Кривава клятва. Книга друга

Глава 6

*****

Сонце пробивалося крізь щільну тканину штори, і ковзало по руках і обличчю Дженніфер, яка все ще солодко спала. На ній досі була вінчальна сукня, бо я попросив Лорну не турбувати її сон, і просто переніс втомлену дівчину в ліжко. Я сидів на краю ліжка і милувався цим ангельськи прекрасним обличчям. Вона була такою ніжною і лагідною, коли спала, що була схожа на дитину. На її пальці красувалася подарована мною каблучка. Її срібні завитки з боків нагадували морозний візерунок, що обрамляє блискучу, криваво-червону рубінову краплю, схожу на краплю червоної крові. Цю каблучку я замовив у одного відомого майстра ще в Чарльстоні, і сам намалював ескіз. Мені хотілося, щоб це була не просто красива прикраса, а ще й символ наших почуттів, як дана одне одному напередодні клятва.

Солодко потягнувшись, Дженніфер розплющила очі, озирнулася на всі боки і, виявивши себе в ліжку, дуже здивувалася.

- Доброго ранку. Я довго спала, так? - усміхнулася вона, вітаючи мене.

- Уже майже одинадцята. Ти, мабуть, учора занадто втомилася і перехвилювалася, і я вирішив, що буде правильним дати тобі виспатися. Як твоє самопочуття?

Вона загадково посміхнулася, розгладжуючи складки на своїй злегка зім'ятій сукні.

- Щасливе.

- Щиро сподіваюся, що ти не станеш шкодувати про це.

- Усе сталося так, як мало бути від самого початку. І нехай на багато речей ми дивимося трохи по-різному, але це анітрохи не зменшує моєї любові до тебе. - Я радий і теж дуже люблю тебе. А тепер, якщо ти не заперечуєш, я сходжу вниз і попрошу Лорну приготувати нам усім поїсти. Гадаю, Грегорі та Джанет теж зачекалися на нас.

- Звісно. Я теж скоро буду, тільки сходжу в душ і трохи приведу себе до ладу.

Я поцілував її в щоку і вийшов із кімнати, залишивши дівчину саму.

*****

Коли я спустився у вітальню, Ґреґорі та Джанет уже чекали на мій візит до них, і радісно повідомили мені, що вони чудово відпочили, бо кімнати, надані їм, були чудовими.

- Якщо та гостинність, з якою ви нас прийняли, - звичайне явище в цьому домі, то ваші гості, мабуть, найщасливіші люди в усьому Гілдсбурзі, - зауважив Грег, звертаючись до мене.

- Я дуже радий, що вам у нас сподобалося. Дженніфер заздалегідь веліла підготувати ці кімнати, і врахувала буквально кожну дрібницю.

- Обов'язково подякую їй за такий теплий прийом! До речі, де вона? - запитала мене Джанет, з явним інтересом.

- Скоро вона приєднається до нас, а поки що ходімо в їдальню, і я попрошу Лорну чимось вас пригостити, - і я жестом руки запропонував їм пройти за мною.

Увесь цей час я стежив поглядом за Джанет, намагаючись знайти в ній хоч якісь ознаки зміни, але не знаходив їх. До цього мені так і не довелося дізнатися у Грегорі, яку відповідь вона дала на його пропозицію, і тепер ця думка міцно засіла у мене в голові. І коли я спробував натякнути йому про це, він з півслова здогадався, про що йдеться і лише негативно похитав головою, даючи зрозуміти, що відповідь була не на його користь.

На мій подив, мені навіть не довелося нічого говорити - коли ми прийшли, стіл був уже накритий. Тож подякувавши дівчині за турботу, і запропонувавши їй приєднатися до нас, ми сіли за стіл. Оскар же, зі свого боку, не зводив очей із запеченого на рожні поросяти та яловичого стейка на вчорашньому фуршеті, і мав намір знову отримати свою частину частувань зі столу. Однак братися за їжу ніхто не поспішав - усі чекали на Дженніфер, і вона не змусила нас довго чекати. За кілька хвилин, я чітко почув, як простукали сходами її підбори, і вона з'явилася на порозі, осяваючи своєю милою посмішкою все навколо. На ній була довга сукня кольору вигорілої троянди зі вставками мережива на грудях, а у вухах поблискували довгі сережки, що нагадували маленькі мерехтливі зірочки, які спускаються вниз на промінчиках.

- Доброго дня! Прошу вибачення, що змусила вас чекати.

- Ну що ти, які можуть бути образи, тим більше в такий день? - вимовив Грегорі, явно підлесливим тоном.

Я піднявся, щоб відсунути для неї стілець і ледь чутно прошепотіти їй на вушко, що люблю її. У відповідь на це вона посміхнулася і повторила губами ту саму фразу.

Ми сиділи за столом і невимушено розмовляли, коли раптом Грегорі промовив:

- Ваше свято кохання було неймовірно красивим, зворушливим і романтичним. Якби я мав можливість хоч трохи наблизитися до вашого ідеалу, то, безсумнівно, повторив би подібне в нашому з Джанет весіллі. Але, на жаль, я не маю великих фінансів, хоча колись і був до непристойності багатий. Тепер же це все в минулому, але як би там не було, ідея вашої урочистості глибоко запала мені в душу, тому не вважайте за нахабство, але я докладу всіх зусиль, щоб зробити щось близьке до цього в нашому рідному Чарльстоні. І, звичайно ж, ми будемо дуже раді бачити вас у цей щасливий і важливий для нас день. А зараз, ми вкотре, від душі вітаємо вас зі створенням сім'ї, і сподіваємося, що цей шлюб триватиме століття.

- Цей шлюб триватиме вічно, Ґреґорі,- наголосив Влад усміхаючись.

- Тож давайте ж вип'ємо за молодих, за сім'ю Гардманів!

Слідом за цим пролунав бавовна кришки, що вилетіла з пляшки шампанського, і шиплячий звук напою, що наливається в келихи.

- Дженніфер, сьогодні ми маємо поїхати, бо Грегорі відпросився на роботі лише на кілька днів, та й мені потрібно закінчити картину вчасно.

Помітивши загадкову посмішку на обличчі Дженніфер, я одразу зрозумів, що так просто вона її не відпустить, і обов'язково дасть усі необхідні напуття на майбутнє. І я не помилився. За кілька хвилин дівчата дійсно залишили нас наодинці, пояснивши це тим, що їм потрібно поговорити. Я не заперечував цьому, тому що і сам хотів домогтися розуміння від Джанет, і щиро вірив у те, що у Джен вийде її переконати. Ну а всі мої спроби досі так і не увінчалися успіхом. Напевно, заспокоювати і вселяти в людей надію в мене виходить з рук геть погано. Що ж, значить, доведеться дописати ще один пункт до списку того, у чому я не досяг успіху.

*****

Ми сиділи у вітальні, і я бачила хвилювання дівчини, яке зростало з кожною хвилиною.

- Я думаю, ти і так здогадуєшся, про що буде ця розмова,- почала я здалеку, щоб остаточно не налякати її своєю наполегливістю.

Вона кивнула, погоджуючись, і глибоко зітхаючи, сказала:

- Це не складно, особливо якщо врахувати, що Грегорі, та й Влад теж, в один голос намагаються переконати мене. Ти ж збираєшся зробити те саме, чи я не права?

- Частково. Але тільки на відміну від них, я не стану тобі нічого нав'язувати або переконувати, а просто поділюся досвідом. Ви з Грегорі відмовляєтеся почути одне одного, я ж розумію вас обох. Він боїться знову втратити близьку йому людину, а тебе долає страх перед невідомістю, і обидві ці причини цілком логічні та природні. Але ти маєш знати ще дещо: усвідомлення того, що було у твоєму житті до цього. Якщо ти справді його кохаєш, то, безсумнівно, захочеш зберегти у своїй пам'яті всі ті світлі й щасливі моменти, які були й ті, що тільки мають трапитися. Коли в тебе попереду вічність, усі ці межі стираються, і вже не важливо, що було зроблено не так, бо в тебе є тисячі можливостей усе виправити. Але це працює лише в тому разі, якщо ти любиш його настільки, що готова розділити з ним кожен день, кожну хвилину вашого вічного життя. Інакше, який сенс?

Вона підняла на мене свої сумні очі і якось невпевнено і тихо промовила, озираючись на всі боки, мабуть побоюючись, що нас можуть почути:

- Знаєш, але ж ти маєш рацію, я дійсно відчуваю до нього всі ці почуття, і вже дуже давно. Але я люблю його своїм, якимось особливим, іншим коханням, розумієш?

- Не зовсім,- чесно зізналася я, ще пильніше дивлячись на неї.

- Я готова прожити життя, відведене мені, і покинути цей світ. Грегорі хороша людина, і я дійсно готова за нього померти, але я не готова жити вічно.

Коли вона вимовила останні слова, мені раптом усе стало зрозуміло, і я більше не мала наміру робити жодних спроб, щоб зневірити її. Джанет мала рацію в твердості своїх переконань, адже Грегорі справді не та людина, якій захочеться подарувати це нескінченно довге життя. Тому я лише сіла до неї ближче, узяла її долоні у свої руки і вимовила тихим голосом:

- У такому разі я попрошу тебе тільки про одне: будь щасливою, ти заслуговуєш на це. Цінуй кожну мить свого життя, кожну мить, кожну секунду. Не нехтуй спілкуванням із близькими і дорогими тобі людьми, яких незабаром може не стати. Цінуй події, які ніколи більше не повторяться з тобою. Ти не можеш знати, чим закінчиться твоя чергова захоплива глава життя, але доти, доки вона важлива для тебе, бережи її у своїй пам'яті, щоб, коли все закінчиться, думки про неї викликали в тебе посмішку. І головне роби це від душі, а не для галочки в списку виконаних за планом справ або заради списаної сторінки в щоденнику. Ні. Вся суть у тому, щоб зберегти якомога більше красивих і яскравих спогадів, перш ніж тебе не стане в цьому світі. Щоб останнім, що промайне в тебе перед очима, були ці миті, наповнені безтурботною радістю і щастям. Тоді й помирати набагато легше і спокійніше, тому що нічого не обтяжує твою душу. Зараз з висоти мого досвіду, я точно можу сказати, що шкодую про безцільно витрачені роки мого життя. Я багато чим би пожертвувала, щоб знову побачити свою матір, якою б жорстокою вона не здавалася мені раніше. Хотіла б згадати риси її обличчя і колір очей, які колись підкорили мого батька. Але такої можливості у мене немає, і вже ніколи не буде. У твоєму ж випадку, все ще попереду. Я знаю, що у тебе є сестра, до якої ти дуже прив'язана, і це чудово. Ти незрівнянно багатша за всіх нас у цьому домі, тому що тобі є чим пишатися і дорожити. Мої батьки відмовилися від мене, а сестричка загинула, коли я сама ще була дитиною, і життя неабияк пошарпало мене, перш ніж я змогла опинитися тут, і дочекалася дня, коли буду стояти перед вівтарем із єдиною в усьому світі людиною, здатною любити й сприймати мене такою, яка я є. Зі свого боку я можу побажати тобі пізнати справжнє щастя з тим, хто милий твоєму серцю, або не розмінюватися ні на кого. У будь-якому разі, ти ніколи не залишишся сама, у тебе є люблячі й турботливі батьки, уважна й вірна сестра, а це таке багатство в наш час!

Я помітила, як на очах Джанет виступили сльози, і великими краплями покотилися по щоках.

- Пробач мені, я ж не знала всього цього, заздрила вашому з Владом щастю...

- Це нічого, не плач. Усі ми часом буває, помиляємося. Головне вчасно усвідомити свої помилки і тоді все постає перед нами не таким уже й жахливим.

Вона раптом міцно обійняла мене, промовивши крізь сльози:

- Дякую тобі за все. Я ніколи не забуду того, що ти говорила мені сьогодні.

У душі я розуміла, що тепер Джанет ніколи не наважиться на той крок, до якого так довго і наполегливо схиляв її Грегорі, але зате я була абсолютно впевнена в тому, що вона чинить правильно.

Ще кілька хвилин ми просиділи в повній тиші, поки я не помітила, що Джанет уважно дивиться кудись. Простеживши за її поглядом, я помітила, що вона з посмішкою розглядає наш із Владом портрет, що висить на протилежній стіні. Це був той самий подарунок, який вона зробила йому на прощання.

- Усе забуваю подякувати тобі за нього,- вимовила я, усміхаючись. - Він прекрасний, і став головною прикрасою нашого будинку. Усі, хто заходять у вітальню, насамперед звертають увагу на нього і захоплюються роботою майстра. Ти справді дуже талановита.

Джанет лише зніяковіло опустила очі:

- Я лише хотіла підкреслити цим портретом гармонію між вами двома, адже ви так чудово виглядаєте разом!

Вона зобразила нас у вбраннях минулих століть, на тлі яскраво палаючого каміна. Ми нагадували королівське подружжя, оточене м'яким світлом свічок і всіляких дорогих вишукувань. Чомусь завжди дивлячись на цю картину, я мимоволі задаюся питанням: як би склалося наше життя, якби нам дозволили бути такими щасливими ще тоді, вперше?

*****

У день їхнього від'їзду, я передав Джанет лист, який настійно просив не відкривати доти, доки він не дійде до адресата, а саме, - до Валері. Я відчував якесь почуття провини і перед нею, за те, що не виправдав її надій стосовно сестри, адже вона щиро вірила в можливість нашого щастя. А коли цього не сталося, і мені не випала нагода пояснити їй усе особисто, я вирішив, що буде правильніше викласти свої судження на папері, щоб потім передати з Джанет. Мої думки роїлися в голові, і ніяк не вдавалося вибудувати їх рядок за рядком. Я бився над цим листом щонайменше до опівночі, і коли за вікном потроху почало сіріти, мою роботу можна було вважати закінченою. Намагаючись вкласти в ці рядки якомога більше почуттів і жалю, він вийшов радше сентиментальним, ніж діловим, яким я хотів його бачити на самому початку. Але, перечитавши його кілька разів уже вранці, на свіжу голову, я залишився задоволений написаним, вирішивши, що це саме те, що потрібно. Отже, лист:

«Дорога Валері!

Як шкода, що ти не змогла приїхати, щоб розділити зі мною мою радість у цей особливий день! Я знаю, що ти дуже зайнята, і навіть не зможеш залишити Лондон, щоб відвідати свою сестру. Та й ми з тобою вже дуже давно не бачилися. На жаль обставини, склалися так, що наші з Джанет життя дуже змінилися, і непомітно для нас самих розійшлися в різні боки в пошуках щастя і кохання, що втім, не заважає нам залишатися чудовими друзями. Я б дуже хотів вибачитися перед тобою так само, як вибачився перед твоєю сестрою вже не один раз. Адже ти як ніхто інший знаєш, що мої почуття до неї не були грою, і я б ніколи не дозволив собі обманювати її. Саме тому нам і довелося зізнатися одне одному в необхідності припинити спільний шлях і йти кожен своїм шляхом. Вчора відбулося моє весілля з дівчиною, яку я вже ніколи не сподівався зустріти знову, але, мабуть, Боги зглянулися наді мною, і дали нам другий шанс. Мені довелося виїхати з Чарльстона заради неї, і я завжди знав куди їду. Я повертався за нею. Знаю, це ніяк не зменшить твоєї образи на мене і почуття смутку за сестру, але я просто хочу бути щирим перед тобою як на сповіді. Мені б хотілося вірити в те, що ти пробачиш мене, і удостоїш бодай одного твого листа, в якому йдеться про це, і про твоє життя. Більшого не треба. Я не втрачаю віри в те, що Джанет скоро, так само як і я знайде, нарешті, своє щастя з Грегорі, і ми разом зможемо розділити їхні радощі. Вибач, що не впорався з покладеною на мене відповідальністю, і повір, що мені теж нелегко дався цей від'їзд із міста, яке стало для мене домом.

P.S.: Все ще не втрачаю надії, що знайду твій лист до мене в поштовій скриньці.

Твій друг

Влад Хардман».

Після того як лист був ретельно запечатаний і відданий Джанет, я відчув, як тягар упав з моїх плечей і, здавалося, навіть дихати стало в рази легше. Все-таки правду кажуть: ніколи не буває пізно каятися і просити вибачення.