Мряка

山里に霧のまがきのへだてずは…

Якби не цей туман

В селі гірському…

(с) Соне-но Йошітада (曾禰好忠), «Шінкокін вака-шю», 495

***

Погода гнітила незмінністю. Вже більше ніж півроку за вікном рябило дощем, немов небесний телеекран втратив хвилю трансляції та й так і залишився невимкненим. Температура коливалась між +2 і +5 градусами за Цельцієм. Зима повторила за осінню той самий сценарій, а весна навіть і не думала щось змінювати.

Лукія схопила мобільний, натиснула кнопку на боковій панелі: двічі, тричі. У правому кутику засвітило червоним — 2%.

— Бодай тебе! — вона кинула телефон у коробку з мотлохом.

Електрика остаточно зникла тиждень тому. Та й те, що раніше мигало по десять хвилин на три години важко було назвати повноцінним струмом. Зв'язок локальної стільникової мережі розірвався сьогодні вночі. Тепер не завадило б зустрітися наживо з тими, хто запевняв у чаті про свою надійність і пропонував допомогу. Час та місце обговорили заздалегідь: дах закинутої будівлі на розі вулиці Гетьманської щовечора о 19.00. Лукія оглянула кімнату:

— Взяти чогось на обмін?

Аби готувати їжу, потрібно розпалювати вогонь у старій грубі, що збереглася в будинку з совкових часів. Дай боже спокою на небесах бабусі, що до останнього боролась за неї і не дозволила розібрати на цеглу. Папір, дерево, ганчір'я — оце й усе, чим можна палити. Цього вона не віддасть точно. Сама мерзне під тонкою ковдрою і береже кожну дрібничку, щоб було на чому пекти гнилу бульбу. А іншої ні в кого й немає. Все псується від вологи. Лукія не пам'ятала, коли востаннє їла моркву. А буряк? А що таке кабачки, капуста, помідори? Певно, дивинки з далеких земель? Вона посміхнулась гіркій думці: «Хех! Звісно, жартую. А чим іще розважитись, аби зовсім не втратити останньої клепки?»

З під подушки висунулась мордочка кішки. Тваринка жалібно нявкнула і втупилась напруженим поглядом у постать хазяйки.

— Мармизка, сонечко, пішли дам їсти.

Кішка підняла вуха і трохи зсунулась з лежанки. Лукія підняла її на руки і віднесла до миски.

— Маленька моя, болить кіцяні, я розумію… — вона обережно тицьнула котячу мордочку у відсирівший корм і почухала за вушком. — Їж. Іншого немає.

Мармизка схопила кілька шматочків, довго мняла між зубами, потім зайшлась кашлем і виблювала на підлогу. Лукія обтерла кішку і понесла знову на подушку.

— Добре, манюня, поспи. Може та буря в животику стихне.

Кішка — це єдина істота, яка залишилась від великої родини. Колись тут було гамірно. Діти носилися з іграшками, сміялися з жартів батька, сперечались за її, мамину, увагу. Коли підросли, то донька запишалась своєю вродою й постійно теревенила по телефону, вислуховуючи різні нісенітниці від залицяльників. А син захопився комп'ютерними технологіями, вчився на ІТ-тестувальника. Тепер нікого немає поруч. Юрко, чоловік, мобілізувався одразу, в березні двадцять другого. Син пішов у сили безпілотних систем, коли повернули тіло батька з полону, в липні двадцять п'ятого. Пропав безвісти і він…

Лукія втопила обличчя в долонях і довго сиділа, згадуючи рідні обличчя. Так і не роздрукувала фото на папері. Все залишилось в пам'яті телефона. А той здох, паскуда. Тепер всіх можна побачити лише, коли заплющуєш очі. Донька вийшла заміж за іноземця і живе за кордоном. Хоч їй пощастило втекти із цього пекла. Але після вибуху на Півдні, після того, як тут все затягнуло безпросвітною мрякою, від неї теж жодної вісточки.

***

Захар протер скельця окулярів. Часте дихання додавало вологи і він геть не бачив, хто користується канатною дорогою в напрямку його вікна. Вагончик без розпізнавального прапорця повільно рухався канатом і ледь погойдувався від вантажу.

— Я нічого не замовляв і ні з ким не домовлявся, — він повторив це двічі, доки іржавий корпус не зіштовхнувся з кабінкою прийому над підвіконням.

Захар вилаявся, відчинив заслінку вікна і потягнув дверцята на себе. Відразу війнуло засмердженими лахами та застарілою сечею. Що би там не було, але потрібно звільнити транспорт. Не дарма ж за нього виставив купу бабла, коли ще воно було в ціні. Захар застрибнув досередини і ледь втримався за поручні, щоб не звалитися з висоти. Шістнадцятий поверх! Йопта!

Вагон був вщент забитий закривавленими тілами. Чоловіки, жінки, молоді та старі, вони лежали у неприродних позах одне на одному, немов їхали з алкогольної вечірки та й не втрималися від хтивих бажань. От лише спиртним від них не тхнуло. Засклені очі свердлили докором того, кого, певно, бачили востаннє. Не було жаху чи відчаю в тих поглядах, самі лише розчарування та сум. Навіщо їх було вантажити у вагон? Трупів на тротуарах міста вистачало ще з осені. Спочатку вони боролися за житло на верхніх поверхах, потім за можливість користуватись зв'язком, електрикою, вбивали одне одного за очисники води, за вогонь та засоби підтримки тепла. Коли закінчилися продукти, сильніші з’їдали найслабших. А тут йому отак задарма подарували бенкет для людожера. Хто навалив цього «добра» в його вагончик? Хто змусив його сумніватися у своїй доброчесності?

Захар озирнувся. Густа імла не дозволяла розгледіти бодай щось далі ніж за п'ятнадцять метрів. Він відригнув і почав викидати мертві тіла прямо в безодню, блюючи щоразу після чергового скиду. Залишити вагон біля вікна означало б наразити себе на небезпеку. Адже тепер кожен, хто має тепловізор, міг здогадатися, що за тим вікном є той, хто ще живий, і в нього є чим поживитися. Важко повірити на що здатний інстинкт хижака, а люди — ще ті звірі. Не всі, звісно, але трапляються, здебільшого серед тих, хто вижив.

Захар під’єднав помповий шланг до резервуара з хлорною водою і облив вагон. Перевірив роботу автоматичного перемикача та запустив рух у зворотному напрямку. На позначці «25 метрів» зупинив і протестував сигнал блокування. Якщо хтось і має змогу притягти вагончик до себе, то мусить скористатися додатковим транспортом. А це Захар відразу відслідкує. Він сподівався.

У свої неповні тридцять Захар знав чимало хакерських пасток. Умів розпізнавати мотив «доброго самаритянина» за дивними проханнями та вимогами. Він не поспішав на допомогу за жодних сумнівних обставин. А обставини завжди були сумнівними. Чи не в цьому таївся секрет його виживання? Скептичний склад розуму дозволяв не вірити сльозам, але й не заводив його свідомість у тенета жорстокості. Захар вірив у здоровий глузд, та й такі поняття, як гідність і честь ще не зовсім втратили для нього свого первісного значення. Хоча… Та про це молодий чоловік не хотів згадувати.

Маючи досить міцне і здорове тіло, він жив відлюдником ще до того, як стався вибух на Півдні. Природа нагородила його аналітичними здібностями, але зовсім не подарувала того, що люди називають привабливістю чи харизмою. Захар не вмів подобатися жінкам та й будь-кому, якщо вже на те пішло. Навіть домашні тварини хижіли від одного його погляду. Він не жартував, не напускав на себе зайвої таємничості і всіх тих приколів, що спонукали би до взаємного флірту. Після того як померла мати, яка могла розрадити в самоті своїми наївними віщуваннями про його неминучу долю з жінкою зі сходу, Захар перестав сподіватись хоч на якісь стосунки. Тепер не було кому сипати у кутки кімнати порошок німу, в який свято вірила мама. Не було кому читати древні молитви сходу незнайомою мовою. Певно, вона радше видавала мрії за пророкування, ніж насправді вірила у здійснення своїх бажань таким містичним чином. Непереборну хіть Захар задовольняв одним єдиним чином: малював, гіперреалістичні у своїй деталізації, зображення… еротичного змісту. Отак, вимальовуючи кожну лінію, він наче торкався інтимних частин жаданої омріяної коханки, Богині, яка могла наситити його бажання. І лише Вона знала його найпотаємніші гріхи.

***

Лукія глянула на хвору Мармизку і вирішила, що все ж таки піде на зустріч. Може, хтось матиме ліки чи сухий корм? Вона дістала із запасів, що були на крайній випадок, консервацію томатної пасти та пляшечку соусу васабі, того, що колись донька привезла. Так його і не відкрила з того часу. То хоч тепер цей заморський соус врятує Мармизку, бо без неї ні з з ким буде і словом перекинутись. Та й, загалом, кішка була тим необхідним стимулом, що давав сили для боротьби. Як же воно, те беззахисне створіння, зможе дати собі раду самостійно серед цього мороку та гниття, якщо Лукія опустить руки?

Хто захистить її саму, Лукія не переймалася. У свої сорок вісім вона почувалася на диво бадьоро. Ота повсюдна волога впливала на її організм не так згубно, як на інших. Звісно, Лукія з самого початку аномалії користувалася лише очищеною водою та знищувала плісняву, щойно помітивши темні кружальця, розвішувала вологопоглиначі та сушила речі праскою. Але спробуй вберегтися від монстра, який підступає зі всіх сторін. Коли посіріли оголені стіни, а невпинний грибок поповз на стелю здертими балками, ретельне тертя втратило сенс. Гнило геть усе. Лукія знала, що сусіди хворіли. Надсадний кашель гримів крізь проходи вентиляційних труб надто гучно, щоб те ігнорувати. Вона бачила з вікна, як поховальна машина забрала сім'ю Янчуків одного за одним протягом місяця. Згодом трупи колишніх мешканців будинку можна було побачити просто посеред подвір'я. Їх відтягували люди в гідрокостюмах. З настанням весни район старого міста, що складався з дво та три-поверхових будинків майже зовсім знелюднився. Сюди не посилали дрони з провізією та медикаментами, не обливали вулиці хлорним розчином та не сповіщали з гучномовця на авто рішення місцевої влади про ті чи інші обмеження.

Лукія зітхнула, загорнулась у прорезинений плащ, взула довгі чоботи з арсеналу чоловіка, що так полюбляв рибалити в добрі мирні часи, і вийшла з дому.

***

Захар передбачав, що ті, хто відправив до нього вагончик з трупами, не залишать його без уваги. Як би добре не було облаштоване його помешкання, але спрямованого штурму воно не витримало б. Якщо хтось матиме на меті сюди вдертися, то, скажімо, двері протримаються півгодини, а вікно — максимум хвилин п’ять. Попри шалену висоту нападники могли атакувати згори, скориставшись додатковою канатною дорогою, що вела на дах будинку.

Всередині квартири теж вистачало проблем. Вихлоровані стіни та металеві меблі ще так-сяк трималися від навали згубної плісняви, але разом із вологою був інший ворог — холод. Захар сконструював невелику піч з металевої бочки, яку підібрав ще в перші дні аномалії на місцевому звалищі. Також військове минуле, хоч і нетривале за мірками останньої війни, навчило його підігрівати їжу і готувати найпростіше за допомогою окопних свічок. Та всьому приходить кінець. Усе, що могло горіти давно зотліло, а парафін теж не вічний. То його відклав на непередбачувані обставини.

Грітися, зазвичай, доводилося інтенсивними фізичними вправами. Захар виконував комплекс підтягувань, віджимань, обертів та бій із тінню, поки втома не давала примарного задоволення від відчуття тепла і усвідомлення виконаного обов'язку. Та як би мозок не тішився від перемог над холодом, вологою та голодом, десь далеко, на краю усвідомлення, співала тужлива пісня про безвихідь та неминучий фінал. Настав час обирати: чи сконати біля порожніх консервних бляшанок, чи бути застреленим грабіжниками, що обернуть його квартиру на чергове лігво канібалів, чи може шукати іншого шляху? Поки є запас, поки є сили і бажання рухатися.

***

На даху закинутої будівлі Лукія застала роздерті картаті сумки, які не могли горіти та й зрештою не мали жодної користі. Бурі калюжі довкола сміття встигли затягнутись сутінковою памороззю. Жінка не одразу зрозуміла, що давало воді таке забарвлення: для іржі надто яскраве, для томатів недостатньо густе. Вона підійшла ближче і тицьнула чоботом морозну скоринку. З під крихких уламків вибулькнула кров! Лукія не могла сплутати її ні з чим. Ще років десять назад вона набачилась тої крові у пробірках для аналізів і у гемаконах для переливання. Це було кілька її невдалих спроб лікувати затяжну анемію. Добре, що прогрес не стояв на місці, як оце тепер, і хірургічним втручанням усунули причину — зробили пангістеректомію. А потім надолужити нестачу еритроцитів було нескладно. То ж кров Лукія визначала безпомилково. Вона довго сиділа навпочіпки біля калюжі, немов зачарована такою злочинною недбалістю до найціннішої складової людського життя.

— Це ж ненавмисно? — вона провела гумовою рукавичкою по поверхні, що знову почала затягуватись.

Усвідомлення того, що хтось забрав чиєсь життя, аби скористатися запасами на обмін, змусило піднятись та понестися чимдуж додому. Ні, вона не буде чекати, поки її зморить недуга чи хтось пограбує, вб'є та спустить кров у калабаню. Вона мусить знайти шлях з цієї пастки.

***

Захар малював креслення сполучення канатних доріг у місті. Ще коли було постачання електроструму, він ретельно відмітив усі шляхи, якими охоче ділилися в чаті ентузіасти з виживання. Згодом таких повідомлень стало менше. Люди гуртувалися в групи і спілкувалися в закритих чатах. Захар, як це буває із замкнутими особами в реальному житті, у віртуальному спілкуванні вмів простими але логічними зауваженнями привернути до себе увагу. Його поважали за здоровий глузд і за те, що він нічого не вимагав. Ділився інформацією, але ніколи нічого не просив і не віддавав свого, та й на особистий контакт не йшов. Але багато кому вірилося, що той «Док_16», як він себе зазначив у профілі, щось та й може. Коли зв'язок увірвався, останнім висіло повідомлення про щоденні зустрічі на даху закинутої будівлі на розі Гетьманської о 19.00.

Минуло п'ять днів після моторошної доставки з канатної дороги. Інколи розвиднювалось так, що Захар міг бачити вагончик, що погойдувався у тому ж місці, де він його припаркував. Якщо б все ж таки він надумав скористатися ним, то через два вузли сполучень можна було потрапити на той самий дах, де планувалися зустрічі. Зрозуміло, що у кожному пункті, ймовірно, чатували патрульні з банди вбивць. Можливо також були пастки на випадок відлучення вартових. Захар так думав, бо звик жити за правилами війни. Він прораховував варіанти розвитку подій, щоб бути готовим до будь-якої несподіванки. Нарешті, зваживши всі доводи «за» і «проти», вирішив екіпіруватись як для походу в гори і пересуватися самотужки позаду вагончика, щоб це мало вигляд, наче той рухається сам, керований дистанційно. З собою взяв револьвер та ніж, заточений з двох боків леза.

— Це всього лиш розвідка, — пробурмотів собі під ніс.

На його подив, на вузлах пересадки не було жодного вартового, та й пастками важко було назвати розбиті пляшки зі смердючим вмістом, що колись називалося вином, і калюжі з блювотинням. Захар гидливо обійшов місце «вечірки» і, все ще криючись за вагончиком, рушив до покинутої забудови на Гетьманській.

***

Мармизка зовсім ослабла. Вона лежала, згорнувшись в клубок, і не підіймала мордочку. Лукія не знаходила ради в думках, як допомогти бідолашному створінню. У такий час годі й шукати ветеринара. Залишалося одне, і вона була переконана в цьому: йти з міста. Можливо, в селах не така жахлива ситуація як у місті. Там, певно, люди тримаються сім'ями, бо ліпше відчувають родинні зв'язки. Вони могли б прийняти їх обох з Мармизкою, за якусь платню, за ті запаси, що в неї є. Лукія мала достатньо сили, аби виконувати посильну роботу. Невже нікому не знадобились би дармові руки? Вона так думала. Сподівалась.

Щоб рушити за межі міста, потрібно знайти дорогу. Без зв'язку та зі слабкими навичками в орієнтуванні Лукія розуміла, що сама не подужає такий шлях. Єдину точку, яку вона знала — це місце зустрічі на даху закинутої будівлі. Довгими внутрішніми діалогами вона переконувала саму себе, що то був, можливо, поодинокий випадок кривавої розправи, і люди, які готові допомагати, й далі там збираються щодня. Голос тривоги заперечував, що то марна справа і не варто так ризикувати. Проте голос відчаю кричав, що Мармизка ледь має шанс на виживання і вона, Лукія, просто не може втратити можливість її врятувати.

Вона одягла свій костюм рибалки. Начепила на обличчя респіратор. Мармизку закутала в ковдрочку, накрила захисним прорезиненим мішком і притисла до грудей. Плечі тиснув рюкзак, набитий залишками консервацій та засобами медичної допомоги. Дала собі слово, що погодиться на будь-які умови, якщо їй допоможуть вийти на безпечний шлях.

Погода була незмінною. Туман м'якими лапами лагідно обіймав за плечі. Дрібні краплі вкривали вигадливою мозаїкою віконні виступи та биту цеглу в кутку будмайданчика. Вона тут вже як півгодини. Прийшла завчасно, щоб не прогавити найпершого, бо, певно, обміни відбуваються швидко і без зайвих обговорень. А їй потрібно бути першою в черзі, їй ж бо терміново. Лукія повсякчас озиралася на прив'язані до величезних гаків канати. Хтось із багатоповерхівок міг спуститися і цим шляхом. Хтось міг ховатися і спостерігати з-за тієї високої перегородки, де стриміли гаки. Не хотілося бути захопленою зненацька. Обережність не завадить ніколи.

Мармизка засопіла носиком. Лукія нахилилась до неї і протерла хустинкою вологу мордочку. Зелені оченята примружились і повільно кліпнули. Це свідчило, що кішка нарешті почуває себе комфортно і повністю розслаблена. Лукія посміхнулась:

— Все добре, мала. Ми разом.

— Агов! Що там у тебе? — прогриміло зовсім поруч.

Лукія здригнулася і підняла голову. Пильний погляд за скельцями окулярів просканував її до самих кісток. Висока постать у гірськолижному костюмі, підперезана альпіністськими кріпленнями, більше викликала занепокоєння, аніж довіру.

— Кішка, — Лукія відгорнула край ковдри. — Вона хвора.

— То що ти збираєшся з нею робити тут? Навіщо комусь хвора кішка? Це ж, як я розумію, місце обміну? — його голос звучав грубо, але не загрозливо.

— Я не могла залишити її вдома. Ми хочемо піти з міста.

— Ага, — чоловік іронічно гмикнув, — пішки, навпростець, так?

Лукія знизала плечима і ще міцніше притисла згорток з Мармизкою до грудей.

— Більше нікого немає? — він озирнувся і пройшовся до краю майданчика. Потім знову став перед нею і довго дивився мовчки. За хвилину промовив:

— То ти хочеш йти з міста? Дорогу знаєш?

Вона похитала головою.

— Ну що ж, давай знайомитись. Я Док, той що «шістнадцять», якщо тобі це щось говорить. Готовий розділити з тобою цю подорож.

— Що? — Лукія піднялася. — Не може бути! Я ж знаю про тебе!

— Та «може бути», — повторив за нею сміючись, а за мить знову спохмурнів. — Потрібно взяти вантаж у дорогу. Нам треба повернутись зараз до мене. З міста підемо завтра на світанку. Згода?

— О! Так, дякую Доку. А це твоє справжнє ім'я?

Він лише знову гмикнув і пішов до припаркованого вагончика. Лукія побігла дрібними кроками услід, не наважуючись більше запитувати.

***

Захар здивувався самому собі: як він так легко і бездумно наважився запросити до себе незнайому жінку? Мало того, що вона з собою не мала нічого корисного, та й ще тягла з собою тварючку. Проте здоровий глузд підказував, що все правильно зробив. Жінка турботлива, на вигляд здорова і сильна. За респіратором не особливо можна було роздивитися обличчя, але було щось таке, що мимоволі викликало повагу. Вона не хитрила, не пропонувала зайвого, щиро зраділа почувши його нік з чату. Якщо готова ризикувати задля улюбленої кішки, то буде надійним другом і помічником. А це, безперечно, цінніше за додатковий пайок чи ковдру. Війна навчила цінувати допомогу.

Вона довго стояла в просторій кімнаті, де все було запаковано в окремі металеві ящики, потім скинула респіратор і простягнула руку:

— Лукія. Мене звати Лукія. Зовсім забула, що ти питав.

— Ясно, — Захар підняв кутики губ, що означало найширшу його посмішку, і потиснув руку. — А її як звати? — вказав на кішку.

— Мармизка.

— Довгі імена… — він нахилився над смугастим звіром, і на диво те не наїжачилось і не вишкірило зуби, як зазвичай робили всі інші тварини, а повільно кліпнуло й залилось муркотінням. — Гм… Добре. Най буде: Мара. Так легше кликати. При нагальній ситуації, розумієш? А ти? — він обернувся до жінки.

— Лукія, — нагадала та.

— Дивне ім'я. Ніколи не чув. Ти не зовсім схожа на українку. Вибач, але, певно, я не перший тобі це кажу.

— Та пусте! Я звикла. Кожен другий вважає мене чи то китаянкою чи кореянкою. Або ж з В'єтнаму.

— То звідки? — він стояв, розглядаючи її косі очі, високі вилиці, коротке темне волосся. Лише високий зріст і світлий колір очей вказували на те, що вона не на сто відсотків азійка.

— Я народилася тут. Мама ще при радянській владі за комсомольською путівкою поїхала на Сахалін, та й… Словом, мій батько японець, але я його ніколи не знала. Та й він ніколи не цікавився мною. То я лише зовні така, — вона пальцями ще більше розтягнула кутики очей.

— То це японське ім'я?

— Звісно, ні.

— Є коротший варіант?

— Ну… — вона опустила повіки і сховала погляд. — Так мене називали лише близькі.

— Добре. Щось придумаю. Я Зак, тобто, Захар. Але для кризисної ситуації…

— Я зрозуміла, Заку, — вона засміялась щиро і відкрито. Захар несподівано відчув, що йому досить приємно спілкуватись наживо з кимось іншим.

***

Лукія вперше за кілька місяців добре помилася. Вода була ледь теплою, проте досить чистою і не смерділа пліснявою. Перед тим поголила голову. В такий час не до краси, а доглядати за шкірою легше, коли на ній волосся немає. Тут, у Захара, всі засоби гігієни збереглися в ідеальному стані. То ж Лукія після всіх процедур ретельно оглянула себе і з полегшенням від того, що тіло мало здоровий та свіжий вигляд, прийняла чистий одяг від нового друга.

Його манера спілкування викликала в ній відчуття ніяковості. Оте безцеремонне «ти» спочатку ошелешило, але й потішило, бо так кажуть молоді люди своїм одноліткам, або тим, кого зневажають. Якоїсь неповаги з боку Захара вона не відчула, тому потішила себе думкою, що він просто не добачив наскільки вона стара. Звісно, для жінки завжди приємно, коли її сприймають молодою та привабливою. Лукія зашарілася від несподіваних думок, поспіхом накинула на голову капюшон худі, на три розміри більшого за потрібний, і вийшла.

Захар розстелив на підлозі невелику церету. Там сиділа Мармизка і завзято жувала шматочки консервованого корму, які Захар поступово підкидав на блюдце.

— Тут добре і затишно, — Лукія присіла поруч. — Чому ти вирішив, що треба покинути цю квартиру?

— Ти не бачиш всієї небезпеки, Лу. Я вирішив так тебе називати, можна?

— Можна, — вона посміхнулася і пильніше придивилася до його обличчя: «невже він так погано бачить?» — Про яку небезпеку йдеться?

— Ліпше тобі зараз не знати. Спокійніше спатимеш. Повір, тут залишатися не можна, — він піднявся і заходився роздивлятися ящики попід стіною.

— Я можу допомогти чимось? — Лукія заглянула через плече.

— Не зараз. У другій кімнаті є спальник для тебе. Бери кішку і відпочивай. На світанку вирушаємо.

Лукія стенула плечима і попленталась у сусідню кімнату. Розмова не клеїлась, але вона й так безмежно вдячна йому за прихисток, то чи варто непокоїтись за таку відстороненість.

***

Захар розділив вантаж на три частини. Найнеобхідніше запакував у свій рюкзак, трохи меншу кількість речей поклав до наплічника Лукії. Для кішки сформував щось на кшталт переноски для немовлят, аби було зручно пересуватися і водночас опікуватись звіром. Інший багаж містився у двох металевих ящиках, замкнених на кодові замки.

До зазначеного часу виходу залишилося не більше двох годин. Захар задрімав. У напівсні його мозок все ще провіряв і перепровіряв усі можливі варіанти майбутньої подорожі. Десь здалеку найрідніший голос нашіптував: «Синку, стережися диких мавп. Лізуть з гадюками, з гримучими зміями. Не підпускай їх до колиски…»

— Мам? — він розплющив очі. Вона завжди «приходила» до небезпеки, наче відчувала його з того світу.

Десь згори, на даху, гучно гримнуло. Хтось все ж таки вирішив скористатися загальною канатною дорогою. Захар передбачав такий розвиток подій. Ще три дні тому він попідтинав там усі кріплення і роз’єднав сполучення зі своїм помешканням. Зловмисники чи, ким не були ті нічні гості, лютували. Чулася лайка та злісне грюкання металом об камінь.

— Лу, вставай. Виходимо раніше, — Захар легенько штурхнув Лукію за плече і притис палець до рота. — Тільки тихо. Рухаємося поповзом.

За хвилин десять зі сходового майданчика долинули крики, схожі на заклики до бою впереміш з прокльонами та погрозами. Захар кинув багаж у вагончик. Лукія сиділа біля вікна і пхала кішку до переноски. За вхідними дверима заскреготіла пилка та довбануло чимось важелезним. Ручка біля замку смикнулася так, що вся площина дверей від того шалено загойдалася.

Захар потягнув Лукію через вікно. Однією рукою він тримав її за потилицю, нахиляючи голову якомога нижче. У другій руці підтримував дашок кабіни. Згори посипалося каміння, задеренчало по обшивці. Лукія стрибнула всередину і примостилася в кутку.

— Зачекай хвильку, — Захар протер скельця окулярів і знову повернувся до квартири.

Біля вхідних дверей, що доживали свої останні хвилини, натягнув мотузок і приєднав до обмотаних в одне кілька контейнерів вибухівки. Не гаючи ані секунди галопом проскакав до вікна і спритно опинився у вагоні. Колючі камінці посипалися услід, здираючи шкіру на щоках та потилиці. Ще кілька вправних рухів — і транспорт зрушив з місця. Захар змінив кут натягу, запрацював руками в пришвидшеному темпі. На першому з’єднувальному вузлі, там, де минулого разу він застав залишки п’яної вечірки, валялося тіло, просмерджене алкоголем. Не було часу розбиратися, чи той живий чи вже сконав. Захар зіштовхнув його донизу і перетягнув канат на наступну доріжку. За спиною гучно бахнуло. Потім ще кілька разів. Білі спалахи прорізали на короткі миті густину туману і згасли. Чутно було лише гул далекої пожежі, що набирала силу.

— Тепер вільні! — він глянув на Лукію. У тієї в очах світилися іскорки захвату. Значить, не дарма! Не дарма…