Лабіринти пам'яті

Глава 6

Артур Говард

1922-1926

Після того, як Зої повідомила всім про зникнення Катаріни, а годиною пізніше її знайшли мертвою в одній із кімнат верхнього поверху, минуло майже два дні. Дівчину перенесли в її кімнату, обмили і переодягли в найкращу сукню. Співчутлива Лейла, яка встигла потоваришувати з Катаріною, з усією щирістю своєї широкої душі, лила сльози над бездиханним тілом, заплітаючи її довге волосся в коси, і допомагаючи підготуватися до поховання.

Зої всі ці дні була сама не своя. Насамперед, вона забрала дитину з кімнати покійної, і на мій превеликий подив, веліла підготувати для неї дитячу кімнату, яка свого часу призначалася для нашої майбутньої дитини. Зі мною Зої майже не розмовляла, і всіляко уникала зустрічей, наскільки це було можливо, живучи під одним дахом. Коли ж я спробував заговорити з нею про те, що трапилося, вона накинулася на мене, немов дикий звір.

- Брехун! Гидкий брехун! Ось так значить ти сумував? Коли я оплакувала наше ненароджене дитя, ти розважався з цією поганью? Я ненавиджу тебе, Артуре! Ненавиджу! Джон мав рацію щодо тебе! Як же він був правий!

Згадка нею Джона неприємно зачепила мене, але я був зараз не в тому становищі, щоб говорити про це. Я лише глибоко зітхнув.

- Чим я можу загладити свою провину перед тобою? Я дуже хочу все виправити.

Вона повернулася до мене, і я помітив, що в її очах блищали сльози.

- Виправити? Ти думаєш усе так просто?

- Я знаю, що це буде не легко, але хоча б дай мені шанс!

Зої дивилася у вікно, її плечі здригалися.

- Залиш мене, Артуре. Ти нічого не можеш зробити.

Я ще трохи постояв, дивлячись на її пониклу постать, що свідчить про крайній ступінь пригніченості. Навіть у найважчих ситуаціях, вона завжди тримала спину прямою. Але не цього разу. Чи можу я просто розвернутися і піти тепер, після всього, що зробив із нею? Навряд чи. Тому, підійшовши ближче, і поклавши руки їй на плечі, я тихо промовив:

- Усе що завгодно - тільки б ти пробачила мене...

Якийсь час вона уважно дивилася на мене, немов оцінювала, в її обличчі була замисленість і втома, після чого, загадково посміхнувшись, сказала:

- Взагалі-то, є дещо, що ти можеш зробити для мене, довівши тим самим свою любов і отримавши прощення.

- Що я маю зробити?

Жестом руки вона вказала на диван, і я присів на нього, уважно дивлячись на дружину.

- Ти прекрасно знаєш містера Гарріса. Мені навіть здалося, що у вас дуже дружні стосунки, - почала вона здалеку.

- Так, це так.

- Добре. Але чи достатньо вони дружні, щоб виконати одне твоє прохання?

Я все ще не розумів, до чого вона веде.

- Доктор Гарріс був єдиним свідком смерті нашої з тобою дитини. Катаріна мертва. Лейла і Генрі мовчатимуть, як мовчали раніше, приховуючи від мене правду.

Від її слів у мене по спині пробігли неприємні мурашки.

- До чого ти ведеш?

- Я веду до того, що лікарю нічого не варто обставити все так, щоб Ребекка вважалася нашою дочкою. Наполовину - це і так правда, другу половину ми приховаємо, за хорошу винагороду, звісно.

Я не знав, що сказати. З одного боку, я справді не хотів, щоб моя донька потрапила до сирітського будинку або ще кудись, але з іншого - гадки не мав, як пояснити все це докторові Гаррісу?

- Добре, я поговорю з ним днями, після того, як вирішиться питання з похоронами.

- Про те, щоб ховати її в нашому сімейному склепі, не може бути й мови! Сподіваюся, ти розумієш це?

Я кивнув.

- Так, звісно. Я домовлюся з місцевими могильниками, вони все зроблять як треба.

- Ця мерзота навіть після смерті приносить нам проблеми. І все ще дорого обходиться.

Вирішивши трохи відійти від цієї теми, я запитав про інше:

- Може варто розповісти про те, що трапилося, її братові?

- Ні! Я не хочу роздувати цю історію ще сильніше, ніж уже є.

- Але, що якщо він якось дізнається?

Зло подивившись на мене, Зої відповіла:

- Артур, він не цікавився її життям весь цей час. Нікому не було до неї діла, крім тебе!

Вона раптом осіклася, окинувши мене швидким поглядом.

- Принаймні, тепер у нас буде чудове малятко. Виявляється, і від Катаріни може бути якийсь толк.

Цинічність Зої не знала меж, тому подальший діалог не мав жодного сенсу. Важко зітхнувши і похитавши головою, я вийшов із кімнати.

*****

Не обійшлося так само без неприємного розгляду з поліцією і судовими слідчими, змусити яких замовчати деталі цієї справи коштувало мені чималих нервів і відповідно коштів. Вони схилялися до того, що на тілі Катаріни були сліди насильства, через що мені довелося вигадати цілу історію, щоб звинувачення не впало на мою дружину. Я дотримувався версії Зої про те, що між ними виник конфлікт і справа дійшла до рукоприкладства. Далі я додумав усе сам: щоб покарати дівчину за провину, її замкнули на горищі протягом кількох годин, а коли двері відчинили - Катаріна виявилася мертвою. Що стало тому причиною, з'ясувалося вже пізніше. Судові експерти зробили висновок, що смерть настала внаслідок удушення. Враховуючи мої зв'язки, нам вдалося досягти угоди, що дівчина сама наклала на себе руки. До уваги бралося й те, що кінці шалі, спритно затягнутої на її шиї, були вкладені в руку загиблої.

Після чотирьох годин виснажливих запитань і огляду тіла, вони все ж поїхали, змусивши перед цим написати заяву про нещасний випадок, який трапився в нашому домі, а також виплатити чималий штраф за те, що через грубе ставлення, дівчина позбавила себе життя. Я був згоден на все, аби вони якнайшвидше залишили дім, і я міг, нарешті, побути на самоті і все обміркувати. Тому, щойно все стихло, я попросив Лейлу зробити мені міцну каву і не турбувати щонайменше кілька годин.

*****

Я стояв біля ліжка Катаріни, і сльози самі собою наверталися на очі. Навіть не намагаючись зупинити їх, я дивився на її обличчя, що втратило колишні барви життя, на довгі чорні вії, що відкидають тіні на трохи запалі щоки, на гарний вигин темних брів, і попелясто-сірі губи, що колись мали чарівний ніжно-рожевий колір. Волосся, зібране в довгі, тугі коси, тепер лежало вздовж її тіла, вбраного в оксамитову сукню, бордово-винного відтінку, яка ще сильніше підкреслювала неприродну блідість шкіри. Зараз вона більше нагадувала статую, прекрасну скульптуру - творіння талановитого майстра. Нахилившись над нею, я торкнувся її руки, що мирно спочивала на грудях. Вона була такою холодною, що мені стало страшно. Я небагато знав про небіжчиків, але вигляд мертвої дівчини, яку я кохав, і яка подарувала мені чудову доньку, змушував тіло здригатися від невідомого досі почуття. Чи було це почуття втрати? Можливо. Раптовий ріжучий біль пронизав мою голову, повітря застрягло в легенях. Пекучі сльози лилися з очей безперервним потоком, у мені з кожною секундою зростала жахлива правда: зараз я бачу Катаріну востаннє, перед тим, як її поховають під двометровою товщею землі.

Поцілувавши дівчину в лоб і ніжно погладивши по щоці, я прошепотів:

- Дякую тобі за все, що ти дала мені, Катаріно: за твою любов, ніжність, за нашу доньку. Обіцяю, я дбатиму про неї. І коли ти здіймешся душею до тих висот, де знайдеш спокій, то зможеш бачити її щасливу посмішку.

Кілька крапель сліз впали на її щоки, немов вона плакала разом зі мною. З турботливою дбайливістю я поклав її руку назад на груди, востаннє закарбувавши на ній поцілунок.

- Пробач мені за все, кохана. Колись я обов'язково відповім за всі свої гріхи перед тим, хто запитає про них.

У цей момент у двері постукали, і я поспішив відійти від ліжка.

- Містере Говард? - вимовив чоловік, одягнений у простий, потертий робочий одяг, який заглянув у кімнату. - Я не завадив Вам?

Я негативно кивнув.

- Ні, я якраз збирався йти. А Ви, вибачте, хто?

Чоловік поспішив представитися:

- Мене звуть Грег, я працюю могильником на місцевому цвинтарі, і Ви просили послати за мною.

- Так-так, все вірно. На жаль, нам знадобляться Ваші послуги, але для початку, я хотів би уточнити деякі деталі.

- Звичайно, я слухаю Вас.

Мої думки досі плуталися, відмовляючись сприймати те, що відбувається, але я мусив узяти себе в руки і подбати про гідне поховання Катаріни. Це було останнє, що я міг зробити.

- Я хочу, щоб Ви вибрали найкраще місце, яке тільки знайдеться. Не шкодуйте грошей ні на що, я добре заплачу Вам. Так само, я попрошу зробити все це тихо і без зайвої уваги.

Чоловік кивнув.

- Я зрозумів Вас, містер Говард. Сьогодні до вечора її буде поховано з усіма належними почестями, - він перевів погляд на ліжко, де лежала Катаріна. - Як шкода, така молода і красива...

Прикривши обличчя долонями, і не в силах більше дивитися на мертву дівчину, я вимовив:

- Людина помирає двічі: перший раз - коли її тіло поховають, другий раз - коли про неї забувають. Але вона гідна того, щоб про неї пам'ятали.

Поплескавши мене по плечу, Грег сказав:

- Містере Говард, думаю, Вам не варто тут більше перебувати. Давайте з Вами пройдемося: свіже, прохолодне повітря благотворно впливає на розум.

Ми йшли вузькою доріжкою, підмерзлий гравій хрустів під ногами. Здійнявся невеликий вітер, через що гілки і стовбури старих дерев скрипіли, ніби плакали. Десь вдалині тріщав тетерев, зграйка птахів піднялася з насидженого місця, і тепер темним вихором кружляла над садом. Ми пройшли чималу відстань, перш ніж я наважився запитати:

- Грегу, що змусило Вас обрати таку моторошну професію? Не думаю, що це було добровільно.

Чоловік кивнув.

- Я працюю копачем уже сімнадцять років. Ви маєте рацію, не я обрав цю професію, а вона мене, життя як то кажуть, змусила. З власної волі, люди на таку роботу не йдуть. Хоча хто знає, - сказав він, трохи помовчавши. - Довгий час я працював на лісопилці, але ніхто не застрахований від звільнення. Так було і зі мною. Я шукав нову роботу, і мені запропонували цю посаду. Зрештою, невеликий старенький цвинтар у провінційному містечку завжди був хлібним місцем. Тут справді можна не погано заробити, принаймні тепер, я не скаржуся на свої доходи.

Я подивився на цього невисокого, плечистого чоловіка з натрудженими, огрубілими руками з деякою повагою, бо він хоча б не приховував того, що чиясь смерть обіцяла йому чималий дохід. У якому ж усе-таки страшному світі ми живемо, якщо людське життя легко стає лотерейним квитком для когось.

Ще раз подякувавши Грегу за все, і домовившись зустрітися з ним після проведення похорону, щоб оплатити його роботу, я попрямував назад.

За допомогою людей Грега, труну з тілом Катаріни винесли з дому, переклавши її на невеликий віз, щоб потім доставити до місця поховання, де на них уже чекатиме священик. Я не помітив, як після мого повернення в будинок, Зої підійшла до одного з молодих, міцних чоловіків, і тихо прошепотіла:

- У мене є до Вас одна не велика, але дуже прибуткова справа.

Мабуть ця несподівана пропозиція заінтригувала його. Бо він кивнув:

- Слухаю Вас, місіс Говард.

- Я дам утричі більше, ніж заплатив Вам мій чоловік, якщо все буде зроблено в точності, як я скажу. Я хочу, щоб Ви зголосилися самі відвезти тіло до місця його поховання, але на ділі зробите інакше.

- Що Ви маєте на увазі?

Її терпіння справді було на межі, бо відкинувши всі формальності, вона сказала:

- Ти відвезеш дівчину до лісу і закопаєш там, після чого наповниш труну камінням і доставиш її священикові, сказавши при цьому, що таким було моє прохання - поховати її в закритій труні. Бачиш, усе не так уже й складно, правда?

- Але...-чоловік явно нервував, не знаючи, що сказати. -Що, якщо мене хтось помітить?

Зої зробила незадоволене обличчя.

- Якщо ти поїдеш один, хто тебе помітить? - вона нетерпляче потягнула його за рукав. - Як хочеш. Я можу запропонувати цю справу комусь із цих людей, і вони не стануть так довго думати. Усе ж сума не маленька.

Чоловік був напружений і раз у раз озирався на всі боки, нібито боявся, що їх можуть почути.

- Добре, я все зроблю, тільки...

Зої здивовано подивилася на нього.

- Які ще можуть бути запитання?

- Я хотів би знати, якщо вже вплутуюся в цю справу: за що Ви так із нею?

- Ти про Катарину? Усе просто: собаці - собача смерть. Гроші отримаєш після того, як усе буде виконано, -промовила вона, йдучи в бік будинку. - Так, ще дещо: повідом мені потім, де знаходиться це місце. Повинна ж я знати, де мій ворог знайшов свій останній притулок.

Як вона дізналася пізніше, місце це було на невеликій галявині лісу, прямо за селом. Недовго думаючи, він викопав яму, поклав у неї тіло дівчини і наспіх закидавши її землею, щоб дикі звірі не змогли виявити і осквернити і без того позбавлену всякої святості могилу, поспішив на цвинтар, щоб не викликати підозр. Далі все пройшло як і обумовлювалося, з тією тільки різницею, що покійної там не було. Замість Катаріни, священик сумлінно і старанно відспівав порожню труну, висипав на неї попіл з кадила, за старими традиціями, здійснивши таким чином заупокійний богослужбовий чин. Далі було встановлено невелику надгробну плиту з ім'ям померлої, всю вкриту свіжими червоними трояндами. Усе це я хотів зробити для того, щоб пам'ять про неї жила вічно, а натомість тіло тієї, яку я кохав, спочивало в лісі, в безіменній могилі, навіть без хреста. Але про це я дізнався занадто пізно. Напевно, Зої в душі зловтішалася і раділа щоразу, коли я відвідував могилу Катаріни. Такою була її помста. Адже й справді кажуть, що немає нічого гіршого за обдурену жінку. Сподіваюся, я все ж зміг розплатитися перед нею за свій гріх, проводячи час у молитві над холодним каменем, під яким спочивала порожня труна.

*****

Зої була проти того, щоб залишити дівчинці ім'я, дане їй матір'ю. Я пішов на це, як і на всі інші умови дружини, тому що найбільше хотів якнайшвидше забути історію про мою подружню невірність, раз і назавжди. Містер Гарріс спочатку був збентежений таким несподіваним проханням, і він явно вагався з прийняттям рішення. У його пам'яті була ще надто свіжа смерть Катаріни, щоб ось так, з ходу схилити його на свій бік. Мені довелося розповісти йому правду про те, хто був батьком малятка насправді, і після довгих доводів, прохань і переконань про те, що замість сирітського будинку в неї може бути любляча сім'я, доктор Гарріс здався. Я віддячив йому вельми великою сумою грошей, і вже за тиждень, всі необхідні документи на дівчинку були готові. Тепер вона була Даніелою Говард, нашою дочкою. Я сподівався, що тепер усі біди назавжди залишилися в минулому, поступившись місцем щасливому і безхмарному майбутньому. Але все ж, дещо затьмарило наше життя, що почало входити в нормальне русло. За кілька тижнів після похорону Катаріни, до мене прийшла Лейла, повідомивши про те, що має намір виїхати.

- Як надовго ти збираєшся покинути нас? - поцікавився я, вкрай здивований її заявою, адже раніше вона ніколи не просила про таке.

- Назавжди, містер Говард. Я більше не можу залишатися тут.

- Що ж стало причиною такого раптового рішення? Невже, я сам того не помітив, чимось образив тебе?

Дівчина опустила очі, смикаючи рукав своєї сукні.

- Уся справа в Катаріні, - промовила вона, нервово ковтнувши. - Вона часто приходить до мене у снах і щось беззвучно шепоче, але я не розумію її. А після того, що сталося...

- Досить! - перервав я її, не бажаючи знову повертатися в минуле і переживати все заново. - Це був нещасний випадок, жахливий збіг обставин. Бог вирішив забрати її до себе і зробив це.

- Бог? Ви серйозно? Вибачте мені, містере Говард, але я ніколи не повірю в це, бо знаю правду, і завжди її знала. Винуватець у цій історії один, і він зараз переді мною. Не заморочили б Ви дівчині голову своїми чарами, нічого подібного не сталося б! На жаль, ці ігри зайшли надто далеко, і тепер вона лежить у сирій землі, в той час як її дочка, навіть імені свого позбулася! І це теж допустили Ви! Як допустите і багато іншого.

Вона все говорила, і в її очах стояли сльози гніву і болю. Раптово куточки рота Лейли зрадницьки здригнулися, і вона вибухнула нестримним плачем.

- Але ж я просила її виїхати, залишити Вас, але вона не послухала мене!

- Мені дуже шкода, Лейло. Ти не можеш собі навіть уявити, що я відчуваю...

Я спробував заспокоїти дівчину, взявши її долоню у свою, але вона перервала мене, тремтячи всім тілом, і вирвала своє зап'ястя з моїх рук.

- А хіба у Вашому житті щось змінилося? Схоже, Ви почуваєтеся як ніколи добре, навіть отримали давно бажану дитину. І знаєте, що? Я мовчатиму про те, чия це донька насправді, нікому не розповім, що бачила і чула тут. Але я зроблю це не заради Вас чи Вашої дружини, а заради Ребеки - маленької дівчинки, яка стала сиротою через дурні амбіції її батька.

З цими словами вона вийшла з кімнати, голосно грюкнувши дверима, а ввечері того ж дня, я дізнався, що Лейла покинула маєток, навіть не попрощавшись.

Я не став розповідати Зої про розмову, що передувала її від'їзду, оскільки сам дав собі слово більше не повертатися до цієї теми. До того ж із появою Даніели характер моєї дружини пом'якшився, і мені не хотілося знову засмучувати її.

- Завтра потрібно буде зайнятися пошуком нової прислуги для дому. Цього разу, без необхідних рекомендацій жодна не отримає цю роботу. З мене досить подібних інцидентів.

- Добре, я простежу за цим.

- Не потрібно. Ти побудеш із Даніелою, а я особисто поспілкуюся з кожною з претенденток, і вирішу: хто підходить, а хто ні.

І знову мені не залишалося нічого, крім як погодитися. Своєю життєвою силою та енергією, Зої ніби пригнічувала мене, заповнюючи собою весь вільний простір.

*****

Весь наступний день був присвячений пошукам заміни на місце Катаріни і Лейли, яка останнім часом виконувала роботу за двох. Зої була явно незадоволена, чіпляючись то до однієї, то до іншої дівчини за сущими дрібницями. Але ось із жінкою, яку вона підшукала на посаду няні для Даніели, все було зовсім інакше. Сара (так її звали) була добре освіченою, розумною, дуже уважною до всього, що говорила Зої, чим, мабуть, і підкупила її, а також, як з'ясувалося пізніше, чудово ладнала з дітьми. Коли вона увійшла до дитячої, щоб побачити дівчинку, та, раптом, усміхнулася, і сама потягнула до неї руки, хоча зазвичай боялася незнайомих облич.

Її вміння заручитися підтримкою було для нас добрим знаком, тому до кінця дня ми вирішили дати їй шанс.

Уже сидячи у вітальні, з чашкою гарячого чаю, я запитав дружину:

- Чому ти погодилася взяти саме Сару нянею?

- Тому, що вона вселяє мені довіру.

- Але ж у неї немає характеристик і рекомендацій, а ти сама не раз наполягала на цьому.

Зої покосилася на мене з незадоволеним виглядом.

- Принаймні, вона вже не настільки молода і приваблива, а значить, я можу бути спокійна.

- Зої, я прошу тебе... - слабо стогнав я, дивлячись на дружину. - Адже ми вже багато разів це обговорювали, і я, дивлячись тобі в очі, дав слово, що подібне більше ніколи не повториться.

Вона зі стуком поставила чашку на блюдце, і навмисно крижаним тоном, вимовила:

- Що поробиш, я твоїм очам розучилася вірити. На добраніч, Артуре.

Зої вже пішла, а я все сидів, обхопивши голову руками, гадаючи, чи зможу колись позбутися тих залізних кайданів, що стискали мою душу. З разу в раз, я переконував себе, що цю главу мого життя вже закінчено. І ось тепер, моє минуле стояло і дивилося мені в обличчя. Я нагадував сам собі самотній корабель, що дрейфує без мети біля далеких берегів, набрав повні трюми води, позбавлений команди і капітана. Але головне - я не знав, де мені кинути якір. Що ще потрібно зробити, щоб нарешті знайти спокій? Я ніколи не вважав себе особливо віруючим, тому, навіть зараз, у такий непростий період життя, мені було складно звертатися до Бога. Але я спробував. Особливо палко я просив про позбавлення з полону власної пам'яті. Я знав про те, що після бесіди з Богом, люди відчувають умиротворення і духовне полегшення. На жаль, зі мною такого не сталося. У мене було занадто багато привидів минулого, і я й гадки не мав, як змусити їх зникнути.

*****

Чотири роки пролетіли як одна мить. Даніела росла на очах, і на велику радість Зої, успадкувала здебільшого мої риси. Про Катаріну нагадувало лише її волосся, таке ж густе й довге, як і в її рідної матері.

Сьогодні вона виглядала як ніколи красивою, адже це був її четвертий день народження. Ще зранку Зої заплела їй дві коси, прикрашені синіми атласними стрічками, під колір пишної сукні, з білосніжним мереживом на рукавах.

- Даремно ти так вбрала її до того, як ми сядемо за стіл, - сказав я, дивлячись на те, як Даніела бігає по кімнаті. - Ти ж знаєш, вона завжди була занадто рухливою дитиною.

Зої посміхнулася.

- Пізно, на ньому і так уже є кілька затяжок. Та й не можу ж я її прив'язати, справді, - трохи помовчавши, вона додала: - До всього іншого, я вчу її того, що в жінки не має бути такої сукні. Яку не шкода забруднити. Так не довго з леді перетворитися на даму з жахливими манерами.

Розмова відверто веселила мене, і я почав сміятися.

- Люба, їй же всього чотири роки, про які жахливі манери може йти мова, окрім хіба того, що наша донька місцями неслухняна, але весела і сповнена життя дитина?

- Якщо вона не вчитиметься цього зараз, потім буде пізно. І дарма ти смієшся, повір, я бачила безліч прикладів, які зараз являють собою сумне видовище.

Двері скрипнули, і на порозі з'явилася збентежена Сара.

- Прошу вибачення, якщо потурбувала вас, я лише хотіла дізнатися, коли нам із Даніелою варто спуститися вниз, щоб не зіпсувати сюрприз?

- Ах так, там уже все готово? - заметушилася було Зої, але Сара тут же поспішила заспокоїти її. - Усе гаразд, місіс Говард: стіл накрито, вітальня прикрашена, залишилося тільки дочекатися іменинницю.

Виглянувши в коридор, у пошуках доньки, Зої не змогла стримати зойку, ставши свідком того, як дівчинка спритно перекидається на підлозі.

- Даніело! Що ти робиш? Зараз же піднімися, не псуй свою сукню і зачіску ще більше!

Незважаючи на свою метушливість, Даніела, на подив, не любила галасливих гостей і завжди віддавала перевагу їхньому товариству перед товариством турботливої Сари. Жінці якимось дивом вдавалося захопити її, і тоді вона могла годинами, сидячи в дитячій, слухати захопливі історії своєї няні.

До дня народження доньки ми готувалися належним чином, враховуючи при цьому всі побажання Даніели. До слова сказати, багато чого вона і не просила. Єдиним її бажанням був собака, якого до цього ми не наважувалися завести, просто з міркувань безпеки. Але тепер, коли їй виповнилося чотири, ця думка більше не здавалася нам божевільною. До того ж, розміри будинку і наявність просторого подвір'я, дозволяли це. Тож, сьогоднішній день обіцяв бути сповнений яскравих вражень та емоцій.

На люстрах, карнизах, сходах і навіть на меблях, були розвішані кольорові гірлянди, вирізані з паперу і прикрашені різними візерунками. Тут були строкаті метелики, пташки, квіти та інші химерні фігурки. На столі були всілякі частування, фрукти, солодощі, а головне - торт, такий, який заздалегідь загадала Даніела.

А далі все було як за сценарієм: гучні привітання, з найдобрішими побажаннями, сміх, веселощі, а також сповнені захвату і щастя очі доньки, коли у вітальню принесли маленьке, незграбне, але дуже миле цуценя. Порода його була невідома, але ми й не прагнули робити на цьому акцент, адже важливіше те, що насамперед, він буде відданим другом, а все інше не так і суттєво. За ту променисту, світлу посмішку, яку вона подарувала нам, можна було віддати весь світ. Цуценя смішно клишоногого, пересуваючись по кімнаті, вивчаючи все навколо.

- Спасибі вам! - голосно вигукнула Даніела, підбігаючи до цуценяти і хапаючи його на руки. - Я така щаслива!

Ми із Зої розсміялися. Бачити радість в очах доньки було щастям і для нас.

Святковий стіл, інші подарунки і навіть її улюблений шоколадний торт, одразу ж були забуті. Пухнастий малюк захопив усю її увагу, і нам коштувало величезних зусиль, змусити випустити його з рук хоч ненадовго, для того, щоб зробити пам'ятні фотографії цього дня. Знімків вийшло чимало, і ми планували багато з них розмістити в рамки і повісити на стіни.

Весь день, що залишився, Даніела возилася з цуценям, якого назвала Майком. Уже надвечір, коли Зої збиралася вкладати доньку спати, вона звернула увагу на нездоровий рум'янець, що заливає її щоки, а так само легке покашлювання.

- Артуре, здається, у неї жар! Невже це все через те, що вона набігалася за день?

Я не міг придумати нічого кращого, ніж викликати лікаря. Містер Гарріс, судячи з усього, був не дуже радий тому, що приїхав до нашого будинку. Востаннє він навіть не стримався і сказав, йдучи:

- Це місце немов магніт, притягує до себе хвороби і смерть.

Думаю, він би й не повернувся сюди знову, з власної волі, якби не обов'язок служби.

- Що у вас цього разу?

- Даніела весь день була дуже активною, втім, як і завжди. Але зараз у неї, здається, жар, - вимовила Зої, тремтячим від хвилювання голосом.

Уважно оглянувши дівчинку, містер Гарріс глянув на нас, і між його брів залягла глибока складка.

- Її пустощі тут ні до чого - у Даніели кір.

- Що? - ахнула Зої, хапаючись за мою руку. - Цього не може бути...

- Може, - кивнув він. - Подивіться на її ноги і внутрішній бік рук - вони вкриті висипом. Я думаю, вона інфікувалася близько тижня тому, просто симптоми почали проявляти себе зараз. У Вас у цей час, були сторонні в будинку?

- Не пригадую,- прошепотіла вона.

- Ні, гостей ми не приймали вже давно, - втрутився я. - Краще скажіть, Ви зможете її вилікувати, і як скоро?

Нависла незручна пауза, перед тим, як лікар відповів:

- Річ у тім, містер Говард, що будь-якого спеціального лікування проти цього захворювання, на жаль, не існує. Єдине, що я можу порадити вам, це забезпечити їй гарне харчування, навіть якщо спочатку їсти вона буде не багато, а також належне надходження рідини, щоб не сталося зневоднення. Рецепт на необхідні вітаміни я випишу.

Я бачив, як трясло від хвилювання Зої, і намагався підтримати її, як міг.

- Усе буде добре, люба. Вона сильна дівчинка, і впорається з цим, а ми будемо поруч із нею, щоб допомогти.

Ми виконували всі приписи доктора Гарріса, не упускаючи нічого: Даніела щодня отримувала вітаміни в належних дозах, їла і пила стільки, щоб не втратити сил на боротьбу з недугою. Нам навіть починало здаватися, що хвороба потроху відступає, але, мабуть, небеса і справді залишили нашу сім'ю, оскільки, незважаючи на всі зусилля, за чотири дні дівчинка померла.

Я не міг виносити страждань невтішної дружини. Вона гірко ридала над тілом малятка, і я був не в силах чимось допомогти їй. У мене самого всередині немов щось вигоріло, зотліло. У голову приходило страшне усвідомлення того, що сталося, але я не міг тоді що-небудь аналізувати. Як не міг і приймати за збіг очевидні речі, адже Даніела померла того самого дня, що й Катаріна.

Дочка пішла за своєю матір'ю. Тепер вони разом - там, на небесах, і якщо Рай все ж таки існує, я сподіваюся, що їхнє місце буде поруч із Богом.

З цього дня моє життя перетворилося на справжнє пекло, тому що тепер події розвивалися з жахливою швидкістю. Боюся, що раніше ми й уявити собі не могли, що наші життя складуться саме так. Я втрачав одну дорогу мені людину за іншою, не маючи при цьому ні найменшого поняття, як зупинити це колесо Сансари.

Зої, яка постійно перебувала поруч із дочкою, ця хвороба так само не обійшла стороною. Через тиждень після похорону Даніели, вона злягла з гарячкою. Саме в цей час мені й відкрилося багато з тих таємниць, що до цього так надійно оберігала від мене моя дружина.

Я сидів біля її ліжка, тримаючи вологу, гарячу руку Зої у своїй, і слухав те, що вона говорила мені, голосом, що збивався часом.

- Це я вбила Катаріну, бо не в силах була дивитися на те, як вона потроху викрадає моє життя. Спочатку твоя увага, любов, потім час, який ти міг присвятити мені. Поступово я втратила чоловіка, потім у неї з'явилася дитина, і це стало межею мого терпіння. Я просто не могла допустити, щоб вона залишилася тут, поруч із тобою.

Важко зітхнувши, я кивнув. Про щось подібне, я зізнаюся, здогадувався і раніше, але не хотів повертатися до цієї теми. До того ж, у той час Зої й не зізналася б. Зараз, під впливом хвороби і високої температури, вона говорила все те, що важким тягарем лежало у неї на душі, і що більше не хотіла приховувати в собі. Так, я дізнався, що всі ці роки відвідував порожню могилу Катаріни, і що це було помстою за мою зраду. Я не міг звинувачувати її за це. Не мав права. Але ця новина далася мені важко, і я взяв слово із Зої, що вона розповість мені про те, де насправді спочиває тіло дівчини, і не стане перешкоджати тому, щоб її поховали, як годиться.

- Де знаходиться це місце? - запитав я, погладжуючи її долоню.

- Я все тобі скажу, обіцяю. Але зараз мені потрібно відпочити

- Звичайно, рідна. Ти поспи, а я зайду пізніше.

Поцілувавши дружину в чоло, яке, як мені здалося, стало ще гарячішим, я вийшов із кімнати, залишивши її саму.

Містер Гарріс, звісно ж, попередив про те, що хвороба заразна, але я не міг залишити Зої саму в такому становищі, та й втрачати мені вже не було чого. Якщо вона не оговтається від цієї напасті, моє життя назавжди буде зруйноване.

Близько сьомої години вечора, у двері мого кабінету тихо постукали. Це була доглядальниця Зої, яка прийшла повідомити про те, що моя дружина покинула цей тлінний світ, не прокидаючись. Вона пішла, забравши свою таємницю із собою в могилу. І тут я усвідомив, як жорстоко карав мене Всевишній, в якого я не вірив. Тепер, я ніколи не дізнаюся тієї правди, яка була необхідна, щоб виправити скоєне, а значить, воно назавжди залишиться зі мною.

Знаєте, яку річ просто необхідно зробити кожній людині, проживши третину свого життя? Одного разу, настає той самий момент, коли потрібно просто зупинитися і подивитися на самого себе, поставивши собі просте запитання: чи подобається тобі та людина, якою ти став, яку так довго плекав у собі? І я зараз не про гроші, становище в суспільстві та інші дрібниці. Ні. Я зрозумів цю істину занадто пізно, і, на жаль, моя відповідь негативна.

Усе, що я давно мріяв побудувати, тепер було вкрите пилом часів, як і моя понівечена душа. Не знаю, чого я шукав у цьому житті, бурі чи тихого причалу, але знаю одне: озирнувшись на свій уже пройдений шлях, я раптом чітко усвідомив, що не здобув нічого нового. Я нагадував собі нетямущу дитину, яка прийшла в цей світ ні з чим, окрім подальшого шляху, і навіть там, наприкінці цієї дороги, на неї, вже дорослу, не чекає нічого, окрім порожнечі та забуття. І нехай не брешуть ті, хто каже, що пам'ять про минулих вічна. Пройде півстоліття, може більше, і що ж? Кам'яні плити розколються, хрести покосяться, букви зітруться часом і вітрами. Ось так стирається і пам'ять про людей. На тридцять дев'ятому році свого життя я ясно усвідомив, що у світі немає нічого вічного.

Мою дружину, Зої Говард, поховали два дні потому. Я спалив усе, що могло нагадати мені про неї і Даніеля, після розпустив усіх слуг і виставив маєток на продаж. На п'ятий день, зібравши всі свої речі, я покинув його разом із Майком, щоб більше ніколи сюди не повернутися.