Сокіл

— Доброго ранку, Соколе! Час прокидатися, — розтікся кімнатою лагідний, жіночий голос.

Олексій розплющив блакитні очі, присівши на краю ліжка.

Колишній сержант десантно-штурмових військ, а нині працівник національного архіву задумливо вдивлявся у протилежний бік кімнати. Бойовий винищувач, зображений на жовто-блакитному стязі невимушено нагадував Олексієві минулі часи.

Відлуння нещодавньої війни, що пронизливо лунає у вухах пострілами великокаліберної турелі й розлітається навсібіч численними уламками осколкових гранат.

Міцний, оголений торс колишнього військового, прикрашає маленький натільний хрестик, віднедавна прийшовши на зміну металевим, армійським жетонам. Попри молодий вік, загартоване боями тіло встигло збагатитися низкою шрамів. Сучасна медицина здатна творити дива, втім травми минулого час від часу нагадують своїм власникам, що попри міцний дух ми всього лише люди.

— Кава готова! — долинає знайомий і дещо веселий, жіночий голос системи керування оселею.

«Вона» завжди спокійна, готова у будь-який час вислухати, підтримавши розмову. Не вимагає уваги й терпляче чекає допоки він повернеться додому, привітно вітаючи, неначе й дійсно не байдужа до його долі. Олексій радо б взяв її за дружину, якби зустрів ласкаву господиню в обрисах реальної жінки. Сильний та мужній, Сокіл міг підкорити не одне дівоче серце, втім кому потрібен скалічений, колишній сержант, що ладен посеред ночі, раптово зірватись на крик, знову побачивши жахи минулого.

На зайві думки немає часу. За пів години біля центрального входу на Олексія чекатиме шатл, котрий доправить його до урядового кварталу.

Ванна кімната зустрічає свого тимчасового власника спалахом яскравого світла. У прямокутному сенсорі, віддзеркалюється рішуче обличчя. Коротка армійська стрижка надає потрібної, чіткої форми русявому волоссю. Погляд блакитних очей здається чистим, ховаючи за мужньою поставою непідробну щирість. Проте Олексій не з тих, хто не промине жодної нагоди похизуватися собою.

Холодний душ на певний час нейтралізує вир думок. Допоки господар тут, новітня кухонна шафа завбачливо «чаклує» над сніданком. Звичне ранкове тренування сьогодні доведеться пропусти - в департаменті не вибачають затримок.

Як і зазначалося в електронному листі, що напередодні ввечері надійшов Олексієві, у призначений час урядова «Смерека» вже чекає на свого майбутнього пасажира. Світ змінився, втім бажання можновладців користуватись шатлами українського виробництва приємно тішить.

Олексій вмощується на задньому сидінні, вкладаючи до вух м'які кульки. Вже за мить вони набувають ідеальної форми, перетворюючись у зручні навушники. На лівій руці Сокола енергетична, сенсорна рукавиця і легкий дотик правиці миттєво переносить його до світу музики. У вухах грає улюблений рок. Як не крути, а робота у найбільшому з національних архівів має свої переваги, надаючи перепустку фактично до будь-яких найстаріших файлів.

Легковий шатл, що зовні нагадує прототип зі старого, як світ, але від того не менш цікавого фільму за участі Брюса Вілліса, завзято маневрує вулицями, ніби рухаючись в унісон з голосом вокаліста. У стародавній пісні йдеться про війну, портвейн та завершений бій. «Краще вже така війна, ніж справжня», проноситься у голові Олексія.

Автівка майбутнього зупиняється і вже за кілька хвилин Сокіл заходить до ліфтової кабіни. Новітня капсула швидко підіймає його до заповітного поверху де на колишнього сержанта вже чекають.

Порожній, світлий коридор, Олексій нерідко буває в цих стінах, втім сьогодні це не звичайний робочий візит.

Подвійні двері кабінету розчиняються, безумовно, система охорони вже повідомила щодо його візиту.

— Привіт, Соколе! — пролунав глибокий, приємний тембр чоловіка, що стояв в пів оберту до панорамного вікна, загадково посміхаючись Олексієві.

Полковник Андрій Плющ, колишній бойовий офіцер, а у недалекому минулому безпосередній командир Сокола. Нині, коли збройний конфлікт щодо розподілу нових територій вичерпано, Плющ змінив поле бою на одну з керівних посад департаменту внутрішньої розвідки. Втім, попри нові завдання, армійський вишкіл помітний неозброєним оком. Військова офіцерська форма бездоганно сидить на тренованому, міцному тілі, нагадуючи навколишнім справжнє походження свого власника блакитною емблемою у вигляді небесного щита.

— Доброго ранку! — відповів Сокіл, сідаючи по інший бік письмового столу.

У свої тридцять Олексій вперто відмовляється спиратись на тростину, не полишаючи занять спортом, втім пошкоджена нога вже не та, що раніше.

— Я радий знов тебе бачити, мій бойовий друже! Пропоную відразу перейти до справи, — у голосі полковника відчувалося передчуття чогось важливого. — Скажи мені, Соколе, що тобі відомо про «Вирій»...

— За повір'ям слов'ян - міфічна країна, щось на зразок раю, — без краплини роздумів відповів Олексій.

На обличчі Плюща знову промайнула усмішка. Він чудово розумів, що за останні два роки, котрі Сокіл працює у найбільшому з національних архіві підлеглий, знає куди більше ніж пересічний громадянин. До того ж всі запити, які надходять до пошукової системи так чи інакше відстежується, а отже розвідці добре відомо усе чим коли-небудь цікавився колишній сержант.

Насправді Сокіл без сумніву розумів, що саме мав на увазі полковник. Науково-дослідний комплекс «Вирій» свого часу і справді перетворився на справжній рай для згуртованої команди найкращих робототехніків, програмістів та механіків різноманітних напрямків. Отримавши неймовірні дотації від держави, проєкт був спрямований на поновлення колишньої слави видатних українських інженерів та прокладання шляху для нових світових відкриттів. На старті проєкт все йшло, як слід і невдовзі, уряд мав отримати перші вагомі результати праці вітчизняних науковців. Проте занурюючись усе глибше під землю, аби розширити межі станції, робітники натрапили на дивне родовище, сповнене незнаного донині ресурсу.

«Інфіній» - найдорожчий мінерал сьогодення, що зі слів науковців у недалекому майбутньому стане основним компонентом для створення еліксиру безсмертя.

Успішний проєкт непомітно почали закривати, прагнучи зміняти науку на перспективу отримання шалених грошей від майбутнього видобутку. Напередодні призупинення роботи «Вирію», на технічних, підземних рівнях комплексу раптово трапилася загадкова аварія. Жахливий вибух зруйнував більшість обладнання ввезеного із метою видобутку «еліксиру життя», поховавши під купою уламків численні локації, разом з науковими геніями. На сорок років про масштабний проєкт «Вирій» забули…

— Технологічний комплекс, переобладнаний для видобутку інфінію, — коротко відповів Олексій.

— Найбільший комплекс! — із непідробним захватом виправив співбесідника Плющ. — У створення нового «Вирію» було вкладено шалені інвестиції, та от біда, коли все було майже готове до запуску, на дванадцятому рівні відбувся збій. Група електромеханіків, що працювала у даній локації раптово зникла.

— Стривайте?! Хіба згідно з загальним проєктом станції не заборонено будувати підземні сектори нижче десятого рівня? — здивовано поцікавився Сокіл.

— Бачу твої знання не обмежується лише слов'янською міфологією, — усміхнувся полковник. — Ми втратили зв'язок із групою, повернутися вдалося лише одному з робітників. Наразі він у міському шпиталі, базікав щось про роги, крила та ще бозна-що, вочевидь добряче вдарився головою, поки діставався поверхні.

— Не зовсім розумію до чого тут я? — запитав Олексій.

— Справа, втім, мій друже, що хтось вперто не хоче, аби комплекс розпочав працювати й знеструмив нижній рівень, тим самим припинивши функціонування частини обладнання. Я майже впевнений, що там засіла жалюгідна купка невідомих, котрі під виглядом ремонтників, нібито загубились на теренах комплексу, а насправді працюють на сили «Альянсу». Та що найголовніше, потроху знеструмлюють решту секторів, продовжуючи руйнувати проєкт з середини. Необхідно відвідати «Вирій» та увімкнути важіль резервного живлення, на жаль зробити це дистанційно можливості немає, мережу зв'язку частково пошкоджено, — розтлумачив Плющ.

— Чому не надіслати туди групу техніків під надійним прикриттям «Гідри»? — припустив Сокіл.

Загальновідомий у вузьких колах, елітний загін спецпризначення «Гідра» був спроможний швидко і якісно вправити мізки будь-кому та здавалося якнайкраще підходив до подібних операцій.

— У цьому немає потреби. Необхідно лише дістатися дванадцятого рівня, увімкнути систему живлення та відправити точні координати, якщо раптом помітиш щось підозріле, — лунав загадковий голос полковника.

— Дякую за довіру, втім для подібного завдання департамент в змозі знайти чимало більш гідних кандидатів, — витримавши паузу, відповів Олексій, невимушено поглянувши на слабку ногу, розірвані м'язи якої, свого часу зшивали наново.

— Чи тобі самому не набридло жити в помешканні тимчасово наданому мерією, у той час, коли ти віддав свій борг державі, чесно заробивши на власну оселю? Я знаю, що черга повзе неначе черепаха, втім ми вмить надамо їй прискорення! Отримаєш річний дохід і можливість одним із перших скористатися препаратами, що для більшості людей буде просто не дістати! — мовив Плющ.

— Не знаю, — з ваганням у голосі відповів Олексій. — Якби не клята нога, можливо розмова склалася інакше.

Полковник без зайвих слів взяв до рук невеликий пульт керування і натиснувши відповідну кнопку, змусив розчинитись дверцята сріблястої шафи.

Олексій на мить завмер, усвідомивши, що річ, котра перебуває всередині справжня. Нано костюм «Сварог», остання розробка українських вчених, що увібрала у себе надміцну броню, вмонтовану систему зв'язку та енергетичні рукавиці.

— Аналогічні захисні скафандри є лише у «Альянсу» та наших північних сусідів. Це остання модель, неймовірно легка, як на рівень закладеного у неї захисту. Вогнестійка, запас кисню для перебування під водою близько двадцяти хвилин, а найголовніше… Вмонтовані біонічні м'язи, які дозволять тобі забути про ногу, давши можливість знову відчути себе повноцінною бойовою одиницею, — сипав залізними аргументами Плющ.

За кілька секунд на стіл полковника ліг пластиковий аркуш.

— Твій квиток у нове життя. Направлення та гарантована можливість здійснити операцію в найкращому медичному центрі країни, зробиш справу і воно твоє.

Безумовно пропозиція була гідна. Олексій давно цікавився слов'янською міфологією і свого часу система випадково перекинула його до засекреченого проєкту «Вирій». Таємничий комплекс одразу привернув увагу Сокола, отож знав він про нього дійсно чимало. Проте не житло та чималі гроші, які обіцяв Плющ стояли на першому місці. Знову відчути себе повноцінною людиною й у майбутньому отримати саме те лікування, що здатне повернути Олексієві колишнє життя.

— Забув сказати, на час майбутньої прогулянки твоїми вухами та очима стане «Квітка». А ти своєю чергою станеш нашими, — загадково усміхнувся Плющ. — Отож пропоную не марнувати часу та потроху увійти до курсу справи, заразом примірявши костюм.

День видався не з легких. Сокіл пристав на пропозицію керівництва і наразі саме увійшов до квартири, як раптом отримав вхідний дзвінок. Екран з сенсорної рукавиці ліг у долоню Сокола, за мить опинившись біля вуха.

— Привіт. Як ти? — пролунав тихий, втім дещо схвильований голос Олени.

Колишня дівчина Олексія, а за сумісництвом найкращий оператор зовнішньої підтримки. Саме вона невдовзі «вестиме» Сокола загадковими коридорами комплексу. Свого часу не спробувавши розібратись у ситуації, що склалася, Олексій та Олена, як наївні підлітки зрозуміли все кожен на власний лад. Взаємні образи минули, втім робити перший крок на зустріч жоден з них не поспішав.

— Привіт. — відповів Сокіл.

— Ти не маєш спускатися до Вирію, — голос Квітки ледь помітно тремтів. — Вони прибрали твою анкету із загального реєстру. Видалили, ніби й не було. Ти ще не пішов, а департамент вже прибрав тебе зі списку живих!

Олексій хотів було щось сказати, але не встиг.

— Минулого тижня до Вирію спорядили посилений загін «Гідри» - ніхто з них й досі не повернувся. За кілька день на диво знайшовся один з техніків, що зникли напередодні. Як вибрався зі станції не пам'ятає, казав ніби у тринадцятому секторі щось є і воно стереже рівень. Гадаю чоловікові дозволили піти, аби він переказав решті забути про комплекс. Це білет в один кінець, ти розумієш Соколе?! — не втримала емоцій Олена.

— Насправді мені дуже приємно, що тобі не байдуже, але я дав обіцянку, — розпочав Олексій.

— Збреши! Скажи, що захворів, не можеш, погіршився зір, нога геть відмовляється ходити, вигадай щось, але відмовся! — було чутно, як нерви Квітки остаточно здають.

— Пробач та я дав Плющу слово. Певен усе не так страшно, врешті я солдат, хоч і колишній, — спробував заспокоїти Олену Сокіл, почувши короткі гудки на протилежному кінці лінії.

Вона завжди така, втім, якщо переступивши через себе зателефонувала першою, можливо дійсно потрібно бути дещо уважнішим на теренах станції.

Олексій увійшов до ванної кімнати. Умившись, Сокіл підвів очі, вдруге за сьогодні поглянувши до прямокутного сенсора. Несподівано гладкою поверхнею, неначе спалах травневої блискавки розійшлася широка тріщина. Можливо звичайний перепад напруги, або просто відслужувало своє, так, або інакше відбивання Олексія потемніло на мить завмерши у чорній, зіпсованій панелі. Розбите дзеркало - погана прикмета, втім для себе Сокіл вже усе вирішив.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Тихий
12.06.2022 22:23
До частини "Сокіл"
Новітні технології та старі як світ проблеми. Знову збройний конфлікт щодо розподілу територій!.. Сумно... Нелогічне рішення командування послати одного бійця туди де не впоравсь навіть посилений загін "Гідри". Хіба його використовують як розвідника-смертника: точно загине, але може вдасться взнати щось нове про ворога. Дивно, що навіть його колишній командир, бойовий товариш про це Олексія не попередив.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Давидкін Микола (Ангелнік)
    13.06.2022 13:43
    До частини "Сокіл"
    Щиро дякую за Ваші враження! Ви абсолютно праві. На жаль жага до наживи присутня й у майбутньому. Сокола свідомо відправили на небезпечне завдання й звісно не вдавалися у деталі, щодо загибелі елітного спецпідрозділу. Ще раз дякую за відгук!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Moonrise Darkness
    21.12.2021 20:19
    До частини "Сокіл"
    Спершу здалося, що жіночий голос належить дружині або матері. Вже в наш час є програми, на кшталт штучного інтелекту, з якими можна спілкуватися - чудові й невибагливі співрозмовники) З одного боку бажання вилікуватися і повернутися в бій зрозуміле, адже після пережитої війни він сприймає світ інакше. Вдало описано стан колишнього військового. А з іншого боку, керівництво зовсім не береже підлеглих. З огляду на обставини, навіть у крутому сучасному костюмі Олексій може не впоратись з невідомою загрозою, і, як виявилось, керівництво це чудово розуміє... Щодо пошуку еліксиру безсмертя, то це зовсім неправильно, що дослідники та військові гинуть задля його створення, аби правляча верхівка змогла жити вічно.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Давидкін Микола (Ангелнік)
    21.12.2021 23:12
    До частини "Сокіл"
    Велике спасибі, що зазирнули до оповідання та ділитесь враженнями. Так, згідно задуму керівництво дійсно не надто переймається безпекою свого підлеглого, хоча й знає, що це має бути небезпечна місія. Ще раз дякую, що ділитесь думками щодо сюжету!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше