Дві любові. Альфред Дуглас

мені наснилось, як стою на схилі,

у мене під ногами розкинувся садок, в якому

квітнули бруньки і розпускались квіти милі

після дощу калюжі незворушливо чорніли,

мрійливе небо відбивалося у них, над ними ж

лілії біліли, і крокуси з фіалками,

і фрітіларії, мов змії, білі й пурпурові

розкинулись у заростях густих, в траві

синіли боязко барвінки, і блимали на сонці

були в саду і квіти невідомі досі

на квітах грали плями місячного сяйва,

природи тінь лягала їм на пелюстки,

вони напитись встигли променів останніх,

що сутінки лишали по собі. листя трави

плекали зорі більш ніж сотню років,

їх орошала запашна роса, що в чашах лілій

ніжилась на сонці, коли бутони розпускалися

їх сутінки ніколи не могли затьмити –

блаженне світло всотали ці квіти

за садом возвеличилась мурована стіна,

де по камінню оксамитом мох сповзав

мов збитий з пантелику, я завмер і озирався

навсібіч, це місце надзвичайне у своїй красі

і зачарований, я ним замилувався

аж ось! мені назустріч крокував юнак, рукою

він від сонця закривався, а вітер ніжно квіти

колисав, що були вплетені вінком в його волосся

він грона пишні винограду ніс з собою

блищали його очі, мов кришталь, оголений він був,

із тілом білосніжним, як сніг гірських вершин

а на вустах його немов хтось слід вина лишив,

пофарбувавши мармур у червоний. з бровами –

наче камінь халцедону. він підійшов до мене й

посміхнувся, за руку взяв мене й поцілував,

віддав мені ті грона винограду, щоб їсти їх, і радісно сказав:

“Мій друже! Тобі я тіні цього світу покажу,

і óбрази життя. Дивись-но, з Півдня вже крокує

чарівний карнавал, що не зупиниться ніколи”

аж ось! я бачу: двоє тільки стали на стежу

із золотого сяйва, що садом мрії простяглась

один з цих юнаків щасливим виглядав,

як та троянда, що розквітла, був вродливий

і про красу дівочу він співав

і про кохання юнака до діви

він очі ясні мав, ходою безтурботною

ступав поміж трави, ніби у танці

мелодію на лютні вигравав, золотих струн,

немов дівочої коси, торкались його пальці

дзвінкий, як флейта, голос, радісно бринів,

в нього ж на шиї пишних квітів ряд висів

позаду нього йшов іще один юнак

з гірко-солодким виразом обличчя він

озирався і зворушливо зітхав, однак в його

очах блищав вогонь незвичний. він щоки

білі мав, мов лілій млявий цвіт, вуста ж –

червоних маків пелюстки. свої долоні в кулаки

стискав і безпорадно знову розтискав, вінки

із білих іпомей йому чоло вінчали,

бліді, якими вуста смерті лиш бували.

убраний в роби пурпурові, розшиті

золотом у вигляді змії: вона повзла, зухвала,

вихором пломіння, що зі своєї пащі вивергала.

щойно побачивши її відчув я подив,

й вигукнув до нього: “Юначе, скажіть, чому

посеред радісного світу блукаєте сумний?

Молю, мені назвіть своє ім’я”. він відповів:

“Любов’ю звуся я”. почувши це, той

перший обернувся і сказав: “Він бреше, бо йому

ім’я – це Сором. Я – Любов, і я завжди блукав

цими садами наодинці, аж цей непроханий

прийшов. Лише моє кохання справжнє, бо я його

запалюю у серці хлопця й дівчини взаємно”.

другий зітхнув: “Нехай. Тоді я – та любов,

що може називатись лиш таємно”