Кривава клятва. Книга друга

Глава 3

*****

Вікторія сьогодні прокинулася раніше, ніж зазвичай, щоб приготуватися до концерту і привести до ладу себе та своє вбрання. Ранок видався прекрасним. Яскраве сонячне світло проникає своїми промінчиками вглиб кімнати, а легкий прохолодний вітерець тріпає прозору, тонку тюль, через відчинене вікно, за яким раз у раз проносяться зграйки дзвінких пташок. Посміхнувшись новому дню і будучи явно в доброму гуморі, дівчина відчинила свою величезну дубову шафу і дістала звідти концертне вбрання, яке мирно спочивало на плічках. Однією з них була розкішна шкіряна чорна сукня з одним рукавом, виконана з тонкого гіпюру. Друга сукня була трохи простішою, але, на відміну від першої, засліплювала своїм блиском, бо була повністю розшита камінням. Без сумніву такий образ затьмарить будь-кого. У коробці внизу лежали її концертні лакові туфлі на високих підборах, із застібкою навколо ноги. Вікторія була майже готова, тому після того як вона прийняла душ, одразу ж зайнялася своїм образом, щоб не запізнюватися до призначеного часу. Її заняття перервав наполегливий телефонний дзвінок. На дисплеї висвітилося ім'я: «Маркус». Ну звісно, хто ще може хвилюватися перед концертом так само сильно, як і вона. Мабуть, йому теж не спиться і він вирішив зателефонувати зранку раніше, щоб підтримати дівчину.

- Здрастуй, Вікторіє! - привітав він її радісним голосом. - Як твої справи? Ти готова до сьогоднішнього дня?

- А в мене є вибір? - сміючись, відповіла йому Вікторія. - Зараз ось якраз займаюся підготовкою свого зовнішнього вигляду.

- Про це можеш навіть не турбуватися, ти будеш прекрасна в будь-якому вбранні.

- Спасибі за комплімент, але все ж таки я не відмовлюся від макіяжу, що пасуватиме до моєї сукні.

- Значить, ти будеш у сукні, ось і проговорилася,- пожартував над нею Маркус.

- Та годі тобі, я й не збиралася приховувати. Ну а ти в чому будеш? Як зазвичай одягнеш свої порвані джинси і чорну сорочку?

- Я намагаюся не зраджувати своєму стилю.

- А мені здається, що вже давно настав час щось змінити у вашому зовнішньому вигляді, адже те, що носить Натаніель, схоже на старе ганчір'я.

Маркус розсміявся:

- Ти тільки йому про це не говори, він і так останнім часом не в собі.

Дівчина посміхнулася:

- Добре, йому не буду, а тобі ось сказала. Тому сподіваюся, сьогодні побачити на тобі щось більш сучасне і нове.

- У мене не так багато часу залишилося, але я щось придумаю. Зрештою, якщо гарненько попорюся в шафі, можливо, мені й пощастить.

- Я в тебе вірю, Маркусе.

- Через скільки ми зустрінемося? Може, мені заїхати за тобою?

Дівчина, задумавшись, хитнула головою:

- Ні, не потрібно. Я ще хочу перед концертом зазирнути до Джейка ненадовго, а потім одразу до вас. Давай домовимося зустрітися як зазвичай, біля входу в Центральний парк, о дванадцятій.

- Ти встигнеш? Запізнення нам ніхто так просто не пробачить.

- Звичайно, встигну. Я швидко впораюся зі своїми справами, і тут же приїду.

У слухавці повисло його напружене мовчання, після чого він вимовив:

- Я можу поставити тобі запитання?

- Так, запитуй.

- У тебе якісь стосунки з цим Джейком? Просто мені здається, ти зачастила зустрічатися з ним.

Вікторія тільки розсміялася на це:

- Якщо говорити про стосунки, то вони скоріше ділові, оскільки ми обидва вкрай зацікавлені в тому, що знає кожен із нас. Якщо ти говориш про щось більше, то ні, звісно. Адже я вже, здається, відповідала тобі на це запитання.

- Вибач, я не хотів здатися наполегливим у цій справі, просто мені не дуже подобається, як цей тип ходить за тобою скрізь.

- Маркус - це тільки ділові зустрічі і не більше того. Можеш не хвилюватися за мене.

У слухавці почулося його здавлене зітхання:

- Ну що ж, хоч це радує. Тоді о дванадцятій біля парку, вірно?

- Так. Я зателефоную тобі.

- До зустрічі Вікторія.

Відключившись, вона кинула телефон на диван, стоячи посеред кімнати і забираючи волосся в пучок. Здається, Маркус усе ще не втрачає надії зайняти своє місце поруч із нею, і ревнує до будь-кого, кого бачить поруч. Що ж, вона була з ним відверта, і якщо він не захотів приймати її правду, то за всі подальші наслідки вона не несе жодної відповідальності. А тепер їй потрібно було, нарешті, довести розпочате до кінця, тому вона сіла перед великим дзеркалом у важкій срібній оправі, висипавши перед собою всю наявну косметику.

- Ну що, приступимо.

*****

Коли я спустилася до сніданку вниз, мама і Влад уже були в їдальні, і щось неголосно обговорювали з Лорною, яка виглядала вкрай здивованою.

- Доброго ранку,- сказала я, сідаючи за стіл навпроти них.

- Ти маєш просто чудовий вигляд! - захоплено вимовив Влад, розглядаючи мене.

- Дякую, я старалася майже годину.

- До чого такі жертви? - запитала мене мама. - Чому було не зробити макіяж у салоні у фахівця? Це б заощадило тобі час і нерви.

- Я не довіряю нікому своє обличчя, ти ж знаєш! До того ж, мені подобається цим займатися.

Сказати по правді я дійсно була задоволена виконаною мною роботою. Зараз я більше була схожа на антикварну ляльку, ніж на людину: пухкі пунцові губи, густі накладні вії, бліда порцелянова шкіра, кучеряві локони навколо обличчя. Розумію, чому у Влада мій зовнішній вигляд викликав такий захват, я й сама собі дуже подобалася.

Лорна подала мені тарілку з грецьким салатом і моїм улюбленим, не просмаженим стейком із м'ятним соусом. Я подякувала їй, побажавши при цьому всім приємного апетиту.

- Владе, ти прийдеш сьогодні на мій концерт? - запитала я, стежачи за його реакцією.

На мій подив він згідно кивнув.

- Звичайно! Я не знаю, чи зможе до нас приєднатися мама, але я буду точно. Повинен же я хоч раз побачити й почути це особисто!

Я посміхнулася:

- Добре, тоді я залишу тобі адресу куди приїжджати.

- Зачекай, а ти зараз хіба не на репетицію їдеш? - втрутилася мама, уважно мене розглядаючи.

- Ні, я хочу встигнути перед концертом, до декого навідатися. Це не займе багато часу, але все ж таки.

Витримавши невелику паузу, вона тихо промовила:

- Тільки не затримуйся допізна, ти ж пам'ятаєш, про що тобі вчора говорив Влад? Ми вже посвятили в усе Лорну, вона допоможе зібрати тобі все необхідне, якщо раптом ти не встигнеш сама.

Я тільки згідно кивнула. Що мені залишалося робити, коли все вже давно було вирішено за мене? Їдемо, значить їдемо, до того ж мама вже давно збиралася це зробити, а я навмисне тягнула час, щоб дочекатися Влада. Тому про щось шкодувати і сумувати, тепер не було сенсу. Я знала, що незабаром це станеться, і навіть була готова до чергового переїзду. Мені не звикати збирати валізи, а вокзали й аеропорти давно вже стали моєю другою домівкою.

- Знаю мама. Можеш не хвилюватися, я не запізнюся. Попрощаюся з друзями перед від'їздом і відразу додому.

Напевно, вона дуже хотіла підтримати мене і навіть якоюсь мірою пожаліти, бо раптом вимовила:

- Мені так шкода, Вікторія...

- Не потрібно, це зайве. Я прекрасно знаю про те, що це вимушений захід, і на те є серйозні причини. Тобі не варто вважати себе винною в цьому. Така наша доля, з цим нічого не поробиш, ми засинаємо в одному місті, прокидаємося в іншому, і так багато разів. Це нормально, якщо врахувати, що йдеться про нашу безпеку.

Вона важко зітхнула, і я помітила, як Влад доторкнувся до її руки, даючи тим самим зрозуміти, що все буде гаразд, що він поруч. Уперше за весь той час, після нашого переїзду з Чарльстона, я побачила її такою щасливою. Навіть тепер, коли вона переживала за мене і всіляко намагалася підтримати, в її очах світилася впевненість і стійкість, а ще вогник надії. Без сумніву, всі ці якості примножилися в ній саме з появою Влада в нашому домі, і це не могло мене не тішити.

Покінчивши зі сніданком, я піднялася з-за столу, поцілувала маму і написала на аркуші паперу адресу для Влада, сказавши, що чекатиму на нього. Після чого прихопила свою сумку і костюми, одягнені в чохли, і попрямувала до виходу, де на мене вже мало чекати таксі, замовлене мною ще до сніданку.

- Бережи себе,- крикнула мені вслід мама.

- Обіцяю.

*****

Я мала рацію, автівка справді вже стояла біля входу, тож швидко закинувши свої речі на заднє сидіння, та сідаючи поруч із водієм попереду, я промовила:

- Південний Бронкс, квартал Моррісанія, далі я покажу, де мене висадити.

Хлопець здивовано подивився на мене, при цьому спантеличено кивнувши. Найімовірніше, він був здивований тим, як настільки заможна дівчина на кшталт мене, може відвідувати такі місця, тому, напевно, вирішив, що має намір попередити мене.

- Міс, ви впевнені? Там може бути небезпечно.

- На вулиці ще світло, до того ж мене там зустрінуть, не турбуйтеся.

Мабуть, від моєї відповіді йому й справді стало трохи спокійніше, тому що весь залишок шляху ми їхали мовчки, і він більше не кидав на мене дивні погляди. Хоча, я й розуміла, що його реакція була виправданою. Як же пригнічували і лякали одночасно ці похмурі, депресивні райони, з усією своєю сірістю і злиднями. На мене, яка звикла жити ні в чому собі не відмовляючи, вони наводили тугу, від якої хотілося вити і лізти на стіну. Навіть той факт, що чверть території Бронкса займала зелена паркова зона, а на Пелхем-Бей був пляж завдовжки в цілу милю, не рятувало ситуацію. А ось місцеві жителі завжди з особливою значущістю підкреслюють своє походження, і роблять акцент на тому, що місце їхнього проживання - єдиний материковий район усього Нью-Йорка. Але це, мабуть, були й усі приводи для гордості, бо загалом Бронкс був не просто одним із найбідніших районів у місті, а й у всій Америці.

Коли ми дісталися до потрібного мені кварталу, я підказала, як і куди потрібно завернути, і, запримітила ще здалеку вже знайомий мені будинок. Подивившись на годинник, я зраділа тому, що в мене в запасі ще є як мінімум хвилин двадцять, а отже, я встигаю.

Таксі зупинилося у дворі прямо перед під'їздом. Ми були на місці. Я знала, що нью-йоркські таксисти не дуже люблять їздити між районами, (а тут їх п'ять), з вельми простої причини: зазвичай вони добре орієнтуються тільки в одному з них. І найчастіше цей район збігається з місцем їхнього проживання. Тому я не поскупилася на щедрі чайові водієві, і похмурий вираз його обличчя одразу ж змінився посмішкою.

- Ви не могли б почекати мене тут недовго, а потім відвезти до Центрального парку?

Він задумався, найімовірніше, прикидаючи в розумі, скільки ще я зможу йому заплатити.

- Зрозуміло, я віддячу вам,- я вирішила нагадати йому про нещодавні чайові.

І гроші зробили свою справу.

- Добре міс, я почекаю. Скільки це займе за часом?

- Близько п'ятнадцяти хвилин. Якщо я буду затримуватися, просто посигнальте.

Зачинивши за собою дверцята, я швидко попрямувала до під'їзду, сподіваючись, що Джейк ще вдома, інакше я щойно витратила годину даремно.

Швидко піднявшись нагору, я забарабанила у двері що є сили. Мені обов'язково потрібно було побачитися з Джейком перед від'їздом! Через кілька хвилин я почула квапливі кроки, і на порозі з'явився Джейк, одягнений в один лише банний рушник.

- Привіт. Я не вчасно?

- Я вже вирішив, що ти передумала і не прийдеш сьогодні. Ні, все гаразд, проходь, я просто скоро збирався йти.

- Приділиш мені кілька хвилин? - запитала я, посміхаючись.

Він кивнув:

- Звичайно, не дарма ж ти їхала в таку далечінь.

Я увійшла в кімнату, в якій ми сиділи з ним минулого разу, і присіла на диван.

- Джейку, плани змінилися, тому діяти доведеться дуже швидко.

- Про що ти? - поцікавився він, виходячи з сусідньої кімнати вже в халаті.

- Мама вирішила, що нам варто виїхати. У місті з'явився мій батько, якого я навіть ніколи не бачила, і він сповнений рішучості забрати мене з собою.

- Тобто ти повинна будеш вже скоро виїхати?

- Сьогодні ввечері, якщо бути точнішою.

Він спантеличено провів рукою по все ще вологому волоссю.

- Значить, угоду скасовують?

- Я людина слова Джейк, можеш мені вірити, і моя частина угоди не змусить себе довго чекати. А ось що з твоєю?

- Учора я перебирав старі папери, і знайшов там кілька номерів, за якими раніше зв'язувався з Алексом. За одним із них він відповів.

Я не вірила своїм вухам. Значить, Алекс живий і з ним усе гаразд!

- Де він? Ти напишеш мені його адресу?

Джейк якось дивно зам'явся.

- Щось не так? - із хвилюванням у голосі вимовила я.

- Алекс відмовився давати будь-які дані про себе.

- Але, чому?

- Тому що він їде сюди за тобою, Вікторія.

Це було схоже на якусь казку. Значить, Алекс не тільки не забув про мене, а ще й збирається приїхати! Але як, як мені вмовити маму залишитися в місті ще хоча б на день? Адже вона, як і Влад, ніколи не піде на такий ризик, знаючи, що Грегорі десь поруч.

- Коли він має приїхати?

- Судячи з того, о котрій годині я говорив із ним, він має бути тут надвечір, гадаю, годині о п'ятій-шостій.

Я здивувалася:

- Звідки така точність?

- За моїми останніми відомостями, Алекс жив у Флориді. Звідти до Нью-Йорка близько 17 годин їзди на машині.

- Але ж літаком летіти всього якихось пару годин! Чому ти так упевнений, що він поїде на машині?

Уже вдруге за сьогоднішній день я ловлю на собі дивні погляди людей. Спочатку водій таксі, тепер ось Джейк.

- Я думав, ти знала, що Алекс не переносить літаки. Його батьки розбилися в авіакатастрофі багато років тому, відтоді він уникає перельотів.

Соромно визнати, але цього я не знала, хоча й називала себе його нареченою. Але якщо говорити по правді, ми з ним ніколи не заводили розмов про його сім'ю, тому цей факт залишився для мене таємницею.

- Він ніколи не говорив мені про це.

У кімнаті нависла тиша, кожен із нас думав про щось своє.

- Гаразд, давай до справи, і не будемо гаяти часу. У мене сьогодні концерт, я не можу запізнитися.

Поклавши свою сумку на столик біля дивана, я відкрила її і дістала звідти невеликий пластиковий контейнер, наповнений льодом.

- Що це? - запитав Джейк, сідаючи ближче до мене.

- Твоє безсмертя, - сказала я, відкриваючи кришку.

Усередині був пакет із темно-червоною рідиною.

- Це твоя кров?

Я кивнула:

- Тільки велика доза здатна активувати ген вампіризму і змінити тебе. Ти повинен будеш самостійно робити собі вливання щодня. Головне не перестарайся і не збільшуй обсяг крові різко, щоб уникнути наслідків. Ну як, упораєшся?

Я поставила контейнер на край столу, накриваючи його назад кришкою. Якби в мене в запасі був час, я б вважала за краще займатися цим особисто, але оскільки вибору в нас не було, мені хотілося вірити, що в нього все вийде.

Джейк кивнув:

- Впораюся. Мене хвилює одне питання: яка ймовірність того, що може початися відторгнення? Адже групи крові мають збігатися.

Я похитала головою, даючи зрозуміти, що він помиляється.

- Ні, наша кров є універсальною, її можна переливати всім, тому можеш не переживати.

Він поклав свої долоні зверху на мої руки.

- Дякую тобі Вікторія. Сьогодні ти подарувала мені віру в те, що я ще не безнадійний, і можу почати жити заново.

- Так і є Джейк, у тебе попереду буде ще багато років і стільки ж прекрасних можливостей реалізувати себе як особистість. Можливо, одного разу я почую твої пісні на радіо або ж зустріну картини твого пензля десь у Луврі, - посміхнулася я, бажаючи підбадьорити його.

Джейк усміхнувся мені у відповідь, замислившись про щось. Ймовірно, мої слова все-таки вселили в нього надію.

Хвилину ми просто мовчали, сидячи поруч один з одним, як раптом за вікном пролунав гучний сигнал автомобіля. Я одразу здогадалася, що мій час сплив, і вже потрібно було йти.

- Це за мною. Я б із задоволенням залишилася, але не можу спізнюватися на власний виступ, та й на тебе вже, напевно, зачекалися.

Джейк тут же схаменувся:

- Чорт! Я вже зовсім і забув, що маю бути на півдорозі від дому!

Я піднялася з дивана, прихопивши свої речі, і попрямувала до виходу. Уже біля дверей я міцно обійняла Джейка і прошепотіла:

- Бережи себе, будь ласка. Після того як я поїду, ми можемо більше ніколи не побачитися, але я хочу знати, що в тебе тепер усе буде добре. І не забувай про мене, хто знає, що нам приготувала доля в майбутньому? - підморгнула я йому.

- Навіть через століття, я завжди пам'ятатиму про ту дивовижну дівчину, якій я завдячую своїм безсмертям, і яка навчила мене жити і радіти цьому життю. Спасибі тобі за те, що ти зробила для мене, цей подарунок не можна оцінити ніякими скарбами світу, адже ти подарувала мені життя, вічність. Таке не забувається.

Джейк виглядав пригніченим і засмученим.

- Посміхнися, будь ласка. Я хочу запам'ятати тебе щасливим, адже саме це обличчя я буду завжди згадувати думаючи про тебе.

За вікном пролунав ще один протяжний сигнал, і я зрозуміла, що якщо не вийду найближчими кількома хвилинами, моє таксі просто поїде, і тоді я точно безнадійно запізнюся. Тож зробивши прощальний жест рукою, я вже відчинила двері й переступила поріг, коли Джейк гукнув мене.

- Зачекай Вікторія. Дозволь мені ще раз обійняти тебе. Востаннє.

Я не люблю довгі проводи і слізні прощання, але тепер і в мене самої на душі шкребли кішки, і я просто не змогла відмовити йому.

Він обійняв мене, міцно притискаючи до себе. І я відповіла на його обійми.

- Так краще? - запитала я, відсторонюючись.

- Безумовно. А тепер тобі потрібно йти, інакше сьогоднішній концерт почнеться без тебе.

- Я була б рада бачити там і тебе.

- Це розставання дається мені нелегко. Якщо я впораюся зі своїми емоціями, то прийду.

Я кивнула:

- У такому разі, я не прощаюся з тобою.

І швидко, не озираючись, пішла, майже побігла вниз сходами. Уже у дворі я кинула побіжний погляд у бік вікон, коли сідала в машину.

- Центральний парк, будь ласка,- тихо сказала я водієві, заплющивши очі від втоми, що навалилася на мене.

*****

- Ти чарівна Вікторія! - вимовив Маркус, запримітивши мене ще здалеку.

- Дякую за комплімент! Ну що, я не запізнилася?

Він демонстративно глянув на годинник:

- Якраз вчасно.

Я посміхнулася:

- Ти вже бачив когось: Майкла, Вільяма, Крістофера, Мію?

Маркус якось дивно подивився на мене.

- Мені здається, чи ти забула згадати Натаніеля в цьому списку?

Ну ось, знову все починається заново. Найменше мені зараз хотілося обговорювати подібні теми, напередодні мого від'їзду.

- Послухай, я маю тобі дещо сказати.

- Так, звісно, - здивовано промовив Маркус.

- Розумієш, так складаються обставини, що мені доведеться виїхати з міста. Назавжди. І оскільки це дуже важливо, і не терпить зволікань, то їду я сьогодні, відразу після концерту. І знаєш, мені б дуже хотілося провести наш останній вечір трохи інакше. Без згадок про колишні образи, сварки і недоречні ревнощі. Будь ласка, зроби це заради мене.

Спочатку він просто мовчав, дивлячись на мене здивованим поглядом, але коли дар мови знову повернувся до нього, він тихо сказав:

- Але чому тобі потрібно виїхати? Це щось важливе, вірно? Можливо, я зможу чимось допомогти тобі?

Я негативно похитала головою:

- На жаль, у цій справі мені ніхто не може допомогти, крім мене самої. Давай не будемо про це, мені самій сумно, не варто затьмарювати наш останній вечір разом.

- Вікторіє, я можу дещо запитати в тебе? Тільки пообіцяй, що не образишся.

- Якісь дивні в тебе умови для звичайного запитання.

- А я й не казав, що воно буде звичайним.

- Ну що ж, у такому разі я тебе слухаю.

- Скажи, мені здається чи ти справді стала дуже дружна з цим дивним хлопцем, Джейком? Вас пов'язує тільки дружба чи щось більше? Просто це все так дивно, він і ти...

- Так, звісно, між нами виключно дружні стосунки. Не розумію, що тебе дивує, у житті й не таке буває, - вимовила я, відводячи вбік погляд, щоб не зустрінеться ним із Маркусом. Мені не хотілося, щоб він почав підозрювати нас у чомусь і щось запідозрив.

- Ти збрехала, не моргнувши й оком. Скажи, як часто ти застосовувала до мене свій талант?

Ну ось, він все-таки мені не повірив.

- Адже я вже говорила тобі, між нами нічого немає і...

- А я й не кажу про стосунки. Мені здається, ти не просто так шукала привід із ним познайомитися і ходила на зустрічі. Між вами є якась спільна справа, таємниця.

Я розуміла, що якщо зараз не піду в наступ, то розкрию сама себе, а припуститися такої помилки вдруге я не могла дозволити. Тому відкинувши назад волосся, я зробила крок уперед і вимовила:

- Ти що, надумав мене у брехні викривати? Тобі зовсім нічим зайнятися чи що? Або ти хочеш перекреслити все те хороше, що у нас є, і поповнити мій список ворогів? Чого ти добиваєшся Маркус?

Він вочевидь не очікував такого повороту подій, бо раптом часто замигав очима, і трохи заїкаючись, відповів:

- Ні, ти неправильно все зрозуміла, я просто хотів попередити тебе, що мати справу з такою людиною як Джейк не варто. Я знайомий з ним набагато довше, ніж ти, і вже встиг не з чуток дізнатися про його маревну одержимість, і до чого це може призвести.

- Він зовсім не такий, як ти кажеш. І Джейк не одержимий, він просто вірить фактам.

- Вибач, звісно, але хіба хтось іще при здоровому глузді вірить у цю нісенітницю, в наш час?

Його слова зачепили й образили мене ще більше, ніж колючі висловлювання, що передували їм. Я не хотіла більше ні про що говорити з цією людиною, яка не могла стримати своїх ревнощів і язика навіть в останній день мого тут перебування. Ну що ж, тоді і я не буду для нього тією ввічливою і стриманою дівчиною, яку він знав раніше. Сьогодні я відплачу йому тією ж монетою, сповна. І повернувшись до нього спиною, я покрокувала геть, не звертаючи жодної уваги на його прохання зупинитися і вислухати його вибачення.

*****

Коли я увійшла до студії, в якій сьогодні ми виступатимемо, усі вже були в зборі й востаннє перед виходом репетирували. Побачивши мене, Натаніель помахав мені рукою, жестом підкликаючи підійти.

- Привіт, а де твій дружок Маркус? Він що, сьогодні не прийде? - з усмішкою вимовив хлопець.

- Прийде. Просто ми встигли посваритися дорогою, і він трохи відстає. Скільки в нас ще є часу в запасі?

- Близько години, тож можеш поки що приєднатися до нас.

Мою увагу привернув уже знайомий мені раніше запах, що оселився тут. Це був запах горілої проводки, той самий, який я відчула ще давно.

- Натаніель, - звернулася я до нього. - Ти пам'ятаєш, я говорила тобі про проводку, і ти обіцяв викликати майстра, але запах все одно є, невже ти не відчуваєш?

Зробивши кілька глибоких вдихів, він тільки знизав плечима:

- Вікторія, ми займаємося тут мало не щодня, з величезною кількістю апаратури, а приміщення це вже досить старе, дроти просто не витримують такої напруги. Але повір мені, на цьому всі негативні сторони цього питання закінчуються. Вибач, я знаю, що обіцяв викликати електрика, але в мене майже не було вільного часу, щоб займатися цим. Обіцяю виправитися після нашого успіху сьогодні,- підморгнув він мені. - Нічого не бійся, крім того, щоб слова не забути.

- Усе жартуєш? А я ось і справді, про це турбуюся, у тебе є мій текст?

Натаніель уже на ходу кинув мені альбом:

- Тут є і твої слова, тож повторюй, якщо не хочеш провалитися з виступом, - і, скорчивши мені смішну пику, швидко піднявся на сцену до хлопців.

На годиннику була половина на першу, і я полегшено зітхнула, розуміючи, що ще встигаю підучити слова, перед тим як зворотного шляху вже не буде. До того ж мені не давала спокою думка про від'їзд, про нашу з Маркусом сварку, і про раптову появу батька, через появу якого все наше життя котилося під три чорти.

Раптом до мого плеча хтось доторкнувся, і я здригнулася від несподіванки. Це була Мія. Вона тримала в руці плечики з моїми сукнями для сьогоднішнього виступу.

- Ти залишила їх при вході, і Натаніель попросив віддати їх тобі.

Я кивнула:

- Спасибі велике. Ти готова до виступу?

- Так, я звикла вже до цього. Буває, навіть хвилювання немає від втоми і щоденних репетицій. Тебе хлопці ще дуже бережуть,- посміхнувшись, промовила вона, сідаючи поруч.

- Так, і це, як виявилося, зовсім мені не на благо. Через усю цю метушню і мої проблеми, я, здається, вперше погано знаю не тільки слова, а й з ритму збиваюся. Аж до того, що боюся не згадати, де мені вступати.

Вона дружньо поплескала мене по плечу:

- Це не біда, коли забуватимеш вступ, просто дивись на Натаніеля, я попереджу його, і він підморгне тобі.

- Буду дуже вдячна, бо сама я йому в цьому не зізнаюся. Все-таки він дуже на мене розраховує.

Мія з іронією в голосі тихо промовила:

- І не тільки як на вокалістку. Знаєш, уже всі помітили, що він, здається, закоханий у тебе. Гадаю, саме з цієї причини вони так із Маркусом задираються одне до одного. До речі, а де він? Я думала, ви маєте прийти разом.

- Так, усе правильно, тільки дорогою Маркус встиг вивести мене з себе, і я не стала його чекати. Думаю, він зараз заспокоює нерви десь із пляшкою пива в руці і скоро прийде.

Дівчина раптом стала задумливою:

- Дивно все це, якщо врахувати, що Маркус зовсім не п'є.

- Ну, тоді просто десь гуляє, значить. Не турбуйся, він ще встигне зіпсувати настрій усім нам.

- Послухай Вікторія, я хотіла дещо попросити в тебе, але боюся, ти образишся, - почала здалеку Мія.

- Мене це питання не ображає, а скоріше насторожує, тому що я його сьогодні чую вже вдруге. Перший закінчився моєю сваркою з Маркусом. Сподіваюся, твоє запитання буде іншим.

Вона посміхнулася:

- Я можу тільки здогадуватися, про що тебе питав Маркус, але сподіваюся, цього він у тебе не просив, бо йдеться про сукню.

Я здивовано подивилася на неї:

- Про яку ще сукню?

- Розумієш, на моїй концертній сукні обірвалося мереживо, і помітила я це тільки тут. Їхати додому сенсу немає, я просто вже не встигну, а пришити його назад нічим, ось я і зважилася попросити в тебе допомоги. Ти б могла дати мені на сьогоднішній вечір одну зі своїх суконь? Обіцяю, що поверну відразу ж після концерту.

Я подивилася на дівчину і полегшено зітхнула:

- А я вже було подумала, що ти попросиш чогось неможливого. Звісно, бери, головне, щоб розмір підійшов. Візьми те, що камінням розшито, тобі в ньому буде дуже добре. Я тільки сподіваюся, туфлі в тебе є, бо в мене з собою одні.

- Так, туфлі є. Спасибі тобі величезне, Вікторія! Ти справжній друг, навіть з огляду на те, що ми з тобою майже незнайомі, - сказала вона, обіймаючи мене. - Але я сподіваюся, це ще можна буде виправити, у нас попереду стільки часу.

- Не вийде, на жаль. Я їду сьогодні відразу після концерту.

- Назавжди? - запитала вона, не зводячи з мене очей.

Я тільки кивнула:

- Саме так.

- Почекай, а Натаніель уже знає про це? Як він відреагував?

- Він нічого не знає. Але навіть якби й знав, як він може відреагувати? Адже це моє життя, і, зрештою, вимушений захід, так обставини склалися. Думаєш, я сама поїхала б?

Мія сумно опустила голову, дивлячись кудись собі під ноги.

- Дуже шкода, ти чудово вписалася в нашу творчу сім'ю. Мені буде важко прощатися з тобою, чесно.

Я поклала свою руку на її долоні.

- Повір мені теж, тому що я не хочу цього, просто в мене немає іншого вибору.

Нашу розмову перервав гучний стукіт вхідних дверей. До студії увійшов Маркус, і з розмаху жбурнув свою сумку на підлогу, кинувши погляд на нас із Мією.

- Не галасуй тут, ми справою зайняті взагалі-то! - тут же зачепив його Натаніель, на що Маркус лише відмахнувся, і швидким кроком попрямував до вбиральні.

*****

Люди все прибували, і я сподівалася відшукати поглядом у натовпі Влада, який обіцяв прийти, але, мабуть, спізнювався. Найімовірніше, до нас додому нагрянув Грегорі, і в нього не було можливості вирватися раніше. А може він просто не захотів залишити маму саму. У будь-якому разі, навіть якщо він не прийде, я не буду ображатися на нього, бо все розумію. Зараз він потрібніший їй там.

Я стояла перед великим дзеркалом у повний зріст і поправляла сукню та волосся. Позаду мене скрипнули двері, і я побачила Маркуса у відображенні. Він був уже вдягнений у шкіряний костюм із ланцюгами і черевики зі шпорами, що надавало йому вигляду сучасного ковбоя.

- Як я тобі в новому образі? - запитав він, обертаючись, і демонструючи мені величезний череп на всю спину, виконаний з безлічі сріблястих кнопок, який прикрашав його піджак.

Я була приємно здивована і вражена одночасно.

- Це дуже несподівано. Мабуть, не даремно все ж таки ти проводив таку ретельну ревізію у своїй шафі, бо маєш блискучий вигляд!

- Що, забагато кнопок? - жартома, вимовив він, сміючись.

- Ні, просто тобі дуже личить цей образ міського хулігана.

- Дякую. Я б багато міг говорити про те, який вигляд маєш ти, але на це не вистачить і кількох годин, тому скажу коротко: ти чарівна. Тобі так пасує ця сукня, що я, дивлячись на тебе, зовсім забув, куди йшов. І якщо ти захочеш мене вислухати, то я хотів би вибачитися за свою поведінку, сам не знаю, що на мене найшло. Після того як ти сказала, що мусиш поїхати, я вже не міг контролювати себе. Мене переповнював відчай, почуття безвиході, а ще злість. Я страшенно злився на Джейка, що в нього була можливість проводити з тобою час, бути поруч, у той момент, коли я був позбавлений цього. Тепер ти їдеш, і все, що мені залишається, це пригорща спогадів про ті дні, коли ми були разом. Я хочу, щоб ти знала Вікторія, навіть не дивлячись на те, що мені немає місця в твоєму серці, і воно належить іншому. Просто знай, що я люблю тебе і, напевно, завжди буду любити. Ти перша дівчина, якій я говорю подібні речі, і повір, вони дуже багато значать для мене.

Я опустила голову, дивлячись на нього через дзеркало, боячись повернутися, щоб не зустрітися поглядами. Сьогодні я попрощалася з Джейком, який за такий короткий час встиг стати мені нехай не другом, але хорошим приятелем, а тепер я втрачаю Маркуса. Наступним неодмінно має стати Натаніель, Мія, хлопці з нашої групи, і все це через Грегорі. Все-таки не дарма мама так побоювалася його появи в моєму житті. Але ми не можемо передбачити всього, тому залишається тільки намагатися змінити на краще сьогодення і подбати про те, що чекає попереду.

- Я не серджуся на тебе Маркус, і навіть коли я поїду і буду від тебе дуже далеко, не буду пам'ятати всі образи і сварки. Я запам'ятаю тебе людиною, яка подарувала мені море посмішок, чудовий колектив, а також мій перший і останній концерт у чудовій групі «Dark Angels». Ось за це величезне спасибі, а все інше - це тлін, який не має ніякого значення. Я так само вдячна за твою любов до мене, на жаль не розділену до кінця, але я теж люблю тебе, по своєму, але щиро і по-справжньому. Я люблю кожного з вас, тому що Мія мала рацію: ви стали моєю другою сім'єю, нехай і так ненадовго, але це був найкращий час для мене.

Він підійшов ззаду і взяв мене за руки.

- Цей час для тебе ще не закінчився. У нас у запасі ще щонайменше години чотири, перед тим, як ти назавжди покинеш місто.

З шуму внизу я зрозуміла, що атмосфера досягла свого напруження, і натовп чекає видовищ.

- Вікторіє, ти готова? - запитав мене Натаніель, заглядаючи до нас. - Хлопці там уже розігріваються, тож ідіть у зал.

Я востаннє перед виходом на сцену підфарбувала червоною помадою губи, щоб додати їм яскравості.

- Ти нервуєш? - звернувся до мене Маркус, який весь цей час уважно спостерігав за всіма моїми рухами.

- Так,- чесно зізналася я, відкидаючи назад волосся.

- Тобі не вперше виходити на сцену.

- Знаю, але я ніколи не робила цього з вами, тому можна вважати, що вперше.

Маркус усміхнувся:

- Повір, вони мало чим відрізняються одна від одної, головне - глядачі, весь акцент потрібно робити на них, тоді все не так страшно, як здається.

Я стояла, спираючись на стіну, й уважно слухала його рекомендації.

Спочатку він витримав невелику паузу, після чого додав:

- От уже ніколи не думав, що буду тебе заспокоювати.

- Чому? - здивувалася я.

- Припускав, що буде навпаки.

Я розсміялася, і вже попрямувала до дверей, жестом руки підкликаючи Маркуса за собою, як раптом пролунав жахливий, пронизливий звук. Це спрацювала пожежна сигналізація.

*****

Усе, що я пам'ятала після, - це тільки крики людей, сильний запах гару і дим, якого з кожною хвилиною ставало дедалі більше й більше, він проникав у легені, і дихати було дедалі важче. Я бігла, не розбираючи дороги, намагаючись знайти в натовпі хоч когось зі знайомих, щоб попередити їх, допомогти вибратися. Потрібно було робити хоч щось! Я пам'ятала, що десь тут мав бути вогнегасник, але людей було стільки, що проштовхнутися хоч трохи в потрібному мені напрямку стало неможливим. Раптом до моєї спини хтось доторкнувся, і різко обернувшись, я завмерла на місці. Переді мною стояв Алекс! Я не вірила своїм очам, на мить зовсім забувши про те, де ми перебуваємо, і яка небезпека нам усім загрожує. Звук його голосу привів мене до тями.

- Біжимо, швидше!

- Алекс?! Але що ти тут робиш? Де ти був весь цей час?

- Упевнений, я зможу все пояснити трохи пізніше. А тепер нам потрібно якомога швидше забиратися звідси, поки не рвонуло, - і міцно схопивши мене за руку, він побіг до виходу.

- Я думала, ти вже забув мене!

- Ні на хвилину не забував.

До моменту загоряння там уже був цілий натовп людей, які штовхалися, намагаючись прорватися вперед.

- Тут нам не пройти, але у вбиральні є вікно, якщо його вибити, ми зможемо вибратися через нього.

- Добре, швидше.

Мабуть, у той момент мало кому спало на думку рятуватися втечею саме в тому напрямі, в якому бігли ми, тому що перешкод на шляху майже не було, і ми відносно швидко дісталися туди. Алекс зняв із себе сорочку, і, обмотавши нею руку, вибив скло. Нам пощастило, що на вікні не було решітки, інакше ми б просто потрапили в чергову пастку. Саме в той момент, коли Алекс уже підсадив мене до заповітного виходу, у всій будівлі прогримів вибух. Останнє що я запам'ятала, перед тим, як на очі опустилася пелена, було перелякане обличчя Алекса.

*****

Грегорі все ж з'явився, як і обіцяв, до того ж із величезним букетом білих троянд. Цього разу Дженніфер попросила Лорну впустити його в дім, тому що говорити про такі речі посеред вулиці було як мінімум неправильно. Я здивувався його непохитній стійкості та спокою, з якими він подавав себе. Пройшовши у вітальню, він озирнувся на всі боки, оцінювально підкинувши одну брову догори, після чого з гордовитим виглядом сів на диван, закинувши ногу на ногу, і звернувся до Джен.

- Сідай поруч, люба, не стій.

Мене страшенно обурила така фамільярність цього нахаби, і я вже хотів було поставити його на місце, коли Дженніфер помітивши моє обурення, заспокоїла мене.

- Залиш його, Владе, адже ми обидва розуміємо, що він цього не вартий.

Дівчина сіла на край дивана і запитально подивилася на Грегорі.

- Чого ти хочеш? - запитала вона, уважно спостерігаючи за його поведінкою.

Але замість відповіді він поклав їй на коліна букет квітів.

- Це тобі,- просто відповів він, усміхаючись.

- Мені не потрібні твої подарунки Грегорі, кажи, чого ще ти хочеш, і забирайся з мого дому негайно!

- Я нікуди не поспішаю, мені цілком добре і тут. Тим паче якщо враховувати, що ти відповіси на мою пропозицію позитивно, я матиму всі підстави не тільки перебувати тут, а й залишитися зовсім. Ти до речі вже обдумала умови нашої угоди?

Моє терпіння остаточно увірвалося, я більше не міг спостерігати, як він навмисне знущається з неї, тож підійшовши ближче, та схопивши його за відворот сорочки, промовив:

- Я нікому не дозволю на неї тиснути й ображати. Вона своє слово сказала, тепер справа за малим: або ти забираєшся з цього будинку, або я викликаю поліцію, і розмова набуває неприємного характеру. Обирати тобі.

Грегорі лише посміхнувся у відповідь на мої слова:

- Я обираю третій варіант: ви віддаєте мені Вікторію, і більше ми не потривожимо своєю присутністю цей будинок.

- Знаєш, я міг би вбити тебе просто тут, але, на жаль, у мене немає такої можливості. Не хочеться нести відповідальність за людину, яка нічого не варта.

Грегорі скинув мою руку з себе і різко випроставшись, встав.

- Ну чому не можна вирішити це питання по-хорошому? Дженніфер, ти ж розумієш, що не права, і утримуєш ці роки чужу дочку. У такому разі, чому ти не йдеш ні на які компроміси, щоб не травмувати її? Я фактично зробив тобі пропозицію, і готовий нести відповідальність за свої слова, ось дивись,- він дістав із кишені штанів маленьку оксамитову коробочку, і відкрив її, простягаючи Дженніфер. Витончена, ніжна каблучка блиснула всім своїм розсипом діамантів від маленького до найбільшого - центрального.

- Виходь за мене, Дженніфер. Ми будемо разом виховувати нашу доньку, тобі більше не доведеться вибирати, ховатися. Я дам тобі все, що ти захочеш, тільки скажи «так».

Я розумів усю абсурдність ситуації. Ледь стримуючи гнів, що рветься назовні, і задихаючись від обурення, я намагався знайти в собі достатньо сил і терпіння, щоб не вбити його на місці. Грегорі, нібито зовсім не помічаючи моєї присутності в цій кімнаті, освідчувався дівчині, без якої я більше не уявляв свого життя! Про що він тільки думав, прийшовши сюди і роблячи подібні вчинки? Я готовий був накинутися на нього, і розтерзати найжахливішим способом, але мене зупинив погляд Дженніфер. В одну мить мені раптом здалося, що я побачив у її очах сумнів. Так, так і було, вона сумнівалася! Усе, на що я так довго сподівався, могло звалитися в мить, я просто не діяв і тим самим втрачав її. Але з іншого боку, я так само не хотів уподібнюватися Грегорі, не хотів тиснути на неї. Нехай вона сама, нарешті, зробить вибір, і тоді я буду знати напевно, що це рішення вона прийняла самостійно, а не я за неї.

- Ну ж бо, Дженніфер,- не вгамовувався він, весь звиваючись від нетерпіння. - Просто скажи «так», і ми закінчимо цю безглузду розмову.

Вона подивилася на мене очима, повними сліз, і в цей момент я вже був готовий до будь-якої її відповіді, і навіть про себе готував їм виправдання. Але Дженніфер повільно піднявшись із дивана, і підійшовши майже впритул до Грегорі, відповіла твердим і впевненим голосом:

- Ні! Цього ніколи не буде Грегорі! Ти ж знаєш про моє ставлення до тебе, як можеш робити такі відчайдушні вчинки? Прийти в мій дім, опускатися до шантажу, і сховай ти, нарешті, цю каблучку! Єдиною людиною, від якої я зможу прийняти такий подарунок, може бути тільки Влад!

Я полегшено зітхнув, і моє серце гулко вдарило і завмерло на мить. Вона відмовила йому, значить, готова боротися до кінця, і тепер я теж не відступлю.

- Ти така ж уперта, як і Стефані, тому нагадуєш мені її, - вимовив Грегорі, закриваючи коробочку з каблучкою.

- Я багато кого всім нагадую, ось тільки це не означає, що в тебе вийде вчинити зі мною так само, як і з нею. Ніколи.

Грегорі розсміявся:

- Невже ти серйозно думаєш, що я хочу тебе вбити? Навіщо мені це?

- Це надійно, адже тоді я більше не стоятиму на твоєму шляху до Вікторії.

- Ти честолюбна Дженніфер, і звикла, що весь світ обертається навколо тебе. Не приміряй це до себе особисто.

- А хто ні? Хто з нас вирізняється благородством? Думаєш ти? Якби в тобі була хоч краплина шляхетності, ти б уже давно забув дорогу до мого дому і залишив мене в спокої.

- Ти говориш так, ніби тобі це знайомо. Ти викрала мою дочку, і чотири роки ховала її від мене, завдяки своєму таланту ховатися. Але навіть незважаючи на твою дивовижну здатність хитрувати, я розкрив тебе.

- Я теж чула про тебе багато цікавих історій Грегорі, але зараз мене це зовсім не цікавить.

Грегорі вже не стримував свого гніву, і тепер нервово ходив по кімнаті туди-сюди.

- Ми всі чимось пожертвували Дженніфер, але це в минулому, і на ньому давно потрібно поставити жирну крапку! Я не хочу скандалу, і пропоную оголосити про перемир'я.

- Так? І чим же пожертвував ти? Твоя дочка жива, а ти безсмертний, і її відсутність у твоєму житті, якісь жалюгідні сотні років, легко відшкодувати тепер, а моєї сестри більше немає, і ніхто ніколи не зможе повернути її мені! То про які жертви ти будеш мені говорити? - кричала Дженніфер, штовхаючи Грегорі в груди рукою.

По її щоках уже відверто текли сльози, але вона не звертала на це уваги.

- Послухай, ти й так уже досить засмутив її, йди Грегорі, прояви свою людяність. Інакше...,- я заткнувся на півслові, бо мені найменше зараз хотілося опускатися до погроз і провокувати його на бійку.

- Інакше що? Що ти можеш зробити?

- Ти б здивувався. Але зараз мені не до цього, тому просто йди.

- Дивно, а я думав, ти мене ненавидиш.

Я лише презирливо усміхнувся:

- Ненависть - дуже сильне почуття, його ще потрібно заслужити. А тебе я хочу просто знищити, і покінчити з цим раз і назавжди.

Він якось підозріло оглянув мене з ніг до голови, після чого промовив задумливим голосом:

- Що ж, я піду, але обіцяю, ми скоро обов'язково побачимося.

- Чудова ідея. Сподіваюся, цього не станеться. Всього доброго Грегорі,- відповів я, проводжаючи його до дверей, як раптом у вітальні пролунав наполегливий телефонний дзвінок.

Дженніфер підняла слухавку:

- Я Вас слухаю,- сказала вона, дивлячись на мене. - Ви впевнені?

Тепер у її голосі чулося тремтіння, і ми з Грегорі зупинилися біля самих дверей, намагаючись зрозуміти, що сталося. Ще хвилину вона стояла, нерухомо притиснувши трубку до грудей, після чого повільно опустилася на підлогу, закривши обличчя руками, і заплакала. Було очевидно, що сталося щось непоправне, жахливе, що змусило мене мимоволі здригнутися всім тілом.

- Люба, що сталося, скажи мені? - нарешті зумів вимовити я, борючись зі своїм внутрішнім тремтінням, що поступово опановувало мене.

- Це з поліції, вони сказали, що сьогодні в студії, де мала виступати Вікторія, трапилася пожежа через замкнення старої проводки.

- О боже! Як Вікторія, з нею все гаразд? - вигукнув Грегорі.

Дженніфер підняла на нього свої заплакані, опухлі очі і сказала:

- На місці пожежі вони виявили чотири тіла. Три з них сильно обгоріли, і особистості встановити поки не вдалося, а в четвертому її друзі впізнали Вікторію.

У кімнаті нависло те, що зазвичай заведено називати гробовою тишею.

- Ми повинні поїхати туди негайно, - сказав я, допомагаючи Дженніфер піднятися з підлоги. - Вони могли помилитися, таке буває.

Ми повинні сподіватися на краще. Піднімайся, я допоможу тобі дійти до машини.

Після чого я звернувся до Грегорі:

- Ти їдеш із нами чи на своєму транспорті?

- Поїдемо разом,- сухо відповів він, виходячи з дому.

*****

Ми приїхали так швидко, як тільки змогли. Біля входу, крім натовпу роззяв, уже працювали пожежники та поліція. Коли ми наблизилися, до нас одразу ж підійшов молодий чоловік у формі і поцікавився, з якою метою ми тут. Уважно вислухавши нас і перевіривши документи, він кивнув і попросив натовп розійтися, щоб ми могли підійти ближче до того самого місця, де тепер на ношах лежали тіла загиблих.

За своє настільки довге життя, я бачив дуже багато різних смертей, і вже навіть звикся з думкою, що чергова смерть не зможе викликати в мені якихось нових емоцій. Але зараз мною оволодів страх, панічний жах перед тим, що я зараз можу побачити під цим білосніжним простирадлом. Я всіляко намагався боротися з цим хвилюванням, що наростало всередині мене, але руки зрадницьки трусилися, а сили покидали мене. Потрібно було терміново брати себе в руки, бо якщо не я, то хто підтримає Дженніфер? Хто стане опорою для неї в таку важку хвилину? Адже ще дорогою сюди я встиг помітити, як ноги не слухалися її і підкошувалися на кожному кроці так, що їй доводилося спиратися на мене всім тілом. Я все намагався зрозуміти, чому доля так жорстоко обходиться з нею? Спочатку Дженніфер втратила сестру, тепер і доньку, і мені хотілося зрозуміти, який гріх потрібно було вчинити, щоб платити за нього найдорожчим - життям близьких людей.

Тим часом поліцейський підвів нас до тих самих нош, вкритих простирадлами, через які можна було розгледіти нерівні контури людських тіл. Нас підвели до крайнього, і поцікавилися, чи готові ми побачити це. До цього ніколи не можна бути готовим, я не знав, як ми переживемо наступні кілька хвилин, але молився про себе лише про одне: щоб це скоріше закінчилося, і щоб там була не Вікторія.

Дженніфер підійшла ближче, жестом руки показуючи нам, щоб ми залишалися на місці. Кілька хвилин збираючись із духом, вона просто чекала, а потім повільно потягнула за край тканини. Скрикнувши, дівчина різко відвернулася, прикриваючи рукою рот.

- Ви впізнали тіло? - звернувся до неї все той же поліцейський, який і проводив нас сюди.

Дженніфер поступово оговтуючись, заперечно кивнула головою:

- Я не можу зрозуміти. Вона занадто обгоріла, але...

- Що?

- Можливо, я зможу впізнати за одягом.

Хлопець кивнув і відкинув тканину вбік до половини, оголюючи тіло і руки дівчини.

- О Боже... це її сукня! - прошепотіла Дженніфер, схопившись за голову. - Владе, це вона!

Я ледь встиг підхопити її, яка осідає на землю. Грегорі весь цей час стояв трохи віддалік із мертвотно-блідим обличчям і спостерігав за тим, що відбувається, нібито уві сні.

Поліцейський відійшов убік, щось записуючи у свій блокнот, і перемовляючись із колегою, який іноді кидав у наш бік уважний, співчутливий погляд. Після цього він повернувся, вирвав із блокнота той самий аркуш із позначками і простягнув його мені:

- Тут мої дані і номер телефону, зателефонуйте мені ввечері, щоб ми могли обговорити всі деталі. А я зі свого боку потурбуюся про те, щоб ви могли забрати тіло для подальшого поховання якомога раніше. І так, мені дуже шкода, містер...як вас...? - звернувся він до мене.

- Гардман. Мене звуть Влад Гардман.

- Я співчуваю вам, містере Гардман. Якщо я правильно розумію, це ваша дружина? - запитав він, киваючи в бік Дженніфер, яку я, як і раніше, підтримував за талію.

- Так, і мені потрібно якомога швидше відвезти її додому. Ви ж бачите її стан?

- Я все розумію, але у мене до вас є ще кілька запитань, якщо можете, приділіть мені кілька хвилин.

Сердитися на нього я не став, бо прекрасно усвідомлював, що він ні в чому не винен, це його робота. Тому нахилившись до Дженніфер, запитав її тихо:

- Люба, ти можеш поїхати додому? Полежнеш, відпочинеш там. На що вона негативно закивала головою:

- Ні, я залишуся тут.

Якщо чесно, мені й самому не хотілося випускати її з поля зору надовго, тому я попросив заспокійливого у медиків, які перебувають неподалік, і попросив Грегорі наглянути за нею, поки я буду давати свідчення.

*****

Наша розмова тривала близько двадцяти хвилин, і коли я повернувся, то застав Ґреґорі, який сидів на порозі одного з сусідніх будинків, і вперше став свідком того, як він плакав, обхопивши голову руками.

Поплескавши його по плечу, я присів поруч і тихо промовив:

- Ти не уявляєш, наскільки мені шкода. Я знав її всього нічого, але й цього вистачило, щоб перейнятися до неї теплом і любов'ю. Знаєш, якби не Вікторія, я б ніколи не зустрівся більше з Джен. Це вона зателефонувала мені того дня, покликала приїхати.

Грегорі тільки кивнув, витираючи сльози:

- Вона вся у свою матір. Я ще пам'ятаю Стефані, ніби бачив її тільки вчора. Це може здатися збігом, злим роком, але вона вдруге опинилася у вогні. Спочатку та пожежа в Гілдсбурзі: я поховав її подумки. А тепер ось ховаю по-справжньому. Як це винести Влад, скажи? Як ти справляєшся з цим болем?

- Я думаю про те, що зараз вона перебуває в найкращому зі світів, і сподіваюся, що вона знайшла спокій, зустрівшись зі своєю матір'ю. Її життя було непростим, ми збиралися виїхати звідси назавжди, щоб ти залишив нас у спокої, і її плани кардинально руйнувалися. Вона повинна була залишити це місто, свою улюблену справу, друзів. Багато років поспіль їй доводилося тікати від своїх проблем, і тепер вона, нарешті, вільна. Єдине на що я сподіваюся, то це на те, що останні хвилини свого життя вона не відчувала болю, і змогла піти спокійно.

- Ніколи не думав, що так легко все втрачу. У мене більше немає ні сім'ї, ні друзів, нікого. Джанет любила мене, я знаю, але після того як я поїхав сюди за Вікторією, вона дала мені вибір. Тепер мені нікуди повертатися.

- Вона прийме тебе Грег, про це можеш навіть не хвилюватися. Якщо буде потрібно, я сам поговорю з нею.

Він якось дивно подивився на мене, а потім вимовив:

- Я заподіяв вам стільки зла, що, напевно, не зможу за все своє життя розплатитися за це.

На що я тільки згідно кивнув:

- Є таке.

- Тоді навіщо ти мені допомагаєш? Навіщо підтримуєш, співчуваєш? Адже я заслужив усе це, як покарання за мої вчинки. Мені жоден друг не допоміг би після всього, що було мною зроблено.

- Ніхто не заслуговує на таке. Справа не в тобі, просто так судилося. А що стосується допомоги, то тут все просто: значить, ці люди не були твоїми друзями. У тебе просто немає справжніх друзів.

Він нічого на це не відповів, і кілька хвилин ми просто сиділи мовчки, думаючи кожен про своє, як раптом мене осінило:

- А де Дженніфер?

- Спить у машині,- кивнув Грегорі в бік припаркованого поруч авто.

- Піду, перевірю, як вона, - сказав я, піднімаючись. - Може тебе теж відвезти? Залишишся в неї на ніч, а вранці сам вирішиш.

Але він тільки покивав головою:

- Ні, дякую, я залишуся тут, а коли стане пізно, піду назад у готель.

- Як знаєш. Що ж, тоді удачі тобі, тримайся, будь ласка.

Я вже відійшов на досить-таки пристойну відстань, як раптом почув голос Грегорі.

- Владе!

Обернувшись, я зупинився і подивився на нього.

- Бережи її. Я тільки тепер усвідомив, яке сильне почуття рухає вами, і схиляюся перед тим, як ви зуміли пронести його крізь століття. Дженніфер - усе, що тобі потрібно. Вона твоє життя, не втрать її так само безглуздо, як колись я втратив Стефані. Я знаю, вона не вірить мені, але я досі прокидаюся від кошмарних снів, пов'язаних зі смертю її сестри. А ще я знаю, що, скільки б часу не минуло, це почуття провини нікуди не зникне, воно назавжди зі мною. Будьте щасливі всупереч усьому. Вам не звикати до труднощів і випробувань.

Я лише гірко посміхнувся у відповідь на його слова:

- Дякую Грегорі, я зроблю все, що в моїх силах, щоб ніколи більше не втрачати її. І я впевнений, у тебе теж все попереду. Коли повернешся, обов'язково сходи до Джанет, купи букет найрозкішніших квітів і прийди просто так, без запрошення. Повір, вона буде тобі дуже рада.

Після цих слів я попрямував до машини. Дженніфер справді мирно спала на задньому сидінні, знесилена сьогоднішніми подіями. Я мовчки сів за кермо і повіз її додому. Так само мовчки виніс її сплячу з машини і відніс у кімнату, поклавши на ліжко і поправивши ковдру.

З усіма труднощами і проблемами я розбиратимуся завтра, а зараз день уже перевалив за полудень, і нам усім треба було відволіктися, прийти до тями. Я поцілував у лоб сплячу дівчину і тихо прошепотів їй на вухо:

- Все буде добре мила, я обіцяю.

*****

Сьогоднішньою подією були приголомшені багато хто. Люди передавали цю новину з вуст у вуста, а міліція не покидала місце події, намагаючись встановити причину загоряння. Але, напевно, найбільше це лихо зачепило хлопців з «Dark Angels», які сильніше за інших відчували на собі провину. Натаніель був невтішний через те, що трапилося, адже заява про смерть Вікторії, і підтвердження її рідних лягло на нього важким тягарем. Він сидів на невеликому м'якому диванчику в придорожньому кафе навпроти друзів, обхопивши руками голову.

- Це я винен у цій пожежі,- промовив він, тремтячим голосом.

- У цьому немає твоєї провини. Адже вони сказали, що причина була в несправній проводці,- спробував заспокоїти його Крістофер.

- Ти не розумієш! - вдаривши кулаком по столу, крикнув Натаніель. - Вікторія попереджала мене про цю проводку двічі! І я нічого не зробив, щоб запобігти цьому! А тепер її немає!

Вони всі знали, як він ставився до дівчини, тому тільки мовчки переглядалися між собою. І в той час, коли Натаніель не міг контролювати свої емоції, Маркус, навпаки, замкнувся в собі, і здавалося, втратив дар мови. Хлопець просто сидів, невідривно дивлячись в одну точку, і не помічав нічого, що коїлося навколо нього.

- Я переживаю за Маркуса,- тихо прошепотів Майкл, дивлячись на хлопців. - Він не сказав ще ні слова після того, як побачив тіло. Мені здається, йому варто показатися фахівцям, щоб вони допомогли вивести його з цього стану.

- Він просто в шоці, адже це велика травма і горе. Дайте йому час прийти до тями, - сказав Вільям, відпиваючи ковток коньяку з келиха. - Мені навіть алкоголь не допомагає впоратися з усім цим.

- Ми так і не знайшли Мію,- відгукнувся Натаніель, проводячи долонями по обличчю. - Я дізнавався у лікарів: серед людей, яких забрали на «швидкій» її не було, серед загиблих теж, але вона так і не з'явилася. Це дивно, і я починаю турбуватися.

- Але ж і справді, після пожежі ніхто з нас не бачив її. Потрібно буде зателефонувати її батькам і дізнатися, чи не з'являлася вона вдома. Хто знає, може від отриманого стресу вона поводилася не так, як зазвичай,- підтримав його слова Майкл.

До них підійшла молоденька дівчина-офіціантка і вимовила:

- Вибачте, якщо заважаю вам, я просто хотіла дізнатися, чи не потрібно принести чогось іще?

Натаніель похитав головою:

- Ні, тільки рахунок, будь ласка.

Вона, мовчки кивнувши, пішла.

- Нам усім зараз потрібно трохи відпочити і прийти до тями, тому я пропоную їхати по домівках, а завтра зустрінемося й обговоримо похорон Вікторії. Нехай ми знали її зовсім недовго, але ми були друзями, однією командою, і просто зобов'язані бути з нею поруч у її останньому шляху. Я сам зв'яжуся з її рідними, і все з'ясую, а хтось із вас нехай обдзвонить усіх знайомих Мії, - вимовив Натаніель, підіймаючись з-за столика, після чого, кивнувши, попрямував до дверей і зник з поля зору.

*****

Я прокинувся від несподіваного телефонного дзвінка, який, мушу сказати, був дуже наполегливим. Мене так само здивувало те, що Лорна не відповіла на нього сама, а покликала до телефону мене. Мабуть, вона досі так і не оговталася від усього, що сталося, і з цієї причини не хотіла ні з ким говорити. Що ж, я не приховую, цей випадок дійсно змінив усіх нас, - ми стали замкнутими, сумними, безпорадними перед обличчям долі. Але ж і справді, найдосконаліший вид людини, який може жити століття, при цьому, не хворіючи і не старіючи, був абсолютно безпорадним перед лицем смерті, коли вона приходила за кимось із близьких нам людей. Тому я чудово розумів дівчину, і навіть не думав виговорювати її з цього приводу.

Мене запитував той самий молодий чоловік із поліції, з яким я вже розмовляв раніше. Він хотів приїхати до нас, щоб підписати всі необхідні папери, і запевнити наші свідчення про те, що ми не помилилися з упізнанням тіла. Я домовився зустрітися з ним на завтра, оскільки сьогодні ні мені, ні Дженніфер було не до візитів. Нам потрібно було хоч трохи часу, щоб усвідомити те, що відбувається, до кінця.

На вулиці вже починало сутеніти, і у вітальні тепер панувала напівтемрява, через щільно задерті штори. Вірний пес Вікторії Оскар лежав тут же, біля дивана, тихенько поскулюючи. Я нахилився до нього, гладячи густу шерсть і примовляючи:

- Тобі теж її не вистачає, вірно, друже?

Але він ніяк не відреагував на мої слова, тільки відвернув голову в інший бік, даючи тим самим зрозуміти, що йому не подобається моє товариство.

Я, знизавши плечима, вирушив до їдальні, щоб приготувати собі чай. Величезне вікно виходило прямо в сад, і зараз було відчинене навстіж, тому я міг чути все, що там відбувалося. І я почув. Це був шерех, звуки схожі на обережні кроки когось, хто пробирається через сад до будинку. Я напружився і прислухався. За вікном усе змовкло, але ненадовго, тому що вже за кілька хвилин шерех повторився. Раптом я звернув увагу на поведінку Оскара, який уже піднявся, прийшов до мене в їдальню і тепер стояв у дверях, витягнувшись, як струна, і невідривно дивився на відчинене вікно.

- Що там таке? Когось почув? - звернувся я до нього, переводячи погляд із нічної панорами саду на пса.

Десь зовсім поруч хруснула гілка, і слідом за цим пролунав протяжний собачий гавкіт.

- Оскаре, не хвилюйся, зараз я вийду і перевірю, хто це там у нашому саду, - примовляв я, гладячи пса, сідаючи просто перед ним.

Тоді я помітив, що пес дивиться на щось за моєю спиною, тремтячи всім тілом. У цей момент мені стало трохи не по собі, і я повільно обернувшись, подивився у вікно. Те, що я побачив там, шокувало мене і змусило вкритися холодним потом. Через відчинене навстіж вікно їдальні на мене дивилося усміхнене обличчя Вікторії.

*****

Цей момент я не забуду ніколи, як би не намагався. Сьогодні ми вже встигли попрощатися з нею, і назавжди звикли до думки, що втратили дівчину у вогні, і ось тепер, вона стоїть, як ні в чому не бувало, і дивиться на мене, посміхаючись.

Оскар залився гавкотом і кинувся до вікна, побачивши Вікторію.

- Владе, мені потрібно пройти в будинок непоміченою. Будь ласка, поводься тихо і дозволь мені увійти, я маю багато про що тобі розповісти.

Я, все ще перебуваючи під враженням, мовчки кивнув і жестом руки вказав їй, щоб вона йшла до дверей, що ведуть у сад. Якнайтихіше відчиняючи замок на дверях, я все озирався на всі боки, намагаючись не привертати до себе уваги.

Вікторія, прослизнувши в будинок і швидко взявши мене за руку, повела у вітальню. Оскар накинувся на неї, радісно скиглячи і виляючи хвостом.

- Оскар, мій малюк, я теж дуже сумувала за тобою!

- Де ти була весь цей час? Ми з мамою вже думали, ти загинула! Нас покликали на впізнання, і Джен впізнала в тому обгорілому тілі тебе, за сукнею, яка трохи вціліла.

На мить дівчина похмуріла і її голос затремтів:

- Боже мій, Мія. Це вона взяла в мене сукню на концерт сьогодні. Невже вона й справді загинула?

Я тільки кивнув:

- Так, на жаль, її вже немає з нами. Але як вибралася ти? Чому не давала знати про себе стільки часу? Ти не уявляєш, що нам довелося пережити за ці години!

Замість відповіді дівчина мовчки обійняла мене за шию.

- Я розповім тобі все по порядку, тільки поклич, будь ласка, маму, і постарайся не розбудити Лорну. Те, що я збираюся сказати, буде дуже важливим, і обережність у цій справі понад усе.

Щось підказувало мені, що ця розмова не принесе нам полегшення, і цього дня все ж таки судилося статися непоправне. Але я вирішив дослухатися до прохання Вікторії, і швидко піднявшись нагору сходами, попрямував до кімнати Дженніфер.

Мені було нелегко пояснити їй, що відбувається, але я впорався. За хвилину, вона вже бігла вниз так швидко, що на нижній сходинці буквально налетіла на Вікторію, уклавши її в свої обійми.

- Я вже було подумала, що загубила тебе зовсім, але ти до нас повернулася,- вимовила вона, зі сльозами на очах, обіймаючи доньку.

- Мені вдалося вибратися, але я ховалася через Грегорі. Я не хочу, щоб він дізнався про те, що я жива.

Дженніфер відсторонилася від дівчини, жестом руки запрошуючи нас усіх присісти на диван і поговорити про те, що трапилося. Оскар, який весь цей час стояв поруч із Вікторією, тепер ліг біля її ніг, тихо скиглячи.

- Як ти врятувалася? - запитав я, сідаючи поруч із Джен і тримаючи її за руку.

- Коли почалася пожежа і масова паніка, я хотіла знайти хоч когось зі своїх друзів, щоб допомогти їм вибратися, але натовп був занадто великий. А потім хтось доторкнувся до мене, і коли я обернулася, то побачила Алекса, того самого, пам'ятаєш, я розповідала тобі про нього? - звернулася вона до Дженніфер, на що та кивнула погоджуючись.

- Так ось мама, він знайшов мене, а потім через вікно у вбиральні допоміг мені вибратися. Я намагалася відчинити двері зовні, допомогти іншим, але там було дуже небезпечно, вогонь поширювався дуже швидко. Ми викликали медиків і пожежників, а самі поспішили сховатися. Чомусь у той момент, незважаючи на весь жах того, що відбувається, мені здалося, що це наш шанс,- на мить обличчя дівчини стало серйозним. - Ти маєш рацію, Грегорі не відступить так просто від своєї божевільної витівки відвезти мене, і в нас більше немає вибору. Ця пожежа була знаком мені, шансом, нарешті, все припинити.

Я помітив, як напружилася Дженніфер після цих слів, і поспішив поставити запитання:

- Про що ти говориш, Вікторія?

Вона розгладжувала руками сукню, і покусувала губу від напруги.

- Усі мають повірити в те, що я загинула сьогодні в пожежі. Я знаю, що тіло, яке ви впізнали, належить моїй подрузі Мії. Ви з мамою поховаєте її замість мене, підтримуватимете це почуття жалоби і скорботи, щоб усі повірили. А потім поїдете, як і збиралися, щоб більше не привертати до себе уваги.

- Але як же ти? - запитала її Дженніфер, уже передчуваючи новий удар.

- Я дуже люблю тебе, мамо, але якщо я залишуся з вами, це ніколи не закінчиться. Грегорі не дасть спокою ні вам, ні мені, він переслідуватиме нас стільки, скільки житиме. Ніхто з нас так ніколи і не стане щасливим. Я вже все продумала: ми з Алексом покинемо місто, або можливо навіть країну, я зміню ім'я і документи, перефарбую волосся, стану іншою людиною. Можливо, тоді ми назавжди звільнимося від Грегорі, бо я не хочу бути з ним! Я не вважаю його своїм батьком, і не відчуваю до нього нічого, крім ненависті та злості.

Чомусь я подумав, що це тепер остаточно вб'є Дженніфер, бо прекрасно знав, як вона ставилася до Вікторії. Але на мій подив вона кивнула крізь сльози:

- Це і справді наш шанс стати щасливими, нехай і порізно. Тепер ти не одна, і я можу бути спокійна за тебе.

- А в тебе нарешті є Влад, і я знаю, що тільки він здатен захистити тебе. Ви так само будете щасливі. Ці бурі всередині нас вщухнуть із часом, і ми зможемо згадувати про минуле зі світлою усмішкою, знаючи, що були в житті одне в одного.

- Я дуже сподіваюся на це, мила. Ти казала, що Алекс із тобою?

Дівчина кивнула:

- Так, він чекає мене в саду, щоб не заважати нашій розмові. А що?

- Я б дуже хотіла хоч раз побачитися з ним.

Вікторія піднялася з дивана і попрямувала до дверей, що ведуть у сад. За кілька хвилин вона повернулася до будинку вже в супроводі високого молодого чоловіка, який боязко м'явся на місці, не наважуючись наблизитися.

- Доброго дня, мене звати Алекс Слейтер. Вікторія і так, напевно, вам уже все розповіла про мене? - промовив він, звертаючись до нас із Джен.

- Дуже приємно Алекс, мене звати Дженніфер, а це Влад. Так, ти маєш рацію, вона багато говорила про тебе, і дуже сподівалася колись знову побачити. Я щиро рада тому, що все склалося саме так, і тепер ти зможеш стати їй надійним плечем.

- Ви можете не турбуватися про це, зі мною Вікторія буде в безпеці, тому що я один із вас.

На хвилину всі ми замовкли, намагаючись зрозуміти, що саме хотів донести до нас цей юнак.

- Один із нас? - перепитав я.

- Він вампір, як і ми,- промовила Вікторія пошепки. - Я сама дізналася про це тільки сьогодні, бо раніше не могла й припустити подібного.

- Значить, його звернула не ти? - здивовано перепитала Дженніфер.

- Ні, це сталося набагато раніше, ніж я зустрів Вікторію. На сьогоднішній день мені вже повних сто п'ятдесят три роки. Мене звернув незнайомий мені чоловік в одному з місцевих ресторанів. Він часто приходив туди і завжди був таким загадковим, що я одразу подумав про те, що в нього є якась таємниця. Мені вдалося вистежити його кілька разів, потім я намагався завоювати його дружбу і прихильність. І все заради однієї єдиної мети - я хотів, щоб він зробив мене подібним до себе. На це пішло близько півроку моєї наполегливості й терплячості, і зрештою я домігся свого. Слідом за цим закрутилося бурхливою рікою моє нове життя, і я став зовсім іншою людиною, все змінилося.

Ми з Дженніфер мовчки слухали його розповідь, лише зрідка переглядаючись.

- Ніколи б не подумала, що так просто знайти вампіра в такому величезному світі, серед тисяч людей. Отже, ваша зустріч - це доля, чому я рада подвійно.

Вікторія підійшла й обійняла її.

- Я так люблю тебе мама! Знаєш, я ніколи не зможу забути того, що ти зробила для мене, і цей медальйон - єдине, що я попрошу взяти з собою, - сказала вона, тримаючи в простягнутій руці ту саму прикрасу, яку я віддав Дженніфер після прибуття до Нью-Йорка, а вона, мабуть, своєю чергою віддала її Вікторії. - Він завжди був і буде моїм талісманом. Сьогодні він врятував мені життя, сподіваюся, що й надалі справлятиметься зі своїм завданням бездоганно.

Тепер Дженніфер міцно притиснула до себе дівчину.

- Я вірю, що ти все переживеш, усі труднощі, які будуть у тебе на шляху. Якщо ти думаєш, що я зможу відпустити тебе без гроша - ти помиляєшся. Я дам тобі стільки грошей, скільки знадобиться на безбідне існування, ти не будеш ні в чому потребувати, обіцяю.

Вона підійшла до невеликої шафки з червоного дерева і, відкривши її, дістала звідти банківські картки.

- Ось візьми, на цій карті вже є велика сума грошей, але я покладу на неї ще. Після того як ти знімеш з неї всю суму, позбудься картки, щоб не привертати до себе непотрібну увагу, тим більше що ти збираєшся змінити ім'я і документи.

- Спасибі тобі!

- Це найменше з того, що я можу дати тобі. Я так само зберу тобі деякі твої речі, і допоможу дістатися до аеропорту, а далі ви вже самі. Я так вважаю, ми не зможемо більше підтримувати жодних контактів, інакше в цьому від'їзді просто немає жодного сенсу, тому виїхати вам потрібно буде сьогодні вночі, а отже, в нас зовсім мало часу на прощання, тож давайте не втрачатимемо його.

Після цього вона підійшла до Алекса і, обійнявши його, сказала:

- Бережи її, прошу. Не дозволь нікому нашкодити їй.

- Я обіцяю,- відповів він, киваючи.

Потім прийшла моя черга прощатися, і я, підійшовши до Вікторії, сказав:

- Я зовсім мало знав тебе, але ти встигла зайняти вагоме місце в моєму житті, чому я невимовно радий. Мені хочеться вірити, що ваше життя складеться таким чином, що ніхто і ніщо не зуміє його затьмарити.

Після цього, я поплескав Алекса по плечу:

- Я радий, що поруч із Вікторією така людина, як ти. Я в тебе вірю.

Останнім голос подав Оскар, він бігав навколо нас і намагався закинути передні лапи на Вікторію.

- Оскаре, мені так шкода, але я не зможу взяти тебе з собою, це занадто небезпечно. За собакою нас буде простіше вирахувати, правда, мамо? Ви залишите його собі? Тільки, будь ласка, нікуди його не віддавайте, він буде пам'яттю про мене.

Я згідно кивнув:

- Не турбуйся, я особисто простежу за тим, щоб цей пес переїхав у новий дім разом із нами. Правда, Оскаре?

У відповідь на мої слова він голосно гавкнув, ризикуючи видати нашу присутність тут Лорні.

Скільки Дженніфер молилася про те, щоб ця зустріч Вікторії з батьком ніколи не відбулася. Вона була готова на все, аби захистити дівчину від цього, і її молитви були почуті, але чи був це Бог, який почув її благання?

*****

Наступного дня був похорон. Ми зробили все так, як просила нас Вікторія. Грегорі теж був запрошений на цю сумну церемонію, і я лише щиро молився про те, щоб Вікторія до цього часу вже була якомога далі від Нью-Йорка.

Після тієї розмови з Грегорі на впізнанні в моєму до нього ставленні багато чого змінилося. Наприклад, я повною мірою усвідомив усю безвихідь і порожнечу його життя, яке останніми роками було зосереджене лише на пошуках доньки, а весь інший час він сумував за загиблою коханою. Від такого життя не дивно перетворитися на лиходія, здатного на шантаж і погрози. Йому не щастило ні з роботою, ні з особистим життям, і до всього цього ще тяжким тягарем додавався біль від втрати сім'ї. Не знаю, чи витримав би я подібне, не збожеволівши остаточно, а він напрочуд ще тримався.

Дженніфер не поскупилася на гідні проводи загиблої подруги Вікторії. Все було виконано з максимальною розкішшю і всіма необхідними формальностями. Кожен із присутніх за своїм бажанням міг вийти і виголосити прощальну промову, залишити квіти або листи з тими словами, які не хотіли вимовляти вголос прилюдно. Якщо чесно, мені було тут вкрай некомфортно, тому що я знав правду, і ще з тієї причини, що всі ці люди прощалися з Вікторією, а не зі справді загиблою дівчиною. Мене втішала єдина думка про те, що хороших слів багато не буває, а значить, душа цієї невинної жертви трагедії почує промови своїх друзів, вимовлені над її тілом.

До мене підійшов високий, чорнявий хлопець із червоними від нещодавніх сліз очима і вимовив:

- Мені дуже шкода. Я знаю, що Вікторія доводилася вам близьким членом сім'ї. До речі, мене звати Маркус, я її друг і колега по групі, в якій вона перебувала.

Я потиснув йому руку, поплескавши по плечу:

- А я Влад. Дякую, ти теж тримайся, це важка втрата для всіх нас.

Уже йдучи, він додав:

- Ви правильно вчинили, що прийняли рішення ховати її в закритій труні. Вдруге я б не витримав побачити це, як і всі інші. У нашій пам'яті Вікторія назавжди залишиться такою, якою ми бачили її востаннє перед концертом.

Я тільки кивнув:

- Ми теж так подумали, тому й ухвалили таке рішення.

Коли він пішов, я озирнувся на всі боки, сподіваючись знайти Дженніфер. Я побачив її в дальньому кутку кладовища. Вона стояла, схиливши голову і замислившись про щось своє, із сумною посмішкою на обличчі. На ній була коротка чорна сукня, і чорні лакові туфлі. Дівчина спостерігала здалеку за всією цією процесією, не наважуючись підійти ближче, тому я сам попрямував до неї.

- Щось сталося, мила? - промовив я, торкаючись її плеча.

- Ні, з чого ти взяв?

- Просто ти стоїш тут одна, от я й подумав...

- Я не можу бути там, де все нагадує мені про Вікторію, - перебила вона мене. - Зараз найбільше на світі я б хотіла опинитися вдома і поспати. Останнім часом у мене зовсім немає сил ні на що.

Витримавши деяку паузу, вона запитала, дивлячись на мене:

- Як проходить похорон?

Я обійняв її і вимовив:

- Не турбуйся, все гаразд. Люди сказали багато хороших слів про неї, вона знайде спокій, обов'язково.

- Добре. А як Грегорі? Він ще тут?

- Так, він не відходив від труни весь цей час, а тепер сидить на могилі й ніхто не може змусити його звідти відійти.

- Йому боляче, як і всім нам. Тепер, уперше за довгі роки я розумію його.

Вона замовкла, пильно дивлячись на мене:

- Мені не дає спокою мій вчинок. Мені дуже соромно, Владе, за те, що я залишила тебе тоді, втекла з Чарльстона. Ми могли бути щасливими весь цей час, що втратили. А Вікторія...,- Дженніфер раптом запнулася на півслові. - Їй мабуть ніколи не судилося бути з нами.

- Ну що ти,- втішав її я.- Вона теж буде щаслива, обов'язково. А що стосується нас: куди поспішати, коли попереду ціла вічність? Ми ще все надолужимо, ось побачиш.

За нашою розмовою я не помітив, як до нас наблизився Грегорі.

- Дивишся на те, що накоїв? - звернулася до нього Дженніфер, дивлячись на нього з деякою часткою презирства.

- Джен, вибач мені, якщо зможеш, повір, ніхто з нас не хотів цього. Я прийшов попрощатися, сьогодні я їду назад. Перед від'їздом мені хотілося б особисто вибачитися перед вами двома, перед тобою. Я так сподівався на цю зустріч із дочкою, що вона докорінно змінить моє життя, але не склалося. Вибачте за всі ті незручності, що я приніс вам, за мою поведінку в твоєму домі, за цю недоречну пропозицію, яку я зробив тобі. Сам не знаю, що на мене найшло. У той момент я думав лише про те, як зберегти залишки колишньої сім'ї, і мало не зруйнував ваше життя.

Він говорив так, що все звучало ще гірше, ніж є, і від цих слів мене накривав смуток.

- Навіть якби ти поставив собі за мету зруйнувати нашу з Джен сім'ю, у тебе нічого б не вийшло, тож забудь про це. Якщо ти не хочеш бути нам ворогом, дай слово, що надалі більше не станеш переслідувати і шантажувати нас, станеш жити своїм життям. А ту каблучку подаруй Джанет, зроби їй пропозицію, і будьте щасливі.

- Не думаю, що після всього, що сталося, вона захоче бачити мене,- сумно зітхнув Грегорі.

- Повір, вона дуже хоче почути це від тебе, незважаючи на всі образи, які були в минулому.

- Думаєш? - усміхнувся він.

- Я впевнений у цьому. І більше не сумнівайся ні в чому. Настав твій час для щастя, і наш із Дженніфер, - вимовив я, ніжно обіймаючи дівчину, яка до цього моменту не зронила більше ні слова.

- Що ти скажеш мені Дженніфер Еванс? Прощаєш мене? - з надією дивлячись на неї, вимовив Грегорі.

- Ти так говориш, нібито це просто. На це потрібен час, багато часу.

- Я почекаю. Вічність, якщо буде потрібно. Чого б це не коштувало.

Грегорі потиснув мені руку на прощання, і обійняв Джен, після чого не обертаючись, швидко покрокував до воріт кладовища.

- Тепер і ми поїдемо, вірно? - запитала Дженніфер, піднімаючи на мене очі.

Я задумливо кивнув:

- Так, але перед тим як поїхати, я хочу попрощатися з Джанет, адже у нас із тобою попереду вічність, а її я можу більше ніколи не побачити.

Вона з розумінням поставилася до мого бажання, бо міцно стиснула мою долоню, і вимовила:

- Звісно Влад. Я чекатиму на тебе. Поквапся, поки Грегорі не пішов занадто далеко, можливо ти ще встигнеш наздогнати його.

- Спасибі Джен, - прошепотів я, обіймаючи дівчину і цілуючи в щоку. - Я скоро повернуся.

Уже йдучи, я почув її голос і обернувся.

- Влад!

- Так?

- Це дуже сильний вчинок. Потрібно вміти прощатися з близькими тобі людьми. Я цього досі не навчилася робити, тому дуже пишаюся тобою.

- Я люблю тебе. Чекай мого повернення, адже після нього в нас почнеться абсолютно нове життя.

Ну, ось і все. Закінчився найскладніший розділ у нашому з Дженніфер житті, і настав час для того, щоб впустити в нього щось хороше, світле, дати, нарешті, волю нашим почуттям і мріям. І хоча ми були впевнені, що проблем із Грегорі в нас більше не буде, переїжджати все одно збиралися. У місті було неспокійно останнім часом, та й жити в будинку, в якому все нагадувало про Вікторію, ні я, ні Джен не хотіли. Тому ми вже почали шукати покупців на наше колишнє житло якомога швидше, і потроху збирали свої речі.

*****

Я не встиг за Грегорі, тому вирішив летіти до Чарльстона наступним рейсом. Мені потрібно було побачити Джанет ще хоча б раз, переконатися в тому, що з нею тепер усе буде гаразд. Я хотів, щоб вона, нарешті, знайшла своє щастя і спокій, раділа життю.

Від думок мене відволікли обурені голоси людей, які голосно обговорювали те, що тепер точно запізняться на запланований ними захід. Я підняв голову і подивився на електронне табло з розкладом вильоту і прибуття літаків, і вилаявся про себе. Мій рейс затримували ще щонайменше на три години, а отже, у Чарльстоні я буду не скоро. Повертатися додому не було сенсу, а отже, мені доведеться провести весь цей час сидячи тут. У залі очікування було щонайменше ще чоловік п'ятдесят крім мене, і мені доводилося вислуховувати їхнє бурчання щохвилини. Я заплющив очі, намагаючись розслабитися і зосередити свої думки на чомусь іншому. Найбільше зараз мені б хотілося опинитися десь у рідному листяному лісі, на південь від Чарльстона, куди я так любив вибиратися. Дивно уявити, але це містечко встигло стати для мене рідною домівкою, я любив його навіть більше, ніж Гілдсбург, у якому я колись народився і виріс. Але цьому скоро судилося змінитися, бо саме туди ми з Дженніфер збиралися перебратися, щоб влаштувати своє життя.

Поруч зі мною сіла молода дівчина, з розкішним чорним волоссям і величезними блакитними очима. Вона, мило посміхаючись, поправила поділ своєї білосніжної сукні, дбайливо притримуючи рукою маленький горщик із квіткою. Це була примула - символ весняного відродження, надії на краще майбутнє. Здавалося б, усього лише маленька рожева, ледь помітна квіточка, що видає приємний медовий аромат, змогла стати для мене ключиком до спогадів. Я раптом згадав. Згадав усе. І ці спогади захлеснули мене, віднесли в далеке минуле, хвилями моєї пам'яті.

Напевно, мене просто зморщило від втоми і скорботних подій сьогоднішнього дня, тому що прийшов до тями я від наполегливого дзвінка мого телефону в кишені. Поглянувши на дисплей, я був украй здивований тим, що побачив. Мені дзвонила Джанет. Я недовго думаючи відповів:

- Привіт Джен! Як ти?

- Владе, ти можеш приїхати,- тремтячим від хвилювання голосом прошепотіла вона.

- Я зараз в аеропорту, мій рейс затримується, я якраз збирався летіти до Чарльстона, щоб побачитися з тобою. Щось сталося?

- Щойно приходив Грегорі, і він дещо мені розповів...

Чомусь у цей момент мені не було потрібно більше ніяких пояснень, щоб зрозуміти, про що саме він міг їй розповісти. Найімовірніше, йшлося про ту правду, яку ми бережемо століттями від людей, і, мабуть, він вирішив їй зізнатися під тягарем цього вантажу, який на нього навалився. Що ж, вельми необачний вчинок, але що зроблено, те зроблено, вже нічого не можна повернути, тому залишається тільки усувати наслідки цієї щирості. Судячи з усього, Джанет була зовсім не готова до подібної сповіді з його боку, ця правда виявилася занадто складною для неї.

- Ми поговоримо про це, коли я приїду, добре?

- Скажи мені правду, Владе. Ви знайомі з Грегорі вже досить давно, ти знав хто він такий?

Найменше мені хотілося обговорювати це з нею в аеропорту.

- Послухай, як я можу щось пояснити тобі, поки я не поруч і не дивлюся в очі? Залишилося вже зовсім недовго, скоро я приїду, і ми про все з тобою поговоримо. Пообіцяй мені, що дочекаєшся мене?

- Добре. Тільки приїжджай швидше, інакше я тут з розуму зійду.

- На жаль, зараз від мене мало що залежить, але я не буду гаяти часу даремно. Нікуди не йди, будь удома, я ще подзвоню тобі.

Після цих слів я відключився, з тривогою і хвилюванням думаючи про нашу майбутню розмову. Грегорі злякав її, не дав можливості все обміркувати, зважити, він вирішив діяти занадто швидко, але навіщо? Тепер у мене були сумніви з приводу того, чи прийме Джанет цю сторону свого обранця, і чи пробачить мені те, що я не один рік приховував, живучи з нею під одним дахом. Щойно мені здалося, що всі наші проблеми почали відступати, одразу ж на їхнє місце прийшли нові, і я не бачив їм кінця.

*****

Щойно я постукав у двері і переступив поріг будинку, який колись був моїм, Джанет одразу ж накинулася на мене. Вона міцно обняла мене за шию, притискаючи до себе з усієї сили.

- Владе! Як же я рада знову побачити тебе! Знаєш, я багато про що хотіла поговорити...

У цей момент мені здалося, що вона тремтіла, як під час лихоманки, і це дуже насторожило мене. Невже за моєї відсутності тут сталося щось настільки жахливе, що могло так сильно налякати її? Я, звісно, припускав, якої розмови торкнувся у своїй сповіді Ґрегорі, і, чесно кажучи, не зовсім знав, як підвести її до цієї теми, щоб не погіршити ситуацію, і без того вже складну.

- Я теж дуже сумував за тобою. Що в тебе тут сталося? По телефону мені здалося, що ти нервувала.

Вона раптом відсторонилася від мене, і жестом руки запропонувала пройти в хол, щоб ми могли все спокійно обговорити.

Мені було приємно і водночас сумно знову перебувати в цьому будинку. Якась внутрішня млість розливалася по моєму тілу, а пам'ять навіювала барвисті фрагменти з минулого. Я стояв і дивився навколо себе, нібито перебував тут уперше. Напевно, це абсурдно, але я більше не відчував себе вдома як колись, хоча ще зовсім недавно саме це місце було моїм притулком, моєю фортецею. Мабуть із часом змінюється не тільки наше сприйняття навколишнього, а й внутрішні цінності.

Ми присіли на вже знайомий мені диван, з яким у мене було пов'язано стільки спогадів, і певний час просто мовчали, поки Джанет не наважилася почати свою розповідь.

- Кілька годин тому до мене приходив Грегорі. Мені здалося, що він був украй схвильований і дуже рішуче налаштований. Раніше я не бачила його таким, тому цей факт дуже спантеличив мене. Він з'явився до мене з величезним букетом лілій, і з порога почав говорити про те, що у нього до мене вкрай серйозні наміри, і що він готовий освідчитися мені просто зараз, на цьому місці. Мене здивувало те, що кажучи всі ці слова, в ньому не було ні краплі щастя, радості або хоча б якихось емоцій, він скоріше був схожий на мармурову статую, такий самий холодний і суворий. Я запитала його, до чого такий поспіх, на що він відповів, що більше не хоче і не може чекати слушного моменту, щоб зробити це. Після цього, він, не дочекавшись моєї відповіді, сказав, що хоче поділитися зі мною таємницями, і попросити вибачення за своє зникнення того дня, коли він вирушив слідом за тобою до Нью-Йорка. Як до речі Дженніфер? Ти знайшов її? Сподіваюся, у вас із нею все добре? - запитала вона, відволікаючись від теми розмови.

- Дякую, все гаразд. Мені не склало труднощів знайти її, тепер все буде добре. Я, до речі, теж збираюся освідчитися їй, але все ніяк не виберу для цього слушну нагоду.

Вона посміхнулася:

- Ти говориш майже як Грегорі. У будь-якому разі я дуже рада за вас. Упевнена, тепер ви обоє будете щасливі. Але я трохи відволіклася,- поправила вона саму себе, і продовжила: - Він почав говорити мені щось про вічність, про переваги безсмертя та інші незрозумілі для мене на той момент речі. Потім його сповідь перейшла в довгі спогади про 60-ті, після чого він видав мені те, що я досі не можу усвідомити до кінця.

- Що ж це було? - поцікавився я, хоча й так уже знав відповідь.

Вона замовкла, переводячи подих, після чого, нахилившись до мене, промовила:

- Виявляється, Грегорі - вампір! Він розповів мені все, і йому не терпиться поділитися зі мною цим «даром», як він його називає, щоб ми могли бути завжди разом, - вона уважно подивилася на мене, після чого звернулася до мене із запитанням: - Чомусь мені здається, що ти зовсім не здивований почутим. Скажи мені правду, Владе, ти знав про це?

Я так втомився від брехні за всі ці прожиті мною роки, тому найменше зараз мені хотілося повторювати цю помилку знову. Джанет не чужа мені людина, і я думаю, що можу довіряти їй. Питання полягало в тому, чи захоче вона сама прийняти цю правду ще й від мене? Але був тільки один спосіб це перевірити, і я вирішив його випробувати.

- Джанет, - почав я здалеку, - Усе це дуже складно зрозуміти, але я постараюся донести до тебе це якомога доступніше. Розумієш, я знайомий із Грегорі вже дуже давно, так само як і Дженніфер, і як його кохана, яку він, на жаль, втратив.

- Стефані? - запитала мене дівчина. - Адже так її звали?

- Звідки ти знаєш? Це тобі теж Грегорі розповів?

Вона кивнула, погоджуючись:

- Так, це було ще до твого від'їзду, він випив зайвого і проговорився.

- Отже, мені буде простіше щось пояснити тобі, якщо ти вже дещо знаєш. Ми познайомилися з Дженніфер і Стефані дуже давно, у той час усі ще їздили в каретах, запряжених кіньми, носили костюми і довгі сукні. Я на той час уже встиг втратити матір і жив із батьком, працюючи в готелі, який дістався нам у спадок від діда, як сімейна справа. Тоді дівчата тільки переїхали в наше містечко й облаштовувалися там, коли я вперше побачив Дженніфер. Потім було знайомство з її сестрою, прийом у їхньому новому будинку, часті зустрічі та звані вечері. Приблизно за рік Стефані зустріла Грегорі, закохалася в нього і переїхала до нього жити, залишивши Дженніфер зовсім одну, що ще більше зблизило мене з нею. А потім усе понеслося: після того, як моя кров стала отруєною її геном, і я назавжди змінився, сталося непоправне, і ми всі втратили одне одного на довгі роки. Не було ні листа, ні звісточки, тож життя привело мене сюди, до Чарльстона, де я й зупинився, щоб знайти собі притулок.

Джанет слухала мене з широко розплющеними очима, і час від часу щипала себе за руку, щоб переконатися, що це реально.

- Значить ти... теж? - нарешті вимовила вона, коли до неї повернувся дар мови.

Я кивнув:

- Так. І я, і Грегорі, і Дженніфер з її загиблою сестрою, всі ми були й залишаємося вампірами - безсмертними істотами, які нічим не відрізняються від людей.

- Виходить, саме Дженніфер змінила тебе, або як це правильно називати?

- Мене звернула Дженніфер, а Грегорі отримав ген від її сестри, з якою жив разом на той момент.

Дівчина мовчки схопилася за голову, і я не став більше нічого казати їй, щоб у неї був час усе обміркувати.

- Як ти зважився на це, Владе? Вона не залишила тобі вибору?

- Про що ти говориш? Я сам хотів цього, дуже хотів.

- Але чому? Що хорошого в тому, щоб так жити, пити кров, не мати можливості померти.

- Ми не володіємо абсолютним безсмертям, і теж можемо померти від природних причин. А що стосується мого вибору, то тут все очевидно: просто я боявся навіть уявити собі, що можу втратити її назавжди. Що я помру від старості або якась хвороба вб'є мене, а вона завжди буде такою ж молодою і прекрасною, і головне - живою, на відміну від мене. Я завжди хотів бути з нею, розділити цю вічність на двох, що ж тут поганого?

- Грегорі теж запропонував мені це.

- Судячи з твоїх слів, я так вважаю, ти не прийняла його пропозиції?

- Він був занадто наполегливий, занадто квапив події, що я просто злякалася. Знаєш, після того, що ти щойно розповів мені, я досі перебуваю в якомусь дивному стані заперечення всього, що відбувається. І тепер я, нарешті, розумію, що означали всі ті знаки на карті, що була в тебе на стіні в кабінеті, - адже це всі ті місця, в яких ти встиг побувати, вірно?

Я й раніше здогадувався, що Джанет бувала в цьому кабінеті за моєї відсутності, але навіть і не думав про те, що вона може так уважно вивчати речі, які там знаходяться.

- Так, за своє настільки довге життя я встиг об'їздити достатньо країн і міст, тому завжди відзначав їх на карті, щоб не забувати про це.

- А що позначали хрестики в цій шифровці?

Я лише посміхнувся:

- Це ніяка не шифровка. Хрестиками я позначав ті міста, що безпосередньо пов'язані з Дженніфер. У Гілдсбурзі ми вперше познайомилися, в Ідентон я поїхав шукати її після пожежі в їхньому будинку, ну а в Чарльстоні зустрів її знову, після стількох років розлуки і марних пошуків.

Джанет дивилася на мене як зачарована.

- Від твоїх слів у мене мурашки по тілу бігають. Знаєш, я багато читала про таке чисте кохання і щирість, як між тобою і цією дівчиною, і мріяла, що одного разу зі мною станеться те ж саме.

- У тебе ще є така можливість. Не відштовхуй Грегорі, ти й справді не байдужа йому, завжди варто дати шанс тому, хто за нього бореться.

- Тут я згодна з тобою, але його почуття не здаються мені справжніми. До того ж, він говорив зі мною досить грубо і різко, що тільки відштовхнуло мене від нього. Я не встигла тобі всього розповісти про нашу розмову, але зараз, думаю, настав час.

Вона заглиблювалася у свою розповідь, намагаючись якомога точніше передати мені всі свої почуття та емоції.

*****

Ми сиділи на кухні й розмовляли. Я щойно налила нам свіжого, гарячого чаю, і тепер уважно слухала розповідь Грегорі. Він, як і раніше, наполягав на тому, щоб я прийняла його «подарунок», і ми могли назавжди бути разом і ніколи не розлучатися. Щоб навіть смерті було не під силу розлучити нас.

Якщо чесно, ця розмова давалася мені важко, бо я не є прихильником того, що дізналася про нього, про всіх вас. Але, тим не менш, це і не означає, що моє ставлення до тебе або до Грегорі якось змінилося в гірший бік, - ні, але я не хочу бути частиною цього. Ось тільки Грегорі відмовлявся приймати мої переконання і продовжував наполягати на своєму.

- Чому ти так чіпляєшся за своє безсмертя? Невже для тебе так важливо, залишуся я людиною чи ні? Якщо ти кохаєш мене, то будеш кохати незалежно від того, ким я є. Зрештою, це мій вибір!

Грегорі, витримавши деяку паузу, раптом різко повернувся до мене і грубо вимовив:

- Ну ж бо, говори голосніше, я не чую. Скажи: «Я хочу бути жалюгідною людиною!».

Гнів усередині мене тепер шукав виходу назовні, і я так само, з викликом відповіла йому:

- Я не хочу бути жалюгідною людиною, я хочу бути собою!

- Ти говориш так, ніби тобі це знайомо. Ніби ти знаєш, що означає бути собою. Багато людей до кінця своїх днів не можуть визначити цього, не знають, чого хочуть від життя, а ти так легко заявляєш про це. Тільки подумай: моє безсмертя проти твого жалюгідного, короткого життя. Яке майбутнє нам буде уготовано? Я втрачу тебе через п'ятдесят або шістдесят років, і знову буду один, знову відчую біль від втрати близької мені людини.

- Я на власні очі побачила, до чого призводить прагнення до безсмертя. Ти став черствим, самозакоханим егоїстом, який думає тільки про те, як буде краще йому самому. Навіть у цих словах, звернених до мене, головна твоя думка про те, що ти, втративши мене, залишишся один. Тебе турбує тільки власний комфорт і не більше.

Грегорі сперся об стіну і тепер задумливо дивився на мене.

- Ти не маєш рації Джен, я думаю не тільки про себе, я думаю про нас. Тільки уяви: ми могли б об'їздити весь світ, побачити стільки чудових творінь, створених природою й руками людини, і водночас абсолютно не замислюватися про відпущені нам терміни.

Я дивилася на нього і не могла збагнути: або він свідомо перебрехав фразу, або не зрозумів її, що сумніше. Адже я зараз говорила зовсім не про це. Мені просто потрібно було знати, і бути впевненою в тому, що у мене є вибір. Але, судячи з усього, він уже давно вирішив усе за мене.

Він, бачачи моє замішання, підійшов ближче і поклав свої руки мені на плечі:

- Послухай, це все не має сенсу, якщо ми не підемо на зустріч одне одному, не змінимося заради спільної мети.

Я скинула його руки з себе і відійшла вбік:

- Мене не треба виправляти! Мене не можна виправити! Я така, яка є, і іншою вже не буду. Якщо ти не готовий прийняти мене справжньою, не потрібно себе обтяжувати, але й приміряти на себе всі ці лицемірні маски, я не збираюся.

І він здався, відступив перед моїм натиском і образою на нього.

- Добре, я даю тобі повне право вирішувати самій і вибирати собі долю. Але я хочу, щоб ти пам'ятала: якщо ти передумаєш, я завжди буду готовий. Що скажеш?

Я кивнула, важко зітхаючи:

- Згодна.

Якщо чесно, я не дуже вірила, що ця розмова була в нас останньою, але зараз мене втішала думка про те, що хоч на деякий час він припинить свій тиск.

Після цього він не затримався надовго, списавши все на втому від перельоту і необхідність йому і мені все обміркувати, перш ніж ухвалювати будь-які серйозні рішення. Тому, не допивши свого чаю, і залишивши мене наодинці з усім раніше сказаним, він мовчки вийшов з дому, грюкнувши парадними дверима. Я так і залишилася сидіти на кухні, обхопивши руками чашку з уже остиглим чаєм, вслухаючись у тишу, яку періодично порушувало цокання настінного годинника.

*****

Я уважно слухав її розповідь, і все думав про те, чому Ґрегорі так різко повівся з нею, враховуючи нашу задушевну розмову напередодні. Можливо, він просто занадто поквапився з висновками? А може, хотів таким чином перевірити почуття Джанет до нього, і точно знати, на що вона готова піти заради нього? У будь-якому разі обидва варіанти були дуже дурними і необачними. Зараз мені хотілося якнайшвидше привести до ладу її думки і пояснити стан справ. Оскільки я не мав у своєму розпорядженні великої кількості часу, діяти потрібно було негайно, адже я пам'ятав, що вдома на мене чекала Дженніфер, і напевно вона зараз хвилюється за мене. Тому я вирішив перейти до вирішальної частини розмови одразу, не зачіпаючи формальностей. І на мій подив Джанет була готова до цього, що не могло мене здивувати. Її стійкість, витримка і сила духу вкотре буквально вразили мене. Як же впевнено вона зараз трималася!

Я почав говорити спочатку якомога тихіше, намагаючись тим самим не злякати її, а навпаки завоювати довіру і прихильність до підтримання діалогу.

- Ти маєш рацію в тому, що його наполегливість була недоречною, але з іншого боку, якщо врахувати, що одного разу він уже втратив сім'ю, можна зрозуміти його поведінку. Грегорі більше не витримає таких випробувань на свою долю.

Джанет зміряла мене якимось красномовним поглядом і промовила:

- Це одвічна проблема всіх егоїстів - ніхто нічого не витримує. А мені прикро, що моя думка його зовсім не цікавить, я теж хочу, щоб він хоч трохи зі мною рахувався. Я не знаю, як у тебе справи з Дженніфер з цього приводу, але мені для того, щоб висловити свої почуття, не потрібна вічність поневірянь. Можливо, у твоєму розумінні я виглядаю нерозумно і наївно, але я вважаю, що відпущеного мені часу буде цілком достатньо, щоб встигнути все, що я задумала. Я просто хочу любити і бути коханою, малювати свої картини і гуляти в лісі зі своїми дітьми вранці, варити ароматну каву чоловікові і проводити з ним довгі вечори, сидячи на відкритій терасі і милуючись зоряним небом. Можеш не вірити, але мені цього буде достатньо. А який еквівалент для вампіра? Століття, витрачені на спроби вижити, постійні перегони і переїзди, скритність і відчуженість, і що найжахливіше - кров. Я все намагалася зрозуміти, чому в нас не складалися стосунки, тепер розумію. Тобі не подобаються такі дівчата як я, з моїм розумінням життя і прагненнями. Ти завжди хотів бачити поруч із собою, собі подібну, щоб вас пов'язувала ця гнітюча таємниця, адже ти навіть не можеш ні з ким обговорити це. Я намагалася тебе розуміти і розуміла, але, на жаль, я ніколи не зможу стати вбивцею, як твоя обраниця, - вимовила вона, різко випроставшись і піднімаючись із дивана.

Її слова сильно зачепили мене, і я не хотів пропускати це повз вуха, тому відповів, цілком серйозним тоном:

- Ти знаєш моє до тебе ставлення, але не смій так говорити про Дженніфер. Якщо ти вважаєш її такою, значить, зовсім нічого про неї не знаєш. Колись давно мені теж захотілося дізнатися - як це, жити вічно? Я дізнався і ні на хвилину не пошкодував про це.

Джанет опустила очі в підлогу, нервово заламуючи пальці:

- Вибач мені Влад, не знаю, що на мене найшло. Не вір моїм словам, я сама собі вже не вірю. Можливо, це від образи на життя, на Грегорі.

- Я розумію, що відбувається, і дуже тобі співчуваю.

- Так, стан справ мене не радує. Таке відчуття, що це не закінчиться ніколи, і щойно я надумаю знову влаштувати своє життя, щось піде не так, або мій обранець виявиться чудовиськом, - гірко усміхнулася вона, поглядаючи на мене крадькома.

Мені стало шкода її, і я обійняв дівчину, притискаючись губами до її чола.

- Я не можу так жити, мені все ненависне,- шепнула вона, сильніше притискаючись до мене. - Як упоратися з цим гнітом, Владе?

- Знаєш Джен, я тут заради тебе, - приїхав, щоб побачитися востаннє, перед тим, як ми назавжди розлучимося. Я хочу, щоб ти пам'ятала, що в тебе завжди є вибір, і Грегорі буде радий, якщо ти приймеш його пропозицію. Тоді нам не обов'язково сьогодні прощатися, і є ймовірність, що наші шляхи ще перетнуться на безкрайніх дорогах життя. Але вибір у цій історії завжди буде тільки за тобою. Ти вирішуєш, бути цій зустрічі чи ні, чи доведеться комусь із вас втрачати своїх близьких чи ні. Усе в твоїх руках Джанет, не забувай про це.

Вона у відповідь лише сильніше насупила брови і нервово покусувала губу, продовжуючи ходити по кімнаті взад-вперед.

- Я вже давно прийняла своє рішення, і нам потрібно попрощатися сьогодні, але наостанок, я хочу, щоб ти розповів мені про свої плани на майбутнє, щоб я знала наперед, як складеться твоє життя, коли мене вже можливо не буде в цьому світі.

Мені не подобалася її впертість, і вся ця розмова не приносила мені задоволення, але це було її останнє прохання до мене, а значить, я не міг відмовити. Тому я підійшов до неї, взявши дівчину за руку, і підвів її до дивана, саджаючи поруч із собою.

- Якщо ти, правда, хочеш дізнатися про це, тоді слухай. Щойно ми виїдемо з Нью-Йорка і розмістимося в нашому новому будинку, я маю намір зробити Дженніфер пропозицію. Після цього ми обов'язково узаконимо наші стосунки, і нарешті, через століття станемо однією сім'єю. Я знаю, що вона дуже любить подорожі, красиві речі і місця, а значить, кожну вільну хвилину ми будемо присвячувати цьому, насолоджуватися прекрасним навколо нас. Потім я збираюся кинути свою колишню справу і почати працювати вдома, в теплій обстановці. Думаю спробувати себе в ролі письменника, мені дуже хочеться донести до людей те, що я бачив на власні очі протягом усього життя. Сподіваюся, мої історії матимуть успіх серед читача, тому що я в даному випадку виступаю першоджерелом. Ах так, зовсім забув, ще з нами житиме Оскар - золотистий ретривер, який тепер слугує нам не лише чотирилапим другом, а й пам'яттю про близьку людину, яку ми втратили.

Заговоривши про втрати, я знову відзначив про себе, як змінилася в обличчі Джанет. Мабуть, мої слова про швидкоплинність людського життя не пройшли повз неї, і вона сумнівається, а це означає, що шанс змінити своє рішення ще є.

- Я щиро сподіваюся, що у тебе з Грегорі все теж складеться саме так, як ти описувала мені раніше. А якщо ти не хочеш, щоб він і надалі тиснув на тебе, то я можу поговорити з ним.

Дівчина кивнула, звертаючись до мене:

- Може колись усе так і буде, але не так швидко.

- А скільки потрібно чекати? - здивувався я. - Ти і так занадто довго була нещасною, і тепер настав час усім нам щось змінити у своїх життях, почати з чистого аркуша.

- Знаєш, іноді мені здається, що він не та людина, у якої є право на моє прощення і мою жалість до нього. Стільки всього було зроблено, що я й не пригадаю кількість цих промахів.

- Дай йому шанс усе виправити. Людям властиво робити помилки, а тим паче в таких питаннях, адже ти не знаєш, що його штовхнуло на такий необачний вчинок. Ми не ідеальні, а значить, маємо право на другий шанс.

Я бачив, що Джанет серйозно задумалася над моїми словами, і це тішило мене. Якщо вона розбереться у своїх думках і почуттях і зробить правильний вибір, значить, і в них усе буде добре.

Мої роздуми перервав сигнал телефону. Я дістав його з кишені штанів і подивився на дисплей. Це було повідомлення від Дженніфер, вочевидь, вона турбувалася про мене, тому що текст був такий:

«Подзвони мені, коли будеш в аеропорту, щоб я знала, що ти в безпеці і скоро будеш вдома».

Її турбота викликала в мене на обличчі щасливу посмішку. Я знову любив і був коханим, емоції захльостували мене через край як ніколи раніше. Це повідомлення стало для мене своєрідним сигналом, що час повертатися, адже я залишив її наодинці з усіма проблемами саму і мені це не подобалося.

- Тобі вже час? - запитала мене Джанет, очевидно, здогадавшись про все за виразом мого обличчя.

Приховувати цей факт не було сенсу, тому я відповів просто:

- Так, на мене чекають удома. Ми збираємося їхати, і тому я не можу довше затримуватися. Я був дуже радий побачити тебе знову, і буду не менш радий, що ви з Грегорі будете присутні на нашому весіллі. Запрошення ми з Дженніфер надішлемо вам трохи пізніше, коли облаштуємося на новому місці. Я сподіваюся, ти не будеш заперечувати, і знайдеш час, щоб приїхати і розділити з нами цей щасливий день?

Джанет усміхаючись, кивнула:

- Добре. Думаю, це буде чудовим приводом налагодити наші з Ґрегорі стосунки. Я з радістю приймаю твоє запрошення, і заздалегідь вітаю вас.

- Тоді йди, обійми мене на прощання, адже тепер ми зустрінемося не раніше ніж за місяць-другий.

Вона міцно обійняла мене, впиваючись останніми хвилинами наодинці, після чого раптом різко відсторонившись, вимовила:

- Я зовсім забула! У мене ж є для тебе подарунок!

І швидко піднявшись наверх, у свою кімнату, де вона часто ночами творила свої картини, зникла з поля зору. За кілька хвилин, вона вже мчала до мене, зі значних розмірів полотном у руках.

- Це тобі,- сказала вона, простягаючи мені картину, загорнуту в блискучий папір. - Тільки пообіцяй мені, що відкриєш її тільки коли будеш удома. Це прохання.

Я, усміхаючись, кивнув:

- Обіцяю, - і, поцілувавши дівчину в щоку, я поспішив потурбуватися про таксі, і покинути не тільки цей будинок, який колись був моїм, а й Чарльстон, що став мені притулком на останні десятки років.

*****

Я зателефонував Дженніфер з аеропорту, як вона і просила, а діставшись до будинку, одразу ж потрапив у її чіпкі обійми. Зараз, я як ніколи раніше, відчув цей довгоочікуваний зв'язок між нами, і зрозумів одне - вона моя сім'я. Сотні людей приходять і йдуть з нашого життя, а ми назавжди залишаємося одне в одного.

- Я зачекалася на тебе! Лорна щойно повернулася, я відправляла її за квитками. Наші речі упаковані, ми можемо полетіти вже сьогодні вночі.

- А що буде з будинком? - поцікавився я.

- Його я вже виставила на продаж, гроші нам знадобляться, а сюди їх вкладено достатньо. Зрештою, у Гілдсбурзі житло купувати теж буде потрібно. А що це в тебе в руках? - вимовила Дженніфер, мабуть, тільки звернувши увагу на запечатане полотно в мене в руках.

- Ах, це! - посміхнувся я.- Джанет - художниця, і вирішила, судячи з усього, зробити мені подарунок, ось тільки що там усередині я досі не знаю. Вона взяла з мене слово, що я відкрию його тільки коли буду вдома.

- Але ти ж удома? - вимовила Дженніфер, і потягнула край картини на себе.

- Думаю, вже ні. Ми скоро розлучимося з цим будинком, а значить до прибуття в Хілдсбург, вміст цієї упаковки залишиться для нас двох таємницею.

Джен ще міцніше обійняла мене за шию.

- У такому разі нам потрібно поспішати, щоб встигнути перед вильотом ще раз перевірити, чи всі речі на місці, і вчасно дістатися до аеропорту.

Я кивнув погоджуючись:

- Тоді не будемо гаяти час.

Ми успішно пройшли реєстрацію, і тепер готувалися до посадки. Я звернув увагу на явне хвилювання Джен, і вирішив довідатися про причину її занепокоєння.

- Люба, ти впевнена, що готова повернутися?

Вона, видихнувши, вимовила:

- Так. Нам нікуди відступати тепер, тому наш шлях лежить до Гілдсбурга. А чому власне ти питаєш про це?

- Просто помітив твоє замішання.

- Ти ж знаєш, що я ненавиджу вокзали, аеропорти і все що з ними пов'язано. Найчастіше саме тут люди втрачають одне одного, часом назавжди.

Я посміхнувся і обійняв її за плечі:

- Мені теж це все не до душі, але ж тут ми залишимо своє минуле, заради того, щоб почати заново.

Але ж вона мала рацію. Тепер у нас немає вибору, але є можливість. Можливість знову знайти спокій і щастя, і ми нікому не дамо розпоряджатися нашими життями.

Усю подальшу дорогу я спостерігав за Дженніфер, намагаючись зрозуміти її почуття й усвідомити вплив усього, що відбувається, на неї. Зовні ніщо не видавало її хвилювання або тривоги, але я знав, які бурі могли вирувати в неї всередині.

Зараз вона сиділа, притулившись головою до прохолодного скла ілюмінатора, і не випускала з рук плеєр зі своєю улюбленою музикою. Я не хотів турбувати її, тому спершись на спинку сидіння, просто мовчки дивився на неї, ловлячи себе на думці, що мимоволі милуюся і захоплююся нею.

За кілька хвилин вона заплющила очі, і, як мені здалося, занурилася в сон. Я тільки порадів цьому, знаючи, що принаймні так Джен зможе відпочити і якийсь час не думати про все, що відбувається за останні дні. Ці чорні хмари, що згустилися над нами, багато чого прояснили, і визначили першочергові цінності кожного з нас. Для себе я зайвий раз переконався в тому, що і так уже давно знав. Я любив її понад усе на світі, адже завдяки їй, я той, ким є тепер. Мої почуття до неї абсолютно безкорисливі й чисті, навіть попри те, що вона подарувала мені таке життя, про яке я не міг і мріяти. І що б там не думала і не говорила про неї Джанет, я ніколи не прийму її точку зору, адже в наших долях я бачив тільки позитивні сторони. Скільки б століть не минуло, а ми будемо незмінні. Тепер час ніщо для мене, і в той момент, коли інші будуть знемагати під гнітом побуту і проблем, мій розум, вся моя істота будуть невпинно вбирати в себе мудрість, знання, пізнавати таємниці Всесвіту. Адже тепер у мене є час на це все. Ми досконалий вид: застигла у віках молодість і краса, бездоганний, ясний розум і перевага, ось він - ідеал у чистому вигляді! Вона назавжди подарувала мені впевненість у завтрашньому дні. Тепер я контролюю своє «завтра», життя стало надійним. У нашому з нею розпорядженні цілі століття для великих відкриттів, радощів і насолод! Я можу прожити стільки, скільки захочу, і тільки я призначаю собі день своєї ж смерті. Мене ніколи не торкнеться страхітлива для всіх старість, я не зазнаю тієї неминучості, слабкості і безпорадності, з якою звичайні люди залишають цей світ. Мені не загрожує принизливе в'янення і неміч, адже тепер це протиприродно для мене.

Але з одним болісним випробуванням мені все ж доведеться змиритися - це смерть людей навколо мене. Щодня хтось втрачає життя в той час, як я невразливий у своєму безсмерті. Тому тепер, через століття, я розумію, що немає в цьому світі жодного скарбу, рівносильного тому, що подарувала мені Дженніфер. Цей борг мені ніколи не відплатити. Але є моя вічна любов до неї, якою я маю намір заповнити цю несправедливість з мого боку. І нехай багато хто каже, що вічне життя швидко набридне, але я впевнений у зворотному переконанні, адже якщо поруч зі мною буде вона, то для мене навіть вічність не термін. Скільки б часу я не проводив поруч із нею, мені завжди буде мало. Зараз вона просто мирно спить поруч зі мною в літаку, а я вже уявляю її голос, який заворожує своїм звучанням, очі, в яких можна запросто потонути. Я більше не можу протистояти її чарівним чарам, а значить, у нас є всі шанси пізнати щастя повною мірою.

Я посміхався про себе від цих думок, занурюючись у свої мрії дедалі глибше й глибше, як у безкрає море, що легким і плавним погойдуванням забирало мене в далекі далі. А в цей час внизу за вікном проносилися міста. І десь на небесах уже творилося наше нове життя.