Листи самотності

Я мама янгола.

Навіть не одного.

Я зовсім недавно дізналася, що можна оплакувати ненароджених дітей. Навіть тих, кого втратила на зовсім маленькому терміні.

Нас вчать бути сильними.

Кажуть: «Не плач», «Усі через це проходили», «Нічого страшного, ще буде».

І ти киваєш. Усміхаєшся. Ховаєш біль під тисячею звичних фраз.

А всередині — рана.

Рана на все тіло.

Цей біль не можна ні з чим порівняти. Бо це не просто сум. Це прірва, в яку падаєш без дна. Це безпорадність. Це крик без звуку.

Мої маленькі янголи, я вас любила.

Я встигла вас полюбити.

Я встигла вас захотіти.

Я встигла зрозуміти, що ви є.

Я не знаю, чому так сталося.

Не знаю, що саме я зробила не так.

Пробачте мене за те, що я не змогла.

Я дуже хочу вірити, що ваші душі знайшли інший дім.

Що там вам тепло.

Що ви щасливі.

А я… я навчуся жити з цією тишею.

І пам’ятати вас.