До Е.А.По

О, майстре темряви, великий По,

Ти славив морок, грім і самоту.

У твоїх словах – і жах, і божество,

Ти створював безсмертя красу.

У замках марень, що стоять віки,

Ти будував зі страху моноліт.

Зі слів і болю ткались мотузки,

Що пов’язали долю й людський світ.

Палац із слів, зведений на крові,

Стоїть, незламний, у вітрах століть.

Відгомін тьми, як тягар у любові,

Що серце крижаним мечем штрикніть.

Злітала вгору ворона тінь,

З собою несла згадку про Ленор.

Вона, мов спогад про безліч творінь,

Незмінна вічність з часів простор.

На крилах ворона летів у ніч,

Де таємниць незримий вічний слід.

І ліхтарі – мов зір розтята січ,

Освітлювали кожен твій політ.

Чи дух кохання, що тобі болів,

Чи голоси, що звали в порожнечу,

У кожній стрічці палахкотів спів,

Що кликав нас у вічність, холоднечу.

Твоя "Аннабель Лі" – це пісня снів,

Що плаче у вічність ніжністю своєю.

І навіть час, що мчить, як зграя днів,

Не стер її любов, не стер ідею.

Ти ткав "Серце виказало" з ритмів шаленства,

Де кожен звук ставав ударом долі.

І колодязь твій – дзеркало забуття,

А маятник – крик часу, що ріже волю.

Твої рядки – це Морелли печать,

Воскресла пам’ять в темряві ночей.

І маска знову прагне нам сказать,

Що за обличчям ховається страх людей.

Твій дух блукає й досі між світів,

Де мрій примарних плететься мереживо.

Ти з мороку нащадкам заповів

Шукати сенс в безодні, де все неживо.

Таємні двері, темні коридори –

Це спадок твій, закляття твоїх слів.

Нам віднайти в собі це все не сором,

Бо ти живеш у темряві світів.

І ось, майстре, вічність тебе кличе –

Не вмер твій хист, а лише змовкнув час.

У твоїй пітьмі живе зоря поклична,

Що навіть смерть схиляє перед вас.