Лабіринти пам'яті

У житті кожного хоч раз були секрети, ті найпотаємніші таємниці, про які не розкажеш, кому попало, які деколи доводиться зберігати все життя наодинці. Але як би там не було, всі таємниці терпляче чекають одного дня, коли про них дізнаються, коли їхній сенс розкриє з волі долі якийсь щасливчик. Клятви складають і руйнують, те саме трапляється і тут, жодну історію не можна приховати, заховати від сторонніх очей назавжди, часто це лише питання часу, а його ніколи не буває замало, коли йдеться про очікування...

Сказати по правді, я вже й не пам'ятаю, коли все почалося. Відтоді як ми переїхали сюди, час перестав існувати для мене. Це місце, в яке ми привезли наші почуття, надії та благі наміри, обернулося справжнім пеклом, у якому я горю досі.

Глава 1

Крістіан Голдман

Наші дні

Ми з Шеріл давно мріяли про великий і просторий будинок, у якому б нам не докучали сусіди й шум вулиць. Подалі від метушні міста. До того ж у нашої маленької доньки підозрювали астму, і свіже повітря пішло б їй на користь. Але поки що ніяк не складалося.

Моя дружина працювала в художній студії, продаючи картини, більшість з яких побували не на одній виставці і мали хороший попит. Я обіймав посаду журналіста в одній із великих компаній, і мав, загалом, непоганий заробіток. Але через сімейні проблеми відкласти грошей у нас не виходило. Після смерті моєї матері, стежити за дочкою стало нікому. У дитячий садок її не брали через постійні напади хвороби, і нам доводилося наймати няню, яка проводила з нею майже весь день. Мене пригнічувала ця обставина, що нашу доньку виховуємо не ми, а зовсім стороння людина. Будь-які спроби натякнути Шеріл про роботу вдома закінчувалися сварками. І я розумів її. З одного боку, вона могла б приділяти Ейпріл більше часу, а з іншого - її дохід різко зменшиться в кілька разів. Тим самим відкладаючи шанси втілити нашу мрію все далі.

Після чергової такої розмови, через кілька днів, Шеріл принесла свіжий номер газети і, сівши навпроти мене за столом, промовила:

- Сьогодні я прочитала в оголошенні про продаж будинку, ціна якого нас може зацікавити.

Мене справді заінтригувала її заява.

- Я можу поглянути?

Вона простягнула мені складену навпіл газету:

- Ось цей. Його виставили на продаж лише тиждень тому. Якщо ми поквапимося, то зможемо переїхати вже дуже скоро.

Я уважно перечитав текст оголошення і тепер роздивлявся чорно-білу фотографію досить старої, але все ж таки красивої і доглянутої будівлі.

- Думаю, це скоріше маєток, а не звичайний будинок, як вони пишуть. Що ж, це чудовий варіант. Не щодня може трапитися такий шанс. Ціна на нього досить низька, у чому підступ?

Шеріл посміхнулася:

- Ми можемо домовитися про зустріч із господарями і дізнатися в них усе особисто. А заодно й подивимося будинок.

Мені подобався хід її думок. Тому я не став відкладати, і твердо вирішив завтра ж зайнятися цим питанням.

*****

Дівчина приїхала точно до призначеного часу, що не могло не радувати. Це була вельми мила особа, років двадцяти п'яти, з чудовими блакитними очима і довгим чорним волоссям. Вона зустріла нас привітною посмішкою і простягнула руку на знак привітання.

- Добрий день. Мене звати Меган. Містер Аттвуд доручив мені займатися продажем будинку, який, по суті, є старовинною садибою, як Ви, гадаю, вже помітили.

- Доброго дня. Нам дуже приємно. Я Крістіан, а це моя дружина Шеріл.

- Радий знайомству. Мушу визнати, у Вас дуже гарна дружина. - Посміхнулася Меган, і вказала рукою в бік будинку. - Пройдемо?

Шеріл з посмішкою подивилася на мене.

- Дякую Вам. Звичайно.

Фасад будівлі виглядав трохи застарілим, але загалом не потребував великого ремонту. Я додав про себе ще один плюс. Великі дерев'яні вікна порожніми очницями дивилися на нас. Перед будинком знаходився старий фонтан.

- Скажіть, а він працює? - Поцікавилася Шеріл, яка до цього часу мовчки стояла осторонь, спостерігаючи за тим, що відбувається.

- Думаю так. Тільки варто його гарненько вичистити і перевірити труби. - Відповіла Меган після недовгої паузи, оглядаючи фонтан.

- Чудово! Думаю, Крістіан зможе розібратися з цим.

- Не поспішай, кохана. Ми ще нічого не бачили.

- Мені вже все подобається! - Приклавши долоні до губ, відповіла вона.

Я не зміг стримати посмішку. Шеріл була щаслива як дитина, і мені не хотілося перешкоджати її захопленню.

- Праворуч від маєтку знаходиться сарайчик для інструментів, лівіше - гараж для вашої машини. За ним починаються сади, штучне озеро і зимовий сад-оранжерея. - Продовжувала Меган, намагаючись не упустити вигідного для неї моменту. - Тут же на території є маленька каплиця і фамільний склеп.

Очі Шеріл розплющилися від подиву. Але, не даючи їй схаменутися, дівчина заговорила:

- Не лякайтеся. Цій будівлі вже багато років, і господарі змінювалися не один раз. Швидше за все, від цього склепу залишилася лише назва. Прах уже давно вивезли родичі, які покинули ці місця.

- Це так... незвично для мене. Щось на кшталт домашнього кладовища...

- Формально так і є. Але тільки не на ділі. Не турбуйтеся про це.

Шеріл оглядалася навколо, і в її очах читався захват.

- А чому господар продає цей маєток? Він же чудовий...

На хвилину нависла тиша, і я помітив, що Меган це запитання змусило понервувати ще до того, як вона відповіла.

- Містеру Аттвуду терміново потрібні гроші, і нічого не залишається, як продати все своє майно. До речі будинок усередині повністю обставлений. Він не забирає з нього жодних меблів. Якщо купите його - все залишиться вам.

Не знаю, що саме насторожило мене в її словах, але це було дивно. Навіть якщо господареві так терміново необхідно виїхати, це зовсім не привід для того, щоб кидати тут усі свої речі...

- Ми можемо оглянути приміщення зсередини? - Запитав я, не приховуючи зростаючої цікавості.

- Безсумнівно. - Посміхнулася Меган, виймаючи ключ від парадних дверей із сумочки. - Слідуйте за мною.

*****

Це був просто приголомшливим будинок. Він перевершив усі мої найсміливіші надії. Просторі кімнати, величезні вікна з видом на сад не могли залишити байдужим. Меблі дійсно були старими, але мали просто чудовий вигляд. Різьблені дверцята шаф, глибокі м'які крісла і великий камін у вітальні. Якби раніше мені сказали про те, що зі звичайної міської квартири я зможу переїхати в родовий маєток таких розмірів, що належить кільком поколінням, я б тільки посміявся. Зараз же ми були всього лише за крок від цієї нездійсненної мрії, яка здавалася раніше нездійсненною.

Шеріл була підкорена, - я бачив це. Вона не приховувала своїх емоцій із самого початку, а тепер і зовсім раз у раз розпитувала Меган про ті чи інші переваги й недоліки старих будинків.

Не знаю чому, але ця дівчина здавалася мені якоюсь закритою і відчуженою. Її поведінка тривожила мене, але я не міг точно зрозуміти, з чим це пов'язано.

Ось вона з посмішкою показує Шеріл вітальню і кабінет, але все ж таки, було щось у її рухах і жестах, що викликало в мене недовіру.

- Дорогий, подивися, який величезний кабінет! - Голос дружини висмикнув мене з думок. - Тут я зможу зробити студію для своїх робіт.

Я, усміхнувшись, кивнув.

- Ви художниця? - З цікавістю звернулася до неї Меган.

- Так, я працюю в студії реставрації.

- Це просто чудово, оскільки нагорі є невеликий виставковий зал. У господаря були свої експонати, привезені з різних країн для колекції. Думаю, Вам вона згодиться для тих самих цілей.

Я побачив лише, як просяяло обличчя Шеріл.

- Що скажеш, любий? Це чудове місце для життя і роботи. І Ейпріл тут сподобається, я впевнена.

Вона мала рацію, нашій доньці просто необхідне свіже, чисте повітря, а тут його було більш ніж достатньо. До того ж територія, виділена під сад і квітники, одразу ж вирішувала проблему з дитячими майданчиками. Мені нічого не коштувало виділити кілька днів на те, щоб встановити для Ейпріл гойдалку й огородити пісочницю. Гра була варта свічок, тому я оглядав приміщення, підходячи до цього з максимальною відповідальністю. Потім робити крок назад буде вже пізно. Я не знайшов нічого, до чого можна було б причепитися, крім одного: у будинку не було електрики. Але Меган тут же запевнила мене:

- Не турбуйтеся! Містер Аттвуд про це подбає. На завтра він домовився про зустріч з електриком, який усуне цю проблему. До кінця тижня в будинку буде повноцінне освітлення. Самі розумієте, у будівлях таких старих споруд ненадійна проводка. Але це можна вирішити.

- Скажіть, а як йдуть справи з трубами? Нам варто чекати «сюрпризів»?

- Господар міняв труби в усьому будинку кілька років тому, з ними проблем бути не повинно. У будь-якому разі Ви завжди самі зможете це контролювати, комунікації розташовані внизу, у підвалі. Там же котел, генератор подачі очищеного повітря в кімнати і вентиляція.

Я хотів оглянути все по максимуму, щоб приблизно знати, на що розраховувати після переїзду в нове житло. Тому Меган ще не одну годину водила нас кімнатами і сходами, показуючи, де і що знаходиться, а також у якому стані. Наприкінці нашої екскурсії ми з Шеріл залишилися задоволені і домовилися зателефонувати дівчині наприкінці тижня, щоб остаточно уточнити всі нюанси з документами і зустрітися з господарем.

*****

Увечері після зустрічі з Меган, я допомагав дружині накривати на стіл.

- Чим же це так смачно пахне?

- А ось дізнаєшся. - Загадково посміхнувшись, Шеріл потягнулася за прихватом.

Я, обійнявши її ззаду, зазирнув у сковорідку, в якій лежали тушковані курячі крильця в соусі. Моя улюблена страва.

- От чорт! - Вилаявшись, вона почала перекладати м'ясо на тарілку. - Треба ж, пригоріло!

Поцілувавши Шеріл у щічку, я вимовив:

- Не страшно. Ти все одно найкраща господиня, яку тільки можна уявити.

- У нормальних господинь вечеря не пригорає!

- Давай допоможу чи що, ти ж нічого мені не довіряєш на кухні! Наче я зовсім не розуміюся на цих твоїх жіночих секретах.

- А що, розумієш? Тоді ось тримай, акуратніше тільки, гаряче ж. І діставай сметану з холодильника.

Я відкрив дверцята в пошуках потрібних мені інгредієнтів, а сам весь час раз у раз спостерігав за Шеріл. І все-таки вона прекрасна. Нашому шлюбу не багато не мало п'ять років, але за ці роки, здавалося, я тільки й почав жити. До цього була лише вічна гонка за грошима, славою, посадами. Я не помічав, як швидко втратив інтерес до всього цього і далі просто жив за інерцією. Напевно, моє життя на той момент було позбавлене будь-якого сенсу, бо реалізувати себе без моєї коханої дружини я так і не зміг.

Ми познайомилися з нею в редакції, коли я приходив за новим матеріалом. Вона тоді потрапила на перші рядки газети як найкращий реставратор року, і це не могло не зацікавити мене. Я брав у неї інтерв'ю, а сам мимоволі помічав, що майже не слухаю її розповідь, а розглядаю цю дівчину настільки захоплено, нібито намагаюся назавжди закарбувати в пам'яті її образ. Напевно, вона помітила це, оскільки зніяковівши, опустила очі і лише зрідка поглядала на мене з-під довгих, вугільно-чорних вій. Того вечора я зголосився провести її додому, потім ми ще довго стояли на порозі, не в силах попрощатися з нею. Але мені пощастило, бо Шеріл теж відповідала мені взаємністю і тому легко погодилася сходити зі мною в кіно наступного дня. Назад я, здавалося, не йшов, а летів на крилах кохання. Так, так, я закохався як справжнісінький хлопчисько! Ніколи б не подумав, що колись буду настільки засліплений якоюсь красунею. Але Шеріл була не тільки красива, а ще розумна, дотепна і головне, - вона розуміла мене. Розуміла так, як до цього не міг ніхто інший. Здавалося, ще з півслова вона вловлювала всі мої почуття, думки, переживання. Це дуже цінно для мене й донині. Та власне відтоді нічого не змінилося. Я, як і раніше, до нестями люблю свою дружину, яка подарувала мені свою любов, щастя, а ще Ейпріл. Вона народилася через два роки нашого спільного життя. Пам'ятаю, тоді я сидів у редакції під тягарем своїх думок і проблем, коли мені зателефонувала Шеріл і сказала, що в нас буде дитина. Я поспішав якнайшвидше розділити з нею цю радість, і тому вже за півгодини був удома, з величезним букетом троянд і шампанським.

Зараз я згадував це, і чітко усвідомлював одну річ - наскільки цінним було для мене те, що я маю. Моя сім'я. Це був і той надійний тил, і ніжна вразлива частина мене. Грань між цими сторонами була дуже крихкою, і я боявся її зруйнувати. Боявся, прокинувшись одного разу, зрозуміти, що втратив це все, що залишився один. Не можу сказати, що я боявся самотності. Ні. Я боявся, що самотність буде єдиним, що залишиться мені від щасливих спогадів минулого. Що я буду ділити свою сім'ю з пам'яттю. Ця думка була нестерпною для мене, тому я постарався якомога швидше прогнати її геть.

- Крістіане, все добре? - Шеріл здивовано дивилася на мене. - Що з тобою? Про що задумався?

- Усе добре. Ось, шукав сметану, як ти й просила.

Вона лише недовірливо ковзнула по мені поглядом:

- Останнім часом ти якийсь сумний. У тебе проблеми на роботі?

- Ні, просто не клеїться багато чого з того, що я планую. Графік дуже ущільнився і я від нього неабияк відстаю. У нас звіт наступного тижня, а в мене ще кіт не валявся.

Шеріл сіла навпроти, поставивши блюдо на стіл.

- Я можу допомогти?

- Не варто, кохана. У тебе своїх справ не мало. До речі, все забуваю запитати, як там полотно, яке привезли тобі кілька тижнів тому? Воно серйозно промокло. Щось можна зробити?

- Тільки якщо наносити фарбу повторно, і то я не знаю... Зачекай, ти це спеціально, щоб відволікти мене від розмови про твої проблеми?

Я не міг стримати посмішку, так мило вона піддалася.

- Це правда, дрібниці. До кінця тижня ще купа часу, ось засяду сьогодні, і все напишу.

Вона вклала мої руки у свої долоні.

- Ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на мене. І до речі, наприкінці тижня в нас зустріч із містером Аттвудом, ти не забув?

Чорт! А я ж і справді зовсім забув про заплановану угоду! Що ж, доведеться сьогодні не поспати, але хоча б половину звіту закінчити.

- Звісно. А ти не намагалася йому додзвонитися?

- Коли додому їхали з Ейпріл, набирала кілька разів. У нього вимкнений телефон. Мені це здалося дивним як для людини, яка прагне швидше продати будинок.

Ось уже не один я помітив дивацтва, але знову ж таки постарався не надавати цьому особливого значення. Якби я знав, як тоді помилявся!

*****

На кухню увійшла донька, тримаючи в руках свого улюбленого плюшевого ведмедика.

- А ось і наша принцеса! - Промовила Шеріл, обіймаючи її.

Я посадив Ейпріл поруч із собою і поставив тарілку.

- Приємного апетиту. Тепер, коли ми всі в зборі, давайте вечеряти. - Вимовив я, посміхнувшись.

Ми насолоджувалися їжею, як раптом Ейпріл несподівано сказала:

- Сьогодні на дитячому майданчику мені знову не давали кататися на гойдалках, і не дозволили грати з ними.

- Хто не дозволив сонечко? - Запитала Шеріл, обмінявшись зі мною поглядом.

- Інші діти, які старші. Вони штовхнули мене і я впала. А ще відірвали вухо ведмедику. Луїза пришивала його назад.

Луїза була нянею Ейпріл, і ходила на прогулянки з нею, коли я або Шеріл були зайняті на роботі.

Дочка і раніше розповідала мені про подібне, але щоб справа доходила до рукоприкладства... Це було занадто. Як батько я не міг спокійно реагувати на це і заплющувати очі на конфлікт.

- Хто це зробив?

- Хлопчик із сусіднього будинку. Він обзивав мене невдахою і плаксою.

- Покажеш мені його завтра?

- Дорогий, вони всього лише діти, не потрібно його чіпати...- Заговорила було Шеріл, але я перебив її.

- Ні, це вже не дитячі ігри, коли справа доходить до образ. Сьогодні він штовхнув її, а завтра що? Поб'є? Ні, я це так не залишу.

І скільки б дружина не пробувала вмовити і переконати мене, все було марно. Я не міг дозволити якомусь хулігану принижувати і знущатися над моєю дитиною. Тому на завтра був готовий поговорити з ним і з'ясувати причину такої поведінки. Якщо потрібно і батьків його знайду, нікуди не дінеться.

- Не переживай рідна, скоро в тебе буде свій двір, великий і просторий. Тато подбає про гойдалки та пісочницю.

- Правда? - Усміхнувшись, запитала мене Ейпріл.

- Звичайно, правда, адже вже наступного тижня ми переїдемо в наш новий, великий будинок.

Шеріл здивовано подивилася на мене:

- Крістіане, ти впевнений?

- Так. Я так вирішив. Тут не найкраще місце для Ейпріл, та й сусіди занадто галасливі. А там будемо тільки ми втрьох.

- Ура! А в мене там буде велика кімната? - Радісно вигукнула донька.

- Обов'язково. Адже ми переїжджаємо в дуже великий, старовинний будинок.

- Як палац?

- Майже мила. Але кімната принцеси буде в будь-якому разі. Можеш повірити мені на слово.

Я бачив, як радісно сприйняла цю новину наша донька. Та й сама Шеріл мріяла про цей особняк відтоді, як побачила його. Тож сумнівів у мене не залишалося,- я прийняв правильне рішення.

*****

Питання вирішилося саме собою, а тиждень пролетів абсолютно непомітно. Тож коли настав день збирати й пакувати наші речі, це виявилося для нас справжнісінькою несподіванкою.

- Дорогий, коли ми виставимо квартиру на продаж? Адже нам потрібно найближчим часом погасити борги, ти не забув, сподіваюся?

- Я займуся цим днями. До того ж один мій знайомий, коли дізнався про наш від'їзд, дуже зацікавився питанням продажу. Думаю зв'язатися з ним і дізнатися, чи не передумав він ще. У такому разі ми отримаємо свої гроші набагато швидше.

- Було б чудово. Тому подзвони йому сьогодні, щойно ми приїдемо.

Я кивнув. Шеріл має рацію, що швидше ми вирішимо цю справу, то більше шансів, що ми встигнемо виплатити кредит до того, як нам нараховуватимуть відсотки.

- Тату, а куди ми з Луїзою можемо скласти мої іграшки?

- Зараз рідна, я дам вам коробку.

Порившись у купі картонних блоків, я знайшов те, що шукав.

- Така підійде?

Кивнувши, Ейпріл потягла її в кімнату.

- Що там таке? - Запитала мене Шеріл, визираючи з кухні.

- Дочка збирає свої скарби.

Посміявшись, ми почали пакувати далі своє майно, уявляючи, як привеземо все це в наш новий, величезний будинок. Єдиною прикрістю в усій цій історії стала заява Луїзи про те, що вона не зможе поїхати з нами, оскільки умови її найму не передбачали переїзду. Але Шеріл вирішила, що зможе залагодити це питання сама, тому ми більше не поверталися до нього.

Угода була призначена на обід, тому ми приспіли якраз вчасно. До нашого приїзду не тільки Меган, а й навіть містер Аттвуд власною персоною, чекали на нас біля гаража особняка.

Він, побачивши Шеріл і Ейпріл раптом, дивно змінився в обличчі й опустив очі. Це вкотре здивувало мене, адже така дивна поведінка власника не могла не насторожувати.

- Доброго дня, мене звати Джеймс Аттвуд. Я господар цього маєтку. Поки що...- Додав він, і засміявся своєму ж жарту.

- Добрий день, я Крістіан, це моя дружина Шеріл, а це Ейпріл - наша маленька принцеса.

- Дуже приємно познайомитися з Вами. А скільки ж років Вашій чарівній доньці?

- Цього року буде чотири. - Промовила Шеріл, з посмішкою пригладжуючи волосся на голові малятка.

Містер Аттвуд знову став темнішим за ніч, зобразивши натягнуту, болісну посмішку. Це радше можна було назвати жалюгідною подобою нормальної усмішки людини. Тепер уже й Шеріл помітила дивацтва в його поведінці, і з нерозумінням подивилася на мене.

- Чарівна дитина. - Джеймс тут же спробував розрядити обстановку. - Вибачте заради Бога, Ви не станете заперечувати, якщо я переговорю з Меган? Мені потрібно відлучитися всього на кілька хвилин. Я не змушу вас довго чекати.

- Щось не так? - Запитала Шеріл, здивовано піднявши брову. - Чи може Ви передумали продавати будинок?

Витерши спітніле від хвилювання чоло, він раптом вимовив, здається навіть несподівано для себе:

- Може й передумав. Тому мені потрібно обговорити це зараз.

Ми нерозуміючим поглядом дивилися, як віддаляється від нас містер Аттвуд. І як, перемовляючись із Меган, вони раз у раз кидають на нас красномовні погляди.

- Любий, що відбувається? - Шеріл повернулася до мене, запитально глянувши в очі.

- Сам не знаю, нісенітниця якась. Якщо він і далі так поводитиметься, ми одразу зберемося і поїдемо.

- Як? Адже ми вже налаштувалися на цю покупку, зібрали наші речі, зрештою! Ти навіть хотів зв'язатися з тією людиною щодо нашої квартири. І тепер усе це було даремно? До того ж, мені так сподобалося це місце. Та й Ейпріл ти обіцяв, що скоро в нас буде новий дім.

- Я все пам'ятаю, люба, але...

- Крістіане, ти ж не гірше за мене знаєш про її здоров'я. Ми не можемо так ризикувати...

Мені нічого не залишалося, окрім як здатися. Вона мала рацію. Я мав думати про нашу з нею дитину, а не про власні принципи.

- Добре, не хвилюйся. Я переговорю з ним, думаю, все ж таки він не передумає.

- І я на це сподіваюся, бо в нас немає більше шансів виїхати з цього міста.

Ейпріл смикнула мене за руку.

- Татку, ми повертаємося назад? Я знову гратиму в старому дворі?

Шеріл багатозначно подивилася на мене.

- Ні, принцесо. Зараз ми поговоримо он з тим дядьком, і зможемо переїхати в наш новий будинок. Ти ж бачиш його? Там за деревами?

Піднявши Ейпріл і посадивши собі на плечі, я показав у бік даху маєтку.

- Який великий! А можна я житиму нагорі?

Шеріл розсміялася:

- Не на горищі сподіваюся?

Тим часом містер Аттвуд продовжував свою бесіду з красунею Меган. Вона задумливо слухала його, іноді, з якимось співчуттям і жалістю поглядаючи то на Шеріл, то на мене. Але потім обличчя її знову набувало звичного вигляду, і вона наполегливо щось доводила Джеймсу, який розхвилювався. Він раз у раз витирав піт з чола і пригладжував волосся на голові.

Минуло ще близько двадцяти хвилин перед тим, як він, смикнув поли свого піджака, рішучим кроком попрямував до нас.

- Усе гаразд, містер Аттвуд? - Поцікавився я, бачачи його хвилювання, яке, як би він не старався, не виходило приховати.

- Так, ми тут порадилися, і вирішили, що... - На хвилину він застряг, глянувши на Меган, нібито шукаючи підтримки.

Вона кивнула ствердно, і він продовжив:

- Ми вирішили, що я продам Вам маєток. Ви хороші люди, а головне справді зацікавлені. Думаю, він принесе вам щастя...

Шеріл полегшено зітхнула.

- А ми було, вже подумали, що Ви вирішили відмовитися.

- Тепер воно Ваше. Пройдемо всередину, щоб завершити нашу угоду. Я віддам Вам ключі від дверей, і можете починати перевозити свої речі. Хоча гадаю, Вам і цих буде цілком достатньо. Адже Меган попередила Вас, що я не буду нічого забирати звідси?

- Так. - Я кивнув на знак згоди. - Але чому?

Містер Аттвуд озирнувся на всі боки.

- Я забрав лише все найнеобхідніше: речі моєї дружини, мої особисті речі та свою колекцію.

Я помітив, що його погляд затримався на сходах, що ведуть на другий поверх.

- Ваша дружина вже поїхала, вірно? - З цікавістю поцікавилася Шеріл, озираючись на всі боки.

- Так... вона поїхала раніше за мене, щоб підшукати нове житло в місті. А я залишився, щоб стежити за всім процесом продажу.

- Вибачте, звісно, це не моя справа, але чому Ви хочете виїхати в місто? Адже життя тут, на природі, така свобода, екологія, і чисте повітря, що може бути краще? Ми тому й зважилися на переїзд, через доньку. У неї астма, і їй дуже важливо дихати свіжим повітрям, без домішок і газів.

- Я не можу сказати точно, але в місті для мене більше перспектив. До того ж доведеться шукати нову роботу, а тут із цим проблематично. Та й яка може бути робота в такій глушині? Хіба що пов'язана з телефоном або інтернетом.

- Ви маєте рацію. Я сама художниця, і тому мені часто доводиться бувати на різних заходах, пов'язаних із виставками та іншим. Але в нас є автомобіль, тому думаю, це питання вирішиться саме собою. Головне, щоб наша донька почувалася краще. Це зараз найважливіше.

- У такому разі це хороший вибір. Ви вчинили правильно. Ну що ж, приступимо до угоди? - Промовив містер Аттвуд, жестом запрошуючи нас присісти у вітальні.

Ми наслідували його приклад і розмістилися зручніше в кріслах.

Меган поклала перед нами необхідні документи для ознайомлення, і простягнула ручку:

- Ось тут має бути Ваш підпис.

Я уважно вивчив зміст, і дав час прочитати написане Шеріл. Після чого, востаннє перед тим, як поставити вирішальний підпис, запитально глянув на неї. Шеріл ствердно кивнула.

Мить і все було готово. Ми передали конверт з оголошеною раніше сумою. Меган уважно перерахувала купюри, ще раз перевірила документи.

- Ось і все. - Підсумував Джеймс. - Готово!

І поклав на стіл ключі, пояснивши, що і для чого.

Після цього ми радо попрощалися, і містер Аттвуд у супроводі Меган залишив маєток.

*****

За кілька хвилин стало зовсім тихо, і ми з Шеріл і дочкою залишилися самі.

- Ну що милий, я можу привітати тебе з новосіллям?

- Так! Тепер це наш дім! Тобі подобається принцеса?

Ейпріл обійняла мене, і я, нахилившись, узяв її на руки.

- А де моя кімната? І як я знайду вас? Тут так багато дверей...

Ми з дружиною розсміялися.

- А ти час даремно не гаяла, дивлюся я, поки ми тут із паперами возилися. Ну що ти мила, ми завжди будемо поруч, і ти зможеш приходити до нас. Ну а щоб ти не загубилася, давайте зараз усі разом оглянемо наш новий дім?

- Так, так! - радісно закричала Ейпріл і побігла в хол.

Кивнувши Шеріл, тим самим підкликаючи її до себе, ми попрямували слідом за донькою.

*****

Сказати, що будинок був великим, означає не сказати нічого. Він був просто величезним. Великі мармурові сходи, з кованими, візерунчастими поручнями, химерно звиваючись, йшли нагору. Уздовж них було кілька невеликих віконець з видом на двір, які можна було відкривати влітку, тим самим наповнюючи будинок свіжим повітрям, що для нас було особливо важливо. Вкотре я здивувався тому, що містер Аттвуд не забрав з маєтку нічого, крім своїх особистих речей, бо всі коридори, кімнати і навіть сходинки сходів були вкриті дорогими килимами з натуральної вовни, що в наш час коштувало непомірно дорого. Виходить, ми купили старовинний особняк таких розмірів, з антикварними меблями і речами, практично за безцінь. З яких пір я став улюбленцем у долі?

Піднявшись на другий поверх, ми опинилися в довгому коридорі з безліччю дверей, від чого Ейпріл здивовано вигукнула:

- Тату, дивись скільки тут кімнат! Я ж казала, що в цьому будинку ми всі загубимося!

- Не загубимося. Бо зараз оглянемо всі ці кімнати, і ти швидко запам'ятаєш яка з них де. Тут має бути й дитяча, впевнена, містер Аттвуд, їдучи, залишив чимало гарних іграшок для тебе, - усміхаючись, відповіла їй Шеріл, відчиняючи найближчі до нас двері. За ними знаходився кабінет, який міг слугувати водночас і цілком гарною гостьовою кімнатою, бо тут, крім ліжка, була шафа, письмовий стіл і навіть камін. Оскільки ми з Шеріл уже приїжджали сюди ще до угоди, для нас це було не ново, але ось на Ейпріл побачене справило незабутнє враження.

- Можна це буде моя кімната? - запитала вона, дивлячись на нас.

- Люба, але ж це зовсім не схоже на кімнату принцеси, чи не так? Давай ми з татом пошукаємо тобі іншу?

Але вона лише закивала головою.

- Я хочу цю. Татку, можна залишуся тут? Дивись яке тут велике вікно, з нього видно наш сад. А ще тут є стіл за яким я зможу малювати.

Мені нічого не залишалося як погодитися. Ні, я не був безхарактерним і м'якотілим як може здатися на перший погляд, але коли йшлося про доньку, я не вмів їй відмовляти. Тому й тепер, згідно кивнувши, відповів:

- Добре, але тільки якщо ти впевнена, що кращої кімнати тобі не знайти в усьому будинку.

- Впевнена.

- Ну що ж, у такому разі, ми з мамою перенесемо всі твої речі та іграшки сюди, і, гадаю, вона все ж стане справжньою кімнатою принцеси. Що скажеш?

У відповідь на мої слова, донька міцно обійняла мене, світячись від щастя. І знаєте, іншої подяки мені й не потрібно було в цей момент. Воно того варте було. Настільки явною і щирою була її радість, що я не посмів би затьмарити її відмовою.

*****

До моменту, коли ми трохи впоралися з речами та облаштували кімнату Ейпріл, було вже доволі пізно, тож ми поспішали якнайшвидше лягти спати, адже на завтра в кожного з нас було багато справ.

Перед тим як лягати, я вирішив перевірити доньку. У кімнаті було тихо, і я радів, що її сон спокійний і ніщо не ускладнює їй дихання. Напередодні я відчинив вікно, щоб свіже повітря безперешкодно проникало сюди. Ейпріл посміхалася уві сні, притискаючи до себе плюшевого ведмедика. У цю хвилину вона була схожа на ангела, і я мимоволі замилувався нею.

Коли я повернувся в нашу кімнату, Шеріл уже приготувала постіль для сну і, посміхнувшись, промовила:

- Чого ти так довго? Ейпріл досі не спить?

- Ні, вона спить, і вперше за довгий час спить спокійно.

Полегшено зітхнувши, вона подивилася на мене:

- Це чудова новина, Крістіане. Як же давно я цього чекала.

Я присів на край ліжка, з ніжністю дивлячись на дружину.

- До чого ж ви схожі з Ейпріл: губи, очі, волосся, що вже говорити про характер...

- А що не так із моїм характером?

- Хіба я сказав, що з ним щось не так? Просто наша донька завжди і в усьому намагається тебе наслідувати. Ось і сьогодні, бачила ж як вона вперто відстоювала своє бажання отримати цю кімнату?

- А мені здається, що в цьому вона більше схожа на тебе.

Я тільки було відкрив рота, щоб заперечити, як раптом у кімнаті заблимало світло, а ще через хвилину згасло зовсім.

- А електрик казав, що з проводкою все гаразд. - З іронією в голосі вимовила Шеріл.

- Нічого страшного, я завтра сам спущуся в підвал і все перевірю. Якщо не впораюся, викличемо його ще раз, нехай розбирається, поки не усуне проблему. А зараз давай лягати, все одно вже нічого не побачимо, та й вставати нам рано.

Забравшись під ковдру, я з досадою думав про те, що тепер ще однією турботою стало більше, але ж я сподівався, що все передбачив. Від цих думок мені зовсім не спалося, хоча я і намагався змусити себе. Повернувшись у ліжку, я мовчки спостерігав за Шеріл. У світлі місяця можна було чітко розглянути риси її обличчя. На відміну від мене вона спала, але сон був не спокійним, бо повіки раз у раз тремтіли. Напевно, їй снилося щось не дуже приємне, і я навіть подумав про те, що правильніше буде розбудити її, щоб перервати нічні жахи, але не наважився, тому що мені здалося, що вона заспокоїлася.

Вітер раз у раз здіймав штору на вікні, через яке звідкись здалеку долинали дивні звуки, включно з протяжним собачим виттям. Цікаво, звідки воно могло виходити, якщо врахувати, що на багато миль навколо тільки ліс, а в наших сусідів і зовсім немає собаки. Цей факт на той момент здався мені всього лише дивним і не більше того. На ділі ж це було, щонайменше, дивно, до того ж мені починало здаватися, що з кожним разом цей звук ставав дедалі виразнішим, нібито наближався.

Я звернув увагу на Шеріл: зараз вона спала спокійно, обіймаючи подушку, і навіть посміхалася уві сні. Тепер будити її не було сенсу, а отже, я сходжу до кімнати доньки і перевірю, чи не злякало її це виття.

У світлі повного місяця, який висвітлював кімнату, я чітко побачив сплячу дитину. Уві сні риси її обличчя були повністю розслаблені, від чого вона здавалася ще молодшою.

Я прислухався до її дихання: воно було рівним і глибоким. Як же довго ми з Шеріл чекали цього часу, коли здоров'ю нашої дочки нічого не загрожуватиме. І хоча звук собачого виття поступово починав слабшати, я все одно трохи прикрив вікно і задернув його шторою, після чого поспішив повернутися в нашу кімнату.

Більше цієї ночі нічого не турбувало мене, і тому я сам не помітив, як забувся глибоким сном.

*****

На мій подив Шеріл сьогодні прокинулася рано і вже стукала посудом на кухні, поспішаючи до нашого пробудження приготувати сніданок. Я підійшов до неї ззаду, і поцілувавши в щоку, вимовив:

- Доброго ранку, мила! Як тобі спалося в першу ніч у нашому новому домі?

Вона, відповівши на моє привітання, посміхнулася:

- Добре, тільки ось що мені снилося я зовсім не запам'ятала, але сон однозначно був барвистим і змістовним. По-моєму, в ньому йшлося про цей будинок, але до нашого сюди приїзду. Допоможи мені перекласти салат у цю миску. - Звернулася вона до мене. - До речі, як там Ейпріл, ти не заходив до неї?

Я заперечно похитав головою.

- Ні, тільки ввечері, перед сном, і на мою радість вона спала дуже спокійно, не задихаючись як зазвичай.

Шеріл просяяла.

- А я вирішила дати їй поспати вранці й не турбувати. Як же все-таки добре, що ми зважилися на цей переїзд. Свіже повітря однозначно піде їй на користь.

Я вирішив не чекати пробудження доньки, і одразу після сніданку ще раз оглянути ділянку, з метою знайти підходяще місце для дитячого майданчика. Ейпріл завжди мріяла про гойдалку, і я повинен був цю мрію здійснити.

- Дякую за сніданок, було дуже смачно. - Звернувся я до Шеріл, встаючи з-за столу і прямуючи в хол.

- Та ні за що, а ти куди?

- Хочу знайти номер електрика і зателефонувати йому, щоб він сьогодні заїхав до нас і розібрався з проводкою, ми ж не можемо жити без світла.

- У мене ноутбук скоро зовсім розрядиться, і я не зможу працювати, але ж завтра мені потрібно полотно відвезти в галерею.

- Ну, ось бачиш. Саме тому я повинен його знайти. А потім я вирішив зайнятися майданчиком для Ейпріл.

Шеріл з'явилася в дверях, витираючи руки рушником.

- Ти впевнений, що встигнеш зробити все за один день?

- Постараюся.

Додзвонитися електрику мені вдалося тільки втретє, і його слова мене не обрадували. Виявляється, на сьогодні у нього вже є робота, і приїхати до нас він точно не встигне, тому на його допомогу ми можемо розраховувати тільки завтра, а отже, ще один вечір нам доведеться провести в темряві. Я вирішив проїхатися в місто, і запастися хоча б батарейками для ліхтарика.

- Я їду в магазин, тобі нічого не потрібно? - Поцікавився я у Шеріл, прихопивши з комода ключі від машини.

- Начебто ні. А що трапилося?

- Світло з'явиться тільки завтра, а ліхтар сів остаточно. Може в нас у будинку хоча б свічки є?

На що отримав негативну відповідь.

- Ні.

- Чудово, значить заїду ще й за свічками. Люблю тебе. - І, поцілувавши дружину в щоку, я попрямував до гаража.

Виїхавши на дорогу, я дотримувався напрямку в бік міста, коли помітив, що бензин закінчується. Вилаявшись про себе, і озирнувшись на всі боки в пошуках найближчої заправки, я побачив невеликий, з блискучим металевим дахом магазинчик, і вирішив, що правильніше буде згорнути зараз, оскільки доїхати до міста я все одно не зможу, не заправившись. Тому не довго думаючи, припаркував машину ближче до входу і зайшов у магазин. Це було досить світле, просторе приміщення, в якому смачно пахло свіжою випічкою і спеціями. Озирнувшись на всі боки, я побіг до найближчої полиці в пошуках свічок, раз у раз ловлячи на собі дивні, цікаві погляди відвідувачів. Деякі з них тепер юрмилися біля каси, про щось тихо перешіптуючись із невисокою жінкою, яка працює тут.

- Молодий чоловіче, Вам допомогти? - Звернулася вона до мене, піднімаючись зі свого місця.

- Так, якщо не важко. Мені потрібні свічки або на крайній випадок батарейки.

Вона підійшла до мене і, діставши з верхньої полиці упаковку свічок, простягнула їх мені.

- Батарейки в нас теж є.

- Тоді я візьму і їх.

- Романтичне побачення намічається? - Запитала вона мене, посміхнувшись.

- Ні, не зовсім так. - Засміявся я. - У нас проблеми з проводкою, з учорашньої ночі немає світла.

- А де Ви живете? Раніше я Вас тут не бачила, хоча знаю кожного в цій місцевості. - Почала розпитувати мене вона, вже зовсім осмілівши.

- Маєток Аттвуд. Я нещодавно переїхав сюди зі своєю дружиною та донькою.

У цей момент я помітив, як у приміщенні залягла абсолютна тиша, і люди, які перебувають там, раптом почали перешіптуватися. Уже на касі я звернув увагу, як двоє чоловіків, не особливо турбуючись про те, що я можу їх почути, говорили між собою:

- Маєток Аттвуд? Спаси Господи...

- І як вони тільки наважилися...

І вкотре я знову не надав цьому значення, вважаючи всі ці плітки пустопорожньою балаканиною місцевих жителів. Але хто міг подумати, що зовсім скоро я сам шукатиму зустрічі з ними, щоб поговорити про свій новий дім.

*****

Вдома на мене вже чекала Шеріл, і вигляд у неї був украй схвильований.

- Щось сталося? - запитав я, простягаючи їй пакет із недавніми покупками.

- Поки тебе не було, дзвонив електрик, і сказав, що усуне несправність, але це займе близько трьох днів, звідкись він знає причину відсутності світла в усьому домі, напевно, розмовляв із колишніми господарями.

Та що ж таке! Не встигли ми переїхати і проблеми почали з'являтися незрозуміло звідки. У той момент я чомусь відчував, що це ще не кінець.

- Люба, ти головне не турбуйся...

- Крістіане, я не можу так довго чекати, завтра у мене зустріч у галереї, я маю бути там і передати полотно, а в мене навіть зв'язатися з ними не виходить!

- Я зараз пошукаю довідник номерів, і ти зателефонуєш у галерею, поясниш їм ситуацію.

- Чому він не сказав нам, що з будинком є якісь проблеми?

- Ти про містера Аттвуда? Думаю, він просто побоявся, що ми передумаємо купувати його.

Шеріл уважно подивилася на мене:

- Він сам вагався з рішенням продавати його чи ні, не думаю, що тут у грошах справа.

Я лише посміхнувся у відповідь на її слова:

- Хочеш сказати це якась змова?

- Ні, я хочу сказати лише те, що якби знала, що в перші ж дні нашого переїзду я не зможу нормально працювати, задумалася б про його вартість.

- Але люба, ми й так купили цей будинок практично за безцінь!

Я бачив, що Шеріл нервує і злиться від власної безпорадності, але нічим не міг допомогти їй наразі, окрім як у пошуках довідника, чим і вирішив зайнятися.

Ми сиділи у вітальні, шукали номер, за яким можна було б зв'язатися бодай із кимось із галереї та попередити про непередбачувані обставини, і тихо перемовлялися між собою, коли увійшла Ейпріл.

- Привіт сонечко,- звернулася до неї Шеріл. - Чому ти не граєш у себе, щось сталося?

Витримавши деяку паузу, вона вимовила:

- Я не можу жити в цій кімнаті, дайте мені іншу.

- Але чому?

- Там за стіною постійно хтось плаче і не дає мені спати,- сказала вона, притискаючи до себе плюшевого ведмедя.

Ми з Шеріл обмінялися стривоженими поглядами.

- Хто плаче, мила? - запитав я, присівши поруч із донькою і тримаючи її за руки.

- Не знаю, якась тітка. Вночі вона заважає мені спати, а коли я граюся, дивиться за мною і просить, щоб я пішла з нею. Вона називає мене Ребеккою, але я ж не вона...

Тепер уже не по собі стало і мені теж. Про що говорить дочка? Потрібно негайно показати її дитячому психологу днями, можливо, це лише її фантазії. Так я думав донедавна, тепер же я був упевнений, що психолог потрібен радше мені, ніж Ейпріл.

*****

Проблема з електрикою все ще залишалася відкритою. Я прекрасно розумів, що мені і Шеріл необхідно працювати, та й доньці було не зовсім комфортно проводити вечори зі свічками, хоча вона і знаходила в цьому свої, дитячі плюси. Але для нас, дорослих, це було ще тією заковикою, яка, на жаль, зовсім не хотіла вирішуватися. Я навіть пробував знайти електрика в місті, і готовий був сам з'їздити за ним і відвезти назад, але вони всі, дізнавшись, як далеко потрібно їхати (ну або на те були якісь ще причини, невідомі нам поки що), відмовлялися. Ось тільки час минав, а проблеми не тільки не розв'язувалися, а й накопичувалися, бо на Шеріл уже давно чекали в галереї, а двигун у машини заглух, і вона не зрушила з місця. Здається, всі вищі сили ополчилися проти нас у ці дні... Що ж, сьогодні на нас чекав ще один вечір при свічках. І ніч в абсолютній темряві.

Коли ми з Шеріл залишилися самі у своїй кімнаті, вона запитала мене, ставлячи свічник на тумбочку:

- Як ти думаєш, про що говорила Ейпріл? Про яку жінку? Чи могла вона знайти десь фотографії або будь-які згадки про попередніх власників цього будинку?

- Дітям властиво фантазувати і створювати собі уявних друзів, я гадаю, це лише плід її уяви, адже ти знаєш нашу доньку.

Вона з недовірою подивилася на мене:

- Крістіане, такі фантазії не можуть зароджуватися безпідставно. Я б ще зрозуміла тебе, якби вона вигадала собі подружку або друга, але доросла жінка явно не компанія для маленької дівчинки...

- Добре, добре, я обіцяю звозити її до дитячого психолога днями, може, ти й права.

Витримавши невелику паузу, Шеріл додала:

- Зверни увагу, тут не було жодного натяку на дітей. Ні іграшок, жодної речі. Крістіане, тут не було навіть дитячої кімнати. Усе говорить про те, що в цьому будинку жила молода сім'я, але містер Аттвуд за весь час жодного разу не згадав, що в нього з дружиною є діти.

- Тобі здається дивним те, що в них могло не бути дітей?

- Я не знаю. Просто хвилююся за нашу доньку, вона й так хвора, а тепер ще ці розповіді. Вони лякають мене.

Ми замовкли, дивлячись один на одного, як раптом десь нагорі пролунав шум, що змусив нас як по команді схопитися з місця і вирушити туди.

Наприкінці коридору, що вів до наших кімнат, були вузькі сходи, які йшли нагору, на горище, де було кілька кімнат, які колишній власник пристосував під майстерні та для зберігання різного мотлоху. Саме звідти й долинав звук. Піднявшись, я побачив Ейпріл, яка сиділа біля невеличкої картонної коробки і щось роздивлялася. Шум речей, що падали з полиці, вочевидь, зовсім не злякав її, бо вона спокійно продовжувала своє монотонне заняття.

- Донечко, скільки разів я просив тебе не підніматися сюди, це може бути небезпечно.

Відтоді, як ми переїхали сюди, навіть я сам і Шеріл не знали толком, що зберігається в цих ящиках і коробках, розібрати які все не доходили руки. Я боявся, що вона може чимось тут поранитися або просто впасти й ударитися. Ключів від дверей, що ведуть нагору, ми так і не знайшли, а поставити новий замок не було часу, тому до сьогоднішнього дня все обмежувалося звичайними проханнями. Але тепер я був рішуче налаштований замкнути нарешті ці нещасливі двері, щоб уникнути біди.

Шеріл взяла доньку на руки, і вже хотіла було піти, коли Ейпріл вимовила:

- Подивися матусю, я знайшла фотографію з Ребеккою, тією, за яку приймають мене.

У момент у нас похолоділо все всередині. Я нахилився і підняв з підлоги фотографію, у важкій металевій рамці, на якій була зображена вже не молода жінка, з дівчинкою на руках. За віком вона була як Ейпріл, може трохи старша, темне русяве волосся заплетене в товсті коси. Вони обидві були вбрані в ошатні сукні, і виглядали щасливими, нібито готувалися до якогось торжества.

Тепер запитань стало ще більше, ніж можливих відповідей, і я поспішив запитати про це в доньки.

- Люба, що саме ти знаєш про цю дівчинку?

- Ця дівчинка жила тут раніше, а ще в неї була няня, це вона на фотографії.

Ми з дружиною переглянулися.

- Якщо це її няня, де тоді її батьки? - запитала Шеріл, пильно вдивляючись у риси обличчя доньки.

- Я не знаю.

Я вирішив поки що залишити цю розмову до більш слушних часів, і покинути це місце. Важко припустити, про що в цей момент думала Ейпріл, але вона лише посміхалася на руках у матері, і я був радий, що ця подія не налякала її.

*****

Те, що сталося сьогодні з Ейпріл, підкосило нас, але ми намагалися не подавати виду перед донькою. Тому, Шеріл вирішила побути з нею наодинці і постаратися відволікти, а я спустився в сад.

Коли ми купували цей будинок, то сподівалися, що він стане нам фортецею. І не тільки від моральних проблем, а й не допустить сторонньої присутності в нашій родині. Але все виявилося зовсім не так. Я, як журналіст чув і стикався у своєму житті з безліччю дивних історій, зокрема й містичних, але ніколи не думав, навіть не підозрював, що одна з них колись стане частиною нашого побуту. Можливо, містер Аттвуд щось знав про це, або був опосередковано причетний, адже тоді одразу пояснювалися всі дивацтва в його поведінці перед купівлею будинку, і навіть те, чому він залишив новим мешканцям усе своє майно. Але бути впевненим у цьому до кінця я не міг через брак будь-яких доказів. Зрештою, ситуацію він виправити не зміг би, а шукати винних тепер було, щонайменше, нерозумно. Ось за такими невеселими думками, мене наздогнало наступне відкриття.

Я підстригав кущі біля будинку, коли раптом побачив жіночий силует у вікні. «Моя дружина спостерігає як я працюю» - посміхнувся я про себе, продовжуючи роботу. Піднявши голову наступного разу, я вже нікого там не побачив, лише край старої дубової шафи з орнаментом визирав з-за прочиненої штори. Тож, я не надав цьому особливого значення, і вирішив завершити розпочату справу, після чого сходити й провідати Шеріл, а заодно дізнатися, як там наша донька. Вона зустріла мене привітною посмішкою, піднімаючись зі стільця.

- Ну як вона?

- Усе гаразд, ми з нею трохи поговорили, а тепер вона грається у себе в кімнаті.

Я подивився в бік вікна і задумався.

- Усе гаразд?

- А де шафа? -з подивом звернувся я до дружини.

- Яка шафа? - здивовано перепитала вона.

- Та, яка стояла біля вікна.

- Але... тут ніколи не було шафи. Адже вона стоїть з іншого боку.

На хвилину витримавши паузу, я вимовив:

- Просто я бачив тебе у вікні, коли прибирав у саду, і бачив край шафи, а тепер її немає.

- Я не підходила до вікна, Крістіане, ти мене лякаєш...

У кімнаті нависло мовчання.

- Але я точно бачив когось у вікні другого поверху. Можу припустити, що я переплутав вікна, але силует був дуже виразним.

Бачачи повне замішання і хвилювання Шеріл, я знову спустився в сад і подивився на вікна. Ось він, мій кабінет, через розкриті штори видно письмовий стіл. Це, найімовірніше, кімната доньки (ніяк не можу запам'ятати розташування всіх кімнат у цьому величезному будинку), поруч наша з дружиною спальня. Але що ж це за вікно? Світла штора тепер була повністю задерта, і я, як і раніше, бачив кут прикрашеної різьбленням шафи. Дійсно, я не знаю жодної такої кімнати.

Швидко піднявшись сходами, я зупинився перед нашою спальнею. Між усіма дверима був однаковий проміжок, і лише між спальнею і до самого кута не було нічого, крім голої стіни. Виходить тут і справді є прихована кімната, про існування якої колишній власник вирішив промовчати з незрозумілих причин. Не знаю, чи правильним був мій намір стосовно цієї стіни, але я вирішив розібрати її і дізнатися, що ж ховається за цією кладкою. Шеріл прийняла мою заяву не надто радісно, але й не опиралася, бо, судячи з усього, сама хотіла знати, з чим ми маємо справу. Вирішено було покликати майстра з міста, який допоможе з цією проблемою, а також подбає про подальший ремонт.

Я вже давно не міг нормально заснути. Спочатку мене кидало то в жар, то раптом ставало холодно, нібито в кімнату залітав свіжий осінній вітер. А потім, півночі я кидався уві сні, вивертаючись від кошмарів, що переслідували мене. Я б цілком міг списати це на втому, оскільки на землі роботи завжди знаходилося більше, ніж у звичних для нас висотках, та й службові обов'язки ніхто не скасовував, але я відчував, що причина криється в чомусь іншому, чого я ще поки що не усвідомив повною мірою. Іноді посеред ночі, мене нібито викидала зі сну невідома сила, і потім уже я не міг стулити очей до самого ранку, лежачи у своєму ліжку і прислухаючись до кожного звуку і шереху в будинку. Але найбільше мене турбувала Ейпріл. Раніше завжди така відкрита й усміхнена, вона почала все частіше замикатися в собі, не даючи можливості нічого дізнатися доти, доки вона сама не вирішить, що для цього настав відповідний час. Я готовий був посперечатися, що таке місце, як верхній поверх будинку: темний, похмурий і сирий, ніколи не привернув би її для ігор, якби щось не вабило, не тягнуло туди. І це «щось» якраз не давало мені спокою. Знаючи, наскільки вразливою, ніжною і вразливою була наша донька, я боявся, що подібні події якось позначаться на ній, до того ж будь-яке моральне потрясіння могло спричинити за собою черговий напад астми, від яких ми оберігали її. Але в цьому будинку так не виходило. Він нібито жив своїм, окремим від усіх життям, і не можна було передбачити, в який момент ти можеш стати його частиною. Часом мені починало здаватися, що хтось невидимий контролює нас, стежить невпинно за кожним кроком, зробленим у цих стінах. Трохи легше дихалося на вулиці, але все ж таки відчуття, що ця земля так само пов'язана з домом, було присутнє. Усе це було схоже на замкнене коло, яким ми ходили.

*****

День починався як зазвичай, нічого не віщуючи, і мені починало здаватися, що всі наші страхи і побоювання потроху відступають, нехай і маленькими кроками. Шеріл зранку вже поїхала на роботу, а я залишився вдома в очікуванні електрика, покладаючи на нього всі свої надії. Щоб хоч якось скоротати час, я вирішив трохи пройтися садом, окинувши його хазяйським оком на наявність необхідної реставрації альтанки або підпірок для виноградних лоз і квітів. Повільним кроком я йшов вузенькою гравійною доріжкою, яка шаруділа дрібними камінчиками при кожному русі. Відійшовши на досить пристойну відстань, я обернувся, вдивляючись у обриси маєтку. Тільки зараз, залишившись наодинці з самим собою, я зміг оцінити його велич. Темні очниці вікон вимальовувалися блискучими плямами на загальному тлі темного каменю. Загострені башточки даху пронизували своїми шпилями білосніжні хмари. Галявини, що ведуть від самого порога вглиб саду, були усипані пелюстками троянд і персиковим цвітом. Кучеряві троянди наповзали на дикий хміль, створюючи химерні композиції простоти й грації. Трохи віддалік, ближче до західного ґанку маєтку, була відкрита альтанка, що колись велично виступала на узвишші, тепер вона поросла мохом, фарба на ній облупилася. Безумовно вона вимагала догляду. Фонтан біля входу, який все ще не працює, але вже вичищений і заповнений свіжою прозорою водою, відбивав хмари, що пропливають над ним. Особливо гарний він був на заході сонця, коли воно повільно сідало за обрій, затоплюючи небо рудими фарбами. У цей момент, здавалося, вода переставала бути водою, і об кам'яні стінки плескалося розплавлене золото. Вкотре я переконався, що цей маєток жив своїм життям, мав свою унікальну історію, якусь мовчазну таємницю, відому лише цим стінам, що її зберігали.

Мої роздуми перервав дзвінок стільникового, і я швидко дістав із кишені телефон. На дисплеї висвітився незнайомий номер, але я одразу здогадався, хто міг мені телефонувати.

- Так? - сказав я, відповівши.

- Добрий день містер Голдман? Це Томас, Ви телефонували мені вранці, я мав оглянути проводку в будинку.

- Доброго дня. Я чекав Вашого дзвінка. Коли мені варто чекати Вас?

- Прошу вибачення, що я трохи затримався, але думаю, я буду у Вас через чверть години.

- Чудово, тоді до зустрічі.

- До зустрічі містер Голдман.

Я відключився.

Значить сьогодні, якщо тільки дуже пощастить, ми зможемо повернутися до своєї роботи, і проведемо день при світлі.

Водночас мені не терпілося скоріше зробити своє відкриття, дізнавшись нарешті, що ж ховається за стіною, що з'єднує нашу з Шеріл спальню. Скільки ж ще загадок і таємниць належить розкрити?

Невисокого зросту чоловік, злегка огрядний, з темною, густою шевелюрою, що вибивається з-під старої потертої кепки, з'явився, як і було обіцяно, до призначеного терміну. Це був електрик, з яким я говорив напередодні телефоном. Привітавшись зі мною, він окинув поглядом маєток, після чого вимовив:

- Гарний у Вас будинок, містер Голдман.

- Дякую Вам.

Витримавши деяку паузу, мабуть із міркувань пристойності, він усе ж таки вимовив те, що цікавило його найбільше:

- Скажіть, як Ви зважилися на таку угоду?

Сказати, що цими словами він заскочив мене зненацька, було б обманом, ні, скоріше він абсолютно обеззброїв мене, бо я стояв, здається, з відкритим ротом від здивування і несподіванки.

- Про що йдеться?

- Про маєток Аттвудів. Я хоч і не живу в тутешніх краях, але історію цього будинку знаю добре. Тоді про це багато газет писали.

Чомусь мені спав на думку той дивний чоловік, якого я нещодавно зустрів у крамниці, і таємниче мовчання жінки на касі.

- А що саме про нього писали?

Чоловік співчутливо похитав головою і знизав плечима.

- Мабуть, колишні господарі вирішили не напружувати Вас подібними історіями. Ну що ж, так і бути, якщо вже мова зайшла про це сама собою, я поділюся з Вами всім, що знаю. Але для початку давайте пройдемо в будинок і Ви покажіть мені, де у Вас комунікації.

Поставивши свою валізку з робочими інструментами, Томас звернувся до мене:

- Можемо приступати.

- До роботи чи обіцяної розповіді?

- Одне іншому не заважає. Принаймні мені точно.

Я присунув табуретку ближче, готуючись до розповіді, навіть не здогадуючись, яке враження вона справить на мене.

- Колись давно,- почав Томас, розкладаючи інструменти,- Ще до того, як Аттвуди оселилися тут, у цьому будинку жила сім'я. Молодий господар (здається, його звали Артур), зі своєю дружиною, щойно переїхали в ці краї, їх тоді ніхто до пуття не знав. Єдине, що одразу ж стало достовірно відомо, так це те, що він був до непристойності багатий. Ніхто навіть не підозрював про його поганий характер доти, доки одного дня звідси не відвезли труп молодої дівчини, Катаріни. Якийсь час вона працювала тут як прислуга і виконувала домашню роботу. Але пізніше щось сталося і її виявили мертвою в коморі нагорі. Як пізніше пояснював сам власник маєтку, дівчина сильно завинила, і бажаючи провчити її, він замкнув Катарину в коморі, навіть не припускаючи, що могло статися щось подібне.

- А від чого ж вона померла? - Я перервав його розповідь, бажаючи конкретики. - Невже задихнулася?

- Імовірно. - Потиснув плечима Томас. - А може з почуття страху і провини. Але знаєте, і це не найголовніше.

- Що ж іще? - Розповідь несподівано ставала все більш інтригуючою.

Томас тримав паузу, наче спеціально намагався посилити моторошне відчуття таємничості й небезпеки, що досі витає в стінах цього будинку.

- Коли поліція розбиралася з цією справою, знайшли багато нестиковок у розповіді Артура. Він говорив, що замкнув дівчину всього на кілька годин, і було це приблизно опівдні, але експертиза засвідчила, що Катаріна до цього часу вже була мертва. У цій історії було багато неточностей і таємниць. Завдяки своїм зв'язкам і статкам, Артур забезпечив собі свободу, але відплата наздогнала його інакше: рівно за чотири роки померла його дружина Зої, яку він кохав до нестями. Це назавжди підкосило його, і він незабаром поїхав. Ніхто про нього більше не чув.

- Яка цікава історія. - Я перебував під враженням, від усвідомлення того, що ця сімейна драма розгорталася тут, у нашому будинку. Чи наш це будинок насправді?

Тим часом Томас, з усією впевненістю і знанням справи, продовжував боротьбу за електрику, і йшов спогадами все далі.

- Потім тут жила ще одна сім'я, начебто Ланкастери. Вони так само покинули маєток, але за яких обставин, я не знаю. Пізніше переїхала родина Аттвудів, ну і нарешті, - Ви. Така ось історія.

Тепер настав мій час робити незручні паузи.

- Я хотів дізнатися, а чому маєток носить назву Аттвуд? Адже як Ви самі розповідали, тут жила не одна сім'я до того, як Джеймс Аттвуд із дружиною заволоділи ним.

- Це не складно. Все тому, що саме Аттвуди найдовше володіли ним. Решта покидали маєток раптово і кожен зі своїх причин. Сподіваюся, Ви зможете знайти тут бажаний спокій. До речі, все готово! Тепер у Вас знову є електрика, а у мене оплата за працю. - Посміхаючись сказав чоловік, знімаючи свою кепку і недбало проводячи однією рукою по волоссю, а другою поплескуючи себе по кишені.

- Так, звісно. Дякую Вам! - Вимовив я, простягаючи йому гроші. - При чому за екскурс з історії колишніх власників нітрохи не менше.

- Та ні за що, адже це всього-на-всього минуле. За нього не дякують, воно було і минуло. Думати потрібно завжди тільки про майбутнє.

- Ну так, а жити сьогоденням. - Підхопив я, з усмішкою.

- Саме так! Ви все розумієте. До речі, якщо будуть потрібні мої послуги,- завжди будь ласка, я людина не забобонна, у різні міські байки особливо не вірю, тому мене таким не налякати.

Я ще раз подякував Томасу за надану послугу, після чого зголосився провести його до воріт. Весь цей час я думав лише про те, наскільки сильно ця історія вразила мене, і про те, як я розповім про це Шеріл.

*****

Я шкодував про те, що ми були позбавлені можливості залишити Ейпріл з бабусею і дідусем. Шеріл не спілкувалася зі своєю сім'єю відтоді, як прийняла рішення вийти за мене. Її батьки були вельми забезпеченими людьми і цілком могли надати матеріальну допомогу нашій родині, але вважали за краще цього не робити. Найболючішим для Шеріл було питання нашої доньки: з моменту її появи на світ, вони жодного разу не висловили свого бажання побачити онуку, і навіть не знали дня її народження. А все це сталося з однієї-єдиної причини: свого часу Шеріл відкинула їхнє побажання видати її заміж за «потрібну» на їхню думку людину. І якщо раніше їхні стосунки були відстороненими і холодними, то тепер і зовсім вкрилися кіркою льоду, розбити яку було неможливо. Вони припинили всіляке спілкування з моменту нашого весілля (на яке, звісно ж, не з'явилися), і не робили жодних спроб щось змінити. Багато разів я пропонував Шеріл переступити через свою гордість і написати або зателефонувати їм першою, на що вона завжди твердо відмовляла. І навіть коли йшлося про здоров'я Ейпріл,- воліла працювати без вихідних і цілодобово, але не просити нічого у своєї родини. Так, я несподівано для себе самого, отримав урок про те, що кровна спорідненість - лише привід: люди або чужі одне одному, або ні, і це залежить далеко не від кольору шкіри, очей або групи крові. Саме така «чужа спорідненість» і була між моєю дружиною та її батьками.

Для мене питання сім'ї завжди найскладніші. Я був прийомною дитиною і завжди знав про це, але ріднішої і ближчої людини, ніж моя мати, у мене ніколи не було. Мене всиновили у віці п'яти років, після того, як у моєї матері помер її рідний син, і, можливо, вона відчула потребу в турботі про когось, на кого могла б виплеснути всю ту нерозтрачену любов, що накопичувалася в ній роками.

Так, покинувши стіни дитячого будинку, я дізнався, що таке материнська ласка, якої я був позбавлений. Схоже, ми з нею просто доповнили одне одного, зійшлися як пазл, наші долі зіткнулися в потрібний час і в потрібному місці. Завдяки цій випадковості я знайшов найкращу у світі матір.

Її втрата стала для мене справжньою трагедією. Щось усередині мене тріснуло і надломилося, залишивши спершу глибоку рану, а потім болючий рубець, що хвилює мене й донині. З такими речами не звикають і їх не відкидають. Це тягар, який судилося нести до кінця своїх днів. Тоді, впоратися з усім цим мені допомогла Шеріл. Вона була поруч у важкі хвилини мого життя, немов дороговказ, і разом зі мною, рука об руку пройшла весь тернистий шлях. Цей борг мені ніколи не відплатити.

Коли у нас з'явилася Ейпріл, і я сам став батьком, я заново і зовсім інакше оцінив своє життя. Але найголовніше, я зрозумів, якого майбутнього хочу для своєї дитини. Найбільше на світі мені хотілося убезпечити мою сім'ю, дати їм спокій і стабільність, упевненість у завтрашньому дні. Я хочу, щоб моя дочка, коли виросте, відгукувалася про мене тільки добре, і знала, що завжди може на мене розраховувати. Чи був я таким батьком?

Чомусь на думку спали слова мого покійного дідуся, які він сказав мені одного разу, у найзаплутаніший і незрозумілий для мене період життя. Тільки тепер я зміг по-справжньому зрозуміти їхнє значення й гідно оцінити глибину та мудрість сказаного. Він тоді говорив мені таке: «Ти подорослішаєш і одумаєшся, Крістіане. Так влаштований світ: я був молодий і ось, непомітно виросли і розцвіли мої діти. І в них є діти, і в цих дітей будуть діти, і так до кінця віків. Я теж у молодості був бунтарем, але ось я на порозі більшої половини життя, і я розумію своїх бідних батьків: свого покійного батька і стареньку матір. Скільки клопоту я їм завдав свого часу і скількох сивого волосся їм це коштувало. Але колишнього не повернути...».

Зараз, прокручуючи все це у своїй голові, я думав про все й одразу: про Шеріл, про нашу доньку, про ті уроки, яких я так і не засвоїв, і відчував, як усередині мене здіймаються хвилі страху й сорому. Перше - за майбутнє, друге - за свою слабкість і нерішучість у сьогоденні. Мені потрібно бути сильнішим, і що б там не розповів мені Томас, це ніяк не повинно вплинути на наші життя. З минулим має бути покінчено раз і назавжди. З такими думками я вирушав уночі в ліжко, навіть не підозрюючи про те, що в один момент минуле може стати твоїм сьогоденням.

*****

Цієї ночі сон знову був огидним. Я довго не міг заснути, перевертаючись у ліжку, яке, до речі, здавалося мені то занадто холодним, то нестерпно задушливим. Останнє я виправдовував тим, що вже котрий день було доволі спекотно, і така погода діяла на мої, і без того розхитані нерви. Шеріл, як зазвичай, спала міцним, глибоким сном, лише зрідка постукуючи і щось тихо шепочучи. Мабуть, не мені одному було тривожно ночами. Я лежав у темряві кімнати, і все думав про те, що ж буде завтра, коли стіна, що відокремлює нас від чогось невідомого донині, впаде, і ми, нарешті, дізнаємося, що за нею ховалося. Правду кажучи, після нашого переїзду в цей будинок, турбот і роботи понад очікування тільки додалося, незважаючи на те, що занедбаним його назвати теж було не можна. Я це до того, що подібні думки ставали пріоритетними не просто так. Почуття, скоріше навіть усвідомлення того, що причина всього, що відбувається, одного разу може вплинути і на нас, зайвий раз доводило те, чому я не міг ігнорувати свої тривоги. А їх було чимало.

З такими думками я пролежав ще десь близько години. Десь вдалині з гучним уханьем пролетіла сова. Скрипнула на іржавих петлях хвіртка, що веде в сад. Протяжно завив собака. Собака. Я зупинився на цій думці. Те, що відбувалося, здавалося чимось настільки звичайним, але все ж. Воно привабило мене, і вже не вперше. Річ у тім, що в нашій окрузі не було собак. Зовсім. До найближчих сусідів пристойних триста миль, та й не став би собака посеред ночі збігати з дому в таку глушину. Висновок був невтішним: з огляду на місцевість, яка оточувала маєток, це могли бути зовсім не собаки, а вовки, які нишпорять тут у пошуках наживи.

Я обережно піднявся з ліжка, щоб не розбудити Шеріл, і підійшов до вікна. У темряві мало що можна було розгледіти. Невеликого вуличного ліхтаря вистачало лише для того, щоб трохи розсіяти морок біля входу, далі ж була непроглядна чорнота. Я вже збирався було повернутися в ліжко, як раптом помітив ледь вловимий рух біля квітника, у пишних заростях троянд. Спочатку я подумав, що мені привиділося, але рух повторився, і я побачив тонкий жіночий силует, вбраний у білу сукню, із заплетеним темним волоссям. Вона нахилилася і понюхала троянди, після чого зірвала одну і всунула собі в косу. Я стояв на місці, немов був прикутий до підлоги і не міг поворухнутися. Що ця дівчина робила в нашому саду? На правах господаря, мені б варто було спуститися вниз і поговорити з нею, але щось стримувало мене. Нова думка прийшла на зміну колишній: «А раптом вона заблукала і потребує допомоги?». Але я тут же відкинув її, дивлячись на те, як невимушено і спокійно поводилася незнайомка, прогулюючись доріжками. У мене навіть складалося враження, що це вона зараз почувається в нашому саду господинею. Не знаю, скільки б я ще так простояв, якби раптом дівчина не підняла очі і не подивилася прямо на мене, нібито знала, що я весь цей час спостерігав за нею. На її обличчі з'явилася посмішка, і вона привітно махнула мені рукою, роблячи запрошувальний жест. І я піддався. Сам не пам'ятаю, як опинився на вулиці. Задушлива спека тут же огорнула мене, немов м'яким покривалом, тягнучи за собою вглиб квітника. Вона стояла на тому ж самому місці і її губи злегка торкалася усмішка. Різкий запах троянд вдарив мені в ніздрі, і я злегка хитнувся від такого солодкого аромату.

- Ну, здрастуй. Мене звати Катаріна.

Тієї хвилини я зовсім не усвідомлював себе і своїх дій, тому відповів просто:

- А мене Крістіан.

- Я це знаю. - Спокійним голосом відповіла дівчина, не звертаючи уваги на моє замішання.

- Але звідки?

Зробивши вигляд, що не почула мого запитання, вона простягнула мені раніше зірвану нею троянду, сказавши:

- Вони чудові. Дуже красиві й чисті. Як невинні душі.

Незважаючи на те, що ця чарівна незнайомка здалася мені вельми дивною, троянду я все-таки прийняв. Варто зазначити, що дівчина справді була чарівною: великі сині очі в обрамленні густих чорних вій сяяли, як нічні озера, пухкі губи були вельми чуттєвими, а маленький, злегка здійнятий носик і різко вигнуті брови, робили її вигляд по-дитячому наївним. Але разом з тим, було в ній щось, що вабить, щось, що змушувало подивитися на на неї як на жінку, а не на милу дитину. Я тут же постарався відігнати ці думки геть, вкотре нагадуючи собі, що я зразковий сім'янин, і подібні умовиводи для мене не доречні. Мабуть, мої старання були надто старанними, бо я сам не помітив, як стиснув кулаки з такою силою, що вже за мить вигукнув від болю. Я й думати забув про злощасну квітку. Троянда впала на землю, і я помітив на своїй долоні три глибокі кровоточиві проколи від шипів. Вона підійшла ближче і, глянувши на залишені квіткою рани, вимовила:

- Не засмучуйся. Кров - це не завжди погано. Іноді тільки з її допомогою і можна щось вирішити, змити минуле, наприклад.

Що було потім я не пам'ятаю. Близько шостої години ранку Шеріл почала будити мене, сказавши, що я голосно стогнав уві сні, і подавав усі ознаки гарячкового стану: мене морозило, я весь спітнів, ліжко було мокрим, щоки горіли, дихання було частим і гарячим. Але найбільше мене турбувала рука: долоня, здавалося, припухла, і на ній виднілися три маленькі, але глибокі рани.

*****

Шеріл оглядала мою руку, при цьому обережно обробляючи краї ранок.

- Де ти міг так поранитися? Невже коли працював у саду?

Я нічого не відповідав, і лише мовчки роздивлявся плитку на підлозі кухні.

- Скільки разів я казала тобі брати з собою рукавиці. Крістіане, ти взагалі слухаєш мене? Про що задумався?

Її голос повернув мене назад у реальність.

- Та так, ні про що. Ти маєш рацію, сьогодні я візьму з собою рукавиці.

- Сьогодні? Але ж ти ще хворий! І твоя рука...

- Нічого страшного, Шеріл. Не турбуйся. Я лише трохи хочу обрізати троянди, вони заплітають доріжки. А потім відпочиватиму до приходу майстра.

Шеріл кивнула.

- Так, вірно. Сьогодні ж прийде Майкл.

- Майкл? -запитав я, здивовано підкинувши брову і посміхаючись. - Коли ви встигли познайомитися?

- Телефоном, Крістіане. Адже я розмовляла з ним учора, коли домовлялася про зустріч.

Я засміявся.

- Усього-то.

- А ти вже на вигадував собі, вірно?

- Хіба тільки трохи.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку.

- Я приготую сніданок, а ти сходи, подивися, як там справи в Ейпріл, вона від самого ранку ні хвилини на місці не всидить.

- Добре. Тобі не потрібна моя допомога на кухні?

- Ні, все гаразд, іди.

Прихопивши по дорозі яблуко з кошика, я попрямував нагору.

Шеріл виглядала злегка спантеличеною з самого ранку, чого не можна було сказати про Ейпріл. Прокинувшись раніше, ніж зазвичай, вона перебувала в явно піднесеному настрої. Тому, коли я, наблизившись до неї і обійнявши за плечі, поцікавився, що стало причиною її веселощів, вона посміхнулася мені найчарівнішою зі своїх посмішок і вимовила:

- Тітка за стіною більше не буде плакати. Вона сказала, що тепер ми з нею подружимося.

Посмішка моментально зникла з мого обличчя. Ну ось, її історії про загадкову незнайомку поновилися, і причиною тому наші з Шеріл розмови, які донька, напевно, почула біля дверей спальні. Але потім я згадав про свою нічну подію. Рій думок, найрізноманітніших, тут же заполонив мою голову. Ні, у привидів, магію та іншу нісенітницю я відмовлявся вірити. Має бути якесь логічне пояснення всьому цьому. Але яке? Це питання так само залишалося без відповіді.

А поки я вирішив спробувати поговорити з донькою, щоб зрозуміти, що ж коїться в її голові.

- Люба, розкажи мені все, що ти знаєш про цю тітку, добре?

Ейпріл кивнула. Вираз її обличчя був спокійним і розслабленим, нібито вона говорила про щось настільки буденне, що не варте уваги.

- Вона вже давно тут живе. Дуже. Колись у неї відібрали доньку, і тепер вона шукає її, але зустрітися в них не виходить.

- Чому ж? -з цікавістю запитав я, сідаючи ближче до неї.

- Вони не бачать одне одного. Потрібен хтось, той хто зуміє допомогти їм знову бути разом.

- І хто ж це?

Ейпріл лише знизала плечима.

- Не знаю.

Я вже було подумав, що втратив нитку розмови, і тепер донька не захоче говорити, як раптом, несподівано для мене, вона запитала:

- А хочеш секрет?

- Звичайно хочу! Що за секрет?

- Ти дуже подобаєшся цій тітці. Вона каже, ти - справжній.

Здивування поступово змінювалося легким збентеженням.

- Звісно, справжній! Яким же мені ще бути?

- Вона мала на увазі, що ти щирий і добрий, а не самовпевнений і поверхневий шахрай, як інші.

Самонадійний і поверхневий? І ці слова я чую від своєї доньки, якій ще й чотирьох років не виповнилося? Ні, в цій історії точно щось не так. Так бути не повинно. Занадто багато дивацтв для такого короткого терміну. Усе відбувається надто швидко, і я й гадки не маю, як це зупинити... Саме з цієї причини я з притаманною мені все ж таки наївністю вірив, що, відкривши ту кімнату, ми, нехай і не поставимо крапку на цій історії, але знатимемо, з чим, чорт забирай, маємо справу!

Інші, напевно, назвали б мене дурнем, але я хотів сподіватися, що для нашої сім'ї ще є шанс, щоб щось змінити на краще.

*****

Майкл приїхав як і обіцяв, вчасно. Щоб не гаяти даремно час, ми одразу ж попрямували до нашої спальні, де, власне, і планували зробити в майбутньому двері в нову кімнату. Ми заздалегідь накрили всі речі чохлами і простирадлами, враховуючи скільки пилу на них може осісти. Оцінивши масштаб майбутньої роботи, Майкл звернувся до нас, підморгуючи:

- Розширюєтеся?

Ми з Шеріл переглянулися.

- Начебто того. Ось, волею випадку дізналися, що у нас, виявляється, є ще й секретна кімната. Подивимося, що за скелети там заховані.

Я спробував віджартуватися, але жарт вийшов невдалим. А в нашій ситуації і зовсім, недоречним. Тому я вирішив перевести тему на щось більш нейтральне.

- Як довго Ви будете працювати?

Важко сказати. Адже вам важливо, щоб це було якісно, і максимально акуратно?

- Так, звісно. У такому разі, ми залишимо Вас, не будемо відволікати.

Коли перші шари шпалер і штукатурки було знято, і майстер взявся за цегляну кладку, ми з Шеріл затамували подих у передчутті. Я навіть думав вийти на вулицю, поки все не буде готово, але визнав недоречним залишити дружину саму, адже вона, як і я, хвилювалася і потребувала моєї підтримки. У голові з блискавичною швидкістю проносилося безліч безглуздих припущень і думок, які я із завзятою впевненістю гнав геть.

Більше не було жодних запитань і розмов на цю тему. Лише зрідка, я ловив на собі пильний, повний тривоги погляд Шеріл. Якоїсь миті вона не витримала і, підійшовши до мене, запитала напівшепотом:

- А якщо виявиться, що там хтось був замурований? Інакше навіщо було закладати каменем двері?

- Скоро ми все дізнаємося. - якомога спокійніше відповів я.

Вона якось дивно подивилася на мене.

- Чому ти раптом став таким байдужим і спокійним?

Взявши її за руки і намагаючись хоч якось підбадьорити, я вимовив:

- Просто втомився про це думати. Майстер уже тут, давай просто почекаємо ще трохи.

Ейпріл, яка весь цей час перебувала у своїй кімнаті, тепер прийшла до нас, і раз у раз намагалася зазирнути в кімнату, де працював Майкл.

Він працював, як і обіцяв, чисто, але звуки долинали навіть поверхом нижче. Шум цегли, що падала на підлогу, був вельми гучним. Майкл для початку відшукав те місце, де раніше були двері, і розбирав сам отвір, не порушуючи при цьому цілісність самої стіни. Через деякий час я почув його голос, що доносився зверху.

- Містере Голдман? Підійдіть.

Ми увійшли в кімнату. Я першим наблизився до отвору, на місці якого ще недавно була глуха стіна, і заглянув усередину. Там була дитяча. Звичайна дитяча кімната. Без надуманих страхів і припущень, і судячи з обстановки, кімната належала дівчинці. Ніжно рожеві фіранки закривали вікно, біля стіни стояло акуратно заправлене стьобаною ковдрою ліжко. На протилежному боці кімнати був невеликий туалетний столик із дзеркалом і пуфиком. У центрі кімнати, на круглому м'якому килимі стояв великий дерев'яний ляльковий будиночок на три поверхи, наповнений меблями та іншими дрібницями, які займали дітей. Так само тут був столик із розкладеними на ньому книжками і крісло, а біля самого вікна стояла велика платтяна шафа з різьбленими вставками. Саме її я бачив того дня у вікні кімнати, яку ми так несподівано для себе відкрили. І ще я пам'ятаю ту дівчину, яка спостерігала за мною з цієї самої дитячої, що само по собі здавалося неможливим, адже вона була замурована стільки років. Але чому? Що такого могло статися тут, щоб саме її існування стало нестерпним для колишніх власників? І яким саме? Чи знав містер Аттвуд про неї? Які ще таємниці тут приховані?

Шеріл поставилася до нашого відкриття з явним інтересом і здогадками про історію цієї кімнати в минулому, а ось Ейпріл була в повному захваті від ігрового будиночка та інших іграшок, які виявила тут. Першим же її бажанням був переїзд у цю кімнату, і якомога швидше.

Я ніколи не міг подумати, що настільки незначне відкриття може докорінно перевернути роками створений уклад нашої сім'ї, змінити життя. Але саме це з нами і сталося, і тепер я не мав ні найменшого уявлення про те, як можна було щось змінити або виправити. Гадаю, того дня ми все ж таки відкрили «скриньку Пандори», бо саме з цього моменту все наше життя, спокійне і розмірене, полетіло під три чорти.