Майстер зламаних речей

Страхопудове лайно!

І що з ним робити? Куди подіти цей ожилий шмат «дивної» магії? Це ж як принести бомбу замість сувеніру!

Від цієї думки у Грімма заколотало серце — аж ребра завібрували. Уява швидко намалювала магічну аномалію просто тут, в його майстерні! Добре, якщо вона просто змінить погоду або засипле все навколо снігом… Але ж «дивна» магія здатна й на більші руйнування! І це у вільному стані. А у Грімма тут цілий дремлін виріс на верстаті, як та ромашка, — єдина в цьому світі істота, що здатна керувати дивною магією так само вільно, як дихати! Хто гарантує, що він весь квартал не рознесе просто так, заради втіхи, га? Таке вже траплялося, зрештою — недарма ж цих нелюдів заборонили викликати.

Серйозно, чому ці маги так люблять порушувати заборони? Чи, може, це вискочки з Бюро дослідження аномалій знов напортачили?

От халепа-а-а…

Грімм мотнув головою, нервово куйовдячи руде волосся, що й так стирчало на всі боки. А потім перелякано сіпнувся — через дремліна. Той раптом відклав наплічник убік та хутко зіскочив з верстата.

Грімм підсвідомо напружився, очікуючи нападу, удару, магічного сплеску — чого завгодно. Та й як інакше? Він не мав жодного важеля впливу на дремліна. Його власна магія життя перед «дивною» магією цього створіння — все одно що мураха перед чоботом. Тільки той, хто його викликав — і зумів привʼязати до матеріального обʼєкта, — має над ним владу. Таких в усьому «Мандрівному човні» точно не знайдеться — це ж тобі не «Півмісяць», де сильних магів хоч ложкою збирай! Тут живуть нормальні люди.

Тим часом дремлін випростався, не соромлячись власної наготи, та взявся… розминатися. Розминатися, забери його Страхопуд! Ось він поворушив головою, помасував руками шию, покрутив тулубом туди-сюди… як звичайнісінька людина. Це хіба нормально? З іншого боку — а чого ні? Хто сказав, що дремліну не можна розминатися? Може, і не всі вони аж такі непередбачувані та небезпечні, як стверджують альманахи Бюро вивчення аномалій?

Конкретно цей себе точно любить — недарма ж милувався своїм відображенням. Про таку поведінку дремлінів, до речі, альманах не згадував. Як і про любов до наготи…

Тут Грімм зрозумів, що надто довго витріщається в ті частини свого гостя, які точно не мають значення зараз, та подумки вилаявся. Потім розвернувся і пошкандибав до нижньої полиці стелажа з інструментами — там зберігався найефективніший в його майстерні інструмент для заспокоєння нервів. І найміцніший теж.

Пальці тремтіли, коли Грімм здирав корок із пляшки. Він припав до горлечка жадібно, наче помирав від спраги посеред пустелі.

Пекуча рідина зі смаком спирту й паленого цукру обпалила горло, і тілом одразу розлилося приємне тепло. Цього здалося замало, тож Грімм зробив ще кілька глибоких ковтків — і не розрахував. Горло зрадливо стиснулося від спазму, і він поперхнувся. Бренді бризнуло носом і ротом, стікаючи по підборіддю на комір і без того брудної сорочки. Грімм зігнувся, заходячись гавкаючим, сиплим кашлем, потім витер мокрі губи рукавом, вимащеним у мастилі. Очі зайшлися слізьми.

— Страхопудове… кхе-кхе… лайно… кхм!

Саме в цю мить дремлін вирішив висловити свою думку:

— Вражаюче. Я гадав, що нинішні чародії вже досягли дна у своїй деградації. Але ти щойно довів, що ваші таланти в цьому напрямку дійсно бездонні.

Голос його звучав рівно й сухо, як дзенькіт срібної монети об лід, і так само тихо. Але Грімм розчув кожне слово — і кожне його вжалило. Витерши рукавом мокрі від бренді губи, він підняв погляд на дремліна. Той дивився на нього уважно, але з глибокою, неприхованою відразою. Так дивляться на таргана, що впав у суп.

І чого вже ховати правду: так дивилися і на Грімма. Зазвичай — інші маги, ті, кому пощастило народитися із сильним талантом до магії. Але не-маги теж іноді гидливо кривили обличчя — і от саме це допікало найсильніше. Колись. Принаймні Грімм так думав — до цього моменту.

Він знов припав до пляшки, відвівши погляд. Тільки після цього з'явилися сили на відповідь:

— Чхати я хотів на магів і їхні стандарти. Я ніколи не намагався їм відповідати.

— О, це я бачу, — протягнув дремлін із лінивою зневагою. — Твої магічні капіляри надто тонкі й не здатні вмістити серйозну кількість енергії. Не думаю, що ти здатен створити хоч якісь пристойні чари, вже не кажучи про контроль наді мною.

— І все-таки це не мене засунули в скриню, і це не я тепер стою голим посеред чужої майстерні. Кінь на чотирьох ногах — і то спотикається, еге ж?

Як не дивно, але цього разу дремлін відповів не одразу, обдумуючи аргумент. Потім кивнув — радше сам собі, ніж Грімму.

— Ти щойно порівняв мене з конем. Враховуючи, що я схожий на нього так само, як ти на мага, — це не робить честі твоїм розумовим здібностям. Попри це маєш рацію: мене дійсно полонили в цій коробці, — він махнув рукою на верстат, де лежала розібрана скриня. — І я досі не бачу тих, хто це зробив. Твої господарі, так? Поклич їх негайно — я втомився гаяти час.

Він нетерпляче махнув рукою, наче даючи Грімму дозвіл покинути приміщення. Той, правда, навіть не сіпнувся. Рука міцно стиснула пляшку — аж пальці заболіли.

«Твої господарі?»

З усіх останніх слів ця абсурдна фраза чомусь вдарила найсильніше. Навіть страх зник, поступившись алогічній, непотрібній зараз злості.

— Це я маю спитати тебе, дремліне: де твої господарі? Я не маю до них жодного стосунку. Я всього лише знайшов тебе.

Він замовк, та за мить все-таки додав:

— На смітнику.

Прозвучало зловтішно — Грімм сам собі здивувався. Зрештою, провокувати таку сильну істоту — не дуже розумне рішення. І ця істота напевно подумала те саме, бо нічого не сказала. Лише втупилася в Грімма колючим пронизливим поглядом. Будь-який прояв огиди чи зневаги, що демонстрував дремлін раніше, зник. Зараз очі його примружилися, мʼязи на шиї помітно напружилися. Грімм різко відчув холод — наче температура в майстерні впала до мінусової. Через це занили шрами — навіть сильніше, ніж будь-коли. Грімм скривився і… пропустив момент.

Момент, коли дремлін скинув руку та жбурнув згусток енергії просто в скриню на верстаті. Грімм лише відчув вітер — потік крижаного повітря розлетівся по всій майстерні, болюче опаливши обличчя. Він зник так само раптово, як і виник. Після цього — тиша. За мить, правда, її порушило розчароване зітхання — так дремлін відреагував на результати своєї діяльності. Чи радше їх відсутність: атакована ним скриня зовсім не постраждала від його «дивної» магії.

— Отже, він ще живий.

Дремлін зневажливо цокнув язиком і перевів погляд на свою руку — по ній дрібними хвильками пробігали згустки тієї енергії, якою він атакував скриню. Потім погляд дремліна перемістився на Грімма.

— Ти. Мені знадобиться твоя допомога.