Лабіринти пам'яті

Глава 9

Крістіан Голдман

Наші дні

У кімнаті голосно клацав метроном, що відміряв короткі відрізки часу, рівномірними ударами. Раптово я відчув, як чиясь рука ніжно торкнулася моєї щоки. Повернувши голову, я побачив її. Вона сиділа поруч зі мною на ліжку, посміхаючись мені тією чарівною посмішкою, яка нікого не могла залишити байдужим.

- Катаріно!

- Я тут.

Підскочивши на місці, я дивився на неї всіма очима, насилу вірячи в те, що відбувається.

- Ти впізнала мене?

Вона кивнула, посміхаючись, і простягаючи мені руку, яку я тут же стиснув у своїй долоні.

- Впізнала, адже ти завжди був поруч. Я відчувала твою незриму присутність, і не важливо ким ти був тоді - Артуром, Джеймсом або Крістіаном.

Я обійняв дівчину, зарившись обличчям у її волосся.

- Пробач мені. Пробач за все, що тобі довелося пережити, поки я не був із тобою. Пробач за нашу дочку і за життя, якого ти позбулася так рано.

Сльози лилися ніби самі по собі, не перестаючи. Катаріна продовжувала обіймати мене і ніжно гладила по голові.

- Не звинувачуй себе за те, чого не можна змінити. Зараз я тут, із тобою, і тільки це має значення.

Звідкись згори до мене долинав ледь помітний голос містера Стаффорда, який повторював лише одну фразу:

- Прокиньтеся! Ви повинні прокинутися!

Але я не хотів прокидатися. Тут, в обіймах Катаріни, я, нарешті, знайшов спокій, тому намагався відігнати від себе нав'язливий голос Чарлі. Аж раптом, я відчув гострий біль у скронях і на зап'ястях, немов через них пустили струм по всьому тілу. Я не міг поворухнутися, і всі мої спроби навіть просто підняти руку, зводилися нанівець. Кімната навколо мене пливла, немов міраж, обриси предметів і контури ставали нечіткими, розмитими, як у тумані. Я більше не бачив Катаріну, але все ще міг чути її голос, який злегка тремтів і поступово віддалявся від мене.

- Ти повинен повернутися. Адже там, за кордоном цього світу, на тебе з нетерпінням чекають ті, кому ти дорогий.

- А як же ти?

Я не бачив її обличчя, але знав, що вона посміхається.

- Я завжди поруч, і це не зміниться. Але я залишуся тут, а ти повернешся. Повір мені, так потрібно.

У цей момент у моїй голові спалахом понеслися спогади про Шеріл. Тіло поступово ставало ватним, губи і язик були дуже сухими, страшенно хотілося пити, горло палило вогнем, і здавалося, що скоро мені почне бракувати повітря. Я зрозумів, що в мене є останній шанс попрощатися з Катаріною до того моменту, коли вона зникне назовсім.

- Я хочу, щоб ти знала, я завжди зберігатиму твій образ у своєму серці. Завжди любитиму тебе, і пам'ятатиму про тебе, але ти маєш рацію - повинен повернутися до Шеріл. Інакше це буде несправедливо по відношенню до неї. Колись саме вона, а не будь-хто інший допоміг мені знайти себе, знайти своє місце в цьому світі, знайти довгоочікуваний спокій, пізнати всю радість батьківства, але що зробив я? Я зрадив її і наші почуття, у відповідь на все, що вона зробила для мене. Я почуваюся останнім негідником, але водночас нічого не можу вдіяти із собою, з моїми почуттями до тебе. Це щось незрозуміле, поруч із тобою я ніби стаю іншою людиною, стаю самим собою. Такого я не відчував уже давно, відтоді, як ти залишила мене.

Удар повторився. Моє тіло знову пронизало струмом, і через кілька миттєвостей, я впав у блаженне безпам'ятство.

*****

В очі било яскраве світло. Тепер я все виразніше міг чути голоси навколо мене. Їх було кілька, і один із них був мені знайомий. Це Чарлі. Він, як заїла платівка, знову і знову повторював одне й те саме:

- Ви маєте прокинутися! Крістіане, Ви чуєте мене?

Я зачекав, поки очі звикнуть до зміни освітлення, і уважно озирнувся навколо. Ліжко, на якому я лежав, нагадувало лікарняне, сама кімната була доволі просторою, з великим вікном, жалюзі на якому зараз були повністю підняті. З протилежного боку стояла шафа, поруч із ліжком невеличка тумбочка, всуціль і впоперек заставлена всілякими приладами. На одному з них зараз горів зелений індикатор, і, судячи з усього, це дуже тішило всіх присутніх, в особі доктора Маллінза і доктора Савіля, а також двох медсестер. Так, однозначно я був у лікарні. Я пам'ятав цю кімнату, людей, які були поруч, але цього разу щось змінилося. Хронологія в моїй голові більше не плуталася, я точно знав, де знаходжуся, і помітивши на настінному календарі, що висів на стіні, дату і рік, зовсім не здивувався. З того моменту, як я в'їхав у те нещасливе дерево, до сьогоднішнього дня минуло два з половиною місяці.

- Містере Голдман, з поверненням! - вимовив доктор Маллінз, поплескуючи мене по руці. - Ви уявити собі не можете, як я цьому радий!

Тільки тепер я зрозумів, що голос, який велів мені прокинутися, належав саме йому.

- Я теж радий. Скажіть лікарю, де моя дружина?

- Не хвилюйтеся, ми зателефонуємо їй, і вона скоро буде тут.

Тим часом, за знаком доктора Савела, медсестри зняли з моїх зап'ясть і скронь електроди і поспішили піти.

- Містер Голдман, тепер усе буде добре, - підбадьорливо сказав доктор Савіль, дивлячись кудись в інший кінець кімнати. Підійшовши до невеликого столика, він узяв стопку акуратно складених альбомних аркушів, перев'язаних стрічкою, і подав їх мені: - Погляньте краще на це.

Розв'язавши стрічку і відклавши її вбік, я взяв у руки перший аркуш. На ньому фарбами був намальований наш будинок, сонце, яскраво-блакитне небо, а трохи нижче я, Шеріл і Ейпріл. На зворотному боці, нерівним дитячим почерком, було написано: «Тату, ми дуже любимо тебе. Повертайся, будь ласка, скоріше!»

Другий малюнок зображував Ейпріл, що катається на гойдалці, поруч я, чомусь із молотком, і Шеріл із букетом троянд у руці. Ззаду він так само був підписаний: «Ейпріл катається на гойдалці, яку тато щойно змайстрував, а мама збирає квіти».

Наступні малюнки так само зображували життя нашої сім'ї, в різних уявленнях доньки, змушуючи мене посміхатися цим безневинним дитячим мріям, крізь пелену сліз, що набігли.

*****

З вікна нашої спальні я бачив Ейпріл, яка гралася у дворі. Вона виглядала такою безтурботною і щасливою, що я і сам починав мимоволі посміхатися. Усе, що було до цього, тепер залишилося в минулому. Дивлячись на радість в очах найрідніших мені людей, хотілося думати тільки про те, що чекає нас попереду. Я як ніколи вірив у світле майбутнє. Безшумними кроками Шеріл наблизилася до мене і обійняла ззаду за плечі, так, як робила це завжди.

- Знаєш, що попросила Ейпріл на свій день народження?

Я здивовано повернувся до неї.

- Можу тільки здогадуватися.

Вона загадково посміхнулася, дивлячись на мене.

- Собаку. Каже, це те, про що вона давно мріяла.

Тепер посміхався я. Ну звісно, що ще могла хотіти моя донька, якщо всі її розмови останнім часом зводилися лише до одного - розмов про миле цуценя, що одного дня з'явиться в нашому домі. І мені не хотілося руйнувати її мрію своєю егоїстичною відмовою, тому я кивнув, погоджуючись.

- Чому б і ні? Думаю, один собака не стане для нас проблемою.

У цей момент до кімнати вбігла Ейпріл.

- Знаєш, про що ми зараз говорили з татом? -запитала її Шеріл з усмішкою.

Донька заперечно похитала головою, і її косички кумедно розлетілися в сторони.

- У тебе ж зовсім скоро день народження, і ми подумали, що цуценя буде саме тим подарунком, на який ти так чекаєш. Що скажеш?

- Собака! Собака!

Ейпріл пританцьовувала на місці, плескаючи в долоні. Ви б бачили, як іскрилися в цей момент її очі!

- Уже вирішила, як назвеш? - запитав я її, радіючи в душі тому, що прийняв правильне рішення.

- Ще ні, але я подумаю.

- Подумай,- кивнув я. - Але якщо нічого не спаде на думку, назви його Майком.

Ейпріл на мить задумалася.

- А що, якщо буде дівчинка?

Ми з Шеріл розсміялися.

- Тоді, думаю, ти точно впораєшся.

- Але ім'я Майк мені подобається! - відповіла вона, посміхаючись. - Нехай це буде хлопчик.

Вкотре ми не змогли втримати посмішку.

Я раптом задумався про те, що міг втратити все це в один момент. Усе те, що ми так довго і наполегливо створювали разом. Те щастя і почуття безпеки, яке я відчував тепер, були заслугою Шеріл. Це вона змогла витягнути мене з безпросвітної рутини і сірості, і навчити радіти простим речам.

Моє життя ніколи не було казковим. Дім, робота, зустрічі з друзями (тими небагатьма, що ще залишилися) у вихідні, ось і все. Так було доти, доки я не зустрів Шеріл. Вона увірвалася, наче свіжий вітерець, і пробудила почуття, що дрімало досі, - кохання. Пам'ятаю, коли побачив її вперше і не міг підібрати потрібних слів, або зібрати думки воєдино. Я думав про неї весь наступний день. Тієї ночі вона вперше наснилася мені. На ній була сукня, весільна сукня, вишита блискучим бісером. Вона стояла біля вівтаря, посміхаючись комусь невидимому. Тільки через деякий час я зрозумів, що ця посмішка призначалася мені. Коли на пропозицію, яка надійшла від мене, вона відповіла «так», а трохи пізніше в нашій кімнаті я побачив сукню, яка висіла на спинці стільця, ту саму з вишивкою бісером.

Але це було пізніше, набагато пізніше того, як я зустрів Катаріну. Я точно знаю, що коли-небудь відповім за всі образи, заподіяні Шеріл через свою дурість, за необережно кинуті в пориві почуттів і емоцій слова, за біль, якого завдавав не раз. Усією своєю душею я не хотів цього, але тим не менш, мої вчинки і дії говорять самі за себе. І ці два поняття аж ніяк не одне і теж. На відміну від другого, вчинки завжди здійснюються усвідомлено, висловлюючи акт доброї волі. Напевно, я все ж таки абсолютно гнила і лицемірна людина, тому що багато хто з моїх дій все ж були наслідком власного вибору. Тоді я не знав, що робити зі своїм життям. Мене кидало з боку в бік, немов загублений серед моря човен, який, ще трохи і розлетиться на друзки. Совість кричала в мені щоразу, коли я усвідомлював, що ніколи не зможу сказати правду єдиній людині, яка не втратила в мене віру. Адже саме втрата віри означає початок кінця, а значить, у мене ще був шанс все виправити, і я просто зобов'язаний був ним скористатися. Для себе я зрозумів одну важливу річ, яка тепер допомагає мені йти по життю, будучи незмінним моїм девізом: не важливо, як далеко завела вас доля, головне пам'ятати про те, що вихід є з будь-якого лабіринту.