ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

ІІ

ПРИБУЛЕЦЬ

Кілька днів я приходив на місце зустрічі з прибульцем і чекав там по дві-три години, сподіваючись побачити його знову. Та він не з’являвся. А так хотілося поспілкуватися, дізнатися більше. Усе марно.

І ось одного вечора, повертаючись додому з роботи, я побачив його. Він стояв, спираючись на парасольку, біля мого будинку. Ніби чекав на когось.

— Доброго вечора! — кинувся я до нього.

— Доброго, — відповів прибулець. — Хлопче, де ти ходиш? Я чекаю на тебе вже більше години. Мені потрібна твоя допомога. Допоможеш?

— Так, звичайно. Ходімо до квартири — розкажете, чим я можу допомогти.

Було трохи лячно, але чомусь цей чоловік викликав довіру. Ми піднялися на другий поверх. Біля дверей квартири на нас чекала Оленка.

— Я побачила вас у вікно і вирішила зустріти, — прощебетала вона радісно. — Проходьте, будь ласка. Ходімо на кухню, повечеряємо разом.

Мабуть, вона теж відчувала прихильність до незнайомця.

Прибулець чемно вклонився Оленці й зайшов до квартири.

Зазвичай удома мене зустрічав Оленчин песик Вульф — радісно помахуючи хвостом. Він був маленький, милий і смішний: розміром із велику кішку, волохатий, чорна шерсть стирчить дибки, вуха великі, гострі, а ніжки довгі й тоненькі. Радісно підстрибуючи, він намагався лизнути мене в обличчя. На чужих грізно гавкав і навіть пробував вкусити.

Але сьогодні, побачивши прибульця, він раптом закашлявся, дивно зашипів (що зовсім не властиво собакам) і, підібгавши хвіст, почав задкувати вглиб квартири.

— Кхе-хе-хе! Кхе-хе-хе! Що за звір такий страшний? Кхе-хе-хе! — зайшовся чи то кашлем, чи сміхом прибулець.

— У-у-у-у! — завив Вульф.

— Мій красунчик! Не бійся! — Оленка підхопила його на руки й засміялася.

Під цей концерт: «Кхе-хе-хе! У-у-у!» і «Мій красунчик!» — сміючись, ми пішли на кухню, де на нас уже чекала вечеря.

— Пригощайтеся, будь ласка, — посміхнулася Оленка.

«Чи їсть прибулець нашу їжу?» — подумав я. Побачимо.

Вечеря була проста: смажена картопля, оселедець, мариновані помідори, огірки та баклажанна ікра. Гість не змусив себе чекати: сів за стіл і з апетитом почав їсти.

— Я вже куштував вашу їжу. Вона нам підходить. Дуже смачно. Особливо оця каша, — сказав він, показуючи на ікру.

Повечеряли. Оленка прибрала зі столу й налила чай.

— То чим я можу вам допомогти? — запитав я.

— Розумієш, на мене полюють Тіні з планети Сутінків. Мені потрібен час, щоб відновити ресурс і повернутися додому. Чи можу я побути тут кілька днів? З вашим Красунчиком ми якось уживемося. Так? — звернувся він до Вульфа. — Кхе-хе-хе!

— У-у-у! — відповів Вульф.

— Ха-ха-ха! Так, звичайно, — не стримуючи сміху, відповів я. — Мені дуже хочеться з вами поспілкуватися. Дізнатися більше про вас, вашу планету, про те, як ви подорожуєте. Розповісте?

— Розповім. А можу, після відновлення, якщо забажаєте, взяти вас із собою — і побачите все на власні очі. Згода?

— Так! Так! Згода! — Оленка заплескала в долоні від захвату. — А Вульчика можна взяти?

— Кхе-хе-хе! Як же без нього? — відповів гість.

На тому й домовилися.