ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

ІV

ПУСТЕЛЯ

— Крис — справжній герой! Кинувся захищати Землю! Молодець! — сказала Оленка.

Я кивнув:

— Так, він герой. Правда, ми опинилися невідомо де. Що тепер робити?

Я озирнувся. Навкруги, куди не кинь оком, — коричневий пісок. Сонце пече нестерпно. На блідому небі — жодної хмаринки. Повітря сухе й задушливе.

Оленка сиділа на піску. Вульф лежав поруч, висунувши язика. Я стояв і вдивлявся вдалечінь, сподіваючись побачити хоч якийсь рух. Мучила спрага.

Де ми опинилися? На якій планеті? А може, це Земля? Ми просто перемістилися в пустелю? Якщо ні — чи є тут розумне життя? Чи доброзичливі місцеві істоти?

Купа питань — і жодної відповіді.

— Максиме, чуєш?.. — сухими губами прошепотіла Оленка.

— Так, — відповів я, прислухаючись.

Чулося якесь потріскування. Я озирнувся, але нічого не побачив.

— Подивись угору. Там щось є, — Оленка підвелася.

Я підняв голову. Очі сліпило сонце, обличчя заливав піт. Спершу нічого не було видно. Та звук наближався, ставав гучнішим.

Раптом повіяв легкий вітерець, і я зміг роздивитися:

— Якась розмита червона пляма над нами…

Пляма поступово набирала чіткі обриси — і я побачив істоту, не схожу на жодну земну. Отже, ми точно не на Землі.

Раптом різкий, пронизливий свист прорізав повітря. Я затулив вуха і нахилив голову.

— Що це?! — закричала Оленка.

Вульф заскиглив і притулився до моїх ніг. Я взяв його на руки. Він намагався хоробритися:

— Тяв! Тяв! — жалібно подавав голос.

Його шерсть стояла дибки, а вуха дивно розійшлися в боки. Він оскалив зуби і загарчав:

— Гр-р-р…

— О-го-го-го… О-го-го-го… — пролунали дивні звуки, ніби сміх. А потім: — Пссс… пссс…

Я повернувся на звук.

Неподалік стояла істота на трьох опорах: дві — це масивні ноги з великими пазуристими лапами, третя — широкий хвіст. Вона була червоного кольору, схожа на динозавра. На шиї висів товстий жовтий ланцюг із якимось предметом. Крила, схожі на крила гігантського цвіркуна, були складені за спиною. Передні лапи нагадували короткі руки з великими золотавими кігтями, на яких блищали масивні персні.

Істота дивилася на нас і тремтіла. Спершу здалося, що вона боїться. Але ні — швидше за все, сміялася.

Невже ми для неї такі смішні? Можливо. Для неї ми теж дивні: на двох нестійких ногах… А Вульф — узагалі дивовижа.

Насміявшись, істота заговорила:

— Дрбоу… боу… Танкісі…

Ми лише перезирнулися — нічого не зрозуміли.

Раптом поруч здійнявся вихор піску — і з’явився Крис.

— Танкісі, — сказав він істоті й посміхнувся.

Потім схопив Вульфа на руки, обійняв нас, накрив парасолькою — і в очі вдарило яскраве світло.

Мить — і ми вже були вдома, у квартирі.

Ось такою була наша перша, несподівана й коротка подорож.

Хотілося б дізнатися більше про ту планету, але Крис сказав, що там небезпечно. Ті, здавалося б, невинні істоти — насправді підступні й хитрі. Вони живуть поодинці в печерах, яких на планеті дуже багато. Раз на рік у них відбувається свято — Стрітень, коли всі збираються разом і веселяться.

Але їхні веселощі — небезпечні для людей.

— Тож краще нам було повернутися додому, — радісно завершив Крис. — Подробиці — іншим разом.