Архів почуттів

Раптом я відчула, як мене схопила чиясь рука й потягла за собою. Обернувшись, я впізнала твій силует. За секунду ми опинилися в архіві — кабінеті, який використовувався, мабуть, двічі чи тричі на рік.

Я не встигла отямитися, як ти ніжно притис мене до стіни. Раптом я опам’яталася — зробила рух у бік дверей, ще один. Ти тримав мене міцно, хоча й ніжно. Твої очі подивилися прямісінько в мою душу. А губи рушили знищувати мої фантазії — чи, навпаки, породжувати нові.

Розум ще раз зробив спробу уникнути цієї незручності, і я спробувала ухилитися від поцілунку. Але щойно твій подих торкнувся мого обличчя, свідомість завмерла в очікуванні.

Твої губи ніжно торкнулися моїх, і те, що кілька хвилин можна було назвати опором, перетворилося на очікування насолоди. Моє тіло тулилося до тебе ще ближче, бажаючи відчути тебе всього. Думки хаотично забігали, а руки впевнено пірнули під твою футболку. З моїх вуст вирвався звук, схожий на стогін. Мої губи з жадобою пестили твої. Усе, що я встигла подумати: «Я пропала».

Твоя рука пройшла по моїй талії, міцно, але ніжно наближаючи мене до себе ще ближче. Єдина думка, яка з’явилася в моїй голові: «Не відпускай. Ніколи». Я відчувала, як ти дихаєш — твої груди наповнювалися повітрям і ставали ближчими до мене. Мої груди наповнилися бажанням й очікували твоїх доторків. Я відчувала, наскільки сильно ти мене хочеш. І розуміла, що зараз буде «веселка».

Раптом задзвонив дзвінок. Ти автоматично відхилився від мене й, ударивши кулаком у стіну, промовив: «Блін», — і за секунду тебе вже не було поруч.

Я стояла, притиснута до стіни, не знаючи, що ж робити далі. Моя мрія, яку я вже відчувала всім тілом, зникла — зникла по дзвінку. Ти лише поцілунком звів мене з розуму.

Може, почекати?.. Хай йому грець… Хай зникнуть ці службові романи, — подумала я, поволі повертаючись до тями.

Але ти все одно будеш мій. Навіть якщо не сьогодні. Чекай, мій леве.