Причина №6: Бо слова приходять запізно
Тут усе, як у житті.
Коли якась хамовита бабка відтискає тобі ногу своєю кравчучкою, а потім ще й поливає з ніг до голови ковшем лайна. А ти стоїш у тому метро, кліпаєш очима, повними сліз, і мовчиш. Бабка виходить на наступній зупинці, ще й сплюнувши тобі під розтерзаний кросівок. Люди перешіптуються. Двері зачиняються. Її постать віддаляється.
І з кожним новим метром, що вас розділяє, з’являється все більше правильних слів. Влучних. Жорстких. Таких, після яких було б не соромно дивитися собі в очі. Хочеться зупинити вагон, вискочити на ескалатор і насипати бабці по перше число — за себе, за мовчання, за цю тупу безпорадність.
Так у всьому житті. Правильні слова приходять надто пізно.
Хіба не в кожного було таке: лежиш уночі, дивишся в стелю й замість сну прокручуєш сцену знову і знову — що треба було сказати, як треба було відповісти, де саме не змовчати? Ці діалоги з минулим виснажують більше, ніж сам конфлікт. Бо ти воюєш уже не з людиною, а з власною боягузливістю.
І що довше мовчиш тоді, тим гучніше говориш потім у голові. Але запізно. Завжди запізно.
У мене є стільки геніальних слів, які більше нікому сказати. Вечори з Паскалем далися взнаки. Він уже й сам підморгує, випрошуючи трішки вина, але я на це більше не ведуся. Годі.
Зате було вдосталь часу подумати про втрачені можливості. І, як не дивно, сьогодні мій біль — не про Артура. Про тата.
Я так тікала з цього міста п’ять років тому, що викинула з голови все попереднє життя разом із батьками. Ми підтримували зв’язок, але формально. Мама кликала на свята, а відмовки знаходилися завжди: то важка робота, то інші плани, то взагалі — ігнорування повідомлень і дзвінків.
Коли мені нарешті вдалося переїхати в нормальну квартиру, я почала запрошувати батьків до себе. Але все випало на часи коронавірусу. Ми вирішили перечекати карантин. Тато обіцяв, що візьме нашу стару «Тойоту» і вони з мамою приїдуть дивитися на Батьківщину-Мати влітку.
Влітку було забагато роботи. Поїздку перенесли на березень — на мою відпустку. А двадцять четвертого лютого Україна прокинулася у вогні.
І тато пішов добровольцем.
Він хотів захищати схід ще у чотирнадцятому, але ми з мамою його тоді стримали. У двадцять другому — не змогли.
Ми з друзями тричі возили волонтерку хлопцям. І втретє вийшло побачитися з татом. На кілька хвилин. Кілька фраз. Теплі обійми. І цукерка «Бім-Бом», як у дитинстві. Через два місяці його не стало.
Мамі прийшов лист. Не стукіт у двері. Не дзвінок. Просто шматок паперу в конверті: «Загинув під час виконання бойового завдання».
Коли я збиралася додому, всередині було порожньо. Лише гулкий страх повертатися сюди. Ніби щось, що роками чекало, нарешті отримає мене. Тому, коли директор спитав, хто може взяти термінову справу, моя рука першою злетіла вгору.
Мама образилася, що я пропустила похорон. Що не провела тата. Не стояла на цвинтарі поруч з усіма. Не плакала навзрид. Не зустріла колону з прапорами і тужливою мелодією. Не була ідеальною донькою ідеального воїна.
Але як пояснити їй, що я вже давно перестала бути хорошою донькою?
Бо коли я падала в дитинстві — першим підхоплював тато. Коли падіння стали моральними — він так само був поруч. І після розставання з Артуром саме тато писав, телефонував, слухав мої сльози. Він підтримував і любив — без умов.
І найгірше — коли тато пішов служити, у мене не знайшлося для нього правильних слів. Так, ми спілкувалися. Але чи достатньо? Чи змогла я показати, яку цінність він мав у моєму житті? Чи не надто часто я обирала роботу замість нього?
Слова, які варто було сказати тоді, прийшли в голову лише тепер. І коли ти стоїш над могилою тата, вимовляючи їх уголос, усе здається запізнілим.
Тепер на тебе дивляться не його теплі очі — а кольорові вінки. Замість сміху — протяжливий вітер. І більше немає кому обійняти.
Повертаючись додому, ти мимоволі шукаєш причину не написати Артуру. Не поділитися болем. Не відкриватися.
Сьогодні не писати легко. Бо ловиш себе на думці: а раптом він уже такий самий далекий, як тато? Ходить з тобою по одній землі, дихає тим самим повітрям — але цю відстань більше ніколи не здолати.
Може, вже запізно повертати те, що потрібно було рятувати ще п’ять років тому.
Можливо. І сьогодні саме це мене зупиняє.
Чи допоможе це завтра? Не знаю. Може, я просто знайду ще одну причину.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!