Кривава клятва. Книга друга

Глава 2

*****

Не буває ідеальних життів. Але в кожного з нас є ідеальні моменти, про які ми ніколи не зможемо забути, і які йтимуть у ногу з нами протягом усього життєвого шляху. Ось що по-справжньому цінно. Це потрібно берегти. Не варто вести примарну гонитву за ідеальним життям. Його можемо створити ми самі. Кожен із нас. Ніхто не народжується з бездоганною долею. Долі створюють люди, вона лише результат наших зусиль, творіння руки людини. Ніколи не варто забувати про це. Твоя доля, життя і ти сам - це курс на майбутнє, мета, заради якої варто не зупинятися, йти вперед.

Шкода, що я почав надавати цьому значення тільки тепер. У момент, коли багато чого вже втрачено і розгублено мною. І я не шукатиму виправдань своїм вчинкам, не звинувачуватиму випадок або не казатиму, що зірки винні. Винен я, і з цим потрібно навчитися жити. Але спочатку знайти сміливість і мужність зізнатися самому собі. Сьогодні я зробив це. Не стану говорити про те, що з мене звалився тягар, гнітючий роками, але розум прояснився, я сам завдав собі удару, від якого прокинувся. Саме так. Тому що до цього я перебував в анабіозі. Я сподівався, що проблему можна не сприймати всерйоз, і тоді вона сама собою вирішиться. Цього не сталося. Отже, настав час брати цю відповідальність на себе. Сьогодні, зараз же, негайно. Я знаю, чого хочу, тому маю виправити все те, що заважає мені володіти таким бажаним і далеким. Тепер думки вишикувалися в моїй голові, і я чітко знав усі свої подальші дії.

Я розривався від внутрішнього монологу, але витримав. І тепер я знаю: я повинен, просто зобов'язаний знайти її. Розповісти про все Джанет, припинити, нарешті, ці муки. Усе, що я вважав коханням, виявилося лише невдалою спробою замінити Її кимось поруч. Я вірив у те, що полюбив, бо шукав порятунку від своїх мук. І знайшов, ненадовго. Тепер я усвідомив: незамінні люди все ж є. Дженніфер одна з них. Я знайду її, обов'язково. І цього разу ні за що на світі не втрачу. Ніколи. Я почну шукати потрібну мені інформацію, хапатися за будь-які зачіпки, але в мене вийде, інакше ніяк. І нехай тепер я ще не впевнений у тому, чи є у мене план для подальших дій, але в одному я впевнений точно: чинячи так, я не помиляюся. Це переконання десь глибоко в мені, можливо на підсвідомості, але я знаю, я відчуваю, що так правильно.

*****

Сьогодні в нас була запланована зустріч. Я готувалася до неї як ніколи: завила й уклала волосся, зробила макіяж, привела до ладу свої руки і, звісно ж, дістала з шафи ту саму сукню - подарунок Влада.

Усе, що потрібно було для походу в ліс, я приготувала, включно зі смачною вечерею, і вже навіть склала в похідний кошик. Залишилося тільки дочекатися його, але телефон Влада виявився вимкненим.

І хоча годинник показував лише тільки п'яту годину, за вікном уже темніло. За віддаленим гуркотом грому я зрозуміла, що насувається гроза. Прикро усвідомлювати, що навіть природа була проти нас. Але ж я хотіла сьогодні знайти шляхи примирення і надалі поводитися стриманіше і з розумінням.

Десь у холі грюкнули двері.

- Владе? Це ти? - запитала я, піднімаючись зі стільця на кухні.

- Так. Вибач, що запізнився, на вулиці починається гроза. Шкода, що і сьогодні ми не зможемо вибратися в ліс. Ти, напевно, засмутилася? - звернувся до мене Влад, знімаючи мокру куртку.

- Взагалі-то так, але навіть не тому, що ми не зможемо вибратися на природу. Я ж готувалася...

Він усміхнувся:

- Так я бачу. До речі, ти маєш чудовий вигляд!

Уперше за довгий час він зробив мені комплімент, і це не могло не тішити мене, адже це траплялося так рідко.

- Дякую. Я приготувала твою улюблену вечерю. Адже ми можемо провести цей вечір разом і вдома, правда?

- Чому б і ні? - відповів він, проходячи на кухню. - То що ти кажеш, приготувала?

- Різотто з грибами. Я знаю, що тобі дуже подобається ця страва.

Мені здалося, що в його обличчі щось змінилося.

- Владе? Щось не так?

- Ні, все гаразд. Не звертай, будь ласка, уваги, я просто дуже втомився.

Але справа була не тільки у втомі. Це щось інше, як у ті особливі дні, коли він замикається у себе в кабінеті й довго не виходить звідти.

Чомусь я вирішила, що зараз найкращий момент для того, щоб поговорити про нас, про мої образи, про його дивацтва. Тож мигцем глянула на Влада і, оцінивши його настрій, я промовила:

- Знаєш, я б хотіла попросити в тебе вибачення за свою нещодавню поведінку. Це було неправильно з мого боку, і...

- Не варто Джанет. Я не хочу зараз говорити про це. Я не хочу говорити про це в принципі.

Я була вкрай здивована такою відповіддю.

- Що це з тобою сьогодні? Мені здавалося, ти в гарному настрої.

- Ти ж прекрасно знаєш про те, що це я винен у всьому, що відбувається. То навіщо знову піднімаєш цю тему?

- Я просто хотіла це сказати і все. У мене і в думках не було тебе образити. І чому ти не їси різотто?

- Дякую, я не голодний.

- Владе, тобі не сподобалося?

Він раптом встав і підійшов до вікна.

- Я знаю про те, що ти ідеально готуєш, але я, правда, не голодний.

Він брехав. Я бачила його настрій, коли він тільки прийшов додому, і бачила, як різко він змінився, побачивши приготовану мною вечерю.

Раптом, несподівано для самої себе я вимовила:

- Її готувала тобі Дженніфер, вірно? Тому ти так поводишся?

Краще б я мовчала. Пішла б у свою кімнату, посилаючись на головний біль, увімкнула б телевізор у холі, але тільки не залишалася б тут, не говорила цього.

Влад мовчки повернув голову в мій бік і пильно подивився мені в очі. По спині поповзли мурашки, і я поспішила відвести погляд.

- Тебе влаштовує таке життя, Джанет? - тихо запитав він.

- Яке таке?

Я спробувала зробити вигляд, що не розумію, про що піде мова.

- Ти знаєш про те, що я буду брехати, а ти будеш вірити. Віритимеш кожному моєму слову і виправдовуватимеш мене. Ось тільки навіщо все це? Від мене в твоєму житті стільки болю і сліз, я вже ненавиджу себе!

Я поклала свою руку йому на плече:

- Тому що я кохаю тебе Влад. Ти ж і сам усе знаєш, навіщо питаєш?

Він важко зітхнув, узяв мої руки у свої долоні і поставив своє головне запитання:

- За що ти любиш мене? За страждання, які я приношу тобі?

- Я люблю тебе не за щось, а всупереч усьому.

Мабуть, я відповіла те, що він явно не очікував почути, бо в кімнаті раптом нависла тиша, після чого він, закривши обличчя руками, сів на стілець, відкинувшись на спинку.

- Так не повинно бути, Джанет. Ти заслуговуєш набагато більшого в житті. Тобі потрібен той, хто зуміє зробити тебе найщасливішою, хто покладе весь світ до твоїх ніг.

Я сіла поруч, обіймаючи його плечі й тихо промовила:

- Навіщо мені весь світ, якщо мені потрібен ти? Я щаслива з тобою...

- Це брехня. Ти обманюєш саму себе. А знаєш чому? Тобі нема з чим порівнювати, ти поруч зі мною в'янеш!

- Скажи Владе, якби замість мене тут була Дженніфер, ти б сказав їй те саме?

Це була гра на виживання. Я знала, з яким вогнем граю, але тепер мені було все одно, мені потрібно було лише підтвердити або спростувати мої припущення.

Мені навіть здалося, що він і сам не знає відповіді на це запитання. Але знала я.

- Ти б не сказав їй цього. Ніколи. А знаєш чому? - передражнювала я його. - Ти кохаєш її досі, але не можеш зізнатися в цьому собі самому. У цьому будинку має бути зовсім інша господиня, і це точно не я.

Я схилилася над колінами, обхопивши руками голову. З боку могло здатися, що я намагалася заглушити голос власного розуму, не даючи йому заглиблюватися все далі. Насправді я просто ховала обличчя, бо не хотіла показувати свою слабкість і палючі, гарячі сльози, що навернулися на очі.

*****

Влад мовчки увійшов до свого кабінету, тихо прикривши двері. Після сьогоднішнього вечора, проведеного з Джанет, він не міг зібрати воєдино свої думки. Що робити далі? Зупинитися і спробувати бути щасливим? Чи й далі жити минулим? Ці думки роїлися в голові подібно до безлічі комах, які гуділи і не давали можливості сконцентруватися.

Обережно висунувши верхню шухляду столу, він дістав акуратно складений навпіл аркуш і медальйон, - усе, що залишилося в нього від Дженніфер.

Дбайливо розгорнувши папір, він у сотий раз вчитувався в знайомі слова, знову і знову подумки переживав той день, коли біль втрати затьмарив його розум. Затьмарив настільки, що всупереч йому, він вирішив відтворити наново своє життя, відродитися як Фенікс із попелу. Він дав надію Джанет. А тепер, коли усвідомив свій вчинок повною мірою, безтурботність і безтурботність змінив страх. Страх за своє майбутнє і відповідальність за долю цієї милої дівчини, яка кохає його, здається, не помічаючи всіх вчинків і образ, заподіяних їй.

Я ховався за спину жінки, і від цього мені ставало нестерпно. Я соромився своїх почуттів, думок, вчинків, соромився самого себе.

За це століття я змінився до невпізнання, і, на жаль, не в кращий бік.

Дедалі частіше я почав випивати, від чого ставало тільки гірше.

Я ненавидів самого себе за свою слабкість і нерішучість.

Колись заради любові я зрікся сім'ї, ризикував своїм життям, яке на той момент нічого для мене не коштувало. Тепер же, я сам ховаюся від своїх проблем за тендітну спину тієї, яка свого часу допомогла мені вибратися з цієї ями, куди я сам себе загнав. Як я міг думати про зраду? Я не міг просто зникнути з її життя раз і назавжди. Спочатку я мав переконатися в тому, що вона буде щаслива. Але, мабуть, кохання до Дженніфер було настільки сильним, на кшталт стихії, що розбурхалася, яка змітала все на своєму шляху. Вона була руйнівною. Минули роки до того моменту, коли доля дозволила нам зустрітися знову, лише для того, щоб розтягнути в різні боки. Минули роки, а я так і не розтратив тих почуттів, які палали в моєму серці. Ще тоді, в рідному Гілдсбурзі.

Весь світ перевернувся для мене з її появою, але так і не повернувся до вихідної позиції після її втрати. Можливо тому, що в душі я потай вірив у нашу зустріч рано чи пізно? Можливо, цей вогник надії не давав згаснути моїм почуттям? Так чому ж тепер я відчуваю, що здаюся, що втрачаю її? Одна ця думка наводила на мене такий жах, що я прокидався ночами, шепочучи її ім'я...

Я розумію Джанет. Я завдавав їй болю весь цей час, і продовжую завдавати тепер.

Якби я тільки міг знайти той самий важіль, який припинив би мої муки, то не став би більше мучити своїми муками її. Цю милу, ніжну, турботливу дівчинку, почуття якої я так і не оцінив. Уже сотню разів я уявляв собі цю розмову, подумки я відпускав її багато разів, але варто було тільки торкнутися цієї теми, як я ставав дедалі боязкішим, нерішучим і жалюгідним.

Я перетворився на боягуза і п'яницю, і мені було страшенно соромно, коли я згадував роки свого юнацтва в рідному місті. Тоді я був зразком мужності та прикладом вихованості серед багатьох моїх однолітків. Якби хтось із них дожив до наших днів і побачив, на що я перетворився, то вони відмовилися б вірити в те, що перед ними дійсно той самий Влад Гардман, якого вони знали колись.

Адже я займаюся самобичуванням щоразу, перебуваючи в п'яному чаду, але не можу відтворити в житті й третини того, що мав намір зробити ще вчора.

За це я себе ненавидів.

У моєму житті мало статися щось, що струснуло б мене з такою силою, з якою тільки можна пробудити свідомість людини, щоб знову повернути їй сенс життя. Те, заради чого вона рухатиметься далі. І зі мною це сталося. Тільки пізніше і вельми несподівано. У той момент, коли я найменше очікував чергового потрясіння.

А тепер я сидів у своєму кабінеті, читав лист, написаний коханою рукою, і моя свідомість забирала мене далеко в минуле, коли я, прокинувшись одного ранку і підозрювати не міг про те, яку зустріч приготувала мені доля.

*****

Останні промені призахідного сонця слабко пробивалися крізь тонку, ажурну штору, проникаючи вглиб кімнати, в якій перебувала Дженніфер. Вони торкалися її білих рук, обличчя, блискучих від косметики очей, облямованих густою сіткою вен. Дівчина сиділа за великим письмовим столом свого кабінету і щось писала в щоденнику. Здавалося, те, що вона викладала, турбувало її, бо час від часу вона зупинялася, постукуючи зворотним боком металевої ручки по столу, і нервово покусувала губу. У цей момент на порозі з'явилася Вікторія. Вона спиралася спиною на одвірок, і мовчки спостерігала за тим, що робила Дженніфер.

- Потрібно було змусити його повірити в те, що я померла. Тільки тоді він, напевно, заспокоївся б і жив далі,- несподівано вимовила вона, відштовхуючи від себе щоденник.

Вікторія уважно стежила за кожним її жестом, відкинувши волосся від обличчя:

- Ти його не любиш більше?

- Чому ти так думаєш?

Це запитання явно викликало в неї здивування.

- Звідки тоді така жорстокість? Адже ти навмисне заподіюєш йому біль своєю байдужістю! Невже ти, правда, вважаєш, що, сказавши йому про твою смерть, він заспокоїться? Та він до кінця своїх днів буде звинувачувати в цьому себе! Шукатиме винних у тому, що трапилося, щоб помститися, твою могилу, врешті-решт! Ти думаєш, я нічого не бачу і не розумію? Адже ти, як і він, страждаєш. Так дай же собі шанс бути щасливою! Дай цей шанс йому! У чому річ? Якщо ти таким чином намагаєшся оберігати мене, то я вже доросла і все зрозумію.

- Ти не знаєш усього Вікторія, я...

- Єдине, що я знаю точно, так це те, що тобі потрібен Влад. Ти маєш знайти його. Не муч більше ні себе, ні його.

Дівчина увійшла в кімнату і присіла на маленький оксамитовий диванчик навпроти Дженніфер.

- Знаєш, адже ти маєш рацію, ми поїхали з Чарльстона тільки тому, що я побоювалася переслідувань з боку Грегорі. Якби Влад поїхав із нами, він би відразу про все здогадався! Я пожертвувала ним заради нашої з тобою безпеки, заради тебе.

- Мамо, але я не хочу таких жертв. Я не просила цього. Без моєї згоди Грегорі не зможе відвести мене або змусити щось робити, я вже не дитина.

Дженніфер кивнула, склавши руки перед собою на столі.

- Так, але він може нашкодити.

- Яким чином?

Пояснити це буде непросто.

- Він із тих людей, які можуть нашкодити одним тільки словом. Йому не можна довіряти. Я не хочу більше говорити про Влада, ця тема дається мені нелегко.

- Знаю, тому й кажу, що ти маєш дати йому шанс. Нехай він приїде!

Дженніфер піднялася з-за столу, грюкнувши рукою по закритому щоденнику:

- Усе, що мене турбує, тут. А йому я більше нічим не можу допомогти.

Цими словами вона ясно давала зрозуміти, що не має бажання продовжувати розмову, та й наполягати, сенсу немає. Тож Вікторія не вимовляючи жодного слова, попрямувала до дверей і вийшла з кімнати.

- Що ж, якщо ти не можеш, можу я.

*****

Підсвідомо я знала, бачила, які бурі вирують у ній. Я знала і про те, що Влад дуже любить маму. То чому ж через мене вони не можуть бути разом? Найбільше на світі я не хотіла бути перешкодою до їхнього щасливого життя. Занадто багато поставлено на кін. Вона на це заслужила.

Я згадала, що в мене в щоденнику було десь записано про наше перебування в Чарльстоні. Тож, завдяки інтернету я легко зможу знайти адресу будинку, в якому ми перебували весь той недовгий час. Мама казала, що наш будинок і будинок Влада розділяють лише кілька провулків. Значить, я близька до мети.

Закрившись у себе в кімнаті, я приступила до справи. На практиці все виявилося трохи складнішим, ніж я могла припускати, але, тим не менш, за кілька годин наполегливих пошуків, заповітний аркуш із точними даними Влада: його адресою і номером телефону, лежав переді мною.

Залишався останній крок, який мені належало зробити. Найвідповідальніший. Я розуміла всю серйозність і важливість мого рішення, і прекрасно усвідомлювала, яка місія на мені лежить. Тому: зараз або ніколи.

Я взяла в руку телефон, і впевнено набрала цифри з аркуша одні за іншими. У слухавці почувся гудок. Ось він, заповітний рубіж, і, здається, я змогла його здолати.

До того як я почула голос на іншому кінці, я встигла нарахувати близько десяти гудків.

- Так? - запитав трохи хрипкий чоловічий голос.

Ось вона, моя точка неповернення.

- Доброго дня. Можу я почути пана Гардмана?

- Це я. Слухаю вас.

Я видихнула, перед тим як почати свою сповідь.

- Мене звати Вікторія. Ми з вами практично не знайомі, але моя мати ймовірно багато про мене розповідала.

Думки судомно стиснувшись, металися у нього в голові. Спочатку він просто не міг збагнути, про кого йдеться, і що це за дівчина. Ймовірно, вона могла просто помилитися номером. Але ж вона точно назвала прізвище - Хардман. Звичайно, і це могло бути звичайним збігом, але завжди хочеться вірити в диво. Тому він зважився на уточнення:

- Вибачте, але як ваше прізвище? Я щось не пригадую вас...

Я посміхнулася. Ну, ще б пак. За весь час ми так і не побачилися з ним віч-на-віч.

- Вірно, це й не дивно. Нам навіть не довелося поговорити з вами. Але я завжди знала про ваше існування. У мене прізвище матері, Еванс. Вікторія Еванс.

Якщо до цього в нього й могли бути хоч якісь сумніви, зараз вони розсипалися на порох. Це було схоже на несподіваний удар у груди.

- Вікторія! Де ви зараз перебуваєте? Як Дженніфер? Щось сталося? Чому ви так раптово поїхали, нічого не сказавши мені? Я так переживав весь цей час! У вас усе гаразд?

Він завалював мене запитаннями.

- Владе, послухайте, будь ласка. Ви маєте приїхати в Нью-Йорк. Мама збирається їхати з міста, тому що тут до нас уже почали придивлятися. З'являється безліч непотрібних запитань. Коли ми поїдемо я не знаю, але знаю, що тоді вже точно буде пізно. Я дзвоню вам тому, що мамі дуже потрібна ваша допомога. Вона сумує, але не може повернутися, через Грегорі. Вона боїться, що він не залишить нас у спокої і буде переслідувати, куди б ми не вирушили. Я знаю, що ви дуже любите її, і бачу, як страждає вона сама. Я більше не змогла зберігати цей секрет від вас. Не хвилюйтеся, з нами все гаразд. Коли ви зможете приїхати? Я надішлю вам адресу.

- Я постараюся вилетіти до вас якомога швидше. Якщо я владнаю всі свої справи на роботі, щоб раніше отримати гроші на цю поїздку, то вирушу вже за кілька днів. Говоріть адресу.

Я продиктувала йому наші дані і просила поквапитися, наскільки це можливо, адже я не знала, коли мама вирішить виїхати і як надовго я зможу її затримати.

- Спасибі Вікторія! Ти не уявляєш, наскільки я вдячний тобі за цей дзвінок!

- Ви з нею заслуговуєте на щастя.

- Чекайте мене, я приїду вже зовсім скоро.

- Тоді до зустрічі?

- До зустрічі...

Після того, як у слухавці знову почулися гудки, я раптом відчула таке полегшення і таку душевну насолоду, що зрозуміла, - я все зробила правильно.

Тепер Влад приїде, і мама знову буде щаслива, як і раніше.

*****

Я стояв у холі й не міг повірити в те, що трапилося. Вікторія сама знайшла мене! І вже зовсім скоро я побачу її і Дженніфер!

Це здавалося мені чимось неможливим, але я міцно вхопився за цю надію знову бачити її поруч, тримати її руки у своїх долонях...

Озирнувшись, я помітив Джанет, яка вийшла з кухні й тепер стояла позаду мене, спершись об стіну. Ймовірно, вона чула мою розмову з Вікторією. Я розумів, що на мене чекає серйозний діалог із нею, адже я збирався назавжди покинути місто і повернутися до Дженніфер.

- Тобі знову потрібно буде виїхати? - тихо запитала вона, підійшовши ближче, і обіймаючи мене за плечі. - Надовго?

Більше брехати їй не було сенсу, тому зібравши волю в кулак, я раптом різко випалив:

- Цього разу, назавжди мила.

Напевно, вона не одразу зрозуміла сенс моїх слів, бо перепитала:

- Ми кудись переїжджаємо?

Я зітхнув. «Ну ж бо, давай, скажи їй правду!»

- Ні Джанет, не ми. Я один маю виїхати з Чарльстона назавжди.

Тепер вона стояла навпроти мене, дивлячись прямо мені в очі.

- Але чому Влад? Чому один? Щось сталося?

Знала б вона, що те, що трапилося, було однією з найкращих подій за останній час.

- Це через Дженніфер, так? - Схопивши мою руку, вона міцно стиснула її. - Ну ж бо, скажи мені правду, не муч більше цією невідомістю!

Кивнувши, я відповів:

- Так, їй зараз необхідна моя допомога.

- Якби справа була тільки в цьому, ти б не їхав назавжди. Проблемам властиво вирішуватися за якийсь час. Вони не вічні. Ти просто сам хочеш залишитися там, із нею.

Я вже було відкрив рота, щоб сказати щось на своє виправдання, як вона продовжила.

- Знаєш, Владе, ти мав розповісти мені про все ще на самому початку. Упевнена, я б зрозуміла тебе. Ти можеш замикати в скриньці листи, але ти не можеш замкнути там свої почуття! Вона потрібна тобі. І завжди була потрібна. Ось тільки ти вирішив погратися моїми почуттями, знаючи, що тобі це зовсім не потрібно.

Тепер я точно нічого не міг додати. Виявляється, вона знала про листи і про причини мого смутку. Відпиратися було безглуздо.

- Ти ніколи не кохав мене?

Я боявся цього запитання, адже воно разом могло перекреслити все те, хороше, що було між нами за ці роки. Чотири роки. Подумати тільки, я намагався грати в кохання, чи кохав по-справжньому? Одне я знав напевно: моя совість не дозволяла мені зробити цей вибір. Я не міг зрадити одну, кохаючи іншу, і навпаки. Адже кожна з них тепер була настільки дорога моєму серцю, що я не міг і думати про те, щоб ділити їх. Не міг, до сьогоднішнього дня. Точніше до цього доленосного дзвінка, який вирішив усе сам собою, розставив усе по місцях.

- Та відповідай ти вже на запитання! - крикнула на мене Джанет, міцно стискаючи руки в кулаки.

Здавалося, вона готова розірвати мене на шматки, та й що там приховувати,- я заслужив на це.

- Ні,- вимовив я тихо. - Ні, ти не права. У мене були почуття до тебе, справжнісінькі, і я щиро вірив, хотів вірити, що в нас усе вийде. Але не вийшло. Життя розпорядилося інакше. Я винен у тому, що не сказав про це відразу, не забив на сполох, коли зрозумів, що наші стосунки приречені. Потрібно було сказати тобі, що ми йдемо на дно з цим кораблем. Але я змовчав, як справжнісінький боягуз, і ця вина завжди буде зі мною. Але ти повинна мені повірити в одному: я не обманював тебе жодного разу, коли говорив про те, що відчуваю. Кожне моє слово, звернене до тебе, було правдою.

- Крім тих, що стосувалися її?

- Можливо. Там я вже не завжди міг контролювати себе. І за це теж вибач.

Розмова починала набувати песимістичного характеру, тому я поквапився обійти її. Зайва емоційність зараз не була потрібна ні мені, ні їй.

- Дженніфер не впорається сама, я їй потрібен. А ти не залишишся на самоті, це точно. Я знаю про Грегорі і про те, що він був тут частим гостем. Знаєш, мабуть, він і справді усвідомив усі свої помилки в минулому і тепер показує тільки найкращі свої сторони. А ще, мені здається, ти йому не байдужа. Подумай над цим, адже він, не я, з ним ти не плачеш, не сумуєш. Він змушує тебе посміхатися, а це головне.

Я говорив зараз приблизно те саме, що передала мені у своєму прощальному листі Дженніфер, перед тим як зникнути з мого життя. Вона радила мені придивитися до Джанет і бути щасливим. На жаль, її план на мені не спрацював, без неї я не зміг знайти це саме щастя. Воно виявилося неможливим для мене. Сподіваюся Джанет пощастить більше, і вона справді зуміє розгледіти в його особі того єдиного, ким не зміг стати для неї я.

- Владе, я не тримаю на тебе зла, бо все розумію. Серцю не накажеш, і ти не винен у цьому. Ми страждали однаково, і причина у нас була одна: ми любили людину, яка здавалася нам недосяжною. Тому злитися на тебе було б нелогічним. Ти й сам себе чимало покарав, тепер ми квити. Головне обіцяй мені знайти своє щастя і більше ніколи не втрачати. Щоб не довелося знову розбивати комусь серце, і жити в муках.

- Я пообіцяю, тільки якщо ти зробиш те ж саме заради мене.

- Обіцяю, - вимовила вона, ледве дихаючи.

- І я обіцяю тобі бути щасливим із тією, кому належить моє серце.

Ну ось, я сказав це. Тільки легше мені не стало, хоча ми й розраховували. Я впевнений, вона відчувала зараз те саме.

Усе вийшло трохи інакше, ніж я думав на початку. На тлі щасливої звістки Вікторії, образа, яку я завдав Джанет, тепер затьмарювала все хороше. Я, по суті, щойно зрадив її вкотре. І якщо раніше вона ще могла у щось вірити, то тепер ця зрада була остаточною. Мабуть моє кохання до Дженніфер і справді мало руйнівний вплив не тільки на наші життя, а й на мене. Тепер воно точно заглушило голос мого сумління, який ще недавно продовжував наполегливо опиратися мені.

*****

У небі витали аромати примули та нічної фіалки. Повітря в цю пору року більше нагадувало солодко - нудотні парфуми, які виплеснулися з перекинутого недбалою рукою флакончика. Голова паморочилася від цього ніжного запаху, і всередині все нібито стискалося сильною, але водночас м'якою рукою. Якась млість розливалася по всьому тілу, і навколо не існувало більше нічого, окрім цієї знемоги, що навалилася раптово.

Небо нагадувало чорний, розшитий золотими зірочками - іскорками плащ чарівниці Ночі.

З лісу прохолодний літній вітерець приносив аромат ялинової хвої, а руки гладили м'який, як оксамитовий килим, мох.

І вся ця ніч змішалася в якусь зворушливо-сумну главу з улюбленого розділу книги під назвою «Життя». Адже все це колись уже відбувалося зі мною: так само вдихала я аромат примули, так само яскраво висвітлював місяць вузьенькі лісові стежки. І так само, назавжди, залишаться в моїй пам'яті ці незабутні, сповнені магією і чарами червневі ночі.

Тепер сидячи тут, на нашому з Валері узліссі, я згадала все. Ця ніч уже була одного разу в моєму житті, і ось тепер усе повторюється. Востаннє я була тут із Владом, але потім усе різко змінилося, і це місце знову стало тільки моїм. Сестра приїжджала тепер украй рідко, і в мене більше не було можливості розділити свій маленький маленький світ із нею. Просто на це не вистачало часу. Вона їхала так само раптово, як і з'являлася в місті, і цих годин, проведених із нею, мені завжди було мало. Ми говорили і не могли наговоритися, нібито не бачили одне одного сотню років. Цього разу вона затримувалася в Лондоні. Наскільки я могла знати, у неї трапилися проблеми з навчанням, і їй дали шанс на переекзаменування, тому всю половину літнього місяця вона проведе там. Я теж всерйоз почала замислюватися про те, щоб поїхати до неї. Можливо, мені вдасться знайти там непогану роботу і зачепитися в місті, тоді я зможу бачитися з сестрою мало не щодня. Тут мене все одно більше нічого не тримало, крім батьків, звісно, але, гадаю, і вони зможуть зрозуміти мене. Тепер усе тут нагадуватиме мені про Влада, і я так ніколи й не відійду від нашого з ним розриву. У Чарльстоні в мене була всього лише виїзна робота на кілька разів на тиждень. Оскільки я була реставратором картин, то деякі експонати мені дозволяли забирати додому і працювати з ними там. Ну а були й такі, що просто не підлягали жодному транспортуванню, тому майже щодня мені доводилося їздити в місто. Якщо чесно, я була тільки рада цьому, оскільки в процесі роботи я відволікалася і на деякий час забувала про те, що чекає на мене після повернення. А найчастіше на мене там чекав порожній будинок, яким я блукала на самоті, чекаючи повернення Влада. Коли замовлень було багато, я з радістю хапалася за них, старанно налягаючи на роботу. В інший же час моєю долею був диван у вітальні і телевізор, який хоч якось приховував моє внутрішнє спустошення, заповнюючи його масою непотрібних фактів.

Це тільки так, здається, що ми готові до нещасть. До них не можна бути готовим ніколи. Про них можна думати, знати, застерігатися і намагатися захистити своїх близьких, але готовим бути неможливо.

Просто одного дня настає такий момент, коли вже не хочеться знати ні питання, ні відповіді на нього. Ти затягуєш тугіше у вузол свій страх над тією прірвою, що розверзлася перед тобою, і судорожно намагаєшся рухатися далі. Так тепер робила і я.

Пам'ятаю, як я вирішила простежити за Владом в одну з передостанніх ночей перед тією розмовою, що відбулася в нас нещодавно, яка власне й поставила жирну крапку на нашому майбутньому.

Відчинивши двері, він увійшов у будівлю, що колись була музеєм, і, озирнувшись на всі боки, закрив її за собою. Я причаїлася за високим, густим кущем бузку, і була рада, що залишилася непоміченою ним.

У вікні другого поверху запалилося яскраве світло, і я побачила Влада, який щільно задирав штору.

«Что он здесь делает?» - пронеслось у меня в голове.

Всё это время, прячась за кустами и деревьями сада, я видела его тень, нервно ходящую по комнате, заложив руки за голову.

Осознание происходящего пришло ко мне немного позже, когда я в очередной раз вспомнила о его подружке, и о том, что она жила где-то поблизости. Сомнений не оставалось: это был её дом. Дом Дженнифер. И Влад, оказывается, бывает здесь, даже в её отсутствие. Жаль я не знаю, как часто, и давно это происходит. Теперь многие недостающие фрагменты пазла стали на место, и я получила полную картинку.

Если раньше я могла терзаться сомнениями и меня полностью не убедили её письма и украшение в его письменном столе, который он закрывал на ключ от меня, то этот факт был исчерпывающим. Он никогда не переставал любить её. Даже когда был со мной. Каждую минуту он думал о ней, а чего хуже, даже видел во мне её. И теперь я готова его отпустить к ней. Навсегда. Так будет справедливо для нас обоих.

*****

Виктория сидела в парке рядом с Маркусом и обсуждала их первый концерт в новом составе.

- Як думаєш, якого стилю ми будемо дотримуватися? Я про одяг.

Хлопець знизав плечима:

- Не знаю, це Натаніель вирішує завжди.

- Він у вас що, головний? - усміхнулася Вікторія.

- Начебто того. Та ми й не проти, навпаки, однією проблемою менше для всіх.

- А що якщо цього разу, я попрошу його зайнятися оформленням нашого зовнішнього вигляду? Як думаєш?

- Не факт, що він погодиться на це.

- Зворотне теж не факт. Але спробувати то можна. Тому що, якщо бути зовсім відвертою, мені не дуже подобаються ці дешеві нашивки і блискітки. Ми повинні виглядати солідно, а не як вуличні музиканти.

Маркус штовхнув її ліктем у бік:

- Ти маєш щось проти вуличних музикантів?

- Ні ж ні! - розсміялася вона. - Але ж це зовсім інший рівень майстерності, чи ти не згоден?

- Із цим не посперечаєшся, звісно, але я сумніваюся, що Натаніель піде на це. Він придумував цей стиль сам і навряд чи дозволить комусь вносити кардинальні зміни в його ідею.

- І все ж, я ризикну.

На мить її погляд вхопився за перехожого хлопця, який тепер сів навпроти них на лавку й уважно розглядав Вікторію.

- Хто це? - шепнула вона тихо, киваючи в бік незнайомця.

- А, цей. Він гот, неформал,- так само пошепки відповів Маркус. - Та ще й до того ж вампір.

- Що ти сказав?

Здавалося, кожен м'яз її тіла тепер був у напрузі.

- Ну, цей дивак так себе називає. Постійно вишукує інформацію про це, мріє про безсмертя і таке інше. Ми вважаємо його ненормальним, тому не звертай особливої уваги. Так, і вампірів не існує.

Вікторія нервово смикала в руках кінчики свого волосся.

- Це й справді цікаво. Ти кажеш, він вишукує інформацію. І що, вже знаходив щось вартісне?

Маркус лише посміхнувся:

- Я дивлюся, тебе зацікавив цей хлопець, - і, витримавши коротку паузу, додав: - Кілька разів щось знаходив. Ось, наприклад: знекровлене тіло біля річки або вбивство молодої дівчини з дивними порізами на шиї. Про це говорили на кожному кроці, і писали всі кому не лінь. Був час, коли люди боялися навіть виходити на вулицю.

- Нічого собі.

- Вікторіє, а ти віриш у все це? - запитав раптом він.

- Про що ти?

- Ну, я про вампірів та інше...

Дівчина лише знизала плечима, щоб хоч якось приховати своє хвилювання.

- Не знаю, можливо. У світі ще так багато невідомого науці, тож хтозна?

Весь цей час вона краєм ока спостерігала за цим дивним хлопцем, який теж, судячи з усього, зацікавився нею, і дивився в її бік.

Маркусу це явно було не до душі:

- Чого цей хлопець втупився на тебе?

- Можливо, я йому сподобалася,- награно кокетуючи, відповіла Вікторія.

Її відповідь розлютила Маркуса ще більше:

- Я зараз піду і...

- Скажи,- перебила його Вікторія, про щось замислившись. - А якби вампіри існували, ти б зміг полюбити одного з них?

Здавалося, запитання Вікторії поставило його в глухий кут, але відповідь одразу ж знайшлася:

- Звичайно ж, ні! Це огидні створіння, яким не місце серед людей! І знаєш, якби я особисто колись зустрів одного з них на своєму шляху, думаю, убив би його.

Усередині у Вікторії все раптом обірвалося.

«Я повинна бути обережною, щоб він нічого не запідозрив. Щоб вони всі нічого не запідозрили і не дізналися про мене»

*****

Сьогодні я прийшла на репетицію раніше, ніж зазвичай, бо хотіла трохи потренуватися в нових умовах. У нашій студії ще нікого не було, тому я на правах нового учасника колективу скористалася запасним ключем, захованим у підвісному квітковому горщику біля вікна, і увійшла всередину. У ніс вдарив різкий запах горілої проводки, тож, увімкнувши верхнє освітлення, я озирнулася. На перший погляд усе начебто гаразд, але як би там не було, потрібно буде сказати про це Маркусу або Натаніелю, коли вони прийдуть.

У студії було нестерпно спекотно. І як на зло немає жодного вікна.

Я вирішила хоч трохи освіжитися, тому пішла до вбиральні. Відкривши кран, я зачерпнула рукою холодної води і зробила ковток. Так набагато краще. У цей момент за спиною почулися кроки. Це був Натаніель.

- Привіт Вікторія! Чого це ти сьогодні так рано? - усміхаючись, запитав він, спираючись рукою об стіну.

Я струснула мокрі руки і провела ними по обличчю.

- Вирішила трохи попрактикуватися, поки є така можливість.

- На жаль, ні. У нас концерт цього тижня, і ти в ньому береш активну участь.

Моєму здивуванню не було меж.

- Ти це зараз серйозно, чи що? Але ж я тільки недавно прийшла!

- Та яка різниця? Ти і до цього виступала так, що можна тільки мріяти.

Це, безсумнівно, були лестощі, але мені приємно.

- А як бути з новою обробкою? У мене ж зовсім не було можливості її випробувати на ділі.

Він кивнув:

- Із цим розберемося. Сьогодні проженемо всю програму в тій черговості, в якій вона буде на концерті. Я думаю проблем виникнути не повинно.

- Ну, а якщо виникнуть? Що тоді?

- Я дуже сумніваюся. Але якщо ти так про це переживаєш, то Мія просто додасть ефектів до твого голосу. Повір, вона професіонал своєї справи.

Я полегшено зітхнула. Принаймні, у мене буде трохи часу для того, щоб встигнути запам'ятати програму і не впасти обличчям у бруд.

- Натаніель! - гукнула я його, вже на виході.

Він обернувся, запитально глянувши на мене:

- Так?

- Там сильно чимось горілим пахне, ти б запросив електрика, нехай огляне дроти.

- Де саме пахне?

- Точно не скажу, але я відчула цей запах ще при вході.

- Добре, днями займуся цим, не турбуйся. Тут стільки обладнання, тому не дивно, якщо щось замкнуло.

Мене здивувало таке безтурботне ставлення Натаніеля до мого прохання, адже йшлося про безпеку.

Сьогодні репетиція йшла повним ходом, адже ми дуже поспішали, щоб вкластися в програму і навчити мене того, чого я ще не знала. Натаніель завжди намагався опинитися поруч зі мною. Усі ці випадкові дотики до руки, безневинні обійми і багатозначні погляди явно були неспроста. Він усіма силами намагався домогтися моєї уваги і прихильності, а в присутності Маркуса це його заняття і зовсім перетворювалося на змагання. Не скажу, щоб я злилася через це, але мені була вже точно неприємна така поведінка моїх колег. Кілька разів я навіть намагалася розборонити їх, після чергового жарту Натаніеля про те, як вправно він уміє завойовувати дівчат, зокрема й чужих.

- Дивись Маркус, не встигнеш озирнутися, як я відведу в тебе Вікторію! Так і знай!

Це було вже занадто навіть для мене, тому я звернулася до Натаніеля, не без частки роздратування в голосі:

- Міг би й моєї думки запитати. Я взагалі-то не річ, щоб розпоряджатися мною.

Після цього його запал зменшився, і сподіваюся надовго. Найменше зараз мені було потрібно спостерігати за їхніми сварками, коли попереду на нас чекав концерт, мій перший концерт у новому складі, де, до речі, усім ми маємо працювати спільно. Тому я з головою занурювалася в роботу, намагаючись не помічати того, що коїться навколо мене. І я мушу зізнатися, це допомагало. Що менше уваги я приділяла їхнім перепалкам, то рідше вони траплялися. Найімовірніше, це робилося більше для публіки, ніж заради з'ясування стосунків. Зрештою, це можна зробити й іншими способами, не втягуючи туди мене.

Чомусь мені згадалося моє перше враження про цих хлопців, коли я тільки прийшла сюди вперше. Тоді Натаніель одразу ж привернув мою увагу. Він яскраво виділявся на тлі інших, і чомусь викликав у мене збентеження, хоча я ніколи не відчувала проблем у спілкуванні. Поруч із ним моє дихання частішало і здавалося, що немає у світі щасливішої людини в цю хвилину. Я не можу з точною впевненістю сказати, що саме мені так сподобалося в ньому, що привабило. Але з кожною хвилиною, я почувалася дедалі більш незграбною і безпорадною поруч із ним.

Але минув час, і багато чого змінилося в моїй свідомості, перевернулося. Спочатку Маркус, який викликав у мене настільки двоїсті емоції, поступово перетворився на ту людину, з якою я ділилася таємницями, ідеями, новинами. І що більше я пізнавала його, то ясніше усвідомлювала, як я помилялася раніше. Натаніель був зовсім іншим. За своє не настільки коротке життя, я зуміла досить добре вивчити людей. І тепер могла впевнено сказати, що в ньому було щось таке, що змушувало не вірити йому. Щось чуже і холодне. Я почала помічати за собою те, що уникаю його настільки, наскільки цього дозволяла наша робота.

*****

Над містом згущувалися сутінки, і я більше не могла залишатися в будинку сама. Стіни, здавалося, тиснули на мене своєю вагою, погрожуючи будь-якої хвилини позбавити мене можливості дихати. Тому, я, зібравши в хвіст волосся, і накинувши легку курточку, вийшла на вулицю. Людей сьогодні майже не було, і від цього було ще сумніше, ніби весь світ спорожнів, залишивши мене саму наодинці з вельми нерадісними думками. Зараз я найменше хотіла перебувати на повній самоті, тому за звичкою набрала номер Грегорі. Але він не відповідав. Я не засуджую його. Адже, врешті-решт, у нього є своє життя, і він просто не зобов'язаний щохвилини чекати мого дзвінка, щоб одразу ж зірватися за першим покликом. Що ж, значить не судилося. Хоча віднедавна я мало вірила в подібні речі, але все ж таки. Застебнувши вище куртку, я швидким кроком попрямувала вздовж низеньких будиночків, у бік лісу. Дорогою окинувши поглядом колишню будівлю музею, я зазначила для себе, що світла немає в жодному з вікон. Значить, Влада там теж немає. А може він просто зрозумів, що я знаю про його пізні візити сюди, і перестав привертати увагу, не користуючись електрикою. Зараз я готова була повірити в будь-яку, навіть найбожевільнішу теорію. Дивуватися було нічому.

Звернувши повз наш із Валері будинок, я раптом зупинилася, посміхнувшись. Це воістину було нашим улюбленим місцем, де ми проводили найкращі дні далеко від міської метушні. І тут же миттю пронеслася перед очима картина нашого фатального приїзду на вихідні. Той самий день, коли я вперше побачила його - день нашого знайомства. Якби я тільки знала, чим це обернеться, краще б упевнено зачинила двері перед ним, коли він прийшов вибачатися. Але тепер пізно щось змінювати, потрібно виправляти те, що вже зроблено.

Різко розвернувшись, я покрокувала геть. Спогади про сестру наштовхнули мене на думку про наше секретне місце в лісі, і я поспішала усамітнитися там. Не пройшла я й половини шляху, як мій телефон несподівано задзвонив. Грегорі, напевно, побачив пропущений виклик від мене і вирішив все-таки передзвонити. Я підняла слухавку.

- Привіт Грег...

- Привіт. Я побачив, що ти дзвонила, і подумав: раптом у тебе щось сталося.

Зітхнувши, я сказала:

- Взагалі-то так і є.

- Розкажеш зараз чи краще віч-на-віч?

- Так. Краще буде не телефоном. Хочеш, я приїду?

- Але ж уже пізно. Я не хочу, щоб ти одна їхала через усе місто.

- Яка різниця? Все одно ж візьму таксі. Автобуси в цей час уже не ходять.

- Може, буде краще, якщо я приїду? Що скажеш?

- Ні. Скоро додому має повернутися Влад, і сам розумієш...

- Розумію,- якось похмуро промовив він. - Ну що ж, добре, я вийду зустріти тебе. Подзвони, як доїдеш, не забудь.

- Звичайно, не хвилюйся, я вже не маленька.

- А іноді здається, що все навпаки.

- Давай Грегорі, до зустрічі.

- До зустрічі.

Я відключилася. Отже, на сьогодні моя прогулянка в ліс скасовується. Тепер справа була за малим: дочекатися таксі, і не надто довго засиджуватися у Грегорі, інакше навіть за подвійну плату, водій може відмовитися везти мене за місто. Щоправда, я ще ніколи не перевіряла це на практиці, але думаю, ризикувати не варто. Та й до того ж Влад уже щосили збирає речі, тому мені скоро доведеться зробити те ж саме, а затримувати його своєю присутністю я не стану. Тому до початку одинадцятої я маю бути вдома. Якщо це місце взагалі колись можна було назвати моїм домом.

*****

Грегорі щойно зварив нам свіжої кави, і тепер ми сиділи у вітальні його квартири і вели вельми невимушену розмову. Мушу зізнатися, за весь час нашого з ним знайомства я була тут уперше. Мене здивувало те, що в інтер'єрі він дотримувався свого, не схожого на інші, стилю, і був вельми педантичний і надмірно охайний як для чоловіка. Ні, я зовсім не хочу сказати, що у Влада не було цих якостей, просто в даному випадку це щось інше. Здавалося, за всією цією охайністю він намагався приховати щось глибше. Нібито він ховався за незвичним антуражем, від того, що гнітило і переслідувало його. Я відчувала це, бачила за його жестами і рухами, але боялася запитати, бо не хотіла зачепити те, що, по суті, мене і не стосувалося. Але, мабуть, він сам це зрозумів, бо запитав прямо:

- Тобі тут некомфортно, так? - і, не дочекавшись відповіді, продовжив: - Розумію, я іноді сам почуваюся чужим тут. Багато разів намагався змінити обстановку, піти від усього цього. Але від самого себе ж не втечеш. Так і живу.

Він поставив чашку кави на столик, що стоїть біля дивана, на якому ми сиділи.

- Вважаєш мене дивним, вірно?

Я негативно закивала головою.

- Ні. З чого ти це взяв? Кожна людина має право на свої...

Запнувшись на півслові, я почервоніла.

Грегорі засміявся:

- Виходить, що все-таки дивацтва.

- Може й так. Але ось тільки дивацтва - не завжди негативне значення. Я вважаю, що це навпаки, своєрідний прояв індивідуальності.

Він уважно подивився на мене.

- У тебе вони значить, теж є?

- Безсумнівно. Я вважаю своєю головною дивиною вірити в краще, навіть коли все погано. А ще довіряти людям. Не перестаю наступати на ті самі граблі.

- Усе було занадто прекрасно, щоб виявитися правдою?

- Саме так. І ось це воістину дивина. Чому життя мене так нічому й не навчило?

- Просто ти не реалістка. Ти бачиш у людях те, що хочеш у них побачити, але не те, на що вони справді заслуговують.

Я наслідувала його приклад і, поставивши чашку на столик, відкинулася на спинку дивана.

- Справа не в людях, справа в мені. Ти маєш рацію, я не реалістка, я невдаха, і цим все сказано. Для таких як я не може бути хорошого фіналу.

- Гей, Джен! Не смій! Ти зараз повторюєш мої слова, пам'ятаєш? Коли мене звільнили з видавництва, я говорив те ж саме, але ти зневірила мене, твої слова вселили в мене надію! І тепер я не дозволю тобі робити те саме із собою. Я був не правий, і усвідомив це завдяки тобі. Будь ласка, не говори так...

- Я пам'ятаю Грегорі, але ти ж бачиш, моє життя летить під три чорти і іноді, я вже не можу себе стримувати. Цей гнів і образа вириваються назовні, і я боюся, що одного разу можу зірватися на найближчих мені людей. А я дуже цього не хочу. У мене немає перспектив на майбутнє, все руйнується на очах, а після від'їзду Влада я зовсім опущу руки. Так, я відпустила його сама, але при цьому не знаю, як житиму далі.

- Ти не така як я, ти набагато сильніша за Джен. Ти не невдаха, просто ти заплуталася, тобі важко.

- Я не зуміла навіть відстояти своє право на щастя. Яке слово тут варто використати?

Грегорі сів поруч зі мною, і поклав свої руки поверх моїх долонь.

- Тільки слабкі здаються Джанет, ставлять на собі хрест. Але ж ти не така!

- Грег...

- Ніколи не здавайся! Чуєш? Я забороняю тобі опускати руки! Ти гідна кращого в житті. Знаєш, колись я теж наробив дурниць, сам відмовився від того, щоб бути щасливим тепер. Шкодую, що не ризикнув, не зробив цей крок, і тепер у мене немає нікого в цьому світі.

Я відчула, що до горла підступає клубок і зрадницькі сльози навертаються на очі:

- Ти втратив кохану?

- Я втратив доньку.

На хвилину мені здалося, що я почула.

- Що? Дочку? Але як...

- Так Джен, у мене була маленька дочка. І я виявив слабохарактерність, я просто побоявся. Цей вчинок не гідний чоловіка, а тим більше батька.

- Грег...- я присунулася ближче, приголомшена такою несподіваною новиною. - Як це можливо? Коли ти встиг стати батьком?

- Це мій маленький секрет, яким я, на жаль, не можу з тобою поділитися, бо й так уже розбовтав зайвого. Але мені давно вже варто було з кимось поговорити про це. Мене щоночі мучать кошмари, і я прокидаюся з криками.

- Тобі сниться вона? Малятко?

Він кивнув:

- Так. А ще її мати. Пам'ятаєш той малюнок, про який ти питала мене?

- Пам'ятаю.

- Тоді я не був готовий розповісти тобі всього. Але тепер...

- Ви розлучилися з нею?

- На віки. Вона загинула, і ця вина переслідує мене донині. Я живу немов у пеклі, і від нього немає порятунку.

- Мені так шкода Грегорі, - я провела рукою по його плечу.

- Нічого, ти ж не знала, я сам почав цю розмову.

- Як її звали?

Він важко зітхнув:

- Стефані. Знаєш, зараз я б усе віддав заради того, щоб урятувати їх обох. Але в мене немає такого шансу. У мене тепер нікого немає.

- У тебе є я. Звичайно, моя присутність ніколи не заповнить твоєї втрати, але я хочу, щоб ти знав про це.

- Дякую, Джен. Адже й справді, ти єдиний, справжній мій друг, якому я можу довіритися.

Він нахилився до мене трохи нижче, і я, нарешті, відчула. Це був явний запах перегару, вміло замаскований під невинне чаювання. Грегорі був п'яний, і алкоголь розв'язав його язик, - звідси всі ці одкровення. У звичайні дні він був малоговіркий, і більше слухав, ніж говорив. Сьогодні ж усе було інакше.

Тут я згадала про те, що мені в жодному разі не можна засиджуватися, а за нашою невимушеною бесідою минуло набагато більше часу, ніж я розраховувала раніше. Тому я поквапилася додому, бо не хотіла ворушити старі рани Грегорі, та й йому самому варто було зараз відпочити. Він відпустив мене неохоче, і запрошував обов'язково зазирнути до нього наступного дня. Я з радістю прийняла його запрошення, і поквапилася на автобусну зупинку в пошуках пізнього таксі. Цього вечора мені пощастило.

*****

Маркус увійшов у студію, кинувши сумку на стілець.

- Усім привіт! А де Вікторія? Її не буде сьогодні?

- Вона запізнюється. А що, ти вже встиг скучити? - промовив Натаніель, сидячи з гітарою в руках. - Поплачемо разом?

- Я навіть не відповідатиму на це.

- А чому ні? Невже я не правий, Маркусе? Та всі вже знають про те, що ти закоханий у неї по вуха! Крім тебе самого, мабуть.

- Моє життя, не твоя справа, так собі й запам'ятай. І більше не приставай до мене зі своїми дурними міркуваннями.

Натаніель встав і тепер ходив по кімнаті з одного кута в інший.

- Так, з нею це, звісно, був промах. Навряд чи вона зверне увагу на того, хто навіть не може зізнатися у своїх почуттях. І довго ще ти будеш так ходити за нею?

- Натаніель, та залиш ти його! Справді, скільки можна чіплятися? - не витримав Майкл. - І взагалі, яке твоє діло до його стосунків? Хіба тільки тобі самому вона не байдужа.

Ці слова вмить осадили його, і здавалося, напоумили на якийсь час.

- Та годі тобі, я просто пожартував.

- Досить веселитися там, у нас обмаль часу, давайте за справу.

- Що це ти сьогодні всіма командуєш, Майкл? Не в настрої чи що?

- Просто терпіти не можу, коли ви починаєте зчіплюватися один з одним. З'ясовуйте свої стосунки поза роботою, тут це абсолютно ні до чого.

- Чого ти завівся то? - почав було Натаніель, але Крістофер обірвав його на півслові.

- Він має рацію. Ми тут щоб працювати, тому давайте все ж, нарешті, почнемо.

Репетиція сьогодні явно не клеїлася. Чи то справа була в неприємній розмові, що передувала їй, чи то ми всі просто були не в дусі. Не знаю. Але я раз у раз ловив на собі багатозначні погляди Натаніеля і розумів, що це ще не кінець його витівок, і якщо я й надалі продовжуватиму надавати Вікторії знаки уваги, то єдиним виходом для мене буде покинути групу. Цього він і домагався. Натаніель уже давно намагається прибрати управління колективом до рук, і я єдина перешкода на його шляху, що заважає здійсненню його планів. Тож за один раз він позбудеться одразу двох головних своїх проблем: займе керівну позицію в групі і позбудеться конкурента в моїй особі.

Не найкраще становище в моєму випадку, але що робити? Сьогодні я мав намір поговорити про все це з Вікторією і почути її думку. Але я навіть боявся собі уявити, якою може бути її відповідь. Напевно, саме тому я до останнього відтягував цю розмову як міг. Але тягнути далі вже було нікуди, інакше ситуація могла зайти дуже далеко і тоді я втрачу навіть примарну надію на те, що зможу бути з нею поруч не тільки як друг.

Вона сьогодні прийшла пізніше, ніж зазвичай, у вельми напруженому стані, і я відразу помітив зміни в її поведінці. Дівчина була занадто дратівливою, схвильованою і розсіяною. Не знаю, чи дійшли до неї чутки, які так старанно розпускав про мене Натаніель, або ж були якісь неприємності вдома, але вигляд у неї був не такий, як зазвичай, і мене це турбувало. Я з великим нетерпінням дочекався закінчення репетиції, щоб без зайвих свідків поговорити з нею про все.

- Ти сьогодні якась нервова, у тебе щось сталося? - поцікавився я, підійшовши до неї ближче.

- Ні, все гаразд. Просто я занадто втомлююся, ще й удома свої проблеми. Загалом, нічого серйозного немає, інакше я б поділилася з тобою.

Це правда. Зазвичай вона завжди і всім ділилася зі мною, і я був упевнений, що знаю про неї все, ну або більшу частину точно. У випадку ж із Натаніелем я не був так упевнений.

- Вікторіє, нам необхідно поговорити про дещо, але тільки не тут, розумієш? Давай сходимо кудись...

- Вибач Маркус, сьогодні у мене дуже мало часу і досить багато справ, тому не вийде на жаль. Але ти можеш провести мене, як зазвичай, до парку і ми поговоримо.

Я тут же погодився.

- Добре, звісно. Тоді підемо, не будемо втрачати часу.

Уже на виході я помітив презирливу посмішку Натаніеля, і якісь коментарі, які він відпускав на мою адресу хлопцям. На жаль, чи на щастя, їх я вже не почув, бо двері за мною зачинилися.

Ми повільно йшли алеєю і насолоджувалися прекрасною погодою, якою обдарувала нас природа. Теплі, сонячні дні були нам на користь після майже місяця безперервних, холодних зливових дощів і розмитих доріг. І я щиро намагався радіти сонцю, хоча при цьому на душі у мене, як і раніше, було темно. Поки я не дізнаюся хоч якусь правду від неї, мені не буде спокою. Тому я почав здалеку, щоб не злякати її.

- Натаніель чіпляється до тебе?

Вона лише знизала плечима, посміхнувшись:

- Ні, з чого ти взяв? Але він, здається, взявся залицятися до мене. А ось у вас із ним, здається, все серйозно. Я бачила, яким поглядом він тебе обдарував.

Я хотів дізнатися, наскільки добре вона володіє всією цією інформацією. Виявилося, що достатньо.

- Тому я і пішов сьогодні раніше. Не хочеться мені зайвий раз на очі йому потрапляти.

- Я не розумію, чому він так розлютився на тебе? Адже все було добре...

- Це почалося з твоєю появою в колективі. Натаніель завжди і над усіма любить тримати гору, а тут, не вийшло...

- Про що ти, Маркусе?

- Я про тебе, Вікторія. Про тебе. Він не дає мені проходу тільки тому, що ревнує.

- Ревнує? Ти це зараз серйозно?

- Більш ніж. Я не знаю, що там у нього в голові, але ти подобаєшся йому, і він так просто не відступить.

- Маркусе, я...

- Зачекай, Вікторіє. Відповідай на одне моє запитання.

Вона здивовано підняла на мене очі:

- Добре.

- Ти кохаєш мене? Скажи мені правду, будь ласка! Я ж бачу, як ти до мене ставишся! Це не може бути просто так! Я не вірю!

Я побачив лише, як вона відсторонилася від мене, і відійшла вбік, нібито побоюючись чогось.

- Маркусе, ти хороша людина, чудовий друг і просто чудовий колега, але... я не можу тепер. Я не готова...

Піт великими краплями виступив на моєму обличчі, і я старанно шукав потрібні слова, щоб ця розмова не перервалася на півслові.

- Не готова до чого? Хіба я коли-небудь квапив тебе з відповіддю? Просто скажи скільки потрібно чекати, і я дочекаюся. Обов'язково дочекаюся.

Вона замовкла. А мені здавалося, що я чую, як кров стукає в моїх скронях, віддаючи жаром у все тіло.

- Не потрібно чекати, Маркус. Я не повинна змушувати тебе це робити...

- Ти не змушуєш мене. Це моє рішення, і я готовий робити все, що потрібно, заради того, щоб бути з тобою. Чому ти не хочеш дати мені шанс? Що не так? Скажи і я зрозумію...

Ці хвилини здавалися мені вічністю. Її відповідь була як вердикт, як смертний вирок для моїх почуттів. І вона винесла його мені.

- Пробач, мені варто було сказати тобі раніше, але в мене вже є кохана людина. Це не Натаніель, не хвилюйся. Ти не знаєш його.

Я промовчав, не промовивши ні слова. Мені просто нічого було їй відповісти. Значить, я все зіпсував, і тепер після цієї розмови вона ще більше віддалиться від мене.

- Я сподіваюся, це нічого не змінить, і ми зможемо залишитися друзями? - запитав я, пригнічуючи внутрішнє тремтіння.

У цей момент я злякався власного голосу.

Вона кивнула.

- Так... звісно! Усе гаразд, просто я мала сказати тобі раніше...

- Ти нічого мені не винна Вікторія. І знаєш, твій хлопець найщасливіша людина у світі, адже в нього є ти.

- Ти ображаєшся на мене? Злишся?

Я гірко посміхнувся:

- Ні, що ти. Я не вмію злитися на тебе. Ти ніколи не викликала в мені таких емоцій. З найпершого твого погляду, з нашої першої зустрічі, я зрозумів, що таке ніжність. Ти ніжна смерть Вікторія. Адже ти вбила мене.

Я побачив, як в її очах заблищали сльози і вона відвернулася.

- Вибач, мені потрібно йти, Маркусе.

- Я образив тебе чимось? Вибач! Мені не варто було...

- Ні, все нормально. Мені просто і справді, вже час. До завтра.

Я чув за спиною лише її віддалені кроки, що переходять у біг. Вона була засмучена і не хотіла показувати мені цього. Я думав, що після цієї розмови мені має стати легше на душі. Але все стало тільки гірше. Я розумів, що тепер мені буде нестерпно складно перебувати поруч із нею, співати одні пісні, відчувати те, що ми відчували раніше. Напевно, Натаніель має рацію і єдиним порятунком для мене буде назавжди покинути «Dark Angels» поки це ще можливо. Я не хотів рубати з плеча, але й затягувати теж не було сенсу, адже мої почуття до Вікторії нікуди не подінуться, а з часом стануть тільки сильнішими. Тож що швидше я зважуся на цей крок, то легше буде нам обом.

*****

Дійшовши швидким кроком до парку, я зупинилася і присіла на найближчу лавку. Нарешті я зізналася в цьому Маркусу і самій собі. Я чудово усвідомлювала, що зробила йому зараз дуже боляче, але водночас раптом відчула таке полегшення! Моя совість чиста, я не хотіла б його обманювати.

Здалеку до мене донеслися голоси:

- Та годі, годі! Заспокойся, ти її вже не наздоженеш!

- Чого ти добиваєшся? Щоб я пішов? Так ось знай, тобі не доведеться довго чекати!

- Що, вона-таки відмовила тобі? Я завжди знав, що ти невдаха, Маркусе.

Це був Натаніель. І він знову не давав спокою Маркусу, зі своїми докорами. Мені було щиро його шкода, адже я ставилася до нього часом, навіть краще, ніж до просто друга, і слухати все це було нестерпно. Тому я вирішила втрутитися.

- Мені не потрібен твій відхід, просто тримайся від неї подалі.

- Тоді я навряд чи з цим впораюся.

- Все жартуєш, так?

- Припиніть, обидва! Негайно!

Я стояла просто за спиною у Натаніеля, і він був украй здивований, побачивши мене.

- Якщо вся справа дійсно в мені, то і йти повинна я, а не Маркус. Мені набридли ваші постійні розбірки! Що з вами сталося?

- Вікторіє, тебе не повинно тут бути. Це чоловіча розмова і ми самі в усьому розберемося.

- Я бачу, як ви розбираєтеся. Зараз до бійки дійде. І я сама вирішую, де мені бути Натаніелю. Залиш його в спокої, або з групи піду я, слідом за ним.

- Отже, ти сказала йому «так»?

- Він мій близький друг і не більше, як і ти. Тому залиш свій дешевий спектакль і займися краще справою. Скоро концерт, не забув? Ти ж не хочеш провалити виступ?

- З яких це пір ти стала так хвилюватися за долю нашого гурту?

- Відтоді, як мене в неї запросили. Не люблю працювати з невдахами.

Я бачила, що застала його зненацька, і напевно це був не найкращий мій виступ, але того вимагала ситуація, інакше вони неодмінно побилися б.

- Маркусе, якщо вже ми знову зустрілися, можливо, ти проведеш мене?

Він часто закивав:

- Так звісно, підемо.

- До завтра Натаніель,- сказала я, підморгнувши йому.

*****

- Усе-таки даремно ти так із ним, - Маркус уважно стежив за мною.

- Ти його жалієш, чи що? Він отримав те, на що заслуговував.

- Ні, не в цьому річ. Його це не зупинить, а навпаки, ще більше розлютить, розумієш?

- Не потрібно боятися його, повір, він не здатний на щось більше, ніж махати кулаками.

- Знаєш, минулого разу мені й цього цілком вистачило,- усміхнувся Маркус, морщачи ніс.

Я засміялася.

- Ну, мене то він бити думаю, не стане?

- У будь-якому разі ти маєш стримувати себе. Я, принаймні, намагаюся.

Я зупинилася й уважно подивилася на Маркуса.

- І як, виходить?

Тепер ми обидва не витримали і стрибнули від сміху.

- Так Вікторія, ми світом не зрозумілі.

Ця фраза раптом щось нагадала мені, і я судорожно намагалася пригадати, де і коли я могла почути її. І тут попереду я побачила того хлопця, який спостерігав за нами з Маркусом у парку.

- Чи це не той мисливець на нечисть, про якого ти мені говорив?

- Він самий. Його Джейк звуть.

- Послухай, ти можеш мене з ним познайомити?

- Що? Навіщо тобі цей ненормальний?

- Думаю, мені є про що поговорити з ним. Ну, будь ласка, Маркусе.

Він уважно подивився на мене, а потім окинув поглядом цього хлопця, немов оцінюючи, чи гідний він спілкування зі мною.

- Гаразд, але врахуй, я і сам із ним не дуже близько знайомий.

- Це не страшно. Ти познайом, а далі я сама.

Я бачила, що Маркусу зовсім не до душі була така затія, але він, напевно, просто не міг відмовити мені.

- Гей, Джейку! Привіт!

- Привіт!

- Знайомся, це Вікторія, вона дуже хотіла поспілкуватися з тобою.

- Дуже приємно! Я знаю тебе, ти співаєш у їхній групі.

Я кивнула на знак згоди.

- Так, вірно.

- Вікторіє, вибач, що втручаюся, але мені пора йти. Я проведу тебе чи ти ще залишишся? - запитав Маркус, поглядаючи на годинник.

- Звичайно, йти, якщо потрібно! Дякую тобі велике, але я ще залишуся, хочу поговорити з Джейком.

- Добре, тоді до завтра?

- До завтра, Маркусе.

Щойно він пішов, Джейк звернувся до мене:

- Він скрізь за тобою ходить?

- Майже що, - посміхнувшись, відповіла я.

- Я так і думав. Послухай, може, ми сходимо кудись на честь знайомства? Там зможемо в спокійній обстановці й поговорити, що скажеш?

- Я тільки «за»! Тут за рогом є непоганий ресторанчик, там завжди готують дуже смачну каву.

- Чудово, тоді підемо!

*****

Я бачила, як уважно Джейк спостерігає за мною, і від цього було не по собі. Але я знайшла в собі сили переступити через усю незручність і змусити його довіряти мені.

- Скажи, ти ж уже давно живеш тут?

Він кивнув, відпиваючи каву з чашки.

- Так, я переїхав до Нью-Йорка, коли мені було сім років.

- Тоді ти напевно маєш багато чого знати про це місто.

- Дивлячись, що тебе цікавить. А я думаю, це щось важливе для тебе, інакше ти б не шукала зустрічей зі мною, вірно?

По спині пробіг холодок, але я намагалася триматися твердо і впевнено.

- Взагалі-то так. Я, так би мовити, цікавлюся всілякими міськими легендами та іншими байками, а мені казали, що кращої за тебе годі й шукати в цьому питанні.

- Почнемо з того, що це не зовсім байки, як ти кажеш. Багато що з того, що мені довелося дізнатися - правда. Тільки мало хто вірить у все це. Зазвичай просто приймають за ненормального.

- Але я так не думаю...

- Тому що в тебе самої є таємниці,- перебив мене Джейк.

Сама думка про те, що зараз він намагається вивести мене на відверту розмову, а потім і зізнання, не давала мені спокою.

- У всіх вони є, справа не в цьому.

- Ось тільки мене ти шукала не для того, щоб вислуховувати докладні лекції про життя міста.

Цей хлопець і справді був дуже непростий.

- А ти спостерігав за мною в парку кілька днів поспіль явно не для того, щоб зараз намагатися вводити в оману.

Він зітхнув і поставив чашку на столик, за яким ми сиділи.

- Добре, твою взяла. Що саме тебе цікавить?

- До мене дійшли чутки про те, що ти володієш деякою інформацією про напад на людей у місті. Що саме тобі відомо? Хто це міг бути?

Джейк пильно оглянув мене з ніг до голови, немов вивчаючи.

- Вампір, хто ж іще.

Я була здивована тим, наскільки просто він відповів на це запитання.

- Вампір? Але ж їх не існує. Чи це така чергова міська легенда?

- Ще від жодної легенди людина не загинула, Вікторія. Вони реальні. І більше того, вони підібралися зовсім поруч до нас.

- А хіба це можливо?

- Чому ні? Увійти в довіру, подружитися з багатьма впливовими людьми, оточити себе звичним, нічим не примітним для інших життям. Іншими словами, відвести від себе всілякі підозри. Що їм заважає це зробити?

Я знизала плечима.

- Не знаю. Мені здається, це занадто просто. Невже не можна ніяк їх виявити серед інших людей? Адже існують же методи боротьби проти них?

- Напевно, цього я вже не знаю. Але якщо вони впровадяться в цю систему занадто глибоко, виявити і знешкодити їх буде набагато складніше.

- У яку систему?

- Я впевнений, що деякі з них мають у друзях політиків, тісно пов'язані з владою. Таких впливових громадян мало хто наважиться перевіряти. Тож і шансів майже немає, що серед них нам вдасться знайти хоча б одного.

Я задумалася. Ця інформація була дуже потрібна мені для того, щоб ми з матір'ю були обережні й могли залишитися в місті.

- Ну що, Вікторіє, це все твої запитання до мене? І взагалі, навіщо тобі це?

- Мене трохи турбує те, що відбувається, і я хотіла б убезпечити себе і свою сім'ю.

Джейк із розумінням кивнув. На хвилину мені здалося, що він навіть став поводитися більш розслаблено і невимушено. Але це тільки на перший погляд, на ділі ж він, як і раніше, зберігав свою стійкість і рішучість, і був готовий у будь-яку хвилину викрити мене у брехні.

- Я знав одного хлопця, раніше він жив тут, ми часто спілкувалися, але потім він змушений був переїхати саме з цієї причини. Його дівчину вбив вампір, і він не зміг змиритися з цією втратою, все тут нагадувало йому про неї. Так ось він дуже багато часу присвятив тим же пошукам, якими зараз займаюся я.

- Зачекай, він шукав ...вампіра?

- Скоріше інформацію про нього, хоч що-небудь, будь-яку зачіпку.

- Він хотів помститися?

- Напевно. А може попередити подальші напади, я не знаю. Знаю тільки те, що він одного чудового дня просто зібрав свої речі і поїхав, так нічого толком мені і не пояснивши. Сказав, що більше не може залишатися тут, і відтоді я його не бачив. Пізніше ми зідзвонювалися з ним, він говорив, що його життя поступово почало налагоджуватися, він розморозився, і тепер знову зустрів своє кохання. Я тільки порадів за нього, не можна ж усе життя провести в скорботі. Рано чи пізно цей біль потрібно відпустити і жити далі. Коли він їхав, то залишив мені папку з усіма своїми записами, вирізками з газет та іншими паперами, які мали хоч якийсь стосунок до справи. Від нього я і перейняв цю естафету.

Я вислухала його розповідь повністю, не перебиваючи, намагаючись скласти у своїй голові повноцінну картинку того, що відбувається.

- Скажи Джейку, а я можу поглянути на цю саму папку?

- Я її з собою не ношу, тому зараз мені нічого тобі показати, але я можу принести її завтра.

- Я буду дуже тобі вдячна.

- Тоді давай зустрінемося годині о сьомій вечора, в центрі парку, біля фонтану?

- Відразу після репетиції, я прийду.

- Вікторіє, а навіщо тобі потрібна ця папка?

Як же багато непотрібних запитань він ставить!

- Мені було б цікаво ознайомитися з тим, що знайшов твій друг. До того ж, це може дуже допомогти іншим, включно з моєю і твоєю родиною, якщо ми знайдемо щось важливе в цих записах.

Джейк лише кивнув:

- Добре. Тоді до завтра Вікторія, мені вже час, я маю йти. Ще раз дякую за таку змістовну бесіду. Мені було дуже приємно познайомитися з тобою ближче.

- Взаємно. Я вдячна тобі, що погодився випити зі мною кави і поговорити.

- Та не питання, мені тільки в радість!

- Ось і чудово! Тоді до завтра Джейк!

Він піднявся з-за столика, і, потиснувши на прощання мою руку, вийшов з ресторану.

- Але ж він знає набагато більше, ніж говорить...

*****

Вікторія якомога тихіше увійшла до будинку, намагаючись не привертати до себе уваги. Але Дженніфер уже давно очікувала її повернення, тому за кілька хвилин з'явилася на порозі кімнати.

- Ти останнім часом дуже довго десь пропадаєш. Ти ж знаєш, що я хвилююся, могла хоча б зателефонувати.

- Вибач, мамо, я знаю, що винна, і мала б зателефонувати, але я так захопилася...

- Чим же? - зі здивуванням запитала вона, сідаючи в крісло біля стіни.

Дівчина присіла поруч із нею на диван, намагаючись впоратися з хвилюванням.

- Я знаю одного молодого чоловіка, який збирає міські легенди. Так ось він, дуже багато розповів мені про свої підозри у справі з нападом на людей у місті.

- Вікторіє, ти з глузду з'їхала? Навіщо ти вплутуєш у це?

- Мамо, але я вже підібралася так близько!

- У цьому то, все і справа! Ти заходиш занадто далеко, і ставиш під загрозу своє життя!

Дівчина лише глибоко зітхнула.

- Він щось знає, зрозумій! Він говорив мені такі речі, від яких у мене мурашки по шкірі бігали! Схоже, він пробрався набагато глибше в цю справу, ніж ми могли навіть припустити. А його знання - це наша безпека! Що більше він розповість мені, то більше в нас буде можливості не попастися на ці гачки.

Дженніфер була збентежена. Звичайно, не можна не визнати того, що умовиводи Вікторії мали здоровий глузд, але з іншого боку це цілком міг бути невиправданий ризик.

- Я розумію, що ти хочеш убезпечити нас, але не такою ж ціною! А що якщо він уже здогадався про все? Просто уяви собі ситуацію: раптом не зрозумій, звідки взялася надто цікава особа, яка наполегливо намагається вивести його на конкретну розмову. Про це і так надто багато зараз говорять, а ти тільки розігріваєш ці підозри.

- Та які підозри? Він на завтра готовий принести мені папку з паперами, в яких зберігаються всі напрацювання його друга з цього питання!

Дженніфер закивала головою:

- Це тим більше дивно! У перший же день знайомства він поводиться настільки відкрито, що це скоріше схоже на пастку, ніж на щедрість. Що як це один із його способів обчислення таких, як ми? Ти про це не замислювалася?

- Ні.

- А ти задумайся.

Після цих слів Дженніфер різко піднялася і поспішила залишити кімнату, залишивши Вікторію наодинці зі своїми думками.

А що якщо в її словах справді є частка правди і така невимушена поведінка Джейка всього лише спланована гра?

- Що ж, завтра це і перевіримо,- тихо прошепотіла Вікторія.

*****

Дженніфер сиділа з ногами на ліжку і дивилася у вікно. Уже давно стемніло, і легкий прохолодний нічний вітерець злегка посмикував штору. Що б там не казали, але ці ночі ніколи не зрівняються з тими чарівними й таємничими ночами, які вона колись проводила далеко від усієї цієї міської метушні. У пам'яті одразу сплив батьківський дім, у якому вона провела своє, нехай недовге, але все ж таки дитинство. Слідом прийшли спогади про роки поневірянь містами, і всі ті труднощі, які їй довелося пережити, поки нарешті вона не набула впевненості в завтрашньому дні. Пізніше з'явилася Стефані, і життя стало ще прекраснішим. Потім спогади змінилися, і ось уже перед очима промайнули прекрасні і щасливі дні в Гілдсбурзі, - місті, де вона знайшла своє щастя. Якою б сильною вона не намагалася здаватися, але думки про Влада не давали спати ночами, душили й мучили. А на ранок, нібито нічого й не було, до неї поверталася притаманна їй рішуча твердість, і так вона знову і знову проживала кожен свій наступний день, до настання ночі. Потім же все повторювалося.

І між цими хаотичними змінами дня і ночі вона вже не завжди могла відрізнити, де реальність, а де сон.

Колись вона жила наяву як уві сні, і багато чого тоді здавалося казкою. Все було так просто і невимушено, життя несло її за течією, і було неймовірно приємно усвідомлювати, що ти повністю віддаєш себе в руки долі. Не потрібно було нічого вирішувати, адже все вже давно було вирішено за неї. Але, як відомо, хороше рано чи пізно закінчується, і слідом за безтурботністю приходить розпач, боротися з яким не кожному під силу.

Її думки перервав стукіт у двері.

- Ти ще не спиш? - прошепотіла Вікторія, входячи в кімнату.

- Ні, проходь. Що теж не спиться? - відповіла їй Дженніфер, жестом запрошуючи її сідати.

- Схоже на те. У голові стільки різних думок, вони не дають мені спати.

- Ти можеш поділитися зі мною, якщо тебе щось турбує.

Дівчина кивнула:

- Я б із радістю, та от тільки не знаю навіть із чого мені почати.

- Тоді почни з того, що найважливіше для тебе зараз.

- У нас у групі є один хлопець - Маркус. Він хороша людина, чудовий друг, я не сумніваюся в цьому, але...

Вона замовкла, і опустила очі.

- Але що?

- Нещодавно він зізнався мені у своїх почуттях, а я не знала, як мені поводитися.

Дженніфер з усмішкою подивилася на дівчину:

- Він тобі подобається?

- Так, цілком, але справа не в цьому. Розумієш, тепер наш колектив перетвориться на справжнє вовче лігво. Маркус не один такий. Натаніель постійно переслідує його і дошкуляє своїми ревнощами, а я... Я перебуваю між ними, як перешкода, і нічого не можу з цим зробити. У нас зовсім скоро має бути концерт, а ми навіть на репетицію ходити спокійно не можемо.

- Ти відмовила йому через цю ворожнечу між ними?

- І не тільки через неї. Є дещо ще, про що я раніше ніколи не розповідала тобі. Ще до того, як ти знайшла мене, все було по-іншому. Я жила тоді в Рочестері, у західній частині Нью-Йорка, і там намагалася влаштувати своє життя. Працювала в місцевому ресторані співачкою, отримувала свій прожитковий мінімум для більш-менш гідного існування, і, здавалося, була щаслива. Можливостей для розвитку в мене тоді не було жодних, бо грошей вистачало рівно на стільки, щоб оплатити квартиру, яку я винаймала, і не померти з голоду.

Можливо, це була доля чи якийсь знак згори, але в один момент моє життя змінилося. Я не бачила нічого, окрім дому і роботи, хоча жила в місті, яке є третім за величиною в штаті, - вже там було на що подивитися.

Того вечора моя начальниця попросила мене затриматися довше, ніж зазвичай, тому що в нашому закладі намічалася подія, і мало прийти багато людей. Хлопці з місцевої рок-групи вирішили відзначити там свій успіх на концерті, і тоді-то я вперше і побачила його. Він був у цьому гурті солістом, а до того ж ще прекрасно грав на гітарі. Високий, темноволосий, із властивим людям його професії шармом, він одразу привернув мою увагу. Чи варто говорити, що від хвилювання, я під час виконання пісні кілька разів забувала слова. Звісно, це не пройшло повз вуха моєї начальниці, і я отримала своє покарання у вигляді недоплати. Але найцікавіше було потім...

*****

6 років тому

Незважаючи на свій провал у виступі, закінчити його гідно мені все-таки вдалося, і, вислухавши чергову порцію докорів за мою неуважність, я стала збиратися додому. Час давно перевалив за північ і найбільше зараз мені хотілося просто виспатися. Ще на виході з ресторану я помітила, що столик, за яким сиділи хлопці з групи, вже порожній. Значить, вони пішли раніше, а я й не помітила. Попрощавшись з усіма, я вийшла на вулицю. Це був кінець травня, тому погода стояла чудова. Попри те, що була вже глибока ніч, повітря було досить теплим і вологим. Я вдихнула його на повні груди і на хвилину заплющила очі. Як же це приємно, після робочого дня, покинути галасливе, задушливе приміщення і сповна насолодитися цим відчуттям свободи.

Я не одразу почула якісь звуки за моєю спиною. Обернувшись, я побачила молодика напідпитку, який нерівним кроком прямував до мене. Мабуть, сьогоднішні веселощі не пройшли повз нього.

- Дівчино, можу я познайомитися з вами? - вимовив він, підходячи ближче і розпливаючись в усмішці.

- Вибачте, але я не знайомлюся з людьми в такому стані.

- А що саме вам не подобається? - усміхаючись, ще ширше вимовив він, і спробував узяти мене за руку.

Я одразу ж відсмикнула її, зробивши крок назад.

- Залиште мене в спокої!

- Я чимось вас образив?

- Адже вона ясно сказала, що хоче, щоб ти залишив її в спокої, - промовив чоловічий голос за кілька метрів від мене.

Оскільки він стояв у тіні, я могла розібрати лише його силует, але коли він наблизився, я негайно впізнала в ньому того самого хлопця з групи.

- Гаразд, гаразд, уже віддаляюся! Ви вибачте, якщо я чимось вас образив.

Я лише махнула рукою:

- Не потрібно зайвих слів. Я рада, що ми з вами зрозуміли одне одного.

Хлопець похитуючись, і розтягуючи губи в усмішці, покрокував у бік лісу, що починався за рестораном. І тільки тоді я змогла краще придивитися і зосередити свою увагу на моєму таємничому незнайомці. Так, це був саме той самий молодий чоловік, якого раніше я бачила за столиком із хлопцями з групи. Тепер же він підійшов зовсім близько до мене і вимовив:

- Я радий, що він залишив тебе в спокої. Мене, до речі, Алекс звуть. Нічого що я на «ти»?

- Звісно, ні. А я Вікторія, дуже приємно познайомитися.

Він лише посміхнувся:

- Так, не найкращий привід для знайомства, - ставити на місце п'яних хлопців.

- А як на мене, так це більш значущий вчинок, ніж десятки сказаних слів.

- Що ж, у такому разі дозволь тебе запитати, чи не докучає тобі ще хтось? Я готовий із ним розібратися.

Я засміялася:

- Ні, більше ніхто.

- У такому разі можу я запросити тебе трохи прогулятися? Поговоримо про життя, я розповім тобі про себе, хоча ти і так, напевно, вже знаєш хто я?

- Ти соліст у рок-групі, ви сьогодні були в нашому ресторані.

- Правильно. До речі, ти просто чудово співаєш.

Я почервоніла від збентеження.

- Жартуєш? Я переплутала все, що тільки можна було.

- Це не головне. Я говорю не про сенс пісні, а про якість її виконання. Це було чудово.

- Дякую. Шкода, що я не чула наживо вашого виступу.

- У такому разі я запрошую тебе на наш концерт наступного тижня.

- Справді?

- Ну, звісно. Я був би дуже радий тебе бачити. Якщо захочеш, я познайомлю тебе з іншими.

- Я обов'язково прийду. Залишилося тільки відпроситися з роботи, у нас із цим складно.

Тільки я встигла закінчити фразу, як над головою прогримів грім. Ховатися було безглуздо, оскільки вже через кілька хвилин пішов густий, холодний дощ.

- Може, повернемося в ресторан? - запитала я Алекса, хоча тут же додала: - Там уже, напевно, закрито.

- Нічого не потрібно. У мене тут поруч машина на стоянці, я заберу її, і поїдемо до мене. Приймеш душ, висушиш речі, відпочинеш. Ти напевно втомилася.

- Ні, ні, - замахала я руками. - Я краще поїду додому, правда.

Не можу сказати, щоб я побоювалася його, та й у моєму випадку мало б бути швидше навпаки, просто він сподобався мені, і я не хотіла, щоб він погано про мене подумав.

- Вікторіє, я наполягаю. Адже у нас так і не вийшло прогулятися, тож, може, в затишній обстановці, за чашкою кави ми зможемо продовжити наше знайомство? До того ж, ми ж стоїмо просто під дощем! Ні, я не можу дозволити дівчині застудитися і захворіти через мене.

- Добре, поїхали,- здалася я.

Він був таким переконливим, що мені просто захотілося довіритися йому.

*****

Будинок, у якому жив Алекс, був досить просторим. Дорогою він пояснив мені, що живе тут не один, а з усім своїм колективом, тож у них виходить щось на кшталт однієї великої родини. Щойно ми під'їхали, я одразу зазначила про себе, що в усьому будинку світло горить тільки в одному вікні і на першому поверсі холу.

Нам на зустріч вийшла красива світловолоса дівчина.

- Привіт Алекс. А хто це в нас у гостях? - запитала вона, здивовано зігнувши брову, і розглядаючи мене.

- Мене звати Вікторія. Я тут... випадково... тобто...

Ніколи раніше я не почувалася більш ніяково. Але Алекс знову прийшов мені на допомогу.

- Вона тут зі мною, - пролунав за моєю спиною його голос.

- Алекс раніше нічого про тебе не розповідав.

- Ми тільки сьогодні познайомилися. Я не була тут раніше,- спробувала я пояснити свою присутність у чужому будинку.

- Це вірно. Інакше я б тебе давно вже помітила.

Я пригладжувала рукою вологе від дощу волосся.

- Сильно ллє? - поцікавилася дівчина.

- Так, дощ не припиняється.

- Жахлива погода,- вимовила вона, заглядаючи у вікно. - Ну що ж, гарного тобі вечора, Вікторія.

- Дякую, взаємно.

Алекс підморгнув мені і показав, як пройти в його кімнату.

- Знаєш, даремно ти мене привів до себе. Мені здається, їй це не дуже сподобалося.

- Її звуть Бетані, це наша солістка. І до речі, по-твоєму, я повинен був відпустити тебе в такому вигляді? - з посмішкою запитав Алекс, поглядом вказуючи на воду, що капала з мого волосся.

- Думаю цю проблему легко усунути, якщо в тебе є фен.

- Я схожий на хлопця, який користується феном?

- Щось не дуже, - вимовила я, і ми обидва залилися сміхом.

- Тоді в тебе немає вибору. Залишайся. Я знайду для тебе кімнату.

- Дякую, Алекс. Просто я б не хотіла завдавати тобі незручностей. Думаю, було б набагато легше, якби не потрібно було возитися ще й зі мною.

- Та мені й зараз не дуже то складно. Заспокойся Вікторія, я, справді, дуже радий тобі. Сьогодні ти моя гостя.

*****

Бетані увійшла в кімнату першою, і покликала за собою Алекса. Йому доводилося бувати тут раніше всього кілька разів, і він не переставав дивуватися її таланту так гармонійно і красиво поєднувати, здавалося б, абсолютно різні речі і предмети інтер'єру. Її кімната мала розкішний вигляд: високе дубове ліжко з темно-бордовим балдахіном, з боків якого звисали золоті пензлі, різьблений гарний стілець і такий самий, прикрашений кахлями стіл. Усі меблі перегукувалися між собою якимось особливим благородством і аристократизмом. Але от решта була взята абсолютно з різних культур і стилів, при цьому створюючи дивовижні поєднання. Тут були і африканські маски, і грецькі статуї, і статуї єгипетських божеств, які тримали в руках підставки для пахощів, що обкурювали кімнату, і, піднімаючись угору, химерно збиралися в якісь абстрактні форми.

Вона, помітивши його захват і здивування водночас, лише посміхнулася, зустрівшись поглядами:

- Я пропонувала тобі допомогти з ремонтом. Ми могли зробити у твоїй кімнаті щось схоже.

- Навіщо тобі всі ці речі?

- Це сувеніри, якщо можна їх так назвати. Вони привезені мною з тих місць, у яких я встигла побувати за своє життя. І тому ці речі важливі мені як пам'ять. Але ж ти не за цим прийшов, вірно?

- Взагалі-то так. Бетані, скажи, я можу взяти у тебе фен для Вікторії?

- Зараз принесу.

Вона підійшла до величезної шафи, прикрашеної різьбленням, і дістала коробку.

Алекс не встиг подякувати їй, як вона, виглянувши з-за дверцят шафи, запитала:

- Вікторія - твоя дівчина?

Він підійшов ближче, і, впираючись рукою об стіл, подивився у велике заґратоване вікно.

- Ні. Як вона вже й сказала, ми познайомилися сьогодні, і волею випадку я запросив її до себе, бо ми потрапили під дощ, і мені було незручно відпускати її ось так запросто.

Бетані лише зсунувши брови і надувши губи задумливо хмикнула:

- І ти притягнув сюди першу-ліпшу дівчину. Вона надовго залишиться тут? Як би Джейсон про це не дізнався, інакше в тебе можуть бути проблеми.

- Якщо ти йому не доповіси, він не дізнається. До того ж Вікторія тут лише до ранку.

Алекс пожартував, хоча чудово розумів, що вона мала рацію. Власне, він не забував про це і в момент, коли наважився запросити Вікторію, тільки от тоді не хотів замислюватися про такі дрібниці. А даремно.

- Ось фен, тримай,- перервала його роздуми Бетані, простягаючи невелику коробку.

- Дякую тобі. Я поверну завтра, можеш не турбуватися.

- Я не кваплю.

Уже на виході, вона гукнула його, спершись спиною об двері.

- Алекс!

Він обернувся.

- Будь обережним, прошу тебе. Ти ж розумієш, що ми не можемо довірити свою таємницю всім і кожному. Не наражай на небезпеку нас усіх.

- Не хвилюйся про це, Бетані. Ти прекрасно знаєш, я ніколи не зроблю нічого на шкоду тобі. Але і ти в свою чергу не здавай мене Джейсону, будь ласка.

Після чого, він, не обертаючись, попрямував до своєї кімнати, відчуваючи на собі пильний погляд Бетані.

*****

Я на той час уже зачекалася його.

- Де ти був так довго?

Алекс підняв коробку в руці:

- Ходив по це. Чи вже не потрібно?

- Ще й як потрібно!

- Добре, тоді я зараз швидко зроблю нам чай і повернуся. Ти ж будеш чай?

- Не відмовлюся.

І щойно Алекс вийшов, як у двері постукали. Це була Бетані.

- А де Алекс?

- Він відлучився ненадовго,- почала я, але, мабуть, цій дівчині того й було потрібно, бо вона швидко перервала мою розповідь.

- Я принесла йому його сорочку. Він хотів сам забрати, але я його випередила. Передай, що я заходила і більше нічого не потрібно. Була рада познайомитися Вікторія,- сказала вона, дивлячись на мене пронизливим поглядом.

- Взаємно. І спасибі за фен.

*****

Алекс повернувся в кімнату з тацею, на якій стояли чашки з чаєм і всілякі солодощі. Він обережно поставив її на столик біля дивана і присів поруч.

- Ти чого така засмучена? Щось трапилося?

Я промовчала:

- Бетані сердиться на мене. Я не знала, що у вас із нею стосунки, міг би й попередити.

- Хто тобі це сказав? - запитав Алекс, хоча був не здивований, адже Бетані робила все для того, щоб оточуючі сприймали їх як пару. Навіть косим поглядам хлопців із групи він завдячував саме їй.

- У неї твої речі, та й узагалі... До речі, вона тобі сорочку принесла.

Він лише посміхнувся:

- Я посадив пляму на неї, і вона нічим не виводилася. Ось Бетані й запропонувала мені свою допомогу, і тільки.

- Ти не повинен виправдовуватися переді мною. Зрештою, це твоє життя. Чого я полізла, справді?

- А я й не звітую, а відповідаю на запитання. Ти цікавишся, і це нормально. Ти ж маєш знати, нарешті, у кого залишаєшся на ніч?

Він усміхнувся мені так привітно й відкрито, що я розсміялася, підштовхуючи його ліктем у бік:

- Саме так!

*****

Після цього ми зустрічалися з Алексом мало не щодня. Балакали годинами, гуляли містом, робили виручку місцевим ресторанам, і за всім цим я й не помітила, як закохалася в нього. Точніше, мною опановувало почуття самотності й туги, коли його не було поруч, я почала ревнувати його до решти дівчат, а найбільше до Бетані.

Напевно, з ним відбувалося щось схоже, бо в один із тих прекрасних теплих вечорів, коли ми знову зустрілися, він почав здалеку.

- Я радий, що ти поруч Вікторія.

- Знаєш, але ж це я маю бути вдячна тобі за те, що ти був зі мною в моменти, коли я вже не могла впоратися наодинці. На мене зараз стільки всього навалилося, ще й на роботі проблеми...

- Ти не повинна дякувати за подібне, оскільки це мій обов'язок, оберігати тебе і допомагати. Твої проблеми ми вирішимо, не сумнівайся. Мене більше турбує твій моральний стан. Останнім часом я буквально відчував, яка навколо тебе порожнеча, і ти заново вчилася справлятися з нею.

- До чого це ти?

- Я лише хочу, щоб ти знала: у цій порожнечі завжди хтось є. У тебе є я, пам'ятай це.

- Чому ти борешся за мене, Алекс? Тобі що, своїх проблем мало?

Він підсів до мене ближче, і його дихання обпекло мою шкіру.

- Ти потрібна мені. І потрібна щасливою, усміхненою. Я так люблю, коли ти посміхаєшся Вікторія!

Звичайно ж, я була зворушена такими словами. І прекрасно знала, що Алекс здатний на ніжність і турботу, але ніколи не думала, що він наважиться проявити ці якості настільки відкрито.

- Ти говориш, як шкільний психолог.

- Тобі пощастило, що в тебе є хоча б такий. Мене всього вчило життя.

- Зрозуміло пояснює? - запитала я з усмішкою.

- Але дорого бере. То як щодо того, щоб відсьогодні всі твої проблеми стали нашими?

- Хочеш надати їм глобального розміру?

- Ні, я хочу зробити тобі пропозицію.

Я, не вірячи своїм вухам, повернулася до нього обличчям.

- Що?

- Ти не розчула? Я хочу одружитися з тобою Вікторія. Ти вибач, сьогодні я прийшов без обручки, бо хотів вибрати її разом із тобою, але думаю, це ж не принципово для тебе?

Якщо чесно, я здогадувалася про те, що подобаюся Алексу, і що, можливо, навіть він закоханий у мене, але щоб він зважився на такий серйозний крок після нашого тижневого знайомства...

Хоча, що приховувати, я була згодна. Коли він був поруч зі мною, весь світ навколо переставав існувати. Уся моя істота, кожна клітинка, тягнулася до нього, наповнюючи тіло приємною, лінивою знемогою. Швидше за все, я здамся надмірно сентиментальною, але мені все одно, що скажуть про мене інші. Головне, що я відчувала це.

- То що ти скажеш мені Вікторія?

Він подивився на мене своїми глибокими темними очима, чекаючи відповіді. І я кивнула:

- Так!

- Ти згодна стати моєю половинкою?

- Згодна!

- У такому разі ми маємо це відсвяткувати! А завтра поїдемо вибирати тобі каблучку для заручин.

У той момент я була такою щасливою і сліпою від цього щастя, що й подумати не могла, ніби щось може його затьмарити. Але сталося саме так. Наступного дня Алекс не прийшов на зустріч у призначений час. Скільки б я не дзвонила йому,- все було безрезультатно. Останньою надією на те, щоб зрозуміти, що все-таки відбувається, було поїхати до нього додому. І скільки б я не вмовляла себе, що це не найкращий вихід, інших варіантів у мене не було. Тому я одразу ж взяла таксі і вирушила за знайомою адресою.

Двері мені відчинив високий хлопець із сірими очима і майже такого ж кольору волоссям. Якби я побачила його здалеку, впевнена, що прийняла б за старого.

- Добрий день. Мене звати...

- Вікторія,- закінчив він за мене. - Я знаю, Алекс багато про тебе розповідав.

- Я власне, тому й прийшла. Ми з ним домовилися зустрітися сьогодні, але він не прийшов. Я дуже хвилююся, бо минуло вже багато часу.

- Бетані знала, що ти прийдеш, тому попросила передати тобі дещо.

- Але до чого тут вона?

Хлопець простягнув мені пом'ятий конверт рудого кольору.

- Прочитай, сама все дізнаєшся.

Я квапливо розгорнула складений навпіл аркуш паперу і почала читати.

«Вікторія,

Алекс потрапив в аварію вчора ввечері, і йому потрібне серйозне лікування, тому я подбала про те, щоб його відправили в столицю на госпіталізацію. Мені дуже шкода, що ваші заручини зірвалися, сподіваюся, ти ще зможеш влаштувати своє особисте життя. За Алекса не хвилюйся, я про нього подбаю.

Бетані».

Я перечитувала ці рядки знову і знову і не могла повірити, що все це відбувається насправді. У листі явно простежувалися ворожі нотки, і я була впевнена, що Бетані якось замішана у всьому цьому.

- Скажи, це правда? Правда, що Алекс потрапив в аварію? - запитала я хлопця, який все ще стояв у дверях.

- Так, учора пізно ввечері нам зателефонували з лікарні, і сказали, що він не втримав керування мотоциклом і зіткнувся з машиною. Бетані одразу ж домовилася, щоб його транспортували до столиці. Вона дуже переживає за нього.

- А куди саме його відвезли? У яку лікарню?

Хлопець лише покивав головою.

- На жаль, цього я не знаю. Усім займалася Бетані. До того ж нас вона не допустила до цієї справи.

- Зрозуміло, дякую.

- Ти тепер збираєшся його шукати?

- А як ти думаєш? Ми збиралися одружитися, він став найближчою мені людиною.

- Щасти тобі, Вікторія.

- Дякую. Якщо дізнаєшся щось, подзвони мені, будь ласка.

Я вирвала з блокнота листок і швидко написала на ньому свій номер.

- Добре, я наберу тебе.

Я брела містом, ні жива, ні мертва. Як же це сталося? Куди він міг так поспішати, щоб не помітити машину? Усі події цього ранку не вкладалися в мене в голові. Як це можливо, щоб людина за одну ніч із найщасливішої у світі перетворилася на таку нещасну, пригнічену і розбиту вщент. Мені хотілося вити від болю і безвиході, яку я зараз відчувала. Грошей, щоб купити квиток і вирушити до столиці, у мене не було, відпроситися з роботи навіть із такої поважної причини я теж не могла. Здавалося, що це було пекельне замкнуте коло, з якого мені вже не вирватися. Мені залишалося тільки сподіватися на диво і чекати, поки мені не зателефонує хтось із його друзів і не поділиться новинами про самопочуття і стан Алекса. А доти потрібно було якось жити, зображати посмішку на обличчі і здаватися щасливою. Від цього залежало зараз моє життя, адже якщо мені знову не заплатять або я втрачу роботу, мені доведеться перебиратися жити на вулицю. Я відчувала і свою провину в усьому, що сталося, але тепер уже пізно було шукати винних. Переді мною був факт: Алекс важко поранений, і він перебуває в лікарні дуже далеко від мене, і я навіть не маю можливості зв'язатися з ним і почути його голос. Як же мені хотілося цього! Знати, що з ним усе буде добре, і не допускати навіть думки про те, що він може покинути мене. Усіх нас. Скільки ж іще має минути часу, щоб я перестала боятися, саму себе і своїх думок?

*****

Дженніфер уважно дивилася на дочку.

- Я розумію твій біль Вікторія. Ти не можеш відпустити це, тому що пам'ять - частина нас самих. Спогади надто важливі, щоб втратити або забути хоч щось із того, що ми зберігаємо в серці й донині.

Дівчина тільки кивнула:

- Сьогодні я відмовила Маркусу, а завтра ця пам'ять може нахлинути на мене з такою силою, що я не захочу жити, розумієш? Я більше не контролюю це.

Дженніфер підсіла ближче до дочки, і обійняла її за плечі.

- Чим закінчилася твоя історія? Ти більше ніколи його не бачила?

Вона похитала головою:

- Ні. Ба більше, мені так ніхто й не зателефонував. Пізніше я дізналася, що Алекс пішов із гурту, і живе тепер десь на самоті в будиночку біля лісу, пише музику, продовжує грати, але де саме він, ніхто не знає. Такі дійшли чутки. Більше я нічого про нього не знаю.

- Значить, ти й донині вдячна йому за все те хороше, що між вами було. Повір, він би не хотів бачити тебе сумною і з заплаканими очима.

- А чого б він хотів?

- Я думаю, він хотів, щоб ти продовжувала жити і радіти, не дивлячись ні на що. І для того, щоб це здійснити, не обов'язково вмирати.

На хвилину Вікторія замовкла.

- Так, ти маєш рацію. Заради цього варто жити. Але розумієш, я відчуваю, щось усередині мене оживає, відтає, як після довгої зими. Щось змінюється, але одночасно з цим я занадто прив'язана пам'яттю до свого минулого. Воно не відпускає мене, нібито...

- Ніби що?

- Ніби я, десь у глибині душі знаю, що це ще не кінець. Що моє минуле може переплестися з майбутнім. Я боюся зрадити свою пам'ять про нього...

- Це не зрада, Вікторія. Просто час іде, а ти живеш далі. Відпусти минуле і живи сьогоденням. Головне - будь щасливою, він би хотів цього.

*****

Я лежала на ліжку і все думала про слова мами. Що якщо вона має рацію, і потрібно відпустити минуле, адже для мене це подібно до того, якби я вчепилася в якір. Я остаточно заплуталася і розгубилася після того, як відмовила Маркусу в його пропозиції. Чи правильно я вчинила цього разу, і чи не пошкодую про це через багато років? Адже для нас із ним час минав по-різному: його він вбивав, а мене вдосконалював, як хороше вино.

Не знаю, скільки ще триватиме моє життя: день чи вічність, але я хочу, щоб після моєї смерті хтось близький згадав і сказав: «Вона прийшла в цей світ іншою, таємничою, особливою і такою ж покинула нашу грішну землю».

Для мене все дуже просто: я повинна полюбити саму себе і дозволити собі стати щасливою. Тільки тоді мої терзання закінчаться. Тому завтра ж, я перегляну своє рішення щодо Маркуса, і дам волю своїм почуттям. Я не можу й далі замикати в собі те, що рветься назовні вже не один рік. Зараз найбільше на світі я потребую розуміння і підтримки, і Маркус досі відмінно з цим справлявся. Він дуже тонко відчував і відчував усі мої переживання, і щиро хотів допомогти мені, не дивлячись на всі мої витівки і капризи. Що ж, це буде завтра, а зараз мені потрібно виспатися. Досить із мене на сьогодні спогадів.

*****

Ранок видався чудовим, і я напрочуд рано прокинулася, незважаючи на вчорашню довгу розмову з мамою. Погода була чудова, тому я в гарному настрої, одразу ж вирішила зателефонувати Джейку, щоб сьогодні ми зустрілися з ним раніше. Трубку він підняв тільки з другого разу.

- Привіт Вікторія! Не спиться з раннього ранку?

Я посміхнулася:

- Як сказати, я начебто вже виспалася. Послухай, хотіла запитати тебе: ти зможеш сьогодні зустрітися до того, як я піду на репетицію?

- Щось сталося?

- Ні, просто у мене повно вільного часу, і мені не хотілося б витрачати його даремно. Але це тільки якщо ти теж вільний.

Він кілька хвилин витримував паузу.

- У мене є деякі справи, тож за півтори години мені потрібно буде виїхати. Якщо ти встигнеш до цього часу зібратися і приїхати до мене, то ми все обговоримо. Я напишу тобі адресу повідомленням, і вийду зустріти, як доберешся. Йде?

- Звичайно, йде! Тоді я буду збиратися і виходити. Чекаю твого повідомлення.

- До зустрічі Вікторія.

Щойно він поклав слухавку, я одразу ж зірвалася з ліжка і побігла до ванної, щоб якнайшвидше привести себе до ладу і виїхати. Якщо сьогодні я зможу роздобути цю папку, то, ймовірно, це стане початком нашого з мамою нового життя. Нам більше не доведеться ховатися і постійно переїжджати, адже ми навчимося обходити всі ті пастки, в які зазвичай потрапляють нам подібні. Ця зустріч надто багато важила для мене, і я не могла її пропустити, тож уже за п'ятнадцять хвилин їхала в таксі за вказаною мені адресою. Дорога була не близькою, і могла зайняти у мене близько години часу, але я сподівалася встигнути.

*****

Джейк і справді дотримав свого слова і вийшов зустріти мене. Посміхнувшись, він подав мені руку, і я вийшла з машини.

- Дуже радий тебе бачити. Ти маєш чудовий вигляд! Ця сукня на тобі просто ідеальна!

- Дякую, мені дуже приємно чути подібне від тебе. Я теж рада зустрічі.

- Ти вибач, що в нас так мало часу, але сама розумієш, справи не чекають.

- Нічого страшного. Я впевнена, ми встигнемо обговорити все, що мене цікавить, навіть швидше, ніж передбачалося.

- Прошу сюди,- він вказав рукою на один із під'їздів багатоповерхового будинку, і я пішла за ним слідом.

Ми з мамою жили в елітному районі, в одному з найдорожчих будинків в окрузі, тому я навіть і уявити собі не могла, що будинки, подібні до цього, ще дивом вціліли й уникли знесення. Він був настільки старим і застарілим, що за найменшого удару пил сипався зі стін і стелі. У Бронксі цьому давно ніхто не дивувався, тут злидні і розруха були звичною справою. Джейк, мабуть, зрозумів моє збентеження, бо посміхнувся і вимовив:

- Так, це не найкраще місце для проживання, але, на жаль, на інше в мене немає коштів. Доводиться задовольнятися малим і вибирати з того, що тобі по кишені. Знаю, ти до такого не звикла.

- Нічого подібного Джейк. Я у своєму житті бачила і набагато гірше.

- Серйозно? - здивовано запитав він, якось дивно, оглядаючи мене з голови до ніг, немов оцінюючи.

- Ти навіть не уявляєш, у яких місцях мені доводилося жити. Тому можеш не хвилюватися. Я просто здивована, як його ще не знесли, тут же начебто кругом зараз забудовуються нові будинки.

Джейк лише знизав плечима:

- Якщо їх знесуть, таким, як я, ніде буде жити, всі це чудово розуміють, адже платити великі гроші я не в змозі. А якщо ці нові будинки простоюватимуть порожніми, від цього немає вигоди нікому. Я радий, що подібне ще враховують.

За цією цікавою розмовою ми не помітили, як піднялися на шостий поверх. Джейк відчинив двері і запросив мене всередину. Чистота і порядок цієї квартири зовсім не в'язалися з застарілим і похмурим виглядом під'їзду, і це мене приємно потішило. Значить Джейк не тільки розумний і приємний співрозмовник, а ще й справжній господар. Ми пройшли вузеньким коридором до вітальні, яка розмірами була, напевно, меншою за мою ванну кімнату, і присіли на диван. Усі меблі тут були досить-таки старі та зношені, але мали цілком охайний вигляд і не відштовхували від себе. Джейк тим часом приготував нам чай і дістав з останньої полиці шафи велику, вкриту шаром пилу паперову папку на зав'язках.

- Ось,- простягнув він її мені. - Це та сама папка, яку Алекс залишив мені перед від'їздом.

Я акуратно поставила чашку з чаєм на невеликий скляний столик і почала розв'язувати вузлики на папці. Усередині виявилося багато списаних красивим, рівним почерком паперів, газетних вирізок та іншої на перший погляд макулатури. Але для мене це було щось більше, адже тут, імовірно, ховалася розгадка нашої з мамою безпеки. Я перегорнула кілька аркушів, і перше, що потрапило мені на очі, - це заголовок із газети: «Сьогодні в одному з районів Нью-Йорка було виявлено знекровлений труп молодої дівчини. Вбивцю поки що не знайдено». Наступні заголовки мали приблизно такий самий зміст. Єдиною відмінністю хіба що були місця злочинів, в усьому іншому ж, ці напади здавалися ідентичними.

Я зловила на собі уважний погляд Джейка.

- Знайшла щось?

Похитавши головою, я вимовила:

- Ні, поки тільки статті про напади і нічого більшого.

- Скажи, а що саме ти хочеш там знайти? - запитав він, відставляючи свою вже порожню чашку.

- Мені потрібні відповіді. Я хочу знати причину смертей усіх цих людей, і хто вбив їх.

Джейк лише посміхнувся:

- Хіба тут усе не очевидно? Причина у всіх одна: знекровлені тіла знаходять розкиданими по всьому місту. Що ж до вбивці, то я не думаю, що людина здатна на таке, нехай навіть і професіонал. Ти поміркуй сама: на тілах мінімальна кількість ознак опору, слідів крові майже немає навіть на одязі жертв. Цей вбивця дуже витончений, і він знає всю тактику своїх дій, оскільки відпрацьовував її не раз.

- Ти думаєш вбивця чоловік?

- У цьому випадку так. Усі його жертви були дівчатами, вони не чинили опору, а отже, він мав викликати у них довіру, зачарувати їх, перш ніж напасти. Інша справа ці недавні вбивства. Тут уже все інакше, і в справі чітко простежується рука жінки. Останній знайдений бідолаха помер з розплющеними очима і посмішкою на обличчі. Клянуся Богом, вона має бути ангельськи прекрасна.

Я поквапилася відвести погляд, щоб не зустрітися ним із Джейком.

- Можливо, ти й маєш рацію, тут є свої секрети. Саме їх я і хочу дізнатися, ми повинні знайти те, що допоможе нам захистити свої сім'ї.

Він усе ще уважно розглядав мене своїм пильним поглядом.

- Мені вже нікого оберігати Вікторія. Уся моя сім'я мертва, вони загинули в аварії, коли я був ще зовсім дитиною. Мене виховала моя тітка, але, на жаль, і її смерть поспішила забрати з собою.

- Джейк, мені так шкода... Вибач, я ж не знала.

- Ось саме,- ти не знала, тому тобі нема за що просити вибачення.

Ми замовкли, дивлячись кудись убік. Я не знала, що сказати, адже ця ситуація раптом нагадала мені своє власне життя, коли я була геть сама, і це справді дуже складно. Тому я розуміла його як ніхто інший. На той момент ми почувалися однаково погано, тільки тепер моє життя докорінно змінилося, а його так і залишилося таким, як і було раніше, без допомоги та підтримки.

Я так задумалася про все це, що й думати забула про якусь там папку, якби раптом випадково не вихопила поглядом фрагмент рукописного тексту і... забула, як дихати. Цього не може бути. Я ніколи не вірила в збіги, а тут немов прозріла, адже знаки були всюди. По-перше - ім'я, по-друге - це дивне хобі, розповідь про втрачене кохання, - чомусь вони одразу не навели мене на одну єдину думку. Ось тільки тепер я прочитала частину, і все стало на свої місця.

«Мене звуть Алекс Слейтер. Уже не один рік я займаюся тим, що збираю всілякі факти і знаки про дивні напади на людей по всьому світу. Можливо, багато хто вважатиме мене дивним або одержимим, але я вірю в те, що всьому цьому є якесь пояснення. І якщо воно не складається в рамки логіки, то думаю я зможу описати його своїми способами. Я вірю в надприродне, і точно знаю, що воно поруч із нами, на відстані витягнутої руки, щодня, щохвилини. Просто не кожному з нас дано, це зрозуміти, а найголовніше - прийняти. Після того, як я втратив найближчу мені людину, мою наречену і друга, все це набуло для мене особливого значення, і тепер я той, хто є, і не відступлю від своєї затії».

Алекс Слейтер... О Господи, це ж Алекс! Мій Алекс, якого я втратила шість років тому! А тепер я дізнаюся, що він був найкращим другом мого нового знайомого, і, виявляється, навіщось шукав вампірів! Я тримала в руках його щоденник і не вірила своїм очам. Невже після стількох років розлуки в мене знову з'явився шанс побачити його?

Я підняла голову і подивилася на Джейка.

- Ти знала його? - запитав він мене.

Я лише кивнула:

- Так. Я була його нареченою, він освідчився мені, а потім я дізналася, що він потрапив в аварію, і що його відвезли на лікування до столиці. Відтоді я більше його жодного разу не бачила, а тепер...,- вказуючи на щоденник, вимовила я.

- Я так і думав. Точніше я знав, що в усьому цьому є якийсь зв'язок.

- Про що ти говориш? Ти знаєш, де тепер Алекс? Якщо знаєш - скажи мені, прошу.

- Ні, я не знаю де він, але, здається, я починаю розуміти, що відбувається.

Я закрила папку, і уважно подивилася на Джейка.

- І що ж?

- Ти знайшла мене не випадково тоді, і не просто так попросила ввести тебе в курс справи. Я знаю Маркуса не так добре, як ти, але й цього мені цілком достатньо, щоб зрозуміти одне: увесь цей час ти користувалася його почуттями до тебе заради власної вигоди.

Сказати, що я була здивована - нічого не сказати. Мене немов ударило струмом у відповідь на його слова. Звідки він може знати про мої стосунки з Маркусом?

- Коли я вперше побачив тебе з ним у парку, то помітив, що ти дивилася на мене з цікавістю, і ви про щось перемовлялися. Уже тоді ти була сповнена рішучості, щоб підійти до мене.

- До чого ти хилиш Джейк? Хочеш сказати, я використаю і тебе?

- Я радий, що ти не заперечуєш цього щодо нього,- усміхнувся хлопець.

- Якщо чесно, я й справді не розумію, до чого ти ведеш. І знаєш, мені вже здається пора. Скажи, я можу взяти собі цю папку на кілька днів?

Він лише кивнув:

- Звичайно. Ти можеш забрати її назавжди, тепер вона не потрібна мені, адже за допомогою неї я знайшов усе, що шукав.

- І що ж?

- Тебе Вікторія.

Здавалося, він грав зі мною в якісь свої незрозумілі ігри, сенс яких я ніяк не могла зрозуміти.

- Ця папка була чудовим посібником для пошуку тих, кого я намагався знайти все своє життя. Алекс був закоханий у дівчину, яка виявилася вампіром, тому він намагався під виглядом своїх досліджень шукати її таким потайним способом. Він не міг робити це відкрито, тому так довго прикривався цими хибними пошуками. Але я все розгадав, і тепер більше ніж упевнений у своїй правоті. Ти ж начебто казала, що є його нареченою, вірно? Отже, я знайшов вампіра, і це ти.

У вухах у мене дзвеніло так, нібито я стояла під величезним дзвоном. Як він міг розкрити мене? Адже я була така обережна! Але головне, що мені робити з цим тепер?

- Не мовчи Вікторія, скажи, що я маю рацію. Я так давно шукав тебе.

- Навіщо? - здавленим голосом запитала я, уже не намагаючись зображати здивування. Це було безглуздо. Він справді знав усе.

Джейк підсів до мене ближче, і поклав свою руку мені на плече.

- Гей, ти не подумай, що я хочу тебе видати або заподіяти тобі шкоду!

- Що ж тоді?

- Я знав, що ти приїдеш сама рано чи пізно, просто я хотів перевірити ще раз, чи не помиляюся. Розумієш, я почав займатися цими пошуками так давно, що це стало моєю нав'язливою ідеєю. Весь цей час я шукав вампіра тільки з однією метою - стати одним із вас. І тепер я так близький до своєї мрії, що просто не зможу відступити. Ти допоможеш мені?

Я одразу згадала свою розмову з Маркусом, коли він розповідав мені про Джейка, що той називає себе вампіром і жадає безсмертя. Тепер усе стало на свої місця, і я напрочуд зітхнула з полегшенням. Принаймні, він не збирається мене вбивати - це вже добре, а якщо вважати, що він може стати одним із нас, то йому це й зовсім не вигідно. Тому я зважилася на відчайдушний вчинок, який не тільки допоможе Джейку втілити в реальність свою мрію, а й дасть гарантію безпеки моїй родині. Тоді це питання можна вважати вирішеним.

- Навіщо тобі це? - я, нарешті, зважилася поставити йому запитання.

- Розумієш, у мене з'явилася надія вирватися з цих злиднів. Я знатиму, що в запасі ще є час, щоб здійснити все задумане. Багато часу. Це мій останній і єдиний шанс.

- Шанс є завжди, але ти вирішив вибрати найлегший. При чому, добиваєшся свого нахабним шантажем.

- Ні! - вигукнув Джейк. - Це не шантаж Вікторія, а взаємна допомога. Якби я міг запропонувати тобі щось більше, ніж інформація, якою я, на щастя, володію, то віддав би весь світ. Але озирнися на всі боки, ось він - мій світ, ці стіни і брудний під'їзд. Мені більше нічого тобі запропонувати.

Мені стало щиро його шкода, хоча в глибині душі я розуміла, що він навмисне додає своїй розповіді зайвого драматизму, щоб посилити ефект. Але як би там не було, факт залишається фактом: Джейк справді осів на дно, і в мене був шанс допомогти йому піднятися до вершини. Чому б і ні? Хто знає, де була б я, без моєї мами, яка відшукала мене, і оточила всією тією розкішшю, до якої я так звикла? Тому, ще раз зваживши всі «за» і «проти», я прийняла рішення.

- Добре, ти отримаєш те, про що мріяв, але у мене в свою чергу будуть свої умови.

- Звісно! Я згоден на все!

Я зневажливо фиркнула:

- Ніколи не говори таких дурниць, якщо не знаєш, чого від тебе можуть попросити. Я хочу дізнатися від тебе місцезнаходження Алекса, або хоча б якісь його контакти. Хочу знати, що з ним усе гаразд.

- Але ж я вже казав - я, правда, не знаю, де він тепер. До того ж в останньому своєму листі він згадав про те, що в нього в житті все добре, він знову закоханий. Ти впевнена, що хочеш йому нагадати про себе? Можливо, варто залишити ці пошуки і не плекати примарних надій?

- Ти ж свої не залишив.

- Згоден, ти маєш рацію.

Його слова неприємно зачепили мене, але все ж Джейк має рацію, минуло вже стільки часу, і нерозумно, мабуть, на щось розраховувати. До того ж, я була абсолютно впевнена, що знаю, хто це нове кохання. У своєму листі Бетані ясно дала мені зрозуміти, що подбає про те, щоб Алекс цілком міг обходитися і без мого товариства. Але, тим не менш, я хотіла просто знати, що він живий, і що в нього все гаразд, іншого мені вже й не потрібно, напевно, якщо він справді щасливий. Тому я стояла на своєму до кінця, все-таки угода є угода.

- Джейку, мені необхідно хоч щось! Будь ласка! Я не бачила його цілих шість років!

І він здався під моїм натиском.

- Ну, добре, я обіцяю, що пошукаю в старих записах його дані. Але кажу відразу - я не знаю, наскільки вони актуальні на сьогоднішній день. Адже він міг уже не один раз кудись переїхати, сама розумієш.

Я розуміла. Тому й трималася за цей шанс як за рятівну соломинку.

- І ще Джейк: ніхто не повинен нічого знати. Щоб не трапилося, ти маєш пообіцяти мені, що збережеш мою таємницю. Про себе можеш розповідати, кому захочеш, але мені моє життя дороге, розумієш?

Він закивав:

- Звичайно, це навіть не обговорюється, адже йдеться про нашу безпеку. А я хочу бути тобі другом.

- Я сподіваюся, що ти ним будеш, або мені доведеться тебе вбити.

Спочатку він, напевно, подумав, що я пожартувала, але його посмішка одразу ж зійшла з обличчя, щойно він усвідомив усю серйозність сказаних мною слів.

- Не хвилюйся Вікторія, я не підведу тебе. Нас.

- Ось і молодець.

Я піднялася з дивана, подякувала Джейку за чай, і, прихопивши з собою папку, попрямувала до дверей, запевнивши, що проводжати мене не потрібно. Коли я вже спускалася запорошеними сходами вниз, то почула голос Джейка, який тихо запитав мене:

- Коли?

Я, трохи подумавши, відповіла:

- Завтра. Чекай мене біля входу в парк о десятій годині вечора. Я прийду.

Після чого я покинула цей район, просякнутий злиднями і розрухою, і поквапилася повернутися додому, бо на мене чекала одна з найвідповідальніших подій за останній час - я мала обговорити з Владом його приїзд.

*****

Мами вдома якраз не виявилося, тому я могла спокійно, не побоюючись того, що нас підслухають, поговорити з Владом і обговорити день його прибуття в місто. Для мене це було важливо, оскільки я обіцяла зустріти його, і мені потрібно бути готовою до наміченої дати приїзду. Тому, щойно я опинилася у своїй кімнаті, одразу ж набрала вже знайомий мені номер із записника, обведений червоним. Він підняв слухавку відразу, нібито чекав на мій дзвінок:

- Здрастуйте, Владе. Ви впізнали мене?

- Звичайно, впізнав Вікторія, здрастуй. Як ти?

- Хотілося б краще.

- У вас щось сталося?

- Не зовсім, скоріше я мала необережність нерозумно себе розкрити.

- Але ж ти в безпеці зараз? - із занепокоєнням у голосі запитав він.

- Думаю, що так. Принаймні, поки я його контролюю. Я хотіла дізнатися, коли ви будете виїжджати, щоб я могла вас зустріти?

- Вікторіє, звертайся до мене на «ти», будь ласка, все-таки ми не настільки чужі люди з тобою.

- Добре, я буду відвикати від цієї звички.

- Я збираюся купити квиток завтра на вечір. Мені летіти до вас півтори, максимум дві години, тож я буду вже дуже скоро. Як Дженніфер? Ти їй нічого не говорила про мій приїзд?

- Ні, я думаю, не варто цього робити. Вона досі опирається своїм почуттям і вважає, що мені так буде краще. Якби я знала раніше, що вся справа тільки в Ґреґорі, я б не дозволила вам із нею так безглуздо розлучитися.

- Ти знаєш про Грегорі? Звідки?

- Усе, що в мене залишилося як пам'ять із дитинства, - це його щоденник, у який він багато чого записував. Коли я виросла, змогла все це прочитати і проаналізувати, до мене прийшло розуміння того, що відбувається. Я не хотіла б із ним коли-небудь зустрітися, він не був хорошою людиною. Це я теж зі щоденника знаю, та й няня розповідала багато чого.

- Добре, що ти дізналася про все самостійно. Твоїй мамі складно говорити про це, але вона хотіла розповісти.

- Я знаю. Але наявність того факту, що десь у мене є недолугий батько, не робить мене менш щасливою, я хочу, щоб ви розуміли це. До того ж я рада, що незабаром у мене він буде, у твоїй особі. Чи не так?

Напевно, я дуже спантеличила його своїм запитанням, бо він на хвилину заткнувся, після чого засміявшись, відповів:

- Це багато в чому залежить від твоєї мами. Якщо вона погодиться згадати минуле, тоді все можливо. Я ж зі свого боку докладу всіх зусиль для її позитивної відповіді.

- Думаю, це не знадобиться. Вона розуміє, що зробила дурість і дуже про це шкодує.

- Я буду щиро радий, якщо це так, як ти кажеш.

- Не сумнівайся.

- Вікторіє, я можу дзвонити тобі на цей номер, так щоб мама нічого не дізналася?

- Так, але дзвони краще пізно ввечері, коли я роблю вигляд, що вже сплю. І не забудь сказати мені точний час твого прибуття.

- Не забуду. Я чекаю цієї зустрічі вже занадто довго, щоб хоч щось забути.

- Тоді до швидкої зустрічі. Я чекатиму твого дзвінка.

- До зустрічі Вікторія.

Після того як він поклав слухавку, я раптом відчула таку небувалу легкість і зрозуміла, що тепер усе буде добре. Повинно бути.

*****

Після дзвінка Вікторії я почав збирати речі, необхідні мені в дорозі. Попереду на мене чекали перельоти і неблизька дорога Нью-Йорком, тому я хотів виспатися, як слід перед від'їздом. Але найбільше мене лякала думка про майбутнє прощання з Джанет, яке я все відтерміновував до слушної миті, що ніяк не наставала. Тепер же сенсу тягнути й далі не було. Я повинен був сказати їй про те, що скоро покину місто, і чим швидше, тим краще. Часу на роздуми в мене більше немає. І хоча ми вже не раз обговорювали з нею цю тему, вона, як і я, в глибині душі сподівалася, що подібна розмова відбудеться ще дуже нескоро. Але, мабуть, настав час і для неї. Тому, щойно вона повернеться, я їй усе скажу. Соромно зізнатися, але ми, живучи з нею разом під одним дахом, ніколи до кінця не знали, де проводить час кожен із нас. Ось і тепер, її досі не було вдома, а я навіть не знав, де вона може бути і з ким.

Майбутня розмова буде неприємною для неї, так само як і для мене, тому щоб хоч трохи спокутувати свою провину перед нею, я вирішив приготувати обід. Прощальний обід для нас двох, адже йому судилося стати останнім. Сьогодні я постарався: приготував її улюблені страви, прикрасив стіл свічками, зібрав квітів біля будинку, постелив нову скатертину. Чомусь тільки тепер мені в голову почали приходити, здавалося б, такі прості істини, які свого часу могли врятувати наші з нею стосунки. Чому я так рідко робив це раніше? Адже, як показала практика, це зовсім не складно. Їй просто не вистачало мене і моєї уваги. Я вічно пропадав у своїй редакції, годинами вовтузився з паперами або розмовляв телефоном із клієнтами. А коли мені випадала вільна хвилина, я замість того, щоб провести її з Джанет, зачинявся в себе в кабінеті і сумував за минулим. Я розумію, чому останнім часом вона просто не витримувала мене. Іноді мені хочеться піти від самого себе. Мені немає сенсу приховувати і те, що я знав про її спілкування з Грегорі, в якого вона колись була закохана. Спочатку я, можливо, і ревнував, але тепер щиро сподівався, що час змінив його, і він справді став уважнішим і турботливішим, а отже, зуміє подбати про неї і дати те, чого не зміг я. Мені хотілося бути чесним не тільки перед нею, а й перед своєю совістю.

Коли все було готово до її приходу, і в мене залишалося ще трохи вільного часу, я вирішив піднятися в кабінет і взяти звідти деякі речі для поїздки.

З верхньої висувної шухляди свого письмового столу я дбайливо дістав конверт і медальйон і поклав їх у свою кишеню кофти. За ними пішла маленька оксамитова коробочка, в якій лежала каблучка для Джанет. Але ж я збирався зробити їй пропозицію! На мить задумавшись, я присів у крісло, крутячи коробочку в руці. Як тепер пам'ятаю нашу зустріч тоді на дорозі: ця червона сукня, щаслива посмішка, і по-дитячому наївні закохані очі. Тоді я теж був щасливий. Уперше за довгі роки після втрати Дженніфер, я знову зумів відчути це почуття. Потім чотири роки спільного життя, і з них лише кілька місяців безтурботного, всепоглинаючого щастя. Все інше було безнадійно зіпсовано мною і моїм егоїзмом. Все руйнувалося на очах, а вона продовжувала вірити мені, сподівалася, що колись настане час, і я схаменуся. Але, на жаль, цього не сталося. Я не зумів виправдати її очікувань і втілити в реальність мрії про щасливе майбутнє. Тепер я потай від неї збираю валізи і збираюся віддячити за роки любові і вірності звісткою про свій раптовий від'їзд. І хто я після цього? Але з іншого боку... Я не готовий забути Дженніфер. Вона була кров'ю для мого серця, а тепер воно спорожніло, завмерло. Іноді мені здавалося, що я вже майже помер, і перебуваю в якомусь анабіозі, сумно споглядаючи, як повз мене пробігає життя.

Безумовно, ця каблучка має належати Дженніфер. Але зараз поруч зі мною не вона, а Джанет. І я повинен жити далі. Я обіцяв. Обіцяв їй і собі.

Можливо, життя посилає нам свої наполегливі сигнали, поки ми, нарешті, не зрозуміємо те, що маємо зрозуміти. Я почав усвідомлювати всі свої помилки тільки на межі втрати всього, що мав до цього.

Якби мені ще вчора хтось сказав, що я почну замислюватися про те, виїхати мені чи залишитися, я б ніколи в це не повірив. Але тепер усе було інакше. Я справді почав міркувати над тим, що може чекати на мене там, в іншому місті, з людиною, яка після стількох років розлуки знову відмовилася від мене, і тут удома, поруч із люблячою і вже такою рідною Джен.

Тепер думки роїлися в моїй голові, і я намагався зосередитися на чомусь одному, щоб вирішити для себе чого ж я хочу. Але, мабуть, для сьогоднішнього дня інформації було занадто багато, тому я сам не помітив, як заснув.

*****

Джанет повільно йшла парком поруч із Грегорі, і мовчала.

- Переживаєш через Влада? - запитав він, усміхнувшись.

Дівчина лише кивнула.

- Ти не повинна так через це так засмучуватися. Зрештою, у тебе попереду ціле життя. Ти обов'язково зустрінеш хорошого хлопця, який оцінить тебе по достоїнству.

- Я боюся не тільки сьогодення, а й майбутнього.

Грегорі зупинився й уважно подивився на неї.

- Відрадно чути. Знаєш, з таким настроєм нічого доброго не чекай. До речі, я так і не зрозумів, куди збирається Влад?

- Я не знаю. Кілька днів тому йому зателефонувала якась дівчина, сказала, що Дженніфер потрібна його допомога.

- Зачекай, значить, тепер він знає, де знаходиться Дженніфер?

- Що значить «знає»? Хіба він не знав цього раніше?

Вони підійшли до найближчої лавки і сіли на неї.

- Ні. Влад сам сказав мені про те, що Дженніфер поїхала з міста в невідомому напрямку. А що за дівчина дзвонила йому?

- Я не знаю.

- Ну, ти ж чула їхню розмову? Хоч щось із неї ти пам'ятаєш? - не вгамовувався Грегорі.

- Я розчула лише ім'я. Він назвав її Вікторією. Більше я нічого не запам'ятала.

Але для Грегорі й цього було цілком достатньо.

- О Господи... Я так і знав!

- Що сталося?

- Послухай Джен, я дуже тебе прошу: з'ясуй і напиши мені адресу, куди збирається Влад. Це може бути вкрай важливо!

- Навіщо тобі це?

- Можливо, це змінить моє життя раз і назавжди. То ти допоможеш мені?

Помовчавши хвилину, дівчина кивнула:

- Я знаю адресу. Влад записав її в блокнот, який завжди лежить біля телефону, і я не втрималася, щоб не зазирнути всередину. Це в центрі Мангеттена: П'ята авеню, будинок №6 на 102-й Західній вулиці.

- Це ж одна з найдорожчих вулиць у всьому світі... Як це схоже на Дженніфер.

- Послухай, я не знаю, що саме відбувається, але після від'їзду Влада, мені б хотілося почати інше, спокійне і розмірене життя, розумієш? Я втомилася від усього цього, від того, що ви весь час бігаєте за цією дівчиною. Що в ній такого незвичайного? Чому з її появою починає руйнуватися моє життя? Усі люди, які мені дорогі, йдуть від мене! Я нібито проклята нею. Тепер ось і ти збираєшся виїхати, кинути все заради неї. Прошу, залишся тут, зі мною!

Грегорі все ще приголомшений останніми звістками, взяв її руки у свої долоні, і міцно стиснув їх.

- Джен, я роблю це не заради неї. Я стільки років шукав можливості виправити свою помилку, і тепер у мене є цей шанс. Це дуже важливо для мене. Тут справа навіть не в принципі, а в тому, чого вона позбавила мене. Я повинен повернути те, що по праву мені належить. Обіцяю, щойно я закінчу всі свої справи там, я повернуся, і більше нікуди від тебе не подінуся. А тепер, я повинен їхати.

- Ти ніколи не говорив мені всього. Можливо, якби я знала про серйозність цієї затії, то змогла б зрозуміти тебе. Але ти завжди говорив зі мною якимись загадками. Просто знай, що якщо ти поїдеш зараз, тобі нікуди буде повертатися. Вирішуй сам, як ти вчиниш.

Вона піднялася з лавки, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що більше не має наміру говорити про це.

Грегорі замовк, пильно вдивляючись в обличчя дівчини. Він не помилився - Джанет не жартувала. Якщо він поїде зараз, його більше ніхто не чекатиме, вона не пробачить його. Але він так само не міг відмовитися від Вікторії, від втраченої доньки, зустрічі з якою шукав так багато років. Тому все, на що він наважився, вмістилося всього в одному слові: «Пробач».

- Вибач мені Джен. Я, правда, мушу йти зараз. Ти не можеш зрозуміти всієї важливості мого рішення. Думаю колись я зможу тобі все пояснити так, щоб між нами більше не було недомовленості. А тепер не час. Якщо я покваплюся, можливо, встигну ще на сьогоднішній рейс.

Він нахилився, щоб поцілувати її в лоб на прощання, як він це робив зазвичай, але вона різко відсторонилася від нього.

- Іди, Грегорі. Адже тобі потрібно йти, то йди ж. Не затягуй це прощання, я не хочу зайвих сліз. За останні роки в мене їх просто не залишилося...

- Пробач мені...

- Нехай Бог тебе прощає. Якщо ти звісно в нього віриш...

*****

Я вийшов із кімнати на звук дверей, що відчиняються. Джанет нарешті повернулася додому, і найменше зараз мені хотілося з'ясовувати, де саме вона пропадала.

- Привіт. Ти чого така сумна? Щось трапилося? - поцікавився я, підійшовши ближче.

Вона заперечно кивнула:

- Ні. Просто поганий настрій.

Озирнувшись на всі боки, вона помітила в кутку мою дорожню сумку і запитала:

- Коли їдеш?

Ну, ось, мабуть, і настав час для цієї розмови. Я обійняв її за плечі і запропонував пройти на кухню, щоб там усе обговорити.

Стіл уже давно був накритий до її повернення. Мені залишалося тільки подати ще не остиглий обід і запалити свічки.

Джанет була явно вражена моїми діями, тому невпевнено промовила:

- Владе, сталося щось погане, так?

Я тільки розсміявся:

- Звідки такі думки? Невже те, що я вирішив приготувати нам обід, виглядає настільки підозріло?

Вона присіла за стіл, розгладжуючи руками серветку, що лежала перед нею.

- Ні. Просто я хочу, щоб ти знав - сьогодні я готова до будь-якої розмови.

Значить, у неї все ж таки щось трапилося, інакше вона б не драматизувала так явно.

- Добре, я врахую це, - відповів я, тим часом наповнюючи наші з нею тарілки ще теплим овочевим рагу з індичкою. Я знав, що Джанет просто обожнює цю страву, і хотів справити на неї належне враження. Але ефект вийшов зворотним. Їй вистачило рівно пари хвилин, щоб оцінити те, що відбувається, після чого вона раптом закрила обличчя руками і заплакала.

Я негайно кинув усе і підійшов до неї.

- Джен, що сталося? Я тебе чимось образив? - запитував я, намагаючись прибрати її руки від обличчя. Але вона вперто притискала їх сильніше, не даючи мені можливості здійснити задумане.

Я думав, що зараз вона вибіжить з кухні і надовго закриється у своїй спальні, але цього не сталося. Вона продовжувала сидіти за столом, раз у раз схлипуючи і витираючи зім'ятою серветкою обличчя.

- Думаєш, я не знаю для чого все це? - вимовила, нарешті, вона. - Ти їдеш, і хочеш зробити наостанок щось, щоб заглушити голос своєї совісті. Але я не стану тримати тебе, Влад. Я нікого більше не стану тримати.

Вона піднялася і підійшла до вікна.

- Не турбуйся за мене, я якось упораюся. Пам'ятаєш, ти вчив мене бути сильною за будь-яких обставин, що б не трапилося. Я запам'ятала твої уроки Влад.

- Чому ти зараз говориш про це?

- Цим болем потрібно ділитися. До того ж, після твого від'їзду я вже більше ніколи не зможу тобі цього сказати. Тільки не жалій мене. Це не робить мене кращою чи сильнішою, - навпаки, я починаю відчувати жалість сама до себе.

- Я й не думав...

Мене раптом охопила така туга і смуток, що я повною мірою відчув, які пристрасті киплять у ній. Мені хотілося спокутувати свою провину, повернути час назад, змінитися, стати для неї тим, кого вона завжди хотіла в мені бачити. Але як? Як я міг виправити це тепер, у момент, коли сам стояв на роздоріжжі, судорожно хапаючись за будь-який шанс змінити своє жалюгідне існування.

Я підійшов до неї ближче, і тепер стояв прямо за її спиною, відчував запах її волосся, шкіри, і відповідь прийшла сама собою. Раніше я б не наважився на неї навіть під тортурами, тепер же, найбільшими тортурами для мене були її біль і сльози.

Мої пальці торкнулися її плеча і вона, здригнувшись від несподіванки, обернулася. Джанет завжди виглядала молодшою за свої роки, але тепер, із заплаканими очима і розпатланою косою, вона була такою маленькою і тендітною, що я миттю забув про все, і єдине, чого так палко бажав, - це захистити її від усіх, навіть від самого себе. Свого часу мені було соромно сказати при ній щось, що могло б збентежити її. Я зовсім перестав лаятися, і забув усі лайливі вислови, які раніше міг легко відпустити слідом невигадливому п'яниці. Моя грубість і агресія в один момент змінилися терплячістю і співчуттям. Пам'ятаю, колись Джанет сказала мені фразу, яку я пригадав зовсім недавно. Вона говорила про те, що не варто судити людину за її дії, не розібравшись у їхній причині, адже колись мене може спіткати та сама доля. Я посміхнувся цій думці, згадуючи, як сам напивався в барі ще тиждень тому. Дійсно, я отримав по заслугах. І тепер можу отримати ще раз, якщо не наважуся на спокуту своїх гріхів просто зараз, тут, на цьому самому місці.

Вона все ще дивилася на мене своїми мокрими від сліз очима і чогось чекала, допитливо вдивляючись у риси мого обличчя. Можливо, вона чекала того ж, чого і я від самого себе - рішучості.

І я зробив це. Я вимовив цю фразу, витираючи сльози з її обличчя.

- Я нікуди не поїду Джен.

- Що ти сказав?

- Я вирішив залишитися тут із тобою. Не проженеш? - усміхнувся я.

Кілька хвилин вона просто мовчала, мабуть, обмірковувала сенс моїх слів і намагалася знайти в них підступ. Але переконавшись у тому, що я говорю цілком серйозно, запитала:

- Але як же Дженніфер? Ти казав, що їй потрібна твоя допомога.

- Я думаю, вона впорається і без мене.

Відсторонившись, вона присіла за стіл і замовкла.

- Ні, Владе, це неправильно. Так не повинно бути. Я знаю, що ви кохаєте одне одного, а залишатися зі мною лише з жалю, - значить зламати собі життя.

- Я не роблю це з жалю до тебе. Це моє рішення. Хочеш, я зараз же зателефоную їй і скажу, щоб мене там не чекали?

Не дочекавшись відповіді, я зірвався з місця і попрямував у вітальню. Мої пальці швидко набирали потрібний номер. Гудок, ще один і ще. Весь цей час моє серце шалено калатало в грудях, і готове було вирватися назовні, адже те, що я зараз робив, могло стати фіналом мого майбутнього з Дженніфер. Але я не відступив. Біль, заподіяний мною Джанет, можливо, залишиться з нею на все життя. І нехай я теж залишуся ні з чим, але так, принаймні, зможу спокутувати свою провину перед нею.

- Владе? - почув я в слухавці голос Вікторії. - Ти вже купив квитки? Коли твій рейс?

- Вікторіє, вибач мені, я не зможу приїхати, - вимовив я здавленим голосом.

- Що? Але чому? Щось сталося? У нас зовсім мало часу, я не зможу більше утримувати її тут, мені здається, вона і так про щось уже здогадується. Коли мені тепер чекати на тебе?

Я набрав у груди якомога більше повітря, щоб зібратися з духом.

- Ніколи Вікторія. Вибач мені за все, але я не приїду, - вимовив я, відчуваючи, як по моїй щоці сповзає до підборіддя крапля вологи.

- Ти зрадив мене Влад. Мене і маму. Ми розраховували на тебе. Але запам'ятай...

У цей момент зв'язок обірвався, бо переді мною раптом виникла Джанет і натиснула на важелі.

- Я не дозволю тобі. У нас із тобою нічого не вийшло, але ти не можеш розбити ще й її мрії.

- Тільки цього нам і не вистачало,- вимовив я, притискаючи трубку до грудей.

- Та невже. Ти тільки благодійністю не займайся!

- Джанет...

- Не хочу нічого слухати! Ти поїдеш і крапка. Зараз же подзвони їй, і скажи коли у тебе рейс.

- Ні. Це було моїм рішенням, і я його прийняв.

- Добре,- сказала вона, сідаючи на диван. - На щастя, я дуже терпляча.

- Чого ти хочеш досягти? Адже я роблю те, чого хочеш ти! Невже це так складно зрозуміти? Ти ж бачиш свій стан. Так недалеко і до нервового зриву! Це перший крок до божевілля. Тобі це потрібно?

- Найбільше тебе турбує, чи потрібно це саме тобі!

- Та це взагалі нікому не потрібно Джен! Ні мені, ні тобі, ні близьким тобі людям. Ти до речі давно з Валері спілкувалася? Вона про все це знає?

Дівчина кивнула:

- Знає, від неї ж нічого не сховається. Ти не хвилюйся, вона скоро повернеться, і всерйоз візьметься за мене.

- Мені вона завжди подобалася. Валері прекрасна сестра, про яку багато хто може тільки мріяти. Вона так піклується про тебе.

- Так, це правда. Але таке життя дуже вимотує. Подумай сам: у неї зовсім немає свого життя, є тільки я і мої вічні проблеми.

Я сів поруч із нею на край дивана, і якийсь час ми просто мовчали, раз у раз кидаючи один на одного красномовні, вичерпні погляди. Вона відпускає мене, без тіні сумніву, переконана в тому, що поруч із Дженніфер на мене чекає щастя, яке я так давно шукав. Шкода тільки зі мною вона його не зуміла знайти. Її романтичне бачення світу часто буває оманливим, особливо коли справа стосується чоловіків. Вона щиро хоче вірити в казку, і намагається створювати її навколо того, хто цього абсолютно не гідний. Залишається тільки вірити і сподіватися, що вона ще зустріне того єдиного, хто ні на хвилину не розчарує її, і зуміє оточити ласкою і турботою.

- Сьогодні ввечері для мене все закінчиться, але я буду спокійна, знаючи, що ти знайшов щастя. Будь ласка, Владе, не роби того, про що згодом шкодуватимеш. Подзвони їй, скажи, що скоро будеш поруч.

Я міцно притиснув її до себе, цілуючи в лоб, і шепочу на вухо:

- Джанет, за ці чотири роки, ти - найкраще, що в мене було. Я не зумів належно оцінити все те, що ти робила для мене, але одне знаю точно - я ніколи не зустрічав людей з такою відкритою і доброю душею.

- У моєму житті були випадки, які похитнули мою впевненість у цьому. Тими якостями, про які ти говориш, так легко скористатися в наш час.

- Знаю,- кивнув я, гладячи її по волоссю. - Але ти обов'язково будеш щаслива, інакше й бути не може.

У цей момент я говорив справжню правду, адже Джанет відпускала мене до іншої дівчини, при цьому продовжуючи кохати. Я справді не знав жодної людини, яка була б здатна на подібний вчинок. Тому я схилявся перед нею.

- Я вже була щаслива свого часу, просто тепер воно пішло.

- Воно тривало всього якихось чотири роки...

- І все ж, це краще, ніж нічого.

- Я поїду Джанет, зроблю так як ти того хочеш, тільки пообіцяй мені дещо. Пообіцяй, що не замкнешся в собі, що житимеш далі. Досить цих сліз і безсонних ночей! Гуляй, насолоджуйся життям, і найголовніше: я прошу тебе, припини плакати. Далі так не можна. Я не вартий твоїх сліз, люба...

Вона тільки кивнула:

- Я обіцяю, Владе. Обіцяю почати нове життя, навчитися посміхатися і радіти кожному прожитому дню. І це не твоя вина, що все так вийшло. Просто не доля.

Я ніколи особливо не вірив у такі речі, тому мені набагато простіше було визнати свою провину, ніж прикриватися містикою або збігом. За кожен свій вчинок потрібно вміти гідно відповісти, і в разі програшу прийняти поразку як чоловік.

Годинник на стіні глухо пробив четверту годину. О пів на шосту в мене був літак. Все ще терзаний сумнівами я подивився на Джанет. Вона, мабуть простеживши за моїм поглядом, тільки мовчки кивнула, поклавши свої долоні на мої руки.

- Тобі потрібно поквапитися, інакше ти запізнишся.

- Я знаю. Просто думаю про те, що, можливо, ми ніколи більше не побачимося, тому хотів провести ці останні хвилини з тобою.

Вона міцно обійняла мене за шию, прошепотівши ледь чутно:

- Дякую тобі за все...

Я притискав її до себе ще сильніше, і навіть не намагався стримувати сліз. Гарячі потоки обпалювали мої очі і щоки, але я не звертав на це жодної уваги. У голові билася лише одна думка: «Назавжди». Час минав, а ми все сиділи, обійнявшись, і плакали кожен про своє. Я розумів наскільки їй боляче зараз, адже вона своїми руками намагалася кардинально змінити обидва життя: своє і моє. А я не міг забути тих безтурботних літніх місяців, коли ще вірив у наше щасливе майбутнє. Але цього не сталося, і воно розділилося на дві частини. Тепер кожен із нас мав іти своєю дорогою, і бажано не озираючись.

*****

Я попросив Джанет не проводжати мене. Не хотів бачити її нещасною в останні хвилини нашого прощання. У стінах будинку вона ще могла стримувати себе, і навіть посміхалася, але коли люди прощаються на вокзалі, все кардинально змінюється, по собі знаю. Тому коли в мене вже все було готово, і речі стояли біля дверей, я підійшов до Джанет і простягнув їй папку з паперами.

- Що це? - запитала вона, здивовано дивлячись на мене.

- Відкрий.

Дівчина слухняно відкрила папку і дістала звідти документи.

- Тут усе необхідне для передачі володіння будинком. Я залишаю його тобі.

- Але... Владе, я не можу. Це дуже дорогий подарунок, та й на якій підставі я можу його прийняти?

Я взяв її руку у свої долоні.

- Джанет, я знаю, було б нерозумно розраховувати на те, що така дрібниця здатна хоч якось загладити мою провину перед тобою, але я хочу виїхати, знаючи, що ти не будеш ні в чому потребувати. Тепер ти забезпечена дівчина. Якщо будуть потрібні гроші, ти завжди зможеш продати його.

- Ні, Владе, вибач, я не можу.

- Ти ж змогла набратися мужності, щоб зважитися відпустити мене? Це, звісно, непорівнянні речі, але все ж... Я дуже прошу тебе прийняти ці документи.

Вона невпевнено притиснула папку до себе, нібито побоюючись, що, крім нас, у будинку є ще хтось.

- Я ніколи тебе не забуду Влад...

- І я обіцяю ніколи не забувати про тебе, мій ангел. Дзвони, якщо стане зовсім погано.

- Знаєш, ти єдиний, хто пропонує дзвонити, коли погано. Зазвичай усі кажуть: «зідзвонимося, коли в тебе все буде добре».

Тієї ж хвилини пролунав телефонний дзвінок.

- Це таксі. Тобі пора.

- Бережи себе, прошу.

Після цих слів, я востаннє поцілував її, і, не обертаючись, забравши свої речі, вийшов з дому.

Уже з вікна машини я кинув останній, прощальний погляд на дім, на мій дім, у якому колись я був такий щасливий. У вікні першого поверху я побачив її. Вона стояла на кухні за фіранкою і дивилася мені вслід.

Як на зло водій вирішив звернути на розі, і тепер ми проїжджали повз будинок, у якому колись я, Джанет і Валері так чудово провели ті кілька чудових днів, після нашого знайомства в лісі. Все тепер спливало перед очима знову і знову, як кадри зі старого кінофільму, який я вирішив переглянути. Але ж я і справді, був щасливий у минулому, просто не хотів визнавати цього, щоб не зрадити своє кохання до Дженніфер, якій я був вірний протягом століть. Дійсно, на що тільки ми не йдемо, щоб приховати те, що у нас всередині.

*****

У Нью-Йорк я прибув за кілька годин, оскільки наш рейс затримали. Настрій у мене був найпаршивіший, та до того ж на вулиці лило як з відра. Погода стояла похмура, важкі сірі хмари нависли над містом, і, здавалося, не збиралися нікуди зникати.

Я знав, що зустрічати мене вже нікому, оскільки я встиг накоїти справ своїм дзвінком. Вікторія тепер упевнена в тому, що я не приїду. У мене з собою не було парасольки, щоб хоч якось прикритися від дощу і добігти до найближчої стоянки, тому, побачивши трохи віддалік від мене таксі, одразу поквапився туди. Сподіваюся, водій підкаже мені, як знайти потрібну мені адресу, щоб я не плутав між будинками в таку погоду.

Він і справді виявився привітним хлопцем, і щойно я склав у багажник свої речі, ми поїхали.

Я потирав долоні одна об одну і дихав на них.

- Замерзли? - запитав юнак, посміхаючись.

- Так, погода сьогодні залишає бажати кращого. Скажіть, до П'ятої Авеню на 102-й Західній вулиці, далеко буде?

Хлопець кивнув:

- Не близько, але я знаю, як тут можна зрізати, тоді зекономимо трохи часу.

- Я був би вам дуже вдячний.

- Не питання, зробимо!

Усю дорогу, що залишилася, ми їхали мовчки. Я не ставив зайвих запитань, щоб не відволікати водія, а він, мабуть, із такту. Тому я просто милувався краєвидами через вікно.

За все своє настільки довге, здавалося б, життя, я жодного разу не був у Нью-Йорку, точніше в самому його серці. Тепер я розумію, чому Дженніфер обрала саме це місто. Тут, у цьому вирі людей і подій дуже легко загубитися, сховатися від нав'язливих запитань і цікавих очей. Мангеттен вражав своїм розмахом багатства і витонченості. Тут була велика кількість дорогих, ексклюзивних бутиків, магазинів, що пропонують предмети розкоші, та інших радощів доступних заможним людям.

Мабуть хлопець помітив моє здивування, тому що, посміхаючись мені в дзеркало заднього виду, сказав:

- Це «миля мільйонерів», так назвали цю ділянку авеню ще в 1920-х роках, коли одні з найбагатших городян почали облаштовувати тут свої вілли. А вам потрібна так звана Музейна миля. Ну, думаю, ви розумієте, назва говорить сама за себе. Тут розташовані Метрополітен-музей, Музей Соломона Гуггенхайма, Музей дизайну, Нова галерея та інше. Якщо навіть дуже захотіти, всі ці пам'ятки, що є в тутешніх околицях, і за тиждень не обійти. Та й грошей потрібно неміряно, щоб дозволити собі бодай щось придбати або відпочити в подібних закладах. З музеями та виставками звісно простіше, але все ж таки, у цьому районі на кожного, хто має не такий розкішний вигляд, як вони, дивляться, щонайменше, дивно. Відразу дають зрозуміти, що тобі тут не місце.

Я тільки здивовано хмикнув:

- Дякую за такий великий екскурс. Я б, напевно, і за місяць, проведений тут, не дізнався стільки. Сподіваюся, мене не виженуть тільки тому, що я маю не такий вигляд, як належить?

- Та це ж я, загалом. Не беріть у голову, ніхто не має права когось виставити. До речі, ми вже під'їжджаємо. Який номер будинку вам потрібен?

- Шостий,- відповів я, вдивляючись у номери на табличках будинків.

- Значить ще не далеко, нам до наступного провулка і приїхали.

За кілька хвилин ми зупинилися біля величезної красивої будівлі, обнесеної високим мармуровим парканом, за яким починався сад, і вдалині можна було розгледіти фонтан. Так, безсумнівно, Дженніфер жила саме тут, я не помилився адресою. Усе, що я встиг побачити, так відповідало її уявленням про ідеал, що в мене не залишилося й тіні сумніву - я був на місці.

Розплатившись із водієм і подякувавши йому за приємне товариство і скорочений маршрут, я дістав із багажника свої речі і попрямував до воріт будинку, промокаючи до нитки під холодним дощем.

*****

На мій дзвінок вийшла невеликого зросту дівчина, з довгим світлим волоссям, заплетеним у косу, яке вона вперто намагалася не намочити, прикриваючи голову парасолькою.

- Доброго дня. Чим я можу бути вам корисна? - запитала вона мене, з цікавістю розглядаючи багаж, що супроводжував мене.

- Я приїхав до Дженніфер Еванс. Можу я її бачити?

- Вибачте, ким ви їй припадаєте? Я повинна доповісти їй про ваше прибуття.

- Послухайте, я пройшов такий шлях, втомився, і до того ж дуже замерз. Ви ж не залишите мене стояти за дверима?

Кілька хвилин вона вагалася, але потім, мабуть пожалівши мене, погодилася:

- Добре, беріть свої речі і йдіть за мною. Я проведу вас у вітальню, і вже потім доповім міс Дженніфер, що ви очікуєте її.

- Це інша справа, дякую вам, - вимовив я, забираючи сумки і витираючи краплі води, що стікали по обличчю.

Уже підходячи до будинку, я помітив у вікні другого поверху силует, що спостерігає за нами. Я добре знав кожен вигин тіла Дженніфер, і це була не вона. За моїм прибуттям до їхнього будинку пильно спостерігала Вікторія.

*****

Дженніфер розумілася на розкоші, я ніколи не сумнівався в цьому. Їхнє нове житло нічим не поступалося тому, що я пам'ятав ще тоді, в Гілдсбурзі. Величезні позолочені сходи, звиваючись, немов змія, йшли нагору. Стелі були настільки високими, що піднявши голову вгору, я насилу зміг розгледіти люстру. М'які диванчики, старовинні вази, наповнені розкішними бордовими трояндами, що пахнуть благоуханням, - такими самими, які колись я подарував їй, коли прийшов у їхній зі Стефані дім, - зовсім як тепер. Мені раптом стало соромно, що я з'явився зовсім без квітів, але сподівався, що моя раптова поява компенсує цю похибку.

- Сідайте ось тут на диван, а я зараз повернуся. Скажіть тільки, як мені вас представити? - звернулася до мене дівчина.

- Не потрібно представляти. Просто передайте це, вона все зрозуміє,- сказав я, виймаючи з сумки медальйон і простягаючи його їй. Це був той самий медальйон, що я знайшов у кімнаті Дженніфер після її швидкого від'їзду з Чарльстона.

Я присів на великий шкіряний диван, потираючи плечі. Мене морозило не стільки від холоду, скільки від майбутньої зустрічі з тією, яку я так пристрасно бажав побачити останні чотири роки свого життя. З того самого моменту, як вона залишила мене наодинці зі своїм коханням і прощальним листом. Тепер же ця зустріч скоротилася до якихось кількох хвилин, але і вони зараз здавалися мені нескінченно довгими. У нетерпінні я совався на дивані, заламуючи пальці і покусуючи губу, намагаючись дихати глибоко і часто, але і це не допомагало мені впоратися з хвилюванням, що накотилося на мене. Здавалося ще трохи, і я збожеволію від цього нескінченного очікування, як раптом чийсь голос висмикнув мене з цих роздумів.

- Владе, це ти? - донісся до мене тихий голос.

Швидко піднявши голову, я побачив ту саму світловолосу дівчину, так схожу на Стефані, яку вже одного разу бачив у своєму будинку сплячою на дивані.

- Вікторія? - я схопився з місця і кинувся їй на зустріч. - Як же я радий тебе бачити!

Міцно обійнявши її, я вже не міг більше стримувати свої емоції. Сльози навернулися мені на очі.

- Ти все-таки передумав,- сказала вона, і я відчув, як її руки сильніше стискають мою мокру від дощу кофту.

- Я не міг інакше, адже я так люблю вас! Тебе і маму!

- Адже ти мене раніше взагалі не бачив.

- Це не важливо. Усе, що було в минулому, вже не має жодного значення. Важливо те, що я тепер тут, із вами, і ми завжди будемо разом. Більше я ніколи не відпущу вас, не дозволю зникнути як тоді.

- Я вже було подумала, що наш із тобою шлях закінчено, і ти вже ніколи не приїдеш.

- Пробач мені Вікторія, що я змусив тебе так думати. Але це не правда. Я все віддам за продовження шляху.

Тепер плакала і вона, я відчував це. Її плечі здіймалися, і дівчина намагалася притиснутися до мене якомога сильніше, немов боячись, що якщо відпустить хоч на мить, то я зникну.

*****

У цей час Дженніфер сиділа у своїй кімнаті перед великим дзеркалом у важкій різьбленій оправі і розчісувала волосся, коли у двері до неї постукали. Це була та сама служниця, яка привела Влада в будинок.

- Міс Еванс, там до вас приїхав якийсь молодий чоловік. Він стверджує, що Ви на нього чекаєте. Зараз він сидить унизу у вітальні, з речами.

Дівчина повернулася, при цьому здивовано піднявши брову.

- Що ще за людина? Я нікого не чекаю. Він представився?

- Ні, але попросив передати вам це,- і вона простягнула їй медальйон, побачивши який, очі Дженніфер розплющилися ще ширше, і в одну мить у них заблищали сльози.

Тремтячими від хвилювання руками вона взяла його в руки і розкрила. Так і є, це був він. Всередині були їхні з Вікторією фотографії. Цю прикрасу в її будинок могла принести тільки одна людина. Прикривши рот рукою, вона тихо прошепотіла:

- О, Господи... Влад...

Служниця явно стурбована її станом, кинулася до дівчини.

- Міс, щось не так? Ви тільки скажіть, і я виставлю його...

Не слухаючи більше нічого, Дженніфер вибігла з кімнати, щоб скоріше побачити його, мчала йому назустріч, і тільки вгорі сходів раптом зупинилася, побачивши з ним Вікторію. У серці щось защеміло, коли вона згадала його слова про те, що він міг би стати для Вікторії справжнім батьком. І міг би, але вона тоді відкинула його. А зараз він весь мокрий і втомлений, зі щасливою посмішкою на обличчі, і зі сльозами радості обіймає чужу йому доньку як свою, і, здається, що вони чекали на цю зустріч навіть більше, ніж вона сама.

Дженніфер зробила всього кілька кроків униз і зупинилася. Але й цього вистачило, щоб він помітив її.

- Повірити не можу, ти...,- тихо промовила вона.

- І тобі здрастуй.

Влад швидко піднявся до неї і взяв її руки у свої долоні.

- Дженніфер... Я жив увесь цей час тільки заради нашої з тобою зустрічі. Заради тебе. Чути зараз твій голос, це найкраще, про що я міг мріяти, адже він для мене як повітря, без якого не можна прожити.

По її щоках струмком потекли сльози.

- Краще вже зовсім розучитися відчувати, ніж відчувати такі муки... Пробач мене Влад за те, що поїхала, нічого не сказавши тобі. Щоб не сталося, я не повинна була кидати тебе одного.

Він міцно притиснув її до себе, зарившись обличчям у її довге, розкішне волосся.

- Якби не Вікторія, я не обіймав би тебе зараз. Знаєш, вона так і сказала мені: «Знайди її, бо сама вона на це не наважиться».

- Я здогадувалася про це. Тепер розумію, чому вона намагалася переконати мене і змусити написати тобі першою. Владе, мені так багато потрібно тобі розповісти! - шепотіла вона, обдаючи його щоку гарячим диханням.

- Не хвилюйся, у нас із тобою буде багато часу.

Дженніфер обернувшись, покликала служницю:

- Лорна, приготуй, будь ласка, кімнату для нашого гостя, і набери ванну, він замерз з дороги.

Дівчина кивнула:

- Добре міс, а куди мені подати вечерю?

- Віднеси в його кімнату, я буду їсти там,- посміхнувшись, сказала вона, не відводячи очей від Влада.

Вони були настільки захоплені одне одним, що не помічали щасливих очей Вікторії, які стежили за ними весь цей час.

*****

Дженніфер виділила мені, напевно, одну з найкращих кімнат у своєму будинку. Посеред неї стояло величезних розмірів ліжко, вкрите дорогим парчевим покривалом, орнамент якого перегукувався з такою ж важкою шторою на вікні. Різьблена дубова шафа з фігурними вставками і дзеркалами, займала ледь не пів стіни. Стеля, яка куполоподібно йшла вгору, вся рясніла красивим ручним розписом у вигляді ангелів і рожевих садів. З самого її центру донизу спускалася розкішна кришталева люстра, яка виблискуючи й переливаючись, нагадувала собою витончені морозні композиції. Я думав, що знав про цю дівчину досить багато, і встиг вивчити її смаки, але як виявилося, я помилився. З кожним разом вона перевершувала саму себе, і її творіння були все гармонійнішими й ефектнішими. Складно собі уявити, що колись вона була звичайною бідною дівчинкою, яка не тільки не могла собі дозволити подібні шедеври, а й навіть уявити, що колись це стане буденним для неї. Але вона спробувала прорватися у велике життя і досягла успіху в цьому. Була б вона хоч трохи слабшою, давно померла б, зламалася, але це все не про Дженніфер. Вона воїн за натурою, і колись успішно завоювавши мене, взяла у свій ніжний полон, не відпускаючи, донині. Та я ніколи й не противився цьому, навпаки, намагався всіляко сприяти.

Коли в мої двері тихенько постукали, я на той час уже вийшов із ванної, і тепер одягнений в один лише пухнастий банний халат і капці, ходив кімнатою, розглядаючи її оздоблення.

- До тебе можна? - запитала Дженніфер, заглядаючи в кімнату.

- Так, звісно, проходь,- вимовив я, жестом руки запрошуючи її увійти.

Вона, зніяковіло озирнувшись на всі боки, підморгнула мені:

- Як тобі тут? Сподіваюся, кімната припала до душі?

- Ще б пак! Я зроду не спав у таких апартаментах!

Вона засміялася, сідаючи на край ліжка.

- Зараз Лорна принесе нам вечерю. Ти ж, напевно, голодний?

Що приховувати, я справді хотів їсти, тому заперечувати не було сенсу.

- Думаю, я б не відмовився від ситної вечері перед сном.

Хоча тут я вже відкрито кривив душею, бо спати я явно не збирався, принаймні одразу після їжі. Я не бачив Дженніфер останні чотири роки, і зараз понад усе на світі мені хотілося просто побути з нею поруч, поговорити про життя, дізнатися про все те, що трапилося в неї за цей час.

- Отже, з меню я не прогадала.

І нібито вторячи її словам, у двері постукали, перервавши нашу розмову.

- Я принесла вам вечерю,- вимовила служниця, увійшовши в кімнату і ставлячи тацю з їжею на невеликий скляний столик біля ліжка. - Приємного апетиту. Щось іще потрібно міс?

Дженніфер похитала головою:

- Дякую, Лорно, більше нічого не потрібно. Можеш іти відпочивати, і простеж, щоб Вікторія теж була в себе в кімнаті й лягала спати.

Дівчина, згідно кивнувши, поквапилася покинути кімнату. Щойно двері за нею зачинилися, і ми знову залишилися самі, я подивився на Дженніфер. На мить вона стала серйозною, і опустила очі, зустрівшись зі мною поглядом.

- Ти так змінився Влад. Став справжнім чоловіком, рішучим і твердим у діях.

Я посміхнувся, торкнувшись її руки.

- А ти все така ж, як і була, тільки менш тендітна. Тепер ти відповідаєш не тільки за себе, а й за Вікторію. З її появою в тобі проявилося стільки сили і витримки. Я впевнений, тепер тобі будь-які випробування до снаги.

Вона лише гірко посміхнулася:

- Я накоїла стільки помилок, які не дають мені спокою, і донині.

- Ти можеш розповісти мені.

- Ні, я хочу, щоб цей біль залишився в мене всередині. Зі мною.

Я підсів до неї ближче, і прибрав локони, що впали їй на обличчя.

- Біль не можна тримати в собі.

- Що ж із ним потрібно робити? - запитала вона, піднявши на мене очі.

- Болем потрібно ділитися. Поділися зі мною Дженніфер. Я постараюся зрозуміти тебе.

Спочатку вона просто мовчала, перебираючи пальцями складки на своїй сукні, а потім нерішуче заговорила:

- Я завжди вважала, що найсильніший біль - фізичний, але як же я помилялася... Після нашого з Вікторією від'їзду я не могла знайти собі місця, - все думала про те, як вчинила з тобою. Ця думка не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Іноді доходило до того, що я серед ночі набирала твій номер, але не наважувалася хоч щось сказати...

- Дженніфер, я так довго чекав цієї зустрічі. Якби ти знала, які це тортури для мене: не знати, де ти і з ким, сподіватися і чекати, що ще секунда, і я почую, як грюкнуть двері мого будинку. Знати, що це будеш ти.

- Але я не просила цього, ніколи. Навпаки, я хотіла, щоб ти якнайшвидше забув мене і жив спокійним життям, не страждаючи докорами сумління.

- Та як же ти не розумієш! Справа ж зовсім не в тому, попросиш ти чи ні. Це мимовільне бажання, і я відчуваю його щоразу, коли бачу тебе. Невже ти ніколи не замислювалася про це, що любити можна не за щось, а всупереч усьому?

Тут я згадав про Джанет: це були її слова. На душі заскребли кішки, і здається, Дженніфер це помітила.

- А як же Джанет? Ти просто залишив її? Я впевнена, що вона без пам'яті була закохана в тебе.

- Була... поки, не побачила, що я цього зовсім не гідний. Гадаю, я зумів їй усе пояснити, бо я не зможу й далі жити з однією, а думати про іншу. Ви обидві важливі для мене. Але твою важливість не можна переоцінити. Дженніфер, без тебе моє життя не має жодного сенсу, воно безцільне і порожнє. Ти даруєш мені надію, і ти ж її і відбираєш. І зараз я ні краплі не перебільшую, а кажу те, що відчуваю, те, що діється в моїй душі.

Вона знову витримала паузу, після чого кинулася мені на шию і заплакала:

- Це я ні краплі тебе не варта. Ти через усе це пройшов не для того, щоб зараз говорити про кохання тієї, хто тебе так підло зрадив.

Я міцно притиснув дівчину до себе, проводячи рукою по її волоссю.

- Не плач рідна. Я буду боротися за тебе. Адже в нас ще є майбутнє, має бути. Не буває так, щоб дві людини, які хочуть бути разом, не знайшли виходу навіть через століття.

Тепер вона поруч і мені нема чого боятися. Майже нічого. Все-таки смерть владна над нами, і я не можу бути до кінця спокійний, поки є, кому нести цю загрозу. Найбільше на світі я боюся втратити її в тому сенсі, в якому зазвичай втрачають коханих. Я боюся її смерті. Мені хочеться вірити, що Дженніфер вона не торкнеться ніколи. Моя кохана не може померти, це неможливо. Вона пройшла стільки не для того, щоб зараз здатися. Тримаючи її руку, чітко розумію: трапися що, і я піду за нею. Я не стану жити ні хвилини без тієї, заради якої б'ється моє серце. Ця розлука показала мені багато чого. Вона і так була занадто довгою.

- Я була переконана, що мені нічого втрачати, поки я нічим не володію. Але це не так, тому що весь цей час у мене був ти, і я тебе втрачала дедалі більше день за днем, віддалялася від тебе зі своєї волі. Я боюся стати тобі непотрібною після всього, що було.

- Ти тут найпотрібніший. У всьому цьому величезному місті, ти одна заміниш мені мільйони. Знаю, ти не віриш мені, і нехай сьогодні ти непохитна, але я і не думаю відступати, адже у мене в планах вічність на двох. Ти готова до цього?

Дженніфер мовчки кивнула, витираючи сльози долонькою, як це зазвичай роблять маленькі діти.

- Тільки не здавайся, і це літо буде нашим,- прошепотів я, лягаючи поруч із нею на ліжко.

- Хто я для тебе Влад? - запитала раптом вона, підводячись на лікті, і дивлячись мені прямо в очі.

І я не забарився з відповіддю:

- Ти ангел, який навчив мене жити.

*****

Сонце вже щосили пробивалося крізь щільну тканину штори. Дженніфер мирно спала поруч зі мною, згорнувшись калачиком. Я мимоволі замилувався нею, такою беззахисною і ніжною, з розкиданим по подушці волоссям і прекрасною посмішкою. Вона й справді була схожа на ангела, такою світлою і чистою виглядала зараз.

Я озирнувся на всі боки в пошуках свого годинника, і мій погляд упав на той самий скляний столик біля ліжка. До вечері ми так і не доторкнулися, адже до моменту нашої розмови, я і думати забув про голод. Тому мені здалося доречним застосувати нашу вчорашню вечерю як сніданок тепер. На моє щастя, на тій таці, що принесла Лорна, виявилося досить багато м'ясних страв, що не могло мене не тішити. Треба віддати належне, готувала вона теж дуже смачно, і я із задоволенням поглинув свою порцію і навіть трохи від порції Дженніфер. Усе одно на сніданок їй із Вікторією подадуть щось свіжіше, тому я не мучився докорами сумління. Покінчивши з їжею, і промокнувши рот серветкою, я попрямував до ванної, щоб прийняти ранковий душ і привести до ладу себе і свої думки.

Попереду на мене чекав цілий день, наповнений яскравими, незабутніми подіями. День, на який я так чекав. Мені хотілося провести його разом із Дженніфер і Вікторією, щоб ніхто і ніщо не заважало нам насолодитися цією зустріччю. Стоячи під струменями прохолодної води, я все думав про те, як така блискуча, розкішна дівчина, як Дженніфер, може бути зачарована незграбним і безпорадним молодим чоловіком на кшталт мене? І не знаходив відповіді. Але одне я знав точно: тепер, що б не сталося, я не повинен розчарувати її у своєму виборі. Не маю права, адже відтепер я теж відповідаю і за неї, і за Вікторію.

Коли я вийшов із ванної одягнений і зачесаний, Дженніфер уже прокинулася, і тепер стояла біля вікна, пильно щось розглядаючи.

- Доброго ранку, - вимовив я, підходячи ближче і обіймаючи її за плечі. - На що дивишся?

Вона кивнула в бік алеї:

- Вікторія грається зі своїм псом. Сьогодні Лорна забрала його з кінологічного центру. Це щось на кшталт школи для собак, де їх навчають різних команд і правил поведінки. Коли ми знайшли його, він абсолютно не вмів поводитися, псував речі і скиглив ночами. Я була змушена віддати його на виховання професіоналам, не знаю тільки чи вийшов із цього хоч якийсь толк.

І ніби на підтвердження її слів, пес по команді подав лапу Вікторії, яка явно була у нестямі від щастя, від успіхів улюбленця і просто від того, що, нарешті, зустрілася з ним.

- Вона заради цієї нагоди сьогодні навіть встала раніше,- усміхнулася Дженніфер.

- Як його звати? - поцікавився я, притримуючи рукою фіранку і спостерігаючи за дівчиною через вікно.

- Оскар. Вікторія вирішила, що це ім'я ідеально йому підходить.

- Але ж вона має рацію. Дивись, який він весь золотий.

Так ми і дивилися у вікно, поки в кімнату не увійшла служниця.

- Доброго ранку міс Дженніфер. Сьогодні вранці я забрала Оскара з центру, але Ви, я бачу, і так уже знаєте про це, - усміхнулася вона. - У такому разі, я чекаю на Вас внизу в їдальні, сніданок уже готовий.

- Підемо? - запитала мене Дженніфер, грайливо підчіплюючи ліктем. - Чи ти вже встиг поснідати і відмовиш нам у компанії?

Я засміявся. Від цієї дівчини нічого не сховається.

- Звичайно ж, не відмовлюся. Як можна?

- У такому разі спускайся вниз, а я приведу себе до ладу і переодягнуся.

- Я маю відкрити вам один секрет - ви прекрасні завжди і в усьому міс Еванс, - вимовив я, міцніше обіймаючи її і притискаючи до себе.

Вона посміхнулася, зніяковіло відвівши очі:

- Я вдячна вам за комплімент, містер Гаррісон, але все ж таки мені замало бути просто прекрасною, я хочу бути сліпучою, тому мені доведеться ненадовго покинути вас. Але обіцяю, наша розлука не буде довгою, - роблячи серйозний вигляд, сказала вона, в одну мить вивільняючись із моїх чіпких обіймів і одразу ж зникаючи за дверима кімнати.

Усе сталося настільки швидко, що я й не встиг отямитися. Усе-таки вона дивовижна дівчина, і мені ніколи і ніде не знайти в жодній із сотень і мільйонів інших навіть краплину її шарму, грації та витонченості. Вона воістину унікальна і неповторна, а ще я повністю підпорядкований її владі, причому з власної волі. Ось і тепер, вона вислизнула, залишивши мене стояти посеред кімнати здивованого, спантеличеного і без пам'яті закоханого в неї. І хто тепер посперечатиметься, що це не те кохання, яке не підвладне навіть часу і смерті?

*****

Я відкрив блокнот і ще раз звірився з тією адресою, що дала мені Джанет. Так, це був той самий будинок, неймовірно дорогий і розкішний. Кілька хвилин вагаючись перед тим, як натиснути дзвінок, я стояв біля воріт, не в силах зважитися. Цей крок міг змінити все моє життя, адже тепер мене і мою доньку відділяв лише паркан. Мої роздуми перервав дзвінкий дівочий сміх, і я, крізь ажурні, ковані ворота, зумів роздивитися, що відбувається у дворі. Світловолоса, юна дівчина в сукні кольору весняного неба, тікала від пса, що носився за нею, дуже схожого на породу золотистого ретривера. Вона заливалася сміхом щоразу, коли пес, наздоганяючи її, закидав свої волохаті великі лапи їй на спину. Коли вона повернулася обличчям, мене нібито вдарило струмом. Це була Вікторія.

Я ніколи не зміг би впізнати в цій дівчині свою дочку. Золотисте волосся з бурштиновими пасмами спадало на обличчя, нафарбовані яскравою помадою яскраво-червоні губи, і обведені чорною фарбою очі. У такому образі вона не була схожа на свою матір, і я потай зізнався сам собі, що навіть радий цьому. Смерть Стефані, цей той біль, який я ношу в душі донині. І мені дуже важливо було знати, що її частинка, наша дочка є десь серед живих. Усвідомлення цього гріло і невимовно тішило мене, додавало сил для існування. Їхня схожість би знову нагадала мені про події тієї ночі, тому я був справді радий, що Вікторія зараз зовсім не була схожа на матір. Навіть її погляд був не таким м'яким і наївним. Гадаю, тут уже позначався характер Дженніфер: запальна, владна й емоційна, вона відрізнялася від своєї сестри. Коли я дивився на Дженніфер, мені завжди здавалося, що вона з тих, хто буде йти до кінця, з нею просто не могло нічого трапитися тієї ночі. І вона знала це, тому плакала і прощалася зі Стефані так, нібито вже ніколи не побачить, а потім звинуватила мене в тому, що не вберіг... Якби Стефані пішла не зі мною, а з нею, вона була б ще жива. Сила і витримка Дженніфер уберегли б її, я впевнений у цьому. Але тепер її немає, і все що мені залишилося від неї в цьому житті - наша дочка, і я не відступлю від того, щоб вона залишилася зі мною.

Моя рука впевнено натиснула на дзвінок. Мені більше нічого втрачати, але є шанс знову знайти, і я ним скористаюся.

*****

Через кілька хвилин на порозі з'явилася дівчина, одягнена у світлу сукню і білосніжний фартух. З її вигляду я відразу здогадався, що вона працювала тут прислугою. Що ж, аристократичні підступи, мабуть, не покинули Дженніфер досі.

Я зробив крок на зустріч і представився:

- Доброго дня. Я прибув до міс Еванс, можу я її побачити?

Дівчина уважно оглянула мене з ніг до голови, перш ніж відповісти:

- Можу я дізнатися, ким ви їй припадаєте, щоб я доповіла про ваше прибуття?

- Я її старий знайомий.

- Мені так їй і сказати? - злегка примружившись, вимовила вона, з явною ноткою невдоволення.

Мені стало зрозуміло, що вона чекала від мене, коли я назвуся на ім'я. Робити нічого, доведеться сказати.

- Мене звати Грегорі Вейн. Інших даних, гадаю, не потрібно, їй буде достатньо і цього, щоб мене згадати.

Дівчина так само, обдаровуючи мене багатозначними поглядами, хмикнула, прикриваючи за собою двері.

- Зачекайте тут, поки я не сповіщу пані.

- Зачекайте, мені можна увійти хоча б у двір? - запитав я, намагаючись проникнути всередину, і хоч одним оком поглянути на Вікторію, якщо мені це вдасться. Але вона була непохитна.

- Ні, я не можу впускати в будинок сторонніх, без повідомлення міс Еванс. Тому чекайте тут, це не займе багато часу.

Мені нічого не залишалося, як змиритися з тим, що я муситиму постояти під цими дверима ще кілька хвилин. Зрештою, я чекав набагато довше, і цей час уже мало що вирішує.

Дівчина швидко зникла в будинку, і я, спершись на кам'яну стіну паркану, почав роздивлятися протилежний бік вулиці. Так, все-таки цей район по праву вважається одним із найрозкішніших і найдорожчих. Тут є все, що завгодно душі, для тих, у кого є непристойно багато грошей.

Я настільки захопився роздумами про багатство і бідність, що зовсім не почув, як до мене наближалися чиїсь кроки. Це була Дженніфер.

- Що ти тут робиш, Грегорі? - вимовила вона.

- Це замість «здрастуй»?

- Я не маю наміру з тобою люб'язничати. Чого ти хочеш? Навіщо ти приїхав?

- Ти ж знаєш, я приїхав по дочку. Де вона?

- Це не твоя справа,- відповіла вона, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що всередину мене пускати не збирається.

- Та ні, якраз таки навпаки Дженніфер. Послухай, ти, що маєш намір тримати мене тут? Може, ми пройдемо в будинок, поговоримо як дорослі, розумні люди?

- Я не готова до розмови, куди б вона нас не привела.

- Добре, у такому разі, може, поговоримо завтра?

Вона раптом різко зробила кілька кроків уперед, підійшовши до мене впритул, і запитала, дивлячись прямо в очі:

- На що ти сподіваєшся, поки дихаєш?

Її запитання здивувало і спантеличило мене одночасно. Це був натяк, або ж пряма погроза, що якщо я не відступлю, то можу поплатитися за це життям?

- Я не дозволю тобі зруйнувати моє життя, і життя Вікторії. Ти даремно приїхав, тобі тут не раді.

Мені здалося, що вона піддається паніці й хвилювання опановує її, тому вирішив перевірити свою теорію запитанням.

- Скажи, Влад так і живе в Чарльстоні?

- Жив.

- Що це означає?

- Це означає, що він більше там не живе. Досить ходити навкруги, Грегорі, забирайся з мого дому!

- Послухай Дженніфер, я приїхав сюди не для того, щоб створювати комусь проблеми, а...

- Але ти їх створюєш! Своєю присутністю!

- Дай мені договорити, будь ласка. Я хочу просто побачити свою дочку і забрати її додому.

- Її дім тут. Вона нікуди з тобою не поїде.

- Що ж, ти не залишаєш мені вибору. У такому разі я зроблю інакше. Якщо ти сподіваєшся, що я здамся і так просто поїду, то ти помиляєшся. Вікторія - це все, що у мене залишилося в цьому житті, і вона має бути зі мною. У разі якщо ти не погодишся віддати мені її по-хорошому, я розкрию їй твій обман, за який вона навряд чи пробачить тебе. Я розповім їй про те, хто її справжня мати, а хто ти.

Очі Дженніфер стали майже чорними від злості, і я був майже впевнений, що якби ми зараз не стояли посеред багатолюдної вулиці, вона вчепилася б мені зубами в шию.

- Колись настане момент, і все що від тебе залишиться - це тире між двома датами. Нехай у твоєму випадку різниця між ними виявиться набагато більшою, ніж може мріяти проста людина, але ти помреш. І я буду причиною твоєї смерті.

Я лише посміхнувся, дивлячись на неї.

- Ти вирішила погрожувати мені, Дженніфер Еванс?

- Не я почала це, але вважай, що ти попереджений.

Вона вже хотіла було зачинити переді мною двері, як раптом я вимовив те, чого не очікував сам від себе.

- Уклади зі мною шлюб і нам більше ніколи не доведеться ділити Вікторію.

Напевно, вона теж не до кінця усвідомила сенс сказаного мною, тому що, повільно повернувшись, вимовила:

- Що ти сказав?

- Змусиш мене повторити ще раз?

- Яка ж ти сволота, Грегорі! Ти шантажуєш мене тим, чим я дорожу найбільше: пам'яттю про мою сестру, яка загинула з твоєї вини! Ти кинув свою дочку так само, як і Стефані! Ти не гідний нікого з них двох! Тому ти нічого від мене не дочекаєшся! Забирайся звідси і більше ніколи не приходь! А головне тримайся подалі від Вікторії.

Я знав, що перевага зараз на моєму боці, і що це, можливо, єдиний шанс повернути доньку, тому я не відступав.

- У тебе немає вибору, Дженніфер Еванс. Або ти робиш, як я кажу, або Вікторія про все дізнається від мене.

- Як ти можеш грати на її почуттях?

- Ти не залишаєш мені вибору. Я все сказав. Удачі тобі.

Після цих слів я розвернувся і покрокував геть, більше не озираючись. Знаю, я вчинив надто жорстоко і несправедливо по відношенню до Дженніфер, але у мене не було варіантів. Тому зараз я вирішив знайти відповідний готель і зупинитися там, на час, доки вона не прийме рішення. Тільки коли Вікторія буде зі мною, ми покинемо це місто назавжди.

*****

Дженніфер увійшла до будинку, і знесилено впавши на диван заридала. Всі її мрії і надії на щасливе, безтурботне життя руйнувалися на очах, і вона нічого не могла з цим вдіяти. Піти на цю угоду було б божевіллям, але як вчинити, щоб захистити Вікторію від цього тирана? Дівчина прекрасно розуміла - якби щось трапилося, репутація і становище Вікторії будуть непорушними, а вона сама могла втратити всіляку довіру і любов доньки. І навіть переїзд уже не міг вплинути на суть справи. Саме тепер вона гостро відчула, як сильно їй був необхідний Влад. Тільки з ним вона знову стала тією колишньою Дженніфер, яка готова кинути всі сили на чергову авантюру. І якщо раніше з нею поруч не було нікого, хто міг би виправити ситуацію, що вже склалася, то тепер дуже вчасно в її житті з'явився він. Влад був потрібен їй завжди, вона була досить розсудливою і розумною, щоб зрозуміти це. Але так само, дівчина не могла не відзначити й того, що його присутність поруч із нею означає пряму загрозу вже двом життям. Грегорі був із тих, хто готовий на все заради досягнення своєї мети. Він занапастив її сестру, а тепер спробує зробити те ж саме і з нею, і з Владом. Отже, вихід був один - іти до кінця, нехай і поодинці, інакше все чого вона досягла до цього, не має сенсу.

*****

Я застав Дженніфер і Лорну внизу у вітальні. Вона сиділа на дивані, спираючись ліктями на коліна, і опустивши голову, так, що її локони повністю приховали обличчя. Служниця присіла поруч із нею на коліна і, обіймаючи за плечі, щось тихо нашіптувала. Я відразу зрозумів, що щось сталося.

- Що тут відбувається? - запитав я, звертаючись до Лорни.

Вона піднялася з підлоги і підійшла до мене, відводячи мене вбік.

- Я сама до пуття нічого не розумію, бо не була присутня при розмові.

- При якій розмові?

- Кілька хвилин тому приходив молодий чоловік, усе норовив увійти в будинок, потім попросив побачитися з міс Еванс. Вони говорили зовсім недовго, але тільки після цієї розмови вона ні жива, ні мертва, і ще, ні слова не зронила.

Я, насупивши брови, задумався:

- Хто, кажеш, цей молодий чоловік? Він представився?

Дівчина швидко закивала:

- Так, у мене дуже хороша пам'ять на імена. Він назвався Грегорі Вейном.

Це було схоже на несподіваний, сильний удар нижче пояса. Грегорі?! Але як? Що він робив тут? А головне, як дізнався адресу? Невже... Неприємна здогадка промайнула в моїй голові. Я знав тільки одну людину, хто мав доступ до мого записника, і хто спілкувався на той момент із Грегорі. Це могла бути тільки Джанет. Але навіщо вона розповіла про це йому? Хотіла помститися мені? Нашкодити? Я вже нічого не розумів, але одне знав твердо - зараз я як ніколи потрібен Дженніфер, я повинен захищати її та підтримувати. Мене повернув до реальності голос Лорни.

- Ви знаєте цю людину?

Я, важко зітхнувши, відповів:

- Краще б не знав.

Підійшовши до дивана, я сів поруч із Дженніфер, обійнявши її за плечі, і вона одразу ж кинулася в мої обійми, розридавшись ще сильніше.

- Заспокойся, мила, обіцяю, ми вирішимо цю проблему.

Вона негативно закивала головою:

- Ні, Владе, ні. Ти ж не знаєш, що він сказав мені. Які умови висунув.

- І що ж він сказав тобі?

- Він запропонував укласти угоду, згідно з якою я повинна одружитися з ним.

Гнів і обурення буквально розпирали мене, і якби Ґреґорі зараз опинився переді мною, я легко згорнув би йому шию, не замислюючись. Як він посмів навіть думати про таке!

- Він що зовсім збожеволів? Та що з ним взагалі відбувається? І що він збирається робити? Одружити тебе з собою проти твоєї волі?

Я ходив туди-сюди, немов розлючений звір, заклавши руки за голову, і обмірковуючи все мною почуте.

Раптом тишу порушив наполегливий телефонний дзвінок, і Лорна зняла слухавку.

- Так? Хвилину, зараз, - прикриваючи трубку рукою, вона звернулася до Дженніфер. - Це вас міс, той молодий чоловік, що приходив сьогодні. Що мені сказати йому?

Я підбіг до неї і вихопив слухавку з рук.

- Нічого не потрібно. Я сам поговорю з ним.

У слухавці почулися перешкоди, крізь які я почув голос Грегорі.

- Дженніфер, нам потрібно побачитися. Скажи «так», і я приїду.

- Тримай від неї подалі свої руки і думки, або я не ручаюся за себе.

- Владе! Як я радий знову чути тебе. Отже, тепер ти перебрався до неї в Нью-Йорк, працювати охоронцем? - із глузуванням у голосі, вимовив Грегорі.

- Що зі сказаного мною ти не зрозумів?

- Ти ж знаєш, я не програю Влад.

- Навіть королі програють. Вгамуй свою гордість.

На хвилину нависла пауза, і я міг чути тільки шум міста. Напевно, Грегорі перебував десь на вулиці.

- Ну що ж, вона прийняла рішення, щоб Вікторія про все дізналася. Вона дізнається.

- Ти ні на крок не наблизишся ні до Вікторії, ні до Дженніфер, або матимеш справу зі мною. Я ясно пояснив?

У слухавці почулися гудки. Що ж, він не удостоїв мене своєю відповіддю, але може це навіть на краще. Мені не приносило особливого задоволення спілкування з ним.

- Що він сказав, Владе? - тихо промовила Дженніфер, піднімаючи на мене свої заплакані очі.

- Я сподіваюся, двічі мені йому повторювати не доведеться.

Жестом руки я попросив Лорну залишити нас наодинці, і сів поруч із дівчиною, взявши її долоні у свої руки.

- Ми це переживемо, обов'язково. І якщо всі залишаться живі, ми почнемо з чистого аркуша.

- Дуже вчасно ти мені про це нагадав, - посміхаючись крізь сльози, промовила вона.

- Принаймні, ти посміхаєшся, а це вже дуже добре.

Ще хвилину вона просто мовчала, а потім ледь чутно промовила:

- Давай поїдемо, Владе, будь ласка. Я не хочу тут залишатися ні хвилини.

- Тебе лякає Грегорі, вірно?

Вона мовчки кивнула, притискаючись до мене ще сильніше. І тут я раптом усвідомив весь її біль і хвилювання повною мірою. Вона боялася втратити не тільки доньку, але ще й пам'ять про свою загиблу сестру, адже крім пам'яті і надії у неї не було більше нічого.

*****

Чи варто говорити, що сніданок зовсім не ліз у горло нікому з нас. Ми мовчки сиділи за столом, кидаючи один на одного красномовні погляди. Пальці Дженніфер вибивали нервовий частий дріб. Волосся вільно спадало по її плечах і спині, майже приховуючи обличчя. У деякі моменти вона різко закидала голову, прибираючи назад руками пасма і допитливо дивлячись на мене. Першою не витримала цієї мовчазної дуелі Вікторія, тож промокнувши губи серветкою та поклавши її поруч із собою на стіл, промовила:

- Ви виглядаєте як змовники. Щось сталося, чого я ще не знаю?

Я намагався знайти відповідні слова, щоб пояснити їй те, що відбувається, але в мене це не дуже виходило.

- Владе, їй краще про це не знати,- сказала Дженніфер, відпиваючи ковток води зі склянки.

- Про це краще нікому б не знати, але ми не можемо змінити те, що вже трапилося, тому, я думаю, буде правильним їй усе розповісти.

Дівчина уважно перевела погляд із Дженніфер на мене.

- Ви мене лякаєте, якщо чесно. Це щось серйозне?

- Можна і так сказати. Це пов'язано з тією людиною, що приходила нещодавно.

- І хто це був?

- До слова про поганих і хороших людей. Це був твій батько Вікторія.

- Грегорі? - від подиву вона вкинула одну брову, нервово стискаючи рукою серветку. - Але як він нас знайшов? Навіщо?

- Він хоче забрати тебе з собою.

- Що значить забрати? Я ж не якась річ, щоб він так запросто розпоряджався моїм життям! Я вже давно зробила свій вибір, і твердо для себе вирішила, що хочу жити з мамою і з тобою!

- Вікторіє, він обіцяв приїхати завтра, - з тремтінням у голосі промовила Дженніфер.

- Нехай приїжджає. У мене з ним свої рахунки. Я пригадаю йому все те, що встигла вивчити за ці роки, з його ж щоденника! - різко піднявшись, дівчина стукнула рукою по столу. - Навіть не думайте турбуватися про це, я сама в усьому розберуся. Мова йде про мене, значить, це мої проблеми, і більше ніхто не повинен про них піклуватися. Дякую за сніданок і компанію, я піду до себе, у мене концерт завтра, потрібно готуватися.

Щойно Вікторія залишила їдальню, Дженніфер звернулася до мене:

- Ми ж не допустимо цього, правда? Я не хочу, щоб вона зустрічалася з ним. Моя пропозиція про переїзд усе ще в силі Влад, давай поїдемо, і чим раніше, тим краще. Я й так тягнула так довго, як тільки могла, але тепер... Ці спалахи хвороб у місті, тепер ще й Грегорі. Усе обертається проти нас.

- Звичайно, я розумію тебе Джен, але нам потрібен час, ще трохи. Усього якийсь тиждень і ми поїдемо, я обіцяю тобі.

- У нас немає часу, Владе, немає цього тижня, інакше Грегорі не відступить, і я втрачу Вікторію.

Я обійняв її, гладячи по голові, і цілуючи у скроню:

- Як скажеш. Тільки давай все ж дамо можливість Вікторії завтра виступити, адже ти сама знаєш, як для неї це важливо. А потім ми заїдемо за речами і відразу в аеропорт. Що скажеш?

Вона кивнула:

- Добре. У такому разі нам потрібно зібрати все необхідне вже сьогодні і попередити Вікторію, щоб вона не затримувалася після концерту. Квитки купимо на місці, або я відправлю за ними Лорну, вона теж поїде з нами.

- Ти впевнена, що вона погодиться супроводжувати нас?

- Владе, вона кругла сирота, у неї зовсім нікого немає, я підібрала її буквально на вулиці, тому просто не можу залишити тут. Як би там не було, але я тепер відповідаю за неї. До того ж, служниця нам все одно знадобиться.

Я був із нею абсолютно згоден, тому зголосився допомогти зі збором речей і попередити про все Лорну та Вікторію.

- Давай вийдемо на вулицю, у будинку надто задушливо,- сказав я, подаючи дівчині руку.

Мені хотілося поговорити з нею наодинці, щоб ніхто не міг підслухати нашу розмову. Уже на виході я прихопив із собою невеликий плед, що лежав на кріслі, і зачинив за собою двері.

*****

Дженніфер сильніше закутала ноги в теплий плед, насолоджуючись нашим усамітненням і свіжим, ароматним м'ятним чаєм, який я попросив приготувати, сподіваючись хоч трохи розслабити її. Приємна прохолода перед грозою, що насувається, і атмосфера очищення дарувала такий спокій і умиротворення, що хотілося сидіти так вічно, підібгавши ноги під пледом і дозволяючи вітру грати зі своїм волоссям. У такі моменти більш ніж виразно починаєш відчувати себе по-справжньому щасливим і вільним. Думаю, зараз нарешті, вона відчувала це.

- Ти маєш рацію Джен, нам потрібно виїхати. Поїхати туди, де все почалося, у Гілдсбург.

Вона з подивом подивилася на мене.

- Чому туди?

- Найменше нам може загрожувати небезпека там, де нас уже ніхто не згадає.

Спочатку ця ідея навіть мені самому здавалася дикою, адже я збирався відвезти її туди, де кожен із нас втратив сім'ю, частинку себе. Але тільки так ми можемо зцілитися через століття. У нас є цей шанс нарешті стати щасливими, і ми зобов'язані ним скористатися. Наш час для щастя настав. На цей вчинок потрібно зважитися, але я був упевнений - тільки це може нас врятувати.

- Там я втратила сестру, а ти батька...

- Знаю, але від минулого не можна тікати вічно, колись його потрібно прийняти і змиритися як із чимось неминучим.

- Як мені примиритися з тим, що Грегорі все ще живий, а вона ні?

- У людині ніколи не пізно шукати позитивні сторони. Він за своє, звісно, відповість, але тримати на нього злість усе своє життя ти теж не можеш. Це тільки тобі на шкоду.

Вона поставила чашку на підлокітник плетеного крісла і вимовила:

- Про які позитивні сторони ти говориш? Він кинув Стефані помирати, думаєш, шукати доведеться дуже довго?

Я присунувся до неї ближче і, нахилившись, прошепотів:

- Якщо ми обидва триматимемося за минуле, то не зуміємо нічого зробити заради свого майбутнього, і наші шляхи знову розійдуться. Скажи, ти хочеш цього? Тільки відповідай чесно. Якщо ти захочеш піти, то не мовчи, не пропадай більше, не сказавши ні слова. У такому разі в мене хоча б буде час зберегти в пам'яті найкращі моменти з наших днів. - Трохи помовчавши, я іронічно додав: -

- Принаймні, ми під одним небом.

- І дихаємо одним повітрям,- так само, з усмішкою відповіла вона. - Я нікуди не піду Влад. Залишуся тут, із тобою.

Зовсім поруч із нами блиснула величезна блискавка, розділяючи небо навпіл, а ще через мить пролунав найсильніший гуркіт грому. Я поквапився відвести Дженніфер у будинок, поки не почався дощ, а сам вирішив тим часом навідатися до Вікторії і поговорити з нею про майбутній переїзд.

*****

У кімнаті Вікторії було темно, дощ лив як з відра і голосно стукав у вікна. Вони були не завішені шторою, тому я міг спостерігати, як струмені води хаотично стікали по склу, зливаючись у єдиний потік, який потім тужливо барабанив по зовнішньому підвіконню. Розгледіти щось за вікном було неможливо, оскільки все зливалося і було схоже на одну з картин абстракціоністів, з нечіткими, розмазаними силуетами.

Я постукав, перед тим як увійти:

- До тебе можна?

- Так, звісно, проходь,- привітно промовила дівчина. Жестом руки, запрошуючи мене сідати на диван.

Я озирнувся на всі боки, і зазначив про себе, що Дженніфер справді ні в чому не відмовляла доньці, бо її кімната була не менш розкішною, ніж усі приміщення в цьому домі, що мені вже довелося побачити. До того ж я помітив досить дорогу техніку, яка була необхідна Вікторії для занять музикою, а також величезну кількість книжок, якими були заставлені всі шафи і полиці.

Ось і тепер, дівчина сиділа за письмовим столом із книжкою в руках.

- Що читаєш? - поцікавився я, сідаючи на край дивана.

- Біографію графині Ержебет Баторі, чув про неї? У наш час її вважають мало не однією з перших вампірів, - зневажливо усміхнулася Вікторія.

- А ти так не вважаєш? - поцікавився я, спершись на м'яку спинку дивана.

- Звісно, ні. Адже вона купалася в крові, а не пила її. Який тут зв'язок? До того ж, мені здається тут більше політики, ніж істини. Може все те, що пишуть про неї зараз, ніколи й не відбувалося насправді, неспростовних доказів то нема, - відповіла дівчина, закриваючи книжку й уважно дивлячись на мене, чекаючи відповіді.

- Ну, добре. А що ти скажеш про Дракулу?

- Гадаю, він був хворий на те саме, що й ми, це очевидно.

- Значить він на твою думку більш реальний вампір, ніж Баторі? Більш правильний так би мовити?

Вікторія тільки розсміялася у відповідь на мої слова:

- Я взагалі не вважаю, що у світі є щось «неправильне». Просто в кожного своє сприйняття того, що відбувається, і свої внутрішні рамки. Ба більше, навіть виправдати можна все.

- Крім убивств,- тут же наголосив я, але на мій подив дівчина осадила мене.

- Не згодна. Вони теж можуть бути виправдані, в ім'я чогось або з якоюсь метою. Влад Цепеш свого часу теж самовіддано бився за християнську віру, а потім став чудовиськом в очах багатьох, і його ім'я ось уже багато століть наводить на людей жах.

Я всерйоз задумався над її словами. Вікторія була ще більш мудрою і проникливою, ніж я міг собі уявити раніше. Своїми словами вона змусила мене ще раз повірити в те, що на війні всі засоби хороші. А отже, що б я не зробив щодо Ґрегорі для порятунку нашого з Дженніфер щастя, буде не тільки правильним, а й доречним. Кожен бореться за своє місце під сонцем як уміє.

Я, мабуть, сильно захопився своїми роздумами, тому що Вікторія, гукнув мене, одразу ж запитала:

- Про що ти задумався?

- Я прийшов сказати тобі про те, що скоро ти, я і твоя мама поїдемо з цього міста.

Дівчина вмить похмурішала.

- Наскільки скоро?

- Завтра.

- Як завтра? Але ж завтра у мене концерт, я не можу!

- Ми домовилися виїхати відразу після твого виступу. Зрозумій Вікторія, Грегорі так просто не відступить, він чекав цього багато років, і тепер налаштований дуже рішуче.

- Я ж казала, що сама впораюся з цим! Де зараз мама?

- Вона у себе, збирає речі.

- Вона з глузду з'їхала! Як ви не розумієте, ми не можемо вічно тікати від своїх проблем. Колись потрібно зустрітися з ними віч-на-віч, і покінчити з цим раз і назавжди.

- Так, я згоден, але не у випадку з твоїм батьком. Повір, якщо він щось надумав, його вже ніхто не зупинить.

Вікторія піднялася з-за столу і тепер нервово ходила кімнатою, впираючись руками в боки.

- Має ж бути якось спосіб його позбутися!

- Не кажи так, як би там не було, але він залишається твоїм батьком.

Вона ставала, уважно дивлячись на мене:

- Той, хто не дає мені спокійно жити і переслідує мене скрізь, де б я не була, точно не може ним бути.

- Завтра він буде тут. Ми хочемо якомога довше потягнути час, щоб ти встигла на свій концерт, а потім заберемо речі і поїдемо прямо в аеропорт.

Дівчина важко зітхнула, після чого присіла поруч зі мною на диван, обхопивши голову руками.

- Мені потрібно це все обміркувати і зібратися з думками.

Я зрозумів її натяк на те, що вона хоче залишитися одна.

- Добре, в такому разі я не буду тобі більше набридати. Увечері ми все обговоримо ще раз, і ти скажеш свою думку.

- Я думала, що вже сказала її і не раз, але якщо ви все вирішили...

Піднявшись, я попрямував до дверей, глянувши наостанок на Вікторію. Вона сиділа все в тому ж положенні, дивлячись кудись собі під ноги. У це, напевно, важко повірити, але я розумів її засмучення. Колись мені теж хотілося знайти себе, отримати покликання і з головою зануритися у творчість, працювати для душі, але все сталося інакше через непередбачувані обставини, схожі на ті, що тепер наздогнали її в такому юному віці. У нашому випадку не зовсім доречно говорити про роки, але, тим не менш, я свого часу вже був досить загартований життям і його суворими реаліями. Найбільше мені не хотілося, щоб через це довелося пройти і Вікторії, адже досі її існування було розкішним і безтурботним, завдяки зусиллям Дженніфер, яка по максимуму оточувала дівчину всім необхідним. Нині все могло змінитися в мить, і я поділяв її гіркоту і страх перед можливою втратою того, що так багато значить для неї тепер.

Покинувши кімнату дівчини, я раптом відчув, як на мене навалилася якась щемлива душу туга, що стискає все всередині, подібно до лещат. Передчуття чогось нехорошого і незворотного тепер незмінно переслідувало мене, не дозволяючи думати більше ні про що інше, крім цього страху. Мені дуже хотілося поділитися своїми побоюваннями з Дженніфер, але я знав, що тим самим посію це зерно хвилювання в її душі, тому вирішив мовчати.