Лабіринти пам'яті

Глава 2

Артур Говард

1920 рік

Вона сподобалася мені відразу. Напевно, саме з цієї причини, я не довго думав над тим, щоб зробити їй пропозицію. Раніше моє ставлення до жінок було, правду кажучи, споживчим. Я ніколи не розглядав їх всерйоз, і вже тим більше не вважав гідною компанією. Час із ними я проводив скоріше з нудьги, щоб скоротати свою самотність, коли вона нагадувала про себе занадто явно. У моєму житті було достатньо жінок, щоб зараз з упевненістю сказати про те, що я не згадаю їхніх облич, навіть якщо зустріну знову. Із Зої ж усе було інакше. Мені подобалася в ній кожна дрібниця, чи то мила посмішка, яку вона роздавала перехожим на вулицю, чи то дрібна вада, у вигляді шраму над бровою, що надавала її обличчю якогось особливого шарму. Щось вабить і водночас таке знайоме було в цій стрункій блідій дівчині, з чудовими синіми очима і розкішними локонами світлого волосся, що моя броня, створена за роки, раптом спала, і я залишився один на один з її чарівністю, обеззброєний і по вуха закоханий.

Але не можу сказати, що відчував те ж саме з її боку. Навпаки, Зої поводилася вельми обережно, як і личить дівчині її становища. Батьки моєї обраниці були доволі впливовими людьми, тож і доньку виховали у відповідних до їхнього статусу традиціях.

З боку навіть могло здатися, що я їй не подобаюся, настільки відстороненою вона була зі мною. Але в певні моменти, коли ми залишалися наодинці, мені все ж таки вдавалося домогтися від неї емоцій, і я запевняв себе, що всьому причиною була її зайва замкнутість і скромність. Як наслідок, суворе виховання далося взнаки, коли батьки, схваливши мою кандидатуру як її майбутнього чоловіка, повідомили їй про це тоном, який не терпить заперечень, Зої лише кивнула, погоджуючись, начебто мова зовсім не йшла про її подальшу долю. У цей момент я не знав, чи радіти мені, що я отримаю настільки покірну дружину, чи засмучуватися, що пов'язую своє життя з безвольною лялькою, яка одного разу стане лише гарним доповненням до оточуючого мене оточення.

На моє велике щастя, Зої не виявилася такою, навпаки, в заміжжі вона проявила себе справжньою бунтаркою, роблячи те, чого, очевидно, не могла робити під опікою своєї сім'ї. Перше, і найголовніше, чого вона була позбавлена - це свобода, тому, тільки-но відчувши її смак, Зої швидко вжилася в роль господині, і одразу ж почала роздавати вказівки і свої побажання слугам, стосовно того, що потрібно зробити, і що б вона хотіла змінити в нашій новій оселі на власний розсуд. Я спостерігав за всім цим з посмішкою, даючи їй можливість знайти застосування такій кількості нерозтраченого потенціалу. І, треба віддати належне - вона була в цьому прекрасна! Не минуло й місяця з моменту нашого переїзду в маєток, а за допомогою Зої, під її чуйним керівництвом, численні приміщення були заставлені новими меблями, килимами та іншими предметами інтер'єру, включно з нашими особистими речами. Я був дуже вдячний дружині за настільки швидке облаштування нашого сімейного гнізда і наведений у ньому порядок і затишок, якого мені вже так давно хотілося. Тепер я мріяв тільки про одне: бути щасливим поруч із тією, єдиною жінкою, яка підкорила мене, до ніг якої я хотів покласти весь світ.

*****

Цей тихий особняк, що загубився в передмісті Лондона, який вирує подіями, здавався мені воістину раєм на Землі. Перебуваючи в якійсь ізоляції від усього іншого світу, часу тут ніби не існувало. Звісно, я займався своєю роботою, бо не міг залишити робітників без нагляду, але повертаючись у рідні стіни, почувався якнайкраще, особливо в компанії своєї молодої дружини. Усі її обов'язки мали зводитися до нагляду за будинком і слугами, але, мабуть, вона і тут захотіла проявити свою рішучу твердість, бо за черговим нашим із нею спільним обідом, заявила мені, що хоче зустрітися з редактором, який зміг би допомогти їй із рукописами. Для мене стало відкриттям те, що Зої пише, бо раніше про це не було й мови.

- Рукописи? -перепитав я, вкрай здивований тим фактом, що настільки несподівано відкрився для мене.

- Так, рукописи. Ось уже багато місяців поспіль я працюю над книжкою, і дуже хотіла б почути думку фахівця в цій справі про неї. Розумієш, я теж хочу приносити користь суспільству, хочу ділитися чимось із людьми. Що ти скажеш?

Правду кажучи, що сказати на це я якраз і не знав. З одного боку, бажання моєї дружини бути корисною мене тішило, але, з іншого, змушувало думати про те, що без свого захоплення вона почувається непотрібною і порожньою. Але не підтримати її я теж не міг, адже мій вчинок міг відштовхнути її від мене, я втратив би її довіру, а цього не можна було допустити. Тому, я посміхнувся

їй, ніжно погладивши по руці, і вимовив:

- Звичайно, мила. Завтра ж я доручу своєму повіреному дізнатися про це і доповісти мені.

Я все зробив правильно, тому що бачив, як сяяли очі Зої. У них було щастя і почуття глибокої вдячності.

*****

Після нашого весілля і переїзду в маєток, життя змінилося і заграло новими фарбами. Я, нарешті, знайшов той спокій, про який так давно мріяв. Поруч із Зої це було зовсім не складно. Вона була зі мною милою і привітною, слуги її любили за ввічливе поводження, у будинку панував мир і гармонія. Що ще потрібно людині для щастя? Я не раз ставив собі це питання, залишившись один у своєму кабінеті, і щоразу з упевненістю переконувався, що моє життя склалося якнайкраще, і мені більше нічого бажати. Я був багатий, мої справи йшли вгору, приносячи чималий дохід, я одружений на найпрекраснішій жінці у світі - чи це не щастя? Хід моїх думок перервав тихий стукіт у двері. На порозі з'явилася Зої, вигляд у неї був злегка спантеличений, хоч вона і намагалася всіляко це приховати.

- Люба, все добре? -поцікавився я, відкладаючи вбік робочий журнал і піднімаючись з-за столу.

- Загалом, так. Крім однієї обставини, що трапилася сьогодні. Мені довелося звільнити нашу покоївку. Виявляється, вона вже кілька тижнів була хвора, але не зізнавалася в цьому, боячись, що я дізнаюся. Але так чи інакше, приховувати це довше у неї не вийшло, і тепер вона залишає наш будинок.

Я був здивований тими змінами, що відбувалися в моїй дружині щоразу, коли вона злилася або була чимось засмучена. З тихої і усміхненої дівчини, вона вмить перевтілювалася на холодну і рішучу пані, чиї веління не підлягають обговоренню. У такі моменти, я, здається, закохувався в неї ще більше.

- Але чому вона приховувала це? Адже ми могли привезти лікаря з міста, і він швидко допоміг би їй.

- Не допоміг би. У неї був тиф. Я здивована тим, що вона досі не заразила всіх нас.

- Який жах. Чим вона тільки думала? - вимовив я, на хвилину уявивши, що було б насправді, якби Зої не дізналася про її хворобу. - Тоді ти все правильно зробила, що відіслала її звідси. Але тепер нам потрібна нова покоївка.

Вона підняла руку в заспокійливому жесті.

- Не хвилюйся, про це я вже подбала. Завтра з міста приїдуть кілька кандидаток, і ми зможемо знайти Марії гідну заміну.

Я підійшов ближче до Зої, і однією рукою обійняв її за талію, а другою прибрав від обличчя локон, що впав.

- Я говорив сьогодні про те, як сильно люблю тебе?

- Ні, сьогодні ще не встиг.

Вона нахилилася до мене і ніжно торкнулася губами моїх губ. Я вмить забув про все: про силу-силенну залишеної мною роботи, про звільнену покоївку та інші дрібні турботи. Що значили вони, порівняно з її дотиками? Вона любила мене, а я її, і тільки це мало значення.

*****

До вечері, абсолютно несподівано, приїхав мій давній друг, з яким я бачився років п'ять тому, і мимохідь зустрівся на власному весіллі, так і не маючи можливості докладно поговорити. Його приїзд спричинив певне пожвавлення в домі, оскільки я зажадав якомога швидше подати на стіл, щоб не змушувати гостя чекати. Мого давнього приятеля звали Джон Оллфорд, він походив зі шляхетного дворянського роду, і носив титул лорда, який успадкував у підлітковому віці. У нашу останню зустріч, він, як і я, був закоренілим холостяком, але тепер, побачивши, яким щасливим я виглядав у день нашого з Зої весілля, та й зараз, його принципи здорово похитнулися.

У подарунок із собою він привіз цілий ящик дорогого, витриманого коньяку і сигар, а для Зої - кольє з білих перлів зі вставками із золота, яке, природно, не залишило її байдужою.

Відсутність покоївки сильно давалася взнаки, тому Зої, щоб проявити себе з найкращого боку і мати вигляд гостинної господині, сама зголосилася подавати на стіл.

Ми сиділи за великим дубовим столом у вітальні, розмовляли про життя, згадували минуле, і я мимоволі помічав, що Джон, піддавшись хмелю, який, вочевидь, уже врізався в голову, раз у раз кидав на Зої вельми промовисті погляди, навіть не дбаючи про те, що я сиджу за якихось півметра від нього. Моя дружина ж поводилася, навпаки, стримано і прохолодно, помітивши зміни в поведінці гостя.

- Артуре, ти ж не будеш проти, якщо твій найкращий друг залишиться на кілька днів погостювати в тебе? Хочу трохи відволіктися від усього цього лондонського галасу і метушні, забувши хоча б на короткий час про будні холостяка і гульвіси, в компанії тебе і твоєї чудової дружини.

Останнє він вимовив з явною насмішкою в голосі, що особливо сильно різало слух, але я зробив вигляд, що не помітив цього, і погодився надати йому кімнату.

- Звичайно ні, Джоне. Я зараз же розпоряджуся, щоб тобі приготували гостьову кімнату, де ти зможеш відпочити з дороги.

- Дякую тобі Артур! Ти завжди був дуже великодушною людиною. Але, правду кажучи, я не дуже-то втомився, щоб іти спати до світанку. Я думав місіс Говард виявить милість, і покаже мені ваш чудовий сад і озеро?

Від злості я був готовий скреготати зубами. Що цей нахаба собі дозволяє? Зої - заміжня жінка, а він фамільярничає з нею, нібито не звертаючи уваги на мою тут присутність! Але поглянувши на дружину, і помітивши все той же безпристрасний вираз на її обличчі, я трохи заспокоївся, запевнивши себе, що довіряю їй як нікому, а вона, втім, і сама знає, як себе варто поводити. Тож, мені не залишалося нічого іншого, окрім як дати свою згоду.

- Чудово! Тоді не будемо відкладати! Дякую вам за вечерю, все було чудово! Місіс Говард? - вимовив він, допомагаючи їй встати з-за столу.

І поки він віддавав розпорядження слузі, що підійшов, стосовно свого багажу, Зої непомітно нахилилася до мене, шепнувши на вухо:

- Він перебрав зайвого за вечерею, не більше.

Коли вони вийшли з вітальні, я покликав усе того ж слугу.

- Мені не подобається те, що граф у такому стані перебуватиме поруч із моєю дружиною.

- Я Вас зрозумів, містер Говард. Можете бути спокійні, я простежу за ними. - відповів він, поклонившись і вийшов.

Двері зачинилися, і я залишився один, сповнений роздумів, і з неприємним осадом у душі.

*****

Настав вечір, сонце перевалило середину небосхилу, показавши свій рожевий бік над горизонтом, день пішов на спад. Полуденна спека потроху змінювалася прохолодним подихом вечірнього вітерця, охолоджуючи розпалені від задухи тіла. Подекуди над кущами смородини і заростями дикої ковили (дуже популярного в англійських садівників злаку) літали метушливі бабки, в густій траві починали заводити свою трель цвіркуни. Ця невпинна пісня, що свідчить про швидке наближення ночі, знайома кожному, хто хоча б раз просто сідав і слухав, як денне життя поступово змінюється нічним. І тисячу разів неправий той, хто каже, що вночі світ завмирає. Навпаки, він повниться сотнями, тисячами різних звуків, шерехів і скрипів, чи то пролетіла сова, чи то тріпотіння крил кажанів, чи то протяжне виття вовка, десь на краю лісу. Так було і зараз, коли вечір повільно занурював світ у свої обійми, немов ласкавий батько.

- Розкажіть мені, як Вам живеться у шлюбі, місіс Говард? Артур не надто вимогливий і прискіпливий?

- Ні, що Ви, навпаки, він ідеальний чоловік як на мене: поважає мене і не душить своєю увагою та надмірною турботою.

Вони повільно прогулювалися доріжками, вздовж рожевих кущів.

- Так, сказати по правді, я здивований.

- Чому ж? Що мені пощастило з чоловіком?

- Ні, цьому я якраз таки радий, Ви гідні тільки найкращого. Мене дивує інше, як Артур, відомий ловелас і любитель всіляких гульб, раптом так став розсудливим, що вирішив обзавестися сім'єю і вести осілий спосіб життя.

Джон зустрівся із осудливим поглядом її синіх очей.

- Я часто думала про те, як це, стояти на вістрі ножа, адже саме таким видається мені його життя, до нашої зустрічі. Але ж він знайшов у собі сили і мужність, щоб все змінити. Артур дуже сильна духом людина, цього складно не помітити.

- Ну ось я якось і не помітив. - усміхнувся Джон, пригладжуючи рукою волосся.

Зої здивовано підкинула брову і зупинилася.

- Як це співвідноситься у Вашій душі? Ви називаєте себе його найкращим другом, але при цьому висловлюєте про нього таку низьку думку...

Джон став навпроти Зої, пильно дивлячись їй в очі.

- Дорога моя місіс Говард, я старший за нього, у мене і чоловічий досвід більший, і життєвий, тому знаю, про що говорю. Артур - хороша людина, але гнилий чоловік. Так, так, Ви не помилилися, все йде саме так. У своєму житті він робив чимало помилок. Але хто безгрішний запитаєте Ви? Правильно. Ось тільки є помилки, які люди роблять у міру своєї недосвідченості, або віку. Артур же усвідомлював усі подальші наслідки своїх дій, повторюючи їх знову і знову. Всі мої доводи і вмовляння були абсолютно марні і ніколи не приймалися ним до уваги. І ось тепер, він одружився з прекрасною дівчиною, і цілком може занапастити її життя, якщо тільки не одумається.

Зої ахнула, відсахнувшись.

- Ви без Бога в словах, Джоне!

- Давно в нього не вірю. Просто запам'ятайте, що стосунки з ним можуть коштувати невиправдано дорого. Коли він робив свою чергову дурість, а список у нього вельми значний, я завжди був для нього тим плечем, у яке він би міг поплакатися, і я остаточно збився з рахунку, скільки разів закривав очі на подібне. Знаєте навіщо я Вам усе це кажу, мила Зої?

- Місіс Говард.

Він лише посміхнувся.

- Добре. Місіс Говард. То Ви знаєте, навіщо я все це Вам кажу?

- Не маю ні найменшого поняття.

Джон глибоко зітхнув, і на якийсь час ніби занурився у свої думки, перш ніж відповісти.

- Я вважаю себе якоюсь мірою причетним до того, як складалося життя Артура до вашої з ним зустрічі. Думаю, доклади я трохи більше зусиль, і все могло скластися інакше. Швидше за все я відчуваю провину, і це почуття мене гризе. Тому, якщо я ще можу допомогти Вам, то зараз саме час для того, щоб застерегти від того, що може на Вас чекати в майбутньому.

Зої змахнула з обличчя пасма волосся, смеривши при цьому Джона довгим і пронизливим поглядом, після чого вимовила своїм звичайним, відчуженим голосом:

- Дивлюся, сентиментальна частина цієї розповіді закінчилася? Хочете тепер я Вам поясню все те, що зараз тут сталося, найпростішими словами? Ви перебрали за вечерею, що очевидно, і тепер у Вас говорить далеко не совість, а три келихи червоного сухого вина. Прагнення ж очорнити мого чоловіка, я розцінюю як звичайне чоловіче суперництво, в бажанні довести свою перевагу. Але на жаль, або сьогодні просто не Ваш день, або співрозмовника для подібних бесід Ви собі вибрали невірно. А тепер, мабуть, нам варто повертатися. Ви підете у свою кімнату і як слід виспитеся, а я повернуся у свою, і забуду про цю розмову, чого і Вам раджу, лорде.

Після цих слів, вона різко розвернулася і покрокувала геть, залишивши його одного, в трохи дурному і розгубленому становищі. Настільки різка і груба відповідь Зої викликала в ньому, на подив, зовсім не злість, а скоріше якесь захоплення її рішучістю і готовністю відстоювати честь свого чоловіка, будь-що-будь. Так, така жінка воістину здатна зруйнувати будь-які підвалини, закрутити голову, звести з розуму, підпорядкувати собі серце і розум закоханого чоловіка!

*****

Цієї ночі я довго не міг заснути. Ночами я перевертався у своєму ліжку від жахіть, що долають мене, а після, і зовсім дивився в стелю кілька годин поспіль. Присутність у нашому домі Джона не сприяла невимушеній обстановці, особливо з огляду на ту розмову, що відбулася між ним і Зої в саду, у всіх подробицях передану мені слугою. Я хотів вибрати момент, коли ми з ним залишимося наодинці, щоб поговорити по душах. І така нагода мені випала.

У кімнаті було дуже душно, і я вирішив відчинити вікно. Відсунувши фіранку, я побачив Джона, який прогулюється біля фонтану доріжками. Не довго думаючи, я накинув на себе халат, взувся і вирішив спуститися вниз. Проходячи повз кімнату Зої, я тихенько відчинив двері й заглянув усередину. Там було порожньо. Не заправлене ліжко було зім'яте, ковдра відкинута вбік. Біля дверей її кабінету, що знаходився поруч зі спальнею, я виразно почув стукіт клавіш друкарської машинки, і мимоволі посміхнувся.

Очевидно, муза завітала до неї серед ночі, і Зої вирішила не відкладати справу до ранку. Що ж, якщо її так захоплює це заняття, як я можу бути проти? Зрештою, хто знає, можливо, у неї і справді є до цього талант. Принаймні редактор, знайдений моїм повіреним, не відмовився від прочитання її рукописів.

Тим часом я вже спустився донизу сходами і досяг дверей, відчинивши які, відчув приємну нічну свіжість, що бадьорить. І, буквально одразу ж, до мене долинув голос Джона, який огинав край фонтану.

- Артуре, тобі так само не спиться?

- Сьогодні занадто душно.

- Так і є. Тому я і вирішив трохи прогулятися. Складеш мені компанію?

- Чому б і ні. До того ж, я якраз хотів із тобою поговорити.

Джон не виглядав здивованим, але явний інтерес у його очах усе ж таки читався.

- Це бажання взаємне, бо мені так само є що сказати тобі, враховуючи той факт, що твій пролазливий слуга стежив за мною і Зої в саду. Не хочеш про це поговорити?

- Неймовірно! У тебе ще вистачає нахабства говорити мені про це? Ти всюди слідуєш за моєю дружиною, ігноруючи мою присутність, намагаючись налаштувати її проти мене, і я маю ще виправдовуватися перед тобою?

Високо в небі, усипаному міріадами яскравих зірок, схожих на дорогоцінне каміння, дбайливо зібране в сузір'я, світив величезний місяць. Він відбивався на водній гладі фонтана, тремтів, зворушений легким вітерцем.

Цикади ритмічно і невпинно дзижчали в заростях квітів. Ці заколисуючі звуки тонули в теплій безодні ночі, зливаючись у єдину гармонійну симфонію нічних звуків. Я жадібно вдихав свіже повітря ще і ще, сподіваючись хоча б трохи остудити свою розпалену голову і зібрати воєдино думки.

- Навіщо вона тобі, Артуре? У твоєму розпорядженні будь-яка! Варто тільки придивитися!

- Напевно, ти зовсім не бачиш різниці між будь-якою та особливою. Я змінився, Джоне. Знаю, ти мені не віриш, і приїхав сюди саме для того, щоб читати мені моралі, намагатися наставити на правильний шлях, але озирнися, хіба я не розсудливий? Колись я обіцяв тобі це, і виконав.

Він дивився на мене, намагаючись приховати ледь помітну усмішку на своєму обличчі.

- Вся справа в тому, що я не вірю тобі. Може тому, що занадто добре знаю, або просто вже втомився рахувати, який раз ти це обіцяєш. Але вона не гідна того самого, що й моя сестра! Чого й будь-яка з тих дурних і наївних дівчат, яким ти заморочив голови!

Сестра... Колись давно, ще на початку нашого з Джоном знайомства, він представив мене своїй сестрі - Адріані. Дівчина була вельми гарна собою, освічена, розумна, і, вочевидь, я подобався їй, бо на кожну зустріч вона приходила разом із Джоном і залишалася в нашій компанії.

Через кілька місяців у нас почався роман, який я наполегливо намагався приховувати, на відміну від Адріани, яка поспішала повідомити про це всім своїм знайомим. На початку нашого з нею знайомства я цього не помічав, але потім вона почала здаватися мені надто метушливою, галасливою і почасти навіть дещо поверхневою особою, чим незабаром набридла мені, і я лише шукав привід, щоб з дня на день повідомити їй про те, що між нами все скінчено. Джон кілька разів наголошував на тому, що Адріана може бути надто вразливою, але я й подумати не міг про те, що станеться після мого з нею пояснення. Спочатку мені здавалося, що вона все зрозуміла, і ми дійшли до взаємної згоди в цьому питанні, але днями пізніше з нею почали відбуватися дивні напади, нездужання, і, як наслідок, дівчина злегка пошкодила розум. Саме після цього випадку, наше з Джоном спілкування припинилося, оскільки вони з сім'єю змушені були виїхати, щоб зайнятися лікуванням і реабілітацією Адріани.

Відтоді минуло довгих п'ять років, до того моменту, коли ми знову зустрілися на нашому з Зої весіллі. І ось тепер, він вирішив пригадати мені це, змусити знову відчути провину...

- Я вже говорив тобі, Джоне, і скажу ще раз про те, як шкода, що з Адріаною все це сталося. Але ж це було давно, я був дурний і не усвідомлював своїх дій.

Джон зупинив мене жестом руки.

- Зараз мова не про Адріану, і ти це знаєш. Я не вірю, що ти міг змінитися, та й з чого б? Одруження зробило з тебе такого праведника? Зрозумій, мені шкода Зої, і я не хочу, щоб вона повторила долю моєї сестри, а це може неодмінно статися, є в них щось схоже.

- Хочеш сказати, я не гідний її, так? Адже тобі вона подобається, в цьому вся справа. Подобається, з того самого дня, як ти побачив її.

Місяць, який до цього яскраво світив на небі, заволокли хмари. Ми стояли один проти одного, не маючи ні найменшого поняття про те, до чого нас приведе ця розмова.

І все ж, після недовгої паузи, Джон вимовив:

- Ти маєш рацію, Артур. Вона справді подобається мені, але я і подумки б не наважився вжити жодних дій щодо неї. Я глибоко поважаю твою дружину, а також узи шлюбу, що пов'язують вас... Усе, чого я хочу...

Не давши йому договорити, я підійшов до нього впритул і, грубо штовхнувши в плече, вимовив:

- Твої бажання мене не турбують. Завтра ж ти покинеш мій дім. І назавжди забудеш сюди дорогу. Нашій дружбі кінець, Джоне. Більше я не бажаю тебе бачити.

І розвернувшись, я швидкими кроками попрямував до будинку, всіма силами намагаючись придушити в собі злість, спричинену його словами, і гіркоту від того, що я щойно втратив близького друга.

Тієї ночі я більше не заснув.

*****

Вранці, щойно сонце з'явилося над кромкою лісу, слуги взялися за свою щоденну роботу, поспішаючи накрити стіл до сніданку. Будинок знову ожив.

На сходах я зіткнувся із Зої, яка привітала мене. Вигляд у неї був вельми змучений, напевно через те, що вона знову всю ніч просиділа з пером у руці.

- Любий, ти не бачив Джона? Здається, він покинув маєток зовсім рано, і навіть не попередив про це слуг.

Перед очима знову виникла сцена нашої з ним нічної розмови, але я спробував зробити здивований вигляд.

- Дивно, я думав він ще погостює у нас кілька днів. Можливо, його раптовому від'їзду передували якісь незакінчені справи в місті, і він був змушений позбавити нас свого товариства.

Зої тільки знизала плечима.

- Можливо. Але він міг хоча б залишити записку.

- Гадаю, він надто поспішав, люба.

Трохи помовчавши, вона запитала:

- Сьогодні приїдуть дівчата, про яких я говорила тобі, пам'ятаєш?

- Кандидатки на посаду нової покоївки?

- Так. Ти спустишся до нас?

Я взяв руку дружини у свою і ніжно поцілувавши кінчики пальців, вимовив:

- На жаль, у мене накопичилося занадто багато справ, які мені необхідно вирішити. Але я більш ніж упевнений, що ти впораєшся з усім і без мене, якнайкраще. Я правий?

Зої посміхнулася мені своєю чарівною посмішкою:

- Можеш не сумніватися. Думаю, я зможу знайти Марії гідну заміну.

*****

День обіцяв бути досить теплим і сонячним, незважаючи на те, що за вікном стояла рання осінь. Усі роботи з благоустрою маєтку були давно завершені, що не могло не тішити, адже з першими холодами (які в цих краях наставали вельми несподівано), це завдання значно ускладнило б усю справу. Генрі, наш садівник, упорядкував сад, подарувавши йому таким чином нове життя. Спеціально для Зої, яка була в захваті від троянд, я замовив усі можливі види цих квітів, включно з досить рідкісними й дорогими. Але для коханої дружини я не шкодував нічого, тож, уже скоро вся територія перед маєтком стала нагадувати розарій.

Пам'ятаю, одного разу, коли я вкотре підніс Зої букет, вона сказала:

- Я дуже люблю троянди. Вони величні і зворушливо ніжні одночасно.

Відтоді все й почалося. Бажання зробити їй приємно, переросло в гонку за новими сортами троянд для квітника в саду.

Для мене це місце було відображенням самої Зої: такою самою квітучою, з різноманітним буйством фарб і нев'янучою красою. Я хотів, щоб вона, дивлячись на ці квіти, ніколи не забувала про мої до неї почуття.

Здалеку я побачив її, одягнену в кремового кольору сукню, з теплою накидкою зверху. Акуратним рухом вона зрізала кілька квітів, і попрямувала в бік будинку, мабуть, бажаючи прикрасити ними стіл до обіду.

*****

- Значить, Катаріна, вірно?

Дівчина кивнула.

- Вірно, пані. Мені дуже потрібна ця робота, бо я залишилася зовсім одна і допомогти нікому. Я можу розраховувати тільки на себе.

- Думаю, інші дівчата тут теж не просто так, і в кожної з них знайдеться своя причина. Але скажи, чому я повинна вибрати саме тебе?

Катаріна, опустивши голову, дивилася в підлогу.

- Ви нічого мені не винні, пані. Просто отримати цю роботу було б великим щастям. Ви - мій порятунок, мені більше нікуди піти.

- Ти місцева?

- Так, жила тут, у Ст. Джонс-Вуд.

- Тобі не важливо, що ти житимеш на околиці міста, далеко від сім'ї?

- У мене більше немає сім'ї, пані. Батьки загинули, коли я була ще дитиною, а бабуся, яка виховувала мене всі ці роки, нещодавно померла. Після цього, мій старший брат Метт виставив мене з дому. Тому,- ні, мене не бентежить те, що я житиму далеко від нього.

Зої похитала головою, уважно оглядаючи дівчину, ніби вивчаючи її. Це тривало кілька хвилин, протягом яких всередині неї точилася справжня боротьба.

- Добре,- Промовила Зої, витримавши паузу. - Я беру тебе на цю посаду, за умови, що ти в усьому будеш слухатися мене і дотримуватися порядків, заведених у цьому будинку. Ми домовилися?

- Звичайно! Дякую Вам! Будьте впевнені, я все швидко запам'ятаю, і не розчарую ні Вас, ні містера Говарда.

Зої посміхнулася.

- Сподіваюся. Тепер, бери свої речі і йди за мною, я покажу тобі твою кімнату, і дорогою трохи введу в курс справи, щоб ти могла приступити до роботи вже сьогодні.

Поки вони йшли довгими коридорами, з безліччю дверей, і Зої в загальних рисах пояснювала їй розклад і перелік її обов'язків, Катаріна раз у раз дивилася на всі боки, дивуючись розкоші й розмірам цього маєтку, в якому їй тепер належало жити.

- Подобається? - Не обертаючись запитала її Зої, мабуть вгадавши думки дівчини.

- Чудово.

Минувши вітальню і ще один невеликий, але досить широкий коридор, вони опинилися перед дверима, розташованими під сходами, що ведуть на другий поверх. Штовхнувши двері, Зої і Катаріна увійшли на кухню, з якої вели ще одні двері, цього разу в потрібну їм кімнату. Зої пропустила дівчину вперед, а сама увійшла слідом.

- Ось ми й прийшли, це твоя кімната. Наступні двері ведуть у твою окрему ванну кімнату. З кухні є вихід на задній двір і в сад. Далі йти не раджу, бо не знаючи дороги ти легко можеш заблукати. До того ж, з усіх боків підступає ліс, а в ньому багато диких тварин. Якщо тобі буде щось потрібно або з'являться запитання, звертайся до Лейли, ви з нею вже познайомилися, коли ти тільки приїхала.

- Добре, я все зрозуміла. Дякую, пані.

- У такому разі, я залишу тебе. У шафі ти знайдеш свій робочий одяг і чисту білизну. Постіль для тебе вже приготували. Облаштовуйся, і ласкаво просимо!

Зої пішла, залишивши дівчину одну. Катаріна почала оглядати своє нове житло: у кутку кімнати стояло дерев'яне ліжко, з м'яким матрацом і чистим, білим постіллям. Прямо над ліжком висіла старовинна картина, що зображала соняшникове поле перед грозою, коли свинцеві, важкі хмари затягли собою все небо, створюючи дивовижний контраст із яскравими сонячними квітами на полі. Біля протилежної стіни стояв письмовий стіл, стілець, навісна полиця була заставлена різними книгами. В іншому кінці кімнати стояла середніх розмірів дубова шафа, прикрашена різьбленими, витонченими зображеннями павичів, у якій, як і казала Зої, містилися сукні покоївки та зручне взуття. Трохи лівіше від шафи були ті самі двері, що ведуть у ванну кімнату. Там усе було виконано досить просто, але зі смаком, і головне - чисто. Кахель на стінах і на підлозі - вичищено, дзеркало, що висіло над раковиною, виблискувало, тумбочки з чистими рушниками і туалетним приладдям витерто. Сама ванна, загорнута новою, блакитного кольору шторкою, була вимита, втім, як і унітаз. Через невелике вітражне віконце під стелею проникало світло, граючи яскравими відблисками на підлозі.

Катаріна дивилася на своє життя трохи інакше. Перед нею відкривалися нові можливості і перспективи на майбутнє, вона більше не була викинутою на вулицю дівчинкою. Тепер її доля в її руках.

Місіс Говард поставилася до неї з розумінням. Чи буде Артур Говард так само доброзичливий до неї? У будь-якому разі, початок уже покладено: тепер цей маєток стане її домівкою, рідним вогнищем на довгі місяці. На якусь частку секунди Катаріна навіть віддалася казковим мріям про те, що господинею тут є вона, і її накази виконуються з хвилинною точністю. Такі думки в її розумінні здавалися чимось абсолютно нешкідливим і безневинним, бо по суті були порожніми фантазіями, а реальність така: вона всього лише покоївка у заможного подружжя Говардів.

Тому наступного дня, закінчивши з ранковим туалетом, Катаріна приступила до своїх обов'язків.

- Доброго ранку, містере Говард! - привітала мене дівчина, помітивши, як я виходив зі свого робочого кабінету.

- Доброго. - відповів я, посміхнувшись. На перший погляд могло здатися, що я трохи розгублений, бо ще не знав про вибір дружини вчора ввечері. - А Ви...

- Катаріна. Катаріна Герхен. Я нова покоївка. Вчора місіс Говард дозволила мені приступити до роботи.

- Дуже добре. Сподіваюся, Ви проявите всю свою майстерність і порадуєте нас старанною роботою. Безвідповідальних осіб у цьому будинку вже було неміряно.

Схиливши голову, дівчина поспішила у вітальню, щоб допомогти Лейлі підготувати все до сніданку.

Цього ранку Зої була явно не в дусі. Вона прокинулася вже в поганому настрої, причиною якого стали нічні кошмари, що не давали їй спокою до самого ранку. Не виспавшись і спантеличена огидними думками, які вперто не хотіли залишати голову, вона швидко вмила голову, привела себе до ладу, і вирішила до початку сніданку вийти у двір, щоб подихати свіжим повітрям. Ще здалеку вона помітила садівника Генрі, який, полишивши свою звичну роботу, тепер допомагав Артуру розставляти речі в невеличкому сарайчику, де зазвичай зберігалися інструменти, садове приладдя та інше господарське начиння.

Коли вона підійшла ближче, Генрі кивнув на знак привітання і повідомив бадьорим голосом:

- Ось, містер Говард вирішив зробити тут низку полиць, щоб можна було розмістити все необхідне. Тепер деякі речі можна буде перенести з дому сюди, щоб трохи звільнити місце.

- До того ж, ми повісимо тут замок, щоб більше не турбуватися, що щось може пропасти. - додав я, підходячи до дружини і ніжно цілуючи її в щоку. - Доброго ранку, кохана. Як спалося?

- Огидно. - відповіла Зої, виглядаючи при цьому вкрай роздратованою. - Усю ніч я мучилася від кошмарів, і тепер думки про це не дають мені спокою.

Я дав знак Генрі, що йому потрібно ненадовго відійти, і той, розуміючи кивнувши, сховався всередині сарайчика.

- Які сни, мила? -запитав я, поклавши свої руки їй на плечі.

- Я бачила нас із тобою. Спочатку все було добре, але потім між нами раптом розверзлася прірва і ти почав падати в неї, а я стояла на місці, наче прикута, і не могла поворухнутися. Я тільки бачила, як меркне в темряві твоє обличчя, як ти віддаляєшся від мене. А потім почула дитячий плач у сусідній кімнаті. Там, у колисці лежала дитина, це була дівчинка, а прямо над її ліжечком, на стіні, червоною фарбою були написані слова: «Ти - вбивця!». Я пустила погляд на свої руки, і з жахом помітила, що з них капає кров. Тоді, схопивши дитину, я кинулася геть із дому, але стіни ніби ожили, і звідусіль лунало тільки одне: «Вбивця! Вбивця! Вбивця!». Я впала на коліна, притискаючи дитину до себе. Здавалося, стіни обступали мене з усіх боків, ставало важко дихати. Після цього я провалилася в чорноту, подібну до тієї, що до цього поглинула тебе. Мені страшно, Артуре. Це, напевно, погана прикмета, трапиться біда...- вона твердила все це, намагаючись максимально зосередити свою увагу на сказаному.

Я спробував посміхнутися, хоча, правду кажучи, сказане Зої ніяк не сприяло гарному настрою, і я замислився над можливим значенням такого дивного сну.

З іншого боку, можливо, причиною тому був пригнічений стан дружини через те, що ось уже багато місяців поспіль у них не виходило зачати дитину, і, можливо, Зої відчувала якусь прірву, що виникла між нами, що, звісно ж, було неправдою. Я без пам'яті любив її, і проблема, нехай навіть і така, не змогла б зруйнувати наш союз. Ймовірно, Зої думала інакше, але вважала за краще не ділитися зі мною своїми думками.

- Люба, ти просто перехвилювалася: вчора був складний і відповідальний день, ти приймала дівчат. Згадай, уже до вечора ти почувалася погано. Думаю, причиною всьому послужили втома і нервове перенапруження.

Вона стояла навпроти, не вимовляючи жодного слова, але було видно, що вже готова погодитися з цими доводами. Справді, чого вона тільки не наслухалася вчора від цих дівчат! Яких тільки історій зі своїх життів вони їй не повідали! Може й справді, було недивним, що тієї ж ночі їй наснилися уві сні всі ці кошмари?

Тож, вона обійняла мене і тихо промовила:

- Ти маєш рацію, я занадто багато часу приділяю чужим проблемам. Потрібно більше думати про себе, і не тривожитися даремно.

Генрі весь цей час створював ілюзію крайньої зайнятості, з гуркотом пересуваючи ящики і коробки, щоб не бути запідозреним у підслуховуванні розмови подружжя Говардів, хоча найчастіше саме цим і займався, намагаючись опинитися якомога ближче до епіцентру подій, щоб потім поділитися отриманими новинами з іншими службовцями маєтку. І їх можна було зрозуміти: на багато миль навкруги не було жодної живої душі, і плітки, що передавалися від одного до іншого як трофей, були чи не єдиною розвагою. Тож, коли з сарайчика вкотре донісся гуркіт інструментів, я не витримав:

- Генрі, ти можеш працювати тихіше? Адже ми тут розмовляємо!

Зої зупинила мене:

- Нічого страшного, я вже збиралася йти. Закінчуйте свої справи, а потім приєднуйся до мене за сніданком. До твого повернення все якраз буде готово.

Поцілувавши дружину, я попрямував до входу в сарайчик.

*****

До початку трапези все давно було готово. На стіл подали посуд і столове срібло, у високій старовинній вазі стояли зрізані вранці квіти. Стільці вкрили м'якими чохлами з шовкової тканини.

Я краєм ока спостерігав за нашою новою покоївкою. Дівчина була дуже старанною і слухняною: Лейлі не доводилося по кілька разів повторювати їй вказівки. Та й на додачу до всього, Катаріна була вродливою, що складно не помітити. У неї було довге чорне волосся, заплетене в коси, і акуратно укладене в зачіску ззаду; темно-карі очі, обрамлені густими віями, ніжні риси обличчя, через які вона здавалася ще юнішою, ніж насправді, надавали особливої неповторності її образу. Мені здавалося, що в неї цілком могло бути німецьке коріння, якби не прізвище - Герхен. Наскільки я знав, воно брало свій початок ще з часів Русі, тож не виключено, що дівчина могла бути і слов'янкою. Сам не знаю чому, але було в ній щось таке, що приваблювало до себе, викликало симпатію. Зої не розповідала мені, з якої причини з усіх можливих претенденток віддала перевагу саме їй, але, думаю, у своєму виборі вона не помилилася.

Розставивши на столі страви і тарілки, дівчата поспішили піти в сусідню кімнату, на випадок якщо нам що-небудь ще знадобиться.

Я бачив, що настрій Зої з моменту нашої останньої розмови трохи покращився, але думки її, як і раніше, залишалися десь далеко. Мені не хотілося ставити їй зайвих запитань, щоб знову не порушувати цю тему, тому я лише побажав їй приємного апетиту і розпочав трапезу.

Незадоволене обличчя дружини я помітив не відразу.

- Катаріно! - покликала вона, відкладаючи вбік прилади.

Коли дівчина квапливо підійшла до неї, Зої запитала, вказуючи на тарілку:

- Що це?

- Різотто, як Ви й просили пані.

- Це що завгодно, але тільки не різотто. - Не без роздратування в голосі вимовила Зої. - Ти абсолютно не стараєшся, я не бачу цього.

- Але...

Побачивши замішання Катаріни, я вирішив прийти їй на допомогу.

- А як на мене, ризото не таке вже й погане. Старатися тобі справді потрібно старанніше, але загалом, ти не безнадійна.

- Дякую Вам, містер Говард.

Недобрі вогники спалахнули в очах Зої. Вона відкашлялася, прочищаючи горло.

- Я не буду це їсти. Принеси мені кави в кабінет. -і, не кажучи більше ні слова, піднялася і вийшла з їдальні.

Я не став іти за нею, бо знав - для неї зараз так буде краще. Покінчивши зі сніданком і попросивши дівчат прибрати зі столу, я покликав до себе Катаріну, яка все ще була засмученою і ледь стримувала сльози.

- Вибачте мені, містер Говард, але я справді дуже стараюся. Якщо я зараз втрачу цю роботу, то опинюся на вулиці, мені нікуди буде йти.

- Ти сирота?

Вона кивнула.

- Я розумію тебе, бо сам втратив матір, коли був молодшим за тебе, і батька, коли був набагато старшим. Втрачати близьких завжди складно, тому давай більше не будемо чіпати цю історію.

У її погляді читалася якась вдячність за те, що я не став копатися в її житті, мучачи при цьому спогадами. Те почуття, яке вона відчувала багато років тому, все ще було там, в її очах, і мені раптом стало нестерпно шкода цю дівчину, залишену життям на милість долі. Було видно, що вона ще не здалася, але вже не раз була небезпечно близька до цього.

- Як я і говорив раніше - ти не безнадійна, і сьогодні я дав тобі шанс це довести, заступившись перед дружиною. Надалі будь уважнішою і відповідально стався до своєї роботи. Твоє місце хотіли б багато хто, і я з легкістю можу знайти тобі заміну, але ти мені подобаєшся, є в тобі щось, тому берися за голову.

Після цих слів я попрямував до дверей, і вже на порозі, обернувшись, вимовив з посмішкою:

- А різотто і справді огидне.

Катаріна зніяковіло посміхнулася, опустивши голову і смикаючи рукав своєї сукні. Вона подобалася йому! Що може бути важливішим? І нехай її страва сьогодні з тріском провалилася, і, можливо, провалиться завтра, але потім вона навчиться готувати так, що він буде в захваті від її вміння. Так, вона навчиться всього, щоб тільки бачити його посмішку і ці до біса звабливі очі, з танцюючими в них вогниками, тому що саме вони - запорука того, що вона зможе залишитися тут. У його руках її майбутнє, і Катаріна прекрасно це розуміла.

*****

Коли я увійшов до кабінету, Зої сиділа за столом, складаючи свої рукописи в папки. Я не знав, як почати розмову, тому вирішив сказати, як є, без передмов.

- Ти незадоволена роботою Катаріни, я розумію, але хіба варто через це так реагувати?

Зої, як і раніше, займалася своєю роботою, вдаючи, що не помічає мене.

- Чим я незадоволена, ти й сам знаєш. Виправдовувати прислугу в моїй присутності, - справжня дурість. Вона повинна розуміти, що винна, і не ділити господарів на поганих і хороших, а ти вчиш її саме цього. Не дивуйся потім тому, що можеш отримати надалі дівчину, яка відбилася від рук.

Я підійшов ближче, поклавши руку їй на плече.

- Люба, вона розуміє, що була неправа, але я вчинив так тільки з жалю. Як виявилося, Катаріна сирота, і якоюсь мірою ми тепер відповідальні за її долю, якщо волею випадку вона опинилася під нашим дахом.

Було видно, що дружина не в захваті від сказаного мною, але вона промовчала, тим самим даючи зрозуміти, що не бажає знову повертатися до цієї теми.

- Добре, я забуду їй цей проступок. Але надалі, нехай буде більш уважною і старанною, або я поверну її туди, звідки вона прийшла, тобто на вулицю.

*****

Цього дня була запланована поїздка в місто, для того, щоб забрати необхідні деталі для роботи машин у цеху. Я займався текстильною промисловістю, яка є традиційною для британської економіки галуззю. Виробництво штучного шовку, пряжі та вовняних виробів - найдавніше на Британських островах. Вироби наших текстильників високо цінуються на зовнішніх ринках, тож власники навіть таких невеликих цехів, на кшталт мого, мають успіх і приносять чималий річний дохід. (Нашому знайомству із Зої, я був так само зобов'язаний своїй справі, бо з її батьком нас звело випадкове знайомство. На той час вона разом зі своєю сім'єю мешкала в Бредфорді, який став відомим у ХIХ столітті, завдяки текстильному виробництву. І оскільки мені необхідні були нові зв'язки та інвестиції, я підтримував знайомство з багатьма впливовими людьми свого кола, включно з містером Ертоном, бажаючи отримати якомога більше вигоди від «вовняної столиці світу»). Але я, здається, трохи відволікся.

Отже, Зої, на мій подив, зголосилася супроводжувати мене. Мабуть, їй так само, як і багатьом людям, які довгий час перебувають на одному місці, захотілося змінити обстановку.

У дорозі вона жодним словом не обмовилася про нашу ранкову розмову, вдаючи, ніби не сталося нічого такого, що заслуговувало б на увагу.

День для поїздки видався більш ніж вдалий. З вікна автомобіля відкривався чудовий краєвид на будинки, що потопають у зелені садів, на дороги, що ведуть у далечінь і ведуть до невеликих, але мальовничих сіл, які межують із віковими лісами і зораними полями.

Ближче до кінця нашого шляху, небо раптом заволокло хмарами, і по склу пружними нитками забарабанив дощ. Але навіть незважаючи на цю обставину, місто справило на Зою сильне враження. Вона сама народилася і виросла в одному з великих міст Англії, але це були здебільшого забудовані будинками, магазинами та іншими закладами вулиці, що робило їх зручними для життя. Тут же, у Джонс-Вуд, усе виглядало зовсім інакше. Вулиці були не такими широкими й загаченими, як у Бредфорді, а доволі вузькими для того, щоб ними могли проїхати одразу кілька автівок, але цілком вільні для пішоходів. Будиночки, здебільшого одно або двоповерхові, були переважно старої споруди, оповиті плющем, диким виноградом і подекуди хмелем.

Магазинів було не багато, але всі мали переважно побутовий характер: бакалійні крамниці, продуктові кіоски, або ж магазини, що пропонують товари для дому. Цього цілком вистачало для того, щоб запастися всім необхідним, а для більших покупок потрібно було їхати до Лондона, адже саме там був зосереджений весь торговий потенціал світового прогресу на той час.

На мене чекала зустріч з повіреним, який і повинен був передати ящики з необхідним вмістом. Зої ж виявила бажання прогулятися міськими магазинами до мого повернення. Мені не дуже хотілося відпускати дружину саму, але я не наважився відмовити, щоб у неї не склалося враження, нібито я контролюю її. Тому, домовившись зустрітися в найближчому парку, ми розійшлися.

Людей на вулицях у цей час було досить багато, і Зої вирішила повернути на бічні вулички, уникаючи штовханини та криків. Погода була сирою, і раптовий вітерець, що раптово налітав, ніби з нізвідки, вганяв у тремтіння, тому, ще здалеку побачивши стару крамничку, вона вирішила зайти в неї, щоб хоч ненадовго сховатися від пронизливого холоду. Їй назустріч вийшов привітний чоловік середніх років, з густим русявим волоссям, акуратно підстриженою бородою і по-юнацьки пустотливими очима. Він представився власником крамниці і запропонував показати будь-який свій товар, якщо дівчину щось зацікавить. Майкл, так звали чоловіка, володів антикварною крамницею відтоді, як помер його батько, заповідавши єдиному синові всі свої статки і справу, якою він заробляв собі на життя ось уже стільки років.

Уздовж стін, по обидва боки невеликого приміщення, освітленого тьмяним світлом ламп, стояли масивні дубові полиці, на яких і були розташовані предмети старовини, або ж фамільні цінності, власники яких розорилися, і були змушені продати їх. Трохи віддалік знаходилася шафа, де під склом зберігалися прикраси, значки, старовинні карбовані монети та інші дрібниці, що мають, тим не менш, не малу цінність.

Увагу Зої одразу ж привернула каблучка, виконана зі срібла, з великою білою перлиною в центрі, яку утримували різьблені пелюстки, так, що в цілому вона нагадувала квітку.

Схилившись над склом, Зої запитала:

- Скільки Ви хочете за цю каблучку?

- Якщо вона припала Вам до душі, я думаю, ми домовимося. - Сказав Майкл, посміхнувшись.

*****

До вечора погода зіпсувалася остаточно. Спочатку важкі, нібито налиті свинцем хмари ще змінювалися недовгими проблисками світла, але потім, остаточно заволокли собою все небо.

Сильний вітер ламав гілки дерев, потоки води заповнювали вулиці. Околиці потонули в темряві.

Я сидів у себе в кабінеті й переглядав останні папери, коли раптом, у двері наполегливо постукали. Спочатку я подумав, що це Зої, і запросив увійти, але на порозі разом з моєю дружиною стояла Лейла, явно чимось стурбована.

- Що трапилося? - Тут же поцікавився я, встаючи з-за столу.

- Містере Говард, вибачте, що я турбую Вас, але справа в Катаріні. Коли почалася буря, вона якраз спускалася з горища, світло на мить згасло, і вона, спіткнувшись, упала зі сходів. Здається, у неї вивихнута нога. Я б викликала їй лікаря, але з такою погодою, гадаю, Ви й самі розумієте...

- Де вона?

- У себе в кімнаті, відпочиває. Я допомогла їй дістатися до ліжка, і одразу ж пішла, повідомити Вам.

- Дякую, Лейло, ти все правильно зробила. Тепер можеш іти, а я, своєю чергою, навідаюся до Катаріни і дізнаюся, як вона почувається.

Коли я увійшов до кімнати, там було темно, лише невелика лампа, тьмяним світлом окреслювала силует дівчини, що лежала на ліжку. Підійшовши ближче, я присунув до ліжка стілець і, присівши, тихо гукнув її.

- Катаріно, ти спиш?

Її повіки затремтіли, і з явним зусиллям розплющивши очі, вона спробувала посміхнутися:

- Містере Говард, це Ви? Я дуже рада Вас бачити!

Помітивши спробу підвестися на ліжку, я зупинив її жестом руки і вимовив:

- Ні, не рухайся. Зараз тобі необхідний спокій. Щойно припиниться буря, я негайно ж відправлю в місто за лікарем. А поки що ти маєш набиратися сил.

Катаріна кивнула.

- Як Ви дізналися?

- Лейла розповіла мені. Наступного разу тобі варто бути уважнішою.

- Я й сама не зрозумію, як це сталося, адже цими сходами мені доводиться користуватися досить часто.

- Усе трапляється вперше. Ось тільки я дуже сподіваюся, що він же буде й останнім.

- Я теж. - Посміхаючись, відповіла Катаріна, після чого, раптом, вона вчинила абсолютно несподівано. Зібравши воєдино всі свої зусилля, вона підвелася, спираючись на одну руку, і обійняла мене так швидко, що я не відразу зрозумів, що сталося. На мій подив, я не поспішав вивільнитися з цих обіймів. У той момент мені здавалося, що таким чином я надаю їй підтримку, співчуваю тому, що сталося. Мерехтлива лампа висвічувала наші тремтячі тіні на протилежній стіні кімнати. У повітрі витав запах якихось ліків, вогкості та її волосся, що лоскочуть моє обличчя.

Вона відпустила мене так само несподівано, як і пригорнула, а я все ще відчував биття її серця на своїх грудях. Чи це так сильно билося моє власне? Я не знав точно. Опустившись на ліжко, вона тихо прошепотіла, дивлячись на мене:

- Дякую Вам, містере Говард. Дякую за все.

За що ж вона дякувала мені? За те, що я виявив до неї участь? Або ж, за такі несподівані для мене самого обійми? Я не став цього питати, та й не встиг би, бо повіки дівчини поступово опустилися, і вона знову занурилася в глибокий сон.

Я вирішив, що мені більше не варто ходити до неї, і передавав усі вказівки Лейлі, якій тепер доводилося наглядати за дівчиною. Але буря не вщухала ось уже третій день, і наміри викликати лікаря в нашу місцевість все ще були нездійсненні.

До кінця дня я здався і вирішив, що маю відвідати Катаріну, бо вона перебуває під моїм заступництвом, а отже, і відповідальність за неї так само несу я. Зої теж навідувалася до неї, але була явно незадоволена тим, що Катаріна ще не скоро зможе приступити до своїх обов'язків. І після чергового такого візиту, прокоментувала цю ситуацію наступним чином:

- Ми знову залишилися без покоївки. І немов їй мало було того, що я незадоволена її роботою, вона ще й зі сходів упасти додумалася.

Я був вражений її словами.

- Ти говориш так, нібито вона зробила це навмисне. Але чому ти так вважаєш?

- А чому ні? Оскільки вона перебуває тут, і ми взяли її на роботу, то й утримання на час її хвороби так само оплачуватимемо. Хіба це незручно? А ти її ще жалієш.

- Думаєш, я чиню неправильно?

- Я не думаю, я в цьому впевнена. З самого дитинства я не любила лицемірів, безумовно це почуття не змінилося.

З цими словами вона різко відвернулася, і попрямувала до сходів, коли я гукнув її:

- Приходь до мене сьогодні вночі. Я тепер так рідко бачу тебе, ти постійно зайнята.

- Якщо тільки ненадовго. Всю минулу ніч я писала, і хотіла б лягти раніше відпочивати.

Але не втома була причиною, я знав, що вона сердиться на мене через усю цю історію з Катаріною, але намагається не подавати виду, що доволі погано в неї виходить.

*****

Наполегливість і завзятість Зої, давали свої результати. Вона була одержима бажанням заслужити місце в літературному світі, і робила для цього все можливе. Юній письменниці доводилося нелегко спочатку, оскільки здобути визнання у гідних критиків було справою не з легких, а вдаватися в цій справі до впливу своєї сім'ї їй категорично не хотілося. Занадто багато чого робилося їхніми руками, і тепер дівчина прагнула досягти якихось висот самій, без будь-чиєї допомоги. Тому, після кількох років старанної роботи, як над собою, так і над своїм романом, Зої все ж таки вдалося привернути увагу критиків і видавців, які гідно оцінили її роботу і дали свою згоду на співпрацю. Тоді Зої здавалося, що всі мрії починають збуватися і її життя буде безхмарним і спокійним.

Після виходу у світ її першого роману «Тихий дім» наше власне житло просто заполонили всілякі представники преси, критики, редактори, які бажали співпрацювати надалі. Так само, нам дуже часто приходили листи від шанувальників зі словами подяки та побажаннями успіху в роботі над новим романом. Знадобився якийсь час, поки суспільство знайшло, на що можна відволікти свою увагу і остудити свій запал.

Я, звиклий до загальної уваги і втішних коментарів на свою адресу, був одночасно і радий такому успіху дружини, і відчував роздратування, через те, що хоч би як там не було, але головною в цій історії була саме Зої, а на мене лише падала тінь її слави. Кілька разів я навіть намагався переконати дружину в тому, що все це безглузде заняття, і годиться воно лише чоловікам на схилі своїх років, але ніяк не молодій дівчині. Ось тільки переконати Зої було неможливо, її творча, вразлива натура, яка черпає натхнення буквально з усього, що її оточує, знаходила ту, необхідну їй свободу, саме на папері, виливаючись у чергову історію. Такою вона була, і змінити її було неможливо. Я зрозумів це, і знайшов свої спроби марними, тому більше не повертався до цієї теми. Напевно, мені просто хотілося уникнути конфлікту з дружиною, або ж у мені зіграла свою роль якась прагматичність, адже дохід, який отримувала Зої від продажу своїх книжок, був явно незайвим сім'ї.

Місяцями пізніше, Зої написала свій черговий роман, який назвала «Безмовність».

Одного разу, заставши її як зазвичай за роботою, я поцікавився:

- Про що ти пишеш у своїх книжках?

- Прочитай сам. Дивно, що їхній зміст відомий безлічі сторонніх людей, але не моєму чоловікові. Тобі що, зовсім не цікаво те, чим я займаюся, про що мрію, які світи живуть у моїй голові?

- Звичайно, мені цікаво. - Почав я, відкидаючись на спинку крісла. - Але ж ти знаєш, скільки в мене справ. Мені не до читання книжок. Нічого особистого. Та й до того ж, ти ж можеш сама розповісти мені сюжет.

Зої повернулася й уважно подивилася на мене, з якимось подивом на обличчі.

- Розповісти сюжет, все одно, що показати обгортку від цукерки, не давши спробувати її саму. Ти ніколи не дізнаєшся історію по-справжньому, не проживши її разом із героями, не відчувши.

На цьому зазвичай наші розмови стосовно літератури вичерпувалися. І саме в такі моменти, люди зазвичай починають усвідомлювати весь тягар шлюбів за розрахунком. Напевно, тоді я не просто не розумів її, а й не намагався зробити цього, тим самим хоча б на крок наблизивши себе до неї. Натомість я своїми руками створював усе зростаючу між нами прірву.

*****

Час летів із безжальною швидкістю. Осінь змінювалася зимою, один аркуш календаря заміщав наступний, на зміну дню завжди приходила ніч. В одну з таких ночей, я за звичкою сидів у вітальні, гортав свій блокнот із записами і пив гарячий чай, щоб зігрітися. Незважаючи на розтоплений камін, настигла підлога, немов голками пронизувала ноги холодом. У душі було сумно і сумно. Однією з причин була сира погода, що пробирає до кісток, інша полягала в тому, що в наших із Зої стосунках щось надламалося і більше не стало колишнім. Не можу сказати, що вона стала уникати мене, ні, скоріше наше спілкування скидалося тепер на дружні бесіди, часом навіть вимушені, щоб слуги в будинку не носили плітки. Від колишньої ніжності і приємної солодкої знемоги, що огортає все всередині, не залишилося й сліду. Мені не вистачало пристрасті, що запаморочувала голову і змушувала серце битися швидше, але я й гадки не мав, як повернути все назад. Тепер кожен із нас жив своїм, окремим життям, відокремившись один від одного стіною. Зої з головою занурювалася у свої книжки, геть від реального світу, а мені залишилися турботи по цеху і довгі, самотні вечори за паперами. І саме в той момент у мені заговорила інша частина мене, яка вимагала щось змінити у своєму житті. Тоді мені потрібно було гнати ці думки геть, опиратися їм що є сили, але як ви вже здогадалися, я піддався сліпому бажанню, тому й розповідаю тепер цю історію.

Якраз коли я допивав свій чай, повз пробігла Катаріна, несучи перед собою кошик із білизною, і зникла за дверима, щось неголосно сказавши Лейлі. Вона давно оговталася відтоді, як оступилася на сходах, і тепер охоче бралася за будь-яку роботу, тим самим бажаючи висловити свою подяку за турботу, виявлену щодо неї у важкий час. Я й словом не обмовився про той вечір, коли вона вперше обійняла мене в пориві змішаних почуттів, спричинених болем, самотністю і вдячністю. Коли дівчина поверталася назад, я гукнув її:

- Катаріно! Підійди сюди.

- Ви чогось бажаєте, містере Говард? - запитала вона, зупинившись за півметра від мене.

- Бажаю, щоб ти присіла, і хоча б трохи відпочила.

Зніяковівши, дівчина відповіла:

- Але в мене ще є справи, та й місіс Говард веліла...

- Присядь. - Перебив її я.

Катаріна слухняно сіла в крісло навпроти мене, затиснувши руки між колінами. Я бачив, що вона почувається скуто, але наполіг на своєму.

- Мабуть, вип'ю ще чаю. Складеш мені компанію?

- Я...

- Ось і чудово! А ти неговірка, Катаріно.

- Просто мені ніяково.

Я лише махнув рукою, даючи зрозуміти, що все це дурниці, і я зараз не менше за неї потребую компанії. Поставивши поруч ще одну чашку, я налив нам чай і простягнув його дівчині.

- Пригощайся. У таку погоду, як зараз за вікном, тільки він і рятує.

Намагаючись приховати своє збентеження, вона взяла чашку і вимовила:

- Дякую Вам. А погода й справді зіпсувалася. Мені так не вистачає теплих днів і прогулянок у саду, серед троянд. Але зараз це все здається таким далеким, попереду ще стільки холодних, сірих днів. У такі часи я ще гостріше відчуваю самотність.

Я відпив трохи з чашки, і глянув на Катаріну.

- Ти настільки юна і красива дівчина, чому ж ти самотня? Невже не знайшлося того героя, який би міг полонити твоє серце?

Щоки Катаріни залилися фарбою.

- Я задавалася цим питанням частіше, ніж Ви думаєте. Справді, я багатьом подобалася, і були ті, хто намагався залицятися до мене, але я завжди хотіла більшого. Не просто людини поруч, а справжнього кохання, того, що нічого не боїться, що змітає всі перепони на своєму шляху. Але кохання немає. Я завжди спотикаюся на цьому місці.

У якийсь момент мені здалося, що ми відчуваємо одне й те саме, якесь розчарування, що залишило в душі свій гіркий осад.

- Гадаю, Ви розумієте, про що я говорю, адже у Вас усе це є. Сподіваюся, одного разу мені пощастить так само, і я почую заповітну фразу з вуст потрібної людини.

Я кивнув.

- Це обов'язково станеться. А про почуття цієї людини до тебе ти здогадаєшся і без слів, бо справжнє кохання не потребує пояснень.

- Ви маєте рацію, але теплі слова мають визначальне значення.

На мить повисло мовчання, і після цієї паузи Катаріна раптом піднялася і вимовила:

- Дякую Вам, містере Говард. Мені було дуже приємно розмовляти з Вами, але справи не чекають, не хочу сердити Вашу дружину. Ще раз дякую за чай!

Розвернувшись, вона вийшла з вітальні і зникла за дверима. Я знову залишився один, але цього разу в моїй душі не було порожнечі, там пробивався перший паросток надії.

*****

Тієї ночі вона вперше наснилася мені. Вона тягнула до мене руки в німому благанні, а потім, торкнувшись своїми пальцями мого обличчя, прошепотіла:

- Я люблю тебе, Артуре. Як мені позбутися цієї недуги?

- Значить, кохання - це недуга? - здивовано запитував я її.

- Для мене - так, якщо я не можу бути з тобою.

А потім усе зникло. Ніжне, назавжди згасле бачення покинуло мене, і я прокинувся, не маючи сил усвідомити, чи був це сон, чи моя уява зіграла зі мною злий жарт.

Але так чи інакше, ця дівчина зайняла якесь місце в моєму серці, часом нагадуючи про себе солодким болем у серці, який тягнув, або раптовою посмішкою, викликаною спогадами про неї. І я завжди шукав лише привід, щоб опинитися поруч у потрібний момент, або завести невимушену розмову, під приводом того, що я чимось цікавлюся. Не знаю, чи розуміла вона тоді правильне значення моїх вчинків, або ж вважала їх схваленням своєї роботи, але незабаром і я почав помічати, як блищали її очі, варто було тільки мені заговорити з нею. А коли ми опинялися наодинці, вона і зовсім заливалася яскравим рум'янцем, і ховала своє обличчя в густих кучерях, що спадали на її плечі.

У той момент я настільки захопився цією грою, що зовсім забув про реальне життя, і про те, що давно був одружений. Моя частка провини в тому, що Зої так віддалилася, була очевидною, і я навіть не намагався її применшити. Тому, прийняв рішення зробити всі можливі спроби для того, щоб зблизитися з дружиною.

Вона, як і раніше, була зі мною не багатослівною, але здивувалася, помітивши мій інтерес до її заняття, коли застала мене у вітальні, з однією з її книжок у руках. Я подумав, що це має бути найкращим початком для примирливої бесіди. До слова сказати, читання її роману не стало для мене випробуванням, і я з подивом відзначив про себе те, що Зої справді була наділена чималим талантом. Хльосткість її виразів і вражаюче вміння утримувати читача в напрузі, не могли залишити байдужим. Тож, за день я прочитав більшу половину книжки, і якби не службові обов'язки, не випустив би її з рук, доки не довідався, чим усе закінчиться.

У момент, коли я якраз був занурений в атмосферу змов та інтриг, мене гукнула Зої.

- Що я бачу? Ряди моїх шанувальників зростають, і один із них - мій чоловік!

Я кивнув, трохи зніяковівши від колючості її звернення.

- Усе правильно. Тепер я розумію, як багато втрачав, уникаючи твоїх робіт. Те, що ти робиш - це прекрасно! Більше мені нічого додати.

Вона посміхнулася і додала з деякою іронією:

- Гадаю, якби ти вірив у мене від самого початку, то не почувався б зараз настільки ніяково.

І вона має рацію. Мені було соромно самому собі за те, що я відкидав її талант у той момент, коли тисячі чужих нам людей захоплювалися нею. Але тепер це в минулому, я багато чого переосмислив і встиг переглянути деякі свої вчинки для того, щоб змінитися і почати жити з чистого аркуша. Мені хотілося повернути любов і увагу Зої. Мені хотілося знову повернути свою дружину. Тому, відклавши книжку вбік, я піднявся і, зробивши крок до неї назустріч, обійняв за плечі.

- Люба, я мушу визнати, що був не правий. Ти до біса гарна у своїй справі, і відсьогодні я справді стаю відданим шанувальником твоєї творчості. Вибач мені мою холодність, знаю, я дещо віддалився останнім часом, та й ти все частіше буваєш зайнята, але мені б так хотілося проводити з тобою якомога більше часу. Скажи, це ж можливо?

Вона посміхнулася, і раптом обійняла мене у відповідь, не кажучи ні слова. Ця німа сцена тривала кілька хвилин, поки до мене не дійшло усвідомлення того, що Зої плаче.

- Що сталося? Я сам того не помітив образив тебе? - запитав я, з переляком дивлячись на дружину.

- Ні, Артуре, все гаразд. Просто останнім часом ми майже не спілкувалися з тобою і мені почало здаватися, що причина в мені. Я думала, ти розлюбив мене, але не знаходиш у собі сил, щоб зізнатися в цьому.

Її слова боляче зачепили мене за живе.

- Як ти могла подумати про таке? Адже ти ж знаєш, як я ставлюся до тебе і які почуття відчуваю. Мені шкода, що до цього дійшло, і ти почала сумніватися в нас, у собі. Зої - ти найкраще, що трапилося зі мною в житті.

Вона підняла на мене свої заплакані очі й мимоволі посміхнулася. Я бачив, що після моїх слів їй стало легше, нехай і не до кінця, але полегшення все ж відчула.

- Більше ти не будеш плакати через мене. Я обіцяю тобі.

Тієї ночі ми були разом. Зої заснула раніше за мене, а я ще якийсь час перевертався в ліжку, намагаючись зібрати думки воєдино. У голову як на зло лізло все що тільки можна, тим самим відтерміновуючи мій сон. Але ніщо не буває вічним, і через ще деякий час уявних поневірянь темними кутами пам'яті, мені все ж вдалося зануритися в приємну дрімоту. Мить - і я спочивав під зоряним покривалом Морфея.

*****

Сьогодні Катаріна знову прийшла в мій сон. І якщо першого разу це був один безневинний дотик, то зараз вона, позбавлена будь-якого збентеження, пестила мене, а я відверто насолоджувався її обіймами, і відповідав на них гарячими поцілунками. Дивлячись на мене своїми темними, блискучими, наче розпечене вугіллячко, очима, шепотіла, обпалюючи мою шию гарячим диханням:

- Ти - мій Артур! Ти тільки мій!

Не знаю, наскільки розхвилював мене вночі цей сон, але на ранок я не міг спокійно витримувати погляду цієї дівчини. Мене постійно переслідували її палаючі пристрастю очі, а у вухах стояв ніжний звабливий шепіт, сміливі торкання рук і терпкий смак заборонених поцілунків.

Тому цього дня і всіх наступних я навмисне уникав зустрічей з Катаріною, а якщо нам доводилося зіштовхуватися одне з одним десь у коридорах, я вдавав, що дуже поспішаю, і поспішав скоріше замкнутися у своєму кабінеті, щоб уникнути будь-яких марень про цю дівчину, яка немов зачарувала мене.

Як зазвичай усім у домі керувала Зої, і я відчував від цього величезне полегшення, адже інакше мені доводилося б день у день не тільки бачитися, а й неодноразово говорити з Катаріною. Напевно, саме з цієї причини єдиновладне панування моєї дружини в нашому домі не надто зачіпало мене. Якщо так я зможу вберегтися від фатальних помилок, значить доля сама дає мені шанс.

*****

Цей день був для Зої особливо важливим. Сьогодні нашим гостем буде Лукас Вілсон, відомий редактор, який очолює видавничий дім, у якому моя дружина була дуже зацікавлена. Зовсім недавно вона закінчила свою чергову роботу над новим романом, і тепер його доля залежала від цієї самої людини, яку запросили до нас на вечерю, щоб здобути її прихильність. Із самого ранку весь будинок буквально гудів, усі були зайняті приготуваннями до прийому такої важливої персони, як сер Лукас. На столах лежали білосніжні скатертини, прикрашені мереживом ручної роботи, столове срібло було начищене до блиску, а всі вази в їдальні наповнені свіжими квітами, які ще можна було знайти в цю пору року. З кухні долинали такі апетитні запахи, що мій рот моментально наповнився слиною. Що ж, гадаю Лукас так само буде в захваті від умінь нашого кухаря.

Слуги снували будинком туди-назад, і вся ця метушня і нервозність від очікування зустрічі, починала позначатися на мені. Я покликав Лейлу і попросив її приготувати мені каву, щоб хоч трохи заспокоїтися. Усвідомлення того, що одне слово цієї людини вирішувало долю Зої, не могло залишити мене байдужим. Крім того, я лише міг уявити, які бурі зараз вирували в неї всередині. Але незважаючи на це, вона усамітнилася у своєму кабінеті, і попросила нікого не турбувати її, пояснюючи це тим, що їй потрібно привести себе до ладу і зібрати воєдино думки.

- Ваша кава, містере Говард. - Пролунав поруч зі мною голос, від якого я мимоволі здригнувся.

Піднявши голову, я побачив Катаріну, вона тримала в руках невелику тацю, на якій стояла чашка з ароматним, свіжозвареним напоєм і блюдцем, на якому лежали солодкі шматочки зацукрованих фруктів. Я з подивом подивився на дівчину.

- Що це? Я просив тільки каву.

- Спробуйте. - усміхнувшись, промовила вона, ставлячи чашку з блюдцем переді мною на стіл. - Для нашої місцевості це не найвідоміший десерт, але на Сході каву подають саме так. Вважається, що сухофрукти допомагають ще більше розкрити смак і аромат напою.

- Звідки ти це знаєш? - запитав я, відпиваючи трохи густої, гіркуватої рідини, в поєднанні зі шматочком якогось фрукта з квітково-винними нотами.

І до слова сказати, я так і не зрозумів, що це було. Але треба визнати, Катаріна мала рацію: всі разом, вони створювали ідеальну пару. Я кивнувши, посміхнувся, приємно здивований таким експериментом.

Тим часом дівчина сіла навпроти мене, і якийсь час мовчки спостерігала за мною.

- Містере Говард, я чимось розчарувала або образила Вас? Останнім часом Ви немов уникаєте мене, навіть словом не обмовитеся, я вже не знаю, що мені й думати.

Відставивши чашку вбік, я вперше за довгий час подивився їй в очі. І всередині мене знову щось зрадницьки ворухнулося.

- Ні, ти ні в чому не завинила, Катаріно. Просто зараз у мене важкий час, здається, все навалилося відразу, і я не можу розібратися, з чого мені варто почати насамперед. Але до чого я це все розповідаю тобі...

- Чому ж? Якщо Вам хоч трішки стане легше, тому що Ви поділилися зі мною, я буду тільки рада вислухати. То що ж Вас тривожить?

Цій розмові не судилося відбутися, принаймні тепер, бо із сусідньої кімнати мене покликала Зої. Швидко піднявшись, і забравши з собою тацю, Катаріна поспішила піти, прошепотівши мені, йдучи:

- Іншим разом...

Відчинилися двері і на порозі з'явилася моя дружина.

- Ось ти де, а я скрізь шукаю тебе. Я говорила з Лейлою, у неї все готово для прийому гостя. Скажи, як я виглядаю?

Я піднявся зі свого місця, і підійшовши до неї, промовив, обіймаючи за плечі:

- Ти прекрасна мила. Поза всякими сумнівами.

- Я так хвилююся, що не можу думати ні про що інше. Як думаєш, він не відмовить мені?

Я погладив її рукою по щоці, намагаючись заспокоїти.

- Цього не може бути. Тебе і твої книги люблять тисячі людей, невже він зуміє залишитися байдужим?

Зої посміхнулася, як і раніше, нервово стискаючи поділ сукні.

- Головне, щоб мене так само любив ти, а Лукаса не залишать байдужими мій талант і завзятість.

*****

Я не міг відвести очей від Зої того вечора. Вона сиділа за столом поруч із Лукасом, заливалася дзвінким сміхом, прикриваючи рот маленькою, витонченою рукою, і загалом виглядала щасливою. Усе тому, що він сказав їй: «Так!». Без зайвих формальностей і місяців виснажливого очікування. Йому вистачило кількох розділів, щоб остаточно переконатися в тому, що роман Зої буде успішним, а отже, принесе йому прибуток. Це може здатися занадто меркантильним, але в нашому світі ніхто нічого не отримує просто так, утім, як і не віддає. Зої матиме не меншу вигоду від цієї угоди, чим і пояснювався її піднесений настрій. І хоча інтерес моєї дружини більшою мірою зводився до того, щоб її творіння побачив світ, я ж зі свого боку рахував матеріальну вигоду. Таке вже в мене мислення – зводити цінність товару до грошей, а точніше, - до їхньої кількості. Але хіба заважає одне іншому? Адже смислова значущість книжки не зменшиться від того, у скільки її оцінять на літературному ринку?

Саме про це я думав, сидячи за столом у вітальні й повільно потягуючи злегка підігрітий коньяк (так напій набуває м’якшого смаку й особливого аромату). А ще я милувався своєю дружиною: в оксамитовій відвертій сукні, ніжно-блакитного кольору, з підібраним догори волоссям і легкими, кучерявими пасмами, що спадають на обличчя, вона була схожа на ангела.

Від моїх очей не вислизнуло і те, що Лукас, після трьох або чотирьох випитих склянок коньяку, відверто загравав з Зої, надаючи їй всілякі знаки уваги, часом не найдоречніші, з огляду на те, що я все ще перебував тут. Але його це, судячи з усього, анітрохи не бентежило, бо, нахилившись до столу і доливаючи спиртне у свій келих, він подивився на мене й вимовив, з деяким викликом у голосі:

- Містере Говард, Ви маєте бути гідною своєю дружиною. Роздобути таку красуню, господиню, та ще й талановиту письменницю – великий успіх. Вона зробила собі ім’я, і тепер тінь її слави падає і на Вас також.

Мені було неприємно це чути. І не тому що я не вважав Зої обдарованою, а скоріше через те, як це прозвучало з його вуст. Складалося враження, що я був лише додатком до неї, трофеєм, а зовсім не особистістю і законним, люблячим чоловіком. І, найімовірніше, мені слід було пояснити йому це, але я стримав свої емоції, заради Зої. Угода тільки-но відбулася, і мені не хотілося, щоб через мою гордість усе пропало. Тому, я лише кивнув у відповідь:

- Звичайно, я пам’ятаю про це. І як будь-якому чоловікові, мені безумовно лестить те, що у мене настільки розумна і різнобічна дружина.

Мабуть Лукасу моя відповідь припала не до душі, бо він продовжував, закинувши ногу на ногу.

- І який же роман Зої, Вам найбільше припав до душі?

- Поки що я прочитав тільки один, тому мені рано судити, але, думаю, кожен з них гарний по-своєму.

Зої, яка до цього сиділа мовчки, раптом вимовила:

- Артур лише недавно почав цікавитися моєю творчістю. До цього він не дуже вірив у всю цю витівку з письменництвом, і навіть намагався відмовити мене свого часу, але не вийшло.

Нависло мовчання. Але погляд Лукаса був красномовнішим за будь-які слова. У ньому було здивування і розчарування одночасно. Вже він, опинившись на моєму місці, напевно став обожнювати Зої, тільки б домогтися її прихильності. Але в наших стосунках усе було трохи інакше. Може саме того, що вона бачила в поведінці Лукаса, їй і не вистачало? Я не знав. Як і не знав того, що змусило її виставити мене повним ідіотом перед людиною, з якою не була знайома й дня. Невже його думка і можливості, які відкривалися перед нею завдяки йому, були важливішими за мою честь і самолюбство, по яких вона так нерозумно і необдумано вдарила? Можливо, справа була у випитому вині, або ж у не до кінця забутій образі, яку Зої вирішила зганьбити на мені таким чином. Але факт залишається фактом – вона знову змусила мене почуватися приниженим.

Найімовірніше, Лукас помітив ці зміни на моєму обличчі, тому, вирішив усе ж таки змінити тему, хоча спостерігати за моїми поразками йому, без сумніву, подобалося.

- Ну що ж, давайте вип’ємо ще раз за вдале укладення договору, і звісно ж, - за приємне знайомство! – Лукас підняв свій уже напівпорожній келих, виголошуючи тост.

- За укладення договору! – повторила Зої.

Я мовчки підняв свій келих. Сьогодні за мене і так було занадто багато сказано, а я не потребував підвищеної уваги цього вечора. Усе чого я зараз хотів, так це щоб Лукас Вілсон скоріше забрався з нашого будинку.

Мій паршивий настрій не могло виправити жодне спиртне, і я мріяв лише про міцний сон, бо забуття завжди дарує нам спокій, нехай і на деякий час. Але я помилився. Було щось іще, що виникло переді мною як промінь світла в безпроглядній темряві, як рятувальний круг для потопаючого, як вогник надії… Катаріна. Я й не помітив, коли вона увійшла в кімнату. В її руках знову була таця, на якій стояли вазочки з фруктами і тарілка з закусками. Поки вона виставляла все це на стіл перед нами, я спостерігав за нею, і не міг вкотре не оцінити її граційності – вона ступала по-котячому м’яко й легко, безшумно переміщаючись кімнатою. Але не це здивувало мене. Я помітив, що сьогодні вона вперше вбралася. Можливо, причиною тому був наш гість і їй хотілося мати відповідний вигляд, але якась частина мене егоїстично сподівалася, що вона зробила це для мене. Щоб я подивився на неї інакше. Не як на людину, що працює в його будинку, а як на жінку. Добре, що вона не знає про те, які марення відвідують мене ночами…

Сьогодні дівчина була незрівнянна: сукня з довгим рукавом, кольору червоного дерева, гарно відтіняла її кучеряве волосся, покладене косами в зачіску; тонкий чорний пояс охоплював її тонку талію, що надавало їй ще тендітнішого вигляду; на шию у кілька рядів було вдягнуто ланцюжки, які заманливо переливалися золотими відблисками, коли її дихання частішало.

- Щось іще потрібно? – запитала вона, дивлячись на Зої.

- Ні, більше нічого. Дякую, можеш іти.

Злегка схиливши голову у відповідь, вона поспішила піти, кинувши на мене один короткий погляд. Але як горіли в цей момент її очі! На мить для мене зникло все: Лукас, образа, обурення від слів Зої, навіть вона сама. Я бачив лише сяючий погляд Катаріни, ланцюжки, що побрязкують на її шиї, звабливу посмішку. Те, що я так довго намагався придушити в собі, поховати в зародку, раптом вирвалося назовні, і я не знав, чи вистачить у мене тепер сил, щоб протистояти йому.

*****

Я бачив, як Зої прощалася з Лукасом, і мене розбирала злість. Вона зверталася до нього так, як давно не зверталася зі мною: з увагою і непідробною участю. І від цього моє обурення лише сильніше зростало. Щойно двері за нашим гостем зачинилися, я поспішив до свого кабінету, всім своїм виглядом даючи зрозуміти дружині, що зараз я не налаштований ні на яку розмову. Залишившись на самоті, я дав волю своїм емоціям: зі столу з гуркотом полетіли важкі томи книжок і посібників, мідні підставки під канцелярське приладдя, прес-пап'є та інші предмети, що мешкають на робочому місці. Я був злий, принижений і моє уражене самолюбство саднило, як стара рана, яку знову зачепили. Усередині мене все кричало, мені хотілося накинутися на цього мерзотника Лукаса і показати йому чого я вартий. Але я не вчинив так через Зою. А що ж вона? Та, заради кого я переступив через свою гордість, мило люб'язничала з моїм кривдником, та ще й на моїх очах! Це було вище моїх сил. Навіть випитий раніше алкоголь не допомагав заспокоїти нерви і хоч трохи розслабитися. Тому, посидівши якийсь час у темряві кімнати, я дійшов висновку, що зараз найкращим рішенням для мене буде опинитися якомога далі від усіх цих думок, від дому і від Зої. Накинувши піджак, я тихо пройшов повз сходи, що ведуть на другий поверх, і штовхнув двері, що ведуть на задній двір, а звідти і в сад.

Навіть прохолодне осіннє повітря не могло остудити мою розпалену останніми подіями сьогоднішнього вечора голову. Я повільно брів у темряві, вдихаючи запах ночі, що насувається, на повні груди. Місяць уже з'явився на небі в супроводі пари самотніх, блідо мерехтливих зірок.

Весь занурений у роздуми, я й не помітив, як дійшов майже до кромки лісу, а це означало, що мені потрібно повертатися назад, якщо я не хочу зустріти на своєму шляху голодного вовка, що нишпорить у пошуках здобичі.

Уже наближаючись до західного крила маєтку, я помітив у альтанці якийсь рух і попрямував у той бік. Я не відразу зміг розгледіти того, хто там перебував, але підійшовши ближче, я впізнав у цьому темному силуеті Катарину. Вона сиділа, закутавшись у теплу шаль, і, здавалося, думками була десь далеко звідси.

- Тобі теж не спиться? - запитав я, піднімаючись в альтанку.

Дівчина різко піднялася, скрикнувши від несподіванки.

- О Господи, містере Говард, як же Ви налякали мене! - відповіла вона, приклавши руку до грудей і переводячи подих. - Я часто приходжу сюди, коли немає сну. Сьогодні один із таких днів. Але чому Ви тут? Хіба Вам не слід зараз бути поруч зі своєю дружиною і святкувати її успіх? Я чула з сусідньої кімнати, що все пройшло добре: сер Лукас дав свою згоду на співпрацю.

Я сів поруч із нею і, нахилившись уперед, повільно вимовив:

- Сер Лукас... Нічого не хочу про нього чути. Ця людина прийшла в мій дім гостем, але весь вечір поводилася так, нібито я тут ніхто, порожнє місце! - Витримавши невелику паузу, я продовжив. - Подумати тільки! Моя дружина вважає таке ставлення гідним мене! Гідним того, хто весь світ готовий скласти до її ніг!

Я чув, як шумно зітхнула Катаріна.

- Виходить, що ви посварилися? Мені шкода...

- Ні, ми не посварилися, просто Зої робить усе для того, щоб я почувався нікчемним, якщо навіть не жалюгідним, але принаймні нижче за неї. А я не хочу бути лише доповненням до чийогось красивого життя, слави й успіхів. Я завжди прагнув створити таку сім'ю, де одне одного б розуміли й любили таким, який ти є, а не доводили з кожним днем свою перевагу над тобою. Зрештою - це знищує чоловіка! Він перестає відчувати себе тією стіною, яка здатна захистити кохану жінку, і поступово перетворюється на жалюгідного невдаху. Але я не хочу бути таким, Катаріно! Ніколи!

Слова лилися безперервним потоком, але в міру того, як я викладав свої думки і почуття, гнів потроху затихав, приносячи із собою заспокоєння. У темряві я не бачив обличчя Катаріни, але відчував, що вона розуміє мене. Це була не жалість чи фальшиве співчуття, а те глибоке почуття розуміння, яке доступне лише тому, хто сам одного разу обпікся об щось подібне.

Я знав, що світла у вікнах було недостатньо, щоб розгледіти нас, та й якщо чесно, зараз мені було на це абсолютно байдуже. Не усвідомлюючи подальших дій, я раптом нахилився до Катаріни і торкнувся губами її губ. У цей момент усі мої сни і мрії стали дійсністю. Я й сам не уявляв, як сильно жадав цього весь час. Очевидно, дівчина не очікувала від мене такого, тому що її дихання вмить почастішало і легке тремтіння пробігало по всьому тілу.

- Містере Говард, але як же...

Я доклав палець до її палаючих губ і вимовив:

- Тихіше Катаріна, не говори більше нічого. Адже ми так давно мріяли про це...

Коли наші губи знову злилися в поцілунку, я зрозумів, що не помилився - її почуття до мене були взаємними.

*****

У кімнаті було тепло і приємно пахло корицею. Я ніжно стискав її у своїх обіймах, немов боявся, що вона відштовхне мене, змусить піти. Але цього не сталося. Шаль, повільно зісковзнула з її плечей, впавши на підлогу, і тільки тепер я звернув увагу, що на Катаріні все ще була та сама сукня, в якій я бачив її ввечері. Виходить, вона не поспішала повертатися до себе і віддала перевагу сну замість нічних прогулянок?

У тьмяному світлі самотньої лампи, ланцюжки на її шиї мерехтіли золотими іскорками. Я провів руками по важких шовковистих пасмах волосся, що вибилося із зачіски і тепер розсипалося по плечах. Вона дивилася на мене з-під своїх довгих чорних вій, і в її очах одночасно читалися страх перед невідомістю і щастя від усвідомлення того, що сталося. Мої руки ковзали по її тілу, відчуваючи пальцями його контури, через тонку тканину сукні, відкриваючи його для себе, вдихаючи запах її шкіри. У цей момент я не міг думати більше ні про що, крім тієї насолоди, яку я відчував, торкаючись до неї. Мої губи торкнулися її шиї, плечей, і я зрозумів - для жалю немає місця. У той момент у всьому світі існували лише ми.

Вогонь свічки відкидав на стіни тіні, що тремтіли в пристрасному танці.

Ми лежали на ліжку, вкрившись простирадлами, і мовчали. Доторкнувшись до її волосся, я почав перебирати сплутані пасма.

- Яким ти бачиш своє майбутнє? - запитав я Катарину, занурившись у приємні мрії.

- Дивлячись наскільки воно далеке. - відповіла вона, посміхнувшись. - Я й того, що сьогодні сталося, припустити не могла.

Я тихенько розсміявся.

- Думаю, мені цікаво дізнатися, якою ти сама себе бачиш надалі. Можливо через десять чи навіть двадцять років?

- Мені важко уявити себе через двадцять років. Я живу сьогоденням і наперед не заглядаю. Прагну прожити і відчути всі моменти, якими б вони не були, не упустити нічого. Тому в мене немає відповіді на твоє запитання, а вигадувати я не хочу.

Це були міркування людини, яка побачила життя у всіх його кольорах і барвах, яка вміє цінувати як біль, так і радість, бо і те й інше чогось вчить. Не дивлячись на свій такий юний вік, вона вже зіткнулася з несправедливістю світу, і не була тією людиною, яка легковажно будує повітряні замки.

Ще кілька хвилин і я почув її тихе, розмірене дихання. Повернувшись до неї, я мимоволі посміхнувся, бо побачив ангела, сплячого на моєму плечі, оповитого легким сріблястим світінням, і в якийсь момент навіть засумнівався: чи правда все це? Чи мої солодкі мрії так і залишилися лише снами? І немов на підтвердження моїх думок, щоб розвіяти всі сумніви, Катаріна прошепотіла ледь чутно:

- Я люблю тебе...

Моє серце затопила ніжність.

Залишок ночі я провів у своєму кабінеті, бо не можна було, щоб нас побачили, та й із Зої зустрічатися в той момент мені не хотілося. Я вирішив гарненько виспатися і лише потім приводити себе до ладу до сніданку. Учора мені здавалося, що алкоголь абсолютно не подіяв на мене, але вранці я зрозумів одну страшну річ, слідом за якою прийшла і наступна. Перша полягала в тому, що я все-таки був досить п'яний, хоча й не визнавав цього. Друга - Катаріна. Мені ясно згадалися всі події минулої ночі, і тепер я розумів, що маю ухвалити вельми важливе рішення: або я постараюся забути про те, що між нами сталося, і буду спокійно жити далі, або...

Але Катаріна сама допомогла мені в ухваленні рішення, оскільки до вечора цього дня я виявив під дверима свого кабінету лист, адресований мені, який і повинен був розставити все на свої місця.