30 причин мого мовчання

Типу… як мені взагалі зайти в діалог?

«Привіт, пам’ятаєш мене? Так-так, це я. Та, що покинула тебе. Розтоптала твоє серце і зішкрябала його з підошви об бордюр, як шматок лайна. Як справи?»

Ні. Навіть для мене це занадто.

Починати з «привіт» — банально. Починати з правди — страшно.

Я знову підношу чашку до губ і лише тепер розумію, що вона порожня. Скло торкається губ холодно, безжально.

Ого. Це що, пляшка вже закінчилася?

Ні, так не буває. Я впевнена, що цей виробник — якийсь затхлий французик — обманув мою маму. Там було не 0,7, а на один ковток. Точно. Он яке скло товсте. Дарма тільки я об стінки чашки стільки добра розмазала.

Голова трохи паморочиться. Пальці теплі, ніби не мої, ніби я позичила їх у когось іншого. Шлунок стискається — але не від вина. Від думки про нього.

Гаразд. Поки руки не потягнулися до наступної пляшки, яку я точно бачила в тумбі, треба думати.

Думати — це ж моя сильна сторона, правда? Так мені принаймні казали.

Хто взагалі сказав, що в Артура досі той самий номер? Минуло п’ять років. П’ять. Він міг змінити його сто разів. Міг змінити все. Міг змінитися сам.

Щоб… Щоб не бачити мого імені. Щоб я не мала спокуси.

А, ні… Бачу. Все на місці.

Я ковтаю повітря різко, ніби щойно випірнула з води. Серце миттєво прискорюється. У грудях стає тісно, ніби там замало місця для всіх цих років.

Видалив наш діалог для двох? Так значить?

Я тут сиджу, страждаю, згадую всі наші дрібні радості — як він завжди грів руки об мою шию, як бурчав, коли я крала ковдру, — а він просто стер. Щоб не нагадувало, якою я була паршивою? Щоб почати нове життя без мене?

Мені ж міг і не руйнувати спогади…

Злість піднімається хвилею, обпікає горло. Я стискаю телефон так сильно, що болять пальці, і здається, ще трохи — і він трісне.

Чорт.

Це ж я видалила. Тоді. Для двох.

От і правильно. Чого це йому читати наші переписки, якщо все скінчено? Якщо я сама поставила крапку.

Господи, якою дурною я була тоді. Та ніде правди діти — тоді і досі.

З чого почати повідомлення?

Ми виросли за ці п’ять років. Принаймні мали б. Не знаю, що там у нього, але у мене… У мене змінилося стільки всього.

Переїзд до столиці. Робота в забігайлівці, де запах кави в’їдався в одяг. Повільний, болісний підйом до мрій. Коронавірус. Війна. Обстріли. Сон у метро під гуркіт шахедів. Нервові зриви, які я називала «перевтомою». Робота. Робота. Робота.

І я підібрала кота.

О. Може, розповісти йому про кота?

Пам’ятаю, коли ми жили разом, Артур мріяв про кота. І неодмінно рудого. Біля нашого дому тоді тинялося кошеня — ми годували його щовечора після роботи, стоячи на сходах з пластиковими мисками. Щодня виносили мозок власниці квартири, щоб дозволила нам забрати беззахисну істоту додому.

Вона тараторила:

— Ніяких тварин у моїй квартирі. У мене алергія.

Так наче їй з тим котом жити…

І що? Чи послухали ми її? Ні, звісно. Куди нам, двадцятирічним, слухати чужу бабку, коли ми тільки-но вирвалися з-під батьківського крила й були впевнені, що весь світ — наш.

Але не судилося. Кошеня збила машина, а ми вже купили іграшки й мисочки. Я тоді довго не могла дивитися на асфальт біля дому.

Треба пошукати в кладовій. Можливо, пір’їна на нитці досі там.

Ох. Невже?

Ось вона. Під пальцями пір’ячко майже невагоме. Таке ніжне, що здається — варто сильніше стиснути, і воно зникне. Як спогади.

Заберу її для Стю. Стю би сподобався Артуру. Щоправда, він чорний. Вугільний бешкетник.

Я знайшла його під машиною біля багатоповерхівки, де було влучання шахеду. У нього немає одного вушка і облізлий хвіст. Але я люблю його саме за ці недоліки. За те, що вижив.

Я не знаю, з чого почати.

Може: «У мене тепер є кіт. Пам’ятаєш, як ми мріяли про це?»

Напевне, він не пам’ятає. Бо минуло так багато часу.

Я мовчу. Бо якщо почну — доведеться дозволити відповісти.

А я ще не готова.

Серце калатає, живіт стискає клубок тривоги, а руки ледве торкаються екрану. Дихаю. Вдих. Видих.

І все одно мовчу.

Сьогодні це допомогло. Я не пишу.

А завтра? Завтра знайду нову причину.